Посилення західних санкцій – «ліки» від режиму путіна. Такою є одна з провідних думок другої частини розмови американської фахівчині Еріки Франц з представником Niskanen center. Тож, пропонуємо вам зазирнути у глибинні тенденції світових автократій, аби знати, як не повторити помилки історії у майбутньому.

Оригінал інтервʼю: https://www.niskanencenter.org/putins-war-and-personalist-authoritarianism/.

Метт Ґроссманн: Ви написали книгу «Авторитаризм. Що повинен знати кожен». Отож, що, на вашу думку, повинен знати кожен про цей стиль правління?

Еріка Франц: Передусім, ця робота є частиною серії книг «Що повинен знати кожен», тож вона спрямована на більш загальну аудиторію. Одна з ключових тез книги стосується того, що, з часів завершення Холодної війни, авторитарні режими суттєво змінилися, і сьогоденні диктатури намагаються імітувати більш демократичні режими, як-от, Іспанія, де суспільне середовище більш відкрите та частіше передбачає громадську участь. Це повʼязано з низкою причин. Однією є з них є те, що часом масам може хибно навʼязуватися, що в країні демократія, коли ж насправді усі позитивні риси, що асоціюються з типовою демократією, у цій державі відсутні. Така імітація демократій авторитарними державами ускладнила просування принципів вільного суспільства на глобальному рівні, адже спроби цієї імітації лише пролонгують існування авторитарних систем, що досі не припинили своє існування.

Отож, є багато досліджень, котрі демонструють, що диктаторські режими, які приймають дану модель і проводять багатопартійні вибори – чим дозволяють опозиційним групам мати певний обмежений вплив – залишаються при владі значно довше, аніж ті, які при своєму правлінні застосовують грубу силу. При цьому, для стороннього спостерігача стає складніше визначити, чи є дані індикатори політичної лібералізації справжніми. Себто, невідомо, чи справді подібні прояви є намаганнями держави рухатися в бік відкритішого та більш демократичного устрою, чи вони лише свідчать про більш далекоглядну та витончену організацію авторитарного режиму. Так, подібний розвиток подій значно ускладнив просування демократії, оскільки, з точки зору стороннього спостерігача, важко відрізнити справжню демократію від тої ширми, яку накладає на себе авторитарний режим.

Метт Ґроссманн: Як в такому разі бути із політичними елітами Заходу? Чи є речі, стосовно яких їм би слід було бути більш свідомими у контексті персоналістського авторитаризму? Як би ви мали пʼятихвилинну розмову з Байденом, Макроном чи Джонсоном, що б ви їм сказали?

Еріка Франц: Я вважаю, що із зовнішньополітичної кризи, в якій опинилася міжнародна спільнота через війну, можна винести чимало уроків відносно персоналістських режимів, щоправда, прикро, що ці уроки обходяться такою ціною. Протягом останніх кількох років, політологи били тривогу та виголошували значні опасіння щодо становлення персоналізму. Побоювання висловлювалися відносно того, що, як я вже згадувала, очільники персоналістських режимів є непередбачуваними партнерами. Є певне бажання ідентифікувати їх поведінку як нераціональну, ба навіть божевільну. Але в результаті вони, все ж таки, є продуктом свого середовища. Тому що важко припустити, що вони мають доступ до точної та коректної інформації про свої військові сили, суспільні настрої та наслідки своєї діяльності, адже їхні інформаційні канали часто дуже обмежені та спотворені.

Інший момент, про який хотілося б згадати, полягає у тому, що персоналізм зростає і в демократичних країнах. І справді, світ авторитарної й персоналістської політики завжди був чітко відокремленим від демократичного світу. Але сьогодні ми починаємо помічати певну синергію між двома світами. Це важливий момент, враховуючи, що персоналізм у поєднанні з демократією — де, наприклад, певний лідер підтримується політичною структурою, яка існує суто для його просування — є в багатьох аспектах настільки ж великою загрозою, як і персоналістський авторитаризм. Тому сьогодні нам варто звертати більше уваги на ці процеси в сучасних демократичних устроях, оскільки, на мою думку, це також буде важливо в контексті повернення розвитку демократії у правильне русло.

Метт Ґроссманн: Що ви думаєте про наслідки конкретних політичних рішень, які зараз приймаються щодо таких аспектів як додаткове озброєння України, розширення санкцій по відключенню SWIFT на більшу кількість банків і тому подібне? Чи є тут певні застороги, які потрібно взяти до уваги на цьому етапі?

