В своєму есе аналітичний філософ і один з класиків лібертаріанства Роберт Нозік намагається відповісти на питання, чому ж серед інтелектуалів стільки противників капіталізму?

Неприязнь лівих інтелектуалів до капіталізму спричинена різницею в оцінці винагород між традиційною освітньою системою та капіталістичним суспільством.

Дивно, що інтелігенція настільки сильно виступає проти капіталізму. Інші представники схожих соціально-економічниз груп не виявляють такого спротиву. Отож, за статистикою, інтелектуали – це аномалія.

Не всі інтелектуали притримуються «лівих» поглядів. Як і в інших групах, політичні погляди інтелектуалів розташовані по всьому спектру. Але саме інтелектуали частіше хилять до соціалізму/комунізму.

Під інтелігенцією я маю на увазі не всіх людей з високими інтелектуальними здібностями чи певного рівня освіти, а тих, хто за своїм покликанням мають справу з ідеями, вираженими у слові і формують потоки широко доступної інформації. Це – люди слова: поети, романісти, літературознавці, журналісти та професори-гуманітарії. Проте, це не ті, хто в першу чергу виробляє і подає обраховані чи математично сформульовані дані, люди чисел, і не ті, хто працює у візуальних засобах масової інформації: художники, скульптори, оператори. На відміну від інтелектуалів слова, люди цих професій непропорційно протидіють капіталізму. Люди слова зосереджені на певних професійних майданчиках: університети, ЗМІ, урядова бюрократія.

Інтелігенти-словесники комфортно живуть в капіталістичному суспільстві; вони мають велику свободу формулювати, поширювати та пропагувати свої ідеї, обговорювати та ділитися думками. Їхні професійні навички користуються попитом, а дохід вищий за середній. Чому тоді люди слова непропорційно виступають проти капіталізму? Дійсно, деякі дані говорять про те, що чим заможніший і успішніший інтелектуал, тим більше шансів, що він протистоятиме капіталізму. Спротив з’являється переважно на лівій півкулі політичної площини, але не завжди. Йейтс, Еліот і Фунт виступали проти ринкового суспільства, підтримуючи праві погляди.

Роберт Нозік
Роберт Нозік

Протистояння інтелектуалів капіталізму має суспільне значення. Вони формують ідеї та образи для нашого суспільства. Від трактатів до гасел, вони дають нам готові думки, загорнуті в гарні слова для висловлювання своїх поглядів. Їхнє протистояння має значення, особливо в суспільстві, яке все більше залежить від чіткого формулювання та дедалі швидшого поширення інформації.

Ми можемо виділити два пояснення щодо відносно високої частки інтелектуалів-противників капіталізму. Перший – це унікальність антикапіталістичних інтелектуалів-митців слова. Друге пояснення – чинник, що застосовується до всіх осіб; він визначає рушійну силу, що спонукає до лівих поглядів. Чи підштовхне це якогось конкретного інтелектуала до цього залежатиме від багатьох чинників. Однак, сукупно цей фактор призведе до більшої частки антикапіталістичної інтелігенції. Наші подальші пояснення стосуються саме другого типу. Ми визначимо фактор, який схиляє інтелектуалів до відповідного ставлення, але не гарантує цього в кожному конкретному випадку.

Роль інтелектуалів

Зараз інтелектуали є серед найцінніших та найвпливовіших членів суспільства. Інтелектуал сприймає цей статус як належне. Але загалом капіталістичне суспільство не шанує інтелектуалів. Людвіг фон Мізес пояснює особливе обурення інтелектуалів, кажучи, що в соціумі вони змішуються з успішними капіталістами, і порівнюючи себе з ними, відчувають обурення від свого нижчого соціального статусу. Навіть ті інтелектуали, які не асимілюються з капіталістами, так само обурюються. Однак соціальне змішування – не головна причина: спортивні та танцювальні інструктори, які обслуговують багатих і на щодень мають з ними справу, переважно не виявляють лівих поглядів.

Чому тоді сучасні інтелектуали відчувають право на найвищі нагороди, які їм може запропонувати суспільство, і обурюються, коли вони цього не отримують?

