Що таке патерналізм? Які були аргументи на його користь? Що в ньому поганого? І до чого тут поведінкова економіка? На ці та інші питання відповість філософ Віл Вілкінсон.

Патерналізм — це втручання у свободу й особисту автономію людини заради її ж блага. Цей термін відсилає до ідеї сім’ї, у якій батько турбується про своїх дітей та дружину, але при цьому може зневажати їхні бажання і примушувати їх робити те, що, як він думає, найкраще забезпечить їхній добробут. Хоча люди можуть ставитися одне до одного по-патерналістськи, як, наприклад, лікар, який бреше пацієнтці про небезпеку для життя хвороби, щоби врятувати її від горя, однак, як правило, цей термін застосовується до урядового законодавства, спрямованого на примус людей зробити певний вибір для їхнього ж блага. Закони, що забороняють вживання наркотиків, зобов’язують користуватися пасками безпеки й перешкоджають можливості евтаназії, як правило, спрямовані на те, щоби люди не завдавали собі шкоди, подобається їм це чи ні. Думка про те, що такі закони є правомірними, називається правовим патерналізмом або вузьким патерналізмом, щоби відрізняти його від широкого патерналізму, який включає в себе приватне застосування патерналістського примусу.

Правовий, або вузький патерналізм буває різних видів; м’який патерналізм часто відрізняють від того, що називають жорстким патерналізмом. Жорсткий патерналіст підтримує закони, які забороняють або наказують людям робити певний вибір. М’який патерналіст залишає небагато місця для вибору, але застосовує примус більш тонко, маніпулюючи поведінкою через пропаганду, заохочуючи й відмовляючи від вибору через субсидії та податки, а також через створення перешкод для добровільної діяльності, таких, як вимога отримання ліцензії чи проходження періоду очікування перед здійсненням певної діяльності.

Інша відмінність правового патерналізму полягає в тому, як мислити, у чому полягає благо чи інтереси людини. Можна сказати, що іспанський інквізитор Торквемада діяв патерналістськи, катуючи людей, щоби ті зізналися у своїх гріхах, оскільки він робив це з наміром врятувати їх від прокляття вічного пекельного вогню, який, як він вважав, був нескінченно гіршим, ніж біль від диби. Для Торквемади істинна природа інтересів індивідів була розкрита релігійними текстами і владою. Цей різновид релігійного патерналізму, що ґрунтується на теологічній концепції індивідуального блага, досі є в низці теократичних ісламських суспільств і іноді піднімає голову навіть у відносно світських суспільствах. Ця точка зору часто тісно пов’язана з моральним патерналізмом, хоча й не ідентична йому. Наприклад, порнографія часто забороняється, щоби захистити як її виробників, так і споживачів від її нібито згубного впливу на моральні якості. Патерналізм благополуччя стосується ширшого розуміння благополуччя. Закони, що забороняють деякі жирні продукти харчування, можуть бути спрямовані на захист фізичного благополуччя людини, не даючи їй робити безрозсудний вибір у плані харчування. Такий підхід може спричинити певну моральну дилему.

До появи ліберальних політичних настроїв у XVII столітті правовий патерналізм рідко викликав сумніви. Упродовж усієї історії раби вважалися подібними до дітей старшого віку, без повної здатності до самокерування. І цей їхній недолік виправдовував патерналістське ставлення з боку їхніх господарів. Аристотель, як відомо, стверджував, що, оскільки в деяких людей не було повної раціональності, вони були «природними» рабами й, отже, потребували патерналістського керівництва. Він також вважав, що більшість жінок перебувають у стані між природними рабами й повністю раціональними чоловіками. Незважаючи на те, що жінки мають можливість повністю реалізувати свій раціональний потенціал, здебільшого вони занадто емоційні, щоби робити це надійно, і тому потребують опіки з боку батьків і чоловіків. Ця точка зору була поширена на Заході до кінця XX століття й досі поширена в багатьох країнах світу.

