Коли засновники Америки проголосили незалежність держави в 1776 році, вони склали документ, який надихає незліченні мільйони людей у всьому світі. Декларація незалежності, що відображає «гідну Повагу до Думки Людства», виклала не лише причини, які спонукали нас розірвати наші політичні зв’язки, але й моральне бачення, яке виголошується на віки. У кількох коротких рядках, написаних на початку боротьби за незалежність, Засновники виклали свою філософію правління: індивідуальна свобода, визначена правами на життя, свободу та прагнення до щастя, забезпечені урядом, створеним для цієї мети з повноваження, заснованими на згоді керованих.

Проте сьогодні (у ХХ столітті — прим. перекладача) в усьому світі ми бачимо, як уряди безкарно обмежують свободу та зазіхають на права навіть там, де уряд нібито має згоду народу — навіть в Америці. Дійсно, не дарма ХХ століття називають століттям урядів; це століття подарувало нам левіафанів, яких класичні теоретики могли тільки уявити. Таким чином, питання, які засновники Америки зачіпали у своєму основоположному документі, все ще з нами. Насправді, враховуючи те, що наприкінці століття зростав рух, щоб нарешті обмежити левіафанів серед нас, можна сказати, що сьогодні занепокоєння Засновників особливо актуальні.

Отже, коли ми знову розглядаємо ці проблеми, особливо важливо вчитися на досвіді останніх двох сотень років. Зрозуміло, що засновники планували обмежити уряд, і їм це значною мірою вдалося; в загальному масштабі американцям це вдалося краще, ніж багатьом іншим націям, які також прагнули, власним чином, обмежити свої уряди. Але ми б помилилися, принаймні, якби з американського відносного успіху дійшли висновку, що план Засновників спрацював так, як він мав спрацювати; адже найпобіжніше прочитання творів того часу дає зрозуміти, що Засновники не мали на меті нічого подібного до нашого теперішнього американського левіафана. Дійсно, багато скарг, перерахованих у Декларації, які призвели до повстання, сьогодні є звичайною справою уряду в Америці. Напевно, було б боляче тим, хто віддав своє життя, свої статки та свою священну честь, побачити, як далеко ми просунулися від тих бурхливих днів свободи.

Отже, за допомогою цього досвіду в цьому есеї буде розглянуто теорію, що лежить в основі універсальних ідей Декларації. Основна увага буде зосереджена на моральному порядку, який окреслює Декларація, і на місці уряду в цьому порядку. Найбільша увага приділятиметься основній політичній ідеї — легітимності. Це, звісно, також було основним занепокоєнням Засновників, і що Декларація висвітлила лише у двох елегантно сформульованих рядках:

«. . . Щоб забезпечити ці права, серед людей створюються уряди, які отримують свої справедливі повноваження зі згоди керованих».

Розум і згода, два традиційні джерела політичної легітимності, об’єднані для того, щоб побачити «відвертий Світ». Сьогодні ми маємо чіткіше зрозуміти, як вони об’єднуються, щоб обмежити уряд, надаючи йому легітимності в цьому процесі. Щойно ми це зробимо, і як тільки ми побачимо, що стало з проектом Засновників, як ми коротко розповімо наприкінці цього розділу, ми зможемо вдихнути життя назад у принципи, які вони так ретельно створили.

Декларація незалежності

Коли Засновники працювали над своєю задачею, їхньою безпосередньою метою, звичайно, було виправдати своє рішення проголосити незалежність. З цією метою вони виклали теорію законного правління, а потім продемонстрували, наскільки далеко англійське правління відійшло від цього ідеалу. Однак, викладаючи свою теорію легітимності, вони навряд чи могли почати з уряду, оскільки вся суть полягала в тому, щоб показати, як уряд може виникнути законно, а не в тому, щоб припустити його існування. Якби вони почали з уряду, то поставили б саме те запитання, на яке хотіли відповісти.

Таким чином, із самого початку Засновники були залучені до традиції моральної та політичної думки, яку стали називати «теорією природного стану». Міркування в цій традиції починаються з припущення теоретичного «стану природи», стан справ, який ми сьогодні називаємо «громадянським суспільством», де суспільство та соціальне спілкування є, але питання щодо виправдання та належної ролі уряду залишаються без відповіді. Отже, план Засновників цілком природно був поділений на дві частини. По-перше, вони окреслили моральний порядок у такому світі, який випливає з принципів розуму. По-друге, вони зробили політичні висновки, що випливають з цього морального порядку. Таким чином, у кількох перших рядках основного розділу Декларації не згадується уряд; про це говориться лише після окреслення морального порядку.

