Роль економіста у суспільстві: мистецтво політекономії

«Економіка в руках своїх майстрів — це експертна критика влади за допомогою знання та досвіду. Проте навіть поміж цих майстрів є різні уявлення про роль економіки».

— Пітер Бетке

Роберт Скідельскі свого часу написав фундаментальну тритомну біографію Джона Мейнарда Кейнса [1]. Важливо зазначити, що назва другого тому — «Економіст як рятівник» — була вигадана ним для того, щоб описати інтелектуальну та політичну діяльність Кейнса в період з 1920 по 1937 роки. Але не всі були згодні, що економісти були чи можуть бути рятівниками. Складно уявити собі більш полярні думки щодо цього питання, ніж погляди Джона Кейнса та Фрідріха Августа Гаєка.

Ф. А. Гаєк і «Претензія на знання»

Коли Гаєк був удостоєний Нобелівської Премії з економіки, він не забув наголосити, що економісти не рятівники, і це явно засмутило організатора заходу та його високопоставлених гостей. У своєму нобелівському бенкетному тості він сказав, що якби з ним порадилися, він би ніколи не виступив за присудження Нобелівських премій економістам. Причина доволі проста: жодному економічному мислителю ніколи не варто надавати таке суспільне визнання, оскільки воно дає хибне відчуття авторитету, яким не варто наділяти жодного економіста.

Але Гаєк на цьому не зупинився. У своїй нобелівській лекції, під назвою «Претензія на знання», він зробив такі заяви: по-перше, ми, економісти, справді заплуталися в наших спробах макроекономічного управління західними економіками [2]. По-друге, економісти вимушено плутають деякі речі, бо вони помилково прийняли методологію, придатну для природничих наук, але неприйнятну для наук про людину. Цю інтелектуальну помилку він назвав сцієнтизмом. По-третє, наукова дисципліна, від якої очікують надання корисних практичних знань, які вона насправді не здатна надати, це швидкий шлях до шарлатанства. Більш того, це шарлатанство захищене корисливими інтересами всередині економічної професії та її відносинами з державними агентами. По суті, наявний альянс між сцієнтизмом і етатизмом, і наявні стимули, що самозміцнюються, й ускладнюють розрив цього альянсу після його створення. По-четверте, якщо не протистояти такому інтелектуальному становищу, то економічна наука не лише стане марною з точки зору розуміння суспільства, а й економісти стануть потенційними тиранами та руйнівниками цивілізації.

Це есе Гаєка вирушило на коригування та було повторно опубліковане в журналі Economica, тому самому, який він допомагав редагувати під час своєї роботи в Лондонській школі економіки. Це дуже дивний текст для Нобелівської лекції, проте послання Гаєка було значною мірою поза загальною течією часу. Ідея економіста як соціального інженера та економіки як точної прикладної науки була тоді, і зараз є домінантною думкою у всьому політичному спектрі. Ця перспектива формує поглиблене вивчення економіки методологічно та аналітично, проте так було не завжди.

«Де економіка звернула не туди?»

Перетворення класичної політичної економії в економічну науку та подальше її переростання в економічну інженерію — тема цікавої та важливої ​​недавньої книги Девіда Коландера та Крейга Фрідмана «Де економіка згорнула не туди?» [3].

Наука про економіку відрізняється від мистецтва політичної економії, і мистецтво політичної економії завжди має починатися з визнання того, що ми є природно рівними одне одному. Економісти не мають привілейованого статусу в демократичному процесі колективного прийняття рішень. Безліч цінностей має бути зважено та включено до наших обговорень державної політики. Мистецтво політичної економії має практикуватися відповідно до вимог самоврядного демократичного суспільства. Подібно до того, як Адам Сміт стверджував, що єдина різниця між філософом і вуличним носильником була в голові філософа, у наш час єдина різниця між елітним академічним економістом і звичайним шкільним учителем полягає в розумі економіста.

Ми рівні одне одному в демократичному суспільстві та перед законом. Демократія через обговорення спрямована на досягнення консенсусу — угоди, а не розкриття глибинної правди. Істина — це те, чого прагне наука; вимагати правди в політиці — це шлях до тиранії. Це важка пігулка, яку можна проковтнути, коли в політичному дискурсі рясніє стільки економічного безглуздя, але ми маємо її проковтнути, щоби не стати тиранами для співгромадян та руйнівниками самої цивілізації, що розкрила творчі сили вільних людей.

