За Україною майбутнє

Пропонуємо вашій увазі переклад статті Тімоті Снайдера: «Ukraine Holds the Future: The War Between Democracy and Nihilism» (від 6 вересня 2022 року).

росія, застаріла тиранія, що прагне знищити Україну — зухвалу демократію.

Перемога України підтвердить існування права на самовизначення, дозволить продовжити інтеграцію Європи та дасть можливість людям доброї волі повернутися з новими силами до інших глобальних викликів. Перемога росії, навпаки, продовжить політику геноциду в Україні, поневолить європейців і зробить образ геополітичного Європейського Союзу застарілим. Якщо росія продовжить свою незаконну блокаду Чорного моря, вона може заморити голодом жителів Африки та Азії, які залежать від українського зерна, що спровокує тривалу міжнародну кризу, яка практично зробить неможливою боротьбу зі всесвітніми загрозами, такими як зміна клімату.

Перемога росії зміцнить фашистів та інших тиранів, а також нігілістів, які бачать у політиці ніщо інше, як видовище, розроблене олігархами. Іншими словами, ця війна спрямована на встановлення принципів життя всього двадцять першого століття. Йдеться про політику масової смерті та про сенс життя в політиці. Йдеться про можливість демократичного майбутнього.

Дискусії про демократію часто починаються з стародавніх міст-держав Греції. Згідно легенди про походження міста Афіни, бог Посейдон і богиня Афіна підносили дари громадянам, щоб отримати статус покровителя. Посейдон, бог моря, вдарив об землю своїм тризубом, змусивши землю затремтіти і виплеснути солону воду. Він пропонував афінянам силу моря і силу у війні, але вони зблідли від смаку солі. Тоді Афіна посадила насіння оливи, яке проросло в оливкове дерево. Воно дало тінь для споглядання світу, оливки для їжі та олію для її приготування. Дар Афіни виявився кращим, і місто взяло її ім’я та заступництво.

Грецька легенда пропонує бачення демократії як спокою, життя наповненого роздумами й споживанням. Проте Афінам доводилося вигравати війни, щоб вижити. Найвідоміший захист демократії, надгробна промова Перикла, розповідає про гармонію ризику та свободи. У Посейдона була думка про війну: іноді тризубом потрібно бити. Він також наводив аргументи на користь взаємозалежності. Процвітання, а часом і виживання, залежить від морської торгівлі. Зрештою, як таке невелике місто-держава, як Афіни, могло дозволити собі присвятити свій обмежений ґрунт оливкам? Стародавні афіняни харчувалися зерном, яке привозили з північного узбережжя Чорного моря, вирощеного на чорноземі півдня сучасної України. Поряд з євреями, греки є найдавнішими безперервними мешканцями України. Маріуполь був їхнім містом, поки росіяни його не зруйнували. Південні райони Херсонщини, де зараз ведуться бойові дії, носить грецьку назву, запозичену від грецького міста. У квітні українці потопили російський флагман «москва» ракетами «Нептун». Нептун — римська назва Посейдона.

Як відомо, державним символом України є тризуб. Його можна знайти серед пам’яток держави, яку вікінги заснували в Києві близько тисячі років тому. Після прийняття християнства від Візантії, грекомовної Східної Римської імперії, київські правителі встановили світське право. Економіка перейшла від рабовласництва до сільського господарства, оскільки люди стали об’єктом оподаткування, а не привласнення. У наступні століття, після падіння Київської держави, українські селяни були закріпачені поляками, а потім росіянами. Коли українські лідери заснували республіку в 1918 році, вони відродили тризуб як національний символ. Незалежність означала не лише свободу від рабства, але й свободу використовувати землю на свій розсуд. Проте Українська Народна Республіка проіснувала недовго. Як і кілька інших молодих республік, створених після розпаду російської імперії в 1917 році, її знищили більшовики, а її землі приєднали до радянського союзу. Прагнучи контролювати родючі землі України, Йосип Сталін влаштував голод, який убив близько чотирьох мільйонів жителів радянської України в 1932 і 1933 роках. У радянських концтаборах, відомих як ГУЛАГ, було багато українців. Коли нацистська Німеччина напала на радянський союз, метою Адольфа Гітлера було здобуття контролю над українським сільським господарством. Серед цивільних жертв знову було багато українців — цього разу через дії і німецьких окупантів, і червоноармійців. Після Другої світової війни радянська Україна зазнала повільного процесу русифікації, під час якого її культура деградувала. 

