Якщо ви слідкуєте за соцмережами УСС, то точно хоч раз чули про американську письменницю Айн Ренд та створену нею філософію під назвою «об’єктивізм». Також ви могли бачити на книжкових полицях її книги, найпопулярніша серед яких — «Атлант розправив плечі» (яку ще йменують як гімн капіталізму).

Лібертаріанство та лібералізм, безумовно, набагато старші за Ренд, її об’єктивізм не породив жодної політичної ідеології. Проте те, скільки вона акцентувала у своїх творах та діяльності на вільному ринку, на необхідності цінувати особисту свободу кожної людини як найбільше благо — все це дає нам право поважати Айн Ренд.

Цікаво, що сама Ренд вкрай негативно відгукувалася про лібертаріанські рухи, нескромно наголошуючи, що їм не вистачає «правильної філософії». Тож сьогодні разом із вами ми спробуємо розібратися у тому, які позиції об’єктивізм проголошує ключовими та наскільки вони сумісні й потрібні лібертаріанству.

Допоможе нам у цьому стаття почесного професора кафедри філософії університету Оклахома та працівниці кафедри філософії та економіки університету Джорджа Мейсона — Ніри Бадхвар.

30 серпня 2017 р.

Незважаючи на те, що Айн Ренд відмовляється від ярлика «лібертаріанські» відносно її етики, лібертаріанські політичні установи використовують етику Ренд в якості обґрунтувань.

Айн Ренд народилася 1905-го року в Росії, пережила революції, очолювані Керенським та більшовиками (т. зв. Жовтневий переворот) і спостерігала, як комуністична влада зміцнювала свої позиції. Комуністи експропріювали аптеку її батька, залишивши родину на розсуд долі і змусивши юну Ренд пізнати зло тоталітаризму. Ренд вирішила стати письменницею-прозаїком у віці 9 років. Найвпливовішими літераторами-натхненниками для неї стали Віктор Гюґо з його «романтичним реалізмом», як вона сама його пізніше назвала, та Фьодор Достоєвський з його психологічною гостротою.

Ренд закохалась у Захід, яким його зображували в американських та європейських фільмах, а сама Америка стала для неї зразком вільної країни в ході вивчення її історії письменницею в середній школі. В 1926 році вона емігрувала до Сполучених Штатів, де  відточила свою англійську написанням сценаріїв, оповідань та п’єс. Згодом вона опублікувала чотири романи-бестселери і незліченну кількість есе, критики і колонок в газетах.

Щоб зрозуміти філософію етики та політики з точки зору Ренд, слід ознайомитись не тільки з її нехудожньою, а й художньою літературою. «Ми, живі» розкриває крайності тоталітаризму, який  звеличує найгірше і знищує найкраще. «Джерело» зображує ідеальну людину далекоглядною та цілісною: такою, що живе власним розумом й успішно присікає панування невігластва і посередності. В «Атлант розправив плечі» читачу предстає як проблиск ідеального світу, Атлантиди, так і сповільнений, поступовий занепад суспільства, керованим «аристократією присвоєння»: борюкратами, посередніми бізнесменами й інтелектуалами-гравцями в прихильність, протидію та погрози, спрямовані на знищення тих, хто бере участь в «нечесній» конкуренції і отримує визнання за свою роботу без будь-яких політичних послуг.

Частково завдяки своїм романам Айн Ренд має авторитет  серед знавців своєї творчості поза академічним суспільством, хоча й без відчутного попит на її філософію (також завдяки її романам). Там, де одні вважають зображених нею героїчних персонажів надихаючими, інші знаходять їх незграбними і непереконливими. Читачі нехудожньої літератури Айн Ренд також поділяються на тих, кого переконує її щира проникливість і полемічний стиль, і тих, кого такий стиль і відсутність усвідомлення можливих заперечень, які можуть виникнути на її аргументи, відлякує. Останній тип читачів з негативом підкреслює її хибне тлумачення і поверхневі судження про деяких філософів.

Ренд називає свою філософію об’єктивізмом, підкреслюючи значення важливості визнання (а) реальності як «об’єктивного абсолюта», що існує незалежно від наших бажань чи пересторог, та (б) розуму як єдиного засобу знань і гаранту виживання [1] на відміну від почуттів й інфінтильності. Сама назва «об’єктивізм» наголошує на необхідності об’єктивного, а не суб’єктивного, чи сприйняття цінностей як даного. Суб’єктивізм же стверджує, що цінності виникають з наших бажань й прагнень незалежно від природи зовнішнього світу, від нашої природи [2]. Натомість в об’єктивізмі цінності визначаються нашою природою як раціональних створінь і природою зовнішнього світу, в якому ми живемо.

В етиці Ренд спекулює про етичний егоїзм — погляд на мораль як на необхідність заради особистого, а не загального блага чи блага когось іншого. Айн Ренд також стверджує, що етичний егоїзм є одним зі стовпів свободи, оскільки свобода необхідна для нашого власного виживання і щастя як раціональних істот, які мислять і діють за особистим вибором. Єдиною альтернативою егоїзму Ренд вважає альтруїзм, в основу якого покладено самопожертву, що знецінює свободу на користь жертвування своїм життям і щастям. Таке розуміння альтруїзму, звісно, не вважається оптимальним в науковій літературі, де альтруїзм, як правило, визначається як вчинення чогось для іншої людини заради її блага без необхідності жертвування особистими раціональними бажаннями та цілями. Концепція етичного егоїзму Айн Ренд також відрізняється від сучасної думки. Я почну з пояснення цієї думки і тоді продовжу обговорювати позицію письменниці, яка виступає на захист свободи, капіталізму й мінімальної держави.

Згідно з етичним егоїзмом, тип особистості і звичка діяти заради примноження власного блага визначаються моральними принципами і чеснотами. Але що, як примноження нашого власного блага вимагає нехтування оточуючими? Одне з формулюваь етичного егоїзму стверджує: «Що ж, в такому випадку ти мусиш знехтувати іншими людьми?». Але світ такого типу егоїстів дуже скоро перестане існувати, бо одні вб’ють інших. Етична ж теорія, в якій зазначений тип егоїстів і без того мертві, є ні егоїстичною, ні достатньо етичною, тому не дивно, що Ренд має на увазі зовсім інше, говорячи про етичний егоїзм [3]. Тоді про що саме вона каже? В будь-якій іншій роботі я б розглядав есе та романи Ренд в межах  кількох інтерпретацій, але тут я обмежусь найбільш прийнятною [4].

