ENGОлексій «Чорний кіт» Борис
Олексій Борис народився 17 червня 1995 року. Вищу освіту здобув на юридичному факультеті, де проявив себе як лідер та активіст. Під час навчання в магістратурі КНЕУ ім. В. Гетьмана справляв враження розумного хлопця з лідерськими якостями.
«Льоша змахував на якогось політика американського зразка. Завжди з посмішкою, філігранно витончена мова, тільки позитивний спіч», – згадує його однокурсник Павло Лященко.
Ще студентом Олексій став членом студентської ліги Асоціації правників України. Він також був одним із тих, хто стояв біля витоків Українських Студентів за Свободу» та бачив розквіт Організації.
Після навчання Олексій шукав себе на юридичній ниві – працював в Антимонопольному комітеті, Фонді держмайна, одній із провідних юридичних фірм. Зрештою знайшов своє покликання в юридичній журналістиці, став журналістом «Юридичної газети».
«В АМКУ Льоша, на відміну від мене, вірив у державні структури. Вважав, що на своєму ентузіазмі і оптимізмі зможе побудувати там щось краще», – розповідає Павло.
Колеги згадують Олексія як принципову та щиру людину: «Він не терпів лицемірів, не пробачав зради. Був завжди дуже щирим у своїх поглядах та почуттях, серйозним, відповідальним та вірним своїм принципам».
За чотири дні до повномасштабного вторгнення Росії, на запитання друга про його плани, Олексій відповів: «Я піду їх їб*шити. Я не хочу, аби русняві мавпи крали наші туалети і топтали нашу землю».
«Перед війною у нас із татом була чітка домовленість, що якщо розпочнеться війна, ми без будь-яких вагань йдемо захищати свою країну. Вже тоді було усвідомлення, що віддавати її ворогу ми не збираємося. Відслідковуючи події з 2014 року в Криму, на Донбасі, виникло відчуття певного приниження через те, що росіяни коїли з нашою країною, і воно переросло в злобу, гнів і бажання помститися за все.
Не один рік у нас тривала конфронтація, не один рік йшла з росіянами війна. Я розумів, що не буду тікати з країни, тому ввечері 24 лютого зібрав речі, які мені необхідні були б у війську (каремат, спальник, військовий рюкзак), змінив цивільні черевики на військові, взяв деякі продукти і поїхав до батьків, які проживають в іншій частині Києва. Наступного дня о 6 ранку ми з татом вирушили у військкомат, де мене призвали на службу до війська.», – зі слів самого Олексія.
25 лютого 2022 року Олексій разом із батьком добровільно пішли захищати Україну. Його призвали до 58-ї мотопіхотної бригади. Спочатку служив у розвідувальній роті, потім був переведений до протитанкового артилерійського дивізіону. Виконував обов’язки коригувальника, проводив аеророзвідку. Згодом став командиром взводу протитанкової артилерійської батареї.
«Бахмут, Часів Яр – туди весь час я направляла посилки, які збирали для його взводу. Молоді хлопці – розумні та небайдужі – першими стали на захист України. У війні з Росією ми втрачаємо найкращих, які рухали нашу країну до змін», – написала у некролозі тимчасова виконувачка обов’язків головного редактора «Юридичної газети» Олена Осмоловська.
Олексій любив все українське. Після Перемоги мріяв поїхати в Карпати з коханою, щоб розвіятися думками. У його планах було змінити державні установи та реалізувати багато інших амбітних задумів.
Під час останньої відпустки взимку 2023 року друзі бачили, що війна його не змінила – він залишався тим самим веселим, натхненним хлопцем з наполеонівськими амбіціями і лідерськими якостями. При цьому давав тверезу оцінку подіям на фронті.
«Останню фотку із ним ми зробили якраз поблизу місця зустрічі. Тоді я і усвідомити морально не міг, що воно буде останнім..», – зі слів Павла.
9 лютого 2023 року Олексій Борис загинув у ДТП під час службової поїздки. За даними Інституту масової інформації, він став 46-м медійником, що загинув унаслідок російської агресії в Україні. З них вісім – під час виконання журналістської діяльності, 38 загинули як учасники бойових дій або стали жертвами російських обстрілів не під час виконання журналістських обов’язків.
«У нього було все життя попереду, він тільки починав. У нього була купа амбітних планів, він не збирався зупинятись. Але я знаю, ні, я впевнений, що він загинув у те, що вірив. Те, заради чого і пішов воювати», – згадує друг Павло.