Українські громадяни прокидаються від звуків повітряної тривоги і вибухів та готуються до нового ймовірного наступу росіян. Саме такими є наслідки персоналістського авторитаризму, що останнім часом набирає обертів. Політологиня Еріка Франц закликає звернути увагу нього не лише наукову спільноту, а й світові політичні еліти для того, щоби убезпечити людство від нових війн та зберегти головну цінність – Свободу. Запрошуємо до прочитання першої частини інтервʼю.

P.S. Формулювання «війна путіна» використовується інтервʼюером, однак Департамент просвіти УСС не поділяє дискурс про те, що російсько-українська війна є війною лише російського президента, адже за її розвʼязання відповідальні всі росіяни.

Оригінал інтервʼю: https://www.niskanencenter.org/putins-war-and-personalist-authoritarianism/.

Вторгнення росії в Україну показує, як заохочення та погляди небезпечних державних лідерів можуть зумовлювати події світового масштабу. Ефективність відповіді міжнародної спільноти залежатиме від наших уявлень про функціонування подібних до російського режимів.

Дослідниця Еріка Франц дійшла висновку, що такі ідолопоклонські режими більш схильні до появи конфліктів та частіше призводять до непорозумінь у вузьких внутрішніх колах. Війна в Україні – не єдиний випадок, де в путінських діях проявляються авторитаристські паттерни. Цей випуск стосуватиметься досліджень та коментарів щодо війни, санкцій, глобальних наслідків становлення персоналістського авторитаризму, поведінки інших авторитарних режимів — як-от, Китаю — та напрямків дослідження країн, які складніше досліджувати.

Метт Ґроссманн: Мене звуть Метт Ґроссманн, цього тижня в рубриці «Політичні науки» Нісканенського центру ми обговорюватимемо персоналістський авторитаризм та війну путіна в Україні як один з проявів такого явища в глобальній політиці.

Вторгнення росії в Україну нагадало, що небезпечні лідери все ще знаходяться на керівних посадах ключових держав світу, а їхні стимули та хибне сприйняття реальності стають причинами подій глобальних масштабів. Аби протистояти путіну, зовнішня політика Сполучених Штатів значною мірою змінила свій вектор. Однак, для того, щоби забезпечити ефективність цих дій, ми повинні розуміти принципи, за якими функціонують подібні авторитарні країни та як поводять себе їхні лідери. Політологи успішно дійшли нового розуміння авторитаризму та, зокрема, того, як персоналістський режим спонукає свою державу до конфліктів з іншими країнами, не будучи при цьому обмеженим жодними глобальними інституціями. Цього тижня у спеціальному випуску подкасту я мав бесіду з моєю колегою з університету Мічигана, Ерікою Франц. Еріка, разом з Джозефом Райтом та Барбарою Геддс, є співавторкою книги «Як працює диктаторство: колапс, влада та персоналізація», а також авторкою виданої в Оксфорді книги, що має назву «Авторитаризм: що повинен знати кожен». Вона доходить висновку, що у персоналістських режимах частіше виникають конфлікти та непорозуміння між привладними елітами.

Цього випуску ми поговоримо про війну, санкції, функціонування інших подібних режимів, глобальні імплікації становлення персоналістського авторитаризму та можливі подальші напрямки таких досліджень.

Що ж, Еріко, розкажіть нам про ваші дослідження персоналістських диктаторів. Що їх характеризує?

Еріка Франц: Персоналістські режими є диктатурами, оскільки за таких режимів влада зосереджена в руках одного лідера. Тож для того, аби визначити рівень персоналізму влади, ми можемо оцінити динаміку розподілу влади між лідером та прихильними до нього групами. В деяких режимах ці групи становлять військові блоки, в інших — політичні партії. Випадки, де динаміка влади по відношенню до військового блоку або партії схиляється на користь лідера, можна назвати персоналістською диктатурою. Класичними прикладами тут можуть бути режими Іді Аміна в Уганді або Саддама Хусейна в Іраці.

