Швецію часто ставлять за приклад того, як соціалізм може працювати краще, ніж ринки. Але, як розповідає Йоган Норберг — лектор, документаліст і автор декількох книг, в тому числі відомої книги «На захист глобального капіталізму», історія Швеції насправді показує протилежні висновки.

Колись зацікавившись теоріями економічного розвитку, я вивчав країну з низьким рівнем доходу, біднішу за Конго, де середня тривалість життя удвічі менша, а дитяча смертність втричі вища, у порівнянні з країнами, що розвиваються.

Ця країна — моя батьківщина менше 150 років тому.

У той час Швеція була неймовірно бідною й голодною країною. Коли був неврожай, мої предки в Онгерманланді, на півночі держави, через нестачу борошна були змушені пекти хліб із кори.

Життя у великих і малих містах було нелегким. Через перенаселення, відсутність медичних послуг, санітарії та утилізації відходів щодня помирали люди. У ХХ столітті звичайній шведській сім’ї робітничого класу з п’ятьма дітьми доводилося жити в одній кімнаті, де кухня слугувала за їдальню і спальню. Багато людей взагалі жили в чужих сім’ях. Статистика житлового будівництва в Стокгольмі свідчить, що в 1900 році в будівлі, що складається з 200 однокімнатних квартир, могли проживати до 1400 осіб. У таких умовах не дивно, що хвороби були звичним явищем у Швеції. Люди народжували дуже багато дітей не тільки через відсутність контрацепції, але й через усвідомлення того, що мало, хто з них житиме довго.

Як зауважив видатний письменник Вільгельм Моберг, коли писав історію Швеції:

«З усіх дивовижних пригод шведського народу, немає нічого більш дивного і чудового, ніж те що він пережив усі з них.» [1]

Але незабаром усе змінилося. Темпи економічного й соціального розвитку в країні були найвищими за всю історію її народу й одними з найшвидших у світі. Між 1850 і 1950 роками середній дохід у Швеції збільшився у вісім разів, а кількість населення — вдічі. Дитяча смертність скоротилася з 15 до 2%, а середня тривалість життя зросла на неймовірні 28 років. Бідна селянська нація стала однією з найбагатших країн світу.

Багато людей за кордоном думають, що це був тріумф Шведської соціал-демократичної партії, яка якимось чином знайшла ідеальний шлях, керуючи податками і витратами для більш справедливого розподілу доходів без шкоди для її виробничого потенціалу. Через це Швеція — невелика країна на півночі Європи з дев’ятьма мільйонами жителів — стала джерелом натхнення для людей по всьому світу, які вірять у те, що уряд керує розвитком і розподілом.
Але ця інтерпретація є помилковою. У 1950 році, коли Швеція була відома на весь світ великою історією успіху, податки тут були нижчими, а державний сектор меншим, ніж, до прикладу, у Сполучених Штатах чи в решті країн Європи.

Тільки тоді шведські політики почали стягувати податки й розподіляти пожертвування у великих розмірах, тобто перерозподіляти багатства, які вже були накопичені бізнесом і робітниками. Найбільші соціально-економічні успіхи Швеції були досягнуті в період, коли там була вільна економіка, а розподілене багатство переважало над соціальною державою.

Ця стаття пояснює, як це сталося. [2]

Країни, які хочуть досягти такого ж рівня, мають вивчити історію Швеції, адже якщо вони хочуть зробити такий прогрес, то повинні пройти через усе, а не рівнятися на сучасну, уже багату, Швецію.

Батько шведського лібералізму

Андерс Чуденіус
Андерс Чуденіус

У 1763 році молодий священик з Остерботтена у Фінляндії (тоді частина Швеції) Андерс Чуденіус написав свої думки в есе. Він відповів на питання, яке в ті часи було дуже важливим для країни:

«Чому так багато людей виїжджають зі Швеції?»

Зростання еміграції стало серйозною проблемою. Загальноприйняте тлумачення полягає в тому, що люди були ліниві й жадібні, і замість того, щоб брати на себе відповідальність і старанно працювати, вони спокушалися на обіцянки кращого життя за кордоном.

Відповідь Чуденіуса була іншою. Немає нічого поганого в еміграції, писав він. Проблема полягає в деспотичній та корумпованій системі, яка не дозволяє людям залишатися у Швеції й будувати там хороше життя. Детально описуючи всі зловживання, правила й податки, які знищували можливості, Чуденіус розкритикував політику шведського уряду. Він показав, що привілеї, ліцензійні вимоги й торгові заборони захищають невелику ледачу аристократію й заважають працьовитим людям відкривати власні бізнеси. Високі податки конфіскували все, що цим людям вдалося створити; корумпована система правосуддя позбавила їх можливості перемагати сильніших; а обмеження свободи слова зробили незаконними їхні скарги.

«Батьківщина без свободи й гідності — це велике слово з малим значенням», — зазначив Чуденіус.

Андерс Чуденіус був священиком, зануреним в ідеї Просвітництва. Він поширював у регіоні науку та медицину й допомагав фермерам покращити сільськогосподарське виробництво сучасними методами. Чуденіус також був знайомий з економічними ідеями французьких фізіократів. Але найбільше пояснюють його політичний та економічний світогляд безпосередні переживання страждань людей. Інші вважали бідних ледачими й безнадійними, у кращому випадку об’єктом жалю. Чуденіус перевернув цю теорію з ніг на голову: бідні люди — розумні і працелюбні, адже їм доводилося вижити в такому суворому географічному й економічному кліматі. Проблема в тому, що вони мусили докладати багато зусиль та важко працювати, щоб уникати регламентів, податків і корупції. Тому Чуденіус наполегливо боровся проти класового законодавства, яке змушувало бідних працювати на аристократів та великих фермерів, та яке заважало їм змінювати роботодавця або просити збільшення заробітної плати.

