Автор: Ніл Маккласкі
Мабуть, ніщо не відображає краще, якою має бути засада системи освіти у вільному суспільстві, ніж пояснення Декларації незалежності щодо обов’язку уряду: захищати права людей, а особливо «життя, свободу і прагнення до щастя». Це має бути система, що ґрунтується на вільних рішеннях про те, чого навчати і що вивчати, коли і як здобувати освіту, як убезпечувати і захищати різноманітних людей, ідеї та стилі життя. Відверто кажучи, система повинна ґрунтуватися на намірах прямо протилежних тим, які відкрито пропонує багато з тих, хто просуває державну, тобто урядову, освіту. Вони хочуть стандартизувати свідомість. Участь держави має обмежуватися лише вирішенням проблем, пов’язаних із доведеною недбалістю за дітьми, а в інших випадках освіта має бути залишена на власний розсуд зацікавлених сторін.
ПОВИННІ … ВИРОБЛЯТИ … ГРОМАДЯН!
Як країна, що заснована на перелічених у Декларації ідеалах, дійшла до системи, у якій майже 90% учнів початкових і середніх шкіл ходять у державні навчальні заклади, навчаються за зазвичай сформованими державою програмами і перебувають під загальним зростаючим керівництвом федерального уряду? Численні фактори зіграли свою роль, але найпотужнішим, мабуть, був страх. Страх, що деякі люди можуть бути недостатньо прив’язані до держави, або недостатньо моральні чи економічно конкурентоспроможні, або що вони просто можуть бути занадто різними. Здебільшого саме страх, який плекають політичні еліти, а іноді й широкі верстви населення, привів нас до такого нелібертаріансього становища.
Деякі представники покоління батьків-засновників були одними з перших прихильників скерованого державою навчання. Страх, який багато хто з них схоже відчував, був не зовсім ірраціональним, хоча він і змусив їх запропонувати варіант шкільної освіти, що суперечить свободі закладеній в основі їхньої нової нації. Створення країни з суверенним народом було сміливим кроком і багато хто із засновників серйозно побоювався давати «народу» контролювати важелі управління урядом. Нова країна також складалася зі штатів, які часто мали більше шансів викликати народну лояльність, ніж федерація, яку вони складали. Було зрозуміло, що дехто хотів би, щоб система освіти була спрямована на просвіту народу, щоб захиститися від поганого уряду і сприяти прив’язаності до нової країни.
Один із політиків, що підписали Декларацію незалежності, генерал-хірург континентальної армії і вельми значущий пенсільванець, Бенджамін Раш, мабуть, найбільш прямо заявив про своє бажання використовувати державну освіту для управління свободою. У своїх «Думках про належний спосіб освіти в республіці» («Thoughts upon the Mode of Education Proper in a Republic») він писав: «Наші школи, виробляючи одну загальну і єдину систему освіти, зроблять народну масу більш однорідною і тим самим полегшать пристосування до єдиного і мирного правління». Він продовжив: «Наша країна включає в себе сім’ю, друзів і приватну власність. Перевагу слід надавати їм усім… нехай наш вихованець буде навчений, що він не належить самому собі, а є суспільною власністю».
Відомий правописець і укладач словників, Ной Вебстер, закликав до державного шкільництва, яке би прищеплювало прихильність до нової нації. Це означало викладання чисто американського фонетично логічнішого правопису англійських слів: без «u» у слові «color» чи «k» у слові «music». Він писав: «Американці, розкрийте свій розум і дійте як незалежні істоти. Ви були дітьми достатньо довго, ви були підконтрольними і підпорядкованими предметами інтересу гордовитих батьків. Тепер у вас є власні інтереси, які ви повинні примножувати і захищати, у вас є імперія, яку ви повинні піднімати й підтримувати своїми зусиллями і національний характер, який ви повинні утверджувати і поширювати своєю мудрістю та чеснотами». Вебстер був дуже успішним у поширенні свого американського правопису, але в першу чергу не через державну освіту, як він того бажав. Ні, він досяг успіху завдяки мільйонам людей, які самостійно купували його широко популярні орфографічні посібники.
