Принципи економіки

Частина ІІ: Економіка та економічні товари

Витоки економіки людства та економічних товарів
Закономірності, що регулюють економічну цінність товарів

У нашому дослідженні закономірностей, що регулюють людські потреби, ми дійшли висновку, що існування вимог до товарів вищого порядку залежить, по-перше, від наших фактичних потреб у відповідних товарах нижчого класу, а, по-друге, від тих потреб у товарах нижчого класу, які досі не втамовані, повністю чи частково. Ми визначили, що економічний товар — це товар, наявна кількість якого не відповідає потребам повністю, і тому маємо принцип, що існування потреби в дорогих товарах залежить від відповідних товарів дешевших, які теж мають економічну цінність.

В місцях, де чиста і здорова питна вода присутня в кількостях, що перевищує потреби населення, і де цей товар не має економічної цінності, не може виникнути потреби у різних засобах транспортування чи прокладання труб і фільтрації питної води. А там, де багато дерев, очевидно, що немає потреби у товарах для інтенсивної заготівлі дров. А от там, де вода і дрова — на вагу золота, то там і цінуватимуться відповідні товари.

Але якщо людські потреби у дорогих товарах визначаються потребами у дешевших товарах, то якщо дорогий товар втратить здатність бути використаним для виробництва чогось дешевшого — він втратить всю свою цінність, адже не володіє нею сам по собі.

Отже, цінність дорогих товарів залежить від цінності дешевших, у виробництві яких дорогі використовуються. Інакше кажучи, дорогий товар не може бути цінним, якщо ним не можна скористатися для виробництва чогось простішого й дешевшого.

Якщо поставити під сумнів переконання, що дешеві товари мають цінність, то це викривить усі ринкові відносини, бо тоді можна зробити висновок, ніби дешеві товари отримують цінність лише від дорогих самостійно-цінних товарів, які були використані для їх виготовлення. Таке припущення суперечило б, в першу чергу, всьому досвіду, який вчить нас, що з товарів вищого порядку, економічну цінність яких ми поспішно ставимо поза сумнівом, можуть вироблятися абсолютно непотрібні речі, а внаслідок економічного невігластва фактично виробляються речі, які навіть не мають товарної цінності, не кажучи вже про економічну. Може бути і ситуація, коли з дорогих товарів виробляється щось, що має цінність, але далеко не економічну: уявімо, якби хтось почав пробурювати артезіанську свердловину для регіону, який рясніє поверхневими джерелами прісної води.

Економічна цінність товару, таким чином, не може бути наслідком того, що він був отриманий з економічних товарів вищого класу, і це пояснення повинно бути відхилено в будь-якому випадку, навіть якщо воно не призводить до подальшого внутрішнього протиріччя. Пояснення економічної цінності товарів нижчого класу через дорожчі товари є лише псевдопоясненням, і, крім власне неправильності, воно навіть не виконує задачі з пояснення явища. Якщо пояснити економічну цінність товарів першого порядку товарами третього порядку і, так само, за економічною цінністю товарів четвертого порядку, і так далі, вирішення проблеми не просунеться ні на один крок, оскільки питання про останню і справжню причину економічної цінності товарів завжди залишатиметься без відповіді.

Попередні аргументи демонструють, що саме людина зі своїми потребами та можливостями є тією точкою відліку, яку ми застосовуємо для розуміння економіки. Спочатку людина потребує товарів першого порядку і робить об’єктами своєї економічної діяльності ті з них, яких їй не вистачає (тобто розглядає їх в якості економічних благ), якщо не знаходить способу залучити якісь інші блага в свою економічну діяльність.

Пізніше, думки і досвід приводять людей до все більш глибокого розуміння причинних зв’язків між речами, і особливо у відносинах між ними і їх добробутом. Вони вчаться користуватися товарами другого, третього порядків і так далі. Але для цих товарів, як і для товарів першого порядку, вони виявляють, що деякі з них існують в кількості, яка перевищує їх потреби, тоді як інших, навпаки, не вистачає. Отже, вони поділяють товари вищого порядку також на одну групу, яку вони включають у сферу своєї економічної діяльності, та іншу групу, якою не користуються таким чином. Це походження економічної цінності товарів вищого порядку.

Багатство

Раніше ми називали «всі блага під управлінням людини» її майном. Всю сукупність економічних благ під управлінням людини, які вона наживає, ми назвемо її багатством. Неекономічні блага під управлінням індивіда не є об’єктами його економічної діяльності і тому не повинні розглядатися як частина його багатства. Ми побачили, що економічні товари — це товари, наявні в меншій кількості, аніж є потреба в них. Отже, багатство також може бути визначено як вся сукупність благ, якою володіє індивід, кількість яких менша, ніж потреба в них. Отже, якби існувало суспільство, де всі товари були б доступні в кількості, що перевищує потребу в них, не було б ні економічних благ, ні будь-якого «багатства». Хоча багатство, таким чином, є мірою ступеня повноти, з якою одна людина може задовольнити свої потреби порівняно з іншими людьми, які займаються економічною діяльністю в тих же умовах, проте це ніколи не є абсолютною мірою його добробуту, бо найвищий добробут усіх індивідів і суспільства був би досягнутий, якби кількість товарів, які знаходяться в розпорядженні суспільства, була настільки великою, що ніхто не потребував би багатства.

Ці зауваження покликані віднайти вирішення проблеми, яка через очевидні суперечності, до яких вона призводить, здатна створити недовіру до точності принципів нашої науки. Проблема виникає з того факту, що постійне збільшення кількості економічних благ, доступних для економіки індивідів, обов’язково призведе до того, що ці товари, в кінцевому підсумку, втратять свою економічну цінність і це призведе до зменшення компонентів багатства. Отже, ми маємо дивне протиріччя, що постійне збільшення об’єктів багатства матиме, як необхідний кінцевий наслідок, призвести до зменшення багатства.

Припустимо, що кількість певної мінеральної води, доступної для людей, менша, ніж потреба в ній. Різні кількості цього блага перебувають в розпорядженні кількох осіб, як і самі мінеральні джерела, через що вони є економічними благами, а отже й складовими частинами багатства. Припустимо тепер, що ця лікувальна вода почала раптом текти в декількох джерелах в такій мірі, що втратила свою економічну цінність. Немає нічого більш очевидного, ніж те, що кількість мінеральної води, якою розпоряджались декілька індивідів до цього моменту, а також самі мінеральні джерела, тепер перестають бути складовими багатства. Таким чином, дійсно можна було б сказати, що наростаюче збільшення складових частин багатства, врешті, викликало б зменшення багатства.

Цей парадокс надзвичайно вражає на перший погляд, але при більш точному розгляді він виявляється доволі очевидним. Як ми помітили раніше, економічні товари — це товари, наявні кількості яких менші за потребу в них. Вони є товарами, які існують в частковому дефіциті, і багатство (заощадження індивідів) є не чим іншим, як сукупністю цих товарів. Якщо їх наявні кількості поступово збільшуються, поки вони остаточно не втрачають свій економічний характер — дефіциту більше не існує і вони виходять з категорії товарів, що становлять багатство індивідів — тобто вони залишають клас товарів, дефіцит яких існує. Очевидно, що поступове збільшення кількості товару, який раніше був у дефіциті, призводить до того, що товар перестає бути дефіцитним.

Навпаки, те, що прогресивне збільшення кількості економічних товарів має, нарешті, призвести до скорочення кількості товарів, які раніше були в дефіциті — це факт, який очевидний для всіх, як і протилежне твердження, про те, що тривале подальше зменшення широко доступних (неекономічних) товарів, нарешті, повинно зробити їх дефіцитними в деякій мірі — і, таким чином, компонентами багатства, які тим самим нарощуються.

Вищезгаданий парадокс, який був піднятий не тільки щодо обсягів об’єктів багатства, але аналогічним чином і щодо вартості та ціни економічних товарів, тому і є очевидним та заснованим на неправильному тлумаченні природи багатства та його складових.

