Чи бережуть в Україні свободу віросповідання?

Минулого тижня ЗМІ масово тиражували новину щодо ухвалення Верховною Радою в першому читанні законопроєкту №8371 про недопущення діяльності на території України релігійних організацій, центр управління яких знаходиться в державі, що здійснює збройну агресію проти України.

Обмеження діяльності всіх пов’язаних з росією організацій, в тому числі релігійних, видається дуже навіть зрозумілим кроком. З 2014-го року Україна накладає санкції на пов’язані з агресором компанії, арештовує активи та судить тих, хто причетний до росії.

Проте рідко коли гримів настільки голосно аргумент, що українська влада порушує «релігійну свободу» так, як це відбувається зараз. 

Іронічно, про так звані гоніння говорить лише одна конфесія – Українська православна церква московського патріархату. Звісно, ще з весни минулого року вони заявляють, що повністю незалежні від москви. Державні установи, проте, інакшої думки. Експертиза засвідчила, що УПЦ МП досі перебуває в єдності з РПЦ.

📌 Отже у цій статті я хочу розглянути те, як будуються стосунки між помісними церквами у православ’ї та чому навіть повна заборона УПЦ-РПЦ не може бути названа порушенням свободи віросповідання.

Хто така автокефалія і чому у ній замішані греки?

2019-й рік увійшов в історію України завдяки, крім іншого, даруванню Томосу про автокефалію Православній церкві України.

Що таке автокефалія? З грецької можна перекласти це слово як «самоуправління». У ранній церкві майже кожна християнська громада була незалежною від інших. Навіть дати святкування Пасхи у різних містах відрізнялися. Потім вже пішла централізація, особливо коли християнство стало підтримуватися владою Римської імперії. 

Проте принцип самоуправління нікуди не подівся. Найвпливовіші єпископи: Риму, Константинополю, Єрусалиму, Антіохії, Кіпру та Олександрії зберегли і зберігають свою незалежність один від одного. Потому виникали й інші помісні церкви: Грузинська, Болгарська, російська, Румунська, Елладська (Грецька), Польська, Албанська, Чеських земель та Словаччини і, нарешті – Українська.

Чому ми говоримо про Константинопольський патріархат, як про церкву-матір для України? Тому що саме з Константинополю здійснювалося місіонерство на колись язичницькі землі. Великі українські святителі: Антоній і Феодосій Печерські, Іов Почаївський, Петро Могила – всі вони і багато інших належали саме до Вселенського патріархату, адже в їх часи самокерованої церкви на території України не було.

Автокефалія дає помісній церкві право обирати свого предстоятеля (керівника) без затвердження материнської церкви та є визнанням високого становища у міжцерковному спілкуванні. Проте заведено так, що автокефалію дарує церква-матір, тобто, у випадку України – саме Константинопольський патріархат.

Анатомія українського розколу

А як же так вийшло, що в Україні до 2019-го була і російська церква, і невизнаний Київський патріархат, і така ж невизнана УАПЦ? Все це – спадок нашої дійсно багатої на події історії. Вселенський патріарх Діонісій якось у 1686-му році видав указ, згідно якого Київського митрополита міг ставити московський патріарх. При цьому зберігалося підпорядкування Києва саме Константинополю, проте в москві цей указ використали для фактичної анексії Київської митрополії та її поступового знищення.

Вселенський патріархат, який знаходився під впливом османського султана, не мав важелів протистояння цій анексії. Так російська церква інтегрувала українську церкву у свій склад і почала ставити єпископів у всі кутки нашої землі. Після розпаду срср ці єпархії і склали формально самокеровану, а на ділі – цілком контрольовану росією УПЦ МП.

Київський патріархат – це якраз і були ті єпископи, які під проводом тодішнього митрополита Київського Філарета об’єдналися з православною церквою українців у діаспорі у 1992-му році. Ті, хто відмовився від цього об’єднання лишилися або в складі УПЦ МП, або ж сформували також ніким не визнану УАПЦ.