Вони вважають себе найціннішими людьми; тими, хто має найвищі заслуги, і що суспільство повинно винагороджувати людей відповідно до їхньої системи цінності та заслуг. Але капіталістичне суспільство не відповідає цьому принципу розподілу.

Окрім подарунків, спадщин та виграшів від азартних ігор, які відбуваються у вільному суспільстві, ринок постачає те, що задовольняє платоспроможний попит прибутковою пропозицією. Невдалі бізнесмени і працівники у цій грі не мають такої ж неприязні до капіталістичної системи, як інтелектуали-словесники. Тільки почуття невизнаної вищості та зради породжує їх неприязнь до успішних капіталістів.

Чому інтелектуали слова вважають, що вони найцінніші, і чому вони думають, що розподіл благ повинен відбуватися згідно з їхніми цінностями? Зауважмо, що цей другий принцип не є необхідним. Існують також інші схеми розподілу, включаючи рівний поділ, поділ за моральними заслугами, розподіл відповідно до потреб. Насправді, не повинно бути жодного шаблону розподілу, якого би прагнуло досягти суспільство, навіть суспільство націлене на справедливість. Справедливість розподілу повинна базуватися на справедливому процесі добровільного обміну справедливо придбаних майна та послуг. Який би результат не був досягнутий цим процесом, він буде правильним. Немає конкретної закономірності, яким саме повинен бути результат. Чому ж тоді інтелектуали вважають себе найбільш цінними і пропагують принцип розподілу винагород за цінністю у суспільстві?

Від перших записаних ідей та думок мислителі розповідали нам, що їх діяльність є найважливішою. Платон цінував здатність раціоналізувати вище мужності та матеріального благополуччя і вважав, що філософи повинні правити; Арістотель вважав, що інтелектуальне споглядання є найвищою діяльністю. Не дивно, що вцілілі тексти фіксують цю високу оцінку інтелектуальної діяльності. Люди, які сформулювали таку перспективу та обґрунтували цю думку, зрештою, були інтелектуалами. Вони себе хвалили. Ті, хто цінував інші речі більше, ніж обдумувати та занотовувати слова, як-от полювання, чи боротьба за владу, чи безперебійне чуттєве задоволення, не намагалися залишити довговічні письмові записи своїх цінностей. Тільки мислителі розробили теорію своєї вищості.

Шкільне навчання інтелектуалів

Який фактор породив снобізм в інтелектуалів? Я хочу зосередити увагу на головному – школі. З плином часу мудрість книжок ставала все більш важливою, і шкільне навчання молоді грамоти поширювалося. Школи стали основним закладом поза сім’єю, який формував світогляд молоді, і майже всі, хто згодом ставав інтелігенцією, пройшли через заклади освіти. Там вони були успішними. Їх порівнювали з іншими учнями і вважали кращими. Їх хвалили та нагороджували, вони були улюбленцями вчителів. Як вони не могли не бачити себе вищими та найліпшими? В школах їм казали і демонстрували, що вони саме такі.

Школи також демонстрували і навчали принципу винагороди відповідно до (інтелектуальних) заслуг. Інтелектуально успішним учням діставалися похвали, прихильність учителя та найвищі оцінки. У валюті, яку запропонували школи, найрозумніші складали вищий клас. Хоча це і не є частиною офіційних навчальних програм, у школах майбутні мислителі засвоювали уроки своєї більшої цінності порівняно з іншими, і про те, що ця більша цінність принесе їм більшу винагороду.

Проте ширше ринкове суспільство жило за своїми правилами. Tут найбільші нагороди не дісталися словесно найяскравішим. Тут інтелектуальні навички не завжди були високо оцінені. Навчені в школі, що вони найцінніші та найбільш достойні отримати винагороду, інтелектуали почали обурюватись на капіталістичне суспільство, яке позбавило їх “справедливих” заслуг, на котрі їхня “вищість” надавала право. Чи дивно те, що освічені інтелектуали відчували до капіталістичного суспільства глибоку і похмуру неприязнь, яка, хоч і вбрана в різні суспільно-прийнятні причини, продовжувалася навіть тоді, коли ці конкретні причини виявились неадекватними?