Ми визначили багатство як всю сукупність економічних благ, якими розпоряджається індивід. Таким чином, існування будь-якого елемента багатства передбачає існування економічно активної особи, або в будь-якій мірі тієї, в інтересах якої здійснюються економічні дії. Товари, призначені для певної мети, не є багатством в економічному сенсі цього слова. Фікція юридичної особи може бути дійсною для цілей юридичної практики або навіть для цілей юридичних конструкцій, але не для нашої науки, яка рішуче відкидає всі вигадки. Тому так звані «трастові фонди» — це кількість економічних товарів, призначених для конкретних цілей, але вони не є багатством в економічному сенсі цього слова.

Це призводить до питання про природу суспільного багатства. Держави, провінції, громади та асоціації, як правило, мають певну кількість економічних благ у своєму розпорядженні, щоб задовольнити свої потреби та реалізувати свої цілі. Це вигадка, що юридична особа непотрібна політекономісту. Не вигадуючи, він може спостерігати за економічною одиницею, соціальною організацією, персонал якої управляє певними економічними благами, доступними їм з метою задоволення своїх потреб і направляти їх на цю мету. Тому ніхто не вагатиметься визнати існування державного, провінційного, муніципального та корпоративного багатства.

Ситуація інша з тим, що визначено терміном «національне багатство». Тут маємо справу не лише з усією сукупністю економічних благ, доступних нації для задоволення її потреб, керованих державними службовцями, і відданих ними своїм цілям, а й з сукупністю товарів, що знаходяться в розпорядженні окремих суспільних груп для їх цілей. Таким чином, ми повинні розглядати поняття, яке відхиляється в декількох важливих аспектах від того, що ми називаємо багатством.

Якщо ми використовуємо вигадку про створення сукупності економічно активних осіб у суспільстві, що прагнуть задовольнити свої особисті потреби, і керуються нерідко інтересами, протилежними інтересам інших, як одна велика економічна одиниця, і якщо далі припустити, що кількість економічних благ, що знаходяться в розпорядженні окремих учасників економіки, задіюється не для задоволення їх особистих потреб, а для задоволення потреб сукупності індивідуального складання економіки, тоді ми, звичайно, підходимо до поняття сукупності економічних благ в розпорядженні економічної одиниці (тобто в розпорядженні суспільства), які використовуються з метою задоволення його колективних потреб. Таке поняття можна було правильно позначити терміном національне багатство. Але згідно з нашими теперішніми соціальними устроями, сукупність економічних благ, що знаходяться в розпорядженні індивідуального заощадження членів суспільства з метою задоволення їхніх індивідуальних потреб, очевидно, не є багатством в економічному сенсі цього терміну, а скоріше комплексом багатств, пов’язаних між собою людською комунікацією і торгівлею.

Необхідність у науковому визначенні сукупності товарів, про яку згадувалося вище, як і терміну «національне багатство» для цього поняття є настільки необхідною і обумовленою практикою, що ми були б необачними, якби відмовилися від цього, оскільки ці визначення дозволяють нам зрозуміти правильний характер так званого національного багатства.

Тому необхідно лише остерігатися помилки, яка виникне, якщо ми не звертатимемо уваги на різницю, про яку тут йдеться. У всіх питаннях, де проблема полягає лише в кількісному визначенні так званого національного багатства, сукупність багатств людей нації може бути визначена як національне багатство. Але коли висновки, що виводять від величини національного багатства до добробуту народу, або явища, що виникають в результаті контактів між різними економічними індивідами, задіюють поняття національного багатства в буквальному його сенсі, то обов’язково ми стикнемося з помилками у розумінні. У всіх цих випадках національне багатство повинно розглядатися скоріше як складний комплекс багатств членів суспільства і ми повинні звернути нашу увагу на різні розміри цих багатств.

Принципи економіки

Переклад: Юрій Уршанський