Автор: Енн Бехан

Мілтон Фрідман — американський економіст і нобелівський лауреат, відомий як найвпливовіший прихильник капіталізму та монетаризму у 20-му столітті.
На початку своєї кар’єри у 1950-х та 1960-х роках Фрідман рішуче відстоював перевагу монетарної політики над фіскальною та вільних ринків над державним втручанням, що вважалося радикальним для усталеної спільноти макроекономістів. На той час у цій сфері домінувала кейнсіанська позиція, згідно з якою фіскальна політика — державні видатки та податкова політика з метою впливу на економіку — була важливішою за монетарну — контроль за загальною пропозицією грошей, доступною банкам, споживачам та підприємствам, — і що уряд, який втручається, може пом’якшити рецесію, використовуючи фіскальну політику для підтримки сукупного попиту, стимулювання споживання та скорочення безробіття.

Основні висновки

Мілтон Фрідман, один з провідних голосів економіки другої половини 20-го століття, популяризував багато економічних ідей, що досі є важливими — насамперед, капіталізм вільного ринку та монетаризм.
Економічні теорії Фрідмана стали відомими як монетаризм, що спростував важливі частини кейнсіанської економіки, школи, панівної в першій половині 20-го століття.
Обстоювання Фрідманом монетаризму було настільки ефективним, що він повернув хід економічної думки від кейнсіанської фіскальної політики до монетарної політики, зосередженої на контролі над грошовою масою з метою контролю інфляції.
Протягом своєї академічної кар’єри Фрідман писав впливові статті про сучасну економіку та публікував новаторські книги, які змінили спосіб викладання економіки.
Кидаючи прямий виклик кейнсіанській доктрині, Фрідман та його колеги-монетаристи стверджували, що уряди можуть сприяти економічній стабільності, контролюючи пропозицію грошей, яка надходить в економіку, і дозволяючи решті ринку саморегулюватися. Він виступав за повернення до вільного ринку, зокрема за зменшення уряду і дерегуляцію в більшості сфер економіки.
Коли Фрідман помер 2006 року у віці 94 років, його теорії були настільки впливовими, що Wall Street Journal заявив, що він «змінив сучасний капіталізм» і «забезпечив інтелектуальну основу для антиінфляційної, податкової та антиурядової політики» президента Рональда Рейгана і прем’єр-міністерки Великої Британії Маргарет Тетчер.

Освіта та рання кар’єра

Мілтон Фрідман (1912–2006) народився в родині іммігрантів у Брукліні, штат Нью-Йорк, і виріс у маленькому містечку в Нью-Джерсі, за 20 миль від Нью-Йорка. У своїй нобелівській біографії Фрідман описав свою сім’ю як «теплу і турботливу», але сімейний дохід як «невеликий і дуже непевний». Його батько помер, коли він навчався у випускному класі старшої школи, і він брався за різні роботи, щоб доповнити стипендію в Ратґерському університеті, де 1932 року отримав ступінь бакалавра математики та економіки. За рекомендацією тамтешнього професора Фрідман отримав стипендію для навчання в аспірантурі Чиказького університету 1932 року.
Протягом наступних 14 років, окрім академічної роботи в Чиказькому та Колумбійському університетах, Фрідман обіймав низку державних посад, що поглибило його знання в галузі математичної статистики та економічної теорії, а також сприяло появі публікацій з аналізу споживання та доходів, які стали початком його кар’єри.
Наприклад, дослідження споживчого бюджету Фрідмана в Комітеті національних ресурсів сприяло створенню його знаменитої «Теорії функції споживання». Його дослідження професійних доходів «Доходи від незалежної професійної практики» в Національному бюро економічних досліджень (NBER) ввели в економічній науці новаторські концепції постійного та тимчасового доходу.
Перш ніж отримати ступінь доктора економічних наук у Колумбійському університеті 1946 року, Другу світову війну Фрідман провів у складі групи статистичних аналітиків, які працювали над податковою політикою воєнного часу для Міністерства фінансів США (1941–1943 рр.), а також були математичними статистиками з питань розробки зброї, військової тактики та металургійних експериментів у Колумбійському університеті (1943–1945 рр.). Слід зазначити, що в перші роки роботи в Казначействі США цей відомий борець з оподаткуванням рекомендував збільшити податки, щоб придушити інфляцію воєнного часу, і розробив першу систему утримання податку на прибуток.

