Війна в Україні – колоніальна війна

Століттями країна жила в тіні імперії. Але її минуле також дає ключ до її сьогодення.

Тімоті Снайдер (28 квітня 2022 р.)

Коли владімір путін (ориг. Vladimir Putin) заперечує реальність української держави, він говорить звичною імперською мовою. Впродовж п’ятисот років європейські завойовники називали суспільства, з якими вони стикалися, «племенами», вважаючи їх нездатними керувати собою. Як ми бачимо на прикладі руїн українських міст, російській практиці масових убивств, зґвалтувань і депортацій, твердження про те, що нації не існує, є риторичною підготовкою до її знищення.

Історія Імперії відокремлює суб’єкти від об’єктів. Як стверджував філософ Франц Фанон, колонізатори бачать себе акторами з певною місією, а колонізованих — інструментами реалізації імперського бачення. путін зробив яскраво виражений колоніальний поворот, повернувшись на пост президента десять років тому. У 2012 році він описав Росію як «державу-цивілізацію», яка за своєю природою увібрала менші культури, такі як українська. Наступного року він заявив, що росіяни та українці об’єднані «духовними скрєпами». У великому есе про «історичну єдність», опублікованому в липні минулого року, він стверджував, що Україна та росія були єдиною країною, пов’язаною спільним походженням. Його бачення — це зруйнований світ, який необхідно відновити за допомогою насильства. росія стає собою, лише знищуючи Україну.

Як об’єкти цієї риторики та війни на знищення, яку вона санкціонує, українці все це розуміють. Україна, звичайно, має історію і українці є нацією. Але імперія насаджує об’єктивацію на периферії та амнезію в центрі. Таким чином, сучасний російський імперіалізм включає закони пам’яті, які забороняють серйозне обговорення радянського минулого. росіяни порушать закон, якщо застосують термін «війна» до вторгнення в Україну. Також незаконно стверджувати, що сталін (ориг. Stalin) розпочав Другу світову війну як союзник Гітлера і використав майже те саме виправдання для нападу на Польщу, яке путін використовує для нападу на Україну. У лютому, коли почалося повномасштабне вторгнення, російським видавцям наказали прибрати згадки про Україну з підручників.

Зіткнувшись із кремлівською офіційною сумішшю фантазій і табу, виникає спокуса довести протилежне: що вічна не росія, а Україна, що завжди праві не росіяни, а українці тощо. Проте українська історія дає нам щось цікавіше, ніж простий контрнаратив до імперії. Українське національне самоусвідомлення ми знаходимо дуже рано. Проте в сучасній Україні нація є не стільки антиколоніальною, тобто позбавленою від конкретної імперської влади, скільки постколоніальною, тобто створенням чогось нового.

Південь України, де зараз російські війська облягають міста та бомблять лікарні, був добре відомий людям Античності. У міфі про заснування Афін богиня Афіна дарує місту оливкове дерево. Насправді місто могло вирощувати оливки лише тому, що імпортувало зерно з портів на узбережжі Чорного моря. Греки добре знали узбережжя, але не глибинку континенту, у якій вони уявляли собі міфічних істот, що охороняють поля золота та амброзії. Тут уже був колоніальний погляд на Україну: країну фантазій, яку будь-хто міг наповнювати своїми здогадками.

Міста Києва в давні часи не існувало, але воно дуже давнє — приблизно на півтисячоліття старше за Москву. Ймовірно воно було засновано у шостому чи сьомому столітті північніше від будь-якої території, яку бачили греки або контролювали римляни. Іслам розвивався, а християнство ставало європейським. Західна Римська імперія впала, залишивши форму християнства, підпорядковану Папі. Східна (Візантійська) імперія залишилася, керуючи тим, що ми зараз називаємо Православною Церквою. Коли Рим і Константинополь змагалися за новонавернених, народи на схід від Києва прийняли іслам. Кияни розмовляли слов’янською мовою, яка не мала писемності, сповідували язичництво без ідолів і капищ.