Ми вважаємо ці Істини самоочевидними

Тому важливо розуміти, що вся ця справа була заснована на ґрунті розуму. Пропозиції виголошуються не просто як «істини», а як «самоочевидні» істини — істини розуму. Це поставило нас із самого початку в давню традицію природного права — точніше, як ми побачимо за мить, у гілку природних прав цієї традиції. Протиставляючи юридичний позитивізм — який просто постулює закон як волю суверена — та моральний скептицизм — який стверджує, що моральних істин немає або, якщо вони є, ми не можемо їх знати, — теоретики природного права вважали, що обидві такі істини існують і що вони доступні звичайному розуму. Протягом багатьох століть це було складною позицією, безсумнівно, але Засновники все одно прийняли її. Однак слід зазначити, що їхні переконання щодо таких питань були вельми скромними. На відміну від моральних догматиків попередніх епох, їх постійна турбота була не про якісь надмірні моральні обмеження, а, навпаки, про свободу — про мораль свободи. Їм було достатньо вважати, що існує вищий закон добра і зла, з якого можна вивести позитивний закон і на основі якого судити про цей закон у будь-який момент часу. І цей вищий закон є, переважно, законом індивідуальної свободи і, як наслідок, індивідуальної відповідальності.

Що всі люди створені рівними

Аргументація починається, по суті, з передумови про моральну рівність, яка відразу після цього визначається нашими невід’ємними правами на життя, свободу та прагнення до щастя. Визначивши таким чином базис, в якому ми всі рівні, Засновники дали зрозуміти те, що мало бути зрозуміло в будь-якому випадку, а саме, що всі ми рівні лише в тому сенсі, що всі ми маємо рівні природні права — що ніхто не має вищих прав перед будь-ким іншим. Зрозуміло, Засновники не могли мати на увазі, що ми всі насправді рівні, що би це не означало, оскільки таке твердження було б абсурдом. Вони також не могли мати на увазі егалітарні «права», які домінували в думці ХХ століття, які набуваються лише за рахунок пожертви індивідуальною свободою. Дійсно, сенс свободи полягає в тому, щоб дозволити нашим незліченним відмінностям квітнути, що можливо лише за умов свободи.

Але якщо передумова рівності не мала на меті означати будь-який далекосяжний егалітаризм, вона також не мала на меті залишити безперечними ті ієрархічні погляди — притаманні традиції природного права — які стверджували, що одні люди є морально вищими за інших у спосіб, який тягне за собою правові наслідки. Якщо ми всі рівні в тому обмеженому, але надзвичайно важливому сенсі, що ми всі маємо рівні природні права прокладати свій власний шлях у власному світлі, вільному від втручання інших, тоді нас не можна змусити підкорятися моралі інших, незалежно від «висоти» їхніх поглядів; єдина умова полягає в тому, що, коли ми плануємо наші дії, ми поважаємо рівні права інших робити те саме. Наслідком передумови рівності, звичайно, є рівність перед законом, фраза, яка добре передає зміст, у якому Засновники бачили нас усіх рівними.

Те, що їх Творець наділив певними Невід’ємними правами

Коли ми переходимо від положення Засновників про рівність до її наслідків, перед нами постає завдання поміркувати про джерело прав. Головний сенс, який засновники прагнули закласти тут, є дуже важливим: ми не отримуємо свої природні права від уряду; ми народжуємося з цими правами; справді, будь-які права чи повноваження, які має уряд, як коротко буде сказано в Декларації, надані йому нами, а ми спочатку повинні мати їх, щоб надати. Головне питання тут не може бути важливішим: чи є ми слугами уряду, покладаючись на нього за своїми правами, чи уряд є нашим слугою, покладаючись на нас за свої повноваження. Пізніше це питання виявилося в Конституції у формі доктрини перерахованих повноважень — ідеї, що повноваження уряду делегуються народом, який першим має їх делегувати; перераховані в документі; і, отже, обмежені в силу цього делегування та переліку. Але про це спочатку йдеться тут, у Декларації, у фундаментальній ідеї попередніх прав, прав, які існують раніше уряду — природних прав, які ми маємо «за природою».

Незважаючи на важливе значення цього розуміння, воно, звичайно, не стосується питань про кінцеве джерело прав. Швидше, це стосується просто питання про те, чи походять права від уряду, ставлячи, по суті, питання про те, де уряд отримає свої права, якщо не від людей — зрозуміло, що люди створюють уряд і, отже, стоять перед урядом. Таким чином, як за логікою, так і за часом, люди на першому місці, уряд — на другому. Це була основна думка, яку Засновники прагнули донести.

Коли ми звертаємося до питання про остаточне джерело прав, Засновники говорять про те, що наш Творець наділив нас певними правами. Враховуючи те, що Засновники мали різні релігійні погляди, і враховуючи, зокрема, їхню віру в свободу в таких питаннях, мабуть, було б розумно не вдаватися в дуже загальний спосіб викладу питання, не в останню чергу тому, що вже тоді було добре зрозуміло, що Моральна теорія та моральні висновки не обов’язково ґрунтувалися на релігійних переконаннях — насправді вони більш надійно ґрунтувалися на принципах розуму, з якими розумні люди могли і навіть повинні погоджуватися. Таким чином, читаючи «Творця» в цьому широкому сенсі, основною думкою, яку Засновники, безсумнівно, прагнули висловити, була універсальна думка про те, що всі ми маємо певні невід’ємні права, незалежно від наших вірувань чи будь-яких інших природних або випадкових особливостей, які ми можемо мати. Стверджувати інакше — стверджувати, наприклад, що права є в певному сенсі функцією переконань — означає підривати універсальність, яку, безумовно, хотіли передати Засновники.

Нарешті, особливо важливо відзначити, що Засновники висловили своє моральне бачення мовою прав, а не мовою чесноти чи цінностей чи будь-якої іншої моральної концепції. Права – це претензії до інших, які передбачають відповідні зобов’язання, себто вимагають від інших робити чи не робити певні дії. Повністю конкретизована, як ми незабаром побачимо, класична теорія прав систематично розділяє дії індивіда та справи спільноти за трьома основними напрямками: заборонені; дозволені (необов’язкове); і необхідні. Саме об’єктивні дії, а не суб’єктивні психічні стани є головною проблемою прав.

Таким чином, права особливо підходять для судового розгляду, правового порядку та свободи, не в останню чергу тому, що, будучи претензіями, вони позначають змагальні відносини та запрошують моральне виправдання. Запитати іншого: «За яким правом . . .?» рівносильно тому, щоб сказати, що якщо цей інший не може задовольнити свої претензії, то ви вільні робити, як вам заманеться. Таким і подібним чином теорія прав відокремлює виправдані та невиправдані претензій і, відповідно, упорядковує людські справи так, як це не в змозі зробити чесноти, цінності та інші моральні поняття. Коротше кажучи, права та відповідні обов’язки є мовою права та свободи. Коли двома рядками нижче вони говорили про мету уряду, Засновники правильно зрозуміли: забезпечити свободу через закон, а не насаджувати чесноти чи нав’язувати цінності.

Серед них Життя, Свобода та Прагнення до щастя

У Декларації та навіть у Конституції та Біллі про права Засновники навряд чи могли б перерахувати всі наші права. З одного боку, ми маємо нескінченну кількість прав завдяки безлічі фактів, які можуть увійти в їхній опис, і можливостям, які надає викладення тексту. Але з іншого боку, якщо дивитися логічно, насправді існує лише одне право, право бути вільним, з якого можуть бути виведені всі інші права, як би вони не були описані. Таким чином, коротка і загальна заява намагається охопити дещо із суті питання, що Засновники і зробили, коли сказали, що «серед» наших прав є права на «життя, свободу та прагнення до щастя».

Отже, для повнішого уявлення про моральне бачення Засновників нам належить конкретизувати це загальне твердження, звернувшись як до теорії, так і до практики. Для цього варто спиратися на джерела, на які спиралися самі Засновники: англійське загальне право, яке протягом століть вважалося втіленням «правильного розуму»; і таких філософів моралі, як Джон Локк, якого більше, ніж будь-кого іншого, можна назвати філософом Декларації, особливо через його вплив на Томаса Джефферсона, її головного автора. Проте, виводячи більш вузько описані права та звертаючись до казуїстики в конкретних обставинах, ми повинні подбати про те, щоб забезпечити правильний висновок і внутрішню послідовність; бо сукупність прав, які сумнівно випливають із перших принципів системи, або суперечать одне одному, підірве всю раціональну основу. Зрештою, не кожне благо має право; нам потрібно відокремити легітимні від нелегітимних вимог.

