Історія киримли (крим. qırımlı) – це історія великого самобутнього народу, який може пишатися своїми культурними та історичними здобутками. Однак, також це історія народу, що вже кілька століть є обʼєктом послідовного і систематичного знищення. Ця стаття пишеться та публікується у день, що є пам’ятною датою: Днем пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу 1944 року. Тоді підступна радянська влада взялася за мегаломаніакальну ціль знищити цілу націю і стерти їх з мапи, з підручників історії, з переписів.

Для окреслення основних етапів руйнації російською владою народу киримли ми пропонуємо ознайомитися з українським перекладом витягів з праці В.Є.Возгріна «Історія кримських татар» в чотирьох томах.

Після анексії 1783 року

Очевидно, що Кримський ліс був знищений виключно росіянами. Кримці не тільки ніколи — ні раніше, ні пізніше — не були здатні до цього морально. Але тепер їх ніби навмисне ізолювали від ділянок блюзнірської наруги над найбільшим скарбом півострова:

«Значні ліси вкривають усі ці гори, але татарам під страхом найжахливіших покарань заборонено рубати в них собі паливо. Вони скаржилися на те, що взимку їм доведеться померти від холоду і що скоро вони не знатимуть, як будувати свої хатини, які всі дерев’яні».

Та ж картина спостерігалася у Східному Криму, поблизу Судака, де місцеві ремісники здавна заробляли на хліб, збираючи арби і мажари з місцевого ділового лісу. Тепер це виявилося неможливим: одразу ж після анексії ліси раптом стали забороненими.

Казна, яка вважала тепер себе власницею всього сущого в Криму, розпоряджалася колишнім надбанням корінного народу з дивовижною щедрістю. Поблизу Черкес-Кермена розташована гора, яка здавна носила «промовисту» назву Кок-агач (Блакитне дерево). Ймовірно, блакитнуватою ця гора здавалася здалеку вранці від високого грабового лісу, що суцільно покривав її. Значну частину цієї гори було подаровано скарбницею командувачу флотом Маккензі, який тут же «на височині гори… заклав скотарський двір», природно, не звертаючи уваги на те, що саме в цьому лісі беруть свій початок струмки, зокрема й ті, що живили сусідні села.

У Карасубазарі (і не тільки тут) одразу після захоплення півострова окупанти почали руйнувати цвинтарі — на очах родичів, які ще не залишили місто і доглядали за свіжими могилами. Утім, ця тема настільки гірка для кримськотатарського народу, що навіть торкаючись тих давніх років, краще надати слово свідкам злочину, а не намагатися його коментувати.

«У Карасубазарі з мусульманського цвинтаря вивезено надгробні плити і пам’ятники, слідом за чим їх було розбито або розрубано так, щоб їх можна було використати для будівництва, хоча в цій місцевості є чудовий вапняк, який можна було видобувати в кар’єрах з такою самою легкістю, з якою росіяни розорили могильні пам’ятники…».

Російське обгрунтування анексії Криму 1783 року

Викликають здивування висновки її прихильників про те, що царицею Крим «був повернутий справжньому господареві – російському народу», що анексія мала «історично прогресивне значення». Те, що росіяни — «справжні господарі». Криму, обґрунтовується з геніальною простотою: виявляється, «від середини Х до кінця XI ст. Боспор належав росіянам».. Подібні твердження науковими доказами не підкріплюються, через що і «руські». періоди історії стародавнього Криму варіюються в досить широкому діапазоні.

Боротьба проти кримського націоналізму на початку ХХ ст.

У Криму ж, де більшовики миттєво зустріли не підтримку, а збройну відсіч кримськотатарського народу, який одностайно виступив проти них, Громадянська війна розпочалася вже 1917 р., практично одразу ж слідом за Жовтневим переворотом, який її викликав. І різниця тут, як ми бачимо, не суто хронологічна, а така, що має набагато глибше, якісніше, принципове значення…

Що ж стосується повторюваної і останнім часом тези про те, що громадянська війна була «розв’язана контрреволюцією», то вона не має під собою фактичного підґрунтя. Не тільки в Криму, а й в інших регіонах величезної країни саме більшовики першими пішли на застосування насильства «при вирішенні питань загальнонаціонального політичного устрою. Гуманістична тенденція розвитку Росії, започаткована безкровною революцією і розрахована на духовне і матеріальне збагачення, відтепер була перервана. Почалося безглузде, нестримне і аморальне взаємне знищення…».

Громадянська війна почалася в Криму, але перший крок до цієї кривавої оргії було зроблено в Петрограді.