Метт Ґроссманн: Які ключові фактори зумовлюють становлення подібних персоналістських диктатур і чому вони зараз розвиваються?

Еріка Франц: Це важливе питання, враховуючи що, як ви згадували, останніми роками ми можемо спостерігати посилення режимів з персоналістськими диктатурами. Наприкінці Холодної війни лише приблизно чверть світових диктатур були персоналістськими, в той час як показник останніх років сягає 40%. Тож геополітична динаміка тут, безперечно, дуже важлива. Коли кінець Холодної війни призвів до певного роду «демонтажу» традиційної авторитарної системи, то, скажімо, комуністичні партії втратили свою зовнішню підтримку. Окрім цього, також помітне послаблення підтримки військових блоків. На нашу думку, обидва цих фактори відіграли свою роль. Але, зрештою, в сучасних дослідженнях при відповіді на це питання містять значні прогалини.

Ми дійшли високого розуміння факторів, що дозволяють передбачити розвиток персоналістської диктатури. Так, наприклад, нещодавні дослідження показали, що прихід до влади лідера за підтримки дещо роз’єднаних чи слабких груп впродовж найближчих років з великою ймовірністю призведе до персоналізації влади. Тож, наприклад, якщо стається захоплення влади шляхом військового перевороту під керівництвом молодого очільника, це вагомий індикатор того, що влада буде персоналістською. Оскільки той факт, що молодий командувач очолює переворот, зазвичай вказує, що армія не є цілком організованою та професійною. У той же час, сильними предикторами становлення персоналізму є випадки, коли лідер приходить до влади за підтримки слабкої політичної партії (яка нерідко створена самим лідером). Переконливим прикладом цього є Уго Чавес, який створив власний політичний рух, що став плацдармом для його політичної карʼєри у Венесуелі.

Коли ми бачимо, подібні речі під час захоплення влади, групи підтримки навряд чи зможуть протистояти подальшій консолідації контролю лідера. З часом ми також спостерігаємо, що персоналізація режиму сприяє ще більшій його персоналізованості. Тож концентрація влади лідера лише посилюватиметься з роками його перебування на посаді.

Метт Ґроссманн: А як щодо наслідків, чому ці режими є такими небезпечними?

Еріка Франц: Наслідки, власне, це головне, про що нам слід турбуватися в контексті значного підйому персоналістської диктатури. Важливий висновок, який випливає з наших досліджень, полягає в тому, що персоналістські диктатури шкідливі не лише в плані впливу на внутрішні обставини у державі, якості життя її громадян, але й також для усієї міжнародної спільноти. Всередині країни такі режими, швидше за все, будуть корумпованими; частіше репресуватимуть своїх громадян; функціонуватимуть в періоди значної економічної кризи. Найрізноманітніші негативні аспекти корелюватимуть з подібною концентрацією влади. Так відбувається через те, що в державі відсутні діячі, котрі могли б обмежити та змусити лідера відповідати за його невдалі рішення.

Зараз і на міжнародній арені все це відбувається на наших очах. Йдеться про російську війну проти України. За подібних режимів персоналістські диктатури, швидше за все, будуть агресивними у своїй зовнішній політиці. У цій сфері вони частіше роблять помилки. Крім того, вони більш схильні до інтенсифікації конфліктів та впертості у своїх рішеннях щодо їх загострення. Вагомою причиною таких дій тут, знову ж таки, є те, що лідер не притягується до відповідальністі за свої дії. Через це він може дозволити собі брати участь у таких ризикованих авантюрах без жодних застережень стосовно реакції з боку інших діячів держави, з чим можуть зіткнутися політики в більш колегіальній формі авторитаризму. Подібним чином можна міркувати про динаміку, повʼязану з внутрішнім оточенням цих лідерів. Вони нерідко приймають погані рішення саме через те, що прибирають зі свого оточення усіх людей, які могли б повідомити їм про справжній стан речей, що дало б їм адекватне розуміння того, що певне рішення, можливо, не є найбільш вдалим. Замість цього ми спостерігаємо значну кількість політиків, що потурають лідерові.

