У своєму короткому тексті філософ Мет Зволінскі розмірковує про справедливість держави загального добробуту з достатньо цікавого для лібертаріанця боку. Він стверджує, що, щоб опонувати сучасній соціальній державі, необов’язково розділяти деякі, сумнівні для багатьох людей, лібертаріанські засновки, достатньо просто дотримуватись здорового глузду в моралі.

Лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту насправді лиш результат послідовного застосування здорового глузду в моралі.

Лібертаріанці переважно виступають проти держави загального добробуту. Почасти це носить прагматичний характер. Лібертаріанці часто стверджують, що соціальне забезпечення сприяє утриманству та руйнує стимули до праці. Але більш важливе джерело цієї опозиції — більш лібертаріанське за духом джерело — це те, що держава загального добробуту є примусовою. Одна річ — віддавати власні кошти на благодійність, зовсім інша — робити те, що чинить держава, і давати гроші, які ви примусово у когось забрали.

Назвімо це Основною Лібертаріанською Позицією стосовно держави загального добробуту.

Основна Лібертаріанська Позиція (ОЛП): Примусовий перерозподіл багатства державою в цілому неправильний. [1]

Лібертаріанці часто захищають Основну Лібертаріанську Позицію, звертаючись до двох інших тверджень:

Відсутність позитивних обов’язків (ВПО): Люди не мають ніяких позитивних моральних зобов’язань з надання допомоги іншим нужденним.

Принцип ненападу (NAP): Застосування фізичної сили завжди морально неприпустиме.

Якщо ВПО правильне, то не може бути ніякого виправдання для відйому грошей у Пітера, щоб заплатити Полу, навіть якщо Пітер багатий, а Пол відчайдушно бідний. Але навіть якщо ВПО є хибним, а у нас є позитивні зобов’язання стосовно інших, NAP передбачає, що з моральної точки зору неприпустимо використовувати силу для примусу до надання такої допомоги.

Я вважаю, що і ВПО, і NAP хибні. Але також думаю, що ОЛП — правильна. Як же тоді можна примирити ці твердження?

Почнімо з NAP. Я вже говорив, що NAP — це хороший принцип, але погане правило. Інакше кажучи, існує дуже сильна моральна презумпція щодо неприпустимості застосування сили проти іншої людини. Але ця презумпція може бути подолана, якщо застосування сили необхідне для того, щоб запобігти чомусь набагато гіршому. Ти не можеш вдарити сусіда, щоб забрати його гроші або коня, але ти можеш вдарити його, якщо з якихось причин це єдиний спосіб врятувати тисячі інших людей від смерті.

Що ж стосується ВПО, то приклад Тонучого Малюка Пітера Сінгера переконує мене в тому, що ми дійсно маємо моральне зобов’язання допомагати іншим у деяких надзвичайних ситуаціях, коли ми можемо надати допомогу з відносно невеликим ризиком або витратами. Я навіть вважаю, що такі зобов’язання, принаймні в деяких випадках, є такими, що підлягають виконанню. Припустімо, ми з вами стоїмо на краю мілководдя, спостерігаючи, як тоне малюк. Якщо я фізично не в змозі самостійно врятувати дитину, а ви просто не бажаєте цього робити, думаю, було б виправдано, якби я пригрозив вам фізичною силою, щоб змусити вас врятувати його. Так, застосування сили морально неправильне. Але у цьому випадку альтернатива морально значно, значно гірша.

Як же я тоді можу погодитися з ОЛП? Якщо у нас є здійсненні зобов’язання з порятунку потопаючих дітей, хіба ми не можемо стверджувати, що держава загального добробуту є виправданою як спосіб змусити рятувати тих людей (включаючи дітей), які «тонуть» у злиднях?

Я так не вважаю. І хоч це трохи відрізняється від головного аргументу в його книзі, думаю, Майкл Г’юмер наводить досить переконливі аргументи на користь ОЛП у 7 розділі «Проблеми політичної влади».

Розгляньмо варіант справи Тонучого Малюка, який Г’юмер називає справою «Некомпетентного Спостерігача»:

«Є тонуча дитина, якій ви не можете допомогти безпосередньо, але можете змусити неохочого спостерігача вжити заходів. Цього разу, однак, припустімо, що навіть якщо ви змусите перехожого увійти в ставок, щоб витягнути дитину, при цьому неясно, чи дійсно дитина буде врятована… По-друге, припустімо, що є шанс, що на шляху до порятунку тонучої дитини спостерігач випадково вдарить одного або декількох інших дітей у ставку, які потім потонуть. Вам важко оцінити ці ймовірності, тож неясно, чи є очікувана чиста вигода від примусу до “допомоги” позитивною чи негативною».

