Право на зброю та супротив: дві проблеми обмежень

Автор: професор Майкл Г’юмер (Університет Колорадо в Боулдері),14 липня 2016 року

Ця стаття є частиною випуску журналу «The Critique» за липень-серпень 2016 року: «No Silver Bullet: The Complexity of Gun Violence In the United States».

Більшість моїх колег-академіків, здається, нутром ненавидять зброю. Багато хто, а можливо й більшість, хотіли б, щоб будь-яка форма володіння зброєю була забороненою. Я вважаю, що ця позиція не є достатньо обґрунтованою ні з точки зору фактів, ні з точки зору моральних принципів. Якби ми дотримувалися уроків, які ми — або, принаймні, соціологи серед нас — намагаємося викладати нашим студентам, то не були б так упевнені в перевагах обмежень на носіння зброї.  Якщо б ми простежили наслідки прийнятих нами моральних принципів, тоді б не поспішали відкидати права на зброю.

Як і більшість суперечливих питань, питання контролю над зброєю є дуже складним і до нього зазвичай ставляться надто спрощено. Я не можу виправити цю проблему тут (хоча я обговорював це питання більш детально в іншому місці [1])

В цій статті  я розгляну лише дві найважливіші, на мою думку, загрози найпростішої і найекстремальнішої форми контролю над зброєю — повної заборони на приватне володіння нею. Аргументів проти такої заборони є два: перший каже, що заборона зброї порушить право громадян на самозахист, а другий — що злочинці зможуть дістати зброю, навіть якщо її продаж буде заборонений.

Право на самозахист

Права людини часто здаються загубленими в дебатах про політику щодо зброї, як і в більшості політичних дебатів — ми запитуємо «що добре для суспільства?», але рідко запитуємо «на що має право окрема людина?». Водночас ми схильні ігнорувати фактичне становище людей, які відрізняються від нас, тому на питання, що краще для суспільства, ми відповідаємо, виходячи з наших особистих обставин, або навіть з уявних обставин ідеального суспільства.

Я, наприклад, живу в неймовірно безпечному місці, мені майже не потрібна зброя. Можливо, ви, читачу, перебуваєте в подібній ситуації. Якщо так, то ви можете подумати: «Зброя нікому не потрібна». Але це неправда. Мені ніколи не доводилось йти додому вулицями, де я боявся за своє життя. Але багато американців живуть у місцях, де вони бояться за власну безпеку і цей страх цілком виправданий. Багато інших мають у своєму житті жорстоких коханців, колишніх чоловіків або інших людей, які били їх або погрожували насильством. І багато хто вважає — знову ж таки, цілком обґрунтовано — що держава не може або не хоче їх захищати.

Розглянемо випадок Рут Баннелл, яка в 1972 році зателефонувала до поліції Сан-Хосе, щоб повідомити, що її чоловік, який живе окремо, щойно сказав їй, що прийде до неї додому, щоб убити її. Вона звернулася до поліції з проханням про негайну допомогу, але правоохоронні органи відмовилися допомогти, натомість наказавши їй передзвонити, коли приїде її чоловік. Коли він приїхав через сорок п’ять хвилин, вона не змогла передзвонити, бо нападник одразу ж зарізав її.

Моя точка зору щодо цієї справи є незвичайною, вона полягає не лише в тому, що Баннелл могла захистити себе за допомогою зброї. Я маю на увазі те, що сталося після вбивства. Джон Хартцлер, адміністратор маєтку Рут Баннелл, подав проти місцевої влади позов про те, що вона не змогла захистити її. [2]

У громадянському праві є чотири умови для того, щоб цивільний позов був дійсним: (i) відповідач повинен мати певний обов’язок перед позивачем; (ii) відповідач повинен порушити цей обов’язок; (iii) позивач повинен зазнати шкоди; (iv) порушення обов’язку повинно спричинити шкоду. Виходячи з цього, можна припустити, що справа Хартцлера була очевидною: безсумнівно, поліція була зобов’язана відреагувати на благання Баннелл про захист; безсумнівно, їхня бездіяльність призвела до смерті жінки.