Чиказький університет та Інститут Гувера (1946–2006)

1946 року Фрідман прийняв пропозицію викладати економічну теорію в Чиказькому університеті і провів наступні 30 років за новаторським аналізом і розробкою теорій вільного ринку, що кинули виклик кейнсіанській економіці — школі, яка домінувала в макроекономіці з часів Нового курсу.
Семінар з питань грошей та банківської справи: Ключовим інституційним досягненням цього періоду в Чиказькому університеті стало заснування Фрідманом семінару з грошей та банківської справи, що дозволило його монетарним дослідженням перетворитися з індивідуальної наукової роботи на сукупність праць, які сприяли відродженню як емпіричних, так і теоретичних досліджень в галузі монетарної історії та статистики.
Чиказька школа економіки: Фрідман також став найвідомішим випускником Чиказької школи економіки — неокласичної школи, заснованої в 1930-х роках його професором Френком Найтом для просування вільних ринків та концепції раціональних очікувань, макроекономічної теорії, яка стверджує, що індивіди ухвалюють рішення на основі трьох факторів — людської раціональності, доступної інформації та минулого досвіду, що водночас означає, що поточні очікування безпосередньо впливають на майбутню економіку, і що економісти можуть точно змоделювати майбутню інфляцію та відсоткові ставки без потреби державного втручання.
Нобелівська премія з економіки (1976): 1976 року, незадовго до виходу на пенсію з Чиказького університету, Фрідман отримав Нобелівську премію з економіки за досягнення в галузі аналізу споживання, монетарної історії та теорії, а також за демонстрацію складності стабілізаційної політики.
Інститут Гувера Стенфордського університету: З 1977 року, залишивши активну викладацьку діяльність в Чиказькому університеті, і до своєї смерті в 2006 році Фрідман працював старшим науковим співробітником Гуверівського інституту Стенфордського університету, аналітичного центру державної політики, який просуває принципи індивідуальної, економічної та політичної свободи.

Фрідман — економіст-теоретик

Певні досягнення Фрідмана як економіста-теоретика були настільки значними, що навіть затяті неокейнсіанські критики захоплюються геніальністю його логіки, зокрема його твердженням, що економічні моделі слід оцінювати за точністю їхніх прогнозів щодо поведінки, а не за їхнім психологічним реалізмом.
Наприклад, у моделі раціональної поведінки Фрідмана споживчі уподобання можуть бути математично виражені в термінах корисності, а вибір споживача визначається раціональними розрахунками, спрямованими на максимізацію корисності. До цього часу кейнсіанські економісти пояснювали споживчі рішення більш вільно в психологічних термінах, таких як тенденція витрачати частину, але не весь приріст доходу.
Серед помітних похвал з боку ідеологічних опонентів є заява Пола Круґмана про те, що «два найбільші тріумфи Фрідмана як економічного теоретика відбулися завдяки застосуванню гіпотези раціональної поведінки до питань, які інші економісти вважали недосяжними для неї».

Теорія функції споживання

Першим загальновизнаним застосуванням Фрідманом гіпотези раціональної поведінки до економічних моделей була «Теорія функції споживання», книга 1957 року, яка обґрунтувала його гіпотезу постійного доходу. Це була теорія споживчих витрат, яка стверджувала, що рішення про заощадження та витрати ґрунтуються на сприйнятті постійних, а не тимчасових змін доходу. Люди витрачають на рівні, що відповідає їхнім очікуваним довгостроковим доходам, і заощаджують лише тоді, коли поточний дохід вищий за очікуваний постійний дохід. Ефективно усунувши попередні неточності в аналізі взаємозв’язку між доходом і витратами, Фрідман заклав фундамент для всього подальшого економічного аналізу моделей витрат і заощаджень.