Коли в 1991 році радянський союз розпався, українці знову вхопилися за тризуб як національний символ. За три десятиліття, що минули відтоді, Україна рухалася, невпинно, але безпомилково, у напрямку функціональної демократії. Покоління, яке зараз керує країною, знає радянську та дорадянську історію, але розуміє ідею самовизначення як само собою зрозуміле. У той час, коли демократія в усьому світі занепадає, а в Сполучених Штатах знаходиться під загрозою, український опір російській агресії є дивовижним (для багатьох) підтвердженням віри в принципи демократії та її майбутнє. У цьому сенсі Україна є викликом для Заходу, який забув про етичні основи демократії і тим самим, свідомо чи несвідомо, поступився місцем олігархії та імперіям вдома й закордоном. Український опір є бажаним і необхідним.

ТЕСТ НА УМИРОТВОРЕННЯ

Історія демократії двадцятого століття є нагадуванням про те, що відбувається, коли цей виклик не вирішено. Подібно до періоду після 1991 року, період після 1918 року ознаменувався піднесенням і падінням демократії. Сьогодні переломним моментом (так чи інакше) є Україна; у міжвоєнній Європі це була Чехословаччина. Як і Україна у 2022 році, Чехословаччина у 1938 році була недосконалою багатомовною республікою із проблемними сусідами. У 1938 і 1939 роках, після того, як європейські держави вирішили заспокоїти нацистську Німеччину в Мюнхені, гітлерівський режим придушив чехословацьку демократію шляхом залякування, безчинного вторгнення, поділу та анексії. Те, що насправді сталося в Чехословаччині, було схоже на те, що росія, здається, планувала щодо України. Путінська риторика настільки схожа на гітлерівську, що здається плагіатом: обидва стверджували, що сусідня демократія була певною мірою тиранічною, обидва посилалися на уявні порушення прав меншин як причину для вторгнення, обидва стверджували, що сусідньої нації насправді не існує і що її держава не є легітимною.

У 1938 році Чехословаччина мала пристойні збройні сили, найкращу збройову промисловість у Європі та природний захист, покращений укріпленнями. Нацистська Німеччина, можливо, не перемогла б Чехословаччину у відкритій війні і точно не зробила б це так швидко і легко. Проте союзники Чехословаччини покинули її, а її лідери обрали еміграцію, а не опір. Поразка була, у вирішальному сенсі, моральною. І це уможливило фізичну трансформацію континенту війною, створивши деякі передумови для Голокосту європейських євреїв.

Війна в Україні є перевіркою того, чи може тиранія, яка претендує на демократію, перемогти.

На той момент, коли Німеччина напала на Польщу у вересні 1939 року, розпочавши Другу світову війну, Чехословаччини вже не існувало, а її території та ресурси були перерозподілені відповідно до німецьких потреб. Тепер Німеччина мала довший кордон із Польщею, більше населення, чехословацькі танки та десятки тисяч словацьких солдатів. Тепер у Гітлера також був потужний союзник — радянський союз, який долучився до знищення Польщі, вторгнувшись зі сходу. Під час вторгнення Німеччини до Франції та Нідерландів у 1940 році та під час битви за Британію пізніше того ж року німецькі транспортні засоби заправлялися радянською нафтою, а німецькі солдати харчувалися радянським зерном, майже все яке було вирощене в Україні.

Ця послідовність подій почалася з легкого поглинання Німеччиною Чехословаччини. Друга світова війна, принаймні в тому вигляді, в якому вона була, була б неможливою, якби чехословаки вистояли. Ніхто не може знати, що сталося б, якби німці зупинилися в Богемії в 1938 році. Але ми можемо бути впевнені, що Гітлер не мав би відчуття непереборного імпульсу, який здобув йому союзників і який налякав ворогів. Напевно, радянському керівництву було б важче виправдати союз із Німеччиною. Гітлер не зміг би використати чехословацьку зброю у своєму наступі на Польщу, який би почався пізніше, якщо взагалі почався б. Сполучене Королівство і Франція мали б більше часу, щоб підготуватися до війни і, можливо, допомогти Польщі. До 1938 року Європа виходила з Великої депресії, яка була основною силою, що спонукала людей до політичних крайнощів. Якби ніс Гітлера був перебитий під час його першої кампанії, привабливість ультраправих могла б впасти.

ПОСТМОДЕРНІ ТИРАНИ

На відміну від чехословацьких лідерів, українські лідери вирішили боротися і були підтримані, принаймні певною мірою, іншими демократіями. Чинячи опір, українці запобігли низці дуже темних сценаріїв і виграли європейській та північноамериканській демократіям цінний час на роздуми та підготовку. Повну значимість українського опору 2022 року, як і замирення 1938 року, можна збагнути, лише якщо взяти до уваги майбутнє, яке він відкриває або закриває. А для цього потрібне минуле, щоб зрозуміти сьогодення.