Проте ми помиляємось. Суд відмовив у задоволенні позову без проведення судового розгляду. Хартцлер подав апеляцію, але апеляційну скаргу судом задоволено не було. Ніхто не заперечував, що Баннелл зазнала трагічної шкоди, спричиненої відмовою поліції захистити її. Місто просто заявило, що воно ніколи не було зобов’язане захищати Рут Баннелл — і суд погодився з цим. Це рішення також не було унікальним; американські суди послідовно дотримуються теорії, що уряд має зобов’язання лише перед «суспільством» загалом, забезпечувати загальний стримуючий фактор для злочинності, а не перед кожною особою. [3]

Моя думка така: люди мають право на самозахист. Я б сказав це, навіть якби уряд пообіцяв захистити всіх нас, але я думаю, що суть особливо зрозуміла, враховуючи те, що він цього не зробив. Відмовившись взяти на себе будь-які зобов’язання щодо вашого захисту, держава не може справедливо заборонити вам вживати розумних та ефективних заходів для власного захисту. Для багатьох американців таким засобом захисту є зброя. Дослідження застосування зброї для самозахисту постійно показують, що зброя зменшує ймовірність бути пораненим злочинцем порівняно з іншими методами самозахисту. [4]

У своїй попередній праці я провів наступну аналогію. [5] Уявіть собі, що вбивця увірвався в будинок, де лежить у ліжку його намічена жертва. У потерпілого є пістолет, який він би використав, щоб захиститися від вбивці. Однак, на жаль, у згубника в будинку є спільник. Коли жертва тягнеться до свого пістолета, спільник вихоплює його першим і тікає з ним. В результаті вбивця отримує можливість зарізати жертву. У цьому сценарії вбивця винен у злочині. А що з приводу спільника? 

Вчинок співучасника був менш поганим, ніж вчинок вбивці, але тим не менш він був вкрай неправильним. Відібравши у жертви засоби самозахисту, він вкрай грубо порушив її права і став відповідальним (разом із вбивцею) за смерть жертви.

Так само, коли держава позбавляє людей зброї, то вона може передбачити, що деякі особи стануть жертвами вбивств, зґвалтувань чи інших тяжких злочинів, яким можна було б запобігти, якби потерпілі мали засоби для самозахисту.

Примусово втручаючись у зусилля людей щодо самозахисту, держава стає частково відповідальною (на додаток до самих злочинців) за їхню віктимізацію — держава фактично стає співучасником цих злочинів. Неспроможність захистити людей — це одна справа, а активне втручання, яке заважає їм захистити себе, — інша, набагато гірша.

Так само, як і вбивство невинних людей державою, неправильною є позиція спільника. Це справедливо, навіть якщо держава має підстави вважати, що в результаті буде досягнута більша загальна вигода для суспільства.

Наприклад, не можна вбивати невинну людину, навіть якщо це якимось чином завадить комусь іншому вбити двох інших невинних. (Зможеш вбити невинну людину, щоб запобігти тисячі інших вбивств? Можливо, але мова йде не про це. За більшістю показників, кількість злочинів, яким вдалося запобігти за допомогою зброї, співставна з кількістю злочинів, спричинених нею [6]).

Так, розглянемо відому гіпотезу з етичної літератури: припустимо, що підсудного судять за злочин, який викликав велике громадське обурення. [7] Якщо нікого не покарають, виникнуть заворушення, під час яких, швидше за все, кілька невинних людей будуть несправедливо поранені чи вбиті. Присяжні, однак, розуміють, що підсудний фактично невинний.

Чи варто їм все одно виносити обвинувальний вирок, пожертвувавши одним невинним обвинуваченим, щоб врятувати кількох інших невинних людей від шкоди, завданої заворушеннями? Майже кожен відповідає «ні» на це питання.  Причина полягає в тому, що це може порушити права однієї особи, а цього не можна робити, навіть для того, щоб запобігти вчиненню іншими особами інших порушень прав.

Я наводив цей аргумент у 2003 році. З тих пір я бачив один друкований відгук на нього. Це було сказано філософом (який виступає проти права на зброю) Джеффом МакМехеном у редакційній статті 2012 року:

«Введення заборони на зброю, — стверджують [захисники прав на зброю], — було б рівнозначним тому, щоб відібрати у людини зброю в той момент, коли хтось збирається її вбити. Але це хибна аналогія. […] Зброя — це лише один із засобів самозахисту, а самозахист — лише один із засобів досягнення безпеки від нападу.  Тому політика, яка неминуче позбавляє людину одного засобу самозахисту, але в цілому суттєво зменшує її вразливість до нападу, є повагою до більш фундаментального права, з якого випливає право на самозахист [8]». 