Страх інакшості, особливо інакшості моралей, підживлював державну освіту навіть більше, ніж слабка прив’язаність до країни. Майже всі відомі перші прихильники державного шкільництва наголошували на потребі у доброчесних громадянах країни, де править народ, і така доброчесність загалом визначалася як прихильність до елітарних, у широкому сенсі, протестантських цінностей. Раш, Вебстер, Джордж Вашингтон та багато інших наголошували на необхідності чеснот. Це також було головною темою для, першого секретаря Массачусетської ради освіти і «батька загальноосвітньої школи», Горація Манна.
Манн належав до бостонської еліти, яка у 1830-х і 1840-х роках стала головним борцем за єдину безкоштовну державну школу. Читаючи його об’ємні праці на захист загальноосвітніх шкіл, можна чітко побачити, що Манн вважав: занадто багато батьків морально непідготовлені та небезпечно далекі від правильного вихованні дітей. Певним поштовхом до такої думки став приїзд безлічі селян Нової Англії до міст у зв’язку з бурхливим розвитком індустріалізації в регіоні. Схоже, Манн сприймав їх як недоумків і критикував усе, починаючи затулянням важливих, на його думку, шпарин у дитячих ліжечках і закінчуючи незнанням френології – віри в те, що випуклості черепа розкривають важливу інформацію про психічний стан людини. Він також бачив, як нестримні ниці бажання, призводять до такого зла як лотерея, що, за його словами, «роз’їдає мораль цілих верств населення». Він заявляв, що лотереї «чекають на світанок загального просвітництва, яке можуть так швидко дати загальносвітні школи. Тоді вони будуть викорінені з країни назавжди». (Сьогодні, звичайно, багато країн виправдовують лотереї, частково спрямовуючи частину прибутку на державні школи). Манн стверджував, що, навчаючи своєрідної пан-протестантської моралі і перекриваючи дурість батьків, загальні школи створять «більш далекоглядний інтелект і чистішу мораль, ніж ті які будь-коли існували серед людських спільнот».
Із часом страх роз’єднаності та несхожості став ще сильнішим, оскільки прибували хвилі людей не англосаксонського, чи протестантського походження, включаючи німців, ірландських католиків, іммігрантів зі Східної та Південної Європи, а також мексиканців та азіатів. Зіткнувшись із такими демографічними потрясіннями, державну освіту розширили, а контроль над нею робили дедалі більш централізованим.
Частково така реакція була зумовлена почуттями сільського населення та «середньої Америки», де сформувалося переконання, що державне навчання, яке прищеплює християнську мораль і сильну прив’язаність до країни, відкриє 1000-річний період просвітництва, який передуватиме поверненню Христа. «Просвітлюйте підростаюче покоління розумово, морально, фізично, як воно і належить, – проголошував сенатор-республіканець, – і ця нація і цей світ пройдуть тисячоліття протягом ста років».
У більш міських районах сильнішим стимулом був страх перед ізольованими етнічними та мовними спільнотами, які керують власними школами та впроваджують «неамериканський» спосіб життя. Свою роль також зіграло потужне бажання забезпечити слухняними працівниками постійно зростаючі заводи. Міські еліти зміцнювали владу через дедалі більші шкільні округи, усуваючи часто етнічно однорідний сусідський контроль і створюючи укомплектовану «експертами» бюрократію. Ці «експерти» застосовували науку у шкільній освіті, організовуючи її за промисловим зразком і вирішуючи за допомогою таких інструментів як тести на IQ, яке майбутнє чекає учнів. Це часто перетворювало школи на бездушні фабрики призначені для виробництва американізованих продуктів. Дійсно, історик Девід Тайк писав, що міські діти часто надавали перевагу роботі на фабриці, а не навчальним закладам. Як він розповідає, один 13-річний хлопчик плакав, коли його відправили до школи: «Вони б’ють тебе, якщо ти не вчишся, вони б’ють тебе, якщо ти шепочешся, вони б’ють тебе, якщо у тебе в кишені нитка, вони б’ють тебе, якщо твій стільчик скрипить, вони б’ють тебе, якщо ти не встаєш вчасно, вони б’ють тебе, якщо ти запізнюєшся, вони б’ють тебе, якщо ти забуваєш сторінку.»
