Лібертаріанство – це філософія з радикальним підтекстом. Цей підтекст з’являється не як наслідок переконання, що ми знаємо, як буде краще іншим, а як наслідок великої долі скептицизму стосовно індивідуального знання, а отже, здатності однієї людини управляти життями інших людей. Смиренність, чеснота та наслідок скептичного ставлення, є одночасно і складовою праведного життя, і фундаментом свободи. Арон Рос Павел на час написання статті був науковим співробітником Інституту Катона і редактором інститутського проєкту Libertarianism.org, який розробляв найбільший веб-портал, який наразі містить матеріали і дослідження лібертаріанства.

Я можу помилятися майже стосовно будь-чого. Те, чого я не знаю, настільки переважує те, що я знаю, що мої знання видаються нічим більшим, ніж маленький пліт в океані невігластва.

Мені не соромно визнати цей невтішний факт не лише тому, що немає нічого осудливого в тому, щоб визнавати правду, а ще й тому, що всі інші пливуть в тому ж човні. Наше невігластво – те, чого ми не знаємо, – завжди значно більше за наші знання. І це правда, навіть стосовно найрозумніших та найосвіченіших.

Усвідомлення цього факту має нас упокорити. І ця смиренність у поєднанні з реалістичною картиною того, як функціонує влада, має зробити нас лібертаріанцями. Лібертаріанство – це філософія смиренності. Вона приймає нас такими, якими ми є, і дає нам свободу зробити з себе максимум того, на що ми здатні. І це та філософія, яка розуміє, наскільки руйнівними можуть бути помилки людей, якщо їх поєднати з примусовим апаратом влади. Лібертаріанство обмежує правителів, тому що воно визнає, що правителі – це просто звичайні люди, наділені надзвичайною владою, – і що, та шкода, яку може нанести ця влада, частіше за все переважує ту користь, яку вона може принести. Лібертаріанство базується на смиренності і відмовляється терпіти гординю тих, хто вважає себе вищим чи сильнішим від інших.

Почнімо з того, що подивимося, що означає мати смиренне бачення наших уявлень про знання. Кожен із нас, на перший погляд, знає досить багато від того, що ми їли сьогодні вранці, до кількості супутників планети Марс. Ми знаємо, що Джордж Вашингтон був першим президентом Сполучених Штатів Америки, Борис Єльцин був першим президентом Російської Федерації, і що керувати в нетверезому стані – це не найкраща ідея.

Але якщо ми подивимося на всю інтелектуальну історію, ми бачимо, як різні переконання руйнувалися одне за одним. Те, що вважалося науковою істиною триста років тому, зараз звучить, як нісенітниця.

Наші світила науки колись вважали, що можна зрозуміти розум та характер людини, вивчаючи бугорки на її голові. (Щоб звучало по-науковому, це назвали терміном «френологія»). Мудрі та великі раніше були твердо переконані, що Земля була центром Всесвіту.

Причому ми не можемо віднайти остаточну і необоротну істину не лише в науці. Дуже мудрі люди сперечалися на глибокі філософські теми стільки, скільки в світі існують дуже мудрі люди. Дві з половиною тисячі років тому Платон думав, що він з’ясував, що таке справедливість. Більшість філософів після нього не погоджувалися з його баченням, але жоден із них не запропонував альтернативу, яка б сама не піддавалася жорстокій критиці.

Ми мусимо завжди скептично ставитися до заяв про абсолютне знання. Якщо Ви вважаєте, що певна філософська категорія чітко визначена, ви, швидше за все, помиляєтеся. Якщо Ви вважаєте, що наука повністю розуміє якусь тему, через декілька років Ви, швидше за все, дізнаєтеся, що це не так. Більше того, якщо ми скептично ставимося до істинності людського знання в цілому, то ми маємо бути ще більш скептичними, коли чуємо декларації впевненості від окремих представників нашого виду.

Але це все часто не зупиняє багатьох з нас від відчуття, що ми просто не можемо помилятися.

