Чи відповідає держава за добробут та суспільний порядок? Що таке держава і що таке уряд? Короткий огляд соціології держави показує, що держави виникли, коли «кочівні бандити» стали «осілими бандитами» та встановили врегульовані побори. Досягнення свободи було значною мірою результатом підпорядкування держав закону, процес боротьби, який триває і донині. (Це есе було виголошено у вигляді лекції на Літньому семінарі університету Катона в 2012 році).

Багато хто вважає, що держава відповідає за все. Касс Санстейн, професор права в Гарвардському університеті та адміністратор Управління з питань інформації та регулювання, вважає, що: «Влада «присутня» у всьому, що ми маємо… Якщо багатії мають багато грошей, це тому, що держава створила систему, в якій вони мають право мати та зберігати гроші».

Це наукове формулювання концепції, недавно було представлено у доступнішій формі. «Якщо ти досяг успіху, ти не зробив це сам… Якщо ти досяг успіху, хтось на якомусь етапі допоміг тобі… Хтось допоміг створити цю неймовірну американську систему, яку ми зараз маємо, та яка допомогла тобі піднятися. Хтось інвестував у будівництво доріг та мостів. Якщо у тебе є бізнес – ти не сам його побудував. Хтось інший зробив це можливим». Це був начальник Санстейна, президент Обама.

Навіть поблажлива інтерпретація ремарки президента демонструє, що він не розуміє концепцію маргінального вкладу в результат, наприклад, вартості, доданої однією додатковою годиною роботи. Він не розуміє як формується багатство.

Санстейн та його колеги стверджують, що так як увесь свій достаток вони мають завдяки державі, то держава має на нього права, а ті, хто безглуздо вважають себе виробниками, не мають права на нього претендувати.

То що таке держава? Канонічне визначення, запропоноване Максом Вебером, визначає державу як «таку спільноту людей, яка (успішно) має монополію на легітимне використання примусу в межах певної території».

Насправді, не може бути так, що все багатство є заслугою держави. Історично, існування держави вимагало попереднього існування надлишку, щоб забезпечити взагалі її формування. Іншими словами, держава не існувала би, якби не було накопичено надлишок ресурсів до її створення. Давайте подивимося далі.

Чому люди мають багатства? Шарль Дюнуар, ранній лібертаріанський соціолог, пояснював, що «у світі існує лише два великих табори; тих, хто хоче жити з результатів своєї праці та свого майна, та тих, хто хоче жити за рахунок праці та майна інших». Простіше кажучи, виробники продукують багатство, а споживачі присвоюють його.

У своїй важливій праці «Держава», соціолог Франц Оппергаймер розрізняв економічні та політичні шляхи до збагачення, тобто показував різницю між «роботою та грабунком». Він підсумував, що «держава – це організація політичних шляхів збагачення».

Економічні шляхи мають передувати політичним. Тим не менш, не всі види діяльності генерують надлишок достатній для утримання держави. Наприклад, ви не побачите державних утворень мисливців-збиральників, тому що вони не генерують достатньо надлишку, щоб утримувати експлуататорський клас. Те саме стосується примітивних аграрних суспільств. Те, що потрібно, це розвинене сільське господарство, яке створює достатній надлишок, щоб привернути увагу експлуататорів та утримувати їх. Такі суспільства в основному далі захоплювалися кочівниками, зазвичай кінними, адже вони могли перемогти осілих аграріїв. Ми бачили, як це відбувалося знову і знову після того як кочівні народи вийшли за межі центральної Азії.

У Книзі Буття, у братовбивчій розповіді про Каїна та Авеля, збережена пам’ять про той стародавній конфлікт. Важливим є те, що «Авель був пастухом, а Каїн був орачем землі». Це відлуння конфлікту між осілими землеробами та кочовими пастухами.

Каїн і Авель, Тіціан Вечелліо

Формування держави представляє собою перехід від «кочівних бандитів» до «осілих бандитів». Як писав економіст Мансур Олсон: «Якщо голова бродячої банди, яка перебивається малими уловами, достатньо сильний, щоб заволодіти певною територією та не пускати туди інших бандитів, то він може стати на цій території кримінальним монополістом – він може стати осілим бандитом». Це є важливим вкладом в розуміння розвитку людських політичних асоціацій.

У своїй основі, держава – це експлуататорська структура. При цьому, певним чином вона також представляє собою прогрес, навіть в очах тих, кого грабує. Коли постає вибір між кочівними бандитами (котрі грабують, вбивають, спалюють те, що не можуть забрати, а в наступному році знову повертаються) та осілими бандитами (котрі поселяються та грабують потрошки впродовж всього року), то довго вагатися не доводиться. Осілі бандити поки грабуватимуть, швидше за все, не будуть вбивати та руйнувати, а також вони захищатимуть від інших бандитів. Це певного роду прогрес, навіть з точки зору тих, кого грабують.

Держави виникли як структури, що вилучають надлишок у тих, хто його виробив.

У своїй книзі «Мистецтво некерованості» (The Art of Not Being Governed) антрополог та політолог Джеймс Скотт (Єльський університет) досліджує ті регіони світу, які ніколи не мали успішних державних утворень. Головною концепцією його роботи є «інертність влади»: влада не легко піднімається вверх на гору. Коли територією прокотилася хвиля загарбників, вони захопили долини, а ті, кому вдалося втекти, пішли вгору, де їх важче було дістати. Скотт стверджує, що ці біженці розбудувати суспільні, законодавчі та релігійні інститути, які сильно ускладнюють процес їх підкорення. Особливо це стосується гірських народів та тих, що проживають у болотистій місцевості (шкода, що різні очільники не прочитали книгу Скотта перед тим як окупувати Афганістан та пропагувати там «державотворення»).

