Джордж Г. Сміт, 20 червня, 2016

👉🏻 Оригінал статті: https://www.libertarianism.org/columns/immanuel-kant-war-peace.

Сміт розглядає низку ідей Канта про моральні, політичні та практичні аспекти вічного миру.  

У своєму есе «Вічний мир» (1795) Іммануїл Кант продовжує тему, яку він обговорював двома роками раніше у статті «Про прислів’я: що може бути правдою в теорії, але не має жодного практичного застосування» (1793). 

Кант не терпів твердження, яке залишається поширеним і донині, що філософські принципи мають незначне відношення до реального світу практичних дій, якщо взагалі мають якесь відношення до нього. Кант вважав це переконання особливо згубним у сфері політики, оскільки її представники стверджують, що моральні принципи не можуть бути реально застосовані до безжальної і часто насильницької взаємодії між суверенними національними державами. Керівництво майже завжди прагне зберегти власну владу, навіть якщо це тягне за собою вчинення серйозних правопорушень проти невинних людей, як своїх, так і чужих, за допомогою агресивних і загарбницьких воєн.  Керівники зазвичай керуються міркуваннями розсудливості — де «розсудливість» означає дії, які сприятимуть інтересам самих політиків — замість того, щоб поважати універсальні закони справедливості, як того вимагає Категоричний імператив.

Водночас, влада з презирством відкидає тих філософів, які стверджують, що на арені міжнародних відносин слід дотримуватися принципів справедливості. У першому параграфі «Вічного миру» Кант висловив наступне спостереження:

«Досвідчений політик з великим самовдоволенням дивиться на політичного теоретика, як на педанта, чиї порожні ідеї жодним чином не загрожують безпеці держави, оскільки держава мусить діяти на основі емпіричних принципів; тому теоретику дозволено грати у свою гру без втручання мудрого державного діяча. (“Вічний мир”, з книги “Про історію”, під ред. та перекладом Льюїса Бека, Bobbs-Merrill, 1963, с. 85).

Було б применшенням сказати, що Кант не поділяв вчення Платона щодо короля-філософа. Типовий правитель, одержимий бажанням зберегти і посилити свою владу, ніколи не погодиться на те, щоб його судження у питаннях війни були відкинуті чи його власним народом, чи іншими державами. В ідеалі, для забезпечення миру найкраще підходить республіканська форма правління. Коли державна влада розділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову — і коли верховна влада, законодавча гілка, обирається народом, тільки ці народні обранці матимуть повноваження оголошувати війну. (Слід зазначити, що Кант не був прихильником загального виборчого права.)

Як Кант пояснював у «Вічному мирі» (стор. 94-95):

«Якщо для прийняття рішення про оголошення війни необхідна згода громадян (а в цій [республіканській] конституції це не може бути не так), немає нічого закономірнішого, за те, що вони будуть дуже обережними, розпочинаючи таку невдалу справу, самостійно призначаючи для себе всі лиха війни. Серед останніх: необхідність воювати, необхідність оплачувати військові витрати з власних ресурсів, необхідність болісно відновлювати спустошення, що залишає після себе війна, і, поповнюючи міру зла, обтяжити себе важким національним боргом, який озлоблюватиме сам мир і який ніколи не можна буде ліквідувати через постійні війни в майбутньому».

На противагу цьому, в нереспубліканських формах правління, де виконавча влада наділена повноваженнями оголошувати війну, спокуса буде набагато більшою, ніж у республіканських урядах. Дійсно,

«це найпростіше, на що можна зважитися, адже війна не вимагає від державця… ані найменшої жертви у вигляді насолод від застілля, полювання, заміських маєтків, придворних урочистостей і т.д. Тому він може вдатися до війни як до розваги з найтривіальніших причин і з цілковитою байдужістю передати турботу про виправдання, якого вимагає пристойність, дипломатичному корпусу, який завжди готовий його представити» (с. 95).

Кант підкреслював, що не слід плутати республіканську форму правління з демократією. В умовах демократії народ в кінцевому підсумку контролював би всі три гілки влади, і це зруйнувало б мету поділу влади — системи, розробленої таким чином, аби законодавча гілка влади могла стримувати свавілля виконавчої гілки. В умовах демократії не може бути ефективного контролю за зловживанням владою. 