путінське бачення «єдності» пов’язане з хрещенням, яке відбулося серед цих подій. У IX столітті до Києва прибула група варягів, відома як руси. Шукаючи південний шлях для своєї работоргівлі, вони знайшли річку Дніпро, яка протікає через місто. Тоді їхні вожді воювали за володіння на території сучасних України, Білорусі та північного сходу росії — нагородою завжди був Київ. Наприкінці десятого століття вікінг на ім’я Вальдемар захопив місто за допомогою скандинавської армії. Спочатку він правив як язичник. Але близько 987 року, коли візантійці зіткнулися з внутрішнім повстанням, він побачив можливість. Він прийшов на допомогу імператору і отримав руку його сестри. У процесі Вальдемар прийняв християнство.

путін стверджує, що ця заплутана послідовність подій розкриває волю Бога назавжди зв’язати росію та Україну. Волю Бога легко неправильно зрозуміти; у будь-якому випадку, сучасних націй на той час не існувало, а слова «росія» та «Україна» не мали значення. Вальдемар був типовим представником язичницьких східноєвропейських правителів свого часу, які розглядали кілька монотеїстичних варіантів, перш ніж вибрати той, який мав найбільший стратегічний сенс. Слово «Русь» було вже не про вікінгів-рабовласників, а християнську державу. Його правляча родина тепер вступала в шлюби з іншими родами, і місцеві жителі розглядалися як суб’єкти, які підлягали оподаткуванню, а не як предмети, що продавалися.

Проте жоден закон не визначав, хто отримає владу після смерті київського правителя. Вальдемар узяв собі за дружину візантійську принцесу, але в нього було з півдюжини інших, не кажучи вже про гарем із сотень жінок. Перед смертю у 1015 році, опісля ув’язнення одного зі своїх синів, Святополка, він вів війну з іншим своїм нащадком, Ярославом. Святополк був звільнений після смерті батька, убив трьох своїх братів, але зазнав поразки на полі бою від Ярослава. Інші сини вступили в боротьбу, тож Ярослав правив не сам аж до 1036 року. Процес успадкування престолу зайняв двадцять один рік. Принаймні десять інших синів Вальдемара загинули за цей період.

Ці події не доводять наявність позачасової імперії, про яку стверджує путін. Але вони вказують на важливість принципу престолонаслідування, теми, яка сьогодні є дуже важливою в українсько-російських відносинах. Українська транслітерація «Вальдемар» — «Володимир» — ім’я Президента України. В Україні влада передається через демократичні вибори: коли Володимир Зеленський переміг на президентських виборах у 2019 році, чинний на той момент президент визнав поразку. російська транслітерація цього імені — «Владімір». росія крихка: у неї немає принципу спадкоємності, і незрозуміло, що станеться, коли володимир путін (ориг. Vladimir Putin) помре або його усунуть від влади. Тиск смертності підтверджує імперське мислення. Тиран, що старіє, одержимий своєю спадщиною, хапається за високу ілюзію, яка, здається, дарує безсмертя: «єдність» росії та України.

В ісландських сагах Ярослав згадується як Кульгавий; у Східній Європі він Мудрий, законодавець. Проте він не вирішив проблему престолонаслідування. Після його правління землі навколо Києва знову і знову дробилися. У 1240 році місто захопили монголи; пізніше Велике князівство Литовське, на той час найбільша держава в Європі, заволоділо більшою частиною стародавньої Русі. Литва запозичила від Києва політичну систему, а також чимало законів. Кілька століть її великі князі також правили Польщею. Але в 1569 році, після вимирання литовської династії, було утворено польсько-литовську державу, а території України перейшли під юрисдикцію Польщі.

Це була вирішальна зміна. Після 1569 року Київ був уже не джерелом права, а його об’єктом — архетипова колоніальна ситуація. Саме колонізація позбавила Україну колишніх територій Русі, а методи колонізації породили якості, помітні й сьогодні: недовіру до центральної держави, кризу організації та поняття свободи як самовираження, незважаючи на могутнього сусіда.