У Криму в сенсі відвертості пішли ще далі. Надзвичайки — це зрозуміло, але занадто загально, особливо для регіону, де населення вкрай строкате і неоднорідне як за соціальною, так і за національною ознакою. Тому, для того щоб приїжджий “чоловік з рушницею” не заплутався геть, гасло треба було ще більш конкретизувати, надати йому чіткої націленості, вказавши основну групу людей, що підлягає окремим каральним акціям або постійним, послідовним репресіям.

Власне, таку групу не потрібно було визначати, виділяти її із загальної маси населення тощо. Вона залишалася тією самою, що й раніше, коли терор робив свої перші, ще незграбні кроки: як згадувалося, це були кримці. На початку січня, напередодні найкровопролитніших розправ над корінним народом, потрібно було не тільки позначити ці жертви, а й збудити до них смертельну ненависть. Цій меті мало слугувати так зване “Воззвание”, складене 8 січня в Севастополі, але надруковане одразу в кількох газетах на всій території півострова.

Цей документ, який багато в чому став причиною кровопролитних боїв на всій території Криму, заслуговує на окремий розгляд.

Сенс “Воззвания” був простий: ним нагніталося відчуття загрози з боку кримців, які нібито готуються до “натиску на Севастополь” і проти яких пропонувалося виступити збройною силою, не чекаючи цього “натиску”.

Однак, оскільки кримськотатарські війська, як було загальновідомо, на порядок поступалися збройній силі одного тільки Севастополя, а загроза їхнього терору явно була мінімальною, то до Штабу кримських військ довільно долучалася чомусь українська [Центральна] Рада:

“Рада зробила все, щоб віддати Севастополь беззахисним у руки ворогів. Вона за допомогою Одеського військового округу посилала наказ за наказом про звільнення матросів і солдатів у відпустку, про розпуск призовів 11 і 12 років. Такою диявольською політикою вона свідомо дезорганізувала і обеззброїла севастопольський гарнізон. Ведучи агітацію за українізацію флоту, розпалюючи національні пристрасті, вона сіяла розбрат у середовищі матросів і розкладала бойові сили флоту…”.

Лише після цього вступу автори “Воззвания” переходили до основного гасла цього документа: “Товариші матроси, солдати і робітники, організуйтеся і озброюйтеся всі до одного. Нам загрожує військова диктатура татар!”

Наступні рядки відверто покликані до розпалювання ненависті флотських до кримськотатарського народу, з яким більшість матросів переважає російськомовного Севастополя (особливо ті з них, що входили до плавскладу і рідко бували на березі) були практично не знайомі: “Наелектризовані злісної агітацією, темні татари-ескадронці поводяться в Сімферополі, Ялті та інших містах як завойовники… підслуховують, оглядають кожного перехожого. Найгіршими часами самодержавства загрожує нам військова диктатура татар, запроваджувана за згодою Центральної ради… На ділі вона в союзі з військовими верхами татар, які розраховують на допомогу Туреччини…”

Депортація кримських татар 1944 р.

У Біюк-Ламбаті червоноармійці увірвалися в сім’ю фронтовика (його мати, дружина, семеро доньок: від дошкільнят до 19-річної дівчини) і з криками почали виганяти всіх на вулицю. Нічого не розуміли дорослі, а малятка ніяк не могли прокинутися; тоді солдати стали будити їх стусанами, бити підборами чобіт — що можна було збагнути в цьому жаху?.

В іншій родині, де після загибелі батька на фронті залишилося шестеро дітей, усі заціпеніли від жаху, «коли два солдати з автоматами і так грубо… виштовхували нас із дому. Мама розгубилася, на руках хворий 4-річний син (мені 6 років, сестрі 8, братові 11 років, сестрі 13 і старшій 16 років), не знає, за що братися, хоче на дорогу продуктів узяти, а солдати не дозволяють, і тільки: “Давай, давай!” Я це запам’ятала на все життя».

Були випадки, коли в цій метушні люди вирушали в невідомість, не взявши із собою книжок, свідоцтв про народження дітей.

Уже в ешелонах люди схаменулися, що нічого не взяли: ні гребінець, ні голку, ні документи.

Найгірше було дітям, навіть досить великим, батьки яких були цієї ночі у відлучці, або сиротам. Що міг підказати їм дитячий досвід в ситуації, коли і дорослі губилися до безпам’ятства? Їм довелося зовсім зле: «У кого мати, батько — у них у вузли зав’язані деякі речі, а я гола, одне пальто на мені і в трусах».