«Республіканство — це політичний принцип відокремлення виконавчої влади (управління) від законодавчої; деспотизм — це автономне виконання державою законів, які вона ж і ухвалила. Таким чином, в умовах диктатури суспільна думка трактується правителем як його власна. З трьох форм організації держави демократія, власне кажучи, обов’язково є тиранією, тому що вона утверджує виконавчу владу, в якій “всі” вирішують, за або навіть проти того, хто не згоден; тобто “всі”, які не є усіма, вирішують, і це є протиріччям загальної волі з самою собою та зі свободою (с. 96).»

Згідно з Кантом, уряди морально зобов’язані підтримувати мир. Тут він провів паралель між належними внутрішніми завданнями урядів та їхніми міжнародними обов’язками. Подібно до Ґроція, Пуфендорфа та практично всіх інших філософів справедливої війни, які були його попередниками, Кант розглядав суверенні держави як «моральних осіб», які існують у природному стані по відношенню до інших держав. Як і у випадку з людьми, які існують у природному стані без суверенної влади, здатної вирішувати суперечки і забезпечувати виконання своїх рішень, стан війни буде фактично існувати між державами. Під «станом війни» Кант мав на увазі не постійний насильницький конфлікт, а радше постійну загрозу подібного конфлікту. Кожна держава природно остерігається інших держав, цей страх, в свою чергу, часто призводить до війни. Цей стан триватиме доти, доки не існуватиме міжнародного механізму для вирішення розбіжностей між державами, відтак Кант закликав до створення федерації держав (яка в ідеалі мала б включати всі держави світу), наділеної повноваженнями вирішувати конфлікти між суверенними державами.

Ми повинні розуміти, що Кант не був прихильником світової держави. Він відкидав цю ідею, оскільки відмінності в мові, культурі, традиціях тощо робили концепт світової держави абсолютно нездійсненним.  Тим не менш, ліга націй — або «ліга миру», як описував її Кант — має бути відповідальною за підтримання вічного миру. Це моральна необхідність, з тієї ж причини, з якої уряди необхідні для збереження внутрішнього миру. Стан війни існуватиме на національному чи міжнародному рівні доти, доки окремі моральні індивіди, включно з суверенними державами, не підкоряться обов’язковим до виконання рішенням всеохоплюючої влади.

Одного дня я сподіваюся написати серію статей про теорію війни. Якщо мені вдасться реалізувати цей план, я детально розкритикую уявлення про те, що ми повинні розглядати держави як моральні особистості, за аналогією з морально автономними індивідами, що існують у природному середовищі. Наразі я лише зазначу свою категоричну незгоду з цією згубною ідеєю. Хоча багато філософів справедливої війни, включаючи Канта, мали ліберальні погляди і були мотивовані щирим бажанням зменшити кількість приводів для війни та запобігти її жахам, однак їхнє ставлення до держав, як до суверенних моральних утворень, створило величезні проблеми з точки зору лібертаріанства. Як зазначав сам Кант, правителі часто посилаються на Ґроція, Пуфендорфа та інших філософів справедливої війни, щоб виправдати своє рішення розпочати війну, але рідко, якщо взагалі коли-небудь, цитують цих філософів, щоб пояснити своє утримання від війни. 

Хоча вічний мир був для Канта моральним ідеалом, він не вважав його недосяжною метою. Швидше, так само, як він захищав неминучість прогресу в цілому (див. моє останнє есе), точно так само він розглядав вічний мир як щось, що врешті-решт мусить настати. Але, як і будь-який прогрес, досягнення вічного миру потребує багато часу, і значною мірою це буде ненавмисним наслідком людських дій — результатом егоїстичної поведінки, яка не ставить мир між народами за свою безпосередню мету. Як і багато класичних лібералів, Кант, зокрема, називав міжнародну вільну торгівлю безкорисливою діяльністю, яка з часом привчить людей до неоціненних економічних переваг мирного співробітництва замість війни. Країни з меншою ймовірністю будуть вести війни між собою, якщо вони залежать одна від одної в питаннях життєво важливих товарів та послуг. Міжнародна торгівля, хоч і здійснюється заради особистої вигоди, має непередбачуваний наслідок у вигляді зменшення привабливості війни. Ось як Кант сформулював це явище у «Вічному мирі»:

«Дух торгівлі не може співіснувати з війною, і рано чи пізно цей дух оволодіває кожною людиною. Адже серед усіх тих сил (або засобів), які належать нації, економічна влада може бути найнадійнішою для того, щоб змусити людей переслідувати благородну мету миру (хоч і не з моральних спонукань); і якій би частині світу не загрожувала війна, вони намагатимуться відвернути її за допомогою переговорів, так, як наче вони були створені для цієї мети завжди.» 