Протягом шістнадцятого та сімнадцятого століть, здавалося, всі сили глобалізації Європи посипалися на Україну. Польська колонізація нагадувала, і певною мірою, дала початок європейській колонізації всього світу. Польські дворяни запровадили практику землеустрою — разом із землевпорядниками, більшість із яких були євреями — що дозволило створювати прибуткові плантації. Місцеві українські воєначальники кинулися наслідувати систему й перейняли елементи польської культури, зокрема католицизм та польську мову. В епоху відкриттів закріпачені селяни працювали на світовий ринок.

Колонізація України збіглася з епохою Відродження та вражаючим розквітом польської культури. Подібно до інших мислителів епохи Відродження, польські вчені в Україні відроджували античні знання, а іноді й переосмислювали їх. Саме поляк Коперник скасував спадщину «Альмагеста» Птолемея і підтвердив, що Земля обертається навколо Сонця. Інший поляк, Мацей з Мєхова, виправив «Географію» Птолемея, очистивши карту України від золота та амброзії. Однак, як і в стародавні часи, обробка чорнозему давала змогу отримати величезні багатства, що породжує питання, чому ті, хто працював, і ті, хто наживався, пережили такі різні долі.

Епоха Відродження розглядала питання ідентичності через мову. В Європі точилася дискусія щодо того, чи достатньо відродженої латини для культури, чи для цього завдання слід підняти народні розмовні мови. На початку XIV століття Данте відповів на це питання на користь італійської; Англійські, французькі, іспанські та польські письменники створили інші літературні мови, кодифікувавши місцеві народні говірки. В Україні літературна польська мова перемогла українську народну мову, ставши мовою комерційної та інтелектуальної еліти. У певному сенсі це було типово: польська була сучасною мовою, як англійська чи італійська. Але це була немісцевамова в Україні. Відповідь України на мовне питання була глибоко колоніальною, тоді як в решті Європи її можна було розглядати як широко демократичну.

Реформація принесла подібний результат: місцеві еліти навернулися в протестантизм, а потім у римо-католицизм, ще більше відчужуючи їх від православного населення. Специфічним для України було зближення колонізації, Ренесансу та Реформації. До 1640-х років нечисленні великі землевласники в основному розмовляли польською і були католиками, а ті, хто працював у них, розмовляли українською та були православними. Глобалізація породила відмінності та нерівність, які підштовхнули людей до повстання.

Сьогодні українці на полі бою не покладаються на фантазії минулого, щоб протистояти фантазіям Путіна. Якщо для них існують предки, які щось означають, то це козаки, спільнота вільних людей, які жили на далеких околицях українського степу, влаштувавши свою фортецю на острові посеред Дніпра. Уникнувши польської поміщицько-селянської системи, вони могли обрати бути «реєстровими козаками», оплачуваними за службу у Війську Польському. Проте вони не були громадянами, і бажаючих зареєструватися серед них було більше, ніж польсько-литовський парламент дозволяв.

Повстання почалося в 1648 році, коли впливовий козак Богдан Хмельницький побачив, що його землі були захоплені, а на його сина напала польська шляхта. Опинившись поза захистом закону, Хмельницький спрямував своїх співвітчизників-козаків на повстання проти польськомовних римо-католицьких магнатів, які панували в Україні. Накопичені культурні, релігійні та економічні образи людей швидко перетворилися на щось дуже схоже до антиколоніального повстання, з насильством, спрямованим не лише проти приватних армій магнатів, але проти поляків і євреїв в цілому. Магнати чинили репресії проти селян і козаків, саджаючи їх на палі. Польсько-литовська кавалерія воювала з власною козацькою піхотою. Сторони дуже добре знали одна одну.