Як згадувалося вище, іноді червоноармійці не обмежувалися криками, погрозами і майданним матом. У хід ішли кулаки, чоботи і приклади. Про побиття з неабиякими травмами розповідають жителі Ельбузена (Судакський район), Стилі (Бахчисарайський район) та інших сіл. Причому жалості не було помітно навіть у солдатів і офіцерів, особисто знайомих кримським татарам. Так, у селі Чаґилтай (Акмечетський район) у сім’ї Халіля Аблялімова, що складалася з двох жінок і 9 дітей похилого віку (чоловіки воювали), близько місяця жили солдати — зрозуміло, спілкуючись, розмовляючи і т. д. Але о 3 годині ночі 18-го, вони, розповідає Халіль, «розбудили нас, штовхаючи ногами». Причому мовчки, нічого не пояснюючи: «про висилку нічого не сказали». 

Згідно з пунктом 2 «Г» Постанови від 11.05.1944 р., ешелони зі спецпереселенцями повинні були забезпечуватися в дорозі «щоденно гарячим харчуванням і окропом». Крім того, кожен склад мали супроводжувати лікар і дві медсестри.

Звичайно, на практиці нічого подібного не було. Вагони набили понад усякі санітарні норми, так, що багатьом доводилося стояти, а потім, у дорозі, сиділи по черзі…

«Настав ранок, і ми побачили, що сидимо в багнюці, на змішаній із кінським послідом соломі» (Кьасевет. 1992. Ne 22. С. 17).

«Мабуть, вагони були після військовополонених, вони одразу як напали на нас, ми не знали, що робити, вони з’їдали, порятунку немає». Про «гірлянди вошей», що вкрили людей уже в першу ніч, розповідає і Ферат Усеїнов.

Від самого початку двері були зачинені наглухо, і люди виявилися відрізаними від навколишнього світу. У 1944 р. травень був спекотним, а що таке спека у звичайному навіть плацкартному вагоні з відкритими кватирками і достатньою кількістю питної води, знає кожен, хто побував улітку в Криму. А тоді у вагони, розраховані на «40 осіб або 8 коней», набивали, як свідчить Лутфіє Джемаледінова, до 200 осіб.

Тому й важко зараз уявити собі, що ж повинно було коїтися в битком набитих товарних вагонах із двома тільки вузькими віконцями під розпеченим дахом, та ще й без води… Вагон, де були замкнені уркустинські жителі, не відкривали вісімнадцять днів, відповідний час люди не отримували води. Як вони не загинули?

«Слава Богу, — згадує Наріман Гафаров, — у даху були дірки від куль і осколків, через них у дощ проникала вода, і ми її збирали».

До середини першого ж дня температура вагонного повітря піднялася до 50 градусів. Туалетів, природно, не було. Від задухи, що ставала дедалі щільнішою, непритомніли люди похилого віку і діти. А незабаром саме від спеки і спертого повітря стали помирати не тільки вони, а й цілком здорові і нестарі люди. Це вбивство удушенням і спрагою почалося ще в Криму, до того, як ешелони вийшли за Перекоп. А попереду лежав увесь шлях, далекий і довгий — від трьох тижнів до сорока днів, як їхали жителі сімферо-польського села Чукурчі.

Розстріли тих, хто лишився в Криму

Повідомляють, що в 1945 р. велика група середніх і старших офіцерів — кримських татар (300-400 осіб) зібралася в Сімферополі. Вони вимагали повернення їхніх сімей до Криму. Справа дійшла до москви, з ЦК партії надійшло розпорядження відправити всю групу тимчасово в який-небудь санаторій на Південному березі, поки буде вирішено технічний бік справи. Так і зробили, а потім відбулося звичайне «розв’язання проблеми», свідком виконання якого виявилася цілком конкретна людина, військовий шофер Гриша:

«Була глибока ніч, ми, не знаючи для чого, зупинилися біля будівлі санаторію, у машини почали вантажити якихось людей, охорона була такою, що в кожного з цих людей було поставлено охоронця, і кожен вів свого. Я почув тільки, що ми їдемо в якесь дере (ущелину).

З нами ніхто не розмовляв. Після приїзду в це дере, вивантаживши людей, ми стали від’їжджати. Моя машина була останньою, коли я став від’їжджати, я почув часті автоматні черги, почули це й інші водії. Людей [яких стратили] було приблизно чоловік 400».

Ще одне свідчення — про розстріл на схилі Бабугана, куди офіцерів доправили прямо з Сімферополя; ще одне, такого самого штибу, — про бійню поблизу села Топли, а скільки подібних акцій було проведено більш професійно, тобто абсолютно приховано?

Розповідали, наприклад, про те, що 247 бойових офіцерів-татар того ж року прорвалися до москви, де намагалися потрапити на прийом до Сталіна зі зрозумілими вимогами, після чого всі вони «безслідно зникли».