Я бачу два способи розуміння аргументу МакМехена:

(1) Можливо, МакМехан стверджує, що навіть якщо заборона зброї призводить до того, що деякі люди стають жертвами, які в іншому випадку могли б захистити себе, вона все одно зменшує загальну кількість віктимізацій, а отже, не є порушенням чийогось права на безпеку. Але, звісно, це було б просто упущенням центрального моменту. Це було б аналогічно твердженню у наведеному вище прикладі, що покарання невинного підсудного є допустимим, оскільки це зменшить загальну кількість порушень прав.

(2) Швидше за все, МакМехан має на увазі наступне: заборона на зброю підвищить не тільки загальний рівень безпеки для суспільства, а й фактично, кожна людина буде відчувати себе під захистом. І оскільки право на безпеку є єдиним правом, що стоїть на кону, заборона на зброю не порушить нічиїх прав. Якщо це аргумент, то він є абсолютно хибним. МакМехан може вважати, що люди потребують зброї лише тому, що у інших вона є — але це не так. Візьмемо випадок з жінкою, чий чоловік, що живе окремо, погрожував її вбити. Він бив її в минулому — не пістолетом, а кулаками. Якщо він спробує вбити її, і ні в кого з них не буде зброї, він, швидше за все, вб’є її. Їй потрібна зброя, щоб захистити себе. Їй це потрібно не тому, що у нього є пістолет; їй це потрібно тому, що він переважає її на п’ятдесят кілограмів, тому що у нього може бути ніж, тому що вона не вміє битися.

Або візьмемо випадок, коли людині доводиться вночі йти додому через територію банд. Якщо на неї нападе банда, вона не зможе успішно захиститися ні ножем, ні газовим балончиком, ні телефоном. Людина потребує зброю. Знову ж таки, їй це не потрібно, тому що у банди є рушниці; якщо ні в кого не буде зброї, банда зможе робити все, що захоче.

Читач зрозуміє, що це не такі вже й неймовірні сценарії. Саме в таких ситуаціях люди хочуть мати щось, що зможе їх захистити. Уявімо, що жінка з агресивним чоловіком з’являється в магазині зброї. І припустімо, що її висилають, бо щойно ухвалили новий закон, згідно з яким купувати зброю можуть лише державні службовці. Як це робить її безпечнішою? Я не питаю про те, як зробити суспільство безпечнішим. Я питаю про ту жінку, яка пішла купувати пістолет, щоб захистити себе — її не турбувало насильство з використанням зброї в суспільстві, її турбував її чоловік, який жорстоко поводився з нею. Тож як вона стає більш захищеною?

Тепер припустимо, що вона все одно вирішує купити пістолет. Вона купує його на чорному ринку, як це було б за режиму заборони зброї. Але поліція ловить її, і жінку притягують до відповідальності за незаконну купівлю зброї. У суді вона намагається пояснити причини своєї покупки — у неї не було бажання заподіяти комусь шкоду, але вона повинна була захистити себе. Поліція не змогла захистити її і навіть не стверджувала, що може.

Ці пояснення відкидаються судом, оскільки «бажання захистити себе» не визнається антизбройовим законодавством як поважна причина для придбання зброї і, таким чином, жінка потрапляє до в’язниці. Чи це справедливий результат? Чи можемо ми з чистою совістю стверджувати, що жодного разу в цій історії не було порушено чиїхось прав, що жодного разу невинна людина не була принесена в жертву заради інших?

Якщо ви відверто кажете, що ми повинні жертвувати невинними людьми, коли це краще для суспільства, то таку позицію я принаймні можу зрозуміти. І якщо ви також готові сказати, що присяжні в попередньому прикладі фактично повинні були засудити невинного підсудного, щоб запобігти заворушенням, то ви маєте послідовну позицію. Але навіть тоді далеко не факт, що заборона зброї досягне заявленої мети — і це підводить нас до іншої головної проблеми заборони.

