У своїй статті американський економіст австрійської економічної школи Пітер Бетке зʼясовує роль економіста у суспільстві вільних людей з точки зору балансування між проповідуванням певних цінностей та наданням оцінки певній політиці. Запрошуємо до прочитання!

«Економіка в руках своїх майстрів — це експертна критика влади за допомогою знання та досвіду. Проте навіть поміж цих майстрів є різні уявлення про роль економіки» – Піт Бетке

У моїй попередній статті я досліджував інтелектуальні пошуки з протиставленням поглядів великих мислителів економіки від Людвіга фон Мізеса до Френка Найта. У цій праці я досліджую доробок декількох нобелівських лауреатів з економіки, звертаючи увагу на їхні нобелівські послання в контексті питання про роль економіста у вільному суспільстві.

Фрідман і Стіглер

У 1946 році двоє багатообіцяючих юних економістів, Мілтон Фрідман та Джордж Стіглер, опублікували памфлет під назвою «Дахи чи стелі» для Фонду економічної освіти, критично оцінюючи комунальну політику. Підсумували своє есе вони такими словами:

«Остання заувага до читача – ми хотіли б настільки сильно, наскільки це можливо, підкреслити, що наші цілі такі ж як і ваші: це якомога справедливіший розподіл наявного житла і якнайшвидше відновлення будівництва нового. Підвищення орендної плати, яке може супроводжувати скасування контролю за нею, не є благом саме по собі. Ми не маємо іншого вибору крім як платити більше за оренду, дивитися як інші теж змушені платити її і які надприбутки отримують орендодавці. Але ми стоїмо за скасування граничного розміру орендної плати, тому що, на наш погляд, будь-яке інше рішення проблеми з житлом ще гірше»

Окреслюючи свій аналіз саме так, Фрідман та Стіглер слідували тим же шляхом, що був викладений Мізесом [1]: вирішення проблеми приносить певні плоди і критично аналізувати ефективність обраних методів означає досягати отримання цих плодів. Але на есе Фрідмана і Стіглера послідував відгук. Інтелектуали «лівого спрямування» або проігнорували, або не погодилися з ним, та й  «праві» інтелектуали нарікали, що воно надає надто багато моральних сенсів егалітарній етиці. Обидві реакції демонструють ту складну ситуацію серед економістів, яку було порушено Френком Найтом у його посланні до Американської економічної спілки: чому відсутність мети більш приваблива для інтелектуалів ніж мета у справі державної політики? Особливо це виявилося тоді, коли Мізес зазначив у своїй «Людській діяльності», що «економічна історія є довгим переліком державних політик, які зазнали краху через те що були продумані у значному відриві від законів економіки». Іншими словами, ставки є дуже високими і у випадку з житловою політикою, як зазначили Фрідман і Стіглер, наслідки є жахливими і відносно помітними.

Реакція на цей випадок у кар’єрі двох науковців є повчальною. Фрідман присвятить більше зусиль залученню громадськості, стане одним з провідних публічних інтелектуалів XX століття, а також суперзіркою у світі елітних науковців-економістів. Учень Найта Стіглер інакше зрозуміє цей урок, намагатиметься дотримуватися наукових обмежень, які походять з критики економіки як ненаукової дисципліни. Він також стане суперзіркою у світі наукової еліти. Але він ніколи не був таким публічним інтелектуалом, яким став Мілтон Фрідман. Як він написав у листі до Фрідмана у грудні 1948: «якщо справжнього науковця, який вірить лише у те, що доведено, запитують його думку про політику, він мусить відмовитися відповідати на питання – і послухати своїх підлеглих, які даватимуть поради щодо політики. Тож роль справжнього науковця в економіці надзвичайно болісно усвідомлювати». Це слова Стіглера: економісти можуть або стати проповідниками, або ж вони можуть стати економістами і, на його думку, неможливо бути обома. Отже, правильний вибір очевидний для вченого. Економіст як науковець повинен дотримуватися мовчання, навіть коли поширюється повна нісенітниця.

Може Стіглер і зайшов трохи далеко та в процесі обминув аналіз засобів і цілей, який є предметом обговорення для економістів як суспільних критиків. Захист думки, що доцільно виводити наміри з результатів змінює позицію аналітика, оскільки ігнорує закон непередбачуваних наслідків і відкидає можливу неефективність у виборі методів для досягнення певних цілей. Вважається, що все, що є, мусить бути ефективним, тому що якщо воно не буде таким, то все буде інакшим. Тож це означає, що суперечки про політичні рішення є суперечками про цінності навіть якщо ми вдаємо, що це не так. І, якщо ми реалізовуємо це, значить ми займаємося проповідництвом, а не аналізом.