Навчаючись в коледжі, я вперше почав розуміти, наскільки типовою є така інтелектуальна нісенітниця. Я був шокований тим, наскільки деякі з моїх викладачів вважали себе експертами широкого профілю. Доктор філософії, що захистив дисертацію на тему Американського комедійного кіно початку ХХ сторіччя, вважав, що він може критикувати останні дослідження в галузі фізики чи повчати своїх студентів, дослідження якого саме виду раку мають отримувати найбільше фінансування. Це дуже часто відбувається і за межами університету, особливо в політиці. Скільки американців дивляться на нашу складну систему охорони здоров’я і говорять: «О, я знаю, як зробити її кращою»? скільки виборців, які не мають навіть базових знань з економіки вважають, що вони точно знають, пропозиції саме якого кандидата забезпечать процвітання? Потрібно докласти зусиль, аби визнати, що ми можемо помилятися стосовно тих питань, в яких ми відчуваємо себе компетентними. Але, принаймні, коли ми очевидно нічого не розуміємо в даній темі, це визнання має даватися легше.

Більше того, багато хто з нас недостатньо скептично ставиться до переходу від знання фактів до знання цінностей. Наприклад, візьмемо дієтологів. Вони вважають, що вони знають, які продукти найбільш корисні, тобто ті, які дають нам найбільше поживних речовин і містять небагато шкідливих компонентів. Якщо ми з’їмо продукт Х, ми можемо очікувати отримати результат Y. (Звичайно, навіть це знання зазнало кардинальних змін протягом останніх років). Але зверніть увагу, що ми не говоримо про «потрібно». Питання «які продукти корисні» зовсім не тотожне питанню «що мені потрібно їсти».

Девід Г'юм, філософ, що вперше відзначив необачність спроб вивести моральні норми від знань про суще
Девід Г’юм, філософ, що вперше відзначив необачність спроб вивести моральні норми від знань про суще

Я можу визнавати, що картопля фрі не настільки корисна, як броколі, приготовлена на пару, і при цьому я можу мати рацію, що сьогодні мені потрібно вечеряти картоплею фрі. Тому що найкорисніше не завжди означає те, що потрібно. «Потрібно» може включати й інші цінності, такі як задоволення, інші додані переваги альтернатив тощо. Дієтологія говорить тільки про одну цінність (що корисно для здоров’я), але вона не говорить нічого про решту.

Належна доля скептицизму має бути присутня при оцінці і їх, і нас. Я маю скептично ставитися до їхніх заяв абсолютної впевненості, і так само до істинності своїх позицій.

Цей скептицизм не має нас змушувати взагалі не вірити у те, що ми щось знаємо. Але він має підвести нас до того, що ми маємо бути смиренними. Знаючи, що іншим так само важко дається пізнання правди, ми маємо очікувати від них смирення також.

І саме на цьому етапі смирення штовхає нас у напрямку лібертаріанства. Якщо ми приймаємо законний скептицизм в оцінці наших знань про істину та цінності, тоді ми не можемо без певних вагань змушувати людей, які з нами не погоджуються, жити відповідно до наших переконань. Іншими словами, нам слід зупинитися, коли ми тягнемося до бити або викликаємо поліцію, щоб ті застосували кийки.

Чому так? Будь-яка політика може виявитися поганою чи неефективною, але хіба ми не можемо повернутися назад і все виправити? А як щодо тих здобутків, які ми отримуємо, коли намагаємося зробити світ кращим шляхом примусу інших чи то за допомогою власної сили, чи через діяльність держави, навіть якщо іноді це означає, що певна категорія людей може постраждати? Якщо ми переконані, що наші цінності правильні і маємо аргументи, що це підтверджують, то чому не використовувати політику, щоб змусити всіх підкоритися?

Щоб показати, що не так в цих роздумах, можемо задуматися про мету життя. Стародавній грецький філософ Аристотель вважав, що єдине, чого можна прагнути заради нього самого, – це досягнення евдемонії, яку, зазвичай, перекладають, як «щастя» або «процвітання».

Аристотель вважав, що евдемонія – це не те, що відчуваєш в окремі моменти радості чи болю (те, що ми часто маємо на увазі, коли говоримо «я щасливий»), а навпаки те, що можна отримати в результаті оцінки життя в цілому. В кінці життя ми оглядаємося і запитуємо себе: «Чи було воно хорошим?» Усе, чим ми є, кожна причина нашого буття зводиться до того, щоб коли настане час, ми могли б відповісти на це питання «так».

Аристотель мав своє бачення найкращого життя, життя, яке демонструвало найвищий ступінь евдемонії. Він вважав, що це означає жити в гармонії з тим, що є суто людським, – здатністю мислити. Таким чином, найвищим і найкращим він вважав життя проведене у роздумах. Напевно, не дивно, що один із найвеличніших філософів світу вважав, що щастя – це життя проведене у філософських роздумах.