Проблема дотримання вимог

Багато хто плутає питання «Чи було б добре, якби всі здали свою зброю?» з питанням «Чи було б добре, якби був прийнятий закон, який говорить, що всі повинні здати свою зброю?». Це два дуже різних питання — адже те, що прописано в законі, не збігається з тим, що відбувається насправді.

Більшість людей можуть оцінити цей пункт принаймні в деяких питаннях. Наприклад, війна з наркоторгівлею. Купівля чи продаж марихуани, кокаїну, героїну, або будь-яких інших наркотиків є незаконною. Це не означає, що люди не купують і не продають наркотики. Це означає, що їх купують і продають на чорному ринку. Це не означає, що ви не можете дістати кокаїн, якщо хочете; це означає, що ви повинні купувати його у злочинців за високими цінами.

Це також означає, що держава не буде забезпечувати виконання угод між продавцями та покупцями наркотиків, тому, якщо ви відчуваєте, що вас ошукали, ви повинні самі відстоювати свої права. Ось чому наркоторгівля настільки схильна до насильства. Звичайно, суспільство було б кращим, якби всі кинули вживати наркотики. Це не означає, що суспільству краще мати закони проти вживання наркотиків.

Те ж саме було і з алкоголем в епоху сухого закону: масове недотримання закону, поширення організованої злочинності, схильний до насильства чорний ринок. Багато в чому те ж саме стосується і проституції відтоді, як вона була заборонена. Те ж саме буде і зі зброєю в епоху заборони зброї в Америці, якщо ця епоха коли-небудь настане.

Деякі американці здадуть свою зброю — але багато хто залишить собі. Америка — не Англія, зброя практично не відіграє жодної ролі в британській культурі, але Америка, на краще чи на гірше, — це зовсім інша справа. Багато американців люблять зброю, саме тому в країні зараз налічується близько 270 мільйонів одиниць зброї, при тому, що доросле населення становить лише 247 мільйонів. [9] Приблизно третина домогосподарств має принаймні одну одиницю зброї. [10] До того ж, зброя довговічна; сторічна рушниця може бути цілком функціональною. 

Тож навіть якщо ми повністю припинимо їх виробництво прямо зараз, американський арсенал зброї не вичерпається протягом цього століття. Як би ви не ставилися до американської культури володіння зброєю [див. Ханта для обговорення ролі ставлення до зброї в дебатах про контроль над зброєю], це факт, з яким доводиться боротися. Вдавання, що люди роблять все, що каже закон, не дало нам успішної політики щодо наркотиків, і не дасть нам успішної політики щодо зброї.

Питання, яке слід ставити щодо запропонованого закону, ніколи не звучить так: «Чи було б добре, якби всі дотримувалися цього закону?». Питання завжди стоїть так: «Чи стане краще, якщо ті, хто, найімовірніше, дотримуватиметься цього закону, дотримуватимуться його, а ті, від кого можна очікувати його порушення, порушуватимуть його?».

Існує два типи власників зброї: злочинці та не злочинці. Злочинці (і фактичні, і потенційні) володіють зброєю з метою грабунку, погрози або вбивства інших; а некримінальні власники володіють зброєю з метою самозахисту, полювання чи іншого відпочинку.

Ідеальною ситуацією було б роззброїти всіх злочинців, а мирних громадян залишити озброєними. Але ця опція недоступна. У випадку, якщо приватне володіння зброєю буде заборонено, хто насправді з більшою ймовірністю буде дотримуватися закону, а хто — порушувати його?

Група, яка найімовірніше дотримуватиметься закону, — це ті, хто володіє зброєю для самозахисту або відпочинку. Група, яка найчастіше порушує закон, — це ті, хто володіє зброєю у злочинних цілях. Чому? Злочинці, м’яко кажучи, мають нижчий середній рівень поваги до закону, ніж ми з вами.

Людина, яка готова вчинити збройне пограбування або вбивство, навряд чи зупиниться на думці про вчинення дрібного порушення закону про зброю. Тому обмежувальні закони про зброю впливають на невинних громадян набагато більше, ніж на злочинців. Злочинці можуть навіть вітати більш обмежувальні закони про зброю: опитування показують, що злочинці в Америці більше бояться зіткнутися з озброєними жертвами, ніж з поліцією (і небезпідставно). [11]

Обмежувальні закони про зброю допомагають злочинцям, зменшуючи їхні шанси зіткнутися з озброєними жертвами. Іншими словами, вони, як правило, мають приблизно протилежний ефект.

