Досвід впровадження тих чи інших економічних рішень політиками часто свідчить про їхнє абсолютне нерозуміння економічних процесів. У такому разі, чи мають вчені виступати радниками можновладців, чи просто відігравати роль дослідників суспільства? Френк Найт та Людвіг фон Мізес схиляються до другого. У цій статті ми переклали українською їхні аргументи.

«Державний діяч, що спробував би давати приватним особам вказівки стосовно того, як вони мають використовувати свої капітали, обтяжив би себе зайвою турботою, а також привласнив би собі владу, що її не можна без збитків довірити не тільки якійсь особі, а й будь-якій раді чи установі, і що в жодних руках не виявилася б такою небезпечною, як у руках людини, настільки безумної і самовпевненої, щоб уявляти себе здатною використовувати цю владу». — Адам Сміт, «Дослідження про про природу та причини багатства народів», книга IV, розділ 2, абзац 10.

Економіка в руках своїх майстрів — це експертна критика влади за допомогою знання та досвіду. Проте навіть поміж цих майстрів є різні уявлення про роль економіки.

Людвіг фон Мізес та інтелектуальна полеміка

Людвіг фон Мізес був залучений до контроверсійних економічних дебатів від початку своєї кар’єри. Його праці з монетарної теорії зачіпали також питання монетарної політики (1912). Він не лише обговорював тонкі теоретичні аспекти щодо застосуванням у монетарній економіці мікроекономічних досягнень ранніх економістів австрійської школи, а і прагнув протистояти теоріям та політикам різних диваків від світу монетарної теорії. У процесі він продемонстрував інтелектуальні недоліки та неспроможність таких ідей як державні теорії грошей, теорії бізнес циклів, які базувалися на понятті недоспоживання, та теорії промислових коливань, пов’язаних із перевиробництвом.

Інвестиційні рішення, рішення про працевлаштування та споживання — усе це, на думку Мізеса, є наслідком суб’єктивних оцінок окремих осіб та вибору, який вони роблять на основі цих оцінок. Гроші не порушують обчислення індивідуального рішення, хоча вони й водночас ускладнюють та розв’язують це завдання. Гроші ускладнюють справу, бо вони пов’язують всі обміни. Гроші — це половина всіх обмінів, і, таким чином, якщо валютна система буде спотворена, то всі обміни будуть спотворені. Класична дихотомія, як і раніше, зберігається — реальні змінні впливають лише на реальні змінні, а номінальні змінні впливають лише на номінальні змінні — але тепер необхідно пояснити, як діючі економічні сили виявляють себе у всій системі через «слабкий зв’язок» грошей [з реальними економічними процесами] в аналізі. Механічна інтерпретація кількісної теорії грошей спотворює наше розуміння кожного біта, а заперечення кількісної теорії спотворює його. І нарешті, необхідно також визнати роль грошей як допомогу людському розуму в комплексній координації економічної діяльності впродовж часу. Грошові ціни на ринку дозволяють керівним органам економити на деталях, які вони повинні обробляти при прийнятті інвестиційних, виробничих та споживчих рішень і полегшують оцінку альтернативних варіантів при прийнятті рішень. Здатність проводити розрахунки в грошово-кредитній економіці дозволяє керівним органам оцінювати альтернативні плани, і система відбирає з багатьох технічно здійсненних планів ті, які є економічно життєздатними.

Вивчення цього ринкового процесу розрахунку та координації визначило кар’єру Мізеса як економіста — як у негативному ключі (нездатність соціалізму до раціонального економічного розрахунку), так і в позитивному (здатність капіталізму до такого розрахунку й те, як це породжує процес підприємницьких відкриттів і творчості).

Складність цих дискусій у тому, щоб від початку визначити, що є наукою, а що – особистою моральною оцінкою суспільного устрою. Макс Вебер, якому довелося свого часу вести дебати з тими, кого називали тоді «кафедральними соціалістами», думав, що він запропонував правила інтелектуальної взаємодії, які розв’яжуть проблему. На думку Вебера, критичний аналітик має обмежитися аналізом та вивченням ефективності обраних засобів для досягнення поставленої мети. Немає місця жодним суперечкам щодо цілей. У такий спосіб, навіть якщо аналітик вважає цілі поганими, якщо ці цілі будуть задоволені обраними засобами, критика аналітика не буде потрібною. Проте, якщо аналітик покаже, що обрані рішення не призведуть до бажаних цілей, і тим більше, що вони призведуть до результатів, які посилять соціальні недуги, які мають бути викорінені вибором рішення, що розглядається, критика залишиться доцільною.