Передбачення стагфляції

Ще однією беззаперечною перемогою Фрідмана, яку високо оцінили як критики, так і шанувальники, було те, що його раціонально-поведінкове пояснення інфляції точно передбачило феномен, який доктрина кейнсіанців вважала неможливим — стагфляцію, період стагнації економічного зростання з одночасною високою інфляцією та високим рівнем безробіття.
1967 року, коли Фрідман представив свій прогноз стагфляції в президентському зверненні до Американської економічної асоціації, він кидав виклик панівним економічним теоріям, заснованим на кривій Філіпса, економічній моделі, яка демонструвала історичну кореляцію між безробіттям та інфляцією, та яку кейнсіанські економісти завжди вважали стабільною.
У той час кейнсіанські економісти використовували криву Філіпса, щоб стверджувати, що стабільний компроміс між безробіттям та інфляцією виправдовував експансіоністську фіскальну політику та дефіцитні видатки, що спричинювали вищу інфляцію, оскільки це б утримувало безробіття на низькому рівні. Контраргументом Фрідмана до кейнсіанців у 1967 році було те, що хоч дані й демонстрували кореляцію між інфляцією й безробіттям, це було лише тимчасовим компромісом, а не стабільною кореляцією, і зрештою як інфляція так і безробіття будуть високими водночас. Фрідмановим аргументом раціональної поведінки було те, що споживачі, стикаючись із довгостроковою інфляцією, згодом закладають очікування майбутньої інфляції в рішення стосовно заощаджень і витрат, що у підсумку нівелює здатність високої інфляції підтримувати високий рівень зайнятості.
Коли стагфляція пізніх 1970-х довела точність прогнозу Фрідмана про те, що історична кореляція між інфляцією й безробіттям зрештою зруйнується, це було визнано «одним із великих тріумфів повоєнної економіки».

Монетаризм і Велика депресія

Коли Фрідман отримав Нобелівську премію 1976 року, Комітет процитував книгу про монетаризм, котру він і його колега Анна Шварц опублікували 1963 року, «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867–1960». У цій книзі Фрідман використав дуже детальний теоретичний та емпіричний аналіз ролі грошей в економіці США після Громадянської війни, щоб довести антикейнсіанський аргумент про те, що контроль грошової маси є основним інструментом управління економікою, як і впродовж докейнсіанської економіки.
Аргумент проти монетарної політики домінував з часів Великої депресії 1930, коли масивна економічна криза зробила відсоткові ставки такими низькими, що не було жодних стимулів для інвестування — і кейнсіанці вірили, що будь-яка додаткова готівка, влита в економіку, просто залишалася би в приватних осіб і банків без активізації економіки. У цьому контексті кейнсіанці успішно захищали фіскальну політику проти монетарної, щоб витягнути економіку з Великої депресії.
Найбільш суперечлива позиція у Фрідмановій книжці 1967 року була спрямована на цей кейнсіанський підхід до Великої депресії й стала досить впливовою серед економістів і широкого загалу. У ній він стверджував, що уряд, а саме Федеральна резервна система, погіршила Велику депресію, не вводячи в дію монетарну політику. У книзі Фрідман заявляв, що якби Федеральна резервна система запобігла драматичному зменшенню грошових мас, виручивши банки в ранніх 1930-х, це могло би попередити хвилю їхніх банкрутств, що переконали людей вирішити зберігати готівку, а не відкривати депозити, а банки — тримати депозити, а не надавати позики для відродження економіки.
Однією з причин, чому такий антиурядовий економіст як Фрідман захищав би хоч якісь дії уряду, було те, що монетарна політика є найменш інтервенціоністським, і, в ідеалі, аполітичним вчинком, який держава може зробити в економіці. Наприклад, Федеральна резервна система є центральним банком, тож вона контролює грошову базу — сукупну валюту в обігу й банкових сховищах, так само як і банкові депозити самої резервної системи.
За Фрідманом, усе що треба було зробити Федеральній резервній системі, щоб збільшити грошову масу, це створити грошову базу, а потім дозволити ринковим силам діяти без подальшого втручання уряду. На противагу цьому, кейнсіанська фіскальна політика вимагала значно більшого державного втручання в економіку. До прикладу, фінансований урядом проєкт для підвищення рівня працевлаштованості не лише був би керований державними посадовцями, а й міг би бути використаний у політичних цілях.
До неокейнсіанських критиків книги належить Пол Круґман, котрий, хоч і назвав «Монетарну історію» «величезною роботою надзвичайної вченості», не погодився з аргументом Фрідмана про те, що Федеральна резервна система погіршила Велику депресію, не запровадивши монетарну політику. Насправді ж ФРС збільшила грошовий агрегат під своїм контролем, також відомий як грошова база, тож Круґман вважає доволі спірним говорити, що ФРС могла попередити крах грошової маси, який своєю чергою, спричинив обвал витрат, що поглибив депресію (грошова маса це інший грошовий агрегат, що включає валюту плюс банківські депозити, які можна використати як готівку).
Круґман також застерігав, що заяву Фрідмана в книзі — що Федеральна резервна система перетворила циклічну рецесію на велику депресію, не допомігши банкам — було широко неправильно витлумачено деякими економістами й широким загалом як те, що Фрідман вірив, що Федеральна резервна система спричинила депресію, що зробило її провалом великого уряду, а не провалом необмежених вільних ринків.