Чуденіус поширював віру у свободу вибору, надаючи їй універсального характеру та послідовно створюючи лібертаріанську систему ідей. Він прагнув мінімального державного втручання в справи суспільства і вважав, що для гарантій «безпеки нашого життя і власності», єдиним завданням держави має бути запобігання «іноземного насильства й домашнього гноблення».
Крім того, на думку Чуденіуса, потрібно радикально зменшити розмір податків, а ринки й торгівля повинні бути повністю вільними. Священик виступав проти будь-яких субсидій, навіть у ті економічні галузі, які цінував: сільське господарство й рибальство. За словами Чуденіуса, саме уряд має дотримуватися сьомої заповіді — не красти.

Фермерам мають надаватися повні права власності на їхню землю, і навіть найбідніші селяни не повинні залежати від роботодавця. Країні варто відкрити свої кордони й дозволити людям вільно переміщатися в Швецію та з неї. Люди повинні мати право вільно обговорювати свої ідеї й самостійно приймати рішення. Навіть в питаннях релігії Чуденіус вважав, що уряд повинен бути ліберальним і надавати рівні права для всіх віросповідань.

«Я виступаю виключно за маленьке, але священне слово — свободу», — підсумував Андерс Чуденіус. [3]

Драма в парламенті

Чуденіус став ключовою фігурою в політичній історії Швеції через те, що був активістом, а не просто теоретиком. Через його боротьбу за права місцевих фермерів на вільну торгівлю, священики регіону обрали Андерса в парламент.
У 1765–1766 роках він переїхав до Стокгольму, де залишив важливий слід в історії своєї країни. Це відбулося протягом короткого періоду, коли у Швеції був слабкий монарх і сильний парламент. У 1765 році антиросійська «партія капелюхів» втратила владу на користь «партії шапок», які були більш зацікавлені в мирі і в обмеженні державних витрат, але не мали чіткої ідеології. Чуденіус хотів дати їм власну. (Меркантилістська провоєнна група в парламенті висміювала своїх опонентів, називаючи їх «нічними ковпаками», а ті почали називати себе «капелюхами». Назви так і прижилися.)

Завдяки своєму політичному таланту й декільком добре сформульованим памфлетам, які Чуденіус опублікував при парламенті, він став лідером неаристократичної гілки «партії шапок». Це призвело до успішних парламентських голосувань за лібералізацію торгівлі, скорочення субсидій і зниження податків. Найголовніше, Чуденіусу вдалося заручитися підтримкою щодо закону про свободу слова, який скасовував цензуру у Швеції. У результаті було оприлюднено рішення влади та певні державні документи. Це було унікальним явищем для світу 1766 року, а Швеція заслужила репутацію країни, де вперше були проведені вільні дебати.

Згодом Чуденіус опублікував важливий памфлет — «Національний прибуток», виклавши короткі, але переконливі аргументи на користь економічної свободи.

Чуденіус пояснив, що вільний ринок саморегулюється, тому що прибуток і механізм ціноутворення тримають нас усіх під контролем і спонукають допомагати іншим, виробляючи товари й послуги, які їм найбільше потрібні:

«Кожна людина самостійно намагається знайти місце й заняття, у яких вона може якнайкраще збільшити національний прибуток, якщо це не заборонено законом.

Кожна людина шукає свою власну вигоду. Це бажання настільки природне й необхідне, що на ньому засновані всі спільноти світу. В іншому випадку не існувало б законів, покарань та винагород, і людство незабаром зовсім загинуло б. Робота, яка має найбільшу цінність, завжди найкраще оплачується, а те, що найкраще оплачується — найбільш затребуване…

Концепція національної вигоди, якою б складною для наших нових підприємств вона не здавалася б, сама по собі є найпростішою та найлегшою.

Дана концепція надає свободу всім законним видам торгівлі, але не за рахунок інших. Вона захищає найбідніший бізнес і заохочує старанність та вільну торгівлю.

Концепція національної вигоди звільняє уряд від тисяч непростих турбот, законів і наглядових функцій, коли приватні та національні вигоди зливаються в один інтерес, а згубний егоїзм, що завжди намагалися замаскувати статутами, безумовно, має контролюватися взаємною конкуренцією.

Вона дозволяє шведу користуватися найдорожчим і найважливішим правом, яке Всевишній дав йому як людині, тобто забезпечувати себе будь-яким способом, який він вважає найкращим.

Дана концепція бореться з лінощами тих, хто завдяки своїм привілеям раніше міг спокійно спати дві третини свого часу. Припиняться всі виплати для безробітних, і ніхто, крім старанних, не зможе досягти успіху.

Концепція національної вигоди приведе до бажаного зменшення судових процесів. Численні статути, їх пояснення, винятки та додатки, які так чи інакше стримують торгівлю, стануть непотрібними, а коли закон буде скасовано, його порушення буде не важливим.» [4]

На цих простих спостереженнях дії цінового механізму й саморегулювання вільного ринку Чуденіус і побудував свій світогляд економічного лібералізму. Це була невидима рука за 11 років до видання «Багатства народів», і Чуденіуса справді називали «скандинавським Адамом Смітом».

Радикалізм Чуденіуса відштовхнув підтримку шляхти, а через його відкриту критику їхньої монетарної політики він був фактично виключений із парламенту. Але вплив Чуденіуса продовжував зростати, більш за все через те, що, як він і попереджав, та монетарна політика призвела до кризи. Погляди Чуденіуса підтримували близькі до короля Густава IIІ, видатні діячі культурної еліти. Мова йде про Нільса фон Розенштейна, прихильника просвітництва, який керував Шведською академією; та відомого поета Йохана Хенріка Келлгрена, який у своїх п’єсах та віршах критикував релігійний містицизм та консерватизм, а в нарисах з економіки пояснював, чому варто лібералізувати ринок.

Фон Розенштейн і Келлгрен навіть заснували власну організацію «Рго sensu communi» («За здоровий глузд») для висміювання окультних і забобонних об’єднань Швеції кінця XVIII століття. На їхню думку, люди є раціональними істотами, які, щоб зрозуміти світ і вирішити, як жити, повинні навчитися самостійно думати; тому має бути скасовано примус, оскільки він змушує нас діяти всупереч власним бажанням.