Чи буде допустимим примус перехожого у цьому випадку? Г’юмер каже: «Ні», — я погоджуюсь. Але, звісно, цілком розумно мати точно такі ж побоювання з приводу держави загального добробуту, як і з приводу Некомпетентного Спостерігача. Не ясно, чи держава загального добробуту дійсно успішна в «порятунку» бідних, і немає нічого неймовірного в тому, що моральні небезпеки, які вона створює, дійсно сприяють цій проблемі. Може бути, що так і є, а може й ні. Але точка зору Г’юмера — не просто звичайна консеквенціалістська позиція, згідно з якою держава загального добробуту не працює. Це більш тонка думка, що сильна презумпція проти примусу може бути подолана, тільки якщо ми можемо бути досить впевнені, що примус дійсно ефективний і необхідний для запобігання небажаному злу. Тобі може бути дозволено змусити Х запобігти серйозному злу, що може статись з Y. Однак тобі краще бути збіса впевненим, що примус насправді допоможе Y, а не навпаки.

Але заждіть, є ще дещо. Чи дійсно ті, хто отримує вигоду від американських програм соціального забезпечення, аналогічні «дітям, що тонуть»? Г’юмер знаходить кілька причин вважати, що це не так.

По-перше, хоч злидні в Сполучених Штатах можуть бути жахливим, дуже мало американців перебуває під серйозною загрозою смерті від них. За світовими стандартами, американські бідняки досі входять до числа найбагатших людей на планеті. Якщо хтось і тоне в злиднях, то це бідні в країнах, що розвиваються, які дійсно вмирають від них.

Бранко Мілановіч, «Заможні та незаможні», ст. 116
Бранко Мілановіч, «Заможні та незаможні», ст. 116

По-друге, порятунок тонучого малюка — це одноразове втручання, водночас боротьба з бідністю (глобальною чи місцевою) вимагає постійного примусу. Як я писав раніше:

«Розумно думати, що люди мають моральний обов’язок (навіть примусовий) врятувати всіх тонучих дітей, з якими вони стикаються, оскільки очікувана вартість, яку це зобов’язання покладає на будь-яку особу, є надзвичайно низькою, тоді як очікувані соціальні вигоди високі. Однак якби ми вважали, що люди зобов’язані рятувати голодних дітей за кордоном, так само як тонучих у ставках дітей, то ми понесли б величезні витрати. Ми можемо жити багатим, нормальним життям, будучи повністю відданими порятунку кожної тонучої дитини, з якою стикаємось. Зобов’язання врятувати кожну голодну дитину в світі, навпаки, поглине наше життя».

Все-таки відносно легко вирішити проблему Тонучої Дитини. Навпаки ж, певно, майже неможливо вирішити проблему бідності. Найбільше, на що ми можемо сподіватися, це те, що ми її пом’якшимо.

Загалом Г’юмер приходить до висновку, що поміч бідним за допомогою держави загального добробуту не стільки схожа на справу Тонучого Малюка, скільки на те, що він називає «Благодійним Пограбуванням»:

«Ви заснували благодійну організацію для надання фінансової допомоги бідним. Щоб зібрати необхідні кошти, ви грабуєте людей на вулиці».

Навіть якщо ви думаєте, що ми зобов’язані врятувати Тонучого Малюка, справді, навіть якщо ви думаєте, що було б виправдано змусити когось врятувати Тонучого Малюка, ви навряд чи думаєте, що дії, описані в Благодійному Пограбуванні, морально допустимі. Але хіба це не більше схоже на нашу реальну державу загального добробуту? Як і держава загального добробуту і на відміну від випадку Тонучого Малюка, вона намагається пом’якшити (а не вирішити) проблему відносної бідності (а не надзвичайної ситуації, яка загрожує життю) за допомогою сталої програми примусу (а не одноразового втручання).

Тож, якщо, на вашу думку, Благодійне Пограбування морально неприпустиме, чому ж те саме не стосується американської держави загального добробуту?

Як знають мої постійні читачі, я не впевнений, що всі форми соціальної держави необґрунтовані — і, звісно, не всі вони однаково невиправдані. За інших рівних умов система соціального забезпечення, яка дешевша та ефективніша, є виправданішою, ніж система соціального забезпечення, яка є неефективним дорогим сміттям. Я також, як і Г’юмер, вважаю, що примусовий перерозподіл на користь дійсно відчайдушно бідних був би більш виправданим, ніж перерозподіл, спрямований на допомогу відносно багатим американцям.

Але якщо те, про що я тут написав, правильне, то лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту ще сильніша, ніж зазвичай вважається. Оскільки вона не залежить, як зазвичай думають, від суперечливих засновків, закладених у ВПО і NAP. Все, що необхідно, — це презумпція проти примусу і розумні сумніви в ефективності держави загального добробуту в досягненні заявлених цілей. Це положення, під якими повинна підписатись більшість розумних людей. Таким чином, лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту насправді є результатом послідовного застосування здорового глузду в моралі.

Примітки

1. Моя кваліфікація тут навмисна. Для того щоб погляди таких лібертаріанців, як Мілтон Фрідман і Фрідріх Гаєк, були репрезентативними, надання скромної системи соціального захисту мусить бути сумісним принаймні з деякими формами лібертаріанства.

Переклад: Роман Лішнянський