Класичне поняття тиранії та сучасна концепція фашизму допомагають зрозуміти режим путіна, але жодного з них недостатньо. Основні недоліки тираній є загальними й давно відомими, наприклад, зафіксованими Платоном у його «Республіці». Тирани опираються добрим порадам, стають одержимими, коли старіють і хворіють, і бажають залишити невмирущу спадщину. Все це, безумовно, видно з рішення путіна вторгнутися в Україну. Фашизм — специфічна форма тиранії, також допомагає нам зрозуміти сучасну росію, яка характеризується культом особи, де-факто єдиною партією, масовою пропагандою, перевагою волі над розумом і політикою «ми проти них». Оскільки фашизм ставить насильство над розумом, його можна перемогти лише силою. Фашизм був досить популярним — і не лише у фашистських країнах — до кінця Другої світової війни. Він був дискредитований лише тому, що Німеччина та Італія програли війну.

росія хоч і фашистська вгорі, але не фашистська наскрізь. У центрі режиму путіна лежить специфічна порожнеча. Цю порожнечу видно в очах російських чиновників на фотографіях, коли вони дивляться в нікуди. Ця звичка, на їхню думку, проектує чоловічу незворушність. Режим путіна функціонує не шляхом мобілізації суспільства за допомогою єдиного великого бачення, як це робили фашистські Німеччина та Італія, а шляхом демобілізації окремих людей, запевняючи їх у тому, що немає певності та інституцій, яким можна довіряти. Ця звичка до демобілізації була проблемою для російських лідерів під час війни в Україні, тому що вони навчили своїх громадян дивитися телевізор, а не брати в руки зброю. Незважаючи на це, нігілізм, який лежить в основі демобілізації, становить пряму загрозу демократії.

Режим путіна є імперіалістичним та олігархічним, існування якого залежить від пропаганди, яка стверджує, що весь світ поганий. У той час як підтримка Росією фашизму, білого націоналізму та хаосу приносить їй певного роду прихильників, її бездонний нігілізм — це те, що приваблює громадян демократичних країн, які не знають, де знайти етичні орієнтири, які не знають, що демократія — це природний наслідок капіталізму тощо. Місія російських пропагандистів полягала у тому, щоб розбирати речі, зчищаючи шари цибулі, поки не залишиться нічого, крім сліз інших і власного цинічного сміху. росія виграла пропагандистську війну під час останнього вторгнення в Україну, у 2014 році, орієнтуючись на вразливих європейців і американців у соціальних мережах, розповідаючи про українців як про нацистів, євреїв, феміністок і геїв. Але відтоді багато чого змінилося: до влади прийшло покоління молодих українців, які комунікують краще, ніж старі росіяни в кремлі.

Захист путінського режиму проводять люди, які діють як літературні критики, постійно розбирають і лукавлять. Український спротив, який втілює президент Володимир Зеленський, був більше схожий на саму літературу: він характеризується пильною увагою до мистецтва, безперечно, але з метою артикуляції цінностей. Якщо все, що у вас є, це літературна критика, ви визнаєте, що все тане в повітрі, і визнаєте цінності, які роблять можливою демократичну політику. Але коли людина має літературу, відчуває певну солідність, відчуття, що втілювати цінності цікавіше й сміливіше, ніж відкидати чи кепкувати над ними.

Тирани опираються добрим порадам.

Творіння передує критиці й переживає її; дія краще глузування. Як сказав Перикл: «Ми покладаємося не на управління чи хитрість, а на власні серця та руки». Контраст між лукавими чорними костюмами російських ідеологів і пропагандистів і серйозними оливковими тонами українських лідерів і солдатів нагадує про одну з найосновніших вимог демократії: люди повинні відкрито сповідувати цінності, незважаючи на ризик, пов’язаний з цим. Стародавні філософи розуміли, що чесноти були такими ж важливими, як і матеріальні чинники для піднесення та падіння режимів. Греки знали, що демократія може поступитися олігархії, римляни знали, що республіки можуть стати імперіями, і всі знали, що такі трансформації були як моральними, так і інституційними. Ці знання лежать в основі західних літературних і філософських традицій. Як визнав Аристотель, істина була одночасно необхідною для демократії та вразливою для пропаганди. Будь-яке відродження демократії, включно з американським 1776 року з його самоочевидними істинами, залежало від етичних тверджень: не про те, що демократія повинна була існувати, а про те, що вона повинна існувати як вираження бунтарського етичного зобов’язання проти всюдисущих сил тяжіння олігархії та імперії.

Це стосується будь-якого відродження демократії, за винятком останнього, яке відбулося після східноєвропейських революцій 1989 року та розпаду Радянського Союзу 1991 року. На той момент, коли росія та Україна стали незалежними державами, була спотворена віра в «кінець історії», відсутність альтернатив демократії та природу капіталізму. Багато американців втратили природний страх перед олігархією та імперією і забули про органічний зв’язок демократії з етичними зобов’язаннями та фізичною мужністю. Розмови про демократію кінця двадцятого сторіччя змішували правильне моральне твердження про те, що люди повинні правити, з неправильним фактичним твердженням про те, що демократія є природним станом речей або неминучою умовою привілейованої нації. Це непорозуміння зробило як старі, так і нові демократії вразливими.