Для декого мета створення однорідної державної освіти була очевидною. Провідний мислитель прогресивної епохи Елвуд Каберлі писав таке про не-«англо-тевтонських» іммігрантів:
«Ці люди мають тенденцію осідати груповими поселеннями по всіх усюдах і встановлювати свої національні манери, звичаї та обряди. Наше завдання полягає в тому, щоб розбити ці групи поселень, асимілювати і об’єднати цих людей як частину нашої американської раси, прищепити їхнім дітям, наскільки це можливо, англосаксонське уявлення про праведність, закон і порядок, а також пробудити в них пошану до наших демократичних інститутів і до тих речей у нашому національному житті, які ми, як народ, вважаємо непорушною цінністю.»
Сьогодні цілі явної асиміляції не важать так багато, як тоді, коли сучасна система була закладена в індустріальну епоху, але створення однорідності лишається метою. Теоретики демократії та освіти, такі як президентка Пенсильванського університету Емі Гутманн, стверджують, що уряд повинен контролювати освіту, оскільки суспільство в цілому (так, ніби ми всі поділяємо один розум) повинне мати можливість увіковічувати себе. Аналогічно, надання людям можливості обирати школи і при цьому не жертвувати своїми податками, піднімає загрозу «балканізації» – розколу країни і, ймовірно, подальшої війни. Як писав суддя Джон Пол Стівенс висловлюючи свою незгоду щодо справи Зелман проти Сіммонса-Гарріса, яка визнала шкільні ваучери прийнятними відповідно до Конституції США, поки батьки мають вільний вибір:
«На мені відіграло роль розуміння впливу релігійної ворожнечі на рішення наших предків мігрувати на цей континент, а також на рішення сусідів на Балканах, у Північній Ірландії та на Близькому Сході не довіряти одне одному. Кожного разу, коли ми виймаємо цеглину зі стіни, яка була призначена відокремити релігію й уряд, ми збільшуємо ризик релігійної ворожнечі і послаблюємо фундамент нашої демократії.»
Окрім страху відмінностей та роз’єднаності, існує побоювання, що за відсутності державної школи діти не отримають освіти взагалі, або отримають її погано. Відповідно країна постраждає в науковому та економічному плані. На початку 20-го століття Куберлі писав, що державна освіта повинна готувати людей до їхніх наперед визначених місць в економіці. «Ми повинні відмовитися від надзвичайно демократичної ідеї, що всі рівні і що наше суспільство позбавлене класів», – писав він. «Працівник залишається працівником; найманий працівник залишається найманим працівником».
У 1950-х роках, після шокуючого свідомість запуску радянського «Супутника-1», реформування системи освіти вважалося ключовим для того, щоб наздогнати нашого заклятого ворога. У 1980-х роках страх перед економічною смертю від отрути поганої освіти викристалізувався у федеральній доповіді «Нація в небезпеці» («A Nation at Risk»), яка починалася словами: «Наша нація в небезпеці. Нашу колись беззаперечну перевагу в торгівлі, промисловості, науці та технологічних нововведеннях витісняють конкуренти з усього світу». Далі в тексті зазначалося: «Якби недружня іноземна держава спробувала нав’язати Америці посередні освітні показники, які існують сьогодні, ми цілком могли б розглядати це як акт війни». Звіт став основоположним у подвоєнні командно-адміністративної системи державного шкільництва і допоміг надихнутися на створення Національних освітніх цілей і, зрештою, федерального закону «Жодної дитини позаду» (No Child Left Behind Act), який вимагав від усіх штатів централізованих стандартів, тестів і покарань для шкіл з низькими досягненнями. Безсилля цього закону призвело до того, що Вашингтон намагався змусити штати прийняти єдині національні стандарти навчальної програми, відомі як «Загальне ядро» (Common Core).