Лібералізм, який розвивався почасти як реакція на часто явний патерналізм монархічних, аристократичних і рабовласницьких суспільств, загалом прагнув мінімізувати патерналістське втручання держави в особисту свободу й автономію. Однак, попри розповсюдження ліберальних поглядів на природну рівність, не всі люди вважалися рівною мірою здатними до самокерування. Правовий патерналізм стосовно рабів і жінок зберігався навіть у країнах із явно ліберальними конституціями, таких як Сполучені Штати, де також були ідеї про те, що деякі люди обмежені в своїх здібностях. Ця точка зору широко розповсюджувалась як виправдання колоніального правління ліберальних урядів. Вважалося, що в інтересах «відсталих» людей підкорятися батьківським правилам «цивілізованих» держав.

Класичноліберальні мислителі, що ґрунтували свої погляди на ідеї прав, як Імануїл Кант, виключали правовий патерналізм як несумісний з автономною реалізацією практичного розуму, який Кант вважав самоцінним. На його думку, право людини на розвиток і реалізацію власного уявлення про благо має важливе значення для гідності особистості. Порушити це право — це ставитися до людини з абсолютною неповагою:

«Уряд може бути створений на основі принципу доброзичливості до народу, аналогічно ставленню батька до своїх дітей. За такого батьківського правління суб’єкти, як незрілі діти, які не можуть відрізнити, що дійсно корисне чи шкідливе для них самих, були б зобов’язані поводитися виключно пасивно й покладатися на судження глави держави про те, що для них є щастям. Таке врядування — найбільший можливий деспотизм…»

Ліберали-утилітаристи, як от Джеремі Бентам і Джон Стюарт Мілль, стверджували, що допущення правового патерналізму матиме погані наслідки для добробуту людини й тому ми мусимо бути проти нього. Локус класичного ліберального антипатерналізму — шедевр Мілля «Про свободу», у якому він викладає свій «принцип недопущення шкоди» для допустимого державного примусу:

«Єдина мета, заради якої влада може бути правомірно здійсненою щодо будь-якого члена цивілізованого суспільства проти його волі, — це запобігання заподіяння шкоди іншим. Його власне благо, чи то фізичне, чи моральне, не є достатньою підставою».

Мілль стверджував, що людина скоріш за все буде найкращим суддею в питанні власного блага. У будь-якому випадку, коли людина (чи група) підміняє своє судження чужим, вона позбавляється можливості розвивати свої здібності вибору і вчитися на своїх помилках. Як правило, практика покращує здатність виносити судження; у такий спосіб, люди повинні мати можливість приймати власні рішення, навіть якщо вони іноді завдають собі шкоди. Нарешті, важко знайти істину, і ніхто з нас не може бути повністю певен у тому, що він її віднайшов, особливо коли мова йде про питання цінності. Даючи людям діяти на основі різних думок про те, чим є благополуччя, допускаючи експерименти в житті, які можуть досягти успіху чи зазнати невдачі, розширюється простір для пошуку істини хорошого життя. Патерналістське втручання занадто часто передбачає спірну концепцію добробуту й замикає цей процес культурного розвитку. Так, якщо якась дія не завдає шкоди іншому, індивідам варто надати свободу дій відповідно до їхніх власних суджень, святих чи гріховних, холоднокровно раціональних чи імпульсивно емоційних.

Правовий патерналізм явно не сумісний із лібертаріанською філософією XX ​​століття, яка ґрунтується на забороні застосування примусу. Якщо людина не може бути примушеною із якої-небудь причини, то очевидно, що вона не може бути примушеною для власного блага. Однак навіть лібертаріанці, які дотримуються цього принципу ненападу, визнають, що правовий патерналізм може бути законним, коли люди, такі як діти, люди похилого віку чи люди з порушеннями інтелектуального розвитку, не здатні діяти відповідально до своїх власних інтересів. Тому неминуче виникають питання, пов’язані з проведенням розмежування. Які можливості необхідні для автономної поведінки? За яких умов люди можуть ефективно їх використовувати? Чи повинна людина мати цілісне уявлення про свої інтереси? Чи мають наші судження бути вільними від емоцій, які вносять у них викривлення?