Сам король підписав, розроблений Чуденіусом, законопроєкт про свободу віросповідання, що дозволяв євреям поселятися у Швеції. Також було лібералізовано сільськогосподарську торгівлю, а фермерам надавалося більше контролю над своєю землею. Разом із цим монарх завершив еру сильного парламенту, зосередивши владу у своїх руках. Але в 1792 році в результаті дивної змови між дворянами, короля було вбито, а його син, Густав IV Адольф, використав успадковані повноваження, цензурувавши політичні дебати та призупинивши роботу парламенту.

Незважаючи на це, ліберальні ідеї не загинули. В 1804 році Георг Адлерспарре опублікував суперечливий просвітницький журнал під назвою «Читання на змішані теми», де справді все було змішано. Вірші та філософські дослідження були опубліковані поряд зі статтями про необхідність лібералізації алкогольної промисловості та першим шведським перекладом книги «Багатство народів» Адама Сміта. А ще Адлерспарре, щоб пояснити, як ідеї Сміта можуть бути реалізовані у Швеції, пододав різні виноски.

Нова опозиція

Коли політика короля привела країну до стагнації та конфліктів із Росією, Данією і Францією, шведи почали все більш ворожо ставитися до його правління. Податки та інфляція ставали ще більш важким тягарем для населення. Наприкінці 1808 року для нападу на російські війська шведська армія була змушена відступити зі східної частини країни — Фінляндії.

Обурення проти короля, який не міг вести війну, але відмовився укласти мир, зростало навіть у військових колах. У той час Адлерспарре, який очолював шведську західну армію, опублікував постанову, зазначивши що воєнний конфлікт і політичне гноблення ось-ось зруйнує Швецію. Це був революційний маніфест: щоб врятувати країну, армія повинна виступити проти короля. Адлерспарре і його війська розпочали знаменитий похід на Стокгольм. Король вирішив втекти на південь, але був заарештований стокгольмськими бюрократами. Щоб переконатися в реальних політичних змінах, Адлерспарре продовжив боротьбу й армія окуповувала Стокгольм до тих пір, поки не був зібраний новий парламент і не почалися реформи.

Це повстання 1809 року стало єдиною жорстокою революцією в сучасній історії Швеції, а її ініціатором був ліберальний офіцер і видавець, натхненний Адамом Смітом.

Шлях до свободи був не таким прямим, як на це сподівалися ліберали. Парламент відновив свободу преси, здійснив деякі економічні реформи та зменшив привілеї аристократії. Проте ліберали, об’єднані тоді в Ліберальну партію, були дуже розчаровані, коли призначили нового монарха. Завжди бажаючи подружитися з найсильнішими державами, шведський парламент обрав новим королем одного з генералів Наполеона, Жана Батіста Бернадота (невдовзі — Карл XIV Йохан). Він здивував усіх укладеням миру з Росією (відмовившись від Фінляндії, але забравши в Данії Норвегію), а також своєю ворожістю до ідей просвітництва та подальших реформ. Ліберали знову опинилися в опозиції. Проте той факт, що революція відновила закон Чуденіуса про свободу слова, означав, що дебати були відносно вільними й що можна було сформувати справжній ліберальний рух.

Вплив Франції та Англії на початку XIX століття продовжував посилювати підтримку лібертаріанських ідей. Земельні реформи надали фермерам права власності на їх землю, і сільськогосподарське виробництво стало більш ефективним.

Безробітні та бідні переїжджали в міста, але виявилося, що застаріла політика зупинила підприємства, здатні забезпечувати нові робочі місця. Місцеві гільдії контролювали міські підприємства і приймали всі рішення про те, хто має право працювати, та яку продукцію й за якою ціною виробляти. Правила та положення не давали розвиватися залізорудній і лісовій промисловості, а багато імпортних та експортних поставок були просто заборонені. У результаті з кожним днем зростала опозиція проти економічного контролю.

Дворяни зрозуміли, що суспільство, побудоване на привілеях та ієрархіях, мало значні проблеми. Водночас почав формуватися середній клас. Фермери, які збагачувалися завдяки збільшенню виробництва, міські купці, які почали досягати певного прогресу, і державні службовці, які не були ні дворянами, ні купцями, були не в захваті від старої структури та парламенту, поділеного на чотири групи: дворяни, священики, купці і фермери. Члени цих груп мали капітал, але не мали права вільно його вкладати, вони мали ідеї, але не могли вільно їх реалізувати.

Архітектор змін

На початку XIX століття ці групи почали об’єднуватися. А об’єднав усіх Ларс Йохан Ієрта — високий, молодий, рудий радикальний видавець. Ієрта був успішним бізнесменом, захоплювався новітніми технологіями, і врешті-решт завдяки своїм діловим починанням став одним із найбагатших людей Швеції. Він також був політиком, який намагався створити опозиційний союз у парламенті. Але найголовніше, в 1830 році він заснував «Aftonbladet» — першу сучасну шведську газету, бастіон шведського лібералізму, де вже в першій публікації критикувалося не тільки зловживання уряду, а і вся політична влада.

Ієрта запустив «Aftonbladet» на останні свої гроші — якби нічого не вийшло, він був би банкрутом. Але видання мало приголомшливий успіх. Першим спонсором і прихильником був революційний Адлерспарре. Це була перша шведська газета, яка поєднувала новини та рекламу, і як вечірня газета могла публікувати повідомлення, що надійшли на ранкову пошту. Завдяки почуттю гумору Ієрти, газета була доволі сатиричною та весело читалася. В «Aftonbladet» зростаючий середній клас уперше міг прочитати правдиві «соціальні звіти» про стан в країні: бідність у сільській місцевості, жахливі умови в переповнених містах. А на прикладах більш ліберальних країн: Норвегії, Англії, Франції та США вони могли впевнитися, що рішеннями цих проблем є лібералізація та індустріалізація. У своїй кімнаті Ієрта мав копію картини Трамбулла «Підписання Американської декларації незалежності» — декларації, яку Ієрта назвав «найкрасивішою правдою та основою для суспільства».