За визначенням письменниці, етика — це «код цінностей, яким керується людина в своїх виборах та діях, які, в свою чергу, визначають ціль та курс її життя», додаючи, що це «об’єктивна і метафізична необхідність задля людського виживання» [5]. З цього твердження виходить, що письменниця має на увазі не просто фізичне виживання, а «виживання як людини» — «терміни, методи, умови та цілі, необхідні для виживання розумної істоти протягом усього її життя й в усіх тих аспектах існування, які людина має право обирати» [6]. Кінцевою метою кожного індивіда є його (її) власне виживання і щастя. Але оскільки право на цю мету є невід’ємним для кожної людини, прагнення в принципі має бути сумісним із прагненням інших людей досягти своїх кінцевих цілей. «Людське благо, — заявляє Айн Ренд, — не потребує жертв і не може бути досягнуто за рахунок жертвування будь-ким заради когось іншого» [7].

Тож в якому сенсі виживання чи досягнення щастя за допомогою аморальних засобів не може вважатися «людським благом»? Оскільки лише вчинки людей можуть бути аморальними, здається, що добро, досягнуте аморальними засобами, у великій мірі є людським благом. Крім того, чому блага однієї людини не можна досягти, пожертвувавши добром іншої? Шахрайство та насильство стали джерелами багатства і слави для незліченної кількості людей. Відповідь на ці запитання полягає в тому, що Ренд думає про «людське благо», «виживання як людини» та «щастя» частково моралізованими термінами, хоча й ніколи не визнає цього (в своїх працях — прим. пер.).

Щастя, за Айн Ренд, — це екзистенційно та психологічно «успішний стан життя»; «стан несуперечливої втіхи — радості без страху покарання та провини», яке досягається лише «людиною, яка не бажає досягти нічого, окрім раціональних цілей, не прагне нічого, окрім раціональних цінностей, і знаходить задоволення виключно в раціональних вчинках» [8]. В такому випадку, щастя не є просто почуттям, що ми переживаємо епізодично, а об’єктивно вартим й емоційно позитивним станом життя — тим, що Арістотель називає евдемонією. Ренд стверджує, що прагнення щастя невіддільне від процесу підтримання свого життя через раціональне досягнення раціональних цілей [9].

Оскільки раціональність є головною чеснотою, з якої формуються всі інші чесноти, раціональне досягнення раціональних цілей частково робить чесноту складовою кінцевої мети виживання як людини і досягнення щастя (зауважте, що, на відміну від доброчесних вчинків, чеснота як така є рисою характеру, схильністю до відповідного мислення, способу відчувати і діяти. Ренд ніколи не стверджує цього явно, проте вона доволі чітко відтворює це в портретах її вигаданих персонажів). 

Але хіба погляд на чесноту як на одну зі складових кінцевої мети виживання і щастя не суперечить часто повторюваному твердженню письменниці про те, що чеснота є не самоціллю, а засобом чи інструментом для виживання і щастя? Наведені мною далі аргументи дозволяють сказати: «Не обов’язково».

Інколи, коли філософ каже, що чеснота або мораль є самоціллю, він має на увазі, що вони не мають жодного зв’язку з будь-якими іншими нашими переживаннями: щастям, виживанням чи речами, які їх створюють або дозволяють досягти. Головним прихильником цього погляду на мораль є Кант, який розрізняє мораль та блага цього світу. 

Айн Ренд, безумовно, має рацію, говорячи, що, з такої точки зору, чеснота не є самоціллю: якби вона все ж такою була, то майже не мала б значення. Проте іноді, коли філософ поєднує чесноту з самоціллю, він має на увазі, що вона частково є визначальною для досягнення якісного людського життя як кінцевої мети, не заперечуючи, що чеснота також має й інструментальну цінність. Цього ж погляду притримувався Арістотель й захищають неоарістотелісти. Особисто я і Родерік Лонг в іншій роботі стверджували, що ця позиція знаходить підтвердження у висловлюваннях Ренд, в тому, як вона зображує своїх героїв [10]. Очевидно, чеснота частково є складовою їх щастя, бо вони (літературні персонажі романів Айн Ренд — прим. пер.) часто знаходяться на межі смерті і страждають на благо своїх моральних принципів, тому що альтернатива — зрада своїм принципам — була б для них ще гіршою. Щоб відчути щастя, людина має досягти успіху у вагомих проєктах, але, що важливіше, людське щастя вимагає почуття виправданої гордості за себе, а виправдана гордість вимагає чесноти. Ось чому ми бачимо Говарда Рорка, головного героя роману «Джерело», таким, що діяв у власних інтересах, коли відмовлявся від доручень, які зробили б його найбагатшим і найзатребуванішим архітектором у країні, але лише ціною його архітектурного бачення: Рорк обирає чесність (особисту принциповість), а не успіх шляхом самопожертви.

Герої роману «Атлант розправив плечі» вдаються до ще глибшого зречення, уникаючи світу. В обох романах герої Ренд зрештою досягають успіху в роботі та коханні, тому що це важлива частина проекту письменниці — показати, що в добропорядному суспільстві чеснота ефективна, що вона допомагає нам досягати бажаних цілей.

Ця інтерпретація Рендового погляду на чесноту як інструмент і частково визначальний елемент щастя, як ми ще побачимо, є єдиною інтерпретацією, сумісною із декларуванням письменниці свободи та прав особи.

Свобода

Агрумент, який висуває Айн Ренд, говорячи про свободу, базується на правах, а не співпадіннях чи протиріччях: іншими словами, підґрунтя її аргументу має передумову, згідно з якою ми всі маємо природні права як живі істоти і тому можемо обирати думати та діяти. Тоді передумова, що зі свободи витікають найсприятливіші наслідки, або що люди погодилися, або, принаймні, хотіли б погодитися, із системою свободи, тут не грає головної ролі.

