Часто повторюють, що свобода важлива для мистецтва, але мистецтво також важливе для свободи. Мистецтво руйнує старі структури та примушує нас думати. Мистецтво неможливе без свободи, але й свобода неможлива без мистецтва.

Сара Сквайр є членом Фонду Свобода та автором популярного підручника для коледжів для навчання письму «Пишемо з акцентами» (Writing with a Thesis). Вона отримала ступінь доктора філософії з англійської філології в Університеті Чикаго.

У 380 році до н.е. Платон казав, що поети були занадто небезпечними, щоб дозволяти їм жити в його ідеальній республіці.

У 8 році н.е. Овідія було вигнано з Риму за те, що він назвав «віршом і помилкою».

У 722 році н.е. японський поет Ходзумі Ою був засланий на острів Садо за критику імператора.

У 1642 році н.е. уряд Олівера Кромвеля наказав закрити усі
театри в Лондоні.

У 1815 році н.е. Гойя постав перед Інквізицією, яка хотіла знати, хто замовив картину «Оголена Маха». Невдовзі після цього він втратив посаду придворного художника Іспанії.

У 2012 році н.е. російський панк-гурт Pussy Riot було заарештовано та засуджено до 2 років ув’язнення у виправній колоній за виконання антиурядової пісні в соборі.

Бути митцем завжди означало бути жахливо вразливим та незахищеним від контролюючої руки держави. Протягом «Великої чистки» 1920-1930-х, Сталін заслав до в’язниць дві тисячі письменників, митців, інтелігентів. Із них майже півтори тисячі померло у в’язниці. Націонал-соціалістичний уряд Гітлера в 1933 році доручив Міністерству пропаганди контроль за всім мистецтвом, а концтабір Терезієнштадт було створено спеціально для ув’язнення та знищення митців та інтелектуалів. Ми досі не знаємо скільки митців померло, зникло, скільки життів та творів було понівечено і знищено протягом «втраченого десятиріччя» (1966-1976 рр.) культурної революції Мао.

Тим із нас, хто мав щастя творити мистецтво в умовах свободи Заходу ХХІ століття, поталанило не особливо замислюватися над мистецькою свободою. Тим не менш, коли ми задумуємося над цим питанням, ми найчастіше розглядаємо його, як естетичне питання – особиста творча свобода обирати найзручніші інструменти та використовувати найближчий на по духу стиль. Ми думаємо про мистецьку свободу, як про реалізацію наших бажань створювати саме такі образи, писати саме такі тексти і, при цьому, не мати обмежень. (Як одного разу відзначив художник та фотограф Бен Шан, якби митцям дозволили обирати собі ярлики, вони «не обрали б жодного»).

Можливо, ми десь краєм вуха чули, що в 2001 році Федеральною комісією зв’язку було оштрафовано радіостанцію на суму 7000 доларів за те, що вона випустила в ефір пісню Сари Джонс «Твоя революція не відбудеться між цими стегнами» (Your Revolution Will Not Happen Between These Thighs). Це до смішного іронічно, адже реп, написаний, щоб висловити протест проти споживацького ставлення до жінок в хіп-хопі, було охарактеризовано, як такий, що містить «безпомилково явно образливі сексуальні натяки», які «видається мали на меті вихвалятися та шокувати».

Ми, зазвичай, ігноруємо ці незначні приклади утисків. У західній культурі ХХІ сторіччя мистецька цензура – це для обмежених, для тих, кого легко шокувати. Це для тих дурнів, якіпротестують проти Гаррі Поттера, бо той пропагує сатанізм, чи для тих, хто створює список від Музичного ресурсного центру для батьків «гидких п’ятнадцяти» рок пісень, які занадто небезпечні, щоб давати їх слухати дітям. Як казав драматург Юджин О’Ніл: «Цензура будь-чого, будь-коли, будь-де і на будь-якій підставі завжди була і завжди буде останньою зброєю дурнів та фанатиків».

І ми знаємо це, а тому сміємося. Але, можливо, і не слід. Незначні штрафи, ярлики… з цим легко звикнути жити, але вони також можуть примусити митців звузити поле їхньої творчості та ставити під сумнів усю велич своєї творчості. А це дуже простий перший крок до дуже поганих речей. Ми маємо не забувати, по тій простій причині, що ми маємо величезну творчу свободу, що свобода творити – це дуже крихка свобода. Ми маємо не забувати наскільки ми вразливі. І ми маємо не забувати, скільки разів у ході людської історії, свободу мистецтва було знищено.

Якщо ми це все забудемо, це призведе до трагічних наслідків не лише тому, що це означатиме, що ми втратили пам’ять про ті жертви, які були зроблені нашими попередниками заради мистецтва та свободи. Це стало б трагедією, адже це б означало, що ми втратили розуміння того, з якою силою мистецтво може впливати на свободу.

Я хочу підкреслити, що коли я говорю про силу мистецтва впливати на свободу, я маю на увазі не лише дидактичне мистецтво – ті форми експресії, які відкрито пропагують свободу, чи роблять виклик державній владі.