Підписання Американської декларації незалежності, Джон Трамбул
Підписання Американської декларації незалежності, Джон Трамбул

Зі своїм міським просвітницьким лібералізмом, Ієрта став голосом середнього класу. Про його світогляд багато говорить його перша пропозиція в парламенті, пов’язана з вживанням алкоголю в громадських місцях. Тоді це було незаконно. Ієрта вважав, проблема в класовому законодавстві, оскільки поліція раніше ловила лише бідних. Він стверджував, що випивання не повинно бути незаконним, доки той, хто п’є, не загрожує життю чи майну інших. Свою політичну кар’єру Ієрта присвятив поширенню цього лібертаріанського принципу на нові сфери. Він вірив у повну свободу слова, у загальне право голосу та в рівні права для жінок. Його основним принципом було те, що жодній людині не слід дозволяти «брати гроші з чужих кишень», тому він завжди намагався слідкувати за державними витратами. Ієрта вважав, що кожен повинен мати можливість відкрити свій бізнес та вільно торгувати.

Фразу про те, що ніхто не повинен брати чуже, стали часто повторювати в ліберальних колах. Чуденіус мав схожий вираз: «Нікому не можна дозволяти стояти на плечах інших». Він підсумував головний момент ліберальної ідеології — рівність перед законом, тобто коли скасовані всі привілеї, які гарантують або позбавляють певних осіб будь-якої посади або заняття. Кожна людина повинна мати однакові права, що також встановлює природну межу державного втручання, яке може здійснювати уряд. Було виключено все, що приносило користь людям за рахунок інших. Натомість уряд повинен займатися тими сферами, які приносять користь усьому суспільству. Усі були згодні з законом і порядком. Більшість лібералів також вважали, що уряд повинен забезпечити базову освіту, зазначаючи, що це приносить користь усьому суспільству. До суспільних благ були включені також певні елементи інфраструктури. Дехто з лібералів (хоча й не радикальні ліберали Ієрти) підтримували фінансування уряду національної залізничної системи, заявивши, що це приносить користь усій країні; місцеві залізничні маршрути, які вигідні конкретним регіонам або містам, повинні фінансуватися й будуватися приватними компаніями.

Лібералізм Ієрти був заснований на природних правах, які обстоювали Джон Лок, французька та американська революції, але він часто поєднував цей підхід з утилітарними аргументами Джеремі Бентама і класичних економістів. Такі автори як французький економіст Фредерік Бастіа, Річард Кобден та Джон Брайт із Манчестерської школи зуміли поєднати ці дві традиції, через що Ієрта представив їхні ідеї в «Aftonbladet». Шведський лібералізм відрізняється тим, що він не дотримувався одного напряму думок, а об’єднав різні традиції та ідеї. (Дехто стверджує, що це характерно для шведської ментальності.)

Шведська різноманітність стала свого роду «лібералізмом гармонії», запевняючи, що суперечки між різними класами насправді були ілюзією. Усі групи і класи можуть домогтися спільного прогресу, якщо будуть скасовані привілеї, і людям буде дозволено заробляти собі на життя та отримувати прибуток тільки за рахунок взаємної співпраці на вільному ринку. Це була політична версія просвітницької ідеї прогресу, заснованій на класичній економіці, як пояснив Адам Сміт:

«Не від щедрості м’ясника ми очікуємо дешевого й хорошого м’яса, а від його власних інтересів».

Це більше, ніж економічне твердження; це світогляд; спосіб сказати, що м’ясник не є моїм ворогом. Якби вся торгівля була добровільною, ми б не укладали жодної угоди(якщо тільки обидві сторони не очікували вигоди). Разом ми можемо досягти прогресу та вдосконалити світ.

Шведські ліберали мали власний оптимістичний погляд щодо боротьби із соціальними проблемами. Старі системи соціального захисту гільдій забезпечували безпеку лише невеликій групі людей. Коли вони були скасовані, ліберали хотіли створити групи самодопомоги, у яких робітники та сім’ї добровільно могли організовувати освітні заходи та жертвувати заощадження для хворих, безробітних чи для пенсійних фондів. Це не просто допомогло б матеріально, а й розвинуло б почуття відповідальності та здатність керувати власними справами.

Інші опозиційні газети опинилися під загрозою, але уряд розумів, що «Aftonbladet» став потенційним лідером раніше розсіяних опозиційних сил. Щоб просувати реформи в парламенті, фермери та купці почали часто використовувати аргументи з газети Ієрти. Як результат, в 1835 р. щоб припинити видавництво «Aftonbladet», уряд використав старий закон. Але завдяки небайдужим, Ієрта отримав дозвіл випускати нові газети, тому, коли «Aftonbladet» закрився, він просто відкрив «Новий Aftonbladet». А коли його теж закрили, він створив «Новіший Aftonbladet». Далі був «Четвертий Aftonbladet», п’ятий, шостий і так далі.

Цей період дав виданню величезний поштовх уперед, а Ієрта став для багатьох знаменитістю та героєм. Запеклі консерватори заявляли, що єдиним способом перемогти його є жорстокий опір та заборона нових газет, але через велику популярність Ієрти, уряд не наважився знову це зробити. Після понад трьох років ігор у котів-мишей Ієрта пригрозив будь-якою ціною випустити нову газету, якщо нинішня буде закрита. Побоюючись бурхливої реакції громадськості, уряд по-тихому відмовився від старого закону, навіть не прийнявши рішення в парламенті. Таким чином була відновлена свобода преси, і кожен побачив, що уряд може бути підкорений.

Рух

Крок за кроком сила опозиції зростала. «Aftonbladet» підтримували багато популярних поетів та авторів, таких як Алмквіст, який також писав зухвалі ліберальні статті для цієї газети; Фредріка Бремер, яка пояснила, що Ісус був першим лібералом, оскільки він виступав за індивідуальні права; та Геєр, знаменитий консерватор, який відмовився від своїх друзів у 1838 р., пояснивши, що сучасний світ із його торгівлею, індустріалізацією та відкритими дискусіями здається дивом, яке завдяки сильнішій демократії та більш вільним ринкам кожен може побачити. Такі автори, як Бремер і Геєр, принесли у шведський лібералізм релігійні цінності. На відміну від них, Ієрта був атеїстом, не надто висловлюючись за свободу віросповідання, оскільки вважав це забобонами. Наступне покоління лібералів розглядало свободу віросповідання як одну з найважливіших реформ.

Фредеріка Бремер
Фредеріка Бремер

У боротьбі за більш демократичну систему, за захист права власності на землю та за вільну торгівлю фермери, природно, опинилися на ліберальній стороні й почали обстоювати лібертаріанські погляди в парламенті. Деякий час опоненти називали їх «політичними економістами», звинувачуючи фермерів у тому, що вони більше зацікавлені в теоретичному економічному лібералізмі, ніж у практичній політиці.

Серед торговців картина була неоднозначною. Нова група бізнесменів, які хотіли економічної свободи конкурувати та створювати щось нове, кинула виклик старим поколінням, що боялися конкуренції. Із часом нове покоління зростало й почало керувати ситуацією.

Дворяни та священики відкидали пропозиції щодо лібералізації, і тому голоси часто складали 2–2, блокуючи реформи. Але згодом настрій серед дворян почав змінюватися. Коли шведи дізналися про позитивні результати індустріалізації в інших країнах, група «поміркованих лібералів» мала значний вплив. Повільно, але неухильно формувалися ліберальні більшості, які скасовували заборони на торгівлю та дозволяли відкривати нові галузі.

Помірковані ліберали — «сірі» — стали ще більш впливовими після Революції у Франції 1848 р., що дуже налякала дворянство й короля Оскара I. Це допомогло їм зрозуміти, що проблеми розвитку нагальні і потребують вирішення, щоб відвернути таку ж революцію у Швеції. Вони хотіли будь-якою ціною уникнути радикальних неправильних рішень та нового зародження соціалізму. Рішення знайшли помірні ліберали, які вірили в лібералізацію для модернізації країни і виступали за реформи, а не за революцію. У 1848 р. їх найперспективніший член парламенту, молодий Йохан Август Гріпенштедт, був призначений міністром без портфеля ( член уряду, який не керує міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади, але має повноважне право голосу на засіданнях уряду, а також виконує окремі доручення глави уряду).

Аристократичний лейтенант, завжди одягнений у чорне пальто з білим шарфом, Гріпенштедт був принциповим, коли мова заходила про цілі, і безпринципним, коли йшлося про засоби. Будучи у Франції він відкрив для себе ідеї Бастіа, які значно вплинули на його боротьбу за вільну торгівлю та вільні ринки. Гріпенштедт був повністю поглиблений традицією «лібералізму гармонії» і вірив у широку ліберальну програму жіночої емансипації, релігійної свободи та більш демократичного парламенту. Але він був тактиком. Коли ситуація змінилася в консервативному напрямі, він не наполягав на своїх ідеях і не скаржився публічно, коли його друзів-лібералів змусили піти у відставку.

Але Гріпенштедт чекав свого часу. Він був професійним політиком і знав, як будувати союзи та вирішувати труднощі. Він став незамінним для уряду й короля, і чим сильніше зростав ліберальний рух, тим необхіднішим був сильний ліберальний політик в уряді. Крім того, король також підтримав пропозицію Гріпенштедта щодо урядової залізничної мережі у Швеції, проти якої виступало багато лібералів. У 1856 році наступний король, Карл XV, підвищив Гріпенштедта.

Ліберали працювали на два фронти. В уряді Гріпенштедт, коли в нього були шанси, просував реформи, виступав проти короля та пропагував власні ідеї, зірвавши королівські плани воєнних закордонних авантюр. Чим сильнішим став Гріпенштедт, тим більше він міг ризикувати. Він мав потужну підтримку відомого в Гетеборзі журналу «Handelstidningen» під успішною редакцією С. А. Гедлунда. Водночас за межами уряду Ієрта та радикальні ліберали постійно вимагали більшого і скаржились, що Гріпенштедт та уряд не продовжують лібералізацію. Це дало Гріпенштедту більше простору для маневру, використовуючи загрозу ззовні як аргумент проти короля та більш консервативних сил в уряді. Помірні реформи призвели до поліпшення економіки та збільшення кількості робочих місць, що призвело до прийняття нових реформ. Незабаром уряд також мав поміркованого ліберального прем’єр-міністра Луїзу де Геер, яка завдяки своїм вмінням та зовнішньому тиску, разом із Гріпенштедтом спостерігала за кардинальними змінами у шведській політиці.

Не буде перебільшенням сказати, що Швеція пережила ненасильницьку ліберальну революцію 1840–1865 рр. Система гільдій була скасована, і тепер кожен міг відкрити бізнес і вільно конкурувати. Були скасовані норми, що зупинили розвиток лісової та залізорудної промисловості. В 1848 році Швеція прийняла закон про акціонерні товариства. Було дозволено безкоштовну імміграцію та еміграцію (і невдовзі понад один мільйон шведів виїхали до Америки). Старі школи, які вчили дітей еліти на священиків чи державних службовців, замінили практичною освітою для всіх. Свобода преси та віросповідання була різко розширена. Жінки отримали права володіти майном та успадковувати його, здобувати освіту та робити кар’єру.

І незадовго до того, як Гріпенштедту довелося піти у відставку через проблеми зі здоров’ям (ймовірно, малярією), він запевнив, що його реформи будуть жити довго. Після того, як вільні торговці зуміли скасувати заборону на торгівлю й різко знизити тарифи, в 1865 р. Гріпенштедт домовився про приєднання Швеції до договору про вільну торгівлю між Францією та Великобританією — договору зі статтею про найбільше сприяння, що дало кожному учаснику максимальний доступ до ринків інших. Впали торговельні бар’єри по всій Європі. Гріпенштедт також сприяв відставці старого парламенту, заснованого на чотирьох класах, і створенню нового, більш демократичного уряду.

Результати

Коли Гріпенштедт покинув уряд, критики називали його боягузом, що тікає саме тоді, коли люди починають бачити руйнівні наслідки його ліберальної політики. Вони вважали, що іноземні конкуренти зруйнують шведську промисловість, і що без державного контролю над бізнесом виникнуть величезні проблеми з якістю та злагодженістю. Коли людям у сільській місцевості дозволяли відкривати магазини, критики лібералізму заявляли, що міста будуть приречені, оскільки фермерам не потрібно буде їхати туди, щоб купувати речі.

Рідко, коли прогноз був настільки неправильним. Через двісті років після першого виступу Чуденіуса, Швеція стала однією з найбагатших країн світу, а коли Гріпенштедт пішов із посади — почалася економічна трансформація. У період з 1860 по 1910 реальна заробітна плата робітників, зайнятих у промисловості, збільшувалася приблизно на 25% в десятиліття, а середня тривалість життя зросла на 12 років. Загалом за ці 50 років фактичний заробіток зріс на 170 % набагато швидше, ніж на 110 % за наступні 50 років. І вже на початку ХХ століття основні державні витрати у Швеції становили близько 6% національного доходу. [5]

Лібералізм повністю змінив Швецію. Суспільство, яке колись суворо контролювалось — усі професії були ретельно регламентовані, а торгівля з іншими країнами була практично заборонена — раптом відкрилося креативності, що затримувалася століттями. Тепер за творчість винагороджували, а не карали. Відкритість ринків та мінімум нормативних актів означали, що капітал може переходити до найкращих ідей, а компанії можуть вільно наймати та звільняти працівників. Старі професії були механізовані, і Швеція тепер могла експортувати свої товари до Великобританії та інших країн в обмін на імпорт, який країна не могла виробляти.

Фермери, які набули право власності на свою землю, почали інвестувати в більш ефективне сільське господарство. Лісова промисловість, яка тепер могла експортувати свою продукцію, перетворила деревину — «зелене золото» — на пиломатеріали та целюлозу. Заводи виготовляли залізо та сталь із руди, яка поколіннями лежала під ногами. Ремісники, звільнені від давньої цехової системи, почали конкурувати шляхом нових рішень, нових товарів, нових дизайнів та нижчих цін. Завдяки електрифікації виробництва, фабрики тепер могли масово виробляти товари, які були по кишені навіть бідним. Коли було дозволено створення банків і корпорацій, капітал направився до найбільш ефективних виробників, і шведи почали інвестувати в нові механізми та методи, здатні виробляти більше і якісніше.

Епоха «laissez-faire» була гарним середовищем для творців та підприємців. У шведській мові з’явилося одне з найпрекрасніших слів: snilleindustrierna — «геніальні галузі», тобто підприємства, засновані на геніальному винаході чи на його розробці й масовому виробництву, здебільшого орієнтованому на експорт. Коли шлях для позик, найму, виробництва та продажу був вільним, шлях від ідеї до заснування підприємства, від генія до геніального виробництва став дуже коротким.

У деяких випадках підприємства створювалися ерудитами, які були як винахідниками, так і власниками корпорацій. Їм вдалося створити щось нове й донести це до споживачів. Ларс Магнус Ерікссон винайшов автоматичну телефонну станцію та заснував компанію «Ericsson». Свен Вінгквіст винайшов саморегулювальний кульковий підшипник і заснував міжнародну машинобудівну компанію «SKF». Альфред Нобель винайшов динаміт і створив нітрогліцерин AB (пізніше Dyno Nobel — компанію з виробництва вибухових речовин), а Густаф Дален винайшов проблисковий пристрій для маяків і заснував «AGA» — величезну промислову корпорацію. Деякі підприємці комерціалізували винаходи інших людей: наприклад, Аксель Веннер-Грен збудував Electrolux, забезпечивши шведські будинки пилососами та холодильниками.

Ларс Магнус Еріксон
Ларс Магнус Еріксон

Саме на цьому етапі почали крутитися колеса, на яких Швеція рухалася в майбутнє. Один успіх йшов слідом за іншим, розвиваючи країну. У будинках людей були встановлені водопровід і каналізація, а вулиці були обладнані електричним освітленням.

У 1857 р. Гріпенштедт виступив із двома драматичними промовами, пояснивши, що завдяки вільній торгівлі, виходу на зовнішні ринки та сучасній інфраструктурі Швеція, одна з найбідніших європейських країн, може стати однією з найбагатших. Його висміювали опоненти, назвавши промови наївними «квітковими картинами». Але Гріпенштедт засміявся останнім. Як уже зазначалося, у період між 1850 і 1950 роками дохід на душу населення у Швеції збільшився у вісім разів, а чисельність населення зросла вдвічі. Дитяча смертність скоротилася з 15 до 2 %, а тривалість життя зросла на колосальні на 28 років. [6]

«У наші днів всі – ліберали»

Ліберальний рух досягнув свого, але незабаром він став жертвою власного успіху. У січні 1867 р. з новим, більш демократичним парламентом без поділу на класи, лібералізм здавалося тріумфував. Ларс Йохан Ієрта, найстарший член парламенту, виголосив привітальну промову, у якій відзначив реформи, та застеріг членів парламенту не вигадувати нових ідей, щодо того як здерти з людей гроші. Один коментатор сказав:

«Зараз немає партій. У наші дні всі — ліберали». [7]

Але в якомусь сенсі це створило проблеми для класичних лібералів. Здавалося, вони виконали свої плани, і коаліція тепер мала інші інтереси. Це можна було побачити в нових партіях, що були сформовані в парламенті. З метою захистити реформи від старого ліберального уряду було створено Міністерську партію. Невелика група заснувала Неоліберальну партію, яка мала на меті поширити економічно-ліберальні принципи на культурні й політичні питання, включаючи розширення прав жінок, зміцнення верховенства права й демократії. Домінуючою партією стала новостворена Селянська партія — тобто партія фермерів, яка мала ліберальні цінності, хотіла знизити податки й надати більше влади тим, хто живе поза Стокгольмом.

Зловісно, що ліберали розділилися між усіма цими партіями. Гріпенштедт і помірковані ліберали приєдналися до Міністерської партії. Ієрта та радикальні ліберали деякий час входили до Неоліберальної, а Гедлунд та багато лібералів поза межами Стокгольма — до Сільської партії. Це означало, що на всі партії були ліберальними — але лібералізм більше не був цілісною, ефективною силою, що працювала задля єдиної цілі.