Водночас Ренд вважає, що, по суті, система свободи призведе до найкращих наслідків і що, частково саме з цієї причини, люди погодяться на неї. Існування людини є самоціллю, а не засобом для досягнення цілей інших людей. Так, люди мають право жити власним життям і прагнути особистого щастя так, як вважають за потрібне, доки вони не заважають іншим в їх такому самому прагненні [11]. Філософиня стверджує, що право — це «моральний принцип, який визначає і санкціонує свободу дій людини в соціальному контексті» [12]. «Правом можна скористатися без чиєїсь згоди» [13]. Свободу дій забезпечує відсутність фізичного примусу чи шахрайства з боку інших, в тому числі й уряду. Таким чином, усі права є негативними і не вимагають від інших нічого, окрім утримання від застосування сили та шахрайства. 

Подібно до інших концепцій прав, концепція Ренд є ієрархічною:

Є лише одне основоположне право (всі іншi є його наслідками) — право людини на власне житя. Життя — це процес самопідтримуваної й самовідтворюваної дії; право на життя означає право на заохочення до самопідтримуваної й самовідтворюваної дії, що, в свою чергу, вважається свободою виконання всіх дій, що їх вимагає природа розумної істоти для підтримки, розвитку, реалізації й задоволення власним життя (таким є значення права на життя, свободу й досягнення щастя) [14].

І знову,

Права — це умови існування, обумовлені природою людини для її належного виживання… Якщо життя на землі є метою людини, вона має право жити як раціональне створіння: природа забороняє їй бути ірраціональною. Будь-яка група, гурт, нація помиляється в своїй спробі заперечити права людини, а тому є злом — є проти самого життя [15].

Тут Ренд наголошує на трьох дуже важливих пунктах, два з яких є стовпами свободи, а третій — майже фатальний. Суть першого пункту в тому, шо права — це вимоги безперешкодно здійсновати певні дії, а не просто отримувати будь-що. Це претензії на свободу дій, а не на те, що може знадобитися чи здатися комусь потрібним навіть для виконання дії. Це випливає з самого поняття негативних прав. Наприклад, щоб заробити грошей, мені може знадобитися машина, яку я маю право придбати шляхом мирного обміну з продавцем цієї машини. Якщо я не можу знайти продавця автомобіля, я можу спробувати позичити гроші або попросити в когось машину задарма. Якщо пощастить, то я досягну успіху в одній з цих спроб, але якщо ні — результат, звісно, не буде втішним. Я не маю позитивного (примусового) права на автомобіль лише тому, що він мені потрібен. Право особи — це вимога до інших, що має позовну силу, вимога, яку уряд зобов’язаний задовольнити. Думка про те, що я маю позитивне право на автомобіль, означає, що уряд повинен змусити інших надати мені його. Але такий примус, навіть якщо він є опосередкованим, через оподаткування, порушує негативні права інших не бути заохоченими до сумнівної діяльності, якщо вони не агресують і не вчиняють проти мене шахрайства. Позитивне право несумісне з негативним. Тому я не маю права на автомобіль — я маю право лише на здійснення вчинків (з дотриманням прав), необхідних для його придбання.

Другий пункт, на якому наголошує Ренд, стосується прав, якими володіють індивіди, оскільки їх функція полягає в захисті свободи індивіда від втручання з боку інших індивідів, груп або уряду. Т.зв. колективні або групові права є запереченням індивідуальних прав, оскільки вони є не чим іншим, як проявом влади деяких індивідів, метою яких є примус інших людей підкорятися їхнім наказам. Індивідуальні права протиставляються колективним — «вираз “колективні права” є суперечливим» [16]. Насправді «принцип індивідуальних прав є єдиною моральною основою всіх груп та асоціацій» [17].

По-третє, письменниця підкреслює, що всі права є правами на дії, які ми маємо вчиняти як розумні істоти заради особистого життя і щастя. Це контроверсійне твердження, оскільки воно означає, що ми не маємо права на дії, які шкодять нашому життю і щастю [18]. Якщо ми не маємо таких прав, то перед нами може постати примусова заборона на скоєння того, що є для нас поганим. Припустімо, до прикладу, що я успадкував кругленьку суму грошей і тепер хочу насолоджувалися легкодоступними джерелами задоволення: лежати, сьорбаючи пиво, або дивитися ситкоми, потягуючи колу. Моя поведінка є очевидно саморуйнівною й ірраціональною. Отже, якщо всі права є правами на дії, які ми повинні чинити, як розумні істоти, для власного життя і щастя, то, з точки зору Ренд, це не є порушенням моїх прав, коли уряд (або зацікавлені особи) під загрозою покарання змушують мене надавати, наприклад, роботі або навчанню більшого значення. Але це не є проявом поваги до прав і суспільство, в якому такий примус практикується, також не поважає права. Уявлення Ренд про належний уряд як обмежений також означає, що такий примус є неприпустимим. Вона стверджує, що належний уряд повинен обмежуватися виконанням лише двох завдань: (а) захистом народу від внутрішнього і зовнішнього насильства і шахрайства, та (б) врегулюванням розбіжностей думок відповідно до об’єктивних законів. В її концепції нічного сторожа немає місця для патерналістського або морального законодавства, яке дозволяє уряду примусово перешкоджати людям вдаватися до саморуйнівної або аморальної поведінки.

Тоді як ми можемо унормувати погляд на належну роль уряду з твердженням Ренд про те, що «[права] — це умови існування, обумовлені природою людини для її належного виживання», де «є» — це ідентичне «є»? З одного боку, письменниця в своєму висловлюванні враховує джерела породження права і їх цінності для більшості з нас [19]. Беззаперечним видається те, що якби люди були нездатні визнати належним своє власне або чиєсь інше щастя та виживання, ми не змогли б визнати і права. Повторюючись, якби люди були нездатні мислити й діяти, прораховуючи наслідки наперед, якби природа нав’язувала нам імпульсивність, ми б не змогли жити за принципами і навіть не мали б уявлення про них. Отже, якщо в основу прав покладено принципи, які санкціонують свободу дій індивіда, у нас не було б прав або простого поняття про них. Проте той факт, що здатність мислити й діяти «наперед», визнаючи своє або чуже виживання та щастя як належне, є важливим для існування прав, не означає, що права мають бути обмежені свободою вчиняти дії, необхідність яких задля нашого життя і щастя має раціональне обґрунтування. Розглянемо, до прикладу, ледаря, описаного вище. Він має здатність мислити та діяти наперед, цінувати своє довгострокове виживання і щастя, навіть якщо його дії ірраціональні та саморуйнівні. Цієї здатності достатньо, щоб назвати його носієм прав, повага до яких може принести йому користь, а може й ні, але його все одно визнаватимуть автономною істотою, відповідальною за власне життя. Суспільство, що поважає права людей, рахується з правами навіть такого ледацюги. 