Мізеса повністю переконали правила інтелектуальної взаємодії Вебера. Його критичний аналіз монетарної політики, його аналіз соціалізму та інтервенціонізму були засновані на цьому методі «свободи від оцінки». Крім того, його аргумент полягав у тому, що історія політичної економії перегукується з Адамом Смітом. Швидкий приклад на підтримку поглядів Мізеса — дебати Адама Сміта та Девіда Г’юма щодо державної підтримки релігії, де їхній аналіз логіки вибору, організаційної логіки та ситуаційної логіки був спільним, але їхня нормативна оцінка наслідків вибору політики була різною. У цьому сенсі політична економія є ціннісною дисципліною тільки тією мірою, у якій економічний аналіз, що лежить у її основі, є якомога більш ціннісно-нейтральною.

Суперечки Мізеса не обмежувалися «великим питанням» життєздатності соціалістичної системи. Він чітко стверджував: соціалізм, за визначенням, прагне ліквідувати приватну власність на засоби виробництва, і таким чином, соціалізм зневажає власну ідею про раціоналізацію процесу виробництва. Замість того, щоб раціоналізувати економічні процеси, соціалізм призведе до економічного хаосу через нездатність до раціонального економічного розрахунку. Ніщо в аналізі соціалізму Мізеса не ґрунтується на суперечках про прагнення соціалізму — незалежно від того, чи ми розглядаємо ці прагнення як економічні, політичні чи моральні. Соціалізм міг би обіцяти братерство, рівність і солідарність, оскільки раціоналізація виробництва повинна була призвести до такого сплеску продуктивності, що після революції людство вийде із царства необхідності до царства свободи. На жаль, такі високі прагнення, піддані тверезому економічному аналізу, розбилися б під вагою неможливості обраними засобами реалізувати поставлені цілі соціалізму.

Але те, що було вірним для аналізу соціалізму, справедливо і для його аналізу ринкового процесу та проблеми монополії. Він зосередився на ролі цін і прибутку та аргументах на користь інтервенціонізму, а також на грошовій системі та наслідках маніпуляцій із грошима і кредитом для економічної системи. Мізес займається аналізом засобів/цілей, а не моральним позерством; такий тверезий аналіз не завжди цінується тими, хто волів би, щоб його ніколи не висували як виклик їхнім політичним уподобанням.

У «Людській діяльності» Мізес пише:

«Неможливо зрозуміти історію економічної думки, якщо не звертати уваги на те, що економічна наука, як така — це виклик зарозумілості можновладців. Економіст ніколи не може бути улюбленцем деспотів і демагогів. Для них він завжди баламут. І що більше вони внутрішньо переконані в його правоті, то сильніше ненавидять його».

Отож, як він стверджував у «Економічній свободі та інтервенціонізмі»:

«Соціальна функція економічної науки полягає саме в розробленні обґрунтованих економічних теорій і підриві хибних суджень. Виконуючи це завдання, економіст накликає на себе смертельну ворожнечу всіх горе-теоретиків і шарлатанів, чиї короткі шляхи до земного раю він розвінчує».

Френк Найт і протистояння інтелектуальним атакам

Френк Найт був настільки ж відвертим у своїй оцінці ситуації. У своїй промові як президента АЕА 1950 року під назвою «Роль принципів в економіці та політиці» він заявив:

«Останнім часом мій інтерес змістився з проблем економічної теорії, або того, що, як видається, має її стосуватися, на питання про те, чому люди загалом, і наукова еліта, як вони самі себе називають, зокрема, обирають нісенітниці замість сенсу й обтрушують пил зі своїх ніг перед нами. А також, чому теоретик так часто опиняється в «собачій будці» поміж економістів, якщо вірити академічним спискам факультетів та книжкам і статтям у вчених журналах зі словом «економічний» у назві».

