Чи можемо ми захищати себе та інших, коли державні службовці чинять несправедливо? Які допустимі межі опору уряду? Чи прийнятні насильство? На ці та інші питання відповідає в своїй статті Джейсон Бреннан — професор стратегії, економіки, етики та державної політики Джорджтаунського університету.

Якщо ви бачите, що поліція душить когось на смерть — наприклад, Еріка Ґарнера, 43-річного чорногошкірого садівника, поваленого на землю на вулицях Нью-Йорка у 2014 році — ви можете обприскати їх із балончика та втекти. Ви навіть можете врятувати невинне життя. Але які етичні міркування виправдовують такий небезпечний героїзм? (зрештою, копи можуть заарештувати чи вбити вас)

Що важливіше:

Чи маємо ми право захищати себе та інших від урядової несправедливості, коли державні службовці дотримуються несправедливого закону? Думаю, що так. Але на користь цього треба навести аргументи. За яких обставин може бути виправданий активний опір, включно з можливим застосуванням насильства, на відміну від пасивного опору громадянської непокори, який американці зазвичай схвалюють?

Громадянська непокора — це публічна дія, спрямована на здійснення суспільних чи правових змін.

Згадаймо арешт Генрі Девіда Торо в 1846 році за відмову сплачувати податки на фінансування колоніальних подвигів Сполучених Штатів, або Мартіна Лютера Кінга, який у 1963 році накликав на себе гнів влади, щоб присоромити та змусити білу Америку поважати громадянські права темношкірих. У таких випадках громадяни явно порушують закон і приймають покарання, щоби привернути увагу до тієї чи іншої справи. Але виправданий опір не обов’язково повинен мати громадянський характер. Він не мусить бути спрямованим на зміну законодавства, реформування нефункціонуючих інститутів або заміну поганих лідерів. Іноді в нього на меті — просто зупинити несправедливість тут і зараз. Якщо ви хочете запобігти пограбуванню, ви намагаєтеся зупинити конкретне пограбування, а не покласти край подібним злочинам всюди. Дійсно, якби ви обприскали перцевим балончиком офіцера поліції Деніела Панталео, поки той душив Еріка Ґарнера, ви б спробували врятувати Ґарнера, а не реформувати американську поліцію.

Загалом усі ми згодні, що брехати, шахрувати, красти, ошукувати, маніпулювати, знищувати чуже майно чи нападати на людей — неправильно. Однак мало хто з нас вважає, що заборони на такі дії є абсолютними. Повсякденна мораль говорить, що такі дії допустимі з метою самооборони чи захисту інших (навіть якщо закон не завжди згоден). Ви можете збрехати вбивці за дверима. Можете розбити вікна машини потенційного викрадача. Чи вбити ґвалтівника.

Ось вам філософська вправа.

Уявіть ситуацію, у якій цивільна особа здійснює несправедливість, щодо якої, на вашу думку, допустимо використовувати обман, хитрощі або насильство для захисту себе чи інших. Наприклад, уявіть, що ваш друг не гальмує на червоне світло, і батько, у гніві, витягає його з машини, вибиває з нього всі дурощі, і далі завдає ударів по черепу навіть після того, як ваш друг лежить покірний і без сил. Чи можете ви застосувати силу, якщо це необхідно, щоб зупинити батька? Тепер уявіть ту ж сцену, за винятком того, що цього разу нападник — поліцейський з Огайо, а жертва — Річард Габард III, який у 2017 році пережив такий самий напад. Чи це щось змінює? Ви дасте офіцерові поліції вбити Габарда?

Здебільшого люди відповідають «так», вважаючи, що нам заборонено зупиняти державних службовців, що порушують наші права. Це збиває мене з пантелику. З огляду на це, мої сусіди можуть позбавити нас прав на самооборону й на захист інших, надавши комусь посаду або прийнявши поганий закон. З цієї точки зору, наші права на життя, свободу, належну правову процедуру й особисту безпеку можуть зникнути в результаті політичних рішень — або навіть, якщо в поліцейського був поганий день. У «Коли все інше не працює: Етика опору державній несправедливості» (2019), я стверджую, що ми можемо активно захищати себе та інших від державних службовців за тих же умов, що й від цивільних осіб. На мою думку, цивільні й урядові агенти мають рівні права, і в нас однакові права на самооборону (і на захист інших) також. Ми маємо презюмувати, що, за замовчуванням, державні службовці не мають особливого імунітету від самооборони, якщо тільки ми не виявимо вагомі підстави думати інакше. Проте, як виявилося, провідні аргументи на користь цього особливого імунітету слабкі.