Коли в кінці 1880-х років ліберали та вільні торговці програли тривалу та активну кампанію щодо тарифів на зерно, сформувався новий консервативний уряд, створивши нові політичні альтернативи. З економічної точки зору, тарифи мало значили. Вони не були пристосовані до інфляції, тому з кожним роком зменшувались у реальних показниках, а постійне зниження транспортних витрат із залишком компенсувало втрати від тарифів. Експорт та імпорт Швеції продовжували зростати щороку, і тарифи вже мали більш серйозні політичні наслідки.

Проблема полягала в тому, що ліберальний режим гармонії зруйнувався, коли одна сторона почала витягати гроші з інших груп. Усі тоді були зацікавлені в тому, щоб отримати для себе винагороду і привілеї. Той, хто залишався лібералом і хотів нейтральної держави, бачив, як інші обкрадали його кишені. Один із недавніх коментаторів пояснив, що «після перемоги в протекціонізмі парламент захлинувся хвилею пропозицій, щоб уряд діяв і там, і тут» [8].

У результаті ліберальний рух почав змінюватися. Багато хто співчував бідним та робітникам. Тепер, коли уряд зрадив їх, збільшивши ціну на хліб, вони повинні нанести відповідний удар. Більш важливим стало розширення права голосу, оскільки народ прагнув до вільної торгівлі, але програвав у недемократичному парламенті. Однак деякі ліберали зробили інший висновок: оскільки уряд встановив для виробників вигідні тарифи, настав час для контратаки в інтересах споживачів. Деякі хотіли імпортувати ідеї Бісмарка щодо соціального забезпечення і стали «соціальними лібералами».

Водночас консервативна альтернатива, яку понад 20 років вважали мертвою, успішно відродилася в більш сучасній версії. Якщо раніше казали, що сильний інтервенціоністський уряд може зупинити розвиток, то тепер говорилося, що лише такий уряд може прискорити зміни.

Що зробили соціал-демократи?

Новою найсильнішою силою стали соціалісти, і, що цікаво, вони підтримували вільну торгівлю. У 1889 році була заснована Соціал-демократична партія, і однією з її вимог було «Ні — голодним тарифам», яка засуджувала заклики еліти скасувати рівність перед законом, щоб допомогти бізнесу та фермерським господарствам. Через це робітники не повинні задовольнятися лише очікуванням економічного зростання, вони також повинні просити уряд встати на їхню сторону.

Август Пальм, засновник Соціал-демократичної партії Швеції
Август Пальм, засновник Соціал-демократичної партії Швеції

Ці різноманітні інтереси в цілому означали, що ліберальна система жива. Консерватори та соціал-ліберали боролись за приватну власність та фінансову стабільність, вони співпрацювали, щоб уберегти Швецію від соціалізму. І коли в 1932 році соціал-демократи отримали владу, вони швидко відмовилися від своїх планів соціалізації бізнесу. Їхні лідери вважали, що збільшення виробництва необхідне для оплати їхніх реформ, і були вражені здатністю ліберальної економіки виконувати свої завдання. На них також сильно вплинуло покоління незалежних ліберальних економістів, таких як Густав Кассель та Елі Хекшер, які вважали Андерса Чуденіуса інтелектуальним предком. Цікаво, що кілька видатних соціал-демократів насправді були одними з найбільш послідовних економічних лібералів у країні.

Швеція більше, ніж інші країни, підтримувала вільну торгівлю, яка так необхідна для невеликої економіки, залежної від імпорту та експорту. Соціал-демократи і профспілки, поки створювалися нові робочі місця, дозволили занепасти давнім галузям, таким як сільське господарство, судноплавство й текстильна промисловість. Вони погодились на обачнішу політику збереження вільного ринку, дозволяючи процесу творчого руйнування робити свою справу. Соціал-демократи знали, що партія класової боротьби не зможе утримати владу в Швеції, натомість створили системи соціального забезпечення, які надавали найбільше пенсій, виплат з безробіття, декретних відпусток та лікарняних тим, хто має високу заробітну плату. Більшість виплат були пропорційні сплаченій сумі, тому заможний середній клас був зацікавлений підтримати систему.

Нормативні акти були адаптовані в інтересах найбільших галузей — наприклад, із запровадженням трудового законодавства можна було робити винятки, якщо профспілки погоджувались, що вони часто робили лише, коли мова заходила про найбільші експортні підприємства.

У колективних трудових договорах зрівнялася заробітна плата для великих сучасних експортно-орієнтованих компаній та малих менш продуктивних компаній , покладаючи великий тягар на малий бізнес.

Так почалася обережна політика. У 1950 р. Швеція була однією з найбагатших країн світу. Загальне податкове навантаження все ще було лише 19 % ВВП — нижче, ніж у США та інших європейських країнах, і до 1965 року не перевищувало 30%. Ця відкрита економіка з невеликим урядом, мала дивовижні результати також завдяки тому, що залишилася осторонь двох світових воєн.

У своїй історії економічної політики Швеції економіст Йохан Мирман дійшов висновку, що, незважаючи на збільшення уряду, ця політика продовжувалась:

«У цей період (1950–70) Швеція проводила ліберальну торгову політику, що означало низькі тарифи та доброзичливе ставлення до бізнесу, наприклад, податкова політика дозволяла дуже щедрі відрахування за капітальні витрати.» [9]

Так, сьогодні Швеція має іншу репутацію, але це сталося пізніше. У 1970-х роках, коли скарбницю наповнював великий бізнес, а міжнародна спільнота підтримувала ліві ідеї, соціал-демократи почали розширювати соціальну допомогу та регулювати ринок праці. У період 1960–1980 років державні витрати майже подвоїлися, збільшившись із 31% до 60% ВВП, а доповнювалося все високими податками.

Деякий час соціал-демократи могли їздити світом і розповідати про те, що успішна країна повинна мати як великий уряд, так і високі доходи — але це було деякий час, згодом така модель стикнулася з багатьма проблемами. У 70-ті роки середні темпи зростання скоротилися до 2%, а в 80-ті роки вони ще більше знизилися, і це було до великої кризи 90-х років.