Інші твердження філософині свідчать про її визнання важливості свободи незалежно від раціональності її реалізації, поки вона не порушує чиїсь права. За Ренд, «[право] — це моральна санкція … свободи людини діяти на власний розсуд, заради особистих цілей, за добровільним, непримусовим вибором» [20]. Свободу називають «фундаментальною потребою людського розуму», тому що «вибір використовувати свої розумові здібності чи ні залежить від особистості» [21]. Ренд не каже, що свобода потрібна лише для того, щоб виносити раціональні судження чи лише діяти раціонально загалом [22]. В цьому питаннi Айн Ренд, в кращому випадку, є непослідовною.

Серед інших конкретних прав, якими володіє людина, два вважаються найважливішими: свобода слова і право власності. Подібно до інших прав, право на свободу слова «означає свободу від втручання, придушення або покарання з боку уряду — і нічого іншого» [23]. При цьому право на свободу слова не забезпечує місце за трибуною або колонку в газеті для висловлювання власних поглядів, або, якщо на те пішло, права на лояльну аудиторію. Правом на власність є «право здобувати, зберігати, використовувати та розпоряджатися матеріальними цінностями» [24] (не право мати власність, а саме право на дію задля отримання, користування, продаж або обмін нею. Всі ці дії мають узгоджуватися з правами інших людей). Вкрадений діамантовий перстень не стає власністю злодія, як би важко йому не було втілювати пограбування і яким би хитромудрим не був його план. Так само право на використання своєї власності не означає, що її можна використовувати в будь-який спосіб, який порушує права інших. Наприклад, якщо я живу в квартирі, я не маю права о першій ночі якомога голосніше включити програвач, тим самим заважаючи сусідам спати [25].

Наступне запитання: чому ми повинні поважати права один одного? Це добре, що інші поважають мої права на моє життя, свободу і щастя, але наскільки добре, коли я поважаю права інших? З точки зору етики егоїзму, виправдання мене — це добре. Одну з найґрунтовніших відповідей дав англійський філософ 17 століття Томас Гоббс: ми повинні поважати права інших, тому що ми не можемо сподіватись на уникнення покарання в разі їх порушення. Проте ми не можемо покладатися на цю відповідь, оскільки трапляються випадки, коли порушення прав інших може зійти з рук.

Ренд наводить ще одну причину: аморальність потребує самообману, який, в свою чергу, призводить до психологічного конфлікту та, у випадку переслідування політики обману, відчуття порожнечі, яких, тим не менш, не відчувають багато з тих людей, що вдаються до політики обману, шахрайства чи відвертого пограбування інших. Враховуючи мінливість людської природи, такий висновок не повинен викликати подиву. Більше того, звичайно, ми повинні поважати права інших, бо вони мають права, а не тому, що це може бути психологічно неприйнятно для нас.

Тут знову на допомогу приходить неоарістотелівська концепція щастя і виживання як людини, сформована Ренд. Щоб жити власним життям, потрібно жити доброчесно, і кожна чеснота частково формулюється в термінах «визнання» та «прийняття певного факту або фактів», прийняття, яке суб’єкт усвідомлює як необхідне для отримання, підтримки або вираження своїх найвищих цінностей: щастя, гідного свого існування. Наприклад, доброчесність — це «визнання того факту, що ви не можете підробити свою свідомість» [26], визнання, що виражається у вірності своїм раціональним цінностям і переконанням [27], а чесність — це «визнання того факту, що ви не можете підробити існування», визнання, що виражається в правдивості думок і тому, що ми говоримо [28]. Справедливість — це визнання того факту, що ми повинні віддавати належне іншим і тому, що належить їм, в чому і проявляється повага до їхніх прав [29].

Важливим аспектом при дослідженні прав є питання про те, чи можуть вони конфліктувати. Ренд заперечує таку можливість, якщо їх застосування правильно обумовлене захистом свободи дій від фізичної сили чи шахрайства. Так звані «позитивні права» суперечать негативним правам, оскільки вони є претензіями на переваги для певних людей за рахунок свободи інших. Наприклад, моє «позитивне правo» дозволити вам спекти торт для мого гей-весілля суперечить вашому (негативному) праву відмовитися від участі в діяльності, яку ви вважаєте такою, що суперечить вашій релігії. Проте допускається, що навіть негативні права можуть конфліктувати. Продовжуючи наведений вище приклад, моє право розпоряджатися моєю власністю на свій розсуд означає, що я маю право вмикати гучну музику, коли забажаю, навіть якщо ви також маєте право на те, щоб вас не турбували о першій ночі. Однак, Айн Ренд би сказала, що я не маю такого права, тому що звук музики не обмежується стінами моєї власності. Перефразовуючи стару приказку, моє право гучно вмикати музику о першій ночі закінчується там, де починаються ваші вуха.

Ренд також стверджує, що не тільки права, а й раціональні інтереси не конфліктують, принаймні у вільному суспільстві [30]. За її словами, «не існує конфлікту інтересів між людьми, які не бажають незаробленого, не приносять жертв і не приймають їх, які мають справу один з одним як торговці, віддаючи цінність за цінність» [31]. Цю гармонію раціональних інтересів різних людей деякі коментатори вважали необхідною для існування прав і мирного суспільства.