ЛІБЕРТАРІАНСЬКЕ БАЧЕННЯ ОСВІТИ
Лібертаріанське бачення освіти не скуте страхом не лише тому, що лібертаріанці шанують свободу і ненавидять державний примус (примус, підкріплений законною монополією на силу), але й через переконливі докази того, що свобода діє. Це бачення, у якому сім’ї та учні обирають освіту в тих обсягах і термінах, у яких вони бажають, а освітяни вільно вирішують, що викладати та як і за яку ціну це робити. Це бачення, в якому освіта не є привілейованою порівняно з незліченною кількістю інших товарів, що конкурують за наші обмежені ресурси. Житло, відпочинок, транспорт, відеоігри, найновіші надбання моди, щорічні медогляди, солодка вата, і так далі, і тому подібне – це також бачення в якому політична більшість чи впливова меншість не має права вказувати всім, за яке навчання вони будуть платити. Таке бачення передбачає лише одну роль держави: втручатися, якщо діти не отримують навичок грамотності та лічби, необхідних для того, щоб стати вільними дорослими.
За всіма ознаками і цілями, освіта в лібертаріанському світі працювала б як вільний ринок, який є просто черговим способом дати назву вільному суспільству. Освітяни створили б школи, або репетиторські послуги, або онлайн-академії, або винайшли б машини, які миттєво наповнюють мозок знаннями, і самі вирішували б, чого, коли і як вони будуть навчати. Вони б не залежали від державних навчальних програм чи тестувань. Вони вирішували б, чи викладати цілу мову, або фонетику, чи потрібно вивчати математику, щоб отримати диплом їхньої школи і чи викладати історію з точки зору парадигми «великої людини», чи як нескінченну класову боротьбу. Вони могли б тестувати учнів щодня, проводити лише національні стандартизовані перевірки раз на рік, або не проводити їх узагалі. Вони могли б стягувати плату на основі індивідуальних потреб і брати стільки скільки, на їхню думку, варта надана ними освіта. Могли би визначати, чи хочуть вони займатися благодійністю і приймати рішення щодо безлічі інших міркувань, які можуть мати мільйони окремих людських індивідів. Вони би не потребували майже ніякого регулювання, можливо, лише елементарних санітарних та пожежних перевірок для фізичних установ, тому що реальна безпосередня підзвітність буде здійснюватися через клієнтів, які будуть використовувати свої власні гроші або гроші, добровільно надані їм іншими та вирішувати, чи варта надана послуга їхніх тяжко зароблених коштів.
Такий підхід був би особливо сприятливим для тих, хто причетний до освіти. Батьки, представляючи інтереси своїх дітей, обирали б школи на основі тих критеріїв, які вони вважають важливими і в тому порядку, якому вони надають пріоритету у компонентах освіти, починаючи від часу початку занять і закінчуючи тим, чи має заклад Езопа чи Заратустру в основній навчальній програмі. Ціна також була би врахована, як і має бути: ціни – це те, як ми визначаємо, наскільки всі колективно оцінюють одну річ порівняно з будь-якою іншою. Ми цінуємо автомобіль за 20 000 доларів у 200 000 разів більше, ніж цукерку за 10 центів і водночас дозволяємо людям зважувати освіту на тлі незліченної кількості конкуруючих запитів відповідних їхнім ресурсам.
Але чи не буде ціна занадто високою для багатьох сімей? Середня ціна приватної школи становить близько 11 000 доларів на рік, що, безумовно, здається досить страшним числом. Але школи та благодійні організації часто допомагають людям платити, і благодійні пожертви, ймовірно, значно зросли б, якби ми не покладали на державу обов’язок надавати «безкоштовну» освіту.
