В своєму тексті післявоєнний класик економічної науки Армен Алчіан розглядає, чим насправді є права приватної власності і як вони функціонують?

Сильна система прав власності є однією з базових умов капіталістичної економіки й однією з найбільш незрозумілих для мас її концепцій. Упродовж десятиліть соціальні критики в Сполучених Штатах і в усьому західному світі нарікали, що надто часто «майновим» правам надається перевага над «правами людини», у результаті чого люди піддаються нерівному поводженню та мають нерівні можливості. Нерівність є в будь-якому суспільстві. Однак конфлікт між правами власності та правами людини — це міраж. Майнові права і є правами людини.

Визначення, розподіл і захист майнових прав — одні з найскладніших питань, які постають перед будь-яким суспільством, які, проте, мають бути так чи інакше вирішені. У більшості випадків соціальні критики «майнових» прав не виступають за їхнє скасування. Радше вони хочуть передати їх із приватної власності в державну. Деякі трансферти в державну власність (або контроль, що є чимось подібним) роблять економіку ефективнішою. Інші роблять її менш ефективною. Найгірший же результат ми одержуємо, коли майнові права справді скасовуються (Див. Трагедія спільного).

Право власності є винятковим правом розпоряджатися ресурсом, незалежно від того, належить він державі чи приватним особам. Суспільство затверджує способи використання, обрані носієм прав власності, за допомогою керованої державою сили та соціального остракізму. Якщо ресурс належить уряду, агент, який визначає його використання, повинен діяти згідно з низкою правил, встановлених у Сполучених Штатах Конгресом або виконавчими органами, яким він доручив цю роль.

Права ж приватної власності, крім визначення того, як буде використаний ресурс, мають також два інших атрибути. Одним із них є виняткове право на користування ресурсом. Так, наприклад, власник квартири, що має повні права власності на неї, може вирішувати, чи здавати її в оренду і, якщо так, то кому зі знімачів; самому проживати в ній; або використовувати її в будь-який інший мирний спосіб. Це право визначати використання. Якщо власник здає в оренду квартиру, він також має право на весь орендний дохід від власності. Це право на користування ресурсом (рента).

Нарешті, право приватної власності включає в себе право делегувати, здавати в оренду чи продавати будь-яку частину прав через обмін або дарування за будь-яку ціну, яку визначить власник (за умови, що хтось готовий її заплатити). Якщо я не можу придбати у вас певні права, а ви відповідно не можете продати їх мені, то права приватної власності зменшуються. Так трьома основними елементами приватної власності є

  1. Виняткові права розпорядження ресурсом,
  2. Виняткові права користування ресурсом,
  3. Та права обміну ресурсу на взаємоприйнятних умовах.

Верховний суд США вагався щодо третього аспекту майнових прав. Однак незалежно від того, які слова використовуються суддями для обґрунтування подібних рішень, факт полягає в тому, що обмеження, як от регулювання цін і обмеження права на продаж на взаємоприйнятних умовах, є звуженням прав приватної власності. Багато економістів (включно зі мною) вважають, що більшість таких обмежень майнових прав завдають шкоди суспільству. Ось деякі з причин.

У рамках системи приватної власності ринкові ціни відображають преференції та вимоги решти суспільства. Незалежно від того, хто є власником, використання ресурсу залежить від того, що, на думку решти громадськості, є найбільш цінним використанням. Причина полягає в тому, що власник, який обирає будь-яке інше використання, має відмовитися від цього найціннішого використання та ціни, яку інші заплатили б йому за ресурс або за його використання. Це створює цікавий парадокс: хоча власність називається «приватною», рішення щодо неї ґрунтуються на публічній або соціальній оцінці.

Основна мета прав власності та їхнє основне досягнення полягають у тому, що вони усувають деструктивні форми конкуренції за контроль над економічними ресурсами. Чітко визначені права власності, які добре охороняються, замінюють насильницьку конкуренцію на мирну.

Масштаби і ступінь забезпечення прав приватної власності істотно впливають на те, як люди борються за контроль над ресурсами. З повнішими правами приватної власності ринковий обмін починає важити більше. Особисті статус і якості людей, що конкурують за ресурси значать менше, оскільки їхній вплив може бути компенсований коригуванням ціни. Інакше кажучи, повніші права власності роблять дискримінацію дорогою. Розгляньмо випадок чорношкірої жінки, що хоче винайняти квартиру в білого домовласника. Вона може робити це краще, коли домовласник має право встановлювати орендну плату на тому рівні, на якому захоче. Навіть якщо він надає перевагу білим знімачам, чорношкіра жінка може компенсувати своє невигідне становище більш високою орендною платою. Орендодавець, який бере білого знімача з більш низькою орендною платою, у будь-якому разі платить за дискримінацію.