Застосування монетаризму в реальному світі

Фрідман вперше представив монетаризм у своїй книзі 1959 року «Програма монетарної стабільності», і протягом наступних трьох десятиліть монетаризм був головною темою економічних дебатів. У публікаціях та публічних виступах протягом наступних 25 років він настільки ефективно обґрунтовував необхідність контролю над грошовою масою, що його репутація як економіста значною мірою визначалася створеною ним доктриною монетаризму.
Однак у 1980-х роках, унаслідок помітних невдач основних ініціатив монетарної політики в реальному світі, деякі з його найпалкіших прихильників почали відмовлятися від своєї підтримки монетаризму. Коли визнана у Великій Британії монетаристка, прем’єр-міністерка Маргарет Тетчер запровадила монетарну політику для контролю інфляції на початку 1980-х років, рівень інфляції підскочив до 23%. Від монетаризму відмовилися до 1982 року. У США, коли Федеральна резервна система спробувала застосувати монетаризм, постійно збільшуючи грошову масу для контролю над інфляцією наприкінці 1970-х років, наслідком стала болюча рецесія 1981–1982 років.
До 1982 року США відмовилися від монетаризму на практиці, а 1986 року газета The New York Times повідомила, що Берил Спринкел, головний економіст президента Рейгана і один з «найзатятіших прихильників» монетаризму, публічно відмовився від цієї теорії.
Варто зазначити, що коли Фрідмана запитали про невдалу спробу США, він відповів, що те, що сталося, було не провалом монетаризму, а невдалим його виконанням Федеральною резервною системою, яка, за його словами, зосередилася на відсоткових ставках, а не на грошах. «Монетаризм працював би, якби ФРС підключила політику до комп’ютера і покладалася б переважно на комп’ютер в управлінні економікою».
У цьому контексті критики пояснюють активну підтримку Фрідманом монетаризму насамперед партійною мотивацією: монетаризм слугував його односторонньому антиурядовому порядку денному. Оскільки він вважав, що Федеральна резервна система повинна збільшувати грошову масу стабільними, низькими, фіксованими темпами без навіть невеликих відхилень у відповідь на економічні умови, монетарна політика може бути на автопілоті — і урядовці не матимуть жодного контролю над нею.

Монетаризм Фрідмана проти кейнсіанської економіки

Джон Мейнард Кейнс і Мілтон Фрідман були двома найвпливовішими економічними та державними мислителями 20-го століття. Якщо Кейнс був найвпливовішим економічним мислителем першої половини 20-го століття, то Фрідман був найвпливовішим економічним мислителем другої половини.
До Фрідмана, кейнсіанська економіка була панівною парадигмою економічної думки. Урядова політика США значною мірою керувалася кейнсіанськими принципами інтервенціоністської фіскальної політики, щоб пом’якшувати рецесії й підтримувати сукупний попит, включаючи стратегічні державні витрати для стимулювання споживання й полегшення безробіття.
Критики Кейнса назвали його теорії псевдонауковим виправданням для недалекоглядних обраних політиків, щоб мати фінансовий дефіцит і накопичувати значні обсяги державного боргу.
Хоча Кейнс залишався популярним — і йому приписують створення першого системного підходу до макроекономічної державної політики, — аргументи Фрідмана проти кейнсіанської фіскальної політики та за монетарну політику домінують з 1980-х років.
Критики Фрідмана стверджують, що він надихнув політику, яка залишила мільйони людей «без роботи в гонитві за низькою інфляцією», і що він «демонізував майже все, що робив уряд, незалежно від того, наскільки це було вигідно чи демократично обрано». Як сказав Джеймс Ґелбрейт, син ліберального економіста Джона Кеннета Ґелбрейта: «Мілтон Фрідман не розрізняв великого уряду Китайської Народної Республіки і великого уряду Сполучених Штатів».