При цьому вартість освіти майже напевно знизиться. У нинішній системі школи, які відвідує переважна більшість людей, не конкурують між собою ціною, чи чимось іншим. Найближче до ідеї ми бачимо міста, які певною мірою конкурують за мешканців, а школи є лише частиною цієї дурної конкуренції, об’єднаної з державними послугами, такими як поліція та парки. Це об ʼєднання відбувається за рахунок податку на нерухомість, який люди мусять сплачувати не маючи іншого вибору. Можливості будь-якого району виділити себе були суттєво обмежені, оскільки штати і федеральний уряд централізували рішення щодо всього, від академічних стандартів до кваліфікації вчителів.
Вільна оплата послуг освітян, коли сім’ї платять власними коштами або коштами, які вони добровільно отримують від інших (чи то від бабусі, чи то від церковних парафіян), буде чинити постійний тиск у бік зниження цін. Сім’ї стали б спрямовувати набагато більше інвестицій в освіту та усвідомлювати ці витрати, а провайдери конкурували б через ціни серед усього іншого. Увесь цей тиск став би стимулом до чогось відмінного, до того що зведено до мінімуму в державній освіті, тобто до інновацій. У нинішній системі необхідність для окремих шкіл працювати з великими, дуже різноманітними учнівськими колективами і відповідати вимогам штату з федеральним урядом, душить численні потенційні шляхи для спеціалізації та інновацій, які могли б значно знизити вартість освіти.
Легко уявити собі багато інновацій, що зменшують витрати. Почнемо з майстерності в порівнянні з витратами часу на навчання: якщо деякі учні можуть навчитися читати за кілька місяців, можливо, за допомогою комп’ютера, вони можуть перейти до наступного предмету, а не чекати тижнями, чи місяцями, поки інші учні їх наздоженуть. Усі діти потенційно могли б просуватися до завершення навчання набагато швидше, якби не були прив’язані до шкільної програми, яка має тривати шість годин на день, 180 днів на рік. Школи могли б заощадити гроші за рахунок більших класів з кваліфікованішими вчителями. Можливо, навіть з вчителями, яким платять за підпискою і які навчають сотні тисяч дітей щороку, як у південнокорейських «школах-зубрилках». Можливо, дехто вирішить, що мистецтво, домашня економіка чи тригонометрія не потрібні, не кажучи вже про навчальні аудиторії, які потребують платних моніторів. І це лише можливості, які ми можемо легко собі уявити. Насправді чудова річ у впровадженні інновацій полягає в тому, що нам важко передбачити кардинальні зміни, із якими хто-небуть десь, можливо, просто грається в своїй голові просто зараз.
ЛЕГІТИМНА РОЛЬ УРЯДУ
Чи мала б держава якусь роль у лібертаріанському освітньому світі? Так, але вона була б зведена до відносного розміру шпильки. Фундаментальна відмінність між тим, як лібертаріанці знаходять підхід до освіти та багатьох інших питань (таких як наркотики, трудове законодавство, релігійні права), полягає в тому, що освіта, принаймні на рівні K-12, стосується дітей, а не дорослих, а основний лібертаріанський принцип полягає в тому, що уряд не повинен втручатися в добровільні обміни між дорослими, які здатні до самоврядування, тобто за визначенням, не є дітьми.
Оскільки діти, як правило, не вважаються здатними до самоврядування, хтось повинен діяти від їхнього імені. Це можуть робити батьки, уряд або і одні, і другі. Повинен існувати потужний опір будь-яким спробам уряду спеціально контролювати дітей, особливо зважаючи на те, що це може зробити з дитячою свідомістю. Надайте уряду такі повноваження, і вона занадто часто закладатиме підґрунтя для увічнення влади тих, хто її має, навіюючи відповідні ідеї дітям. Звичайно, батьки також намагатимуться прищепити дітям свої власні переконання і цінності, але набагато краще, щоб такі рішення були децентралізовані, щоб у суспільстві могли розквітнути тисячі «квітів» – ліберали і консерватори, атеїсти і відроджені християни, фанати «Янкіз» і «Ред Сокс» і щоб, коли діти стануть дорослими, у них була незліченна кількість життєвих шляхів, із яких вони могли б вибирати.