Еріка Франц: Я не військовий експерт, тому не можу бути повністю впевненою щодо того, якою була б найкраща відповідь відносно військової допомоги. Швидше за все, пряма конфронтація з росією внаслідок таких дій, як-от, запровадження безполітної зони над Україною, було б кепським рішенням. Найкращим варіантом є зовнішня підтримка України. Як я вже згадувала, ця війна стала по-справжньому переломним моментом для світу. При чому не тільки з точки зору захисту України, але й у контексті чіткого посилу стосовно рішучої готовності світових обʼєднань ставати на захист демократії, стосовного того, якими наслідками може обернутися подібна агресія.

Тож, мені видається дуже важливим, аби Захід міг надавати Україні якомога більше військової підтримки. Те саме повинно стосуватися санкцій, які вже виявилися значно жорсткішими, аніж могли розраховувати усі, хто уважно спостерігає. Втримати санкції на цьому рівні є особливо важливим завданням. Також — як би важко це не було прийняти нашій спільноті — нам дуже потрібно відрізати росію від надходжень за природні ресурси. Це призведе до вищих цін на газ, справить значний вплив на глобальну економіку, але воно має вирішальне значення для того, щоби дотиснути російських еліт та створити ще кілька розколів між ними, аби вони припинили терпіти на посаді путіна.

Метт Ґроссманн: Ви згадували події сьогодення як потенційно переломний момент у контексті можливих у майбутньому військових конфліктів. Як щодо тих ширших тендецій, про які ви говорили по відношенню до зростання автократичної форми правління та персоналізму у порівнянні з демократією? Якщо ми порівняємо це зі станом, який був 10-15 років тому, чи будуть тут помітні якісь суттєві зміни?

Еріка Франц: Наразі мало індикаторів, що цей тренд може змінитися. Багато дослідників намагаються розібратися в тому, що саме зараз відбувається і чим це зумовлено. Я долучилася до роботи над книгою, в якій ми розглядаємо різні рівні персоналізму та демократії. Усі дані свідчать про те, що подібні тенденції [становлення персоналізму] підвищують ризик розколу демократичної форми правління. Один з важливих меседжів, що витікає із теперішніх досліджень, полягає в наступному. У випадках, коли політики діють разом зі своїми групами підтримки, що є роздробленими та погано інституціоналізованими, в руках дуже вузького кола осіб відбувається концентрація влади. Висновком тут може бути те, що розбудова партійних систем є дуже важливою. Але ця розбудова зіштовхнулася з новими викликами у цифрову епоху. Аби завоювати свою посаду, політику більше не потрібні такі організовані партійні структури, адже він просто може розгортати свою діяльність у соціальних медіа. Тож я гадаю, що будь-які зусилля спрямовані на цю проблему були б дуже релевантними.

У якості класичного прикладу того, що ми можемо спостерігати найближчими роками, можна навести Сальвадор. Букуле — лідер цієї держави — сформував там так званий рух «Нових Ідей» (Nuevas Ideas), який існує лише для того, аби займатися просуванням його кандидатури задля здобуття посади при владі. Він широко застосовував соціальні мережі для поширення свого бренду. Тепер ж, ми бачимо абсолютну концентрацію влади у його руках, адже ця партія — цей рух — насправді не має жодної спроможності протистояти захопленню виконавчої влади. Тож я вважаю, що на ці речі нам слід звертати значно більше уваги, особливо — дослідникам у цій галузі, яким потрібно краще зрозуміти основні принципи цієї динаміки.

Метт Ґроссманн: Тепер обговорімо свого роду революційні дослідження автократичних форм правління. Раніше вважалося, що зібрати важливі дані, котрі могли б пролити нам світло на це, було дуже складно. Однак, зараз складається враження, що це таки вдається робити. Яким чином це вдається і про що кажуть нам ці дані?