Кант також запропонував конкретні реформи, які, на його думку, зробили б війну менш імовірною. Дві з цих пропозицій представляють особливий інтерес для лібертаріанців, оскільки вони пов’язують Канта з ідеями радикального віґізму в Британії та з переконаннями багатьох американських революціонерів. 

Перш за все, Кант закликав до поступового скасування регулярних армій (професійних армій, які утримуються в мирний час) та заміною їх громадянською міліцією.

«[Регулярні армії] постійно загрожують іншим державам своєю готовністю в будь-який момент розпочати війну; вони підбурюють їх змагатися одне з одним у кількості озброєних людей, і цьому немає меж. З цієї причини ціна миру зрештою стає більш обтяжливою, ніж ціна короткої війни, а отже, постійна армія сама по собі є причиною наступальної війни, яка ведеться для того, щоб звільнити державу від цього тягаря. На додачу до цього, платити людям за те, щоб вони вбивали або були вбиті, означає використовувати їх як прості машини та інструменти в руках іншого (тобто в руках держави), а це навряд чи узгоджується з правами людства в нашій власній персоні» (с. 87).

По-друге, хоча Кант не виступав проти накопичення державного боргу для внутрішніх потреб, він рішуче виступав проти цього, якщо гроші використовувалися на військові цілі. Тут він конкретно мав на увазі англійську систему фінансування війн — «фінансову революцію», яка розпочалася зі створення у 1694 році Національного банку Англії.  Цей квазі-приватний банк критикувався Адамом Смітом та багатьма іншими представниками вільного ринку як небезпечний альянс між приватними та державними установами, який заохочував би ведення війни в кредит (через державний борг) без необхідності сплачувати витрати в ході війни. Гроші здавна вважалися «жилою війни», а величезні витрати на її ведення, які приводили до банкрутства ворогуючі уряди, як правило, встановлювали природну межу її тривалості, а також змушували керівників думати двічі, перш ніж розпочинати війну. Але цей фінансовий контроль був значною мірою послаблений з появою англійської фінансової системи; і Кант, разом з багатьма класичними лібералами, попереджав про цю небезпеку. 

«[Кредитна] система, яка розростається за межі видимості і яка поки що залишається безпечним боргом для існуючих вимог — позаяк усі кредитори не вимагають виплат одночасно — являє собою небезпечну грошову владу. Цей геніальний винахід комерційного народу [Англії] в цьому столітті є небезпечним, оскільки він є військовою цінністю, яка перевищує багатства всіх інших держав; він не може бути вичерпаний, за винятком несплати податків [виплата безстрокових відсотків інвесторам була прив’язана до майбутніх податків] (що неминуче), хоча він може бути надовго відстрочений через стимулювання торгівлі, яке відбувається через реакцію кредитування на промисловість і торгівлю. Таким чином, подібна здатність вести війну разом зі схильністю політиків до неї — схильністю, яка здається закладеною в людській природі, — є суттєвою перешкодою на шляху до вічного миру» (с. 88).

Мій цикл статей про Іммануїла Канта завершено. На початку, я взагалі не планував писати його. Навпаки, я перервав свою серію робіт про Джона Локка, щоб написати три статті для «Місяця фашизму» на сайті Libertarianism.org. І це привело мене до твердження Айн Ренд про те, що Кант був предтечею фашистської ідеології, і до її сумнозвісного твердження, що Кант був «найбільш лихою постаттю в історії людства». Для тих, хто бажає прочитати мої 13 есе з цього циклу про Канта, абсурдність обох звинувачень має бути цілком очевидною.  

Переклад: Софія Панченко