Але яким же є аргумент Ренд на користь того, що раціональні інтереси не конфліктують? Здавалося б, ми спостерігаємо багато конфліктів раціональних інтересів. Розглянемо випадок, який сама філософиня й наводить: двоє людей претендують на місце працевлаштування, яке отримує в результаті лише одна [людина] [32]. Якщо припустити, що обидва кандидати є кваліфікованими, то чи не було порушено раціонального інтересу того, хто роботу не отримав тим, кому вона все ж дісталася? Хоча й до переможеного не поставилися несправедливо і він не пожертвував своїми інтересами, як зазначає Ренд, але цей момент не має відношення до питання про конфлікт між його раціональними інтересами та інтересами іншого кандидата.

Письменниця стверджує, що якщо припустити, що рішення роботодавця були раціональними, то отримав роботу кандидат, який проявив себе як більш кваліфікований. Але що як роботодавець не був раціональним навіть в цій конкретній ситуації? Або він був раціональним, але зробив невинну помилку в судженні щодо кращого кандидата? Крім питань раціональності чи особистого бачення ситуації, на ринку покупців роботодавці часто буквально підкидають монету, щоб вирішити, кого найняти, або приймають відповідні рішення на основі зовсім несуттєвих чинників, таких як почуття гумору, яке в одного кандидата є суб’єктивно кращим, ніж в іншого. В цьому немає нічого ірраціонального, коли два (чи більше) претенденти виявляються однаково кваліфікованими. Візьмемо ще простіший випадок: мені сподобався той песик на вітрині, але й тобі він сподобався теж, і ти прийдеш туди першим і придбаєш його. З точки зору здорового глузду, наші інтереси суперечать один одному, навіть якщо вони раціональні. Єдиний спосіб усунути видимість конфлікту — заднім числом заявити, що мене ніколи не цікавив той песик. Але це лише раціоналізація «зеленого винограду». Навіщо мені робити спроби піти в магазин за песиком чи відчувати розчарування від того, що я не зміг його купити, якщо він мене не цікавив? 

Ця критика, однак, узгоджується із загальною думкою Ренд про те, що нечесна або несправедлива діяльність задля отримання роботи чи песика не відповідає нашим головним інтересами. Краще розтрощити камінь у каменоломні, як Говард Рорк, ніж розпродати його. Це твердження також умісне з тим фактом, що раціональні інтереси не обов’язково, тобто за самою своєю природою, мають конфліктувати. Конфлікти залежать від сторонніх чинників, таких як те, що на двох раціонально зацікавлених людей є лише одна робота або один песик. Якби раціональні інтереси неодмінно суперечили один одному, не було б прав — була б війна всіх проти всіх. Але немає вагомих аргументів на користь твердження Ренд про те, що раціональні інтереси не можуть конфліктувати. Як і немає агрументів, що вони [конфлікти інтересів] можуть поставити під загрозу існування прав.

Капіталізм

Капіталізм — це соціальна система, що ґрунтується на визнанні індивідуальних прав, включно з правом власності, в якій вся власність є приватною (Айн Ренд, Капіталізм: незнаний ідеал).

Під «капіталізмом» Ренд розуміє «повний, чистий, неконтрольований, нерегульований капіталізм laissez faire — із відокремленням держави та економіки таким же чином і з тих самих причин, що й відокремлення держави від церкви» [33]. Подібно до того, як втручання держави в релігійні справи та втручання релігії в державні справи призвело до корупції обох цих структур, так і втручання держави в економічні справи та бізнес-лобіювання особливих послуг призвели до корупції як політики, так і бізнесу.

Капіталізм є «політико-економічним вираженням принципу, що життя, свобода і щастя людини належать їй за моральним правом», тобто принципу етичного егоїзму [34]. Доктрина індивідуальних прав визнає цей принцип шляхом захисту свободи людей переслідувати свої власні інтереси, доки вони поважають право інших робити те саме. Ця доктрина визнає, що нікого не можна примушувати пожертвувати собою заради нації, суспільства чи заради іншої особи.

Відповідно визначення письменниці, жодне т.зв. капіталістичне суспільство не є справді капіталістичним. У кращому випадку сучасні суспільства являють собою змішаний тип суспільства, з елементами капіталізму та соціалізму чи фашизму [35].  У винятково капіталістичному суспільстві сила може бути застосована лише як помста проти того, хто ініціює застосування сили; за деякими винятками, коли загроза є безпосередньою, ця функція відплати надається уряду. Дійсно, Ренд описує уряд як «засіб об’єктивного контролювання застосування сили у відповідь» [36]. Однак уряд не може перешкоджати людям мирно існувати або, якщо на те пішло, примушувати їх до здійснення будь-якої конкретної діяльності. Але це саме те, що він робить, коли заважає, скажімо, Uber та його потенційним клієнтам укласти бажані контракти, або коли вимагає від компаній підвищення мінімальної зарплати.

Капіталізм є морально виправданим, оскільки він рахується з нашою раціональною природою, залишаючи нам свободу відкривати або створювати цінності, а також торгувати ними для обопільної вигоди [37]. Так, капіталізм є прикладом втілення принципу справедливості. Він також сприяє загальному благу, створюючи процвітання, хоча це, на думку Ренд, не виправдовує його. Завжди зосереджуючись на творчому розумі, Ренд вважає, що основним рушієм економіки є не споживач (попит), а новатор (пропозиція). На відміну від наслідувачів, тих, «хто намагається задовольнити те, що, на їхню думку, є відомим вподобанням публіки», новатори постійно підіймають «обізнаність і смак публіки на все вищий рівень» [38], навіть якщо громадськості потрібен час, щоб усвідомити цінність продукту.

Важливим прикладом такого революційного продукту нашого часу є комп’ютер Стіва Джобса Lisa, якому хоча й не вдалося завоювати велику частку ринку, але комп’ютери Apple того ж Джобса незабаром набули популярності, випередивши дешевші персональні комп’ютери. Однак Ренд не визнає, що інноватори також можуть використовувати нові інтелектуальні методи для поширення міських міфів і несмаку з метою збагачення. Таким чином, Інтернет водночас є для новаторів платформою для поширення знань і реклами продуктів, які покращують життя людей, і платформою для поширення дезінформації та реклами продуктів, які загалом є шкідливими або сприяють несмаку. Звичайно, Ренд могла би стверджувати, що кожен, хто є заохоченим в обидва роди діяльності, є наслідувачем, а не новатором; але використання нових інтелектуальних методів для сприяння неосвіченості суспільства або поширення несмаку важко вважати наслідуванням. Тож було б точніше сказати, що капіталістична економіка пропонує новаторам можливість розширення наших знань і покращення нашого смаку, хоча й залишається місце для можливостей вчинити протилежним чином.