Для Аристотеля, звичайно, так і було. Але так само, як потрібно усвідомлювати межі нашого розуміння зовнішнього світу, так само скромно ми маємо роздавати рецепти хорошого життя. Моє щастя може відрізнятися від щастя інших. Немає середньостатистичної щасливої «людини», а є мільярди дуже різних людей. Щастя можна знайти в роздумах, але так само щастя може полягати у вихованні дітей, насолоді від великого мистецтва, розбудові успішного бізнесу, досягненні успіхів у спорті чи допомозі нужденним. І якщо у кожного щастя полягає в своєму, то різними мають бути і шляхи його досягнення. Те, як я досягаю щастя, може не співпадати з твоїм, при чому відмінними можуть бути не лише цілі, які ми перед собою ставимо, але і шляхи, якими ми переконуємо себе, що наш шлях правильний.

І хоча в деталях Аристотель, можливо, і помилявся, я гадаю, що в цілому він мав рацію. Більшість людей хочуть прожити хороше, щасливе життя – хорошим життям можемо назвати життя, прожите в прагненні до хорошого життя. Як батьки-засновники Америки сформулювали це в Декларації незалежності, «прагнення до щастя». В залежності від наших обставин, інтересів та цінностей, наші різні прагнення можуть повести нас різними шляхами. Важливим залишається прагнення.

Афінська школа, Рафаель Санті
Афінська школа, Рафаель Санті

Повага одне до одного – визнання гідності людей як самокерованих (те, що філософи називають «автономних») істот – означає також повагу до різних форм цього шляху. Це означає не створювати одне одному перепон у реалізації прагнення до щастя і визнавати право кожного з нас визначати свою дорогу.

Я дійшов висновку, що для цього потрібна держава з радикально обмеженими функціями, якщо їх порівнювати з тими, які наразі мають держави по всьому світу. Щоб зрозуміти, чому, нам потрібно тверезо подивитися на те, як працюють уряди.

У своєму приватному житті люди часто поводяться не найкращим чином і намагаються задовольнити власні егоїстичні інтереси, навіть за рахунок інших. Іноді вони ображають інших людей просто заради розваги. Кишенькові злодії крадуть у незнайомців, шахраї полюють на людей похилого віку. Коли ми думаємо про владу, багато хто з нас вважає, що ці негативні риси зникають, коли людина заступає на державну посаду. Політики перестають бути егоїстичними та керують виключно бажанням забезпечення суспільного добробуту.

Наївно, звичайно. Люди залишаються собою, навіть отримавши модні та високі посади і владу над життям інших. Те, що людина-політик чи бюрократ, не робить автоматично її краще поінформованою, чи просто кращою від інших. Є певна група людей, яка реалістично підходить до розуміння влади, вони розуміють, що з приходом до влади люди не змінюють своєї природи, вони просто змінюють інституційну приналежність і, як наслідок, мають ту владу, яку більшість з нас не має. Їхня школа думки відома як «теорія суспільного вибору».

Теорія суспільного вибору навчає нас, що політики і державні службовці використовують доступні їм знання, щоб ухвалити найкращі можливі рішення, але що є «найкращим», визначає їхній розум, їхня особиста оцінка та їхні власні інтереси. Звичайно, що ці інтереси можуть включати в себе гроші чи славу, але частіше це просто бажання залишатися при владі.

Як наслідок, політика – це часто допомога найгучнішим (люди, які найбільше попадають в поле зору політиків), при чому робиться це за рахунок усіх інших. Саме тому держава запроваджує та підтримує такі жахливі речі, як сільськогосподарські субсидії, які підвищують вартість продуктів і призводять до неналежного використання ресурсів, які йдуть всупереч фактам та здоровому глузду. Небагато політиків справді прагнуть запроваджувати погані програми. Ні, вони просто мотивуються тими, хто приходить до них – фермерами, які отримують користь від цих програм. І оскільки вони не бачать прямих негативних наслідків ухвалених ними законів та регулятивних актів (вищі ціни на продукти, вужчий асортимент тощо), вони продовжують підтримувати галузеві політики, без більшості з яких жилося б краще.

Більше того, навіть ті, хто потерпає від цих законів, часто не усвідомлюють, що щось не так. Щоб це зрозуміти, потрібно заплатити дуже високу ціну – більшу, ніж може нам окупитися навіть за умови відміни цих законів. Тож, як кажуть економісти, прихильники теорії соціального вибору, оскільки ми не розуміємо, який тягар ті закони покладають на нас, ми не можемо це пояснити політикам, яких обираємо. Зазвичай, виходить так, що колеса возу «особливих інтересів» скриплять більше, ніж у решти.

