Ця стаття Леонарда Ріда початково з’явилась у журналі «Freeman» у січні 1956 року. Автор написав її задовго до винайдення лібертаріанцем Девідом Ноланом його діаграми чи створення популярного нині політичного компасу. А проте роздуми Ріда про те, чи варто лібертаріанцям користуватись термінами «лівий» і «правий», досі становлять неабиякий інтерес.

«Та ви ані лівий, ані правий!» — це спостереження, що я почув після своєї промови, продемонструвало рідкісну проникливість. Рідкісну, оскільки я не часто таке чув. Проникливість, бо це було влучно.

Більшість із нас, здається, завжди прагне до спрощення слів — зручних узагальнень — бо вони часто допомагають у спілкуванні. Вони займають місце довгих, складених визначень. Однак слід бути обережними, щоб ці коротуни не робили семантичних трюків і не шкодили тим, хто їх використовує. Боюсь, що подібне трапляється з такими термінами, як «лівий» і «правий», коли їх використовують лібертаріанці, які, як я сподіваюся продемонструвати, не є ані лівими, ані правими в загальноприйнятому сенсі.

Терміни «лівий» і «правий» так чи інакше описують авторитарні позиції. Свобода ж не співвідноситься з авторитаризмом горизонтально. Співвідношення між лібертаріанством та авторитаризмом є суто вертикальним; вище бруду людського поневолення. Але почнімо спочатку.

Був час, коли ці поняття були доречними, а не неточними позначеннями ідеологічних розбіжностей. «Перші ліві були групою новообраних представників Національних установчих зборів на початку Французької революції 1789 року. Їх назвали «лівими» лише тому, що ті сиділи ліворуч на засіданнях.

Законодавці ж, які сиділи праворуч, називались «Партією правих», або «правими». Праві, або «реакціонери», виступали за високоцентралізований національний уряд, спеціальні закони та привілеї для профспілок та різних інших груп та класів, урядові економічні монополії та збереження державного контролю над цінами, виробництвом та розподілом.» (Див. Dean Russel, The First Leftist, Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1951, p. 3).

Зустріч вночі 4 серпня 1789 року, Шарль Моне

Ліві за всіма практичними цілями були ідеологічно подібними до тих, хто зараз називає себе «лібертаріанцями». Праві ж були ідеологічно протилежними: етатистами, інтервенціоністами — словом, авторитаристами. У Франції протягом 1789–90 рр. ці терміни були семантично зручними та мали високий ступінь точності.

Але термін «ліві» незабаром був експропрійований авторитарними якобінцями і набув протилежного значення. Під «лівими» стали матись на увазі егалітаристи, а слово почало асоціюватися з марксизмом: комунізмом, соціалізмом, фабіанством.

Що ж тоді стосовно «правих»? Де їхнє місце в цьому семантичному перевороті «лівих»? Персонал московського апарату подбав про це за нас, і, звісно ж, на власну користь: все, що не було комуністичним чи соціалістичним, вони оголосили «фашистським». Це означає, що будь-яка ідеологія, яка не є комуністичною (лівою), стала широко сприйматись фашистською (правою). Погляньмо на визначення останнього в тлумачному словнику Вебстера:

«Будь-яка програма встановлення централізованого авторитарного режиму із вкрай націоналістичною політикою, що регламентує промисловість, торгівлю та фінанси з введенням жорсткої цензури та насильницьким придушенням опозиції».

У чому, власне, різниця між комунізмом і фашизмом? І те й інше — це форми етатизму, авторитаризму. Єдина відмінність сталінського комунізму від фашизму Муссоліні — незначна частина організаційної структури. Але один — «лівий», а другий — «правий»! Яке ж місце лібертаріанця у світі московського словотвору? Лібертаріанець насправді протилежний комуністу. Тим не менш, якщо лібертаріанець використовує терміни «лівий» і «правий», він потрапляє в семантичну пастку і змушений бути «правим» (фашистом) через те, що він не «лівий» (комуніст). Це семантичне кладовище для лібертаріанців, формулювання, яке виключає їхнє існування. Поки Москва продовжуватиме в тому ж дусі, у лібертаріанців будуть усі причини уникати обох понять.

Левіафан, Абрахам БоссОдним з важливих недоліків використання лібертаріанцем цих двох термінів є широка можливість застосування теорії «золотої середини». Протягом останніх двох тисяч років західна людина прийняла аристотелівську теорію про те, що розумна позиція знаходиться між двома крайнощами, вона відома сьогодні в політичній царині як «центризм». Однак, якщо лібертаріанці використовують терміни «лівий» і «правий», вони неодмінно оголошують себе крайніми правими через те, що вони надзвичайно віддалені у своїх поглядах від комуністів. Але термін «правий» було успішно ототожнено з фашизмом. Тому все більше людей вважають, що розумно знаходитись десь між комунізмом і фашизмом.

Теорія «золотої середини» не може належним чином застосовуватися без розбору. Наприклад, вона є достатньо обґрунтованою, якщо обирати між відсутністю їжі взагалі з одного боку та обжерливістю — з іншого. Але все інакше, якщо обирати між відсутністю крадіжки та крадіжкою 1000 доларів. Золота середина підказала б вкрасти 500 доларів. Таким чином, золота середина губить свою обґрунтованість, коли застосовується до комунізму та фашизму (дві назви одного й того ж), так само як у випадку з двома сумами у крадіжці. Лібертаріанець не може мати нічого спільного з «лівою» чи «правою» ідеологією, бо для нього прикра будь-яка форма авторитаризму — використання державою сили для контролю над творчим життям людини. Для нього комунізм, фашизм, нацизм, фабіанство, держава загального добробуту — весь егалітаризм — підпадають під опис, який Платон цинічно дав століттями до того, як будь-яка з цих систем примусу з’явилась:

«Найбільший принцип всього — ніхто, будь то чоловік чи жінка, не повинен бути без лідера. Також ніхто не має привчати себе робити взагалі щось за власною ініціативою; ні в завзяттях, ні навіть у грі. І на війні, і в умовах миру — слід дивитись на свого вождя і вірно йти за ним. І навіть у найдрібніших справах треба бути під керівництвом. Наприклад, не можна вставати, або рухатися, або митися чи їсти… якщо не сказано цього зробити…. Одним словом, люди повинні навчити свою душу ніколи й не мріяти діяти самостійно, стати абсолютно нездатними на це».

Піднесення над деградацією

Лібертаріанці відкидають цей принцип, і при цьому не знаходяться праворуч чи ліворуч від авторитаристів. Вони, як людський дух, який вони прагнуть звільнити, піднімуться — вище над цією деградацією. Їхнє положення, якщо використовувати напрямки, зверху — в тому сенсі, що й пара над сміттєвою купою підіймається в чисте небо. Якщо вже застосовувати ідею крайності до лібертаріанства, нехай вона базується на тому, наскільки надзвичайно далеко воно віддалилось від авторитарних переконань.

У світлі цієї концепції підйому та звільнення — а саме вона становить суть лібертаріанства — теорія «золотої середини» абсолютно непридатна. Бо не може бути місця на півдорозі між нулем і нескінченністю. Абсурдно припускати протилежне.

Який же спрощений термін мають використовувати лібертаріанці, щоб відмежувати себе від московського бренду «лівих» та «правих»? Я ще не винайшов такого, тому поки що задовольняюсь тим, що називаю себе лібертаріанцем, і я готовий пояснити це визначення будь-кому, хто шукає сенсу, а не ярликів.

Автор: Роман Лішнянський