Щоб зберегти конкурентоспроможність промисловості, валюту довелося девальвувати п’ять разів, у цілому на 45%. У 1990 році, за рік до початку серйозної економічної кризи у Швеції, приватні підприємства не надали жодного нового робочого місця з 1950 року, проте державний сектор збільшився більш ніж на мільйон працівників.

У той час як економіка знань і послуг потребувала інвестування в людський капітал, високі податки на особистий дохід зменшили стимули для людей інвестувати у свою освіту й навички. Щедрі виплати для тих, хто не працює, підривали трудову етику, і країна з найздоровішим населенням стала країною, де більшість людей хворіли від роботи.

Союз між великим урядом, великим бізнесом і великою робочою силою зробив Швецію менш гнучкою. Заохочення інвестицій у велику промисловість приносило хороші результати, поки були не потрібні інновації. Як тільки це змінилося, система зіткнулася з труднощами, а відсутність зростаючого малого й середнього бізнесу стало реальною проблемою. Через ризики і витрати на правила, що перешкоджали звільненню робітників, компанії не могли розширятися.

Як і раніше найважливішими шведськими корпораціями залишилися компанії, засновані в період до Першої світової війни.

У 2000 році лише одна з 50 найбільших шведських компаній була створена після 1970 року. Водночас такі послуги, як освіта та охорона здоров’я, могли стати новими секторами приватного зростання, але вони були монополізовані і фінансувалися урядом.

З 1975 по 2000 рік, в той час як дохід на душу населення в Сполучених Штатах зріс на 72%, а в Західній Європі — на 64%, у Швеції він виріс не більше ніж на 43%. У 1970 році Швеція була четвертою найбагатшою країною в рейтингу Організації економічного співробітництва та розвитку(ОЕСР) за рівнем доходу на душу населення, у 2000 році опустилася на 14-те місце.
Як пояснив у 2002 році міністр фінансів Соціал-демократичної партії Боссе Рінгхольм:

«Якби Швеція мала б такі самі темпи зростання, як у середньому по ОЕСР з 1970 року, то дохід на місяць на одне домогосподарство збільшився б на 20000 шведських крон ($ 2700)».

Висновки

Не соціалістична політика перетворила Швецію на одну з найбагатших країн світу. Коли Швеція розбагатіла, у неї була одна з найбільш відкритих та нерегульованих економік у світі, а податки були нижчими, ніж у США та більшості інших західних країн. До 1970-х років соціал-демократи зберегли більшу частину цієї політики, адже вони вважали, що ці чудові основи — безпрецедентне багатство, сильна трудова етика, освічена робоча сила, експортні галузі світового класу та відносно чесна бюрократія — були настільки стабільними, що уряд може обкладати їх податками та витратами та побудувати на них щедру державу соціального забезпечення.

Але вони не змогли. Принаймні не без втрат. Тому що така держава загального добробуту почала руйнувати умови, які насамперед зробили цю модель життєздатною. І четверта найбагатша країна за останні три десятиліття стала 14-ю.

Відтоді ситуація в цій маленькій скандинавській країні трохи покращилася. У 1990-х роках у відповідь на мляве зростання й гостру банківську кризу Швеція пережила ще один важливий період реформ. І соціал-демократи, і правоцентристські партії зробили свій внесок у зменшення граничних ставок податків; ринки фінансів, електроенергії, телекомунікацій і засобів масової інформації були дерегульовані; центральний банк став незалежним; пенсійна система була частково реформована з урахуванням особистих рахунків; дозволялися приватні постачальники в галузі охорони здоров’я та догляду за людьми похилого віку особами; була введена система шкільних ваучерів.

За останні кілька років уряди Швеції значно знизили податки — з 52 до 44% ВВП і скасували податки на подарунки, спадщину, багатство та житло.
Швеція знову збільшила експорт, створила нові робочі місця в приватному секторі та досягла економічного прогресу, що випереджав решту країн Європи. Держава швидко впоралася з фінансовою кризою, маючи державний борг близько 30% ВВП. Але це вже інша історія — хоча й не зовсім, адже сучасні шведські ліберали часто надихалися історією шведських громадян, реформами, проведеними 150 років тому, і безпрецедентним процвітанням, яке вони створили. У центрі Стокгольма була встановлена статуя Ларса Йохана Ієрти, а спікер парламенту від соціал-демократів проголосив Андерса Чуденіуса одним із найвизначніших діячів в історії шведського парламенту.
На стіні кабінету міністра фінансів Андерса Борга висять портрети Гріпенштедта й Чуденіуса — «батька шведського достатку», за словами Борга.

Коли Швеція знову розпочне лібералізацію, вона повернеться в майбутнє. Ці передумови — і це майбутнє — є найважливішими уроками як для Швеції, так і для всього світу.

Як писав Андерс Чуденіус майже 250 років тому, у творі, який поклав потужний старт шведському лібералізму:

«Те, що в наш час знищено, продовжать нащадки; те, що тепер називається сміливістю, буде шануватися в ім’я правди.»

Це есе було опубліковано Atlasone, проєктом Atlas Network.

Примітки

  1. Vilhelm Moberg, Min svenska historia, 1971, p. 72.
  2. Для більш повного розуміння див. мою історію шведського лібералізму, Den svenska liberalismens historia, Timbro, 1998.
  3. Нещодавно була опублікована збірка найбільш важливих есе Андерса Чуденіуса під назвою Anticipating the Wealth of Nations (ed. Maren Jonasson & Pertti Hyttinen. Routledge, 2011).
  4. Anders Chydenius: The National Gain, London: Ernest Benn Limited 1931. Невідомий перекладач.
  5. Mauricio Rojas, “Sweden After the Swedish Model,” Timbro, 2005, p. 17.
  6. Anders Johnson: Entreprenörerna : Sveriges väg till välstånd. Stockholm: Svenskt Näringsliv, 2002.
  7. Gudmar Hasselberg: Rudolf Wall — Dagens Nyheters skapare. Stockholm: Bonniers, 1945, p. 232.
  8. Svenbjörn Kilandet: Den nya staten och den gamla. Stockholm: Almqvist & Wiksell International, 1991, p. 205
  9. Johan Myhrman, Hur Sverige blev rikt. SNS, 1994, p. 160.

Переклад: Олена Марчевська