Економісти свято вірять у повну зайнятість. Американці впевнені, що робота формує характер. Але що буде, якщо виявиться, що робота стала непотрібною?

До біса роботу

Робота означає для американців все. Століттями — починаючи, скажімо з 1650-х років — вони вірили, що робота допомагає їм сформувати свій характер (пунктуальність, ініціативність, чесність, самодисципліну тощо).

Вони вірили, що ринок праці, до якого люди звертаються в пошуках роботи, відносно ефективно розподіляє можливості та доходи. Вірили також, що, навіть якщо все не так райдужно, робота, як мінімум, надає сенс, мету та структуру нашому повсякденному життю — у будь-якому разі можна було бути впевненим, що саме вона піднімає нас з ліжка, оплачує рахунки, робить відповідальними, хоча б тримає нас подалі від цілодобового споглядання відео на YouTube.

Тепер ці переконання вже не є правдоподібними. Насправді вони стали сміхотворними, тому що роботи не вистачає, а якщо вона і є — це не покриє ваших рахунків — якщо, ви звичайно не є наркоторговцем, банкіром з Уолл-стріт чи іншим кримінальним елементом.

Зараз усі, від лівих до правих — від економіста Діна Бейкера до соціолога Артура Брукса, від Берні Сандерса до Дональда Трампа — намагаються вирішити цей недолік ринку праці, просуваючи ідею «повної зайнятості», неначе мати роботу — це щось самоочевидне, це добре, незалежно від того, наскільки це може бути небезпечно, виснажливо або принизливо. Але «повна зайнятість» — це не шлях до відновлення нашої віри в наполегливу працю, гру за правилами, чи будь-що інше, що звучить так само добре. Офіційний рівень безробіття в Сполучених Штатах вже нижчий за 6%, що досить близько до того, що економісти звуть «повною зайнятістю», але нерівність у доходах так і не змінилася. Гиденька робота для всіх не вирішить жодних соціальних проблем, з якими ми зараз стикаємося.

Щоб не бути голослівним, пропоную подивитись на цифри. Вже четверта частина дорослих, фактично зайнятих у США, отримує зарплату нижчу, за ту що дозволила б їм перетнути офіційну межу бідності, і тому п’ята частина американських дітей живе в бідності. Майже половина працевлаштованих дорослих в США мають право на продуктові талони (більшість тих, хто має право, не подають заявки). Ринок праці зазнав краху так само, як і більшість інших.

Ті робочі місця, які зникли під час Великої рецесії (прим. перекладача — світової економічної кризи 2008-го року), просто вже ніколи не відновляться, незалежно від того який вигляд має графік рівня безробіття — чистий приріст робочих місць з 2000 року все ще дорівнює нулю. Якщо ж зниклі місця й повернуться з небуття — це будуть такі собі «зомбі»: робота від нагоди до нагоди, неповний робочий день чи мінімальна заробітна плата, боси, що міняють ваш графік змін, як і коли хочуть: що ж, ласкаво просимо до Wal-Mart, де талони на харчування будуть для вас благом.

І не кажіть мені, що підвищення мінімальної зарплати до 15 доларів на годину вирішує проблему. Ніхто не збирається сумніватися в моральному значенні руху. Але з такою оплатою ви перетнете офіційну межу бідності після лише 29 годин роботи на тиждень. Поточна федеральна мінімальна заробітна плата становить 7,25 доларів. Працюючи 40 годин на тиждень, вам доведеться заробляти 10 доларів на годину, щоб досягти офіційної межі бідності. Який, власне, сенс отримувати зарплату, яка не є прожитковим мінімумом, окрім доказу того, що у вас наявна трудова етика?

Але ж зачекайте, хіба наша нинішня дилема не є всього-на-всього тимчасовою фазою бізнес-циклу? Як щодо майбутнього ринку праці? Хіба ті кляті мальтузіанці, ті провісники фатуму, хіба вони не помилялися завжди через зростання продуктивності, виникнення нових сфер підприємництва та нових економічних можливостей? Ну, до останнього часу — так. Вимірювані тенденції за останні 50 років і правдоподібні прогнози на наступні півстоліття обґрунтовані занадто емпірично, щоб відкинути їх як похмуру науку чи ідеологічне шахрайство. Вони виглядають як дані про зміну клімату — ви можете заперечувати їх, якщо хочете, але ви будете виглядати ідіотом, якщо скажете щось на кшталт такого.

Наприклад, оксфордські економісти, які досліджують тенденції зайнятості, стверджують, що майже половина наявних робочих місць, включно з тими, що пов’язані з «нерутинними когнітивними задачами» — тим, що ми називаємо творчістю та мисленням — ризикують зникнути через комп’ютеризацію всього за 20 років. Вони докладно пояснюють висновки, зроблені двома економістами Массачусетського технологічного інституту в книзі «Змагання з машиною» (2011). У той же час представники Силіконової долини, з числа тих, що виступають з доповідями на TED, почали говорити про «надлишок людей» у результаті того ж самого процесу — кібернетизації виробництва. «Повстання роботів», книга, яка цитує саме ці джерела, за жанром належить до соціологічного нон-фікшну, а не наукової фантастики.

Тож давайте не будемо себе обманювати, сумнозвісна Велика рецесія все ще не закінчилася — це не тільки лише економічна катастрофа, а водночас і моральна криза. Можна навіть назвати її духовним глухим кутом, оскільки ми змушені поставити собі питання: які соціальні шаблони, окрім роботи, дозволять сформувати характер — чи сам характер є тим, до чого ми повинні прагнути? Але з цієї ж причини це також інтелектуальна можливість: вона змушує нас уявити світ, у якому робота більше не формує наш характер, не визначає наші доходи та не домінує в нашому повсякденному житті.

Що б ви робили, якби вам не потрібно було працювати, щоб отримувати дохід?

Все просто, ви б сказали: «Досить вже з нас. До біса роботу».

Звичайно ж, ця криза змушує нас запитати: що настане після роботи? Що б ви робили без вашої роботи як зовнішньої дисципліни, яка організовує ваше повсякденне життя — без соціального імперативу, який змушує вас прокидатися та йти на фабрику, в офіс, в магазин, на склад, в ресторан, будь-куди де б ви не працювали, незалежно від того, наскільки ви ненавидите це місце, але все одно змушені постійно туди повертатися? Що б ви робили, якби вам не потрібно було працювати, щоб отримувати дохід?

І якими були б суспільство та цивілізація, якби нам не потрібно було «заробляти» на життя — якби дозвілля було не нашим вибором, а нашою долею? Чи ми б збирались в місцевій кав’ярні, тягаючи з собою новенькі макбуки? Чи може ми б добровільно навчали дітей у менш розвинених місцях, таких як Міссісіпі (прим. перекладача — в Україні ми б поїхали в який-небудь колишній райцентр на 15 тисяч жителів)? Або можливо ми б цілими днями курили марихуану та дивились реаліті-шоу?

Тут я не пропоную вам проводити хитромудрий мисленнєвий експеримент. Все ж зараз це практичні питання, оскільки на всіх роботи не вистачає. Тож настав час поставити ще більше практичних питань. Як заробляти на життя без роботи — чи можна заробляти не працюючи? Дійсно, це можливо, але попереднє питання це всього лише розминка, на десерт в нас найважче — чи є це етичним? Якщо вас, як і більшість із нас, виховували з думкою, що робота є показником вашої цінності для суспільства, чи не мали б ви відчуття обману, синдрому самозванця, через те, що отримуєте щось просто так?

Ми вже маємо деякі попередні відповіді, оскільки ми всі більш-менш отримуємо соціальну допомогу. Найбільш динамічно зростаючим компонентом доходу домогосподарств в США з 1959 року були «трансферні платежі» від уряду. На початку 21-го століття 20% всіх доходів домогосподарств надходило саме з цього джерела — з того, що інакше називають соціальною допомогою або «правом». Без цієї надбавки половина повністю зайнятих дорослих американці жила б за межею бідності, а більшість працюючих американців мали б право на продуктові талони.

Але чи прийнятні ці трансферні платежі та «права» хоч в економічному, хоч у моральному плані? Підтримуючи та підвищуючи їх, чи не субсидуємо ми лінь або чи, може, ми просто підживлюємо дискусії про основи хорошого життя?

