Чому прихильники welfare state — держави загального добробуту — у США називають себе лібералами й чому найвідоміша ідеологічна традиція — лібералізм — може означати протилежні речі залежно від часу й місця? Про це розповідає Рональд Ротунда у своїй книзі «Лібералізм як слово та символ. Боротьба за ліберальний бренд у США». Ротунда показує, що така підміна понять сталася не випадково, а свідомо була зроблена Франкліном Рузвельтом, який шукав відповідний словесний ярлик для своєї програми регулювання економіки.
Як у США підмінили значення слова «ліберал». Уривок із книги «Лібералізм як слово й символ»
Як показує дослідження, слово «ліберальний» є важливим прикладом, що слугує для ілюстрації історії вживання політичних слів-символів — того, як вони виникають і зникають, — тому що це особливо сильне слово. Хоча в нашій країні слово «лібералізм» не має точного значення, люди часто намагалися йому це значення надати, всякий раз вкладаючи у визначення — чи в «справжнє визначення» — власне розуміння; принаймні, донедавна, коли набагато більш модним стало слово «консервативний». Що б не означало слово «лібералізм», ніхто в Сполучених Штатах не хоче, щоби його вважали неліберальним.
За твердженням Адама Улама,
«на Заході кожен, хто не оголошує себе фашистом, претендує на те, що він ліберал; типи цих лібералів і програми, що захищаються під ім’ям „лібералізму“, коливаються тут від крайнього консерватизму до комунізму»
Крім безлічі інших політиків, про свою належність до лібералів рішуче заявляли Герберт Гувер, Франклін Рузвельт і Роберт Тафт. Гувер і Тафт були настільки впевнені, що «Новий курс» не уособлював лібералізм, наскільки Рузвельт був упевнений у зворотному. Хоча з часом більш популярним став термін «консервативний», а термін «ліберальний» пішов у забуття, нові консерватори часто називають себе також лібертаріанцями.
Визнання сили цього політичного символу стає очевидним і «з тих уточнювальних прикметників, які зазвичай намагаються використовувати ті, хто атакує „лібералів“», — пише Чарльз Френкел. Навіть у 1958 році, коли президент Ейзенхауер підтримував досить консервативного Вільяма Ноуленда з Каліфорнії, Айк нападав на «самозваних лібералів… [за їх] непереборний потяг… до розтрати грошей — ваших грошей». Нападкам піддаються тільки самозвані ліберали, справжні ж ліберали, як передбачається, — чудові люди. Один коментатор докладно описав цей специфічно американський звичай атакувати тільки «певних» лібералів:
«Сенатори від південних штатів, які пишалися тим, що їх вважають консерваторами, зазвичай атакують не „лібералів“, а „північних лібералів“. Іноді вони додають, що самі вони настільки ж ліберальні в питаннях зовнішньої політики або соціального забезпечення, як і будь-хто інший. Навіть покійний сенатор Маккарті обережно поводився з цим словом. У своїх пам’ятно виразних висловлюваннях він зазвичай раз-у-раз кидав вислів „дуті ліберали“, тим самим ніби маючи на увазі, що, уже будьте впевнені, усі ліберали — дуті. Але це ж давало змогу йому натякати, що він нічого не має проти справжніх лібералів, якби ж тільки він міг відшукати хоч одного такого».
Звісно, той факт, що в США слово «ліберальний» — вигідний політичний символ, не означає, що людина знаходиться у виграшному становищі, якщо її називають занадто ліберальною. Наприклад, будучи віцепрезидентом, Спіро Агню нападав на «радикальних лібералів». Здебільшого для американців екстремізм — вада, а не чеснота. Але сам собою символ «ліберальний» має, як вважають багато політиків, деяку політичну привабливість.
Якщо подивитися на опитування громадської думки середини 1960-х років, коли ліберальний ярлик був дуже популярний, то можна побачити, що політики враховували привабливість лібералізму. Відповідно до одного з опитувань, з 20 546 студентів, зареєстрованих на кампусі Університету штату Мічиган, 42 % оголосили, що вони демократи або схильні зараховувати себе до таких, а 51 % сказали, що є республіканцями або до цього схиляються. Але незважаючи на те, що цей університет, — що, на загальну думку, є типовим великим університетом Середнього Заходу, — був більшою мірою республіканським, ніж демократичним, 53 % студентів оголосили себе вельми або помірно ліберальними. Кандидати, що підкреслювали свою ліберальність, могли набрати тут більше голосів, ніж ті, хто намагався залучити тільки виборців-прихильників Демократичної партії.
Раніші опитування також демонстрували привабливість ліберального символу. Провівши належні процедури з добору місць проведення опитування, опитали 3068 респондентів у Каліфорнії, Іллінойсі та Нью-Мексико, відібравши для розгляду дані голосувань тільки за 1944, 1946 і 1948 роки і зважаючи на те, як (лібералами чи консерваторами) кваліфікують себе самі виборці, дослідники зробили висновок:
«[Сама дилема] „лібералізм — консерватизм“ пояснює, принаймні частково, і відмову респондентів від голосування, і їхню незадоволеність партією, якій вони надавали перевагу. Так, з огляду на наші дані, можна зробити висновок, що ліберальний республіканець і консервативний демократ відчували себе у своїх партіях незатишно на відміну від консервативних республіканців і ліберальних демократів, і висловлювали своє невдоволення меншою явкою на вибори й тим, що рідше голосували за своїх партійних кандидатів».
Наведені вище дані двох ранніх опитувань, крім привабливості ліберального символу, вказують і на інший важливий момент: незважаючи на те що лібералами проголошували себе багато політиків різних переконань, звичайні люди, принаймні починаючи з 1944 року, як правило, сходилися в думці про те, хто є ліберальним політиком. Так, коли під час опитування, що проводилося в 1962 році в Університеті штату Мічиган, студентів запитали, хто з політиків є лібералом, а хто консерватором, 64 % з них вибрали Барі Ґолдвотера в якості відомого консерватора і 62 %, недовго думаючи, сказали, що Джон Кеннеді — відомий ліберал. Друге дослідження, що базувалося на даних про результати виборів кінця 1940-х років, показало, що, як правило, ті, хто вважав себе консерваторами, — неважливо, були вони демократами чи республіканцями, — вважали, що їхньою партією швидше є партія Республіканська, ніж Демократична, а ті, хто вважав себе лібералами, відчували, що їм імовірніше ближча Демократична партія. Ці відомості особливо важливі, якщо згадати, що символ «ліберальний» часто був покликаний служити противагою дуже важливому чиннику партійної належності.