Коротше кажучи, домовитися ієрархи не могли. Упродовж 27-ми років робилися різні спроби повного об’єднання, які не увінчалися успіхом.

В церковному середовищі таку ситуацію прийнято називати розколом. Канонічним правом (юридичними нормами, колись дуже давно прийнятими церквами для вирішення суперечок) передбачено, що в одному місті може бути один єпископ. А на практиці в Україні виходило, що в одному Києві було 3 єпископи: від УПЦ МП, від УПЦ КП і від УАПЦ – аналогічна ситуація була й в інших містах.

Не задовольняла така ситуація, відверто кажучи, нікого. Тому українська влада у 2018 і звернулася до вселенського патріарха Варфоломія та до українських ієрархів усіх трьох церков з пропозицією об’єднання. На щастя, ініціатива вдалася – у 2018-му році УАПЦ і УПЦ КП об’єдналися у повному складі, від УПЦ МП на Об’єднавчий собор прийшло двоє ієрархів, тож формально і фактично всі три гілки українського православ’я було об’єднано у Православну церкву України, якій і було даровано автокефалію. Сьогодні предстоятелем ПЦУ є митрополит Київський Епіфаній.

Де ж опинилася та частина УПЦ МП, російської церкви, яка не взяла участь в Об’єднавчому соборі?

Формально вони були заочно прийняті у автокефальну ПЦУ, проте досі не приймають цього і воліють перебувати саме у складі російської церкви. Новини про перехід храмів у ПЦУ – це ні що інше, як поступовий процес добровільного визнання Томосу про автокефалію кожною релігійною громадою окремо. Ось так поступово, в ідеалі, всі громади і мають змогу об’єднатися навколо однієї помісної української церкви.

Протистоїть цьому, звісно ж, російська влада та церква. Священникам й активним прихильникам переходів на місцях погрожують, підкупляють та всіляко перешкоджають. Чому УПЦ МП так бореться за свою прихильність до московського патріарха – загадка, яка турбує не одну тисячу людей.

 

Фантомна автокефалія або бездарне замилювання очей

24 лютого 2022-го року стало епохальним днем в історії всього світу: росія пішла варварською війною на Україну. Того ж дня митрополит УПЦ МП у Києві Онуфрій записав відеозвернення, де засудив росію за розв’язану війну та звернувся до путіна з проханням «припинити братовбивство». Скільки надій покладали православні України, що бачачи жахливу жорстокість русского міра, УПЦ МП повністю зречеться москви та об’єднається з ПЦУ!

Проте не сталося цього. 27 травня архієреї УПЦ МП ніби й зібралися у Феофанії та заявили, що поривають зв’язки з московським патріархатом (хоча раніше і так всіх запевняли, що їх немає, до речі). За кілька місяців після цього митрополит Онуфрій освятив миро та нові антимінси – прес-служба УПЦ МП виставляла це як найсправжнісінькі ознаки того, що вони незалежні від росії. Проте насправді нічого не змінилося у стосунках між УПЦ МП та патріархом у москві.

В багатьох храмах досі поминають патріарха московського кирила, деякі архієреї УПЦ МП були присутні на зборах у москві (цей епізод, до речі, було проігноровано прес-службою в Києві).

Ба більше, коли російський патріарх своїм рішенням поставив нових єпископів у окуповані єпархії Криму та півдня й сходу України – УПЦ МП не засудила його і не почала кричати на весь світ про «гоніння» й несправедливість. Сьогодні над великою кількістю священників та єпископів УПЦ МП тривають судові процеси за статтею про колабораціонізм, тобто підтримку агресора.