Але є ще питання, як дати дітям можливість стати дорослими, що самі собою керують. Тут батьки зобов’язані забезпечити дитину хоча б базовими навичками, щоб вона могла обирати свій власний шлях, коли стане дорослішою. Можна сказати, що діти мають право на освіту, але відповідний обов’язок лежить лише на батьках. Скажімо, що цей обов’язок лежить на суспільстві через уряд, і всі люди змушені давати освіту дітям, до появи яких на світ вони не мали жодного відношення. Також їм потрібно приймати колективні рішення, що обмежують свободу вибору у навчанні. Члени суспільства можуть абсолютно добровільно допомагати навчати чужих дітей – це і є справжня спільнота і справжня благодійність, але юридичне зобов’язання накладатися не повинне.
Як би це працювало? Уряд вимагав би від усіх батьків, щоб їхні діти отримали базові навички, необхідні для подальшого самостійного навчання. Під цим маються на увазі базова грамотність і математика, вміння читати, писати і рахувати – те що необхідне, щоб зрештою взятися до вивчення історії, науки, мистецтва та багатьох інших предметів, у яких більшість людей хочуть бути обізнаними. Такі навички дозволять учням вирішувати незліченну кількість питань: еволюція, Новий курс, статеве виховання, усе це є надто суперечливими, щоб дозволити уряду вирішувати, що і як викладати. Незрозуміло, де має бути проведена межа базової грамотності та математики. Можливо, мова повинна йти про вміння читати на рівні восьмикласника і здатність впоратися з алгеброю, але важливо, щоб уряд переймався лише базовими навичками.
Звичайно, переважна більшість батьків піклується про дітей і ймовірно захоче, щоб вони вавчили набагато більше. Дійсно, біологія людини змушує батьків турбуватися про своїх дітей. Дорослі також можуть мати егоїстичну мотивацію, бажаючи, щоб діти попіклувалися про них у старості. Для цього їм знадобляться економічні засоби, на наявність яких значно впливає рівень освіти.
Базові навички грамотності та лічби не будуть нав’язуватися через примусове відвідування школи, або через відправлення інспекторів до всіх дитячих будинків, або якимось подібним чином. Натомість, відмова від навчання розглядатиметься як будь-який інший вид нехтування. Про підозру в неналежному навчанні повідомляли б органам влади – це міг би зробити сусід, або батьки друзів, які попросили дитину прочитати щось і виявили, що та не може. Тоді поліція мала б провести розслідування. Якщо органи знайшли достатньо доказів недбалого ставлення до дитини, вони б висували звинувачення, і батьки, які б вважалися невинними, поки їхню відповідальність не було доведено, поставали б перед судом. Лише якщо їхню вину визнали, держава могла би втрутитися, вимагаючи забезпечити дитину освітою, а за необхідності й примусово надаючи її. Звичайно, такій ситуації майже напевно передуватиме гірша недбалість; батьки, які повністю ігнорують освіту своїх дітей, швидше за все, проявляють недбалість у більш небезпечний і ранній період життя дитини. Наприклад, не годуючи, або не одягаючи її належним чином.