Що рухає правителями? Дуже прості моделі доводять, що правителі намагаються максимізувати багатство, або внутрішній валовий продукт. Але Скотт стверджує, що метою держави є не максимізація ВВП, а максимізація «ПДД» (продукт, доступний державі), що означає виробництво, яке легко визначити, моніторити, обліковувати та конфісковувати шляхом оподаткування: «Правитель… максимізує продукт, доступний державі навіть, при потребі, за рахунок загального багатства держави та її підданих».

Розглянемо (правитель може сказати «візьмемо»), наприклад, сільське господарство. Правителі Азії гальмували вирощування коренеплодів та бульбоплодів, «що є анафемою для всіх державників, як традиційних так і сучасних» на користь вирощування рису. Виглядає досить дивно. Чому б правителі настільки переймалися тим, яку культуру вирощують? Як пояснює Скотт, причина полягає в тому, що не можна достатньо ефективно оподатковувати те, що росте під землею. Аграрії збирають урожай, коли захочуть; а ні, то він залишається в землі. З іншого боку, рис має збиратися у визначений час, великою кількістю людей, а отже державі легше відслідковувати та оподатковувати урожай, а також вони перетягують працівників на свій бік. Мотивація правителів має системний вплив на багато практик, що домінують в наших суспільствах.

Державні системи суспільного контролю – від воєнного призову до обов’язкової середньої освіти – сидять глибоко у нашій свідомості. Візьмемо, до прикладу, паспорт. Ви не можете подорожувати світом без документу, виданого державою. Насправді, ви не можете навіть подорожувати всередині Сполучених Штатів без документу, виданого державою. Паспорт – досить недавній винахід. Люди тисячоліттями їздили куди їм заманеться без дозволу держави. На стіні офісу, в мене висить оголошення взяте із старого німецького журналу, котре зображує сімейну пару в купе потягу та митника, котрий вигукує: «Ваш паспорт, будь ласка!» Вони пояснюють наскільки чудовими є паспорти, адже вони відкривають вам світ.

Паспорт, Hule

Звичайно, що це абсурд. Паспорти обмежують свободу. Ви не маєте права подорожувати без дозволу, але ми стали настільки просякнуті ідеологією держави, і настільки глибоко її прийняли, що багато хто з нас сприймає паспорт як символ свободи, а не її обмеження. Одного разу після лекції мене запитали, чи я вважаю, що держава має видавати свідоцтва про народження. Подумавши, я відповів, що не бачу для цього жодної однозначної причини, адже інші установи можуть це робити також, тому моя відповідь «ні». Той, хто задавав питання, накинувся на мене! «Як ви тоді знатимете, хто ви?» Здається, навіть персональна ідентичність надається державою.

Сучасні держави також декларують, що вони є єдиним джерелом закону. Але історично, держави в основному замінювали звичаєве право насадженим. Ми оточені великою кількістю законів, які не є продуктом держави, адже закон – це супутній продукт добровільної взаємодії. Як стверджує великий юрист Бруно Леоні: «Індивіди творять закон допоки задовольняються претензії». Приватні особи, які підписують контракт, творять закон.

У шістнадцятому сторіччі впливовий мислитель Жан Боден, торкнувся ідеї суверенності, яку він визначив як «найвищу, абсолютну і постійну владу над громадянами та підданими співдружності». Він протиставляв цю «невидиму владу» іншому виду суспільного порядку, відомого під назвою звичаєве право, яке він відкидав адже він стверджував, що «Звичай набирає силу поступово і внаслідок спільної згоди усіх, або більшості, та протягом багатьох років, в той час як закон з’являється раптово, отримує силу від однієї особи, яка має владу, щоб зробити його обов’язковим для усіх». Іншими словами, Боден визнавав, що звичаї формують суспільний порядок, але він визначав, що закон має бути примусово запроваджений згори, а отже потребує суверена, влада якого абсолютна, безумовна, а отже за межами закону.

Такий вид суверенності по своїй суті суперечить верховенству права, суперечить принципам федеральних систем, таких як Сполучені Штати, в яких влада розподіляється між різними рівнями та гілками. В конституційних державах панує верховнство права, а не абсолютної влади.

Еволюція свободи включала в себе довгий процес підпорядкування влади нормам закону. Тим не менш, застосування сили залишило вагомий слід в наших головах. Олександр Рюстов, відомий соціолог та батько повоєнного відродження свободи у Німеччині, роздумував про витоки держави з насилля та експлуатації, та про слід, який це залишило: « Всі ми без виключення несемо в собі цю успадковану отруту до найбільш неочікуваних місць та всілякими можливими способами, які іноді суперечать здоровому глузду. Всі ми, колективно та кожен особисто, є прикрасами найбільшого гріха усіх часів, цього справді первородного гріха, спадкової вини, котру можна спокутувати лише повільно та з дуже великими складнощами, заглянувши в суть, маючи волю до одужання та активним колективним каяттям». Потрібно докласти зусиль, щоб звільнити розум від залежності від держави.

Коли ми задумуємося про те, що означає жити як вільні люди, ми ніколи не маємо забувати, що не держава наділяє нас ідентичністю чи правами. В Декларації незалежності США сказано: «Уряди встановлюються між людьми, щоб захистити ці права».

Ми захищаємо те, що нам вже належить. Держава може зробити свій внесок, коли допомагатиме нам це робити, але права та суспільство первинні по відношенню до держави. Критично важливо це пам’ятати, коли наступного разу хтось скаже: «Ти не сам це побудував».

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької.