Чому прихильники welfare state — держави загального добробуту — у США називають себе лібералами й чому найвідоміша ідеологічна традиція — лібералізм — може означати протилежні речі залежно від часу й місця? Про це розповідає Рональд Ротунда у своїй книзі «Лібералізм як слово та символ. Боротьба за ліберальний бренд у США». Ротунда показує, що така підміна понять сталася не випадково, а свідомо була зроблена Франкліном Рузвельтом, який шукав відповідний словесний ярлик для своєї програми регулювання економіки.

Як у США підмінили значення слова «ліберал». Уривок із книги «Лібералізм як слово й символ»

Як показує дослідження, слово «ліберальний» є важливим прикладом, що слугує для ілюстрації історії вживання політичних слів-символів — того, як вони виникають і зникають, — тому що це особливо сильне слово. Хоча в нашій країні слово «лібералізм» не має точного значення, люди часто намагалися йому це значення надати, всякий раз вкладаючи у визначення — чи в «справжнє визначення» — власне розуміння; принаймні, донедавна, коли набагато більш модним стало слово «консервативний». Що б не означало слово «лібералізм», ніхто в Сполучених Штатах не хоче, щоби його вважали неліберальним.

За твердженням Адама Улама,

«на Заході кожен, хто не оголошує себе фашистом, претендує на те, що він ліберал; типи цих лібералів і програми, що захищаються під ім’ям „лібералізму“, коливаються тут від крайнього консерватизму до комунізму»

Крім безлічі інших політиків, про свою належність до лібералів рішуче заявляли Герберт Гувер, Франклін Рузвельт і Роберт Тафт. Гувер і Тафт були настільки впевнені, що «Новий курс» не уособлював лібералізм, наскільки Рузвельт був упевнений у зворотному. Хоча з часом більш популярним став термін «консервативний», а термін «ліберальний» пішов у забуття, нові консерватори часто називають себе також лібертаріанцями.

Визнання сили цього політичного символу стає очевидним і «з тих уточнювальних прикметників, які зазвичай намагаються використовувати ті, хто атакує „лібералів“», — пише Чарльз Френкел. Навіть у 1958 році, коли президент Ейзенхауер підтримував досить консервативного Вільяма Ноуленда з Каліфорнії, Айк нападав на «самозваних лібералів… [за їх] непереборний потяг… до розтрати грошей — ваших грошей». Нападкам піддаються тільки самозвані ліберали, справжні ж ліберали, як передбачається, — чудові люди. Один коментатор докладно описав цей специфічно американський звичай атакувати тільки «певних» лібералів:

«Сенатори від південних штатів, які пишалися тим, що їх вважають консерваторами, зазвичай атакують не „лібералів“, а „північних лібералів“. Іноді вони додають, що самі вони настільки ж ліберальні в питаннях зовнішньої політики або соціального забезпечення, як і будь-хто інший. Навіть покійний сенатор Маккарті обережно поводився з цим словом. У своїх пам’ятно виразних висловлюваннях він зазвичай раз-у-раз кидав вислів „дуті ліберали“, тим самим ніби маючи на увазі, що, уже будьте впевнені, усі ліберали — дуті. Але це ж давало змогу йому натякати, що він нічого не має проти справжніх лібералів, якби ж тільки він міг відшукати хоч одного такого».

Звісно, той факт, що в США слово «ліберальний» — вигідний політичний символ, не означає, що людина знаходиться у виграшному становищі, якщо її називають занадто ліберальною. Наприклад, будучи віцепрезидентом, Спіро Агню нападав на «радикальних лібералів». Здебільшого для американців екстремізм — вада, а не чеснота. Але сам собою символ «ліберальний» має, як вважають багато політиків, деяку політичну привабливість.

Якщо подивитися на опитування громадської думки середини 1960-х років, коли ліберальний ярлик був дуже популярний, то можна побачити, що політики враховували привабливість лібералізму. Відповідно до одного з опитувань, з 20 546 студентів, зареєстрованих на кампусі Університету штату Мічиган, 42 % оголосили, що вони демократи або схильні зараховувати себе до таких, а 51 % сказали, що є республіканцями або до цього схиляються. Але незважаючи на те, що цей університет, — що, на загальну думку, є типовим великим університетом Середнього Заходу, — був більшою мірою республіканським, ніж демократичним, 53 % студентів оголосили себе вельми або помірно ліберальними. Кандидати, що підкреслювали свою ліберальність, могли набрати тут більше голосів, ніж ті, хто намагався залучити тільки виборців-прихильників Демократичної партії.

Раніші опитування також демонстрували привабливість ліберального символу. Провівши належні процедури з добору місць проведення опитування, опитали 3068 респондентів у Каліфорнії, Іллінойсі та Нью-Мексико, відібравши для розгляду дані голосувань тільки за 1944, 1946 і 1948 роки і зважаючи на те, як (лібералами чи консерваторами) кваліфікують себе самі виборці, дослідники зробили висновок:

«[Сама дилема] „лібералізм — консерватизм“ пояснює, принаймні частково, і відмову респондентів від голосування, і їхню незадоволеність партією, якій вони надавали перевагу. Так, з огляду на наші дані, можна зробити висновок, що ліберальний республіканець і консервативний демократ відчували себе у своїх партіях незатишно на відміну від консервативних республіканців і ліберальних демократів, і висловлювали своє невдоволення меншою явкою на вибори й тим, що рідше голосували за своїх партійних кандидатів».

Наведені вище дані двох ранніх опитувань, крім привабливості ліберального символу, вказують і на інший важливий момент: незважаючи на те що лібералами проголошували себе багато політиків різних переконань, звичайні люди, принаймні починаючи з 1944 року, як правило, сходилися в думці про те, хто є ліберальним політиком. Так, коли під час опитування, що проводилося в 1962 році в Університеті штату Мічиган, студентів запитали, хто з політиків є лібералом, а хто консерватором, 64 % з них вибрали Барі Ґолдвотера в якості відомого консерватора і 62 %, недовго думаючи, сказали, що Джон Кеннеді — відомий ліберал. Друге дослідження, що базувалося на даних про результати виборів кінця 1940-х років, показало, що, як правило, ті, хто вважав себе консерваторами, — неважливо, були вони демократами чи республіканцями, — вважали, що їхньою партією швидше є партія Республіканська, ніж Демократична, а ті, хто вважав себе лібералами, відчували, що їм імовірніше ближча Демократична партія. Ці відомості особливо важливі, якщо згадати, що символ «ліберальний» часто був покликаний служити противагою дуже важливому чиннику партійної належності.

Джерело: публікація в інтернет-журналі Reed