Рабство — невід’ємний атрибут соціалізму

Посилання на оригінал

1884 рік. В своїй книзі «Людина проти держави» Герберт Спенсер стверджує, що так як держава намагається все більше втручатися у наше життя, то це робить нас ближчими до рабства.

Що є основним в уявленні про раба? Ми насамперед думаємо про нього як про того, хто є власністю іншого. Проте, висловлюючись чіткіше, право власності повинно бути продемонстровано наявністю контролю над діями рабів — контролю, який, як правило, спрямований на користь господаря. Що є принциповою різницею між рабом та вільним? Раб працює під примусом, щоб задовольнити бажання інших. Такі взаємовідносини можуть виглядати по-різному. Беручи до уваги те, що першочергово раб — це в’язень, життя якого залежить від милості його поневолювача, достатньо зазначити, що існує жорстка форма рабства, при якій він зобов’язаний витрачати всі свої зусилля на користь свого господаря, який зі свого боку ставиться до нього, як до тварини.

За менш суворої системи, незважаючи на велику зайнятість роботою на свого господаря, рабу дозволяється мати трохи часу,  щоб попрацювати на себе, а також для нього передбачено трохи землі, щоб він там вирощував собі їжу. А далі раб може свій урожай продавати і залишати собі виручку. Згодом ми переходимо до ще більш поміркованої форми, яка зазвичай виникає, коли вільна людина, що працювала на власній землі, внаслідок завоювання перетворюється на так званого кріпака; кріпак повинен щороку віддавати своєму власникові фіксовану кількість праці або продукції, або і те, і інше, а решту може залишити собі. Нарешті, у деяких випадках, як у росії до скасування кріпацтва, йому дозволялося покинути маєток свого господаря і працювати або торгувати самостійно в іншому місці, за умови, що він буде щорічно сплачувати певну суму. 

То як же нам відрізнити дуже суворе рабство від менш суворого? Очевидно, що це залежить більшою чи меншою мірою від обсягу зусиль, які примусово витрачені на користь господаря. Якщо вся праця раба служить рабовласнику, то рабство важке, а якщо лише частково — то легке. Йдемо далі. Припустимо, що власник помирає і його помістя з рабами переходить до рук довірених осіб; або припустимо, що землю і все, що знаходиться на ній, купує компанія. Чи стане становище раба кращим, якщо кількість його примусової праці залишиться незмінною? Припустимо, що він перейде у власність не до компанії, а до громади. Чи є якась різниця для раба, якщо час, який він має працювати на інших, буде таким же великим, а час, що залишається для нього самого, буде таким же малим, як і раніше? Основне питання полягає в тому, скільки він змушений працювати для блага інших, а не для власного? Ступінь його рабства залежить від співвідношення між тим, що він змушений віддавати, і тим, що йому дозволено залишити собі; при цьому не має значення, хто є його господарем — окрема людина чи суспільство. Якщо людина, не маючи можливості відмовитися, змушена працювати на суспільство і отримує із загального фонду лише ту частку, яку їй призначає суспільство, то вона стає його рабом. Соціалістична система потребує такого поневолення; і багато недавніх політичних рішень, тим більше, які пропагуються, ведуть нас до такого поневолення. Погляньмо спочатку на їхні безпосередні наслідки, а потім на їхній довгостроковий вплив.

Рішення, започатковані Законом про промислове житло (намір британського уряду в XIX столітті будувати на місці в’язниці дешеве житло для робітників, — прим. редактора), допускають можливість вдосконалення і будуть вдосконалені. Там, де міська влада починає будувати, там вона неминуче занижуватиме ВАРТІСТЬ будинків і стримуватиме попит на будівництво нових. Кожна вимога щодо методів будівництва та умов, які мають бути забезпечені, зменшує прибуток забудовника і спонукає його використовувати свій капітал там, де таким чином прибуток не зменшиться. Так само і власник, дізнавшись, що маленькі будинки вимагають багато праці і потребують великих витрат – уже зазнає проблем, пов’язаних з перевірками і втручанням, і, знову ж, витратами, а його власність з кожним днем стає все більш небажаною інвестицією, внаслідок чого він змушений буде продати її; а оскільки покупці з тих же причин утримуються від покупки, він змушений продавати зі збитками. І ці правила, які все множаться, ще більше підштовхуватимуть до продажу і ще більше відлякуватимуть покупців, а отже, викликатимуть ще більше зменшення ціни. Як каже лорд Ґрей, закінчаться ці всі нові правила хіба вимогою до власника виселяти орендарів, які забруднюють будинок, додавши до обов’язків власника ще й санінспекцію. 