Звичайно, таке мистецтво може бути надзвичайно впливовим та дієвим. Сучасне вуличне мистецтво авторства таких митців, як Банський, а також музика фольклорного співака Френка Тернера є гарними прикладами
того, як такі види мистецтва, якщо вони якісні, можуть мати неабиякий вплив.Але навіть мистецтво, яке не створювалося з метою пропагування свободи, є мистецтвом, яке працює на свободу.

Арешт і суд над чеською рок-групою «The Plastic People of the Universe» дали поштовх оксамитовій революції не через те, що їхня музика була дуже заполітизованою, а тому, що, як писав Вацлав Гавел: «Право грати рок вважалося людською свободою, і таким чином, прирівнювалася до права вільно роздумувати на філософські та політичні теми, свободу письма, свободу висловлюватися і захищати різні соціальні та політичні інтереси суспільства». Виявляється, жити «в умовах правди» неможливо, якщо суспільство та його члени не мають права вільно творити.

Один із «пітонів» Монті Пайтону Ерік Айдл допомагає зрозуміти, чому це саме так. «Принаймні одним із способів виміряти рівень свободи в суспільстві, це подивитися на те, скільки дозволяється комедіантам, і очевидно, що здорове суспільство дозволяє більше сатири, не репресивне». І хоча в роботах Монті Пайтона можна відслідкувати чітку політичну складову (особливо у творах «Життя Брайана» та «Монті Пайтон та Священний Грааль»), твердження Айдла апелює до того, що саме створення комедії є політичним актом, актом, який сам по собі працює на благо свободи. Просто завдяки факту свого існування, «Скетч про папугу» є настільки ж важливим для свободи, як і дебати стосовно легітимності різних форм уряду, які відбуваються в «Священному Граалі». «Неповага», – казав Марк Твен, «Я є першопроходьцем свободи та її надійним захистом».

Мистецтво може мати руйнівний характер. У будь-якій своїй
формі, воно заставляє тих, хто з ним знайомиться, адаптувати
старі ідеї, переглянути старі погляди, переформатувати те, що
було запрограмовано раніше.

Емілі Дікінсон казала: «Якщо я фізично відчуваю, як мені знесло частину голови, я знаю, щоце справжня поезія». Е.Е. Каммінгс описував те саме відчуття, коли він писав, що його розуміння поетичної майстерності може бути описано «п’ятнадцятьма словами, цитуючи «Вічне питання та аморальну відповідь бурлеску, а саме: «Підняв би ти руку на жінку з дитиною? Ні, я підняв би руку з цеглиною.». А Маргарет Етвуд, дає змогу читачеві пережити цей досвід через свій твір «Ти входиш в мене» (You Fit Into Me).

Ти входиш в мене
Як гачок в петлю
Рибацький гачок
Відкрите око

You fit into me
like a hook into an eye
a fish hook
an open eye

Мистецтво відбувається в той момент, коли наші відчуття змінюються: вигляд, який має пуантилістична картина на відстані 30 сантиметрів та з іншого боку кімнати; контраст між екранізаціями Олів’є Лоренса та Кеннета Браната

Шекспірівського «Генріха V»; наполегливе бажання поп- арту вважати повсякденні предмети витворами мистецтва; припущення Джона Кейджа, що тиша – це особливий вид музики. Мистецтво вимагає від нас постійної адаптації наших очікувань та перегляду наших переконань стосовно того, що ми думаємо і що ми знаємо. Мистецький досвід, чи то в ролі творця, чи глядача, навчає нас мислити більш гнучко. Що, само по собі, є певним видом свободи. Але не лише відчуття свободи, яке супроводжує нашу естетичну реакцію, заставляє мене говорити, що мистецтво єлокомотивом свободи. Мистецтво примушує нас думати. Але воно не примушує нас думати лише про щось одне. Воно дає нам свободу висловлювати усю множинність наших поглядів. Мистецтво, як і свобода, не терпить ідеології. Волт Вітмен писав:

По-твоєму, я суперечу собі?
Ну що ж, значить, я суперечу собі.
(Я широкий, я вміщую в собі безліч різних людей.)

Do I contradict myself?
Very well then I contradict myself,
(I am large, I contain multitudes.)

Ральф Волдо Емерсон так само відзначав, що «необґрунтована постійність – це домовий, що живе в недалеких головах, і якого обожнюють недалекі політики, філософи та богослови. Велична душа просто немає нічого спільного з постійністю». Для багатьох митців ідея того, що можна мати усталену і остаточну точку зору з якогось питання, видається зовсім безглуздою. Розуміння народжується в процесі творення мистецтва так само, як знання народжуються через взаємодії у вільному суспільстві, а ціни формуються внаслідок взаємодій в умовах вільного ринку.