Еріка Франц: З одного боку, деякі з авторитарних режимів стали менш закритими: після закінчення Холодної війни, ми більше не спостерігаємо таку велику кількість режимів подібних до того, що в Північній Кореї. Частіше формуються режими, що нагадують Венесуелу або росію. Тож, це дещо відкрило дослідникам можливості спостерігати за цими системами, хоча це й досі передбачає для них певні ризики: час від часу трапляється, що академічний працівник може потрапити під арешт авторитарного уряду. Тож, наразі ця сфера досліджень точно не є абсолютно безпечною, але певне послаблення дозволило зібрати більше даних про ці режими. Також, накопиченню інформації посприяло підвищення інтересу дослідників до цієї сфери за останні 15 років. В результаті, зараз ми спостерігаємо вибухоподібний розвиток авторитарних студій у політології, яка стала порівняно великою сферою.

Отож, ми маємо набори певних даних, що стосуються достатньо видимих речей, як-от, того, чи існують опозиційні партії, чи в державі мають якусь силу вибори, та інше тому подібне. Але нам бракує більш комплексних даних. Я сподіваюся, що найближчими роками молоді дослідники, які працюватимуть над своїми дисертаціями, будуть більш залученими до зусиль щодо збору точної інформації. Це було б важливо, особливо, по відношенню до громадських організацій та еліт. Ми досі не сповна знаємо, чим є еліти в диктаторських режимах. У нас також відсутні цифри щодо розмірів груп їхньої підтримки та інша інформація, яка, на мою думку, могла б просунути цю сферу вперед.

Метт Ґроссманн: Сьогодні ми знову стали свідками втручання в інші держави країнами, які ведуть тотальну загарбницьку політику. Джон Міршаймаймер, до прикладу, стверджував, що путін зберігає ознаки старого реалізму та є досить передбачуваним у своїх діях. Яке ваше уявлення відносно питання, чи досі ми знаходимося у парадигмі війни або все ж ми починаємо рухатися далі?

Еріка Франц: Чи досі ми у парадигмі війни? Я гадаю, що, з точки зору нашого мислення про політику, у часи Холодної війни були досить передбачувані поведінкові моделі, але з тих пір усе змінилося. Я ж — як людина, яка досліджує питання авторитарної політології —, схильна запитувати, чи не повертаємося ми часом до того минулого стану Холодної війни? Під цим я маю на увазі, що є деякі ознаки, що диктатури відходять від того псевдодемократичного стилю, що його ми спостерігали протягом останніх 30 років, де диктатор переконаний, що його підхід грубої сили толеруватиметься іншими. Знову ж таки, для мене та інших моїх колег, ці тенденції дуже помітні в сучасній росії, тож ми задалися питанням: чи почнемо ми бачити щось подібне тут, в автократичному середовищі і чи зійде це з рук диктаторам?

Цей момент є дуже важливим у плані того, що станеться далі з путіним і чи зʼявиться чітка позиція, що подібна груба сила — як всередині країни, так і на міжнародному рівні — за жодних обставин не буде сприйматися нормою ані в диктатурах, ані у демократіях. Останнім часом зʼявлялося багато питань щодо того, чи збільшується кількість громадян, які більше не підтримують демократію і не розглядають її вартісною як таку. Я дещо скептично ставлюся до таких припущень, але це справді важливий момент для світової спільноти, аби продемонструвати, що демократія таки може дати результат, і що з авторитаризмом здавжди повʼязано багато втрат та ризиків.

Метт Ґроссманн: Що для нас досі маловідоме про авторитаризм? І відповіді на які з цих питань для нас – найнеобхідніші?

Еріка Франц: Є дуже багато речей, яких ми досі не знаємо. Я часто висловлювала думку, що в наукових колах, а також провідних мас-медіа є наратив, що, мовляв, Китай та росія намагаються поширити свою модель авторитаризму. Для мене це все ж під великим питанням, і це було б гарною темою майбутніх досліджень, аби в подальшому краще зрозуміти намагання поширити конкретні випадки авторитарних систем. Тобто, наскільки чітко ми можемо побачити наміри, спрямовані на поширення авторитаризму? Інша потенційна сфера майбутніх досліджень могла б стосуватися питання масштабів та значущості впливу громадської думки на авторитарну політику. У мене є враження, що ці масштаби є досить незначними, але ми все ще не маємо хорошого уявлення про подібні відносини між авторитарною владою та громадськістю, а також про шляхи, якими масові настрої взаємодіють з політичними елітами і як це в кінцевому результаті впливає на диктаторські режими.

Метт Ґроссманн: На які фактори нам варто звертати увагу, коли йдеться про певні індикатори змін у російському режимі?