Урядові трансферні платежі, «права», не кажучи вже про бонуси Уолл-стріт (йдеться про отримання чогось задарма), навчили нас відділяти отримання доходу від виробництва товарів та послуг, але тепер, з огляду на «смерть» роботи, урок потребує переосмислення. Неважливо скільки ми рахуватимемо федеральний бюджет, ми можемо дозволити собі бути сторожами брата свого. Справжнє питання полягає не в тому, чи, а в тому, як ми збираємось ним стати.

Я знаю, про що ви думаєте зараз — от цього ми собі дозволити не можемо! Але ні, ми можемо, дуже легко. В США довільно піднімають обмеження на внески соціального страхування, які зараз становлять 127 200 доларів, і при цьому підвищують податок на прибуток компаній, скасовуючи досягнення «рейганоміки». Ці два кроки вирішують фальшиву фіскальну проблему та створюють економічний профіцит, яким тепер можна вимірювати моральний дефіцит.

Звичайно, я знаю, що ви скажете — в унісон з усіма економістами від Діна Бейкера до Грега Менківа, від лівих до правих — що підвищення податків на прибуток компаній є стримувальним фактором для інвестицій і, отже, для створення робочих місць. Або ж скажете, що це вижене корпорації за кордон, де податки нижчі.

Але насправді підвищення податків на прибуток підприємств не може мати таких ефектів (прим. перекладача — нагадуємо, що за умов вільного ринку бізнес піде туди, де умови вигідніші, що наступні аргументи автора підтверджують і фактично спростовують цю його тезу).

Давайте підемо від зворотнього. Корпорації були «багатонаціональними» протягом досить тривалого часу. У 1970-х і 1980-х роках, до того, як Рональд Рейган знизив податки, набули, приблизно 60% промислових імпортних товарів вироблялося закордоном, офшорними американськими компаніями. Відтоді цей відсоток трохи зріс, але на зовсім незначну величину (прим. перекладача — оскільки умови за кордоном для американських компаній все ще вигідніші).

Проблема не в китайських робітниках, а в беззмістовному та безжальному ідіотизму корпоративної бухгалтерії. Ось чому рішення Верховного суду США у справі Citizens United проти Федеральної виборчої комісії від 2010 року про застосування норм свободи слова до витрат на виборчу кампанію є смішним (прим. перекладача — цим рішенням Верховний суд США забороняє уряду обмежувати витрати корпорацій чи громадських організацій на виборчі кампанії кандидатів). Гроші — це не слова, максимум шум, не більше. Верховний суд створив гомункула, нову сутність, із залишків загального права, створивши реальний світ, більш страшний, ніж нам може зобразити кінематограф: скажімо, Франкенштейн, Той, хто біжить по лезу 2049 або ж Трансформери мають лякати нас менше.

Але перейдемо до суті: Більшість робочих місць не створюється приватними корпоративними інвестиціями, тому підвищення податків на прибуток компаній не впливає на зайнятість (прим. перекладача — високі податки шкодять приватному бізнесу, банально знижують його здатність наймати працівників та забезпечувати їм гідну зарплату, крім того, в решті-решт, компенсація податків лягає на плечі домогосподарств як кінцевих споживачів, що ще більше погіршує їх становище). Ви правильно мене почули. З 1920-х років економічне зростання відбувалося, хоча чисті приватні інвестиції атрофувалися. Що це означає? Це означає, що прибутки не мають сенсу, хіба лише як спосіб заявити вашим акціонерам (і водночас фахівцям з агресивного поглинання), що ваша компанія є прибутковим підприємством, бізнесом, що процвітає. Вам не потрібен прибуток, щоб «реінвестувати», щоб фінансувати розширення робочої сили або виробництва вашої компанії, як яскраво продемонструвала недавня історія Apple та більшості інших корпорацій.