Публічне обличчя вільних ринків

1976 року, коли Фрідман отримав Нобелівську премію з економіки за свої роботи з аналізу споживання, монетарної історії та теорії, а також складності стабілізаційної політики, це ознаменувало поворот від трьох десятиліть кейнсіанської економіки до Чиказької школи економіки, співзасновником якої він був.
Із цим міжнародним визнанням його теорій і головній інтелектуальній перемозі, його передбаченню стагфляції в пізніх 1970-х, Фрідман став новим публічним обличчям вільних ринків.
Після трьох десятиліть панування кейнсіанства Фрідман переформатував академічну думку в економіці, зробивши акцент на вільному ринку, цінах, інфляції та людських стимулах — на противагу акценту Кейнса на зайнятості, відсотках та державній політиці.
Протягом наступних трьох десятиліть Фрідман та його колеги з Чиказької школи економіки виступали проти дефіцитних видатків та експансіоністської фіскальної політики, за монетаризм, дерегуляцію в більшості сфер економіки та повернення до принципів вільного ринку та малого уряду класиків економіки, таких як Адам Сміт.

Фрідман — публічний інтелектуал

Одним з найважливіших досягнень Фрідмана було те, наскільки його теорії вплинули на державну політику та громадську думку, так само як і на економічні дослідження. Як зазначив Нобелівський комітет 1976 року, «дуже рідко економіст має такий вплив, прямий і непрямий, не лише на напрямок наукових досліджень, але й на реальну політику». Після смерті Фрідмана 2006 року голова Федеральної резервної системи Бен Бернанке сказав: «Серед вчених-економістів Мілтону Фрідману не було рівних. Прямий і непрямий вплив його мислення на сучасну монетарну економіку важко переоцінити».
Не менш вражаючою була і різнобічність Фрідмана як речника. Окрім того, що він мав користувався довірою впливових політиків та писав наукові праці, він звертався до громадськості через популярні книги, колонки та виступи на телебаченні. Від обговорення високотехнічних економічних принципів на академічному рівні до донесення економічних переваг вільних ринків і невеликого уряду прямою, зрозумілою мовою для телевізійної авдиторії — мало хто з публічних інтелектуалів у будь-якій сфері був настільки ж ефективним.
Під час знакових інтерв’ю Фрідмана на шоу Філа Донаг’ю у 1979 та 1980 роках ведучий заявив, що його гість — «людина, яку ніколи не звинуватять у тому, що вона заплутує економіку», і сказав Фрідману: «Приємна річ про вас це те, що коли ви говорите, я майже завжди вас розумію».
Окрім лекцій в університетах, Фрідман мав 10-серійну телевізійну програму під назвою «Свобода вибору», засновану на його однойменному бестселері.
Економіст Волтер Блок, іноді дружній агітатор Фрідмана, згадуючи про смерть свого сучасника у 2006 році, написав: «Відважний, дотепний, мудрий, красномовний і, так, я скажу це, натхненний аналіз Мілтона має стати прикладом для всіх нас».

Комунікація економіки з масами

Одним з показників того, наскільки Фрідман змістив центр дебатів про належну роль уряду в економіці, є той факт, що деякі з його основних ідей стали народною мудрістю.

«Судіть про політику за її результатами, а не за намірами»

Багато в чому Фрідман був ідеалістом і лібертаріанським активістом, але його економічний аналіз завжди ґрунтувався на практичній реальності. Про це він сказав в інтерв’ю Річарду Геффнеру, ведучому програми «Відкритий розум»: «Одна з найбільших помилок — судити про політику і програми за їхніми намірами, а не за результатами».
Багато з найбільш суперечливих позицій Фрідмана ґрунтувалися на цьому принципі. Він виступав проти підвищення мінімальної заробітної плати, оскільки вважав, що це ненавмисно шкодить молодим і низькокваліфікованим працівникам, особливо меншинам. Він також виступав проти тарифів і субсидій, оскільки вони ненавмисно завдавали шкоди вітчизняним споживачам.
Його знаменитий «Відкритий лист» 1989 року до тодішнього наркокороля Білла Беннета закликав до декриміналізації всіх наркотиків, здебільшого через руйнівні ненавмисні наслідки війни з наркотиками. Через цей лист Фрідман втратив частину консервативних прихильників, які, за його словами, не змогли «визнати, що ті самі заходи, які ви підтримуєте, є основним джерелом зла, яке ви засуджуєте».

«Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом»

Найвідоміший уривок з праць та виступів Фрідмана: «Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом». Він кинув виклик інтелектуальному клімату своєї епохи і підтвердив, що кількісна теорія грошей є життєздатним економічним принципом. У статті 1956 року під назвою «Дослідження кількісної теорії грошей» Фрідман виявив, що в довгостроковій перспективі зростання грошової маси призводить до підвищення цін, але насправді не впливає на обсяги виробництва.
Робота Фрідмана зруйнувала класичну кейнсіанську дихотомію щодо інфляції, яка стверджувала, що ціни зростають внаслідок або «впливу витрат», або «впливу попиту». Він також поставив монетарну політику на один рівень з фіскальною політикою.