Елінор Остром так підсумувала цю проблему в «Керуванні спільним»:

«Повністю покластися на моделі у закладанні фундаменту для політичного аналізу політики — означає потрапити в інтелектуальну пастку, бо тоді вчені припускають, що вони — всезнаючі спостерігачі, здатні зрозуміти основи того, як працюють комплексні, динамічні системи, шляхом створення стилізованих описів деяких аспектів цих систем. З хибною впевненістю презюмованого всезнайства вчені почуваються комфортно, розробляючи пропозиції для урядів, які є породженням їхніх моделей як всевладної сили, здатної виправити недоліки, що існують у всіх «польових» умовах» [4].

Мистецтво політичної економії

Як тоді ми повинні практикувати економіку та політичну економію, якщо ми всерйоз знаходимо цю ідею про мистецтво політичної економії, яка підходить для самоврядного демократичного суспільства? Як ми повинні ставитися до «експертів», які керують нашими співгромадянами замість того, щоби прагнути керувати разом із ними? Консенсус після Другої світової війни відкинув ранній класичний лібералізм Адама Сміта та Джона Стюарта Мілля. Як пишуть Коландер і Фрідман:

«У своїй професії Пол Самуельсон, безсумнівно, став одним із перших і найвпливовіших голосів, яким не терпілося відмовитися від класичного лібералізму та замінити його науково обґрунтованою політикою».

Багато хто визнає неокласичний синтез Самуельсона як протилежність до вчень Гаєка та Мілтона Фрідмана. Але розгляньмо твердження, наведене на наступній сторінці в книзі Коландера та Фрідмана:

«Чикаго, можливо, відставав на один чи два кроки від піонерів нового модернізму, але вони не мали особливих сумнівів у відмові від класичноліберального підходу. Натомість вони сформулювали та прийняли свою власну концепцію економічної науки, яка обставала проти нині пропагованої».

Позиція Гаєка як економіста, якого правильно розуміють як «дослідника цивілізації», так само чужа Чикаго, як і MIT; модерністська позиція має розглядатися як рішучий розрив із великою традицією політичної економії, ініційованої шотландськими моральними філософами XVIII століття і британськими економістами політиками XIX століття. Коландер і Фрідман правильно визначають Френка Найта та Джейкоба Вайнера як ключових інтелектуальних лідерів старої чиказької школи в міжвоєнний час 1920-х та 1930-х років. Вони також стверджують, що:

«Аспіранти та інші молоді економісти [у всій професії] прийняли теорію та політику, засновану на науці, як єдину надійну основу. Однак, принаймні, в 1930-х роках тільки Чикаго та Лондонська школа економіки (де все ще викладали Гаєк і Лайонел Роббінс) чинили хоч щось, що можна було назвати стійким опором цій відмові від [класичного лібералізму] у повоєнну епоху».

Класичний лібералізм

Відмова від класичного лібералізму буде тільки поширюватися в 1950-і і 1960-і роки. Чиказька школа економіки на чолі з Мілтоном Фрідманом була іншим звіром, на відміну від часів, коли Френк Найт був її провідним інтелектуалом. Погляд Найта продовжився всередині Вірджинської школи політичної економії. Але цей підхід, який обстоював Джеймс Б’юкенен і Рональд Коуз, зіткнувся з перешкодами, які, на думку Коландера і Фрідмана, подолати було неможливо. Теорія суспільного вибору, так само як і напрямок «право й економіка», буде трансформована іншими руками в напрямку, відмінному від класичної ліберальної методології, натомість дотримуючись післявоєнного підходу чиказької школи. Протидія цій відмові була проігнорована основною течією економічної науки. Внаслідок цього постраждала як економічна наука, так і мистецтво політичної економії.

Можливо, було б корисно заглибитись у Вірджинську школу політичної економії (я мушу додати, що Університет Джорджа Мейсона залишається останнім бастіоном цього напрямку всередині галузі). Позицію Б’юкенена можна узагальнити двома заявами, які він часто наводив. По-перше, економісти повинні припинити звичку давати економічні поради, якби вони були доброзичливими деспотами. По-друге, під час обговорення питань державної політики економісти мають перенести аналіз на рівень правил та не обмежувати обговорення конкретними політиками в межах цих правил. Це «конституційна перспектива» Б’юкенена і це відображено у його впевненості в тому, що економісти ніколи не можуть здійснювати конкретний розподіл ресурсів, але завжди мають вибирати поміж різних правил гри, які породжуватимуть модель і обміну, і виробництва, і, отже, розподілу.