Отже, варто почати з власних слів Засновників, зокрема з нашого права на «прагнення до щастя»; тому що в цьому формулюванні прихована надзвичайно важлива відмінність — між правами та цінностями. Висловлюючи це питання, Засновники казали, що кожен із нас має право не на щастя, а на те, щоб шукати щастя так, як вважає за потрібне. Вони не сказали нам, як це робити — за винятком передумови рівності, яка передбачає зобов’язання поважати рівні права інших щодо їхніх власних справ. Скоріше, рішення про те, як шукати щастя, залишається за нами, нашим власним суб’єктивним баченням, нашими власними цінностями. Очевидно, враховуючи відмінності між людьми в їхніх інтересах і цінностях, різні люди підуть різними шляхами. Суть просто в тому, що ми повинні поважати ці відмінності, живучи своє життя. Отже, ми маємо об’єктивність у правах, суб’єктивність у цінностях, що є саме тим, чого можна було б очікувати від режиму свободи. Кожен із нас вільний жити за власними суб’єктивними стандартами, якщо він поважає рівну свободу інших. Звичайно, ми можемо критикувати цінності інших, але ми не можемо нав’язувати їм свої цінності.

Ця різниця між правами та цінностями, яка закладена в праві на прагнення до щастя, є самою основою вільного суспільства. Вона передбачає режим прав, який можна розглядати як мінімальні рамки, всередині якої кожен із нас може вільно жити, прокладаючи власний курс — не нав’язаний іншими, а існуючий самостійно. Ця ідея добре втілена у фразі, яку часто приписують французькому філософу Вольтеру: «Я можу не погоджуватися з думкою, яку ви висловлюєте, але я до смерті захищатиму ваше право її озвучувати». У вас є свої цінності, з якими я можу не погоджуватися, але я захищатиму ваше право їх дотримуватися. У вільному суспільстві кожен із нас може робити стільки чи скільки завгодно свого життя, скільки хоче і може. Поки ми поважаємо рівні права інших, ми вільні обирати та несемо відповідальність за вибір, який робимо, як хороший, так і поганий. Ось у чому суть свободи.

Проте, щоб обґрунтувати теорію прав, надавши їй більшої конкретизації, ми звернемося як до загального права, так і до Локка, де виявимо, що як у теорії, так і в досвіді права тісно пов’язані з власністю. Локк добре висловився: «Життя, свободи та майно, які я називаю загальною назвою « Власність». Джеймс Медісон, головний автор Конституції, висловив подібну думку, коли написав: «Оскільки кажуть, що людина має право на свою власність, можна так само сказати, що вона має власність над своїми правами». Засновники добре розуміли, що всі права, як би вони не були описані, можна розглядати як власність і, щоб допомогти у їх виведенні, можна звести до власності. Якщо все, чим ми володіємо по праву — все, на що ми, як можна сказати, маємо «право», — можна сприймати як власність, тоді у нас є те, з чого почати, коли ми думаємо про наші численні права — і думаємо про численні вимоги, що не виявляються правами.

Таким чином, якщо основою наших прав є власність — у широкому розумінні як життя, свободи та майно, — це лише короткий крок, щоб уявити порушення прав як заволодіння власністю, заволодіння речами, які належать вільно і ясно — «по праву» — іншим. Отже, ми можемо уявити собі світ, у якому люди вільні жити своїм життям, користуватися своїми свободами, будувати і насолоджуватися своїми маєтками, лише за умови, що в процесі вони утримуються від привласнення того, що належить іншим — життя, свобод та майна інших.

Чого люди не можуть робити, так це вчиняти правопорушення або злочини: вони не можуть відбирати в інших, посягаючи на особи чи власність цих інших або іншим чином забираючи це майно. Якщо вони це зроблять, то зобов’язані компенсувати збитки жертвам. Таким чином, коли Засновники говорили про «невідчужувані» права, вони могли мати на увазі лише те, що інші не можуть відчужувати наші права. Однак ми можемо відчужувати їх, вчиняючи делікти чи злочини, за які несемо відповідальність. Коли ми це робимо, ми відчужуємо своє право на те, що може бути необхідним для виправлення вчиненої нами кривди. Таким чином права та обов’язки відчужуються або скасовуються, а нові права та обов’язки створюються під час наших дій у світі.

