Виробництво бавовни різко впало під час Громадянської війни, коли Південь, спрямувавши зброю всередину країни, вважавши, що вони поставлять світ на коліна й залучать Британію та Францію стати на їхній бік, позбавивши світ такої необхідної бавовни. Це виявилося серйозним прорахунком. З’ясувалося, що існувало багато замінників південної бавовни, вирощеної рабською працею, зокрема з Єгипту, Індії та інших країн. Британія почала імпортувати бавовну з інших джерел, і ринок вирішив проблему, яку намагалися створити конфедерати. Виробництво бавовни швидко відновилося після війни та емансипації, що спростовує твердження Маркса «без рабства немає бавовни». Приблизно за п’ять років після завершення війни виробництво бавовни в США досягло колишнього рівня.

Звісно, рабство, є одним із найдавніших і найпоширеніших людських інститутів. Якби рабство саме собою могло спричинити Велике Збагачення, це сталося б давним-давно, у місцях, де процвітали работоргівля та міжконтинентальна торгівля рабами, як було в Сахарі та в прилеглих до Індійського океану землях. Ба більше, навіть якщо ми зосередимося лише на трансатлантичній торгівлі, Велике Збагачення мало б статися в Португалії та Бразилії, а не в Англії та Сполучених Штатах, за умови, що рабство — причина індустріалізації.

Іншими популярними поясненнями процвітання Заходу також є імперіалізм і колоніалізм. Проте, як стверджував Ніалл Фергюсон, імперіалізм був найменш оригінальним кроком європейців після 1492 року. Якби завоювання вело до індустріалізації, то знову ж таки, це сталося б деінде набагато швидше, ніж у Західному світі

Шахрайство та експлуатація — це прокляття, а не благословення. Світ, і навіть заможні країни, сьогодні бідніший через рабство, а не багатший. Ми були б у кращому становищі, якби рабство зникло, а колишні раби та їхні нащадки інтегрувалися у вільну ринкову економіку. Ми б зберегли багато життів та коштовностей, якби наші предки збагачувалися через виробництво й торгівлю, а не через захоплення і грабунки.

Як люди вирішують проблеми на вільному ринку

То як же стався Великий Розквіт? Люди розбагатіли, бо ми прийняли інновації та розкували те, що Джуліан Саймон назвав Головним Ресурсом — людський розум. Ми стали б ще багатшими, якби розкували ще більше умів. Ринок — це соціальна сфера, де незнайомці співпрацюють заради взаємної вигоди, і коли ми просто даємо людям спокій, виявляється, що вони знаходять неординарні способи розв’язання проблем, які інші ніколи не розглянули б. Ми бачимо приклади в галузях, які багато хто вважає «занадто важливими для ринкового регулювання»: як-от їжа, вода, охорона здоров’я, освіта та житло.

Їжа та вода. Мало речей настільки ж важливі, як вода та їжа: без них тобі не вижити. Фразу на кшталт «вода — це життя» можна побачити на подвір’ях, де розміщені таблички з принципами «прогресивного катехизму». Однак справжнє питання не в тому, чи потрібна нам вода, а в тому, чи потрібна нам вода трохи більше або трохи менше. Інше питання: як наступного разу нею скористатися? Ми можемо її випити. Можемо вмитися. Можемо грати з друзями, кидаючи кульки з водою. Але оскільки ми не виробляємо та не розподіляємо її за ринковими цінами, значна частина витрачається неефективно. Як говорить економіст Девід Зетланд: якщо у світі й існує «проблема води», то вона полягає в тому, що вода не перебуває в приватній власності та обігу на вільному ринку.

Оскільки ми не дозволяємо цінам регулювати водний ринок, створюються численні проблеми. Ми перетворюємо сусідів на ворогів і фактично призначаємо їх шпигунами, коли встановлюємо правила на кшталт «будинки з парними номерами можуть поливати в ці дні, а з непарними — у ті», замість того, щоби просто встановити ціну на воду. Вартість товару інформує споживача та стимулює до розумного вибору, зокрема існує багато простих способів заохотити людей економити воду через правильне ціноутворення. Можливо, ми б приймали коротші душі, рідше бавилися водяними кульками або частіше залишали водяну гірку в гаражі — можна придумати безліч інших прикладів.

«Їжа занадто важлива для ринкового регулювання» — цю тезу використовували для виправдання всіляких заходів, як-от мит на іноземну продукцію та сільськогосподарських субсидій. В обох випадках ми опиняємося в програші. Мита, впроваджені під гаслом «продовольчої безпеки» чи «захисту робочих місць американців», роблять нас біднішими. Вони спонукають нас марнувати ресурси на внутрішнє виробництво того, що можна було б купити за нижчими цінами з-за кордону. Крім того, вони зменшують кількість «захищених» товарів, доступних американцям — і це не вигідно.