Що має відбутися? Якщо збільшення кількості будинків, особливо малих, буде дедалі більше контролюватися, то повинен зростати і попит від місцевої влади, задля компенсації дефіциту пропозицій. Все більше і більше міським або спорідненим з ними органам доведеться будувати будинки або купувати ті, що стали непридатними для продажу приватним особам, таким чином, вигідніше буде купувати ці дешеві будинки, ніж будувати нові. Більше того, цей процес матиме подвійний ефект, оскільки кожне наступне вимушене збільшення місцевих податків ще більше знецінюватиме власність. І тоді, коли в містах цей процес зайде так далеко, що місцева влада стане головним власником будинків, з’явиться гарний прецедент для державного забезпечення житлом сільського населення, як це пропонується в програмі Радикальної партії (колишні британські віги, попередники Ліберальної партії, — прим. редактора), і як до цього закликає Демократична федерація (перша соціалістична партія у Великій Британії, — прим. редактора), яка наполягає на «обов’язковому будівництві здорового житла для ремісників і робітників сільського господарства пропорційно до чисельності населення». Очевидно, що все, що було зроблено, робиться і має бути зроблено, спрямоване на наближення до соціалістичного ідеалу, в якому громада є єдиним власником житла.

Таким же буде і вплив політики, спрямованої на державне володіння землею. Дедалі більша кількість суспільних благ, які мають бути досягнуті більшою кількістю державних установ за рахунок збільшення суспільного тягаря, повинна все більше відніматись від прибутковості землі; доки, в міру того, як знецінення вартості ставатиме все більшим і більшим, опір зміні форми власності буде все меншим і меншим. Вже зараз, як усім відомо, у багатьох місцях є труднощі з залученням орендарів, навіть за значно зниженою орендною платою; а земля з низькою родючістю в деяких випадках простоює, або є збитковою для власника, який її обробляє. Очевидно, що прибуток від капіталу, інвестованого в землю, не є таким, щоб можна було значно підвищити місцеві та загальні податки для підтримки розширеного державного управління, не поглинувши його, що спонукатиме власників продавати землю і отримувати максимальну вигоду з тієї зниженої ціни, яку вони можуть отримати, емігруючи і купуючи землю, не обтяжену важким тягарем, як це, власне, дехто зараз і робить. Цей процес, якщо він зайде далеко, призведе до того, що гірші землі будуть виведені з обробітку; після чого буде висунута вимога пана Арча, який у нещодавньому виступі перед Радикальною асоціацією Брайтона стверджуючи, що чинні землевласники недостатньо роблять, аби їх землі приносили користь суспільству, сказав, що він «хотів би, щоб уряд прийняв закон про обов’язкову обробку землі»: прихильно сприйнята пропозиція, яку він обґрунтував прикладом запровадження обов’язкового щеплення. І ця вимога буде продиктована не лише необхідністю зробити землю продуктивною, але й потребою працевлаштувати сільське населення. Після того, як уряд розширить практику найму безробітних для роботи на занедбаних землях або землях, придбаних за символічними цінами, буде досягнута стадія, з якої залишиться лише невеликий крок до того, що, згідно з програмою Демократичної федерації, має відбутися після націоналізації землі — «організація сільськогосподарських і промислових армій під контролем держави на кооперативних засадах».

Для тих, хто сумнівається, чи можлива така революція, можна навести факти, які свідчать про її ймовірність. У Галлії, під час занепаду Римської імперії, «одержувачів податків було так багато порівняно з платниками, а податковий тягар був таким величезним, що робітник зламався, рівнини перетворилися на пустелі, а на місці, де ходив плуг, виріс ліс». Так само, напередодні Французької революції, суспільний тягар став таким, що багато ферм залишилися необробленими, а багато з них — безлюдними: чверть ґрунту стояла пусткою, а в деяких провінціях цей показник доходив аж до половини земель. Не обійшлося без інцидентів подібного роду в домівках. Крім того, що за старим Законом про бідних податки в деяких поселеннях зросли до половини орендної плати, і що в різних місцях ферми простоювали, є факт, що в одному випадку податки поглинули весь дохід від землі.