Ренд кидає виклик широко поширеній думці про те, що капіталізм веде до воєн, на тій підставі, що капіталізм «забороняє силу в соціальних відносинах», включаючи відносини з представниками інших націй, захищаючи вільну торгівлю, «[тобто] скасування торговельних бар’єрів, захисних тарифів, особливих пільг» [39]. Так, це «єдина система, яка принципово протистоїть війні». Тож не дивно, що «капіталізм подарував людству найдовший період миру в історії — період, протягом якого не було жодної війни за участі всього цивілізованого світу — від кінця наполеонівських воєн у 1815 році до початку Першої світової війни в 1914 році» [40]. Хоча чистого капіталізму laissez faire ніколи не існувало, Ренд вважає, що цей період був ближчим до нього, ніж будь-який попередній або після нього.

Філософиня має рацію в тому, що справжній капіталізм створює умови для миру, замінюючи війну вільною торгівлею, але її заява про те, що з 1815 по 1914 рік не було війн, «за участі всього цивілізованого світу», є контроверсійною. Бо це також період, коли європейські колонізатори країн Азії, Африки та Латинської Америки утримували свій контроль над колоніями силою. Іншими словами, більш капіталістичні країни Європи зчинили агресію проти некапіталістичних або менш капіталістичних країн. І найбільш капіталістична країна, Британія, продовжувала робити це в часи розквіту в ній індустріалізації. Ці країни відійшли від мирних принципів вільної торгівлі, щоб завойовувати, колонізувати та експлуатувати народи бідніших країн. Принципи, які капіталізм захищає, — це одне, але чи капіталістична країна послідовно дотримується цих принципів — це інше. 

Ренд стверджує, що всі свободи: економічні, особисті та політичні, — укріплюються або руйнуються разом, оскільки примус людей до чогось в одній сфері вимагає примусу й інших. Яскраві приклади можна знайти на рабовласницькому Півдні (США — прим. пер.). Рабство, звичайно, було найбільш кричущим порушенням прав поневолених осіб, але воно також зумовило порушення прав рабовласників та інших білих. Більшість південних штатів прийняли закони проти звільнення від рабства через побоювання, що колишні раби підірвуть рабовласницький порядок, тому і залучали молодих людей для вилову рабів-утікачів. Вони також цензурували виступи, оголошуючи «поза законом» будь-які розмови про скасування рабства. Північ країни була більш вільною не лише економічно, а й політично та на індивідуальному рівні.

Проте економічна та індивідуальна свободи не завжди йдуть рука об руку. Більш вільна економіка Півночі не завадила більшості північних штатів запровадити юридичну сегрегацію в державних школах і громадському житлі або накласти вето на право чорних голосувати чи працювати в судах. Багато північних і західних штатів заборонили вільний в’їзд темношкірим з Півдня і оголосили поза законом сексуальні стосунки між чорними і білими [41]. Усі ці закони тепер скасовано в нашій (американській — прим. пер.) значно менш капіталістичній системі.

Капіталізм поступово розширював право жінок володіти власністю та брати участь як незалежних суб’єктів в економіці; але завдяки культурним змінам жінки зараз мають набагато більше економічної свободи в нашій змішаній економіці, ніж у 19 столітті.

У питаннях сексуальних вподобань і розмноження, люди зараз теж мають більше свобод, ніж це було не так давно. Наприклад, до 1962 року содомія вважалась кримінальним злочином у кожному штаті США, а закони проти содомії були скасовані Верховним судом лише в 2003 році. Федеральний закон Комстока 1873 року забороняв не лише аборти, але й контрацепцію, і навіть поширення інформації про контрацепцію. Подібні закони існували в більшості штатів. Перша відкрита спроба розповсюдити інформацію та засоби контролю народжуваності була зроблена лише в 1916 році, тобто після закінчення періоду, який Ренд вважає найбільш економічно вільним. Аборти залишалися незаконними до 1973 року.

Взявши ще один сучасний приклад, Індекс економічної свободи часто оцінює Сінгапур як одну з найвільніших економік, але за показники особистої та політичної свободи в Сінгапур є досить низькими. Питання про те, чому «особисті» свободи та економічна свобода так часто не пересікаються, залишається відкритим.

Сама Ренд є послідовним захисником усіх свобод. Критикуючи закони, які забороняють контроль над народжуваністю та аборти, вона стверджує, що вони позбавляють як жінок, так і чоловіків, права «на власне життя та щастя — права не вважатися засобом досягнення будь-якої мети» — у цьому випадку продовження роду, як «племінних» тварин [42]. Про расизм вона пише, що це «найнижча, найгрубіша і примітивна форма колективізму. Це ідея приписування моральної, соціальної чи політичної значущості генетичній лінії людини… [Вона стверджує], що переконання, цінності і характер людини визначаються ще до її народження фізичними чинниками, які не залежать від неї» [43].

 

Мінімальна держава vs. Анархізм

У лібертаріанському суспільстві, яке поважає права, людські стосунки є добровільними. Люди вільні співпрацювати або йти власним мирним шляхом, залишаючи іншим волю чинити так само. У такому суспільстві допустима лише сила відплати проти порушників прав — тих, хто ініціює силу чи шахрайство. Але право на застосування сили у відповідь не можна надати кожній людині без ризику хаосу та загального розпаду суспільства. За винятком випадків, коли небезпека є неминучою, ми повинні поступитися цим правом уряду, яке Ренд визначає як «засіб поставити застосування фізичної сили у відповідь під об’єктивний контроль — [тобто] згідно з об’єктивно визначеними законами» [44].