Кажучи, що словесники відчувають право на найвищі нагороди, які може запропонувати суспільство загалом (багатство, статус тощо), я не маю на увазі, що вони вважають ці нагороди найвищими благами. Можливо, вони більше цінують внутрішню винагороду від самої інтелектуальної діяльності чи повагу поколінь. Водночас вони відчувають право на найвищу оцінку від суспільства і на те, що воно може запропонувати, хай би який мізер це може бути. Я не хочу особливо наголошувати на винагороді, яка потрапляє безпосередньо в кишені інтелектуалів. Вони можуть обуритися тим, що інтелектуальна діяльність не є найвище оцінена та винагороджена.

Інтелектуал хоче, щоб все суспільство було великою школою, щоб було схоже на середовище, де йому все так добре вдавалося, і де його так сильно цінували.

Ті, хто знаходився на вершині ієрархії шкільного соціуму, хочуть мати право на вище становище не лише в тому мікросвіті, але і в широкому суспільстві, система котрого їх обурюватиме, адже світ не буде ставитись до них відповідно до придуманих бажань і прав. Шкільна система тим самим породжує антикапіталістичне почуття серед інтелігенції змалечку. Найбільш обурливо реагують люди слова. Чому в людей чисел не сформувалося таке ж ставлення, як у попередніх? Я припускаю, що діти обдаровані математично, хоч і отримують хороші оцінки на відповідних іспитах, але не отримують такої ж особистої уваги та схвалення від вчителів, як і вербально обдаровані діти. Саме словесні навички приносять особисті нагороди від викладача, і, мабуть, саме ці нагороди особливо формують почуття права власності на успіх.

Центральне планування в класі

Є ще один важливий момент. Інтелектуали слова (в майбутньому) мають успіх у формальній офіційній шкільній системі оцінювання, де нагороди розподіляються центральним авторитетом – учителем. Проте в школах є ще одна, неформальна, система соціальної оцінки поза заняттями в класі на перервах та на шкільних подвір’ях, де винагорода розподіляється не учителем, а спонтанно, виходячи з задоволень та примх однокласників. У ній інтелектуали зазвичай менш успішні.

Тому не дивно, що розподіл товарів і винагород за допомогою централізовано організованого механізму розподілу здається інтелектуалам більш доречним, ніж «анархія і хаос» ринку. Так як розподіл в централізованому плановому соціалістичному суспільстві протистоїть розподілу в капіталістичному суспільстві, так розподіл нагород вчителем перечить хаотичному розподілу соціальної першості на шкільному дворі.

Наше пояснення не постулює, що (майбутні) інтелектуали становлять більшість або всю шкільну еліту. Ця група може складатися також з тих, хто має начитаність вищу середньої, поряд із соціальною активністю, внутрішньою мотивацією, дружелюбністю, способом взаємовигідно мислити та здатністю грати за правилами. Вчителі високо оцінюють та винагороджують і таких учнів, вони згодом стануть успішними в широкому суспільстві. Наше пояснення передбачає, що майбутні мислителі непропорційно представлені на (офіційній) верхівці шкільного оцінювання, котра з часом втратить першість у широкому суспільстві. Неприязнь виникне перед шкільним випуском, переживаючи фактичне зниження соціального статусу в той момент, коли розумний учень усвідомлює, що йому (ймовірно) буде не так легко широкому суспільстві, аніж раніше. Це ненавмисний наслідок шкільної системи: антикапіталістичні погляди майбутніх інтелектуалів, безумовно, підсилюються, коли учні навчаються у дорослих мислителів-викладачів, носіїв антикапіталістичних поглядів.

Складно спростувати, що шкільні норми впливатимуть на переконання людей після того, як вони закінчать навчання. Зрештою, школа – це друге після сім’ї за важливістю середовище, в якому діти навчаються правил життя в соціумі, отже, навчання в школі – це підготовка до життя в суспільстві загалом. Не дивно, що успішні за стандартами шкільної системи учні відчувають образу в суспільстві, котре сповідує інші правила і не дає їм попереднього успіху. Обурюються саме ті, хто продовжує формувати імідж суспільства, його оцінку і заповнює культурний простір своїми думками. Якби ви проектували суспільство, ви б не прагнули розробити його так, щоб впливові мислителі були навчені неприязні до норм суспільства?