Недавня робота з так званої поведінкової економіки викликала новий інтерес до питань, пов’язаних із патерналізмом. Один з аргументів, під назвою лібертаріанський патерналізм, спричинив суперечки, почасти через позірний оксюморон у його назві. Автори спираються на нещодавні роботи у сфері психології, щоби показати, що індивіди не діють так, як передбачається стандартною інтерпретацією мікроекономічної теорії. Оскільки ця теорія передбачає встановлення певних необхідних умов для раціональної поведінки, емпіричні розбіжності з теорією сприймаються як провал раціональності. Така ірраціональна поведінка мотивує свого роду м’яке патерналістське втручання.

Одним із широко обговорюваних прикладів політики лібертаріанського патерналізму є норма, згідно з якою роботодавці повинні самі робити внески на інвестиційні пенсійні рахунки працівників. Працівники можуть відмовитися від участі в програмі, але, якщо вони нічого не роблять, роботодавець мусить зареєструвати їх за замовчуванням. Стверджується, що такого роду політика носить лібертаріанський характер, оскільки вона залишає працівникові свободу вибору: брати участь чи ні. Проте, стандартна лібертаріанська точка зору полягає в тому, що особи і фірми мають бути вільні вести переговори про умови трудових договорів. Якщо працівник і роботодавець не мають права укладати договір, який не включає в себе програму заощаджень, то ця політика навряд чи є лібертаріанською в ​​класичному розумінні. Крім того, такий патерналізм не є м’яким, як це іноді стверджується. Швидше, таке втручання в ринок праці — це те, що відоме як нечистий патерналізм, коли деяких людей примушують захищати добробут інших, як це буває, наприклад, коли виготовлення цигарок забороняється з цією ж метою. У випадку програми заощаджень працівникам патерналістськи заважають укладати альтернативні трудові контракти через примусові державні приписи роботодавцям. Дійсно, велика кількість трудового законодавства є патерналістською саме в цьому сенсі та покликана запобігти нанесенню працівниками шкоди собі через укладення неприйнятних трудових договорів.

У більш загальному плані нещодавнє інтелектуальне відродження патерналізму, ґрунтоване на нових даних психології, схоже, плутає економічні моделі раціональності й теорію мінімальних умов, за якими люди здатні ефективно діяти від свого імені та відповідно до власних уявлень про благо. Як наслідок, коли виявляється, що моделі не підходять реальним людям, деякі автори приходять до висновку, що є якась проблема зі здатністю до раціональності реальних людей, яких вони потім ставлять у щось на зразок категорії, у яку Аристотель поставив жінок: у принципі раціональні, але не можуть реалізувати раціональність без патерналістського нагляду. Однак, оскільки відповідні психологічні висновки мають загальний характер, ми, схоже, залишилися без повністю раціонального класу батьківських наглядачів. Урядові агенти такі ж обмежені, як і всі ми. Проте, якщо наші раціональні можливості досить гарні для того, щоби довіряти політикам і бюрократам добробут мільйонів громадян, тоді, схоже, вони також досить хороші для того, щоби довіряти громадянам піклуватися про себе.

Для подальшого читання

  • Аристотель «Політика», книга 1
  • Camerer, Colin, Samuel Issacharoff, George Loewenstein, Ted O’Donoghue, and Matthew Rabin. «Regulation for Conservatives: Behavioral Economics and the Case for ‘Assymetric Paternalism.’» University of Pennsylvania Law Review 151 no. 3 (January 2003): 1211–1254.
  • Dworkin, Gerald. «Moral Paternalism.» Law and Philosophy 24 (May 2005): 305–319.
  • Glaeser, Edward. «Paternalism and Psychology.» University of Chicago Law Review 76 (Winter 2006): 133–156.
  • Husak, Douglas. «Legal Paternalism.» The Oxford Handbook of Practical Ethics. Hugh LaFollette, ed. New York: Oxford University Press, 2003.
  • Kant, Immanuel. «On the Common Saying: ‘This May Be True in Theory, but Does Not Apply in Practice.’» Political Writings. New York: Cambridge University Press, 1970.
  • Джон Стюарт Мілль «Про свободу».
  • Sunstein, Cass R., and Richard H. Thaler. «Libertarian Paternalism.» American Economic Review 93 no. 2 (May 2003): 175–179.

Переклад: Роман Лішнянський