Незважаючи на убогість інформації, що дійшла до нас, уже зараз можна зробити деякі обережні висновки. Судячи з усього, страти кримськотатарських військовослужбовців заздалегідь не планувалися — кілька десятків солдатів і офіцерів, що лежали в кримських госпіталях, після одужання були благополучно відправлені в середньоазіатське заслання. Розстріли ж, найімовірніше, були викликані непохитністю і послідовністю вимог бойових офіцерів (судячи з усього, їх накопичилося в Криму несподівано багато), які, напевно, користувалися симпатією таких самих, як і вони, фронтовиків — російських офіцерів. Ці групи кримців грамотно і наполегливо вимагали скасування постанови про депортацію, яка не мала під собою жодного правового підґрунтя, суперечила радянській Конституції, – все це було дуже серйозно. Тоді, найімовірніше, і було ухвалено якесь рішення про їхнє «знешкодження» звичайним для каральних органів методом. Відповідне розпорядження було, вочевидь, розіслано в райвійськкомати Криму. Цей висновок випливає з того, що апарат саме РВК став єдиним виконавцем зазначеної акції. Подальше наукове розслідування, безумовно, уточнить цю картину, намальовану тут у найзагальніших рисах.

***

Нарешті, ось невеликий огляд історії, що ще кілька років тому були сьогоденням…

Анексія Криму 2014 р.

З моменту анексії Криму росією у 2014 році становище кримських татар залишається складним, і вони стикаються з різними формами дискримінації, переслідувань та порушень прав людини.

У 2014 році, коли російські війська захопили контроль над Кримом, кримські татари були одними з найактивніших противників вторгнення росії на їхню батьківщину.

Кримські татари, які виступають проти анексії або висловлюють незгоду, зазнають численних серйозних порушень прав людини, переслідувань, дискримінації та стигматизації з боку російської окупаційної влади.

російський уряд виправдовує анексію як акт самовизначення, хоча, як видається, значно менше половини населення Криму насправді проголосувало за приєднання до росії.

З моменту анексії півострів залишила велика кількість етнічних українців і кримських татар.

• Репресії та переслідування: кримські татари стикаються з переслідуваннями, свавільними арештами та залякуваннями з боку російської влади. Багато кримських татар стали мішенню для переслідувань за свою політичну або культурну діяльність, включаючи активістів, журналістів і членів Меджлісу (представницького органу кримськотатарської громади).
• Заборона Меджлісу: у 2016 році російський уряд заборонив Меджліс, заявивши, що він є екстремістською організацією. Меджліс, який представляє політичні інтереси кримських татар, був створений у 1991 році після розпаду Радянського Союзу. Його заборона була широко розкритикована як спроба придушити політичну активність кримських татар.
• Переміщення та земельні питання: Надходять повідомлення про виселення кримських татар з їхніх домівок і земель. Російська влада захопила майно, що належить кримським татарам, і передала його у власність іншим особам, часто російським поселенцям. Це призвело до значних економічних і соціальних проблем для багатьох кримських татар.
• Обмеження культурного самовираження: Кримські татари зіткнулися з обмеженнями на культурне самовираження, включаючи обмеження на викладання їхньої мови та закриття кримськотатарських засобів масової інформації. Російський уряд проводить політику на користь російської мови та культури, що призвело до маргіналізації кримськотатарської громади. «За офіційними даними так званого міністерства освіти, науки і молоді Криму, в 2017/2018 роках функціонує сім муніципальних освітніх установ з кримськотатарською мовою навчання, чотири – з російською та кримськотатарською мовами навчання і п’ять освітніх установ, що змінили статус школи кримськотатарської мови навчання на загальноосвітні заклади, тобто без визначення мови навчання», – сказав в ефірі Радіо Крим.Реалії член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв.
• Обмеження релігійної свободи: кримські татари, які переважно є мусульманами-сунітами, зіткнулися з обмеженнями у відправленні релігійних обрядів. Мечеті піддавалися рейдам, релігійні лідери ставали мішенями для нападів, а релігійні зібрання зривалися. 
• Примусовий призов: надходять повідомлення про примусовий призов кримських татар до російської армії. Багато кримських татар відмовилися служити в російських збройних силах через свою незгоду з анексією і занепокоєння щодо своєї безпеки та прав.

Висновок

російський уряд заперечує існування будь-яких систематичних порушень прав людини і стверджує, що кримські татари користуються повними правами і захистом відповідно до російського законодавства.

Як ви можете розуміти, знищення росією кримськотатарського народу – це глибокий, довгий, а найголовніше – фундаментальний для імперського режиму процес. Втім, цей народ є незламним. Цитуючи класиків, «народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ», Сяйво Свободи ще зігріє кримський півострів.

Укладач статті: Аділь Абдураманов.