У 1651 році козаки, зрозумівши, що їм потрібна допомога, звернулися до східної держави — московії (ориг. Moscovia), про яку мало знали. Після розпаду Київської Русі більша частина її земель була поглинена Литвою, але деякі її північно-східні території залишилися під владою монгольської держави-наступниці. Там, у новому місті під назвою Москва, правителі, звані царями, розпочали надзвичайний період територіальної експансії, поширюючи своє царство на Північну Азію. У 1648 році, в рік початку козацького повстання, московський мореплавець досяг Тихого океану.

Війна в Україні дозволила московії звернути увагу на Європу. У 1654 р. козаки підписали угоду з представниками царату. московські війська вторглися на Польсько-Литовську територію зі сходу; незабаром після цього Швеція вторглася з півночі, спричинивши кризу, яку польська історія згадує як «Потоп». У 1667 році між Польщею-Литвою та московією було укладено мир, і Україна була поділена більш-менш посередині, вздовж Дніпра. За тисячу років існування Київ вперше став політично пов’язаним з москвою.

Козацтво було чимось на зразок ранньонаціонального руху. Проблема полягала в тому, що їхня боротьба проти однієї колоніальної держави сприяла іншій. У 1721 році московію було перейменовано на російську імперію (ориг. Russian Empire), посилаючись на давню Русь. Польща-Литва так і не оговталася від «Потопу» й була розділена між 1772 і 1795 роками. Таким чином, росія претендувала на решту України — на все, крім західної частини, відомої як Галичина, яка відійшла до Габсбургів. Приблизно тоді ж, у 1775 році, козацтво втратило свій статус. Вони не здобули бажаних політичних прав, як і селяни, які їх підтримували, не здобули контролю над чорноземом. Польські поміщики залишилися в Україні, навіть коли державна влада стала російською.

Тоді як путінська розповідь про Україну — це розповідь про долю, українська згадка про козаків — про нездійснені прагнення. Державний гімн країни, написаний у 1862 році, розповідає про молодих людей, яким ще не всміхнулася доля, але які одного дня виявляться гідними «козацького роду».

ХІХ століття було добою національного відродження. Коли український рух розпочався в імперському російському Харькові — сьогоднішньому Харкові, переважно зруйнованому — у центрі уваги була козацька спадщина. Наступним кроком було знайти історію в народі, як знак неперервної культури. Спочатку такі зусилля не здавалися загрозливими для імперського правління. Але після поразки росії в Кримській війні 1856 р. та наслідків польського повстання 1863 і 1864 рр. українську культуру було оголошено неіснуючою. Її часто вважали винаходом польських еліт — це ідея, яку путін використав у своєму есе про «історичну єдність». Провідні українські мислителі емігрували до Галичини, де могли вільно виступати.

Перша світова війна принесла принцип самовизначення, який обіцяв звільнення від імперської влади. На практиці його часто використовували для порятунку старих імперій або для побудови нових. Українська Народна Республіка була створена в 1917 році, коли російська імперія розвалилася через революцію. У 1918 році в обмін на обіцянку постачати продовольчі товарі, країну визнали Австрія та Німеччина. Вудро Вільсон відстоював самовизначення, але його переможна Антанта ігнорувала Україну, натомість визнаючи претензії Польщі. володимир ленін (ориг. Vladimir Lenin) також посилався на цей принцип, хоча мав на увазі лише те, що використання національних питань може сприяти класовій революції. Незабаром Україна опинилася в центрі російської громадянської війни, в якій Червона армія, очолювана більшовиками, і Біла армія, що боролася за неіснуючу імперію, заперечували право України на суверенітет. У цьому жахливому конфлікті, що розгорівся після чотирьох років війни, загинули мільйони людей, серед них десятки тисяч євреїв.

Хоча Червона армія зрештою перемогла, більшовицькі лідери знали, що українське питання потрібно вирішувати. путін стверджує, що Україну створили більшовики, але правда протилежна. Більшовики знищили Українську Народну Республіку. Усвідомлюючи, що українська ідентичність є справжньою та широко поширеною, вони створили свою нову державу, щоб пояснити це. Багато в чому завдяки Україні радянський союз (ориг. Soviet Union) набув такої форми, як федерація суб’єктів з національними назвами.