Важливо усвідомлювати, що це не наслідок «неправильних» людей при владі. Це не можна вирішити шляхом обрання кращих лідерів. Це просто те, як працює влада, коли її повноваження виходять за певні межі.

Ще один аспект влади, який має турбувати смиренних, це те, наскільки далеко заходять її повноваження. Уявімо, що я маю певні цінності стосовно освіти дітей та що я маю певні переконання стосовно того, яким чином ці цінності сформувати. Якщо я не контролюю державу, сфера мого впливу обмежується моїми дітьми та іншими дітьми, чиї батьки добровільно беруть участь у моїй програмі навчання.

Але якщо використати державні важелі впливу на підтримку моїх цінностей та переконань, то під мій вплив можуть потрапити всі діти мого міста, мого штату чи навіть усієї країни. Ні в кого не буде вибору, їм доведеться виховувати дітей у тій системі цінностей, яка мені імпонує.

Якщо ми справжні скептики, це нас дуже бентежитиме, адже ті переконання стосовно найкращого способу виховання дітей можуть виявитися хибними, і тоді всі, а не лише невелика група дітей, постраждають. А що якщо батьки не згодні (як часто відбувається) з тим, що в цьому випадку називаємо «кращим варіантом»? Що якщо в питаннях освіти вони сповідують кардинально різні цінності? Держава без належних обмежень змушує нас приймати підхід «один розмір для всіх», що означає, що ми припускаємо, що одна людина чи група людей знає, що потрібно всім. Ми маємо скептично ставитися до таких заяв. Нам всім потрібна гарна доза смиренності.

То якими є ті обмеження влади? Як виглядала б держава, основана на належній долі скептицизму? Це була б держава, функції якої б зводилися до забезпечення середовища, в якому громадяни були б вільні прагнути до свого варіанту хорошого життя.

Шлях імерії — Розквіт, Томас Коул
Шлях імерії — Розквіт, Томас Коул

Ми справді не можемо прагнути добра в умовах постійної загрози насилля, тож держава має захищати нас від тих, хто може нас фізично скривдити. І ми не можемо отримати і в повній мірі скористатися ресурсами, необхідними нам для щасливого життя, якщо ми не маємо гарантій захисту нашого майна, отже держава має заборонити пограбування та змушувати крадіїв компенсувати здійснені крадіжки.

Коли держава виконує ці функції, коли вона захищає нас від насилля, обману та пограбувань, тоді вона виконує свою роль, дозволяючи громадянам вільно прагнути щасливого життя як їм того заманеться та відповідно до їхньої системи цінностей.

Коли держава робить більше, коли вона забирає у нас більше ресурсів, ніж того вимагає виконання цих функцій, і коли вона застосовує свою силу примусу, щоб примусити нас жити, сповідуючи цінності інших, вона забирає в нас гідність, на яку ми маємо заслуговувати, будучи раціональними, автономними людьми. Вона видає своє бачення за наше і створює бар’єри на шляху нашого щасливого життя.

Врешті решт, якщо нам і потрібна держава, то виключно через те, що вона може бути нам корисною у нашому прагненні щастя. Вона нам потрібна для цього і ні для чого іншого. Маючи належний рівень смирення, ми маємо це усвідомлювати, незалежно від того, наскільки твердо ми впевнені у своїх переконаннях, ми не можемо використовувати державу, щоб змушувати інших йти нашим шляхом. Адже це означатиме, що ми піддалися гордині та ігноруємо уроки історії. Те, що видається очевидним сьогодні, завтра може виявитися навіть смішним.

Якщо ми проявимо смирення, то побачимо світ як неймовірно складну систему, наповнену людьми, кожен з яких іде до щастя своїм шляхом. Ми будемо скептично ставитися до закликів наділити державу більшими повноваженнями, ніж захист нашого життя, свободи та прагнення до щастя. Як говорив ще один скромний філософ Джон Локк:

«Будучи всі рівними та незалежними, ніхто не може завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі та майну іншого».

Використовувати насилля для того, щоб формувати життя інших так, як нам, а не їм, того хочеться, це аж ніяк не смиренність. Відмова від насилля та заміна його добровільним переконанням – це і є смиренний, лібертаріанський шлях.

Мудрість полягає не лише в здійсненні влади, але і в усвідомленні її меж.

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької