Цей текст – переклад українською статті Девіда Боаза, опублікованої 25 квітня 1997 року для журналу «Slate».

У дискусіях на тему легалізації одностатевих шлюбів обидві сторони не звертають уваги на головне. Чому уряд має вирішувати, хто може чи не може одружуватися? Прихильники ідеї легалізації вбачають у цьому проблему громадянських прав. Опоненти ж розглядають це як ще один приклад нав’язування «прав» меншості культурі більшості. Але чому хтось повинен мати державну санкцію на приватні стосунки? Оскільки уряди світу розглядають питання про приватизацію всього: від електроенергетики до соцзабезпечення, – чому б не приватизувати цей найбільш особистий та інтимний інститут – шлюб?

«Приватизація» шлюбу може означати дві дещо відмінні речі. Перша – повне виключення з нього держави. Якщо пара хоче закріпити свої стосунки церемонією чи ритуалом, вона може вільно це зробити. Релігійні установи могли б санкціонувати такі відносини за будь-якими обраними ними правилами. Другий сенс «приватизації» шлюбу – трактування його як будь-якого іншого договору: держава може бути залучена до його виконання, але умови визначають сторони. Коли мова йде про дітей чи великі суми, вірогідно, доцільним було б використання зобов’язального договору з викладом відповідних прав і обов’язків сторін, але питання наявності і деталей такого договору повинні вирішувати сторони.

Між іншим, приватизація вирішила б проблему одностатевих шлюбів. Це б поставило стосунки геїв на один рівень з іншими без санкцій уряду. У приватному житті громадян немає місця для урядових дозволів – так і повинно бути.

Ендрю Салліван, один із провідних прихильників ідеї легалізації одностатевих шлюбів, пише:

«Шлюб – це формальний державний інститут, що знаходиться під монопольною юрисдикцією уряду».

Однак історія шлюбу і держави складніша, ніж уявляється сучасним дебатерам. Лоуренс Стоун, вчений, що вивчає це питання, пише:

«У ранньому середньовіччі все, що малось на увазі під шлюбом, здавалося, було приватним контрактом між двома сім’ями… Для тих, в кого не було власності, це був контракт між двома особами, нав’язаний переконаннями громади про те, що було б правильним».

До 16 століття формально засвідчений договір, що звався «подружнім», зазвичай супроводжувався трикратним проголошенням заборон з боку церкви, та сам подружній договір був по суті зобов’язальним контрактом.

Тільки актом графа Хардвайка 1754 р. шлюб в Англії став регулюватися законом. У колоніях Нової Англії шлюби засвідчували мирові судді чи інші магістрати. Але навіть тоді фактичні шлюби лишались дійсними.

У 20 столітті уряд втрутився в шлюб. Кожен штат прагнув оприлюднити стандартну форму, котра підійшла б усім. Потім законодавчі органи і суди почали в односторонньому порядку змінювати умови шлюбу. Між 1969 і 1985 роками всі штати дозволяли розлучення «без провини». Нові домовленості застосовувались не тільки до пар, які одружувалися, а й до пар, що вступили в шлюб відповідно до більш раннього зводу правил. Багато людей відчуло себе вільними; зміни дозволили їм вийти з неприємних шлюбів без висування звинувачень, які раніше були потрібні для розлучення і часто вигадувалися. Однак деякі люди постраждали від нових правил, особливо жінки, які у шлюбі вбачали партнерство, в якому один партнер заробляв гроші, а інший відмовлявся від кар’єри, щоб спеціалізуватися на домашньому господарстві.

Приватизація релігії, більш відома як відокремлення церкви від держави, була рецептом наших «батьків-засновників» від релігійних воєн, що тривали в Європі. Американці можуть вважати одне одного грішниками, але ми тримаємо наші релігійні погляди на рівні особистого прозелітизму і не боремося за нав’язування однієї релігії силою закону. Інші соціальні конфлікти також можуть бути деполітизовані і дещо знешкоджені, якщо ми будемо тримати їх поза сферою дії уряду. Наприклад, якби все фінансування мистецтва було приватним (99% вже є таким), у нас не було б конгресменів, які обговорюють фотографії Роберта Мепплторпа або фільм «Жінка-кавун».

То чому б не приватизувати шлюб? Зробіть це приватним контрактом між двома людьми. Якщо вони захочуть укласти контракт з традиційним визначенням годувальника/домогосподарки із зазначенням правил щодо майна й аліментів у разі розлучення, вони зможуть зробити це. Пари менш традиційних поглядів зможуть розділити свої активи і зазначені витрати. Ті, в кого є активи, що потребують захисту, матимуть змогу підписати шлюбні угоди, які будуть визнавати суди. Шлюбні контракти можуть бути складені так само індивідуально, як усі інші контракти в нашому капіталістичному світі. Тому, хто хотів отримати стандартний контракт на всі випадки життя, його все одно буде легко отримати. Wal-Mart міг би продавати форми для шлюбу поруч зі стандартними формами оренди. Пари тоді будуть позбавлені несподіваного відкриття, що посторонні змінили їх контракт без попередження. Окремі церкви, синагоги і храми могли б встановлювати свої власні правила щодо того, які шлюби вони будуть благословляти.

А як щодо одностатевих шлюбів? Приватизація інституції дозволила б геям одружуватися так, як це роблять інші: індивідуально, в приватному порядку, за контрактом, з будь-якою церемонією, яку вони можуть обрати в присутності родини, друзів або Бога. Звичайно, геї вже проводять такі церемонії, але їх контракти не завжди визнаються судами і не відповідають вимогам 1049 федеральних законів, які, за даними Головного управління бухгалтерського обліку, визначають сімейний стан. За приватизованої системи шлюбу суди й урядові установи будуть визнавати контракт будь-якої пари або – що ще краще – усувати будь-які відмінності, створені урядом, незалежно від того, була людина одруженою чи ні.

Шлюб є важливим інститутом. Сучасна помилка – думати, що важливі речі повинні бути заплановані, спонсовані, перевірені або ліцензовані урядом.

Обидві сторони в дебатах стосовно одностатевих шлюбів поділяють припущення по суті колективістські. Замість того, щоб стати на захист будь-якої зі сторін, давайте виключимо уряд із інституту шлюбу і дозволимо окремим особам укладати свої власні шлюбні контракти, як і личить світській, індивідуалістичній республіці на зорі інформаційної епохи.

Переклад: Роман Лішнянський