Еріка Франц: Гадаю, тут варто поставити питання про те, якою наразі є ситуація на вищому рівні влади, зокрема в безпековому апараті. Чи є певні ознаки невдоволення? За влади путіна у росії, таке невдоволення спостерігаєлося на дещо вищому рівні ніж зазвичай, коли кілька впливових у країні людей висловлювали речі, що були проявом їхнього невдоволення діями диктатора.

Тож, дуже важливо, аби ця тенденція продовжувалася. І, знову ж таки, я згадувала, що є кілька представників поза безпековим апаратом, які висловилися про те, що вважають політику путіна далеко не найдоцільнішою. Отож, питання в тому, чи побачимо ми щось подібне в межах апарату безпеки? На мою думку, це дуже важливий момент. Ходять чутки, що наразі є певна активність у силових структурах, що деякі впливові члени посаджені під домашній арешт і таке інше. Ці факти, звичайно, не сповна перевірені, але для мене вони видаються вельми важливими.

Метт Ґроссманн: Як щодо ширшої перспективи усього пострадянського простору? Чи є загальні ознаки до персоналізації чи демократизації і чи є підстави стверджувати про тенденції в одному певному напрямку?

Еріка Франц: Тут помітний розвиток персоналізму, демократій та диктатур. При цьому, я не бачу явних показників того, що найближчим часом цей рух змінить свій вектор, навіть якщо путін припинить свою діяльність, усвідомивши провал та недоцільність своїх рішень. Я не думаю, що це призвело б до зниження концентрації влади або збільшення влади більш відкритих організацій. Однак, я все ж вважаю, що відхід путіна матиме важливі наслідки. Потенційно, такий сценарій може дати простір для змін в регіонах за межами росії, як-от, у білорусі – державі, яка в багатьох відношеннях кооперується з росією та опирається на неї. Те саме може стосуватися інших країн, які путін намагався утримувати в сфері свого впливу. Коли його режим розпадеться, деякі з авторитарних режимів Центральної Азії можуть також стати дуже вразливими.

Метт Ґроссманн: Отож, якими є подальші плани ваших досліджень? Ви згадували, що наразі працюєте над питанням поширення персоналізму в демократіях. Про які тенденції ми повинні знати тут у першу чергу?

Еріка Франц: Основна тенденція полягає в тому, що лідери демократичних країн все частіше обираються партіями, що були створені ними ж. І це досить шкідливо в плані обмежень виконавчої влади та демократичного уряду загалом. Тож моєю першочерговою метою є отримати краще розуміння того, чому відбуваються подібні процеси, та чому люди можуть тяжіти до такої влади. На мою думку, що повнішим буде наше розуміння цієї тенденції, то краще нам вдаватиметься змінити її та спрямувати в інший бік.

Метт Ґроссманн: Щодо цього перетину між порівняльною політологією та міжнародними відносинами, наскільки він був типовим для даної галузі? Які переваги отримали ті групи дослідників, що більше комунікували між собою?

Еріка Франц: Те, що між дослідниками відбувається обмін ідеями, є, однозначно, позитивним аспектом. Це призвело до дуже цікавих досліджень у сфері вивчення авторитаризму, де існує чимало науковців, які підготували важливі напрацювання. Наприклад про те, як різні типи диктатур можуть по-різному себе поводити в конфліктних ситуаціях. І тому — за умови, що така синергія різних спеціалізацій триватиме й надалі — це справить дуже позитивний ефект на політичні науки. Я вже згадувала, що для науковців, що працюють у над явищем персоналізму в демократіях, є безліч можливостей для розвитку своїх досліджень. До прикладу, вони можуть спеціалізуватися на політичних кампаніях або на медіа-просторі політики. Є значний потенціал кооперуватися з тими, хто працює над динамікою політичних змін. Це дозволило б нам усім краще збагнути ті політичні процеси, що відбуваються сьогодні. Тож що легше нам буде заповнити ці прогалини між різними сферами досліджень, розвиваючи інтердисциплінарність, то кращим буде наш результат.

Метт Ґроссманн: Нам ще є чому навчитися. Дякую вам, Еріко, що долучилися до нашого епізоду. Це була серія «Політичні науки» Центру Нісканена, що є частиною організації «Dеmocracy Group Network». З вами був ваш гост, Метт Ґроссманн.

Переклад: Артур Шевцов.