У своїх двох коротких дописах співробітник університету Сан Дієго Мет Зволінскі розглядає питання роздування цін і показує, чому воно не має бути незаконним, а контроль над цінами насправді зробить бідним тільки гірше.

Чи погано запасатись санітайзерами, а потім продавати їх за більшу ціну? Чи буде неправильним, якщо магазини збільшать ціни на туалетний папір і воду в пляшках у відповідь на різке зростання попиту на ці продукти?

Коронавірус знову підняв питання етичності роздування цін  — теми, яку я вже зачіпав у відео вище, і більш докладно розбирав у цій статті. Але перш ніж заглиблюватися в етику, потрібно прояснити, що насправді означає це словосполучення.

По суті, «роздування цін» — це просто зневажливий спосіб говорити про використання ринкових цін для розподілу обмежених ресурсів, що нормується попитом та пропозицією.

Таке визначення накручування цін має перевагу в тому, що воно дозволяє прояснити моральну проблему. Роздування цін відбувається через брак ресурсів — тому що не вистачає товарів для задоволення людських потреб. Проте заборона маніпулювання цінами нічого не робить для усунення дефіциту — насправді, це може навіть погіршити ситуацію, знищивши стимули для залучення нових надходжень на ринок. Тож, якщо ми не хочемо розподіляти за ринковими цінами, за яким критерієм ми повинні це робити?

Ви можете сказати, що ми маємо розподіляти за потребами. І це звучить доволі правдоподібно. Якби у мене був обмежений запас води, щоб розподілити її серед моїх чотирьох дітей, я б так і зробив.

Але потребу буває важко визначити. Особливо коли маєш справу з незнайомцями. І особливо коли маєш справу з людьми, які розуміють, що їхні шанси отримати бажану воду залежать від їхньої же здатності змусити тебе повірити, що вони її потребують.

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги у порівнянні з будь-якою іншою системою. Він змушує людей скорочувати своє споживання — особливо тих, хто менше потребує блага, і тому готовий платити за нього також менше. І спонукає людей із надмірним запасом — людей, які накопичували запаси, представників незачеплених громад, і виробників, які могли б виробляти більше — доставляти ці запаси туди, де вони найбільше потрібні. Ринкові ціни сприяють задоволенню потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.

Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони кращі за альтернативи.

Роздування цін і бідні

Припустімо, ваше місто вразив ураган і живлення було виведене з ладу. Відсутність електрики означає відсутність холодильника, а відсутність холодильника означає відсутність льоду.

магазин після урагану катріна
Магазин після урагану Катріна

Звісно, залишилось трохи доураганного льоду, і частина знаходиться в руках торговців, які готові продати його за певну ціну. До катастрофи лід продавався по 2 долари за сумку. Але тепер вони просять 12.

Чи має законодавство заважати їм це робити? Чи повинне «роздування цін» бути незаконним?

Я вже писав з цього приводу, і вважаю, що навів дуже вагомі аргументи на користь того, що маніпулювання цінами не повинне бути незаконним. Але, знов і знов, я стикаюся з людьми, які відкидають цей висновок, тому що вважають, що підвищення цін погано позначиться на бідних.

Розумію, чому хтось може так думати. Якщо у вас є фіксована кількість льоду, і ви намагаєтеся вирішити, як його розподілити, видаючи його відповідно до готовності та здатності платити (а це насправді все, що становить «накручування ціни», позбавлене негативного відтінку) здається, що для бідних має бути гірше, ніж при будь-якому альтернативному способі розподілу. Як от за підтримання ціни на постійному рівні та розподілі в порядку надходження заявок. Якщо лід надійде тому, хто може за нього платити найбільше, то багаті отримають весь лід, а бідні — нічого. Чи не так?

Що ж, ні.

По-перше, подумайте про те, як розподіл працює поза економікою місця катастрофи. Багато речей у світі, в якому ми живемо, розподіляється на основі готовності платити за гамбургери, машини чи квитки на бейсбол. Але, звісно, неправда, що багаті отримують усі гамбургери, а решта — нічого. Це нікого не дивує, бо це частина нашого повсякденного досвіду. Але припустімо, що уряд відповідав би за виготовлення всіх гамбургерів та їх розподіл порівну, а потім хтось запропонував виробляти та розподіляти їх відповідно до бажання та можливості платити. Б’юсь об заклад, багато людей були б стурбовані точно так само щодо гамбургерів, як і стосовно катастрофічних товарів. Але вони б помилялися. Чи є підстави думати, що вони не помиляються так само стосовно роздування цін?

По-друге, головна причина, з якої вони помиляються, полягає в тому, що вони мають статичне, а не динамічне розуміння конкуренції. Якби світ дійсно був схожий на велику кількість людей, що конкурують за фіксовану кількість льоду, то були б певні підстави вважати, що багаті отримають те, чого хочуть, а бідні обійдуться (хоча більш детально про це нижче). Але це категорично відрізняється від того, чим є справжні світові ринки. У реальному світі кількість льоду, який можна придбати, не є фіксованою. Це змінна. І це змінна, яка вирішально залежить від прибутку, який продавці очікують отримати від виведення льоду на ринок. За інших рівних умов, чим вища ціна, тим більший прибуток і тим більший стимул продавцям привозити лід звідти, де вони можуть його дешево придбати (скажімо, з двох міст, в яких є живлення), туди, де вони зможуть продати його дорожче. Це означає більше доступного льоду для тих, хто його найбільше потребує, — включаючи бідних.

По-третє, розподіл за бажанням платити не обов’язково надає перевагу багатим. Він сприяє тим, хто хоче і може платити, на противагу тим, хто ні. Думаю, ступінь перетину цих категорій з першою є чисто емпіричним питанням, яке залежить від того, як ціни на товари співвідносяться з абсолютними бюджетними обмеженнями бідних верств населення (навіть більшість досить бідних людей можуть дозволити собі витратити 12 доларів на мішок льоду, в абсолютних величинах), наскільки еластичний попит на блага тощо. Якщо висока ціна льоду відмовляє деяких відносно багатих людей купувати лід, щоб пиво залишалося холодним, і залишає його доступним відносно бідним людям для купівлі якихось більш життєво важливих цілей — скажімо, щоб підтримувати в холоді інсулін для хворої діабетом дитини — тоді високі ціни приносять користь, а не шкоду саме цим бідним особам.

По-четверте, і наостанок, згадайте, що роблять закони, спрямовані проти накручування цін: вони вносять примус у відносини двох осіб, які хочуть брати участь у добровільному, проінформованому обміні. Цей обмін, на думку обох сторін, є вигідним (інакше, чому б вони в нього вступали?), а також таким, що не має явних негативних зовнішніх наслідків для третіх сторін. Навіть якщо ми погодимось із тим, що в цілому «бідним», як групі населення, було б краще за фіксованих цін, деяким з них стало б гірше, якби їм не дозволили брати участь у такому добровільному обміні (й інші бідні будуть у гіршому становищі через те, що штучно низькі ціни не означатимуть більше товарів на полицях). Чому закон має застосовувати примус таким чином? Вам не треба бути запеклим лібертаріанцем, аби думати, що є щось неправильне у використанні примусу для перешкоджання людям в участі в обміні, який робить усім залученим сторонам краще, включаючи одну сторону, яка може відчайдушно потребувати цього поліпшення, і нікому не робить гірше.

Переклад: Роман Лішнянський