Оскільки письменниця вважає, що єдина функція уряду полягає у захисті нас від внутрішньої чи зовнішньої агресії чи шахрайства, вона вважає, що все законодавство повинно обмежуватися захистом наших прав. Уряд не має права забороняти людям мирну діяльність з моральних міркувань (навіть якщо ця діяльність насправді є аморальною) або змушувати їх брати участь в соціальних програмах заради «загального блага». Робити це означає порушувати їхні права жити так, як вони вважають за потрібне. Але уряду можна завадити перевищити свої першочергові функції, лише якщо він жорстко контролюється законом: лише якщо це «уряд законів, а не людей» [45]. У суспільстві з таким урядом «приватна особа може робити все, крім того, що заборонено законом; державний службовець не може робити нічого, крім того, що дозволено законом» [46]. Це спосіб підпорядкувати «може» «праву».

Ренд відкидає думку про можливість існування вільного суспільства як анархічного на підставі того, що без уряду люди мусили б ходити озброєними через страх перед нападами або приєднуватися до банд, у війнах яких суспільство і розчинилося б [47]. Навіть якби кожна людина в цьому суспільстві була «цілком розумною і бездоганно моральною», суспільство не могло б функціонувати як анархія, оскільки завжди існує можливість розбіжностей в чесності людей, а їх вирішення вимагає «об’єктивних законів» і арбітра, що регулював би конфлікт між всіма сторонами [48]. Проте в «Атлант розправив плечі» Ренд зображує свою утопію, Долину Ґолта, як суспільство без уряду: «добровільне об’єднання людей на основі виключно [раціональних] власних інтересів кожної людини», без будь-якої формальної організації [49]. Існує суддя для вирішення суперечок, хоча його ніколи не викликали як арбітра. Отже, Долина Ґолта — це анархістське суспільство, хоча Ренд ніколи його так не називає. Можливо, вона сказала б, що невелика спільнота однодумців, які добре знають одне одного і покладаються один на одного в усіх своїх потребах, можуть вести свої справи мирно й справедливо, але очікувати подібного від людей у великій країні, навіть якщо всі вони розумні та віддані справедливості, — це занадто.

Анархісти, однак, звинувачують уряд, який тримає монополію на силу відплати, у застосуванні сили проти громадян, які повинні прийняти його правління незважаючи на свою лояльність до уряду чи її відсутність. Уряд-монополіст також ініціює застосування сили проти своїх потенційних конкурентів. Оскільки захист прав шляхом заборони застосування сили є стовпом соціальної моралі Ренд, вона непослідовно відкидає анархізм [50]. Крім того, територіальна монополія на закон і силу (уряд) не потрібна, оскільки люди можуть створити справедливу та ефективну правову систему на конкурентному ринку постачальників послуг безпеки [51]. Торговий закон, сукупність законів, створених і запроваджених у приватних судах купцями різних країн пізнього Середньовіччя та раннього Відродження, ілюструє можливість ефективної добровільної правової системи [52].

Ренд відкидає ідею «конкуруючих урядів» (точніше, конкуруючих служб безпеки), оскільки, за її словами, вони несумісні з єдиною об’єктивною системою права і, таким чином, із власне правами та мирною співпрацею [53]. Конкуруючі агенції матимуть або можуть мати конкуруючі системи права, не маючи можливості узгодити розбіжності. Цю критику відкидають анархісти, які вказують на те, що більшість західного права виросла з конкурентно розвинених систем права, таких як римське, англосаксонське право та право торгівлі. Але навіть якщо Ренд та інші прихильники ідеї мінімальної держави мають рацію в тому, що анархізм є непрактичним, у них немає захисту від заперечень, що держава-монополіст винна у застосуванні сили.

Висновки

Грубий етичний егоїзм несумісний із безумовним обов’язком поважати права інших. Але егоїзм, який розглядає чесноту як часткову складову блага особистості, не має цієї проблеми, і саме такий егоїзм захищає Ренд у більшості своїх творів. Як і інші захисники негативних прав, Ренд розглядає права як претензії на свободу дій, а не на бажані чи навіть спокусливі результати. Її захист капіталізму як «незнаного ідеалу» відрізняється тим, що вона наполягає на тому, що (а) капіталізм є політико-економічною системою, в якій існує повне відокремлення держави від економіки, і (б) що це відокремлення є необхідним для надання права індивіду шукати власного щастя шляхом створення цінностей і торгівлі з іншими.

Ренд стверджує, що для справедливості та миру потрібна держава, але вона має бути мінімальною та обмежуватися захистом наших прав. Коли вона виходить за межі цієї основної функції, держава сама стає порушником прав.