Грем Валлас, співзасновник Лондонської школи економіки, одного разу писав: «Одна маленька дівчинка мала задатки поетеси, і коли їй говорили, що вона має чітко визначитися, що вона має говорити перед тим, як відкривати рота, вона відповідала: «Як я можу знати, що я думаю, допоки
не почую, що я говорю?».

Мистецтво дозволяє нам думати в системі «odi at amo» – я ненавиджу і я кохаю. Воно дозволяє нам вихваляти героїзм Генріха V і при цьому оплакувати ціну війни. Воно демонструє, що може існувати більше, ніж одна правда, що може бути безліч кутів зору, під якими можна подивитися на одну і ту саму річ.

Мистецтво дозволяє творчо «гратися» ідеями. І саме з цієї творчої «гри» і виникають інновації.

Саме це має на увазі вчений Метт Рідлі, коли каже, що «потрібно зрозуміти, як люди об’єднують розумові зусилля, щоб думки могли поєднуватися, об’єднуватися, зустрічатися та, справді, спарюватися. Іншими словами, потрібно розуміти, як ідеї займаються сексом». Це саме той вільний митецький та інтелектуальний простір, який так вихваляв Рональд Рейган (який став актором задовго до того, як стати політиком), коли він казав, що «в атмосфері свободи митці та патрони вільні мислити немислиме і творити із зухвалістю; вони мають повну свободу робити як жахливі помилки, так і величні шедеври». Такі зухвалі витвори, такі плодючі коїтуси думок, відбуваються повсюди, навіть за вкрай несприятливих умов.

Врешті решт, мистецтво має місце навіть у найтоталітарніших
режимах і в найсуворіших тюрмах. Музикантка і лібертаріанка Лінді Вопнфьорд говорить наступне: «Жага свободи є найбільш потужною силою для творчості митця; ось чому навіть у місцях із надзвичайно обмеженою свободою було створено одні з найкрасивіших та найпотужніших витворів мистецтва».

Звучить шокуюче, але дехто навіть стверджував, що живучість митецького духу в умовах пригнічення є свідченням того, що для того, щоб розкрити мистецтво в повній мірі, потрібно трішки тиранії. Фредеріко Фелліні сперечається, що «залишений у спокої, вільний робити все, що йому заманеться, митець, врешті решт, не робитиме взагалі нічого. Якщо і є щось небезпечне для митця, то це саме ця повна свобода, очікування натхнення і таке інше». Якщо митцю немає проти чого боротися, що
стимулюватиме його творчий порив?

Це одна точка зору. Але Альберт Камю наполягає, що будь-які обмеження мають виходити зсередини. Він пише: «Без свободи немає мистецтва; мистецтво живе, виключно, в умовах самообмежень і помирає від будь-яких обмежень зовнішніх. Правило, якому ми добровільно вирішуємо слідувати, як форма мистецького виклику фундаментально відрізняється від зовнішньої диктатури. Кітс говорить те саме у своєму сонеті «Про сонет»: «Коли судилась рим кайданна міра \ … Коли ж не вільна Муза, хай окови / Собі із власних виплете квіток» (“. . .if we must be constrain’d, / . . . if we may not let the Muse be free, / She will be bound with garlands of her own.”). А отже ми маємо берегти наше мистецтво і захищати його від тих, хто хоче насадити свої неприпустимі обмеження на наші витвори, незалежно від того, чи вони заявляють, що це «для нашого ж блага» чи «на благо суспільства».

Іван Григорович, головний герой роману російського [заздалегідь перепрошуємо за цитування, однак в оригіналі книжки «Why Liberty?» ця цитата присутня, тож при перекладі прибрати ми її не можемо — ред.] письменника Василя Гроссмана «Все тече…», казав, що немає сенсу розглядати нашу творчу, соціальну та політичну свободу окремо.

Я раніше думав, що свобода – це свобода слова, друку, совісті. Але свобода – це все життя всіх людей. Ось вона: маєш право сіяти, що хочеш, шити черевики, пальто, пекти хліб із зерна, яке перед тим посіяв, хочеш – продавай його, хочеш – не продавай, і слюсар, і сталевар, і художник, живи, працюй, як хочеш, а не як тобі наказують. А свободи немає і в тих, хто пише книги, і в тих, хто сіє хліб і шиє чоботи.

Митці помирали за використання фотоапаратів, пензликів, ручок, різаків, інструментів, танцювального взуття – всього того, що ми використовуємо, щоб творити мистецтво. Далі саме ми можемо використовувати те саме приладдя, щоб творити мистецтво, яке ми хочемо, чи виконувати нашу роботу, як ми того хочемо, та зробити мистецтво і свободу доступними іншим.

Мистецтво народжується зі свободи,а також, в свою чергу, народжує свободу.

Воно одночасно тривіальне та життєво необхідне, гротескне і прекрасне. Саме по собі воно нас не врятує. Але без нього нас не врятувати. Мистецтво, як казав Річард Вілбер, «завжди важливе питання, моя люба, / питання життя і смерті, про що я був забув».

Переклад з англійської: Тетяна Неприцька.