Метт Ґроссманн: Отож, наскільки путін відповідає цій моделі персоналістських диктаторів і наскільки з нею збігається його нещодавня зовнішньополітична діяльність? Чи можуть результати досліджень пролити світло на те, що він сподівається отримати або на те, чому він не відчуває на собі наслідків своїх дій?

Еріка Франц: Що ж, неприємна частина цього аспекту полягає в тому, що всі дії путіна повністю відповідають нашим дослідженням про тенденції поведінки персоналістських режимів. Певною мірою, його рішення про початок ведення цієї інтенсивної форми агресії застало більшу частину світу зненацька. Але, якщо звернути увагу на дослідження персоналізму, стане зрозуміло, що такі режими з високою вірогідністю вступатимуть в конфлікти з іншими державами, особливо коли йдеться про демократичні країни. Вони також більш схильні до того, аби вдаватися до кепських політичних рішень. Усі дані свідчать про величезні прорахунки з боку путіна, і це дійсно відображає факт недостовірності його інформаційного середовища. Знову ж таки, це узгоджується з тим, що показують дослідження цієї форми авторитаризму.

Також слід зазначити, що поведінка таких диктаторів часто є непередбачуваною. Тому, коли намагаються зрозуміти те, що найближчими роками збирається зробити путін — або інший авторитарний політик подібного штибу — як правило, доходять висновку, що дії цих осіб передбачити неможливо. Отож, одна з позитивних сторін персоналізму полягає в тому, що — через відсутність обмежень для цих лідерів в своїй державі, — вони не турбуються про збереження свого іміджу. Таким чином, більш ймовірно, що в персоналістських диктатурах ми можемо побачити значний відхід від заявленої на початку зовнішньополітичної мети.

Однак, оскільки такі диктатори оточують себе людьми, від яких отримують недостовірну інформацію, з часом у них розвивається недовіра та параноя. Як правило, політик втрачає довіру до еліти, що його оточує. І відбувається це саме через те, що він позбувся всіх, хто висловлював правдиві речі. Таким чином, лідер опиняється в токсичному інформаційному полі, в якому міститься багато невизначеності. На цьому тлі й отримуємо великою мірою непередбачувану — ба навіть ірраціональну — поведінку лідера. Я не вбачаю переконливою думку про те, що існують певні типи особистостей, для яких більше, аніж для інших, є характерними подібні дії. Радше, такі особи є продуктом того середовища, яке вони самі для себе створили, і яке, в свою чергу, сприятиме їхній невизначеності, параної тощо.

Отож, з точки зору того, як поводитиме себе росія далі, є багато підстав вважати, що путінська машина лише набиратиме обертів якраз-таки через те, що президент не отримує правдиву інформацію та не має в своєму оточенні людей, котрі б давали йому точну оцінку ситуації. І, з огляду на те, що він не стикається з жодним супротивом (як з боку еліт, так і з боку народу), путін, швидше за все, триматиме свій курс і надалі: наразі всі ознаки вказують на загострення конфлікту.

Метт Ґроссманн: А як щодо міжнародної реакції: чи всі країни реагують на персоналістських диктаторів таким чином, як ми бачимо це зараз? Чи є ознаки того, що така міжнародна відповідь буде ефективною? Наскільки дієві санкції проти диктаторів-персоналістів та як вони реагуватимуть на допомогу своєму опоненту?

Еріка Франц: З одного боку, це аморальне рішення щодо здійснення агресії в Україні застало світ зненацька. Але я також вважаю несподіваним те, наскільки повсюдною та узгодженою була міжнародна реакція на війну.

Ми не звикли бачити санкції подібного роду. Ми звикли до санкцій, які за потужністю нагадують укус комахи та є дещо неефективними. Натомість, через нахабне рішення вести цю війну, можемо спостерігати повсюдні зусилля покарати росію та російські еліти.

