У своєму матеріалі для The Wall Street Journal макроекономіст Джон Кохрейн розглядає питання боротьби з нерівністю. Вчений наполягає, конфіскація багатства — це, зрештою, політичний інструмент.

Прогресисти вважають нерівність найактуальнішою економічною проблемою. В ім’я боротьби з нею, вони закликають до значного підвищення податків на дохід та майно, особливо для ненависного 1% найбагатших, а також до збільшення державних видатків та державного регулювання — підвищення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму, рівної оплати праці, обмеження заробітних плат генеральних директорів тощо.

Нерівність може бути ознакою економічних проблем. Але чи є вона економічною проблемою сама по собі? Якщо хтось багатшає сам і не заважає водночас багатшати іншим, чому це має когось хвилювати? Якщо ми всі станемо однаково бідними, чи не буде це справжньою проблемою? Чому б не усунути політики і проблеми, що заважають заробляти більше?

Дійсно, декларовані оподатковувані доходи та багатство в «топ 1%» зростатимуть швидше, ніж у решти. Це може бути «хороша» нерівність — підприємці засновують компанії, розвивають нові товари та послуги й багатшають завдяки крихітній частці суспільних вигод. Або «погана» нерівність — кроні-капіталісти, що багатшають завдяки кумівству та сприянню з боку уряду. Більшість американських мільярдерів — це підприємці, які починали з низів та працюють у порівняно нових галузях, що свідчить на користь першого твердження.

Зрештою, конфіскація багатства — це політичний інструмент.

Але є ще багато інших видів та джерел нерівності. Зросла цінність кваліфікації. Люди, які здатні використовувати комп’ютер, програмісти, математики та топменеджери насолоджуються порівняно вищими доходами. Але чому інші не беруть із них приклад, не отримують високу кваліфікацію та не претендують на надбавку за неї. Серед причин: жахлива середня освіта, керовані профспілками вчителів школи, що не можуть підготувати дітей навіть до вступу в колледж. Також обмеження трудової міграції спеціалістів підвищує їхню цінність.

Американці, що застрягли в круговерті дитячих травм, наркотичної залежності, зруйнованих сімей, безробіття та злочинності ілюструють інший різновид нерівності. Виявляється, їхні проблеми не вирішуються вливанням державних коштів.

Ці проблеми, як і багато подібних, не мають нічого спільного зі зростанням доходу та багатства 1% найбагатших.

Погоджуюсь, я визнаю логічним, що борці з нерівністю називають нерівність проблемою, адже вона спричиняє інші суспільні та економічні негаразди. Нещодавній звіт Standard & Poor підсумовує деякі з цих тверджень:

«Зі зростанням нерівності доходів перед фінансовою кризою [2008 року], менш заможні домогосподарства почали брати на себе все більше боргів, щоби не відставати, а вірніше, щоби наздогнати своїх сусідів».

Економіст Колумбійського університету Джозеф Стіґліц у своїй статті 2011 року в Vanity Fair написав, що нерівність спричинена «способом життя… люди, що не входять до одного відсотка найбагатших все частіше живуть не відповідно до своїх достатків». Він назвав це «низхідним біхевіоризмом».

Зрозуміло, кухарка з Фресно чує, що все більше менеджерів гедж-фондів літають приватними літаками. Тоді вона купує пікап, який не може собі дозволити. Потім нам говорять, що ми маємо оподаткувати багатих, щоби заохотити до ощадливості бідніших.

Ще одна теза: нерівність — це проблема, бо багаті занадто ощадливі. Отже, примусивши гроші рухатися від багатих до бідних, ми можемо збільшити загальне споживання та уникнути «довготривалої стагнації».

Зрозуміло, тепер нам необхідно силоміць перенаправити грошові потоки, щоби розв’язати глибоку проблему національної ощадливості.

Ви можете помітити, що в усіх цих прикладах аргументи були вигадані, щоби виправдати вже наявні заходи. Якби це були дійсно нагальні проблеми, кожна з них мала б більш природне рішення.

Чи справді позбутися багатих, щоби позбутися заздрості до їхнього способу життя — це найкращий спосіб збільшити заощадження? Чи тоді може, скажімо, є сенс встановити високі податки на дохід для одержувачів соціальної допомоги. Якщо бажання красивого життя це справжня причина, то може ефективніше було б заборонити транслювати «Сімейство Кардаш’ян»?

Якщо ми перерозподіляємо кошти, бо недостатня кількість кейнсіанських «видатків» спричиняє «довготривалу стагнацію», то виходить, ми маємо перенаправити грошові потоки від усіх хто заощаджує свої кошти, навіть від бідних, до найбільших марнотратів, насамперед до власників заміських котеджів із їхніми новенькими теслами та безлімітними кредитними картками. Чи не агресивна це політика? Так, мабуть, зрештою справа не у «видатках».

Зараз звучить багато красномовних заяв про «перерозподіл», які насправді нічого не варті. Навіть захмарні податки на прибуток та майно в довгостроковій перспективі не принесуть великих надходжень до державного бюджету, тим паче всі вони радше за все підуть на фінансування урядових програм, а не на виплати нужденним. Більшість борців із нерівністю, включно з 44-м Президентом Обамою, завзято захищають прогресивне оподаткування в ім’я «справедливості», навіть якщо ці податки принесуть зовсім незначний дохід державі, якщо взагалі його принесуть.

Розібравшись із цими дурницями, ми бачимо, що більшість борців із нерівністю переймаються своєю справжньою проблемою: політикою та грошима. Вони думають, що політика корумпована через гроші, а тому хочуть її очистити, очистити від грошей. Як зазначив економіст Університету Берклі Емануель Саес у своїй доповіді на 2013 Arrow lecture в Стенфордському університеті: «все вирішують акції», адже «сплеск цін на акції дає більше можливостей людям із найвищими доходами впливати на політичні процеси».

Критика рентоорієнтованої поведінки та політичного кумівства добре сприймається як лівими, так і лібертаріанцями. Але якщо проблема полягає в зловживанні владою урядом, то малоймовірно, що її вирішенням є розширення цієї влади.

Якщо ми піднімемо ставку федерального податку на прибуток до 9%, хіба не стануть відразу набагато затребуванішими послуги юристів та лобістів, дірки в законодавстві, зв’язки з потрібними людьми заради їхнього сприяння та таємні угоди. Борці з нерівністю вважають, що ні. Пан Стіґліц, наприклад, пише, що «що багатство — головна умова влади». Якщо держава відбирає багатство, навіть чесно зароблене, це означає що держава лише люб’язно здійснює свою владу від імені простого народу.

Ні. Кумівство виникає тоді, коли влада зумовлює багатство. Влада уряду неминуче створює ринок регуляторних послуг заради політичної підтримки. Ми обмежимо рентоорієнтовану поведінку, обмеживши можливості уряду люб’язно сприяти монополістам.

Тож, у підсумку всього вищесказаного, борці з нерівністю хочуть щоб уряд конфіскував багатство та контролював доходи, аби багаті громадяни не могли впливати на політику, що йде врозріз із їхніми інтересами. Не можна братам Кохам, але можна профспілкам. Ця мета, зрештою, є логічною. І вона дійсно лякає.

Нашою метою має бути процвітання. І рецепт процвітання простий та давно відомий: приватна власність, верховенство права та політична свобода. Обмежена влада держави, що забезпечує компетентність інститутів. Грабіжницького оподаткування та широкого державного контролю за доходами серед них немає.

Переклад: Дмитро Дараган