ДОКАЗ
На жаль, увесь світ прийняв таку саму структуру базової освіти як і Сполучені Штати, тому знайти реальні приклади освітніх систем, які були б близькі до лібертаріанського бачення, неможливо. Однак ми можемо побачити деякі бліді відтінки цієї ідеї, щоб мати певні докази того, що вона може спрацювати. Багато розвинених країн, наприклад, Бельгія, Канада і Нідерланди, мають системи, які пропонують набагато більший вибір у порівнянні з американською системою освіти і всі вони випередили США за результатами останньої Програми міжнародного оцінювання учнів. Звичайно, на результати тестів впливає багато факторів і різні тести дають різні результати, тому сприймайте це з часткою скептицизму. Експерти з інших систем також загалом не відзначають негативного зв’язку між вибором і соціальною згуртованістю – тим, про що так турбувалися перші прихильники державної школи. Дійсно, Нідерланди вже давно мають дуже ліберальну систему вибору, коли майже кожен може обирати між безліччю шкіл. Тож, незважаючи на високу популярність релігійних шкіл, населення стало надзвичайно світським.
Ми також можемо поглянути на нашу власну систему вищої освіти, щоб побачити переваги більшої свободи. Американська вища освіта сильно субсидується урядом, але навчання є добровільним, навчальні заклади мають значну автономію і велика частина субсидій надається студентам, які вільно вирішують, який навчальний заклад їм відвідувати. Результатом є система, що пропонує велику різноманітність навчальних закладів, включаючи громадські коледжі, приватні ліберальні художні заклади, комерційні установи і великі державні науково-дослідні інститути, такі як Мічиганський університет і Ліга Плюща. Ця система сприяє спеціалізації та конкуренції і в результаті американські навчальні заклади регулярно змагаються один з одним за залучення найкращих науковців світу.
Тим часом, більшість країн керують своїми системами вищої освіти так само, як ми надаємо освіту для K-12: навчання в основному безкоштовне для студентів і надається в державних установах. Як наслідок, американські коледжі регулярно очолюють міжнародні рейтинги, а країна є найпопулярнішим місцем для студентів, які навчаються за межами батьківщини. Найбільшою нашою проблемою є ціни: ціни на навчання зазвичай майже щороку значно перевищують інфляцію, але ця проблема підживлюється урядом, а не свободою. Програми допомоги студентам, такі як гранти на навчання та федеральні позики, допомагають студентам платити за високі тарифи, а коледжі підвищують ціни, щоб залучити завжди бажані кошти.
Ми також можемо поглянути на деякі з найбідніших місць у світі, щоб побачити важливість того, що люди платять за навчання власними грошима, а освітяни працюють заради прибутку. Дослідник Джеймс Тулі задокументував широке розповсюдження комерційних шкіл у багатьох найбідніших частинах планети, таких як Гайдарабад в Індії, та Лагос у Нігерії. Ці школи працюють із найбіднішими сім’ями світу і, як правило, перевершують за якістю навчання краще фінансовані державні школи. Чому? Тому що їхні платоспроможні клієнти підуть, якщо будуть незадоволені. При цьому в державні школи гроші надходять незалежно від задоволення клієнтів.
Історія також може показати нам, що свобода працює в освіті. Британська традиція часів американської колонізації по своїй суті не передбачала втручання держави в освіту і саме це намагалися перейняти американці. У деяких колоніях від батьків вимагали надання базових навичок дитині, що було схоже на лібертаріанське бачення. Проте, схоже, великий прорив стався в 1647 році, коли штат Массачусетс прийняв Закон про старий обман сатани (Old Deluder Satan Act), який зобов’язав усі міста з населенням від 50 до 99 сімей утримувати когось для навчання дітей, а міста з населенням 100 і більше сімей – утримувати граматичну школу. Однак навчання в школі не передбачалося безкоштовним, відвідування не стало обов’язковим і зрештою дотримання закону в Массачусетсі припинилося, його не було відтворено в більшості інших колоній.
Відсутність державного шкільництва не мала негативного впливу на навчання: до 1840 року понад 90% білих дорослих були грамотними. Із іншого боку, уряди часто забороняли афроамериканцям навчатися читати. Відсутність державного шкільництва також не мала негативного політичного впливу. До того, як з’явилося державне шкільництво, нація проголосила свою незалежність, прийняла декларацію, у якій виклала свої основоположні принципи, перемогла в революції і прийняла Конституцію, якою ми досі користуємося. Ось вам і необхідність державного шкільництва для вільної нації.