Дослідження показують, що санкції є більш корисними тоді, коли вони спрямовані на персоналістські режими. Адже для того, щоб триматися на плаву, такий вид авторитаризму покладається на дуже вузьку групу людей. Це не означає, що вплив з боку громадян зовсім не має значення, але варто визнати, що політика тут формується саме на рівні еліт.
У тій мірі, в якій санкції є спрямованими на членів найближчого оточення путіна (що наразі видається головною їхньою ціллю), вони потенційно можуть призводити до тиску, який в підсумку може зумовити його відсторонення.

Однак, є застереження, на якому я б хотіла наголосити. Річ у тім, що нафтові резерви подібних до росії країн дають диктаторам-персоналістам можливість отримання додаткових фінасових ресурсів. Тож усе, що стосується палива, його експорту, а також рішень про відрізання російського режиму від надходження ресурсів, особливо важливе при накладанні санкцій.

Метт Ґроссманн: Чи можемо ми з цього конфлікту дізнатися щось про інші автократії? Я помітив, що деякі схильні до автократії країни — як-от Туреччина або Угорщина — засудили війну, але, можливо, на загальному міжнародному рівні досі є так, що одні автократичні режими підтримуватимуть інші? Що ми можемо про це сказати?

Еріка Франц: Є певна спокуса сказати, що існує єдиний автократичний блок країн, де усі в одній команді. Але правда в тому, що нам не зовсім відомо, як ці режими взаємодіють між собою. В одних випадках, здається, що всі ці країни одностайно є противниками ліберальної демократії на Заході, в той час як в інших випадках, вони поводять себе вельми непередбачувано.

Я гадаю, що уряди цих країн, як і всі інші уряди, збираються робити те, що відповідає їхнім власним стратегічним та політичним інтересам. Отож, якщо в їхніх інтересах глобальна політична стабільність, то вони не підтримуватимуть дії путіна, оскільки вони дестабілізують ситуацію в світі як з точки зору насильства, яке він породжує, так і з точки зору економічних наслідків. Тож, якщо лідери не вбачають за свої інтереси підтримку путінського вентуризму, їхня відповідь буде швидше малопомітною.

Але так само ми спостерігаємо пасивність деяких демократій. Перш за все, на думку спадає Індія. Тому я вважаю, що економічні та політичні інтереси можуть переважати над усім іншим з точки зору цінностей та підтримки будь-якої окремої моделі правління.

Інший момент, який потрібно згадати, це те, що мова також йде про Китай та росію, які намагаються поширити свою модель авторитаризму. Але й тут ситуація є досить складною, оскільки деколи — особливо у випадку з Китаєм — таке поширення може становити фінансовий інтерес країни. Наприклад, існує багато цифрових технологій, які можна використати для того, аби інші диктаторські режими моделювали у себе китайську форму авторитаризму. Тож, в інтересах Китаю продовжувати продавати цей продукт, адже це підтримуватиме їхню економіку. Через це дуже складно виокремити справжні цілі та мотивації певних режимів, і саме тому я дещо непевна, чи варто стверджувати, що, мовляв, тільки тому що обидва умовних режими є персоналістськими, вони будуть кооперуватися одне з одним. Лідери-персоналісти, загалом, знаходять собі дуже непередбачуваних партнерів. Тому дуже важко сказати, що підтримка одних автократій іншими — це саме те, що матиме місце.

Метт Ґроссманн: Давайте зупинимося на цьому трохи детальніше, адже деякі бачать це як певні уроки для Китаю і Тайваню. У якій мірі Китай є персоналістським режимом і які спільні та відмінні риси цих держав можуть вплинути на їхні стосунки та схожість їх дій?

Еріка Франц: Починаючи з часів Мао, Китай традиційно очолювався єдиною домінуючою Китайською Компартією. Загальна модель, як правило, є моделлю прийняття колегіальних рішень. Для цієї країни не характерне вічне правління одного лідера, натомість очільник змінюється за принципом спадкоємності. Після приходу Сі Цзіньпіна до влади, Китай почав рухатися в іншому напряку. Дехто навіть вважає, що держава повернулася до епохи правління Мао.