Але якщо уряд встановить контроль за орендною платою, що втримує її нижче ринкового рівня, ціна, яку власник платить за дискримінацію, впаде, мабуть, до нуля. Регулювання орендної плати не знижує магічно попит на квартири. Натомість воно зменшує здатність кожного потенційного квартиранта конкурувати, пропонуючи більше грошей. Домовласник, який тепер не може отримати максимально доступний обсяг коштів, буде дискримінувати знімачів за особистими характеристиками, як от вік, стать, етнічна належність і релігія. Тепер чорношкіра жінка, що шукає квартиру, не зможе компенсувати свій колір шкіри, запропонувавши більше грошей.

Контроль за орендною платою не скасовує конкуренції за квартири. Що змінюється, то це характер конкуренції. Обмеження прав приватної власності знижує конкуренцію, ґрунтовану на ринковому обміні товарами й послугами, і посилює конкуренцію, що ґрунтується на особистих характеристиках. Загалом ослаблення прав приватної власності підвищує роль особистих характеристик, спонукаючи продавців дискримінувати конкуруючих покупців і навпаки.

Двома крайніми проявами ослаблення прав приватної власності є соціалізм і ресурси «спільного користування». За соціалізму ті, кому держава доручає здійснювати контроль за ресурсами, — урядові агенти. Права цих агентів приймати рішення щодо майна, що перебуває під їхнім контролем, суворо обмежені. Люди, які вважають, що можуть використовувати ресурси більш доцільно, не можуть зробити цього, набуваючи прав на них, оскільки вони не продаються ні за яку ціну. Оскільки соціалістичні керівники не виграють, коли вартість керованих ними ресурсів зростає, і нічого не втрачають, коли вона падає, у них немає стимулів враховувати зміни в ринкових цінах. Тому використання ресурсів більшою мірою залежить від особистих характеристик і того, ким є посадові особи, що ними розпоряджаються. Розгляньмо соціалістичного керівника колгоспу за старої радянської комуністичної системи. Працюючи вночі протягом тижня, він міг отримати, скажімо, мільйон рублів додаткового прибутку для колгоспу, організувавши відправку пшениці в Москву до того, як та згниє. Але оскільки ні керівник, ні працівники не мали права утримувати навіть частину цього додаткового прибутку, він був більш схильний, ніж керівник капіталістичної ферми, повернутися додому раніше й залишити врожай гнити.

Аналогічно загальна власність на ресурси — чи то в колишньому Радянському Союзі чи в Сполучених Штатах — не створює сильних стимулів до збереження ресурсів. Риба, якою ніхто не володіє, наприклад, буде переловлена. Причина в тому, що рибалка, який викидає рибу, щоби почекати, доки та виросте, навряд отримає якусь вигоду від свого очікування. Натомість будь-хто інший зловить її. Те ж саме можна сказати і про інші спільні ресурси, чи то стада буйволів, нафту чи чисте повітря. Усі вони піддадуться зловживанню.

Дійсно, одна з головних причин вражаючого провалу економічних реформ у колишньому Радянському Союзі у 80-х і початку 90-х років полягає в тому, що ресурси були переведені з державної власності на фактичну спільну власність. Як? Перетворюючи доходи радянського уряду де-факто в спільний ресурс. Гарвардський економіст Джефрі Сакс, який консультував радянський уряд, одного разу зазначив, що, коли радянським керівникам соціалістичних підприємств було дозволено відкрити свої власні підприємства, вони, залишаючись керівниками держпідприємств, викачували з них прибуток у свої приватні корпорації. Це призвело до великого бюджетного дефіциту радянського уряду. У цьому випадку ресурс, який у жодного менеджера не було стимулу зберігати, був доходом радянського уряду. Аналогічно неправильно встановлені страхові внески в США дали банкам і ощадно-кредитним асоціаціям (див. Ощадно-кредитна криза) стимул надавати надмірно ризиковані кредити та розглядати фонд страхування внесків як «спільний» ресурс.

Права приватної власності на ресурси не обов’язково мають належати одній людині. Вони можуть бути спільними, при цьому кожна людина ділиться певною часткою ринкової вартості, а рішення про способи використання приймаються в рамках будь-якого процесу, який група вважає бажаним. Яскравим прикладом таких спільних майнових прав є акціонерне товариство. У компанії з обмеженою відповідальністю акції точно визначені та делегують його керівництву права на прийняття рішень про те, як використовувати ресурси компанії. Кожен акціонер має необмежене право продати свою частку. Обмежена відповідальність захищає активи кожного акціонера від інших акціонерів і тим самим полегшує анонімний продаж і покупку акцій.