Нинішній російський режим є одним із наслідків помилкової віри в те, що демократія виникає природно і що всі думки однаково справедливі. Якби це було правдою, то росія справді була б демократією, як стверджує путін. Війна в Україні є перевіркою того, чи може тиранія, яка претендує на демократію, перемогти і тим самим поширити свій логічний та етичний вакуум. Ті, хто сприймав демократію як належне, йшли лунатизмом до тиранії. Український спротив — тривожний дзвінок.

СЕРЙОЗНА БОРОТЬБА

У неділю перед тим, як росія почала своє останнє вторгнення в Україну, я передбачив на американському телебаченні, що Зеленський залишиться в Києві, якщо росія вторгнеться. Мене висміювали за це передбачення, як і коли я передбачив попереднє російське вторгнення, небезпеку, яку представляв президент США Дональд Трамп для американської демократії, і спробу Трампа перевороту. Колишні радники Трампа та президента Барака Обами не погодилися зі мною на занятті в Єльському університеті, де я викладаю. Вони лише відображали американський консенсус. Американці схильні бачити війну в Україні в довгій тіні 11-го вересня і американських моральних і військових невдач, що послідували за ним. В адміністрації Байдена чиновники побоювалися, що стати на бік Києва означає повторити падіння Кабула. Серед молодих людей і серед політичних лівих глибше занепокоєння виникло через відсутність національного розрахунку щодо вторгнення в Ірак, виправдане на той час переконанням, ніби знищення одного режиму створить tabula rasa, з якої природним чином виникне демократія. Ідіотизм цього аргументу змусив покоління засумніватися в тому, що війна та демократія можуть мати щось спільне одне з одним. Занепокоєння з приводу чергових військових дій було, можливо, зрозумілим, але схожість між Іраком та Україною була лише поверхневою. Українці не нав’язували власне бачення іншій країні.

Адміністрація Трампа показала свій цинізм іншим чином. Спочатку Трамп відмовив Україні в озброєнні, щоб шантажувати Зеленського. Потім він показав, що президент США спробує здійснити державний переворот, щоб залишитися при владі після поразки на виборах. Спостерігати, як співгромадяни гинуть, намагаючись повалити демократію, — це протилежність ризику життям заради її захисту. Звичайно, якщо демократія полягає лише в більших силах, а не в етиці, тоді дії Трампа мали б сенс. Якщо хтось вірить, що капіталістичний егоїзм автоматично стає демократичною чеснотою, а брехня про те, хто переміг на виборах, є просто висловленням думки, тоді Трамп є нормальним політиком. По суті, він нахабно персоніфікує російську ідею про те, що цінностей і правди немає.

Американці здебільшого забули, що демократія — це цінність, заради якої обраний посадовець — або громадянин, якщо на те пішло — може вибрати жити чи померти. Ризикнувши, Зеленський перетворив себе із незначного учасника скандалу Трампа на героя демократії. Американці припускали, що він захоче втекти, тому що вони переконалися у перевазі безособових сил: якщо вони принесуть демократію, стане краще, але якщо вони цього не зроблять — люди підкоряться. «Мені потрібна зброя, а не евакуація», — так Зеленський відповів на заклики США покинути Київ. Можливо, це було не так красномовно, як похоронна промова Перикла, але в ньому йдеться про те саме: є честь у виборі правильного способу смерті від імені народу, який шукає правильного способу життя.

Протягом 30 років надто багато американців вважали само собою зрозумілим, що демократія — це щось, що зробив хтось інший, або, точніше, щось інше: історія через завершення, альтернативи через зникнення, капіталізм через якусь незрозумілу магію. (Зрештою, росія та Китай — капіталісти) Ця епоха закінчилася, коли Зеленський одного разу в лютому з’явився ввечері, щоб зняти себе на відео і сказав: «Президент тут». Якщо лідер вірить, що демократія є лише результатом більших факторів, тоді він втече, коли здається, що ці більші фактори проти нього. Питання про відповідальність ніколи не постане. Але демократія вимагає «серйозної боротьби», як сказав американський аболіціоніст Фредерік Дуглас. Український опір тому, що здавалося переважаючою силою, нагадав світові, що демократія полягає не в прийнятті очевидного вироку історії. Йдеться про творення історії; прагнення до людських цінностей попри вагу імперії, олігархії та пропаганди; і, роблячи це, нам відкриваються раніше небачені можливості.