Як і передбачають висновки досліджень авторитарних режимів, через те, що за Сі Цзіньпіна влада стала більш персоналістською, в країні спостерігається більше репресій та зовнішньополітичного вентуризму. Тож в Китаї починають простежуватися усі ті негативні риси, які ми звикли бачити в персоналістських режимах. Однак, важливо сказати, що рівень китайського персоналізму все ж не до порівняння з тим, що спостерігаємо в путінській росії. Безумовно, що там також характерна концентрація влади, але не в тій мірі, як в деяких інших дійсно персоналістських випадках. Отже, дані свідчать про те, що з боку КНР ми можемо спостерігати більш передбачувану поведінку аніж у випадку з путіним, а це означає, що в інших держав є ширший простір для продуманого прийняття рішень.

Розглядаючи позицію Китаю щодо Тайваню, очікується, що влада цієї країни прийме до уваги той факт, що зовнішня політика, яка загрожує територіальній цілісності інших держав, зустріне жорстку відповідь. Якщо Китай стане більш наполегливим у своїх претензіях щодо Тайваню, гадаю, що це не зрівняється з тою агресією, яку демонструє росія щодо України. Адже саме неприйнятність цього рішення призвела до такої значної реакції та міжнародних санкцій.

Тож нам варто бути обачними щодо видів зовнішньополітичного вентуризму, які ми розглядатимемо. Але, загалом, я вважаю, що цей момент є вирішальним відносно глобальної політики, за якою спостерігає весь світ. Адже кожен хоче дізнатися, що станеться коли диктатор почне провадити свою політику таким чином як це робить путін.

На мою думку, важливим висновком стало те, що усі побачили, що така політика може зіткнутися з дуже серйозною реакцією і що міжнародна спільнота може обʼєднатися таким чином, аби протистояти цій формі агресії. Тож для мене дуже важливо, що ми побачили таку відповідь, і що вона показала свій потужний меседж усьому світу. Нічого не залишилося непоміченим. Для мене це один з позитивних моментів, який проявився під час цих подій.

Метт Ґроссманн: Росія також ліквідувала усі незалежні медіа та наростила власну федеральну машину пропаганди. Крім цього, кремль намагався утримувати подібну систему і за межами своєї країни. Наскільки це нагадує поведінку подібних персоналістських диктатур і яку роль це відіграє?

Еріка Франц: З часів закінчення Холодної війни, різні диктатори намагалися все більше й більше імітувати демократичність своїх режимів. Для цього є низка своїх причин. Одна з них полягає у тому, що утримувати жорсткий контроль над своїм населенням значно складніше, аніж цього не робити, адже друга опція потребує менших ресурсів.

Тож протягом деякого часу в путінській росії було дещо більш відкрите медійне середовище. Були опозиційні групи, які до певної міри мали можливість висловлювати свою позицію. З часом, однак, стало помітно, як цей простір ставав усе більш обмеженим, і сьогодні докладаються величезні зусилля для того, аби змусити незалежні ЗМІ мовчати.

Мені також відомо, що уряд росії прийняв рішення про блокування Instagram. Так, на якомусь етапі народ помічатиме, що усі інформаційні джерела, на які він звик покладатися в повсякденному житті, раптом стали недоступними. Це правда, що для збереження влади подібних режимів значна підтримка населення часто не є необхідністю. Але, якщо відбувається хвиля розколу еліт, зовнішній міжнародний тиск та масове невдоволення через тотальне обмеження інформаційного простору, повалення путінського режиму є цілком можливим. Цілком очікуваною рекцією диктатора на масову критику буде закриття простору, в межах якого ця критика циркулює. Однак, для нього це – ризикована стратегія, оскільки передбачити реакцію, яка за нею послідує, дуже важко.

Переклад: Артур Шевцов.