Сяоган: як село пішло вперед, коли весь Китай йшов назад

Автор: Пол Мейні

«Великий стрибок» Мао Цзедуна спричинив масштабний голод. Маленьке село Сяоган страждало від комуністичних методів господарювання, тож мешканці вирішили відновити приватну власність — і результати цього рішення змінили всю китайську націю

Ще у 1981-му десь 88% населення Китаю жило вкрай бідно. Сьогодні таких — менше одного відсотка. У країні, де проживає більш 1,5 мільярда людей це означає, що десятки й сотні мільйонів людей стали жити краще, ніж будь-коли за всю 3500-літню історію Китаю.

Класичні ліберали та лібертаріанці завжди звертали увагу, що міста непропорційно більше розвинені в технологічному й економічному плані. Однак з кожного правила є винятки. Невелике селище Сяоган у Китаї є якраз таким: винятком, який змінив економіку не тільки Китаю, але й, мимоволі, всього світу.

Великий стрибок та масовий голод

За часів ревного комуніста Мао Цзедуна, держава почала повністю керувати економікою. Бюрократи вирішували, що виробляти, кого брати на роботу чи звільняти, куди вкладати гроші і скільки платити робітникам. Державні підприємства не були орієнтовані на прибуток і стали мертвим грузом для економіки, постійно працювали неефективно.

Були й ті, хто виступав проти такої радянської моделі економіки, наприклад — Гу Чжун та Сунь Єфан. У 1956-му Гу доводив важливість ринку навіть в умовах соціалістичної економіки. За такі погляди його засудили як «правого» і більшу частину свого життя він провів за ґратами та у виправних колоніях. Сунь помітив, що державним підприємствам бракує автономії, що вони нездатні адаптуватися до змінних умов. За такі ідеї Суня назвали «ревізіоністом» та ув’язнили на сім років під час Культурної революції.

Хоч вони й обоє перебували за ґратами, але прогнози Гу та Суня справдилися після згубної політики «Великого стрибка» Мао.

«Великий стрибок» — це масштабна соціально-економічна кампанія, розпочата Комуністичною партією Китаю в 1958-му році з метою швидкого перетворення Китаю з аграрної на соціалістичну економіку шляхом індустріалізації та колективізації. Постійне недофінансування сільського господарства та неефективний процес колективізації призвели до того, що в країні просто не було чого їсти. За оцінками істориків, десятки мільйонів людей загинули від такого спричиненого державою голоду.

Коли Мао Цзедун помер у 1976-му році, то тоді й зник запал продовжувати будівництво такої суворо планової економіки. У грудні 1978-го в Пекіні відбувся Третій пленарний з’їзд 11-го Центрального комітету КПК — цю подію називають початком економічних реформ та відкриття економіки Китаю. Лібералізація на ринкових засадах, яка почалася після цього, перетворила Китай із застійного соціалістичного суспільства на економіку, яка динамічно розвивалася та шокувала увесь світ своїми темпами зростання.

Але ще навіть до того, як у Пекіні почали проводити реформи, то в селах Китаю роками ухилялася від державної командно-адміністративної політики. Селяни у Сяогані, можна сказати, стояли у витоків економічного злету Китаю.

Сяоган — вигнанець

«Великий стрибок» та хибна колективістська політика найпагубніше вплинули на такі провінції, як Аньхой. Взимку 1978-го року селяни Сяогана зібралися разом, щоб обговорити, як їм разом вижити. Врожаї, що збиралися в часи колективізації, були все гіршими й гіршими. Селяни вирішили, що замість того, щоб вести колективне господарство, вони роздадуть кожній сім’ї ділянку землі, яку та буде самостійно обробляти та зберігати плоди своєї праці.

Вісімнадцять голів сімей підписали документ, який формалізував певні правила: кожен підписант присягнув мовчати і зобов’язався піклуватися про дітей тих, кого вб’ють чи заарештуюють за саботаж колективізації. Документ заховали в шматку бамбука на даху будинку.

Завдяки тому, що селяни отримали самостійність та стали відповідальними за свої прибутки й збитки, Сяоган швидко став успішним та великим селом, значно збільшивши урожай вже на перший рік після підписання угоди. Розуміючи скрутне становище селян, місцеві чиновники крізь пальці дивилися на їх діяльність, дозволяючи Сяогану вижити. Інші села таємно наслідували сяоганців і теж досягали успіхів. Найбідніші закапелки Китаю заново відкривали для себе наріжний камінь ринкової економіки: приватну власність.

Поки держава пробуксовувала, реальні зміни відбувалися там, де бюрократи мали найменший вплив. На периферії Китаю таємно процвітав ринок. До того, як столичні політики послабили заборону приватного господарства, фермери вже поширили свою практику по всьому сільському Китаї, особливо в Аньхої. Приватна власність стала життєдайним напоєм, кожною краплиною якого неабияк дорожили. Партія почала помічати покращення у колись найбідніших регіонах та пом’якшила свою політику, визнавши, що ринок та приватна власність необхідні для процвітання Китаю.

Майбутнє Китаю

Третій пленарний З’їзд КПК, який реформував китайську економіку, тепер визнається поворотним моментом у історії китайського економічного дива. На нього вплинув приклад невеликої групи селян. За наступні 30 років найнаселеніша країна світу перетворилася з бідної, прогнилої соціалістичної економіки на серйозну економічну силу. Села, подібні Сяогану, заново відкрили для себе переваги приватної власності. Фермери змогли діяти самостійно і, вперше за багато десятиліть, реалізовувати свій потенціал.

Поворот до приватної власності та особистої відповідальності після жахливих експериментів Мао з колективізмом не суперечив китайській традиції. У «Дао-де-Дзи» Лао-Цзи ще у V ст. до н.е. стверджував, що державі не варто втручатися в життя людей, пишучи: «Керувати великою країною — це все одно, що смажити маленьку рибину. Ти зіпсуєш її, якщо будеш занадто сильно штовахти» Мен-Цзи, учень Конфуція, вірив у вільну торгівлю і пояснював королю Ці Сюаню, що хороші правителі тримають податки на низькому рівні, сприяють торгівлі та не підвищують мита. Вчений XVII ст. Хуан Сунсі виступав за впровадження конституційної форми правління з поділом влади та надійним захистом приватної власності. Тож не можна казати, що китайці — природжені колективісти.

Сяоган є свідченням того, що процвітання йде не від дій держави, а починається із зусиль звичайних людей, які прагнуть зробити світ кращим. Світову історію рухають великі політики й держави, але Сяоган показує нам, що навіть знедолені люди можуть стати на чолі тихої революції.

Хоч приватна власність вже не є поза законом, але досі Китай — далеко не вільне суспільство. КНР залишається авторитарною державою, але все більше народ схиляється до ринку і весь світ спостерігає за тим, як він преображає Китай. Потужні перешкоди Свободі та laissez-faire досі чиняться в Китаї. Третій пленарний З’їзд не планував різкого переходу до капіталізму, то був лише маленький крок — але немає такого кроку до Свободу, який був би незначним. Кожному такому кроку варто радіти!