«ЖИТИ ПРАВДОЮ»

На перший погляд, проста правда Зеленського про те, що «президент тут», мала на меті зруйнувати російську пропаганду, яка стверджувала, що він втік з міста. Але відео, зняте під відкритим небом під час атаки на Київ, також стало поверненням сенсу свободи слова, про який забули. Грецький драматург Евріпід розумів, що мета свободи слова — говорити правду владі. Вільний оратор прояснює небезпечний світ не лише тим, що він говорить, але й ризиком, на який він йде, коли говорить. Сказавши, що «президент тут», коли бомби падали і вбивці наближалися, Зеленський «жив за правдою», за словами Вацлава Гавела, або, як сказав один із моїх студентів у в’язниці, «втілював свої слова в дії». Найвідоміший есей Гавела на цю тему «Сила безсилих» був присвячений пам’яті філософа Яна Паточка, який помер невдовзі після того, як його допитувала таємна поліція комуністичної Чехословаччини. Путін, офіцер КДБ з 1975 по 1991 рік, поширює садистську традицію слідчих: ніщо не правда, ніщо не варте жертви, все брехня, всі продаються. Сила робить правду, тільки дурні вірять інакше, і вони повинні платити за те, що вони дурні.

Після 1991 року нігілізм пізнього комунізму злився разом із самовдоволеною західною ідеєю про те, що демократія є лише результатом безособових сил. Якби виявилося, що ці сили штовхали в різні боки, наприклад, до олігархії чи імперії, що тоді було говорити? Але в традиції Евріпіда чи Гавела чи тепер Зеленського вважається само собою зрозумілим, що більші сили завжди проти особистості, і що громадянство реалізується через відповідальність, яку людина бере на себе за слова, і ризик, який бере на себе вчинками. Істина не в силі, а в захисті від неї. Ось чому необхідна свобода слова: не для того, щоб виправдовуватися, не для того, щоб підлаштовуватися, а для того, щоб утверджувати цінності у світі, оскільки це є передумовою самовизначення.

Ті, хто сприймав демократію як належне, йшли лунатизмом до тиранії.

У період занепаду після 1989 року багато громадян північноамериканських і європейських демократій почали пов’язувати свободу слова зі здатністю багатих використовувати засоби масової інформації для трансляції самопоблажливої ​​нісенітниці. Однак коли згадати про мету свободи слова, то менше варто дбати про те, скільки підписників у соціальних мережах має олігарх, і більше про те, як цей олігарх став багатим. Такі олігархи, як Путін і Трамп, роблять навпаки: вони говорять неправду заради влади. Трамп сказав велику неправду про вибори (які він, нібито, виграв); путін сказав велику неправду про Україну (що її, нібито, немає). Фейкова історія Східної Європи путіна, одне з його виправдань війни, настільки обурлива, що дає можливість нагадати про свободу слова. Якщо один із найбагатших людей у ​​світі, командуючий величезною армією, стверджує, що сусідньої країни не існує, це не просто приклад вільного вираження поглядів. Це геноцидна мова ненависті, форма дій, якій необхідно протистояти іншими формами дій.

У есе, опублікованому в липні 2021 року, путін стверджував, що події Х століття визначили єдність України та росії. Це гротеск, як історія, оскільки єдиною людською творчістю, яку вона дозволяє протягом тисячі років і сотень мільйонів життів, є творчість тирана ретроспективно та довільно обирати власну генеалогію влади. Нації не визначаються офіційним міфом, а створюються людьми, які встановлюють зв’язки між минулим і майбутнім. Як сказав французький історик Ернест Ренан, нація — це «щоденний плебісцит». Німецький історик Франк Гольчевський мав рацію, коли сказав, що національна ідентичність — це не відображення «етнічної приналежності, мови та релігії», а скоріше «ствердження певної історичної та політичної можливості». Щось подібне можна сказати про демократію:

Українська нація існує. Результати щоденного плебісциту очевидні, щира боротьба безсумнівна. Жодне суспільство не повинно чинити опір російському вторгненню, щоб бути визнаним. Не повинні загинути десятки журналістів, щоб ми побачили основні істини, які вони намагалися повідомити до та під час вторгнення. Те, що Заходу знадобилося стільки зусиль (і стільки непотрібного кровопролиття), щоб взагалі побачити Україну, свідчить про виклик, який ставить перед собою російський нігілізм. Це показує, наскільки Захід наблизився до того, щоб поступитися традицією демократії.

ВЕЛИКА БРЕХНЯ

Якщо хтось забуває, що мета свободи слова — говорити правду владі, він не бачить, що велика брехня, яку говорять могутні люди, послаблює демократію. Режим путіна чітко демонструє це, організовуючи політику навколо безсоромного виробництва міфів. Чесність росії, стверджують їх аргументи, полягає в тому, щоб визнати, що правди немає. На відміну від Заходу, росія уникає лицемірства, відкидаючи всі цінності з самого початку. путін утримується при владі за допомогою такого стратегічного релятивізму: не роблячи кращою свою країну, а змушуючи інші країни виглядати гірше. Іноді це означає діяти, щоб дестабілізувати їх — наприклад, у випадку невдалого втручання росії у вибори в Україні в 2014 році, її успішної цифрової підтримки Brexit у Сполученому Королівстві в 2016 році та успішної цифрової підтримки Трампа в 2016 році.

Ця філософська система дозволяє путіну діяти, а також захищати себе. росіянам можна сказати, що Україна — центр світу, потім, що Сирія — центр світу, а потім знову повернутися до України. Їм можна сказати, що коли їхні збройні сили втручаються в Україну чи Сирію, інша сторона починає вбивати своїх людей. Їм одного дня можна сказати, що війна з Україною неможлива, а наступного — що війна з Україною неминуча, як це було в лютому. Їм можна сказати, що українці — це справді росіяни, яких хочуть бути окупованими, а також нацистські сатаністи, яких треба знищити. путіна не можна загнати в кут. Оскільки російська влада повністю контролює закриту системою ЗМІ, він може просто оголосити про перемогу та змінити тему, якщо росія програє війну з Україною, і росіяни повірять йому або, принаймні, зроблять вигляд, що повірили.

Щоб такий режим вижив, уявлення про те, що демократія ґрунтується на сміливості говорити правду, має бути знищено насильством, якщо його неможливо висміяти. Ніч за ніччю кремлівські пропагандисти пояснюють по телебаченню, що не може бути такої людини, як Зеленський, такої нації, як українці, чи такого ладу, як демократія. Самоврядування повинно бути жартом; Україна має бути жартом; Зеленський, мабуть, теж жарт. Якщо ні, то вся історія Кремля про те, що росія є вищою, оскільки визнає, що ніщо не є правдою, розвалиться на шматки. Якщо українці дійсно можуть сформувати суспільство і дійсно можуть обирати своїх лідерів, то чому б росіянам цього не зробити?

росіян слід утримувати від таких думок аргументами щодо України, які настільки ж огидні, наскільки неправдиві. Російська воєнна пропаганда щодо України є глибоко, агресивно, навмисно брехливою, і це її мета: зробити гротескну брехню нормальною та знищити людську здатність розрізняти та стримувати емоції. Коли росія масово вбиває українських військовополонених і звинувачує Україну, вона насправді не претендує на правду: вона просто намагається залучити західних журналістів до того, щоб вони однаково повідомляли про всі сторони, щоб вони ігнорували факти, які можна знайти. Суть полягає в тому, щоб уся війна виглядала незрозумілою та брудною. Коли російські фашисти називають українців «фашистами», вони грають у цю гру і надто багато інших до них приєднується. Смішно розглядати Зеленського як частину світової єврейської змови та нацистської змови, але російська пропаганда регулярно висуває обидва твердження. Але суть в абсурді.

Демократія та національність залежать від здатності людей самостійно оцінювати світ і йти на несподіваний ризик. Зеленський наголосив на цьому в одному зі своїх вечірніх звернень цього березня: брехня вимагає насильства не тому, що насильство може зробити брехню правдою, а тому, що воно може вбити або принизити людей, які мають сміливість говорити правду владі. Як зазначив російський мислитель Михайло Бахтін, жити в брехні означає стати чужим знаряддям. Вбити чи померти в брехні ще гірше, оскільки це дає можливість такому режиму, як російський, відродитися. Вбивство за брехню має наслідки для багатьох поколінь росії, за десятки тисяч убитих і понівечених молодих громадян. Старше російське покоління підштовхує молоде, залишаючи політичну територію настільки слизькою від крові, що молоді не зможуть просунутися, а старі можуть залишатися на своїх місцях до смерті. Україною вже керує нове покоління, яке звикло обирати собі лідерів, чого росіяни ніколи не мали. І в цьому сенсі війна ведеться між поколіннями. Сучасне насильство, у всіх його формах, покликане знищити українське майбутнє. російські державні ЗМІ знову і знову виявляли геноцидні прагнення москви. На окупованих територіях росіяни страчують громадян України чоловічої статі або змушують їх йти гинути на фронт. росіяни ґвалтують українок, щоб не дати їм мати дітей. Мільйони українців, примусово депортованих до росії, багато з них жінки з маленькими дітьми або дітородного віку, повинні прийняти те, що вони знають як неправду, щоб уникнути в’язниці та тортур. Менш драматичним, але все ж значущим є навмисне знищення росією українських архівів, бібліотек, університетів та видавництв. Війна ведеться за контроль над територією, а також за утробами та розумом, іншими словами, за майбутнє.

росія втілює фашизм, заявляючи, що бореться з ним; росіяни вчиняють геноцид, заявляючи, що хочуть його запобігти. Ця пропаганда не зовсім неефективна: той факт, що москва стверджує, що бореться з нацистами, відволікає багатьох спостерігачів від фашизму режиму путіна. І перш ніж північноамериканцям та європейцям хвалити себе за перемогу в битві наративів, вони повинні звернути увагу на глобальний Південь. Там переважає історія путіна про війну, хоча азіати та африканці платять жахливу ціну за війну, яку він розпочав.

ГОЛОДОМ І ВИГАДКАМИ

Пропагандистська машина путіна, як і решта його режиму, фінансується доходами від експорту нафти та газу. Іншими словами, існування нинішнього російського порядку залежить від світу, який не здійснив перехід до відновлювальної енергетики. Війну росії проти України можна розуміти як свого роду попередній перегляд того, як виглядатиме неконтрольована зміна клімату: зухвалі війни, які ведуть брехливі вуглеводневі олігархи, расове насильство замість прагнення до виживання людей за допомогою технологій, дефіцит і голод у більшості країн світу, і катастрофи в деяких частинах глобального Півдня.

В українській історії політична фантастика супроводжує політичний голод. На початку 1930-х років, коли сталін розпочав те, що він назвав «внутрішньою колонізацією» радянського союзу, багато очікувань було від родючого ґрунту України. І коли його план швидкої колективізації сільського господарства провалився, сталін звинуватив у цьому довгий список готових жертв: спочатку українських комуністів, потім уявних українських націоналістів, яким комуністи нібито служили, потім уявних польських агентів, яким вже націоналісти нібито служили. Тим часом Політбюро проводило реквізиції та інші каральні заходи, які забезпечили загибель близько чотирьох мільйонів українців. Тих за кордоном, хто намагався організувати допомогу, зокрема українську феміністку Мілену Рудницьку, яка виявилася єврейкою, називали нацистами.

Тут є ширша історична закономірність, у якій експлуатація плодів української землі виправдовується фантазіями про землю та людей. У стародавні часи греки уявляли чудовиськ та різні дива на землях, які зараз є Україною. В епоху Відродження, коли польські шляхтичі закріпачили українських селян, вони вигадали собі міф про расову вищість. Після того, як російська імперія відчужила територію України після поділів Польщі, її вчені вигадали зручну історію про те, як дві землі були однією, що путін повторив у своєму минулорічному есе. путін скопіював фантазії сталіна — і, якщо на те пішло, Гітлера. Україна була центром нацистського плану голодування, згідно з яким сталінські колгоспи мали бути захоплені та використані для годування Німеччини та інших європейських територій, спричинивши голодну смерть десятків мільйонів радянських громадян. Борючись за контроль над українськими продуктами харчування, нацисти зображували українців простим колоніальним народом, який був би радий, якби ним правив хтось вищий. Таких же переконань притримується путін.

Схоже, у путіна є свій план голоду. Україна є одним із найбільших експортерів сільськогосподарської продукції у світі. Але російський флот заблокував українські порти в Чорному морі, російські солдати підпалили українські поля, а російська артилерія обстріляла зернові силоси та залізничну інфраструктуру, необхідну для доставки зерна до портів. Подібно до сталіна в 1933 році, Путін вжив свідомих кроків, щоб ризикувати голодною смертю мільйонів. Ліван значною мірою покладається на українське зерно, як і Ефіопія, Ємен та крихкі країни Сахелю. Проте поширення голоду — це не лише те, що українська їжа не потрапляє на звичайні ринки. Очікування дефіциту скрізь підвищує ціни на продукти харчування. Можна очікувати, що китайці накопичуватимуть їжу, що призведе до зростання цін. Першими постраждають найслабші та найбідніші. І в цьому суть. Коли помирають ті, хто не має голосу, ті, хто править за допомогою смертоносного видовища, вибирають сенс своєї смерті. І це те, що путін може зробити.

Перемога України дала б свіжий подих демократії.

У той час як сталін пропагандою приховував український голод 1930-х років, путін використовує сам голод як пропаганду. Уже кілька місяців російські пропагандисти звинувачують Україну в загрозі голоду. Жах цієї брехні вразливому африканському та азіатському населенню легше зрозуміти в світлі расистського, колоніального мислення путінського режиму. Це, зрештою, режим, який дозволив спроектувати зображення Обами, що рубає банан, на стіну посольства США в москві, і чиї ЗМІ оголосили останній рік правління Обами «роком мавпи». путін, як і інші білі націоналісти, одержимий демографією та боїться, що його раса не буде переважати.

Сама війна йшла за расовою арифметикою. Деякі з перших російських солдатів, які загинули в бою, були етнічними азіатами зі Східної росії, а багато з тих, хто загинув після цього, були примусово мобілізованими українцями з Донбасу. Українських жінок і дітей депортували до росії, тому що їх сприймали як людей, яких потрібно асимілювати, які можуть поповнити ряди білих росіян. Морити голодом африканців і азіатів, як це бачить путін, — це спосіб перенести демографічний стрес на Європу через хвилю біженців, які рятуватимуться від голоду. російські бомбардування мирних жителів Сирії мали схожу логіку.

У плані голодування нічого не приховано. На Петербурзькому міжнародному економічному форумі в червні 2022 року Марґаріта Сімоньян, головний редактор державної мережі RT, заявила, що «вся наша надія — на голод». Як розуміє досвідчений пропагандист, сенс голодування африканців і азіатів полягає в тому, щоб створити фон для пропаганди. Коли вони почнуть гинути — українці стануть козлами відпущення. Це може спрацювати, а може й ні. У всі минулі фантазії про Україну свого часу повірили впливові люди. Сьогодні російська пропаганда має перевагу на глобальному Півдні. У більшій частині Африки росія є великою силою, тоді як Україна — ні. Небагато африканських лідерів публічно виступили проти війни Путіна, і деяких можна переконати повторювати його тезу. Через глобальний Південь маловідомим є те, що Україна є провідним експортером продовольства, і про те, що вона — бідна країна, порівняно з ВВП країн, які вона годує, наприклад Єгиптом і Алжиром.

Є привід для надії. Українці намагалися донести реальність своєї позиції до людей глобального Півдня, щоб вони могли говорити правду про голодний план москви і тим самим унеможливити його. І оскільки Україна отримала кращу зброю від Сполучених Штатів і Європи, вплив росії на Чорне море ослаб. У липні Україна і росія підписали угоди з Туреччиною, які, в принципі, повинні були дозволити частині українського зерна залишати Чорне море і годувати африканців і азіатів. Проте наступного дня після підписання угоди росія обстріляла ракетами Одеський порт, звідки Україна відправляє значну частину свого зерна. Через кілька днів після цього росія ракетним ударом знищила провідного українського агробізнесмена.

ОСТАННЯ ІМПЕРІАЛІСТИЧНА ВІЙНА

Україна веде війну проти тиранії, яка також є колоніальною державою. Самовизначення означає не лише захист демократичного принципу обрання власних правителів, а й повагу до рівності держав. російські лідери чітко заявили, що вони вірять, що лише деякі держави є суверенними, а Україна є не більш ніж колонією. Перемога України захистила б український суверенітет зокрема і принцип суверенітету загалом. Це також покращило б перспективи інших постколоніальних держав. Як стверджував економіст Амартія Сен, імперський голод є результатом політичного вибору щодо розподілу, а не нестачі їжі. У разі перемоги Україна відновить експорт продовольства на глобальний Південь. Усунувши великий ризик страждань і нестабільності на глобальному Півдні,

Для Європи також важливо, щоб Україна виграла, а росія програла. Європейський Союз — це сукупність постімперських держав: деякі з них — колишні імперські метрополії, деякі — постімперські периферії. Українці розуміють, що вступ до Європейського Союзу — це шлях до убезпечення державності з уразливої ​​периферійної позиції. Для перемоги Україні необхідно мати перспективу членства в ЄС. Як розуміють багато росіян, росія повинна програти, і з схожих причин. Європейські держави, які сьогодні пишаються своїми традиціями права та толерантності, стали справжніми демократіями лише після поразки в останній імперській війні. росія, яка веде імперську війну в Україні, ніколи не зможе прийняти верховенство права, а росія, яка контролює українську територію, ніколи не дозволить вільних виборів. росія, яка програє таку війну, та, у якому путінізм стане негативною спадщиною, має шанс. Попри те, що стверджує російська пропаганда, москва частенько програє війни, і кожен період реформ у сучасній історії росії відбувався після військової поразки.

Найбільш терміново потрібна українська перемога, щоб запобігти подальшій смерті та звірствам в Україні. Але результат війни має значення для всього світу, не лише у фізичному царстві болю та голоду, але й у царині цінностей, де доступне можливе майбутнє. Український спротив нагадує нам, що демократія — це людський ризик і людські принципи, а українська перемога дала б демократії свіжий вітер. Український тризуб, який прикрашає уніформи українців, які зараз перебувають у стані війни, тягнеться через традиції країни в давню історію, надаючи посилання, які можна використати для переосмислення та відродження демократії.

Афіну і Посейдона можна звести разом. Зрештою, Афіна була богинею не лише справедливості, а й справедливої ​​війни. Посейдон пропонував не лише насильство, а й комерцію. Афіняни обрали Афіну своєю покровителькою, але потім збудували фонтан для Посейдона в Акрополі — на тому самому місці, де, за легендою, він вдарив тризубом. Перемога України виправдала б і знову об’єднала ці цінності: цінності Афіни — зваженості й процвітання, та цінності Посейдона — рішучості й торгівлі. Якщо Україні вдасться відвоювати свій південь, а морські шляхи, які годували стародавніх греків, будуть знову відкриті, світ буде просвітлений українським прикладом ризику заради самовизначення. Зрештою, оливковому дереву знадобиться тризуб. Тільки за перемогою прийде мир. Світ може отримати оливкову гілку, але тільки якщо українці зможуть пробитися назад до моря.

Переклад: Марія Ялова