Примітки

[1] Айн Ренд “Вступ до об’єктивізму”, Objectivist Newsletter (1962 р.), с. 35.
[2] Айн Ренд “Що таке капіталізм?”, “Капіталізм: незнаний ідеал” (Нью-Йорк: New American Library, 1967), с. 21.
[3] Тим не менш, Майкл Хьюмер приписує Айн Ренд саме такий вид егоїзму в “Критиці “Об’єктивістської етики”.
[4] Ніра К. Бадхвар, Родерік Т. Лонг «Айн Ренд», Стенфордська енциклопедія філософії, ред. (Стенфорд, Каліфорнія: Стенфордський університет, 2016).
[5] Айн Ренд “Об’єктивістська етика”, Чеснота егоїзму: Новий концепт егоїзму (Нью-Йорк: New American Library, 1964), с. 13, 23 [курсив в оригіналі].
[6] Там же, с. 25, 27.
[7] Айн Ренд “Об’єктивістська етика”, с. 31 [курсив в оригіналі].
[8]  Там же, с. 27, 32.
[9]  Там же, с. 29, 32.
[10] Ніра К. Бадхвар “Чи є чеснота лише засобом для досягнення щастя? Аналіз доброчесності та щастя в творах Айн Ренд” (Пукіпсі, Нью-Йорк: Objectivist Center, 2001). Подібних поглядів притримується Лонг. Див. Родерік Т. Лонг “Причина та Цінність: Арістотель та Ренд” (Пукіпсі, Нью-Йорк: Objectivist Center, 2000).
[11] Айн Ренд “Вступ до об’єктивізму”, с. 35.
[12]  Айн Ренд “Людські права”, Чеснота егоїзму, с. 93.
[13]  Айн Ренд “Посібник з американізмів”, колонка Айн Ренд, ред. вид. (Нью-Мілфорд, Коннектикут: Книги Другого Відродження, 1998), с. 83.
[14]  Айн Ренд “Людські права”, с. 93.
[15]  Промова Джона Ґолта, Айн Ренд для New Intellectual: The Philosophy of Ayn Rand (Нью-Йорк: Random House, 1963), с. 182.
[16]  Айн Ренд “Посібник з американізмів”, с. 83.
[17]  Айн Ренд “Колективізовані “права””, Чеснота егоїзму, с. 102.
[18] Кілька філософів розкритикували це твердження. Див. Ніра Бадхвар і Родерік Лонг “Айн Ренд”.
[19]  Цей «генетичний» аспект є важливою складовою методології Ренд. Так, вона намагається дослідити джерело виникнення цінностей, необхідність існування етичного кодексу, поняття справедливості тощо.
[20]  Айн Ренд “Колективізовані “права””, Чеснота егоїзму, с. 102.
[21]  Айн Ренд “Капіталізм”, с. 17 [підкреслено].
[22]  Іноді Ренд вважає ірраціональність неспроможністю застосування своїх раціональних здібностей, а не зловживання ними.
[23]  Айн Ренд “Новий фашистський кордон”, колонка Айн Ренд, с. 106.
[24]  Айн Ренд “Людські права”, с. 93.
[25]  Див. Айн Ренд “Ліві: Старі та Нові”, Повернення Примітивізму: Анти-індустріальна революція (Нью-Йорк: Meridian, 1999), с. 167.
[26]  Айн Ренд, Атлант розправив плечі (Нью-Йорк: Random House, 1957), с. 936.
[27]  Айн Ренд “Етика крайностей”, Чеснота егоїзму, с. 46.
[28]  Айн Ренд, Атлант розправив плечі, с. 936-937.
[29]  Сама Ренд надає справедливості змістовно вужчу дефініцію: “визнання того факту, що ви не можете підробити характер людини, як ви не може підробити характер природи… що кожне людину слід судити за те, ким вона є, і поводитися відповідно” (промова Ґолта, The New Intellectual, с. 29). Але те, що вона тут має на увазі, це особливий випадок, коли люди отримують те, що їм належить, і мають належну повагу до своїх власних прав, оскільки вони є їх носіями.
[30]  Айн Ренд “Конфлікти людських інтересів”, Чеснота егоїзму, с. 50-56.
[31]  Айн Ренд “Об’єктивістська етика”, с. 33
[32]  Айн Ренд “Конфлікти”, с. 50.
[33]  Айн Ренд “Об’єктивістська етика”, с. 33.
[34]  Айн Ренд “Відчуження”, Капіталізм: незнаний ідеал, с. 284.
[35] При фашизмі люди володіють приватною власністю, але уряд контролює її використання за допомогою правил; за соціалізму уряд контролює власність, не маючи на неї права власності. Див. «Новий фашистський кордон», с. 98. Ренд вважає, що Америка більше фашистська, ніж соціалістична держава («Новий фашизм: правління консенсусом», Капіталізм).
[36]  Айн Ренд “Капіталізм”, с. 19.
[37]  Там же, с. 24.
[38] Там же, с. 25.
[39] Айн Ренд “Корені війни”, Капіталізм: незнаний ідеал, с. 38-39.
[40] Там же
[41]  Див. Дуглас Гарпер, Рабовласництво на Півночі, 2003 (URL: https://en.wikipedia.org/%E2%80%8Bw%E2%80%8Bi%E2%80%8Bk%E2%80%8Bi%E2%80%8B/%E2%80%8BR%E2%80%8Ba%E2%80%8Bc%E2%80%8Bi%E2%80%8Ba%E2%80%8Bl%E2%80%8B_%E2%80%8Bs%E2%80%8Be%E2%80%8Bg%E2%80%8Br%E2%80%8Be%E2%80%8Bg%E2%80%8Ba%E2%80%8Bt%E2%80%8Bi%E2%80%8Bo%E2%80%8Bn%E2%80%8B_%E2%80%8Bi%E2%80%8Bn%E2%80%8B_%E2%80%8Bt%E2%80%8Bh%E2%80%8Be%E2%80%8B_%E2%80%8BU%E2%80%8Bn%E2%80%8Bi%E2%80%8Bt%E2%80%8Be%E2%80%8Bd%E2%80%8B_%E2%80%8BS%E2%80%8Btates); Джейсон Сокол “Північ не краща за Південь: реальна історія сучасного расизму та сегрегації за лінією Мейсона-Діксона”, Салон, 14 грудня 2014 р.; “Закони проти змішання”.
[42]  Айн Ренд “Про жалюгідне існування”, Голос Причини: нарис об’єктивістської думки (Нью-Йорк: New American Lubrary, 1990), с. 55, 58-59.
[43] Айн Ренд “Расизм”, Чеснота егоїзму, с. 126.
[44] Айн Ренд “Природа держави”, Чеснота егоїзму, с. 108.
[45] Там же, с. 109.
[46] Там же, с. 109.
[47] Там же, с. 108.
[48] Там же, с. 112.
[49] Айн Ренд, Атлант розправив плечі, с. 690.
[50] Рой Чайлдс “Об’єктивізм і держава: відкритий лист до Айн Ренд”, передруковано в Liberty Against Power: Есе Роя Чайлдса, ред. Дж. Тейлор (Сан-Франциско: Fox & Wilkes, 1969, 1994) і Мюррея Ротбарда для New Liberty: The Libertarian Manifesto, переглянуте видання (New York: Macmillan, 1978) [Rothbard 1978 доступний онлайн (pdf)].
[51] Родерік Т. Лонг «Ринковий анархізм як конституціоналізм», Анархізм/Мінархізм: Чи є держава частиною вільної країни? вид. Родерік Т. Лонг і Тібор Р. Мачан (Берлінгтон, VT: Ashgate, 2008), с. 133–54.
[52] Родерік Т. Лонг “Чому об’єктивний закон потребує анархії”, Formulations 6 (осінь 1998 р.).
[53] Айн Ренд “Природа держави”, с. 112.

Переклад: Дар’я Бєляєва, озвучка: Владислав Бойко.