Позиція Б’юкенена безпосередньо пов’язана з роботами Френка Найта та Кнута Вікселя, але він також часто наголошував на роботі свого колеги з Університету Вірджинії, а також колишнього студента Найта — Ратледжа Віннінга. Коли Б’юкенен залишив Університет Вірджинії (UVA), він написав у листі Вінінгу:

«Моє власне занепокоєння, яке ви висловлюєте не так прямо, як я, пов’язане з кроком, зробленим таким ідеалізованим професійним помічником, коли він сам вирішує запропонувати зміни в структурі, начебто він має прямий зв’язок із Богом. Це та сама зарозумілість, про яку я говорю і про яку, я думаю, Френк Найт також хвилювався».

Це може здивувати сучасного читача, проте Б’юкенен виділяє як приклад економіста, який порушує цю «Найтівську» строгість, саме Мілтона Фрідмана. Б’юкенен пише:

«Фрідман думає та каже так, ніби вказує людям, що вони повинні хотіти з погляду базових цінностей, що зовсім, як мені здається, не його справа. Це зарозуміла поведінка, яку Найт ніколи б собі не дозволив».

Б’юкенен визнає, що дуже важко уникнути попадання в цю пастку, але потім приходить до висновку, що «ми, проте, маємо уникати цього там, де це можливо».

То що робити класичноліберальним політичним економістам? Коли Б’юкенен узяв на себе керівництво Центром досліджень політичної економії Томаса Джефферсона в Університеті Вірджинії, він заявив про свою мету, яка полягала в тому,

«щоби продовжувати шляхетну традицію політичної економії, вивчення якої і вирізняє «хороше суспільство». Політичні економісти наголошують на технічних економічних принципах, які необхідно розуміти, щоб оцінити альтернативні механізми для сприяння мирній співпраці та продуктивній спеціалізації серед вільних людей. Тим не менш, політекономісти йдуть далі і відверто намагаються виявити філософські проблеми, які обов’язково лежать в основі всіх обговорень відповідних функцій уряду та всіх заходів економічної політики, що пропонуються. Вони досліджують філософські цінності щодо відповідності між собою та ідеалом людської свободи».

Я б сказав, що ця «програмна заява» повністю узгоджується з класичноліберальною методологією, яку Коландер і Фрідман обговорюють у своїй книзі. Вона має бути зіставлена із законом експертами, чи то праворуч, ліворуч чи в центрі. «Програмна заява» — це звинувачення в спробі розглядати економічну діяльність як надання технічних знань, які дозволяють ефективно та розумно використати державну політику для викорінення соціальних проблем. Це не спроба ігнорувати їх чи применшити їхнє значення, а радше дисциплінувати те, як ми обговорюємо вирішення соціальних проблем, і яку роль грають економісти у вільному та демократичному суспільстві.

Висновок

Я сподіваюся, що надав щось цікаве для обговорення ролі економістів у вільному та демократичному суспільстві. Економіка в руках її майстрів, таких як Гаєк, є майстерною експертною критикою влади за допомогою знань та досвіду. Гаєк написав свою працю «Зловживання розумом», у якій він дотримувався висловлювання Г’юма про використання розуму, щоби звести нанівець вимоги розуму [див. Девід Г’юм]. У своєму есе «Індивідуалізм: істинний і хибний» Гаєк стверджував, що суть системи Адама Сміта полягала в тому, щоби прагнути знайти соціальну систему, у якій інститути були б настільки сильні, що погані люди могли б завдати найменшої шкоди, а не знайти систему, в якій могла б правити добра та мудра людина. Щоби розробити систему управління таким способом, Г’юм радив нам відразу виходити з того, що всі люди — шахраї, що є методологічно мудрим для аналітичного завдання.

Нам не менш важливо пам’ятати, що хитрість буває в різних формах, а саме в опортунізмі та зарозумілості. Можливо, фатальна концепція є більш загальною проблемою, ніж просто ставлення наших соціалістичних та інтервенціоністських колег-економістів. Це може бути характерним для сучасного мислення. І протиотрута може знадобитися, щоб економісти були прибрані з п’єдесталу як рятівники суспільства та первосвященики сучасного порядку. Вони повинні знову стати скромними філософами соціального порядку, обмежені своїм статусом як фахівці, які просто «вивчають цивілізацію».

Примітки

  1. Robert Skidelsky, John Maynard Keynes: 1883–1946: Economist, Philosopher, Statesman. Penguin Books, 2005.

  2. Режим доступу: The Pretence of Knowledge. Nobel Prize Lecture, Friedrich von Hayek, 1974 [український переклад].

  3. David Colander and Craig Freedman. Where Economics Went Wrong: Chicago’s Abandonment of Classical Liberalism. Princeton University Press, 2018.

  4. Елінор Остром «Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії», Наш час, 2012.

*Адаптовано з виступу на регіональній зустрічі товариства Мон-Пелерін у Далласі, штат Техас, 17–19 травня 2019 року.

Переклад: Роман Лішнянський.