Наше пояснення непропорційного антикапіталізму інтелектуалів ґрунтується на дуже правдоподібному соціологічному узагальненні.

У суспільстві, де існує одна позасімейна система чи установа для молодих людей, котра розподіляє нагороди тим, хто робить все найкраще рамках системи, найуспішніші вихідці будуть прагнути використовувати у широкому вжитку норми цієї установи, та очікуватимуть, що широке суспільство буде діяти згідно з цими нормами. На приклад, вони відчуватимуть право на поділ акцій відповідно до навченої в школі системи цінностей. Більше того, ті, що становлять вищий клас в межах цього першого позасімейного інституту, які потім переживають або відчувають, що переходять на нижчу відносну позицію в широкому суспільстві, через почуття розчарованості, прагнуть протистояти соціальній системі притаманній широкому суспільстві.

Зауважте, що це не визначальний закон. Не всі, хто відчуває спад соціальної ролі, будуть протистояти цінностям широкого суспільства. Однак факт втрати впливу інтелектуалів в позашкільному середовищі має тенденцію до впливу в цьому напрямку, і так проявляє себе сукупно в різних пропорціях. Ми можемо розпізнати два способи втрати інтелектуалами соціального значення: вони можуть отримати менше, ніж інша група поки жодна група не рухається над ним, або він може застигнути на місці і не отримати більше, ніж ті, котрі раніше вважалися нижчими. Перший тип спаду соціальної ролі особливо викликає знущання і обурення; другий тип набагато більш терпимий. Багато мислителів, скажімо, підтримують рівність, хоча лише невелика кількість закликає до аристократії. Наша гіпотеза говорить про перший тип спаду соціальної ролі як рушійний фактор росту нелюбові до капіталізму і обурення.

Шкільна система нагороджує лише деякі навички, важливі для успіху в подальшому житті (це врешті-решт спеціалізована установа), тому шкільна система винагород відрізняється від системи суспільства в цілому. Це гарантує, що деякі люди, йдучи у широкий світ, відчують зниження можливостей та його наслідки.

Раніше я говорив, що інтелектуали хочуть, щоб ціле суспільство було великою школою. Тепер ми бачимо, що обурення, спричинене розчаруванням, випливає з того, що школи (як спеціалізована перша позасімейна соціальна система) не відтворюють малу модель суспільства.

Наше пояснення зараз, здається, передбачає непропорційне обурення школярів-інтелектуалів проти їхнього суспільства незалежно від його типу, капіталістичного чи комуністичного. Очевидно, що тоді дані про ставлення інтелектуалів комуністичних країн до членів комуністичної партії були б доречними; чи почуватиметься інтелігенція в такому суспільстві вороже до цієї системи?

Нашу гіпотезу потрібно вдосконалити, щоб вона не стосувалася кожного суспільства. Чи повинні шкільні системи всюди неминуче створювати ворожість інтелектуалів, які не отримують найвищих нагород, до цього суспільства? Напевно, ні. Капіталізму властиве те, що він проголошує відкритість та чуйність лише до таланту, індивідуальної ініціативи, особистих заслуг. Виховання в спадковому кастовому чи феодальному суспільстві не означає, що винагорода буде чи повинна відповідати особистій цінності. Незважаючи на створені сподівання, капіталістичне суспільство винагороджує людей лише в тій мірі, в якій вони служать виголошеним на ринку бажанням інших; капіталізм винагороджує відповідно до економічного внеску, а не особистої цінності. Однак особисту цінність та внесок дуже часто плутають. Характер широкого суспільства схожий на шкільне, і ця подібність створює обурення. Капіталістичні товариства винагороджують досягнення людей або оголошують, що вони роблять, і тому вони залишають інтелектуала, який вважає себе найбільш досконалим, особливо засмученим.

