У своєму тексті філософ Майкл Г’юмер пояснює, в чому проблема позиції, згідно з якою «у кожного своя правда».

Коли я навчався в коледжі, релятивізм лютував на повну. Навколо всі тільки й говорили, що «істина відносна», «реальність суб’єктивна» тощо. Згодом я перестав чути подібні заяви настільки часто, але, мабуть, це тому, що я навчився краще уникати людей, які говорять такі дурниці.

У всякому разі, епістемічний релятивізм (той, що стосується поняття істини) тісно пов’язаний із суб’єктивізмом, проте не тотожний йому. Тож настав час розпочати атаку на релятивізм.

Що таке епістемічний релятивізм?

Прихильники епістемічного релятивізму вважають, що «істина відносна», себто одне твердження може бути істинним для однієї людини чи групи людей і бути хибним для іншої.

Але що це означає? Добитися від релятивіста якоїсь відповіді на це питання практично неможливо. Насправді я не вірю, що коли-небудь зможу змусити релятивіста відповісти, що ж означає «істина для такого-то» (де «такого-то» можна замінити на ім’я особи чи групи осіб).

Найбезглуздіша теорія істинності

Нехай у нас є формула: «X — істина для Джо» означає «Джо вірить, що X — істина». Вона відповідає нашому побутовому вжитку, коли ми кажемо такі речі, як «для католиків Папа Римський непогрішимий» (це просто означає, що католики вірять, що Папа Римський непогрішимий) тощо. Якщо це те, що мають на увазі релятивісти, то:

Їхня фактична теза полягає в тому, що хтось може повірити в те, у що хтось інший не вірить, себто незгода можлива. Це тривіальне твердження, яке не суперечить жодній із коли-небудь запропонованих теорій. В історії філософії ніхто ніколи не думав, що люди не можуть із чимось не погоджуватися. Проте схоже, що релятивісти намагаються висунути позицію, яка суперечить абсолютизму [Примітка перекладача: позиція, згідно з якою є одна об’єктивна істина], котрий є широко розповсюдженою точкою зору (особливо історично).
Обрана ними форма вираження їхньої тези була б простим і очевидним неправильним слововжитком, змішанням поняття істини та віри, або того, що P — реальний факт, і того, що хтось вірить в P.

Або ж, можливо, їхня теза є всього-на-всього хибним твердженням, що вираз «X — істина» насправді означає просто «у X хтось вірить (якась особа чи група осіб)».

Інші теорії істинності

Є й інші теорії істинності, менш наївні, ніж теорія «істина = віра». Деякі філософи стверджують щось на кшталт: істинним є те, у що корисно вірити; істинним є те, у що можна було б повірити після ідеально проведеного досліду; істинним є те, що належить до найбільш когерентної загальної системи переконань [Примітка перекладача: такої, що містить найменше протиріч]. Ці теорії дають нам змогу зрозуміти сутність релятивізму: вірити в щось може бути корисно для однієї людини, але шкідливо для іншої; досліди, ідеально проведені різними людьми, можуть дати різні результати і врешті-решт підтвердити різні точки зору (можливо, через різні неконтрольовані чинники); або може бути кілька еквівалентних когерентних систем поглядів. Отже, може бути різна істина для різних людей. Ну принаймні ми знайшли спосіб зрозуміти, що ж релятивісти можуть мати на увазі.

Що не так із релятивізмом?

Хибні теорії істинності

Тепер ми можемо розібратися, що не так із цими теоріями істинності. Якщо ми щось і знаємо про концепцію істини, то це:

P передбачає/тягне за собою істинність P.
Істинність P передбачає/тягне за собою P.

