Книга нобелівського лауреата з економіки Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» вийшла у світ в США майже 55 років тому. Проте викладені в книзі ідеї зв’язку політичної та економічної свободи, децентралізації влади є актуальними для України і зараз.

Коли освіта — це суспільне благо

Існування стабільного демократичного суспільства неможливе без мінімального рівня грамотності й знань, доступних більшості громадян, як неможливе воно без спільного сприйняття певного загального набору цінностей. Освіта допомагає виконувати обидві ці умови. Тому освіта дитини корисна не тільки їй самій чи її батькам, а й іншим членам суспільства. Освіта моєї дитини прислужиться і вашому добробуту, оскільки вона сприяє розвиткові стабільного демократичного суспільства. Неможливо встановити, які саме індивіди (або родини) від цього виграють, і відповідно стягнути з них сплату за послуги. Тут, таким чином, наявний значний «зовнішній ефект».

Яку державну діяльність виправдовує цей зовнішній ефект? Найбільш очевидне — це вимога, щоб кожна дитина пройшла якесь мінімальне навчання певного типу. Цей обов’язок можна покласти на батьків без якихось додаткових заходів з боку держави, точнісінько так само, як володарів знань і — незрідка — автівок зобов’язують дотримуватися певних норм задля безпеки інших осіб. Однак між цими двома випадками є істотна різниця. Люди, не здатні до витрат, пов’язаних з дотриманням норм щодо будівель та автомобілів, зазвичай можуть позбутися цього майна, продавши його. Таким чином, дотримання цієї вимоги, як правило, може забезпечуватися без державної субсидії. Та ми не можемо забрати дитину в батьків, які не здатні сплатити за її обов’язкове навчання: це буде цілком несумісним з нашою опорою на сім’ю як на основну соціальну одиницю і з нашою вірою у свободу людини. Ба більше, це, певніше за все, завадить виховати з неї громадянина вільного суспільства.

Впустити ринок в освіту

Рішення, що видається найбільш обґрунтованим у світлі цих міркувань (принаймні, для початкових і середніх шкіл), полягає у комбінації державних та приватних шкіл. Батькам, які відправлять дітей до приватної школи, буде сплачено суму, що дорівнює орієнтовній вартості навчання дитини у державній школі за умови, що як мінімум цю суму буде витрачено на освіту в офіційно затвердженій школі. Такий захід буде відповіддю на вагоме міркування про природну монополію. Він задовольнить законні скарги батьків на те, що відсилаючи дітей до приватних несубсидованих шкіл, вони змушені сплачувати за освіту двічі: один раз у формі загальних податків і другий — безпосередньо за навчання. Він уможливить розвиток конкуренції. Таким чином з’явиться додатковий стимул до розвитку й покращення всіх шкіл. Поява конкуренції сприятиме здоровому розмаїттю шкіл. Окрім цього, він забезпечить гнучкість шкільної системи.

Не останньою перевагою конкуренції виявиться створення умов, за яких заробітна платня вчителів чутливіше реагуватиме на ринкові сили. Завдяки цьому у влади з’явиться незалежний критерій для оцінювання ставок зарплатні й більш оперативного внесення поправок відповідно до зміни умов попиту і пропозиції.

Чому вища освіта не повинна бути загальною

Коли йдеться про вищу освіту, аргумент на користь націоналізації, заснований на зовнішніх ефектах чи технічній монополії, стає ще більш слабким. Із приводу змісту шкільних програм, необхідних для виховання громадян демократичного суспільства, є майже повна одностайність: читання, письмо, арифметика і, здається, все. Але що вищий рівень освіти, то більше суперечок. Зрозуміло, навіть на рівні, набагато нижчому за рівень американського коледжу, уже немає достатньої одностайності думок, щоб нав’язувати всім погляди більшості, і вже тим паче — відносної більшості. Відсутність єдності думок може завести настільки далеко, що поставить під сумнів навіть доцільність субсидування навчання на цьому рівні; це однозначно дискредитує аргумент на користь націоналізації, заснований на необхідності виховання в дусі спільної системи цінностей. На цьому рівні навряд чи можливо взагалі говорити про «природну монополію» у світлі того, що для відвідування вищих навчальних закладів люди можуть переїздити і переїздять на великі відстані.

Що може робити держава

Якщо державі доводиться втручатися, то як саме? Очевидною — і єдиною на сьогодні — формою втручання є пряме державне субсидування спеціальної чи професійної освіти, що фінансується із загальних прибутків органів влади. Ця форма втручання уявляється вкрай недоречною.

Капіталовкладення слід робити доти, доки додатковий прибуток повертає вкладений капітал і приносить не менш ніж ринкову норму відсотків на нього.

Якщо гроші вкладаються в людину, додатковий дохід набуває форми підвищеної винагороди за послуги, що надаються цією людиною. За вільної ринкової економіки людина одержить цю винагороду у вигляді особистого прибутку. Якщо відповідні капіталовкладення субсидуються, їй не доведеться нести жодних витрат. Тому, якби субсидії надавалися всім, хто прагне набути освіту і відповідає певним мінімальним вимогам, виникла б тенденція до надмірних капіталовкладень у людей, оскільки в них був би стимул набувати освіту, аж поки додатковий прибуток перевищуватиме їхні приватні витрати, навіть якби цього прибутку не вистачило для покриття вкладеного капіталу, вже не кажучи про відсотки на нього. Щоб уникнути надлишку капіталовкладень, держава змушена була б обмежити субсидії. Навіть якщо не брати до уваги труднощів, з якими пов’язаний розрахунок «правильного» обсягу капіталовкладень, доведеться задовольнитися довільним лімітуванням обмеженого капіталу, позаяк претендентів на нього виявиться більше, ніж дозволяють можливості фінансування. Ті, кому пощастить отримати субсидію на освіту, пожнуть увесь прибуток із цих капіталовкладень, тоді як витрати ляжуть на плечі платників податків.

Джерело матеріалу: «Капіталізм і Свобода», видавництво «Наш Формат», переклад Нелі Рогачевської.