Синод УПЦ МП натомість забороняє у священослужінні проукраїнських  священників, користується послугами одіозних діячів, таких як Ян Таксюр (зараз переховується в росії), Вадим Новінський, Євген Шевченко, Олександр Дубінський. Пов’язані з ними інтернет-видання відстоюють відверто проросійську позицію, оббрехують дії української влади та ПЦУ. Регулярно вступається за УПЦ МП у своїх зверненнях і сам московський патріарх кирило.

Кого хоче обманути проросійське лобі в УПЦ МП? Очевидно, вони хочуть обкрутити навколо пальця простих людей. Всім, хто цікавиться цією тематикою, швидко стає очевидно, наскільки вірно й сліпо керівники УПЦ МП є прихильниками єдності з москвою. Така любов до росії – однозначно, тривожний знак в умовах війни, що триває і яку ніби не помічає Священний Синод та сам митрополит Онуфрій.

«Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську церкву»

Інколи люди ніби протиставляють поняття віри й релігії. Кажуть, що от віра – це добре і вірте собі в будь-що, а релігія – це якась сувора організована система, яка є надлишковою і непотрібною.

Проте православна церква, священники й єпископи – це не надлишкова «адміністрація», не «зайві посередники», а заповіданий Священним Переданням спосіб життя християнської громади.

Християни вірять, що прилучаються до Господа Ісуса Христа причащаючись Його Тіла та Крові у таїнстві Євхаристії під видом хліба й вина. Євхаристія ж здійснюється не однією людиною, а церквою – зібранням вірних. Тому коли радянська влада руйнувала й зачиняла храми, то християни не просто ховалися десь і тихо молилися, а збиралися на домівках один в одного, у лісах та інших місцях.

До самого кінця свого існування радянська влада переслідувала усіх християн, навіть ручну РПЦ, лише інколи йшла їй на поступки.

З першого погляду може видатися, що й запропонована народними депутатами заборона пов’язаних з росією релігійних організацій є таким обмеженням вільного життя християн України.

Проте це не так, адже для кожного православного в Україні відкриті двері автокефальної Православної церкви України. Для кожної громади, яка не бажає бути забороненою судом, відкритий шлях до розриву зв’язків з москвою. Саме цей шлях є єдиним для всіх тих, хто прагне зберегти свою християнську громаду в складі української церкви.

Натомість відверті фанати вірності москві зараз вперто наймають юридичні компанії, які б затягували всі процеси в судах, перереєстровуюють майно релігійних громад на фізичних осіб та всіма іншими способами намагаються ухилитися від санкцій і вкотре замилити людям очі. Волання про якісь гоніння – не більше ніж підступна й брехлива спроба знову виправдовуватися та грати на довірі, очорнюючи і ПЦУ, і українську владу.

Висновки

Прихожани Української православної церкви московського патріархату – невід’ємна частина родини українського православ’я та церкви, у цілому. Не можна їх називати недохристиянами, неприпустимо до них ставитися, як до ворогів. Ці люди мають повне право бути частиною церкви. Наш ворог – це росіяни та їх пособники.

І дійсно правильно, що українське правосуддя взялося за покарання митрополитів Феодосія (Снігірьова), Іонафана (Єлецкіх), Єлісєя (Іванова) та інших колаборантів.

Проте є в УПЦ МП й інші люди: є ті, хто щиро молиться за Україну та нашу перемогу, хто допомагає ЗСУ, хто прагне знищення впливу москви, хто любить своїх ближніх з інших помісних церков, навіть якщо сановите митрополитбюро в Києві клеймить всіх навколо «неканонічними» й «безблагодатними» антихристами.

Бути українцем і хоч на дещицю підкорятися тому, хто благословляє вбивць наших дітей та близьких – це верх сліпоти.

Так, заборона УПЦ МП, на мою думку, ускладнить перехід громад до ПЦУ. Проте у них зараз є унікальна можливість одуматися й виправити ситуацію.

Чи використають вони її? Питання відкрите.

Автор статті і диктор: Владислав Бойко, функціонер УСС.