[Примітка перекладача: Це можна пояснити приблизно так. Припустімо, P висловлює певний стан справ, наприклад, «За вікном йде дощ». Якщо є такий стан справ, як «За вікном йде дощ», то судження, що відповідає цьому стану справ, є істинним. І навпаки, якщо судження, що відповідає такому стану справ істинне, це означає, що є такий стан справ. Тобто, якщо фраза «За вікном йде дощ» істинна, це тягне за собою, що за вікном зараз справді йде дощ.] Наприклад, істинно, що лінивці ліниві тоді й тільки тоді, коли лінивці ліниві. Я вважаю, що це твердження остаточне й не підлягає обговоренню. Якщо ви спробуєте застосувати наведені вище теорії істинності, ви отримаєте такі наслідки: лінивці ліниві тоді й тільки тоді, коли корисно вірити, що лінивці ліниві, лінивці ліниві тоді й тільки тоді, коли після ідеального дослідження ми переконаємося, що лінивці ліниві, тощо. Це повинні бути аналітичні істини (оскільки наведені вище принципи (1) та (2) є аналітичними, а теорія істинності, як я припускаю, має бути аналізом поняття істини). (Між тим, необхідно сказати, що вірити в P корисно тоді й тільки тоді, якщо корисно вірити в те, що вірити в P корисно, тощо).

Але наслідки цих тез не просто не аналітичні — неозброєним оком видно, що вони хибні. Легко вигадати ситуації, у яких комусь було б некорисно вірити в те, що є беззаперечним фактом. Наприклад, уявімо що кількість атомів у всесвіті парна, але будь-кого, хто в цьому переконаний, будуть катувати, а потім страчувати. Цей сценарій не суперечить наведеним теоріям, і в цьому випадку було б зовсім некорисно вірити, що кількість атомів є парною. Або ж уявімо іншу ситуацію, коли кількість атомів парна, проте ми ніяк не можемо це перевірити, або ж… Стоп, подібні приклади можна наводити вічно.

Правильна теорія

Правильною теорією істинності є кореспондентна теорія: істина — це те, що відповідає реальності. Наприклад, якщо твердження або переконання відображають світ певним чином, а світ насправді є таким, то твердження/переконання істинне. Якщо ж світ виявляється не таким, то це твердження/переконання хибне. Я гадаю, це тривіально, але людям чомусь однаково вдалося розгорнути з цього приводу палкі дебати.

Релятивізм сам собі копає яму?

Школярське спростування релятивізму звучить приблизно так: якщо немає абсолютної істини, то сам релятивізм не може бути абсолютно істинним. Ха, шах і мат, релятивісти!

Релятивіст, ймовірно, погодився б із цим, стверджуючи, що релятивізм істинний для нього (саме для релятивіста), але, можливо, для інших людей може бути істинним абсолютизм. Чи є самосуперечливою ця позиція? Я не знаю, адже я не розумію, що означає це «істинне для мене».

Мотивація релятивізму

Якщо ви зараз читаєте цю статтю, то ймовірно ви вже й так знаєте, що релятивізм — нісенітниця. Але у вас усе ще може залишатися питання — що за цирк відбувається? Навіщо людям повторювати цю очевидну нісенітницю? Особливо, якщо вони навіть не можуть пояснити, що вона означає.

Найпопулярніший аргумент

Найпопулярніший аргумент релятивізму виглядає приблизно так:

Є багато різних культур/особистостей із різними переконаннями.
Виходить, є багато різних істин.

Очевидно, що він неправильний. Щоби його виправити, ми повинні ввести додаткову умову:

1а. Усі переконання є істиною

Єдина проблема в тому, що твердження 1а очевидно абсурдне. Релятивісти не наводять 1а як своє пряме свідчення; це просто необхідна умова їхньої аргументації. Усе виглядає так, ніби релятивісти просто переплутали істину з вірою. Це частинний випадок «суб’єктивістської помилки», коли об’єкти плутають з уявленням про них.

Емоційна мотивація

На мою думку, глибинною емоційною мотивацією релятивізму є небажання сказати комусь, що він неправий, особливо щодо речей, важливих для релігії чи культури. Щоби ніхто не помилився, ми мусимо використати найпростіший прийом: ми просто заявляємо, що всі переконання є істинними. Але оскільки вони суперечать одне одному, насправді всі вони одночасно не можуть бути істинними («істинними» в прямому значенні цього слова), тож ми просто кажемо «гаразд, усі ці переконання істинні для людей, що їх дотримуються», і вдаємо, ніби це дійсно має якийсь сенс. І все, проблема вирішена.