Інтелектуальні зрушення в мисленні в першій половині XX століття, на думку Найта, породили літературу із цієї дисципліни:

«Що складається здебільшого з нападок на традиційні погляди на природу та функції економіки, у яких термін «ортодоксія» зазвичай фігурує як клеймо, епітет докору. Критики, агресори, більш-менш явно виступають за скасування економіки економічних принципів і заміну її майже чим завгодно або всім іншим, іншими принципами, якщо їх можна знайти — психологічними, історичними, статистичними, політичними чи етичними, або взагалі ніякими принципами, а лише фактичним описом якогось сектору соціальних людських явищ, який із незрозумілих для мене причин називають «економічним». Я не можу детально коментувати ці новомодні віяння у мисленні. Остання «нова економіка» і, на мою думку, найгірша через хибність доктрини та згубні наслідки, започаткована покійним (лордом) Джоном Мейнардом Кейнсом, який впродовж десятиліття досяг успіху, відкинувши економічне мислення далеко назад у темні віки, але, останнім часом, це віяння щасливо покидає нас» [Selected Essays by Frank H. Knight, Volume 2: Laissez Faire: Pro and Con, p. 362–363.]

Однією з головних проблем цього кроку є те, що економіст перетворюється з науковця, дослідника суспільства та соціального критика на потенційного радника тих, хто має владу та привілеї. Але тим, хто має владу, не потрібна серйозна економічна наука й соціальна критика. Економіка в такому розумінні — це неприємність, і не більше того. Про це Найт продовжував говорити своїм колегам на зустрічах AEA : «Серйозним фактом є те, що більшість дійсно важливих речей, яких має навчити економіка, — це речі, які люди побачили б самі, якби захотіли побачити. І важко повірити в корисність спроб навчити тому, чого люди відмовляються вчитися або навіть серйозно слухати».

І таке бачення куди більш справедливе через зміни в очікуваннях еліти та населення щодо ролі влади в суспільстві. Як зазначає Найт, виклики економічному вченню мають значний вплив на політику, оскільки заперечення економічних принципів змінює політику.

«У цей же період історії ми також спостерігаємо зростаючу зневагу до інститутів вільного ринку у державній політиці — усе частіше вона спрямована на законодавче та бюрократичне втручання і контроль, зростає кількість груп тиску, які використовують як політичні, так і «прямі» дії, щоб отримати бажане, і разом із цим відбувається приниження самої держави в більшій частині європейського світу: від вільних держав до безжальних диктатур. Безумовно, правомірно запитати, чи є якийсь зв’язок між рухом економічного мислення та політичними змінами?» [Selected Essays by Frank H. Knight, Volume 2: Laissez Faire: Pro and Con, p. 363.]

Ті, хто чинить опір, а саме для цього було створено Товариство Монт-Пелерин, повинні бути готовими брати участь у марному хрестовому поході за економічну грамотність широких верств населення, постійно вдосконалювати наше розуміння основ економіки й переконувати наших колег у тому, що немає нічого нудного в тому, щоби працювати над постійним та послідовним застосуванням економічних принципів для розуміння того, як влаштований світ у всьому його розмаїтті. Проста економіка не є простодушною, і ясність викладу економічних принципів варто цінувати більше, ніж швидкість розуму та дотепність у викладенні.

Висновок

Відданість здоровій економіці та ролі економіста в суспільстві як дослідника суспільства, як соціального критика, але ніколи як радника та соціального інженера — це те, що об’єднувало Мізеса та Найта. Вони обидва були справжніми радикальними лібералами, але не інтелектуалами прогресивної епохи. Зрештою, саме зміна інтелектуального темпераменту прогресивної епохи трансформувала економічну дисципліну на їхніх очах.

Найт і Мізес надають фундаментальні аргументи щодо ролі економіста у вільному суспільстві. Наступними майстрами, які прийняли цей виклик, були нобелівські лауреати Джордж Стіґлер, Джеймс М. Б’юкенен та Рональд Коуз. Але про це вже в іншому матеріалі.

* Адаптовано з промови, виголошеної на регіональній зустрічі Товариства Мон Пелерін у Далласі, штат Техас, 17–19 травня 2019 року.

Переклад: Владислав Бойко.