Дехто каже, що ми не можемо захищатися від урядової несправедливості, бо в урядів і їхніх агентів є «влада» (за визначенням уряд має владу над вами лише тоді, коли він може зобов’язати вас підкорюватися наказу: ви мусите робити те, що він говорить, бо так сказано). Проте аргументація від влади не працює. Одна справа сказати, що ви зобов’язані платити податки, з’являтися до суду присяжних або дотримуватися обмеження швидкості. Зовсім інша — сказати, що ви конкретно зобов’язані дозволяти уряду і його агентам використовувати надмірне насильство й ігнорувати ваші права на належну правову процедуру.

Центральна ідея лібералізму полягає в тому, що державна влада має бути обмеженою.

Інші кажуть, що ми повинні протистояти урядовій несправедливості, але мирними методами. Дійсно, ми маємо це робити, але з цього не випливає різниці між самообороною від цивільних осіб і від уряду. Доктрина загального права в питанні самооборони завжди керувалася застереженням про необхідність: ви можете брехати або застосовувати насильство тільки в разі потреби, тобто тільки в тому випадку, якщо мирні дії не настільки ж ефективні. Однак мирні методи часто не дають змогу покласти край зловживанням. Ерік Ґарнер мирно сказав: «Я не можу дихати» — перед тим, як зробив останній подих.

Інший аргумент полягає в тому, що ми не маємо діяти як месники. Однак, покликаючись на це, ми неправильно тлумачимо антимесницький принцип, який говорить, що, коли є працездатна система публічного правосуддя, варто покладатися на державних агентів, які сумлінно намагаються здійснювати правочин. Тож, якщо копи намагаються зупинити пограбування, ви не маєте туди лізти. Але якщо вони ігнорують або не можуть зупинити пограбування, ви втрутитися можете. Якщо грабіжниками є самі поліцейські — як у разі несправедливої конфіскації майна — антимесницький принцип не забороняє вам захищатися. Він наполягає на тому, щоби ви поступалися більш компетентним державним службовцям, коли ті здійснюють правосуддя, а не щоби ви дозволяли їм здійснювати несправедливість.

Дехто вважає мою тезу занадто небезпечною. Вони стверджують, що важко точно визначити, коли самооборона виправдана, що люди помиляються, опираючись, коли цього не варто робити. Цілком можливо. Але це правда й щодо самооборони від цивільних. Однак ніхто не говорить, що в нас немає права на самооборону одне від одного, бо застосовувати цей принцип важко. Радше, що певні моральні принципи просто важко застосувати.

Однак це заперечення має і зворотний бік. У реальному житті люди занадто шанобливі й конформістські щодо державної влади. Вони надто охоче вбивають людей електричним струмом, труять газом євреїв або бомблять мирне населення, коли їм наказують, і неохоче протистоять політичній несправедливості. У всякому разі, небезпечна теза — теза, що більшість людей буде помилятися — полягає в тому, що ми мусимо поступатися державним службовцям, коли ті, як нам видається, діють несправедливо. Пам’ятайте, самооборона від держави — це припинення прямої несправедливості, а не виправлення правил, що не працюють.

Звісно, стратегічні ненасильницькі дії зазвичай є найбільш ефективним способом стимулювання довгострокових суспільних змін. Але неправильно припускати, що дії, які практикував Кінг, завжди працюють самі по собі. Дві останні книги — «Ненасилля вас вб’є» (2014) Чарльза Кобба й «Ми будемо відстрілюватися» (2013) Акіньєле Умоджа — показують, що більш пізній етап ненасильницького руху за громадянські права в США увінчався успіхом (наскільки це було можливо) лише тому, що на більш ранніх етапах чорношкірі озброювалися і відстрілювалися заради самооборони. Щойно купки вбивць і біла поліція дізналися, що чорношкірі чинитимуть опір, вони звернулися до менш жорстоких форм пригноблення, а чорношкірі, зі свого боку, почали використовувати ненасильницьку тактику. Хитрощі, обман і насильство рідко є найкращими засобами, але це не означає, що вони ніколи не виправдані.

Джейсон Бреннан — професор стратегії, економіки, етики та державної політики в Джорджтаунському університеті. Разом із Пітером Яворскі він є автором книги «Ринки без обмежень» (2015), а також книги «Коли все інше не працює: Етика опору державній несправедливості» (2019).

Переклад: Роман Лішнянський