Що таке «егалітаризм удачі» та чому навіть його прибічникам вигідно відстоювати вільний ринок: розбираємось разом з філософом Крістофером Фрейманом.

Егалітаризм удачі — це, якщо висловлюватися просто, думка, що нерівність у життєвих перспективах, причиною якої є удача, неправильна (можна багато в чому придертися до цього визначення, але для початку воно зійде). Якщо в Емі більше можливостей знайти роботу, ніж у Боба, бо її батьки могли віддати свою дитину в модну приватну школу, то, згідно з цією позицією, це несправедливо.

Ви навіть можете подумати, що нечесно, що Роб Ґронковскі заробляє набагато більше, ніж, скажімо, я, лише тому, що він обдарований зростом у 6 футів і 6 дюймів і м’язовими волокнами, що надшвидко скорочуються та дають змогу йому пробігти 40 ярдів за 4.68 секунд. Навіть якщо ми обидва будемо старанно трудитися, Ґронк заробить більше, ніж я, бо його природні таланти більш ринково привабливі, ніж мої. Проте Ґронк не заробив свої таланти, йому просто пощастило виграти в генетичну лотерею. Тож неправильно, що він заробляє більше, ніж я.

Уявімо, суто гіпотетично, що ця концепція розподільчої справедливості правильна. Які інституційні висновки з цього випливають? Егалітаристи удачі припускають, що різниця в доходах між такими людьми, як я та Ґронк, показує, що вільні ринки несправедливі. Завдання ж держави — виправляти ці різновиди ринкової нерівності через регулювання та перерозподіл.

Як я докладно описую у своїй книзі, егалітаристи удачі (та їхні попутники, що можуть не застосовувати до себе цей ярлик) майже одностайні у своєму неприйнятті вільноринкових режимів. Ось невелика вибірка:

«Laissez-faire капіталізм (система природної свободи) забезпечує лише формальну рівність і відкидає як справедливу цінність рівних політичних свобод, так і рівність можливостей». (Джон Ролз)

«Необхідно скоригувати ринковий розподіл, щоби наблизити деяких людей до тієї частки ресурсів, яку вони мали б, якби не різні відмінності, пов’язані з вродженими перевагами, удачею та закладеним потенціалом». (Рональд Дворкін)

«Отже, заслуга як принцип справедливості, замість того щоби виправдовувати розподільні наслідки вільноринкового вибору, вимагає саме усунення або, принаймні, мінімізації, характерної вільному ринку, диференційованої грубої удачі […]. Прийняття заслуги як принципу справедливості призводить до набагато більш жорстких зобов’язань щодо регулювання ринку, ніж вимога добровільності як легітимної умови для накладання зобов’язань, навіть якщо переглянути концепцію заслуг так, щоб вона була сумісною з концепцією добровільності та примусу». (Серена Ольсаретті)

Я міг би продовжувати, але ви й так розумієте, що, на думку егалітаристів удачі, ринок породжує нерівність, що ґрунтується на удачі, а держава покликана зменшити її.

Одна з проблем, пов’язаних із цим аргументом, полягає в тому, що ви не можете досягти успіху в егалітарній аргументації проти вільних ринків, просто показавши, що вони сприяють нерівності, ґрунтованій на удачі. Треба показати, що альтернатива краща. Якщо використовувати мою стару аналогію, той факт, що Стеф Каррі пропустив більше половини своїх трьохочкових, не виправдовує його відправку на лаву запасних. Щоб це зробити, потрібно показати, що його заміна буде кращою. Аналогічно, егалітаристи удачі мають показати, що сильно зарегульований ринок із великим ступенем перерозподілу сприятиме меншій нерівності, що ґрунтується на удачі, ніж лібертаріанський режим.

Ось причина для сумнівів у цьому твердженні: ті, хто виграє від успадкованого багатства, елітної освіти та природних талантів на ринку, також виграють від цих чинників і в політиці. Грубо кажучи, політична влада буде сконцентрована в руках багатих — тих самих людей, для регулювання та стримування яких вона була створена. Тобто ми можемо природно очікувати, що така влада буде використовуватися для збільшення, а не зменшення переваг багатих.

Цікаво, що це думка самого ж Ролза. Він каже, що:

«Мета контролю за економічною та соціальною нерівністю полягає в тому, щоб не допустити домінування однієї частини суспільства над іншими. Коли ці два різновиди нерівності великі, вони, як правило, підтримують нерівність політичну. Як казав Мілль, основами політичної влади є (набуті) знання, власність і здатність суміщення, під якою він мав на увазі здатність співпрацювати для досягнення своїх політичних інтересів. Ця влада дає змогу небагатьом, з огляду на їхній контроль над державним механізмом, ввести в дію систему права та власності, що забезпечують їхнє домінантне становище в економіці загалом».

За словами самого ж Ролза, багаті будуть використовувати свої «(набуті) знання, власність і здатність суміщення» для набуття політичної влади й щоби «ввести в дію систему права та власності, що забезпечують їхнє домінантне становище в економіці загалом».  Але тепер ми бачимо проблему для Ролза. Люди, яких Ролз хоче, щоби держава контролювала (ті, у кого є власність, освіта й так далі), — це ті ж люди, що, на думку Ролза, контролюють саму державу. То як тоді держава може контролювати багатих, якщо багаті контролюють державу? Хіба ми не маємо чекати, що втручання держави в економіку піде на користь багатим? Дійсно, це саме те, що ми бачимо в багатьох випадках: субсидії, ліцензування, торговельні обмеження, житлові правила тощо, як правило, приносять користь багатим за кошт бідних.

Звісно, ми не можемо остаточно зробити висновок про вплив регулювання та перерозподілу на нерівність, що ґрунтується на удачі, провівши апріорний інституційний аналіз. Але, як мінімум, егалітаристи не мають виключати лібертаріанство як життєздатний інституційний варіант на рівні філософської теорії. Можливо, лібертаріанство й егалітаризм удачі зрештою сумісні.

Переклад: Роман Лішнянський