Цей матеріал розпочинає рубрику, у якій ми будемо розповідати про реформи в Україні, які зроблять людей тут більш вільними, а від того — багатими та щасливими. Розпочнемо з найпопулярнішої нині теми — ринку землі. І вона давно вже не вписується в мотиви Ольги Кобилянської, як може здатись більшості читачам.

Чого саме стосується земельна реформа?

В Україні наявні 415 тис км² сільськогосподарських земель, з яких 26,5 % — державні, а 73,5 % — приватні. На цій землі працює 55 тис. підприємств. Нинішня оренда землі становить $25-$50, проте з очікувань окремих людей відкриття ринку може принести до $85 млрд. нових надходжень у ВВП та вдесятеро підвищить її оренду.

Як ми історично прийшли до цієї реформи?

У 2001 році землю було паями та ділянками роздано 7 млн власників. Це був очікуваний наслідок ліквідації радянських колективних господарств. Проте водночас був установлений мораторій на продаж землі, можливо, з побоювань щодо непередбачуваних наслідків її хаотичного перерозподілу. Відсутність опції продажу прикувала власників до чорноземів, не залишаючи альтернатив для розпорядження ними, окрім як:

  • залишити землю на простій (що всі вважають смертельним);
  • віддати її в оренду іншим фермерам та сільгосп. корпораціям.

Останні зрозуміли свою перевагу у відносинах та успішно тиснули на землевласників, домігшись виплати мінімальної оренди. Таким чином люди перебували в підвішеному стані «suffering from success», коли літні люди помирали бідними, володіючи немалими ділянками землі, не можучи її монетизувати для власних потреб.

Нині ця тема стала настільки політизованою через розмір інтересів довкола реформи, що процес лібералізації землеволодіння обріс численними міфами, які зараз будуть нетипово спростовані.

Міфи про земельну реформу

Міф 1 — «Розпродавши землю, ми продамо Україну!»

Сприйняття країни лише як її землі вже давно є застарілим. Україна — це не стільки земля, скільки визнання того, що на цій території використовуються лише українські закони та переважає влада українського народу, і для підтримки цього є Збройні Сили України та Міністерство Внутрішніх Справ: вони силою переконають людину поважати їх. Земля нині — це лише актив, який сприймається як генератор доходу за умов якісного піклування про нього. І якщо ми в це повіримо, то дамо доступ до вільного обігу землі для тих, кому вона дійсно потрібна.

Міф 2 — «Землю скуплять іноземці/олігархи/рептилоїди!»

Це не станеться щонайменше тому, що в жодного агрохолдингу одразу не набереться ані $5 млрд на капітальні інвестиції, ані наснаги будувати виробничу мережу не бачених ніколи масштабів, щоби задовольнити чиїсь конспірологічні мрії. Але навіть якщо так може статись, то чим більше охочих таке зробити, тим ліпше. Про це наприкінці скажу.

Міф 3 — «Ви вб’єте малого фермера!»

Як я можу вбити малого фермера, якщо його розмір визначається особливостями виробництва, що ніяк не відрізняються від процесів в агрохолдингу? І якщо саме ці особливості визначають розмір ферми, то лише хіба адміністративна складова (офісні працівники, менеджери, адвокати та бухгалтери) може щось змінити в організації та розмірі гравця на ринку землі, але вона ж незначна.

Міф 4 — «Землю скуплять задешево!»

Продаж землі є виключно рішенням її власника виставити ділянку на аукціон. Вона може й буде чекати певний час, поки на ринку набереться охочих придбати ділянку для розширення/релокації/узаконення тіньових угод продажу. У цей час, як зазвичай буває на свіжостворених ринках, ріст попиту (охочих придбати діляночку за дріб’яночку) випереджає ріст пропозиції та, як наслідок, ціна на товар різко зростає. Так буде і з землею: люди забажають дочекатися піку ціни на землю, щоби її найвигідніше для себе збути. Тому ніякий Сорос не скупить її.

Відчистивши інфопростір до шику і блиску дійсності, перейдімо до реформи.

Суть реформи

Згідно з прийнятим вночі 31 березня законом, землю можуть придбати українські фізичні та юридичні особи, територіальні громади та держава, а банки можуть приймати у власність землю в якості застави. Під питанням стоїть доступ іноземців до цього ринку. Це відклали до 2024 року на референдум.

Достеменно відомо, що державну та комунальну землю не можна буде продавати. Її загалом не можна буде збувати росіянам (і це добре, адже вони — громадяни країни-агресора) та власникам офшорів, а ділянки в прикордонні (50 км до межі України) апріорі іноземцям не продаватимуться. Також відомі межі концентрації земель за умов чинного майбутнього ринку: 100 га у володінні лише фізосіб до 2024 року і 10000 га для всіх опісля.

Для чого ця реформа лібертаріанцю?

Вона — щастя для волелюбної людини. Ми ж усі хочемо мати доступ до всіх видів діяльності, як тільки нам стрільне тарган у голові цим зайнятись. Якщо людина зненацька захотіла стати фермером, вона має мати можливість узяти кредит на землю й відкрити ферму. Ми всі хочемо мати можливість розпоряджатись своїм багатством, навіть коли воно «впало на руки з неба» (як-от у спадок). Людина має мати можливість продати свою земельну ділянку і вкласти гроші собі на пенсійний рахунок, на пристойну квартиру, в акції фірми, пропити їх, чи обмінятися ділянками при переміщенні ферми.

Нарешті настане той час, коли люди почнуть поважати земельну власність та ризикувати власними активами при її володінні, а не відфітькуватися дешевою тіньовою орендою чи займатися рекетом! Нинішній закон дозволить усе це здійснити у 2021 році, і ліпше вже мати недобиту реформу, аніж її повну відсутність.

Стоп, що? Недобиту реформу?

Так. У нас досі під питанням стоїть доступ землі для іноземців та продаж державних/комунальних земель. По-перше, я повернусь до міфу з іноземцями та скупниками. У тому випадку, коли ти захочеш продати свою ділянку й оголосиш продаж, до тебе прийде лише дві людини: малий/середній фермер та представник якогось «олігарха», і в них не буде сенсу довго торгуватись, тож олігарх у тебе «відбарижить» пай за дріб’язок. Коли на ниву прийде іноземець, торги продовжаться, конкуренція за ділянку розгориться і ставки зростуть — від того зросте і вартість землі, й усмішка на обличчі продавця. Саме тому конче необхідно відкрити доступ до ринку землі іноземцям разом із рештою потенційних його учасників — аби вичавити повний потенціал відносин.

Щодо державної власності… Вона є неефективною: яка розумна людина має шість рук і займається трьома речима одночасно? Ніхто, усі мають дві руки й не вміють у багатозадачність. Бюрократ не може в кабінеті візувати якийсь договір про користування радіочастотами однією рукою й сапати землю за селом іншою. Та навіть на верхах влади не можуть одночасно звертати увагу й на оборонні закупівлі, і на купівлю добрив. Це неефективно й це руйнуватиме землю. І тому ліпше її всю віддати тому, хто готовий її доглядати 24/7 під свій фінансовий ризик. Особливо коли є іноземець, якому ти хочеш підсобити заткнувши пельку рекетирам і баригам.

Так само наявні претензії щодо поступовості процесу та обмежень щодо землі в прикордонні. Повільний процес може зробити землеволодіння нових власників неефективним, адже такі малі господарства можуть стати невигідними в очах світового ринко агропродукції. А прикордонна земля досі захищається нашим улюбленим ЗСУ, що відкидає побоювання земельного сепаратизму.

Артур Бурак