Чому надати перевагу – діалогу між проповідниками чи глибокій дискусії серед дослідників цивілізації над ліберальними принципами справедливості та хорошого суспільства? Згідно з Найтом, інтелектуальна повістка у другій половині XX століття може бути підсумована як намагання виробити новий лібералізм для повоєнної доби. Цивілізація тільки почала опускатися до своєї кончини у 1930-1950-х через Велику Депресію та Другу світову і три речі виглядають необхідними, щоб вдихнути життя у новий та переглянутий лібералізм, який був би гідним цієї назви. Перше – дуже важливо зрощувати повагу до принципів функціонування ринкової економіки, як і до їх обмежень, як до орієнтирів для розуміння. Економічний спосіб мислення має бути практикований та ефективно викладатися, це починається з навчанню теорії цін та викриттю поширених помилок. Друге – демократичний народ має визнавати не лише переваги, але й обмеження політичних рішень соціальних проблем. Отримання знань у демократичній діяльності може бути досягнуто лише через відкритий і щирий діалог – демократія за природою є урядуванням через дискусії – і тому потрібно визнати брехливі промови й політичну корупцію загрозою для вільного суспільства та сприйняття дослідницької природи усіх соціальних дій. Що Найт і, пізніше, Джеймс Б’юкенен порушували під назвою «відносно абсолютний абсолют», те є сутнісним компонентом для будь-якого обговорення свободи та реформ у демократичному суспільстві. Пошук істини в науці є основою справи, але твердження про істинні наміри в політиці є шляхом до тиранії і цього шляху необхідно постійно уникати. Нарешті, згідно з Найтом, вільне суспільство потребує вільних і відповідальних особистостей, готових взяти на себе ярмо життя і мислення, тож оновлений лібералізм має супроводжуватися незалежною концепцією етики свободи. Найтова головоломка, за його словами, полягала в тому, що було неясно чи буде наша людська натура достатньо пристосована та стійка для життя з викликом звільнення від вимог авторитарного правління.

Б’юкенен і Коуз

Це такий собі виклик. Але це виклик, який був прийнятий іншими у цій самій традиції, як-от Б’юкененом і Рональдом Коузом і це відрізняє їх від інших, які прагнуть провадити політику більш прямолінійно. Ні Б’юкенен, ні Коуз не прагнули конструювати політичне середовище для підтримки проринкової політики. Вони були ринковими економістами тому що, як Б’юкенен пише у своєму відомому творі «Чим мають займатися економісти?»[2], – вивчали ринки. Не більше й не менше. Проект Б’юкенена й Коуза вивчав ринкові стосунки і інституції, в яких ринок має місце.

Б’юкенен, почавши у 1949, представив відхід від консенсусу, який формувався у економічному аналізі політичного сектору. Хоч його аналіз стане різкішим упродовж майбутніх десятиліть, але всі основні елементи його пізніших пошуків яскраво видно вже у ранньому есе під назвою «Чиста теорія державних витрат». Крім всього іншого, у ньому Б’юкенен вже працює над своєю критикою «фіску», тобто міфічного єдиного державного планувальника, який визначає оптимальний рівень оподаткування та витрат. Ця критика має на меті показати переваги демократичного устрою, який опирається на досвід економістів. Просто не існує стійкого показника суспільного добробуту, який би плануванням можна було б максимізувати – немає процедури помноження переваги, немає всезнаючого та благого планувальника, як і телеологія (вчення, за яким всі дії спрямовані на досягнення конкретної заздалегідь поставленої мети – примітка перекладача) в принципі не притаманна економіці. Економіст, як наголошує Б’юкенен, не має ніякого привілейованого становища у політичному обговоренні у демократичному суспільстві.

Сучасна економіка добробуту, за Б’юкененом, відображає утилітарний, технічний та елітарний менталітет, від чого варто відмовитися, якщо ми хочемо досягти прогресу в галузі політичної економії. Цей менталітет розвивався з припущенням про існування  абсолютно вірного рішення складних питань політичної економії, але це «виглядає зовсім неприйнятним».  Неокласична економіка суспільного добробуту може припустити що вона забезпечує економічну основу для хорошого суспільства, але вона може зробити це лише представленням різних припущень, які призводять до нормативного теоретизування, яке видається за позитивну аналітику. Маючи засоби сучасної економіки добробуту, економіст-спостерігач ніби й має право визначати ті позиції, які ведуть до добробуту незалежно від поведінки особистостей всередині моделі, тому що всезнаючий благий суспільний планувальник може чудово передбачити людські вчинки у випадку зустрічі з певними досліджуваними обставинами. Оптимальність та ефективність у цьому випадку визначаються в межах цього конкретного випадку моделювання.