«Технократи не повинні контролювати економіку»

У колонці журналу Newsweek 1980 року Мілтон Фрідман сказав: «Якщо ви доручите федеральному уряду керувати пустелею Сахара, через п’ять років там не вистачатиме піску». Хоча ця відома цитата, можливо, і поетична, вона ілюструє часто доктринерську опозицію Фрідмана до державного втручання в економіку; насправді пустеля Сахара вже давно перебуває у власності різних (африканських) національних урядів і ніколи не відчувала дефіциту піску.
Фрідман був затятим критиком державної влади і був переконаний, що вільні ринки діють краще з точки зору моралі та ефективності. У плані реальної економіки, Фрідман спирався на кілька істин і базовий аналіз, заснований на стимулах. Він стверджував, що жоден бюрократ не зможе і не буде витрачати гроші так мудро чи дбайливо, як платники податків, у яких вони були взяті. Він часто говорив про регуляторне захоплення — явище, коли потужні спеціальні інтереси залучають ті самі установи, які покликані їх контролювати.
На думку Фрідмана, державна політика створюється і здійснюється через силу, і ця сила створює непередбачувані наслідки, які не є результатом добровільної торгівлі. Політична влада уряду створює стимул для багатих і хитрих людей зловживати нею, допомагаючи породжувати те, що Фрідман назвав «провалом уряду».

«Провали уряду можуть бути такими ж поганими, або навіть гіршими, ніж провали ринку»

Фрідман любив вказувати на державні невдачі таким чином, щоб довести свої аргументи про непередбачувані наслідки та погані стимули державної політики.
Він викрив, як контроль над заробітною платою і цінами президента Річарда Ніксона призвів до дефіциту бензину і зростання безробіття. Він виступав проти Міждержавної торгової комісії (ICC) та Федеральної комісії зв’язку (FCC) за створення фактичних монополій в транспорті та ЗМІ. Відомо, що він стверджував, що поєднання державної шкільної освіти, законів про мінімальну заробітну плату, заборони наркотиків і програм соціального забезпечення ненавмисно змусило багато міських родин зануритися в цикл злочинності й бідності.

Чи казав Фрідман, що жадібність це добре?

Фрідман не говорив, що «жадібність це добре» — це рядок із фільму Волл Стріт 1987 року, — але 1970 він написав відому статтю в The New York Times, що називалася «Соціальна відповідальність бізнесу полягає в збільшенні прибутку». Цю статтю назвали натхненням для надмірної жадібності інвесторів-активістів, що підштовхують компанії до створення акціонерної вартості за будь-яку ціну, нехтуючи всіма іншими міркуваннями, включно з інвестуванням у працівників і створенням цінності для клієнтів.

Чи був Фрідман лібертаріанцем?

Волтер Блок казав, що Фрідман називав себе лібертаріанцем з малої літери, і протягом своєї кар’єри він чітко дотримувався лібертаріанських принципів невеликого, менш нав’язливого уряду й дерегуляції.

Що надихнуло Фрідмана стати економістом?

Фрідман, який народився 1912 року, казав, що Велика депресія була одним із найважливіших чинників, що вплинули на його рішення стати економістом. Він хотів дослідити причини й наслідки такого широкомасштабного економічного лиха.

Підсумок

Мілтон Фрідман вважається найвпливовішим мислителем у сфері економіки та державної політики другої половини 20-го століття, так само як Кейнс вважається найвпливовішим у першій половині. Одним із найбільш значущих досягнень Фрідмана був масштаб, у якому його теорії вплинули на державну політику і суспільну думку так само як на економічні дослідження.
Теорії державної політики Фрідмана базуються на двох основних принципах: що добровільна взаємодія між споживачами й бізнесом часто приносить кращі результати ніж та, що створюється постановами уряду; і що політика має неочікувані наслідки, тому економістам слід зосереджуватися на результатах, а не намірах.
Використання Фрідманом монетаризму для заперечення кейнсіанських теорій, заснованих на кривій Філіпса, великим інтелектуальним тріумфом вважають як критики, так і прихильники. Коли стагфляція 1970-х довела точність його передбачення, що історична кореляція між інфляцією й безробіттям зрештою зруйнується, це було визнано «одним із найбільших тріумфів повоєнної економіки».

Переклад: Дана Мосьпан