У 1832 році в Чолсбері, що в Бакінгемширі, податок для бідних «раптово припинився через неможливість продовжувати його збір, землевласники відмовилися від орендної плати, фермери – від терміну оренди, а священнослужителі — від церковних земель і десятини”. Священнослужитель, отець Джестон, стверджує, що в жовтні 1832 року парафіяльні службовці викинули свої книги, а бідняки зібралися перед його дверима, поки він лежав у ліжку, просячи поради і їжі. Частково з його власних невеликих коштів, частково завдяки допомозі сусідів, а частково за рахунок зборів, накладених на сусідні парафії, їх деякий час підтримували»

Комісари ж додають, що «доброзичливий настоятель рекомендує розділити всю землю між працездатними бідняками»: сподіваючись, що після допомоги, наданої протягом двох років, вони зможуть утримувати себе самі. Ці факти підтверджують пророцтво парламенту про те, що продовження дії старого закону про бідних ще на тридцять років призведе до того, що земля перестане оброблятися, та ясно показують, що збільшення суспільного тягаря може закінчитися примусовою обробкою землі під контролем держави.

Потім, знову ж таки, з’являється державна власність на залізниці. Це вже набуло досить великого поширення на континенті. Ми вже мали тут кілька років тому гучні виступи на захист такої думки. А тепер галас, який підняли різні політики і публіцисти, з новими силами був підхоплений Демократичною федерацією, яка пропонує «націоналізацію залізниць, з компенсацією або без неї». Очевидно, що тиск зверху, до якого приєднався тиск знизу, може призвести до змін, продиктованих політикою, поширюючись всюди; а разом з цим має настати велика кількість супутніх змін. Адже власники залізниць, для початку власники і працівники залізниць лише, стали господарями численних підприємств, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних із залізницями, які доведеться також купувати. Вже будучи єдиним перевізником листів, передавачем телеграм і на шляху до того, щоб стати єдиним перевізником посилок, держава буде монополістом не тільки із перевезення  пасажирів, товарів і корисних копалин, але й додасть до своїх нинішніх різноманітних видів діяльності ще багато інших. Навіть зараз, окрім зведення своїх морських і військових установ, будівництва гаваней, причалів, хвилерізів і т.д., вона виконує роботу суднобудівника, гарматника, виробника стрілецької зброї, боєприпасів, працює військовим кравцем і чоботарем; а коли залізниці будуть привласнені «з компенсацією або без неї», як кажуть демократи-федералісти, їй доведеться стати ще й виробником локомотивів, вагонобудівником, виробником брезенту і мастил, власником пасажирських суден, вугільником, каменярем, власником автобусів і т. д. Тим часом її місцеві представники, муніципальні органи влади, які вже в багатьох місцях є постачальниками води та газу, власниками та працівниками трамвайних ліній, власниками лазень, безсумнівно, займатимуться й іншими видами бізнесу. І коли держава, прямо або через посередників, стане власником чи засновуватиме численні підприємства з оптового виробництва та торгівлі, з’являться хороші прецеденти для поширення її функцій на роздрібну торгівлю: за прикладом, скажімо, французького уряду, який вже давно займається роздрібною торгівлею тютюном.

Очевидно, що зміни, які вже відбулися, які здійснюються зараз, і зміни, до яких закликають, приведуть нас не тільки до державної власності на землю та житло, а й на засоби комунікацій, в яких працівниками й управлінцями будуть державні службовці, а потім і до узурпації державою всіх галузей промисловості: приватні форми якої опиняються щораз в більш невигідному становищі не маючи змогу конкурувати з державою, яка все підлаштовує під себе — приватні підприємства будуть все швидше й швидше відмирати, так само, як це сталося з багатьма школами, які жили коштом благодійників, коли на противагу їм з’явилися школи-пансіони. І так буде досягнено омріяного ідеалу соціалістів.

Переклад: Олеся Гордовська