Провал самовизначення в Україні навряд чи був унікальним. Майже всі нові держави, створені після Першої світової війни, були знищені протягом приблизно двох десятиліть нацистською Німеччиною та\або радянським союзом. У політичних уявленнях обох режимів Україна була територією, володіння якою дозволило б їм зламати повоєнний порядок і перекроїти світ на власний лад. Як і в XVI столітті, здається всі сили світової історії були зосереджені над однією країною.

сталін говорив про внутрішню колонізацію, під час якої селяни будуть експлуатуватися, щоб радянська економіка могла зрівнятися, а потім і випередити капіталізм. Його політика колективного сільського господарства, під час якої землю відбирали у селян, була особливо небажаною в Україні, де революція нарешті позбулася землевласників (все ще переважно польських). Проте чорнозем України був центральним у планах сталіна, і він вирішив підкорити його. У 1932 і 1933 роках сталін запровадив низку заходів, які призвели до того, що близько чотирьох мільйонів людей померли від голоду чи пов’язаних із ним хвороб. Радянська пропаганда звинувачувала українців, стверджуючи, що вони вбивали себе, щоб дискредитувати радянську владу — цю тактику сьогодні повторює путін. Європейці, які намагалися організувати допомогу голодувальникам, були визнані нацистами.

Справжні нацисти сприйняли сталінський голод як ознаку того, що українське сільське господарство можна використати для іншого імперського проекту: їх власного. Гітлер хотів, щоб радянська влада була повалена, радянські міста обезлюднені, а вся західна частина країни — колонізована. Його бачення українців було надзвичайно колоніальним: він уявляв, що може депортувати та морити голодом мільйони, а також експлуатувати працю тих, хто залишиться. Саме прагнення Гітлера до української землі привело мільйони євреїв під контроль Німеччини. У цьому сенсі колоніальна логіка щодо України була необхідною умовою для Голокосту.

У 1933-1945 роках радянський і нацистський колоніалізм зробив Україну найнебезпечнішим місцем у світі. В Україні насильно було вбито більше мирних жителів, ніж будь-де. Цей підрахунок навіть не включає солдатів: у Другій світовій війні в боях з німцями загинуло більше українців, ніж французьких, американських і британських військ разом узятих.

Головним конфліктом війни в Європі була німецько-радянська боротьба за Україну, яка точилася між 1941 і 1945 роками. Але, коли почалася війна, у 1939 році, радянський союз (ориг. Soviet Union) і Німеччина були де-факто союзниками і спільно вторглися до Польщі. У той час те, що зараз є західною частиною України, було південно-східною Польщею. Невелика тамтешня група українських націоналістів приєдналася до німців, розуміючи, що вони мають на меті знищити (ориг. USSR, Soviet Union). Коли стало зрозуміло, що німці зазнають поразки, націоналісти залишили свою службу, провели етнічні чистки поляків у 1943 та 1944 роках, а потім чинили опір (ориг. Soviet Union). У текстах путіна вони постають вічними негідниками, відповідальними за українську окремішність загалом. Звісно, ​​іронія полягає в тому, що вони з’явилися завдяки значно грандіознішій співпраці сталіна з Гітлером. Українські націоналісти були розгромлені радянською владою в жорстокій боротьбі з повстанцями, а сьогодні ультраправі в Україні отримують один-два відсотки. Тим часом поляки, чиї предки були головними жертвами українського націоналізму, прийняли майже три мільйони українських біженців, нагадуючи нам, що є інші способи поводитися з історією, крім як розповідати історії про вічні жертви.