Я вважаю, що ще один фактор відіграє певну роль різноманітність учнів. Чим більш різні учні навчаються разом, тим більше шкільне суспільство пропагуватиме нелюбов до капіталізму. Коли майже всі ті, хто буде економічно успішним, відвідують окремі школи, інтелігенція не набуде таких сильних антикапіталістичних настроїв. Але навіть якщо багато дітей вищого класу відвідують окремі школи, відкрите суспільство матиме інші, які навчатимуть різноманітних учнів, котрі стануть по-різному економічно успішними як підприємці чи наймані працівники, а інтелігенти-мислителі згодом зі смутком згадуватимуть, наскільки вони були кращими в школі за своїх однолітків, які сильніше просунулися у широкому суспільстві. Відкритість спільноти також має інший наслідок. Вихованці, майбутні майстри слова та інші, не знають, як їм розвиватися в майбутньому. Вони можуть сподіватися на що завгодно. У відкритому капіталістичному суспільстві учні мають перед собою багато можливостей і викликів; воно оголошує, що найздібніші та найцінніші піднімуться до самої його вершини. Школи, натомість, вже передали повідомлення академічно обдарованим, що вони найцінніші і заслуговують на найбільшу нагороду. Згодом обдаровані словесники з найбільшими сподіваннями бачать своїх ровесників, яких вони знають і вважають менш тямущими, котрі піднімаються вище за них, і здобувають першість. Мислителі вважають, що всі головні досягнення призначені для них за правом. Чи дивно, що вони сприймають це суспільство з неприязню?

Деякі подальші гіпотези

Ми допрацювали гіпотезу. Це не самі школи, а формальне навчання у визначеному соціальному контексті виробляє антикапіталістичне ставлення у інтелектуалів-словесників. Без сумніву, гіпотеза вимагає подальшого уточнення. Але цього зараз вистачить. Настав час передати гіпотезу соціальним науковцям і перенести її від домашніх міркувань і подати тим, хто зануриться у більш конкретні факти та дані. Ми можемо вказати на деякі сфери, де наша гіпотеза може спричинити вимірювані наслідки та прогнози. По-перше, можна передбачити, що чим більш меритократична шкільна система країни, тим більше шансів на те, що її інтелігенція буде дотримуватися лівих поглядів. (Поміркуйте про Францію.) По-друге, у тих інтелектуалів, які пізно досягли успіху в школі, не було розвинене сильне почуття права на найвищі нагороди; отже, менший відсоток інтелектуалів, котрі пізно в школі стали успішними буде антикапіталістичним, ніж ті, хто змалку звик до успіху. По-третє, ми обмежили свою гіпотезу тими суспільствами, де успішний учень може очікувати подальшого успіху в широкому суспільстві (на відміну від індійського кастового суспільства). На заході жінки донедавна не мали високих очікувань, тому ми не досвічили, що жінки-студенти, які здобули якісну освіту, але після навчання зазнали труднощів, відчували таку ж неприязнь до капіталізму, як чоловіки-інтелектуали.

Ми можемо передбачити, що чим більше суспільство буде рухатися до рівності у професійних можливостях між жінками та чоловіками, тим більше її інтелектуалки будуть виявляти той самий непропорційний антикапіталізм, який демонструють чоловіки-мислителі.

Деякі читачі можуть сумніватися в цьому поясненні лівих схильностей серед інтелектуалів. Як би там не було, я думаю, що було визначено важливе явище. Соціологічне узагальнення, яке ми заявили, інтуїтивно переконливе; десь тут має бути правда. Повинен існувати фактор, котрий впливає на успішних випускників шкіл, що зіткнулися з труднощами після закінчення навчання, і розвиває у цих студентів неприязнь і образу до суспільства. Якщо цей ефект не є непропорційною протидією інтелектуалів, то що ж тоді? Ми розпочали з дивовижного явища, яке потребує пояснення. Думаю, ми знайшли фактор, який настільки очевидний, що ми мусимо повірити, що він пояснює реальне явище.

Вперше опубліковано у звіті Cato Policy Report за січень / лютий 1998 року.