А як щодо асиміляції новоприбулих? Державні школи часто брали на себе це завдання, але факти свідчать, що іммігранти асимілювалися і без регулярно жорстких зусиль шкіл. У той час як примусові заходи зазвичай принижували іммігрантів і викликали опір, новоприбулі мали природний стимул влитися в суспільство, бажано без необхідності жертвувати частиною своєї заповітної ідентичності. Просто життя комфортніше, коли ти маєш спільні інтереси з суспільством і нехай це буде зацікавленість у бейсболі, популярній музиці чи гамбургерах. У економічному плані легше просуватися, якщо ти можеш працювати з людьми з інших спільнот.
Є також переконливі докази того, що приватні школи, як правило, кращі, ніж державні, коли мова йде про прищеплення головних громадянських та соціальних цінностей, таких як право голосу або волонтерство у своїй громаді. Можливо, причина полягає в тому, що приватні школи замість того, щоб пропонувати навчання за найбанальнішими спільними переконаннями з ціллю уникнути конфлікту між різними групами, можуть надавати суворі та чіткі навчальні програми з громадянської освіти, які приймаються всіма учнями, тому що всі вони навчаються там добровільно.
Звичайно, якщо подивитися за межі освіти, ми матимемо набагато кращі приклади того, як працюють вільні ринки, чи то постійне вдосконалення повсюдної побутової електроніки, чи то сервіси спільного користування автомобілями, такі як Uber та Lyft. Ми бачимо, що свобода забезпечує нас необхідними речами і постійно їх вдосконалює. Освіті не притаманне нічого, що ставило б її в інше положення.
ПРОПУСТІТЬ ВАУЧЕРИ — СВОБОДУ ЗАРАЗ!
Якщо лібертаріанське бачення освіти є таким чудовим, навіщо перейматися напівзаходами на кшталт ваучерів чи податкових пільг для тих, хто користується послугами приватних шкіл, або жертвує кошти групам, які надають стипендії? Чому б негайно не відокремити школу від держави, скасувавши закони про обов’язкове відвідування навчальних закладів та державне фінансування освіти? Чому б не вирушити відразу до землі обітованої?
По-перше, знадобиться певний час, щоб широкі верстви населення відійшли від державної школи. Ніхто з нині живих не пам’ятає часів, коли обов’язкова освіта та відвідування державної школи були чимось незвичним. Багато людей просто припускають, що освіта дорівнює державному навчанню, а ідея вибору школи для них майже незбагненна, не кажучи вже про наявність абсолютного вільного ринку. Навіть якби ця концепція була широко поширена, відносно небагато людей мають реальний досвід вибору шкіл, принаймні окрім купівлі будинку в «хорошому районі». Неминучим є перехідний період, протягом якого люди змінюють своє мислення від пасивних отримувачів шкільної освіти до її активних здобувачів.
По-друге, необхідно вирішити практичні питання. Якщо рух до повної свободи не призведе до того, що більшість людей перейде до онлайн-освіти, а навіть їй знадобиться певний час, щоб збільшити масштаби, приватні школи не матимуть достатньо місць, щоб раптово прийняти десятки мільйонів нових учнів. Багато державних шкіл перетворяться на приватні, але це також вимагатиме адаптації до автономії у формуванні навчальних планів, наймі на роботу та виконанні безлічі інших функцій. Більше того, районні та штатні працівники освіти більше не будуть потрібні в набагато економнішій приватній системі і їх потрібно буде звільнити.
ВИСНОВОК
Державна освіта несумісна з вільним суспільством. Як і багато іншого, що протистоїть свободі, ця система значною мірою ґрунтується на страху – страху інакшості та страху економічного провалу. Лібертаріанці усвідомлюють, що ці страхи безпідставні і що лише освітня свобода відповідає гармонійній, процвітаючій, заснованій на свободі, нації.


ENG
Блог