Після війни західні регіони України приєднали до «радянської» України, і республіку поставили під підозру саме тому, що вона була під німецькою окупацією. Нові обмеження української культури виправдовувалися сфабрикованим насаджуваним почуттям провини. Цю кругову логіку — ми вас караємо, отже, ви маєте бути винним — сповідує сьогодні і кремлівська пропаганда. Міністр закордонних справ росії сергій лавров (ориг. Sergey Lavrov) стверджував, що росія повинна була вторгнутися в Україну, оскільки Україна могла почати війну. путін, який сказав те саме, явно спирається на риторику сталіна. Нам нав’язують те, що радянська перемога у Другій світовій війні залишила росіян назавжди чистими, а українців – вічно винними. На похоронах російських солдатів скорботним батькам розповідають, що їхні сини воювали з нацистами.

Історія колонізації України, як і історія тривожних і розкольницьких тем загалом, може допомогти нам позбутися міфів. Минуле передає путіну кілька напрямків колоніальної риторики, які він поєднав і посилив. Це також робить нас уразливими для мови експлуатації: щоразу, коли ми говоримо «the Ukraine» замість «Ukraine», або вимовляємо назву столиці на російський манір, або поводимося так, ніби американці можуть вказувати українцям, коли і як укладати мир, ми продовжуємо імперську риторику, беручи в ній участь.

Українська національна риторика менш послідовна, ніж путінський імперіалізм, а отже, більш достовірна та людяна. Незалежність відновилася в 1991 році, коли (ориг. USSR, Soviet Union) розпався. Відтоді політика країни була відзначена корупцією та нерівністю, а також демократичним духом, який виріс у тандемі з національною самосвідомістю. У 2004 році спроба фальсифікації виборів була розбита масовим рухом. У 2014 році мільйони українців протестували проти президента, який відступив від ЄС. Протестувальників вбивали, президент утік, а росія вперше вторглася в Україну. Знову і знову українці обирали президентів, які прагнули примирення з росією, але знову і знову ця ідея оберталася невдачею. Зеленський – крайній випадок: він виступав з бажанням миру, але отримав вторгнення.

Україна є постколоніальною країною, яка не стільки заперечує ідею експлуатації себе, скільки приймає, а іноді навіть пишається ускладненнями, пов’язані зі звільненням від неї. Її люди є двомовними, а солдати розмовляють як мовою загарбників, так і своєю рідною. Війна ведеться децентралізовано, спираючись на єдність громад. Ці спільноти різноманітні, але разом вони відстоюють поняття України як політичної нації. Є в цьому щось відрадне. Модель нації як мініімперії, що відтворює нерівність у меншому масштабі та прагне до однорідності, яку плутають з ідентичністю, зносилася. Якщо ми збираємося мати демократичні держави в двадцять першому столітті, нам доведеться прийняти частину тієї складності, яка сприймається як належне в Україні.

Контраст між старіючою імперією та новою нацією вловлює Зеленський, проста присутність якого робить кремлівську ідеологію безглуздою. 1978 року народження, дитина срср (ориг. USSR, Soviet Union) з сім’ї, що розмовляє російською. Єврей, він нагадує нам, що демократія може бути мультикультурною. Він не стільки опонує російському імперіалізму, скільки існує поряд з ним, ніби походить із якогось мудрішого виміру. Йому не потрібно віддзеркалювати путіна; йому просто потрібно з’явитися. Щодня він утверджує свою націю тим, що говорить і робить.

Українці утверджують існування своєї нації простими актами солідарності. Вони чинять опір росії не через якусь відсутність чи якусь відмінність, а тому що вони не росіяни і не проти росіян. Те, чому потрібно протистояти, є елементарним: загроза національного зникнення, яку представляє російський колоніалізм, війна на знищення, спеціально призначена для вирішення «українського питання». Українці знають, що немає питання, на яке треба відповідати, є лише життя, яке потрібно прожити і, якщо потрібно, ризикнути ним. Вони пручаються, бо знають, хто вони. В одному зі своїх перших відео після вторгнення, коли російська пропаганда стверджувала, що він втік з Києва, Зеленський направив камеру на себе і сказав: «Президент тут. Всі ми тут. Україна тут»

Переклад: Марія Ялова.