Розгляньмо сільськогосподарські субсидії та механізми підтримання цін. Подібно до того, як оподаткування призводить до недостатньої кількості певного товару, субсидування спричиняє його надмірну пропозицію. Коли фермери вирощують значні обсяги кукурудзи та сої, яких не було б без державних субсидій, це призводить марних витрат ресурсів. Необхідні праця, фінанси та інші ресурси могли б піти на створення чогось кориснішого, якби не витрачались на надлишкове вирощування кукурудзи та сої. Навряд чи теза про «занадто важливе для ринкового регулювання» виправдана.

Ви, ймовірно, також чули, що житло є фундаментальним правом людини, яке «занадто важливе для ринкового регулювання», оскільки жадібні орендодавці, інвестори та забудовники не будуть споруджувати достатньо будинків та встановлюватимуть завищені ціни. Однак житло дороге не через жадібність усіх цих людей. Воно дороге через те, що нове будівництво в місцях із найбільшим попитом (як-от Сан-Франциско, Бостон та Нью-Йорк) ускладнюється регуляцією бюрократії. Спроби виправити ситуацію через контроль орендної плати лише погіршують її, створюючи дефіцит. У цьому випадку проблема не в тому, що ми недостатньо допомагаємо бідним, а в наявності численних політик, які активно їм шкодять.

Охорона здоров’я. Аргументація щодо державного втручання в ринок охорони здоров’я видається дещо переконливішою через можливість поширення інфекційних хвороб. Це не означає, що галузь занадто важливе для ринкового регулювання, а бюрократичний хаос американської системи охорони здоров’я є прямим наслідком відмови від ринкового регулювання. Ліцензування професійної діяльності значно підвищує вартість медичних послуг, а системи сторонньої оплати та численні шари непрозорого регулювання ускладнюють порівняння витрат та переваг різних варіантів лікування. Люди опираються ідеї послаблення ліцензійних вимог через гіпотетичне зниження якості професійної допомоги. Проте насправді це збільшить загальний обсяг медичної допомоги, заповнюючи прогалину на ринку між «бабусиними чаями з травами» та спеціалізованою високоякісною допомогою.

Освіта. Це один із моїх улюблених прикладів. Вважається, що освіта має широкий спектр переваг, які, як зазначає більшість економістів, можуть виправдовувати державні субсидії на освіту, але не державне забезпечення освіти як таке. І це не кажучи вже про те, хто має право визначати поняття «освіти». Мене вражає зухвалість тих, хто стверджує, що батьки не мають права висловитись щодо того, чого і як навчають їхніх дітей. Це видається недемократичним.

Дайте людям свободу, і вони зроблять нас багатими

Люди надзвичайно винахідливі, і вони, ймовірно, зможуть розібратися з їжею, водою, житлом, охороною здоров’я, освітою та всіма іншими питаннями без централізованого контролю. Звичайно, існує проблема того, що ми не знаємо точно, як люди пристосуються до нових умов, але в нас є вагомі підстави вважати, що вони зможуть, якщо ми приймемо Буржуазну угоду.

Це порушує складне питання: якщо Буржуазна угода така чудова, чому вона не така популярна? Чому більше людей не приділяють час вивченню основ економіки? Для цього я звернусь до мого улюбленого економіста, Томаса Совелла.

Я хотів би стати схожим на Томаса Совелла, коли виросту. Окрім того, що я вважаю його просування економічних ідей найчіткішим серед інших, він також є справжнім експертом із теорії Карла Маркса та його інтелектуальної спадщини. Чи радше, як каже Совелл, його антиінтелектуальної спадщини. У своїй книзі «Марксизм: філософія та економіка» Совелл пише:

«Значна частина інтелектуальної спадщини Маркса є антиінтелектуальною спадщиною. Кажуть, що неможливо спростувати насмішку. Як всередині своїх лав, так і поза ними, марксизм навчив багатьох насміхатися над капіталізмом, над незручними фактами чи альтернативними тлумаченнями, і таким чином насміхатися над самим інтелектуальним процесом».

На жаль, саме із цим ми все ще боремося. На щастя, дехто все ще усміхається, а не глузує з інтелектуального процесу. Ці люди роблять нас багатими й дають мені велику надію на майбутнє.

Переклад: Соломія Лимар