Отже, на цьому етапі окреслення наш єдиний обов’язок — залишити один одного в спокої. Таким чином, у контексті сучасної соціальної держави особливо важливо зауважити, що у вільному суспільстві немає обов’язку допомагати іншим, які можуть потребувати допомоги, хоча люди мають повну свободу пропонувати таку допомогу, якщо бажають. Ми можемо думати, що те, що вони роблять, є хорошим — це наше оціночне судження, — але ми не можемо примусити до допомоги. Будь-яке об’єднання повинно бути добровільним, тому вчинення правопорушень чи злочинів — позбавлення життя, свободи чи майна людей без їхньої згоди — не просто неправильно, а й порушує їхні права. Якби ми вимагали допомоги, ми б теж порушили права. У вільному суспільстві люди вільні бути доброчесними — або навпаки. Дійсно, лише тоді, коли доброчесні дії є добровільними, їх можна назвати доброчесними.

Таким чином, у світі, який ми описали досі, люди вільні робити з себе стільки, скільки завгодно, скільки хочуть і можуть. Однак у звичайному світі більшість людей роблять це не як ізольовані особи, а через спілкування з іншими. Тоді ми підходимо до другого великого джерела прав, наслідку власності — обіцянки чи договору. Як частину нашої свободи, нашого права вільно діяти, кожен з нас має право об’єднуватися з іншими за умови, що об’єднання буде добровільним з усіх сторін. Завдяки таким асоціації — від спот-контрактів і торгівлі до приватних клубів, церков, шлюбів, партнерств, гігантських корпорацій і так далі — люди обмінюються своїми різноманітними активами, і виникає громадянське суспільство у всьому його багатому розмаїтті.

Однак і тут права й обов’язки постійно відчужуються і створюються, коли люди влаштовують і перебудовують свої справи з іншими так, як вони вважають найкращим. Єдина вимога полягає в тому, щоб обіцянки або договори були дотримані, в іншому випадку ті, хто порушує або обманює, або бере або іншим чином не виконує обіцяне, повинні компенсувати збитки, як зазначено в різних галузях класичного загального права, що розглядають такі питання. Однак у всьому цьому особливо важливо зауважити, що своїми справами завідують люди, а не уряди. Насправді до цього моменту в Декларації Засновники навіть не говорили про уряд. Ми переходимо до цього далі.

Що для забезпечення цих прав люди створюють уряди

Як має бути зрозуміло з щойно завершеного окреслення, світ прав і обов’язків, передбачених Засновниками, є систематичним, багатим і різноманітним — і ґрунтується на розумі, на моральних принципах свободи, власності та контракту, які передбачає Декларація. Лише тепер, коли вони окреслили цей світ, Засновники звертаються до уряду. Таким чином, коли ми переходимо від природного стану до світу з урядом, ми нарешті підходимо до фундаментальних питань про політичну легітимність — до питань про належний обсяг влади уряду і, власне, про легітимність самого уряду.

Засновники кажуть, що метою уряду є забезпечення наших прав. Тому ми його запроваджуємо. Але чи це правильна ціль уряду? І чи законними є повноваження, які служать цій меті? Відразу кажучи, чому ми хочемо захищати свої права через уряд, а не через якусь іншу приватну установу? Це скептичні запитання щодо того, чи законна навіть обмежена концепція правління, викладена Засновниками? З іншого боку, однак, є питання щодо того, чи може концепція Засновників бути занадто обмеженою. Чи існують додаткові повноваження, окрім повноважень щодо виконання, які законно належать уряду? Ці питання теж потрібно буде вирішити.

Оскільки проблеми тут складні й тонкі, нам доведеться розібратися в них повільно й ретельно, хоча б у загальних рисах. Щоб зробити це, ми беремо той самий курс, який ми взяли вище, курс, який взяв Локк, коли він також розмірковував над такими питаннями; втім, ми проведемо питання трохи далі, ніж це зробив Локк, і спершу запитаємо, які права ми мали б щодо забезпечення наших різноманітних прав, якби не було уряду, себто якби ми були в природному стані. Назвіть їх правами другого порядку, якщо хочете; права, які вступають у дію лише після того, як описані вище права першого порядку були або ось-ось будуть порушені.