Причина, чому релятивісти ніколи не скажуть вам, що ж означає це «істинне для такого-то» в тому, що вони не переймаються цим питанням і ніколи не замислювалися над ним, бо вони ніколи не намагалися спершу спробувати описати який-небудь аспект реальності (це стосується й людей, які завжди кажуть, що «реальність суб’єктивна»). Вони використовують твердження не так, як ми з вами (себто когнітивно). Вони використовують філософські твердження для некогнітивних цілей — вираження емоційного ставлення, проголошення лояльності до якоїсь зі сторін у культурних війнах, намагання бути люб’язними із представниками різних культур тощо.

Звісно, буквальне значення положень епістемічного релятивізму є припущенням. Просто релятивістам байдуже, істинне це припущення чи хибне. Насправді вони зайняті некогнітивними речами.

Ви можете подумати, що я несправедливий і що я повинен просто спростовувати фактичні аргументи релятивістів замість того, щоби займатися їхнім психоаналізом. Але насправді в них не так багато аргументів, які заслуговують обговорення. Немає ніяких аргументів на користь того, що культурні переконання не можуть бути хибними. І я справді не думаю, що вам необхідно, щоби я це доводив. Ось чому я наводжу тут міркування про психологічні причини релятивізму.

Як бути люб’язними, не бувши водночас ірраціональними

У мене для вас хороші новини: ви можете бути люб’язними та толерантними, не жертвуючи водночас раціональністю, об’єктивністю, самою концепцією істини тощо. Ви можете визнавати, що два чи більше конфліктуючих переконань не можуть бути істинними одночасно (це й означає поняття «конфлікт»), і все ж не поринути у вир безжалісної боротьби з незгодними.

Як же це можливо? Ось два важливі моменти:

Ви можете визнати, що ви — людина, а отже, схильні помилятися. Тож, коли інші не згодні з вами, це принаймні дає підстави думати, що ви можете помилятися. Це не означає, що ви відразу відмовляєтеся від будь-якого свого переконання, з яким не погоджуються інші; це просто означає, що було б краще не бути надто впевненими у власних поглядах, коли ви дізнаєтесь, що багато інших людей не згодні з вами. Потім вам необхідно спробувати з’ясувати причини, чому вони дотримуються інших переконань, тому що, можливо, ви б могли чогось у них навчитися. Це називається відкритістю, і насправді це підтверджує, що реальність є об’єктивною (якщо реальність суб’єктивна та істина відносна, то у вас немає причин вчитися в інших людей, оскільки те, у що ви вірите, уже «є істинним для вас», і немає ніякої об’єктивної істини, яку варто було б пізнати).
Ви також можете визнати, що інші люди мають права, у тому числі право вести власне життя так, як вони цього хочуть, якщо вони не порушують прав інших. Так, навіть якщо ви знаєте, що хтось поклоняється неіснуючим богам, він однаково має на це право (за умови, що його спосіб поклоніння не порушує прав інших).

Залишається лише випадок, коли деякі люди можуть відчувати себе ображеними, розмірковуючи про те, що не всі переконання можуть бути істинними. Чесно кажучи, я думаю, що з погляду філософії це супердитяча реакція. Очевидно, що ці люди помиляються. Простіше простого. Серед них можете бути і ви. Ні, насправді ви точно помиляєтесь у певних речах. Історія не знає жодної людини, яка б не помилялася в чомусь, тому, якщо ви не думаєте, що в чомусь помиляєтеся, ви впадаєте в оману. Тож треба просто подорослішати і прийняти це.

І якщо ви зустрінете когось, хто, як вам здається, має хибні переконання, ви повинні спілкуватися з цією людиною, як із розумною, зрілою особистістю, та прийняти той факт, що вона може впоратися з тим, що хтось незгоден із її точкою зору.

Переклад: Роман Лішнянський.