В інших типах підприємств, особливо в тих, де стан кожного члена залежить від поведінки іншого, групові майнові права, як правило, підлягають продажу, тільки якщо інші члени схвалюють покупця. Це типово для так званих спільних підприємств, «взаємних організацій» і партнерств.

Хоча повніші майнові права кращі за менш обширні, будь-яка система прав власності пов’язана зі значними складнощами й численними проблемами, які важко вирішити. Якщо я керую фабрикою, яка випускає дим, сморід або кислоти в повітря над вашою землею, чи використовую я вашу землю без дозволу? На це важко відповісти.

Вартість встановлення прав приватної власності — щоби я міг заплатити вам прийнятну для нас обох ціну за забруднення повітря — може бути зависока. Наприклад, моніторинг і контроль повітря, підземних вод та електромагнітного випромінювання обходяться дорого. У такий спосіб, особа фактично не володіє реальними правами приватної власності на якість і стан певної ділянки повітря. Неможливість ефективного з погляду витрат контролю й поліцейського використання ваших ресурсів означає, що «ваші» майнові права на «вашу» землю не настільки великі й сильні, як щодо деяких інших ресурсів, як от меблі, взуття чи автомобілі. У тих випадках, коли прав приватної власності немає або вони є задорогими для встановлення й забезпечення їхнього дотримання, вишукуються альтернативні засоби контролю. Одним із найбільш поширених таких засобів є державна влада, виражена представниками уряду. Так з’явилося природоохоронне законодавство.

Залежно від обставин деякі дії можуть розглядатися як вторгнення в приватне життя, порушення володіння або делікти (цивільні правопорушення). Якщо я шукаю притулку й безпеки для мого човна у вашому доці під час раптового сильного шторму на озері, чи вторгаюся я у «ваші» майнові права, чи ваші права не включають у себе право запобігати такому використанню? Складність і різноманітність обставин унеможливлюють чітке визначення комплексу майнових прав людини щодо ресурсів.

Точно так само не визначений і не розмежований набір ресурсів, на які можуть поширюватися майнові права. Ідеї, мелодії і процедури, наприклад, практично не потребують витрат для прямого відтворення експліцитно (майже нульова вартість виробництва) й імпліцитно (не виключаючи інших видів використання ресурсів). У результаті вони, як правило, не захищені в якості приватної власності, за винятком обмеженого терміну дії патенту чи авторського права.

Права приватної власності не є абсолютними. Правило проти «мертвої руки», або довічного володіння, слугує прикладом цього. Я не можу точно сказати, як ресурси, якими я володію, будуть використовуватися в нескінченно віддаленому майбутньому. Згідно з нашою правовою системою, я можу вказати використання тільки протягом обмеженого числа років після моєї смерті або смерті людей, які живуть зараз. Я не можу захистити використання ресурсів від впливу ринкових цін усіх майбутніх поколінь. Суспільство визнає ринкові ціни як мірило відносної бажаності використання ресурсів. Найбільш повно ж вони розкриваються лише тією мірою, у якій права продаються.

Прагнення забезпечити собі права приватної власності супроводжується прагненням отримати більше багатства, «віднімаючи» його в інших, і вступає з ним у суперечність. Воно реалізується через військові інтервенції та примусовий перерозподіл прав на ресурси (відомий також як крадіжка). Проте такий примус радше суперечить, ніж є характерним для системи прав приватної власності. Примусовий перерозподіл означає, що наявні права не захищені належним чином.

Права приватної власності не суперечать правам людини. Вони ними і є. Це права людей на використання певних товарів і обмін ними. Будь-яке обмеження прав приватної власності зміщує баланс влади від безособових до особових атрибутів і до регламентування політичною владою поведінки людей. Це одна з основоположних причин, чому перевага надається системі сильних прав приватної власності: вони захищають індивідуальну свободу.


Для подальшого читання

  • Alchian, Armen. «Some Economics of Property Rights.» Il Politico 30 (1965): 816–829.
  • Alchian, Armen, and Harold Demsetz. «The Property Rights Paradigm». Journal of Economic History 33, no. 1 (1973): 16–27.
  • Demsetz, Harold. «When Does the Rule of Liability Matter?» Journal of Legal Studies 1 (January 1972): 13–28.
  • Sachs, Jeffrey. Interview. Omni (June 1991): 98.
  • Siegan, Bernard. Economic Liberties and the Constitution. Chicago: University of Chicago Press, 1980.

Переклад: Роман Лішнянський