Однак просте формулювання цього питання виявляє його складність. Все тому, що зараз ми маємо справу зі сферою значної невизначеності, в якій принципи розумності мають обмежену ефективність. Безперечно, будь-які права другого порядку, які ми можемо мати, повинні бути похідними від наших прав першого порядку, щоб бути вільними: права примусового виконання повинні бути виправдані з посиланням на права, які ми маємо забезпечити. Але крім питання похідності, ці права другого порядку або правозастосування повинні здійснюватися таким чином, щоб поважати права першого порядку інших. Дійсно, ми навряд чи можемо порушувати права в ім’я забезпечення прав і вважатися, що ми робимо це по праву.

Таким чином, у той час як викритий злочинець не має права не бути заарештованим і не бути змушеним звільнити свою жертву — він відчужив своє право бути вільним від арешту та від зобов’язань реституції, коли він скоїв свій злочин — особа, лише підозрювана у вчиненні злочину, є в зовсім іншій категорії. Які у нас права щодо нього? Можемо ми його заарештувати? Наскільки сильною має бути наша підозра, перш ніж ми зможемо? І якщо ми зможемо його заарештувати, що тоді? Саме тут до палітри невизначеності додаються відтінки сірого. Розумні люди можуть мати розумні розбіжності, оскільки ми маємо справу не з принципами розуму, а із застосуванням тих принципів, які доводять розум до його меж. Саме тут вступають у гру суб’єктивні цінності, коли ми намагаємося провести «розумні» межі щодо того, де закінчується право однієї людини і починається право іншої людини.

Отже, усе вищезазначене свідчить про те, що існують певні «природні» ліфти, так би мовити, до легітимного уряду. Схоже, що в самій природі проблеми — зокрема, у необхідності знайти нейтральні процедури прийняття рішень і принципи, де самий лише розум не допоможе — ми знаходимо основу легітимності уряду. Ми звертаємося до уряду тому, що на практиці нам потрібно знати, де межі — які наші права — у складній і невизначеній сфері примусу, де розум досягає свого принципового кінця. Дійсно, розум підказує нам, що ми маємо право примусу. Крім того, він говорить нам про те, що ми можемо, наприклад, заарештовувати тих, у кого є вагомі підстави вважати, що вони порушили наші права, і не можемо заарештовувати інших; але він не говорить нам про точний обсяг цих чи подібних прав. Без уряду та виняткової влади, яку цей уряд нібито має, щоб давати однакові відповіді на такі запитання, ми можемо уявити собі стан певної плутанини та, справді, анархії.

Попри все це, аргумент на користь державного захисту прав — а не приватного захисту, наприклад, конкуруючими приватними правоохоронними органами — є аргументом розсудливості, а не моралі. Ми переходимо від природного стану до царства з урядом не через моральну необхідність, і нам потрібно бути відвертими щодо цього. Насправді немає жодної відповіді, окрім розсудливості, на скаргу людини, що, мовляв, вона радше забезпечить дотримання своїх власних прав і що примушування її використовувати та платити за державне примусове виконання — а до цього веде державна монополія на право примусового виконання — порушує його право робити це самостійно. Така людина має рацію. Джордж Вашингтон сказав те саме, коли сказав, що «уряд — це не розум, це не красномовство, це сила».

Отже, здається, що найкращим, що можна сказати, є таке: принаймні хоча би повноваження щодо виконання, які Засновники надали уряду, окрім його конкретних заяв, є законними. У природному стані кожен із нас має те, що Локк назвав «виконавчою владою» — владою забезпечувати свої права. Таким чином, коли уряд застосовує цю владу від нашого імені, він застосовує владу, на яку в іншому випадку ми мали б право.

Звісно, це не стосується того, як уряд використовує владу — чи застосовує він силу, коли не повинен, чи не застосовує силу, коли повинен. Це також не стосується претензій уряду на монополію, його претензій на виняткове використання цієї влади. Питання скоріше полягає в тому, чи є легітимною виконавча, правоохоронна чи поліцейська влада як така. Це так. Таким чином, у тій мірі і лише в цій мірі влада, яку уряд здійснює для забезпечення прав, є законною, навіть якщо конкретні застосування влади можуть бути нелегітимними, і навіть якщо претензії уряду на монополію не мають глибоких підстав.

Переклад: Аділь Абдураманов.