Популярна версія цього аргументу добре відома: «Якщо заборонити зброю, то тільки злочинці матимуть зброю». Це старий аргумент, і прихильники контролю над зброєю готові до нього. Їх відповідь: ми повинні турбуватися не тільки про злочинців. Ми повинні турбуватися про пересічних громадян.

Прихильники контролю над зброєю побоюються, що абсолютно нормальна, не злочинна людина, яка має доступ до зброї, може одного дня, в запалі суперечки з сусідом або членом сім’ї, раптом «зірватися» і вистрілити. На підтвердження цього страху вони наводять статистику про кількість жертв вбивств, які були вбиті кимось із знайомих, або про кількість смертей, що сталися після палкої суперечки.

Цей аргумент є логічною та емпіричною помилкою. Коли ми чуємо, що більшість жертв були вбиті членом сім’ї або кимось, кого вони знали [12], це не означає, що вони були вбиті нормальною людиною в результаті простої незгоди, в якій може опинитися будь-хто.

Пам’ятайте, що до категорії «особи, знайомі з жертвою» належать такі люди, як наркодилер жертви, сутенер жертви, один з членів банди жертви, співучасник злочину жертви. Більшість вбивств скоюють люди з кримінальним минулим, і в переважній більшості, вони спрямовані проти інших злочинців. [13] Багато з них пов’язані з бандами або наркотиками. [14] Це не тітка Саллі стріляє в дядька Теда під час суперечки за телефонний рахунок. Навіть незначна кількість випадків, коли йдеться про дружину або члена сім’ї вбивці, не підтверджує твердження, що нам слід турбуватися про звичайних громадян, а не про злочинців. Злочинці також мають знайомих і членів сім’ї.

Не дивно, що люди, які ведуть злочинний спосіб життя — наркоторговці, лідери банд тощо — також схильні до скоєння злочинів проти членів власної сім’ї, подружжя тощо. Це не свідчить про те, що звичайні люди, раптом, застрелять свою сім’ю, якщо у них буде доступ до зброї.

Для перевірки реальності запитайте себе, як часто ви бачили, щоб нормальна доросла людина (скажімо, без судимостей) била друга, знайомого або члена сім’ї в обличчя через незгоду з їх думкою? А тепер подумайте, наскільки сильнішими мають бути заборони проти вбивства, ніж проти простого побиття, у свідомості нормальної дорослої людини в нашому суспільстві.

Нормальні люди не вбивають інших через сімейну сварку. Злочинці з антисоціальними рисами характеру і поганим контролем імпульсів можуть так чинити — але вони також є найменш схильними до дотримання обмежувальних законів про зброю.

Прихильники контролю над зброєю вважають, що наше суспільство було б безпечнішим, якби ніхто не мав зброї. Можливо, так — але це не є доречним питанням. Питання полягає в тому, чи стало б наше суспільство безпечнішим, якби люди, які найбільше схильні дотримуватися закону, здали свою зброю, а ті, хто найменше схильний підкорятися закону, залишили б її собі.

Висновки

Підсумуємо основну лінію міркувань:

Передумова 1: Порушувати права особи допустимо лише тоді, коли це, як мінімум, запобігає шкоді, яка у багато разів перевищує шкоду, що завдається цій особі.

Коментар: Це підтверджується прикладом засудження присяжними невинної людини, щоб запобігти заворушенням. Подібних прикладів можна навести чимало. Дехто вважає, що ніколи не можна порушувати певні права; ця точка зору сумісна з передумовою 1 (але сильніша за неї). Передумова 1 лише виключає, що порушення прав може бути виправдане запобіганням шкоді, яка лише незначно перевищує шкоду, яку воно спричиняє — і це те, що визнає кожен, хто вірить у права.

Передумова 2: Заборона зброї порушує право громадян на самозахист, в результаті чого деякі з них отримують серйозні поранення або гинуть.

Коментар: Твердження про те, що заборона зброї призведе до того, що деякі громадяни постраждають або будуть вбиті, є беззаперечним емпіричним твердженням; багато опитувань показують, що використання вогнепальної зброї для самозахисту є дуже поширеним у США. Твердження про те, що заборона зброї буде порушенням прав, підтверджується прикладом спільника, який вихоплює зброю жертви безпосередньо перед тим, як вбивця вб’є жертву. 

Проміжний висновок: Заборона зброї допустима лише тоді, коли вона, як мінімум, запобігає шкоді, що у багато разів перевищує шкоду, яку вона завдає.

Передумова 3: Заборона зброї не зможе запобігти набагато більшій шкоді, ніж спричинить.

Коментар: Існує багато складних і неоднозначних даних з цього приводу, які не можуть бути розглянуті тут. Тут я зосередився на одному головному моменті: в Америці заборона зброї навряд чи зможе утримати зброю в руках злочинців; найбільший вплив вона матиме на поведінку невинних громадян. Таким чином, в кращому випадку невідомо, чи зможе заборона зброї запобігти більшій шкоді, ніж вона спричинила; не можна обґрунтовано стверджувати, що вона зможе запобігти у багато разів більшій шкоді, ніж вона спричинила.

Висновок: Заборона зброї неприпустима.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Примітки

[1] “Is There a Right to Own a Gun?”, Social Theory and Practice 29 (2003): 297-324, <http://www.owl232.net/guncontrol.htm>.

[2] Hartzler v. City of San Jose, 46 Cal.App.3d 6 (1975), <http://www.lawlink.com/research/CaseLevel3/51629>.

[3] Див. також Warren v. District of Columbia (444 A.2d 1, D.C. Ct. of Ap. [1981]); Riss v. New York (22 N.Y. 2d 579 [1968]); DeShaney v. Winnebago County (489 U.S. 189 [1989]).

[4] Committee on Priorities for a Public Health Research Agenda to Reduce the Threat of Firearm-Related Violence, Priorities for Research to Reduce the Threat of Firearm-Related Violence (Washington, D.C.: National Academies Press, 2013), pp. 15-16, <http://www.nap.edu/download.php?record_id=18319>.

[5] “Is There a Right to Own a Gun?”, op. cit., p. 306.

[6] Committee on Priorities, op. cit., p. 15.

[7] H. J. McCloskey, “An Examination of Restricted Utilitarianism,” Philosophical Review 66 (1957): 466-85, at pp. 468-9.

[8] “Why Gun ‘Control’ Is Not Enough,” New York Times (Dec. 19, 2012), <http://opinionator.blogs.nytimes.com/2012/12/19/why-gun-control-is-not-enough/>.

[9] Madeleine Morgenstern, “How Many People Own Guns in America? And Is Gun Ownership Actually Declining?”, The Blaze (Mar. 19, 2013), <http://www.theblaze.com/stories/2013/03/19/how-many-people-own-guns-in-america-and-is-gun-ownership-actually-declining/>; U.S. Census Bureau, “Quick Facts: United States”, <https://www.census.gov/quickfacts/table/PST045215/00>.

[10] CBS News, “Number of households with guns on the decline, study shows,” Mar. 10, 2015, <http://www.cbsnews.com/news/number-of-households-with-guns-on-the-decline-study-shows/>.

[11] James D. Wright and Peter H. Rossi, Armed and Considered Dangerous: A Survey of Felons and Their Firearms (Hawthorne, N.Y.: Aldine de Gruyter, 1986), pp. 144-6.

[12] Noel J. Riggs and Steve B. Scott, “The Top 5 Murders by Relationship to the Victim in the United States,” Top 5 of Anything (2016), <https://top5ofanything.com/list/8a1bf3d1/Murders-by-Relationship-to-the-Victim-in-the-United-States>.

[13] Michael Thompson, “Most Murder Victims in Big Cities Have Criminal Record,” WorldNetDaily (Mar. 4, 2013), <http://www.wnd.com/2013/03/most-murder-victims-in-big-cities-have-criminal-record/>.

[14] Marcus Hawkins, “Putting Gun Death Statistics in Perspective,” About.com (Aug. 1, 2015), <http://usconservatives.about.com/od/capitalpunishment/a/Putting-Gun-Death-Statistics-In-Perspective.htm>.