Замість того щоб визнати презумпцію всезнання, Б’юкенен намагався замінити її презумпцією невідомості. Ідея передбачуваної ефективності допомагає Б’юкенену випробовувати на стійкість загальноприйняту думку. Економіст, який використовує поняття передбачуваної ефективності послуговується різними проявами аналізу Парето (емпіричний принцип, який стверджує що 80% наслідків спричинені 20%-ми причин – примітка перекладача). Економіст-спостерігач робить висновки про «ефективність» і намагається вкласти переваги для особистості у альтернативні соціальні механізми. Це потрібно розуміти як попередні твердження, але не точні. І вони висуваються лише як гіпотези для перевірки на майданчику суспільних дій, а не як остаточні політичне рішення. Економіст не може рекомендувати рішення А понад рішення Б просто так, тому що без опори на об’єктивні цілі суспільного добробуту і крім супровідних припущень про всезнання і благість немає жодного наукового підґрунтя для цього вибору. Всі політичні дискусії завжди переносять нас з поля позитиву до поля нормативності і ми тільки брешемо собі, якщо не приймаємо цього чітко у нашій роботі над економікою добробуту. «Але, – наполягає Б’юкенен, – не існує позитивної ролі для економіста у формуванні політики. Його завдання у тому щоб оглядати суспільні інституції та презентувати можливі зміни тим людям, які можуть якісь з них обрати, – Б’юкенен продовжує: він не рекомендує рішення А замість рішення Б. Він презентує рішення А як гіпотезу для випробовування. Гіпотеза у тому, що рішення А може, по факту, бути Парето-оптимальним. Сутнісним тестом є консенсус між членами групи, які роблять вибір, а не об’єктивні покращення у деяких вимірюваних соціальних сукупностях».

З цього переконання у Б’юкенена випливають 2 точки акценту у розробці «тесту». Найперше, запропоновані зміни повинні супроводжуватися дійсною схемою зрівноваження. По-друге, запропоновані зміни мають бути обмежені до змін у структурних правилах, згідно з якими особистості роблять вибір та взаємодіють один з одним. Зрівноваження є життєво важливим для цього, тому що завжди існуватимуть обґрунтовані інтереси у збереженні статусу-кво і, як наслідок, будуть вмотивованими міркування щодо прийняття рішень. Б’юкенен не надає жодної нормативної ваги статусу-кво, як ми бачимо; це лише вихідна точка, з якої починається будь-яке обговорення змін. Забезпечуючи інтелектуалізм демократичних дій, дискурс між відповідальними сторонами має трансформувати вмотивовані міркування на байдужість і таким чином побудувати виключно раціональну дискусію для вибудови консенсусу. Робота політичного економіста, за висловом Б’юкенена, «виконана тоді, коли він показав сторонам, що існують певні спільні вигоди від «торгу». Він не має функції пропонувати специфічні умови домовленостей у самому процесі обговорення».

Рональд Коуз також кидав виклик загальноприйнятим премудростям щодо економіки добробуту, якими вони були сформовані у XX столітті. Як він зазначає у есе «Врятуйте економіку від економістів» [3]:

«Уряд все більше розглядається як остаточне вирішення складних економічних проблем, від інновацій до працевлаштування. Економіка тоді стає зручним інструментом для держави у керуванні нею, а не засобом для суспільства, за допомогою якого воно отримує інформацію про роботу цієї економіки (…), таке перетворення робить це завдання складнішим»

Коузів підхід у сприйнятті ролі економістів у суспільстві випливає з його розуміння теорії економічної політики британськими класичними економістами. Він перебуває у традиціях Лондонської школи економіки Едвіна Кеннена і Лайонела Робінса, яка суттєво відрізняється від Кембриджської, представленої Альфредом Маршалом і Артуром Сесілем Пігом, або ж Джона Мейнарда Кейнса і сучасної економіки добробуту. У своїй статті для AER, названій «Економіка масової інформації та державної політики» він пише:

«Я б наголосив, що віра в невидиму руку не має на увазі те, що уряд не відіграє жодної ролі у економічній системі. Якраз навпаки. Якщо хоч за основу прийняти твердження, що люди, керуючись особистим інтересом, діють в інтересах суспільства, то це, висловлюючись словами Едвіна Кеннена, «тому що людські інституції влаштовані так щоб спрямувати особистий інтерес у роботі в такому напрямку, у якому він був би корисним», – наше завдання як економістів якраз допомогти у створенні та покращенні таких інституцій»

Це перегукується з Б’юкененовим твердженням про важливість структурних правил у грі, або як ми також бачимо у Фрідріха Гаєка, добрий садівник вирощує гарний сад, але аж ніяк не інженер, який організував економічне диво.

Примітки

[1] Див. також «Роль економіста у вільному суспільстві: від Мізеса до Найта» 01.07.2019

[2] Див. також «Чим мають займатися економісти? Подяка» 04.03.2019

[3] Рональд Коуз «Врятуйте економіку від економістів» Гарвардський бізнес-оглядач. Грудень 2012