Я зрозумів, що будувати свій характер роботою — це нерозумно, бо гроші приносить лише кримінал. З мене вийшов би непоганий бандит

Тож, інвестиційні рішення виконавчих директорів не мають значного вплив на зайнятість. Оподаткування прибутків корпорацій для фінансування соціальної держави, яка дозволяє нам любити наших сусідів і бути сторожами братів наших, є не економічною проблемою (прим. перекладача — те, що описав автор — пряме втручання держави у вільний ринок, що як мінімум негативно впливає на ВВП та порушує доктрину leissez-faire. За докладнішим обґрунтуванням, чому надмірне оподаткування в ім’я соціальної сфери, як власне і сама утопічна концепція «соціальної держави», є економічною проблемою, радимо звернутись до класичних праць економістів австрійської школи). Це радше щось інше — це інтелектуальна проблема, моральна головоломка.

Коли ми віримо в наполегливу працю, ми жадаємо насамперед зміцнення характеру; але ми також сподіваємося, що ринок праці розподілятиме доходи справедливо та раціонально. Але ми не звертаємо увагу на недолік, що нерозривно пов’язаний з такою оптикою. Характер можна загартувати роботою лише тоді, коли ми можемо побачити чіткий, реальний зв’язок між минулими зусиллями, отриманими навичками та теперішньою винагородою. Коли я бачу, що ваш дохід абсолютно непропорційний реальній доданій вартості, яку ви створюєте, чи кількості довготривалих благ, якими всі ми можемо користуватися та оцінити (і під «довготривалими» я маю на увазі не лише матеріальні речі), я починаю сумніватися, що характер — це результат саме наполегливої праці.

Коли я бачу, що ви заробляєте мільйони, наприклад, відмиванням грошей наркокартелів (HSBC), відкатами (AIG, Bear Stearns, Morgan Stanley, Citibank), зловживанням малозабезпеченими позичальниками (Bank of America), або ж купівлею голосів у Конгресі (усі вищезгадані) — коротше кажучи, займаючись звичайним бізнесом для Уолл-стріт — у той час як я ледве зводжу кінці з кінцями, гаруючи за копійки повний робочий день, я розумію, що моя присутність на ринку праці ірраціональна. Я знаю, що формувати свій характер роботою — це нерозумно, бо гроші приносить лише кримінал. Я міг би стати бандитом, як і ви.

Ось чому така економічна криза як Велика рецесія є також моральною проблемою, духовним глухим кутом, і так само є інтелектуальною можливістю. Ми робимо так багато ставок на соціальну, культурну та етичну роль роботи, що коли ринок праці зазнає краху, як це вже ефектно сталось, ми не можемо пояснити, що відбулось, чи хоча б орієнтуватися на інший набір сенсів для роботи та ринку.

І під «ми» я маю на увазі майже всіх нас, від лівих до правих, тому що всі хочуть повернути американців до роботи, так чи інакше — «повна зайнятість» є метою для правих політиків не менше, ніж для лівих економістів. Відмінності між ними полягають в їхніх засобах, а не в їхніх цілях, і ці цілі включають також нематеріальні цінності, такі як сформований твердий характер.

Це означає, що всі посилили свій інтерес до роботи якраз тоді, коли вона досягла точки зникнення. Захист «повної зайнятості» перетворився на мету як демократів, так і республіканців саме тоді, коли він став неможливим і непотрібним. Дуже схоже на збереження рабства в 1850-х або сегрегації в 1950-х.

Чому саме так?

Тому що робота означає все для нас, мешканців сучасних ринкових суспільств — незалежно від того, чи вона все ще творить наш твердий характер і чи раціонально розподіляє прибутки, і зовсім незалежно від потреби заробляти на життя. Робота була провідником більшості наших мрій про гарне життя з тих часів, коли Платон пов’язав ремесло з можливістю ідей як таких. Це був наш спосіб кинути виклик смерті, виготовляючи та ремонтуючи міцні речі, важливі речі, що прослужать довше відведеного часу на землі. Ми вчились, що коли ми створюємо та ремонтуємо речі, світ поза нами — світ до та після нас — має власні принципи реальності.

Усвідомте масштаб цієї ідеї. Робота була способом демонстрації відмінностей між чоловіком та жінкою, наприклад, через злиття значень ролей батька та «годувальника», а пізніше, зовсім нещодавно за історичними мірками, через їх розділення. Починаючи з 17-го століття, маскулінність і фемінність визначалися (але не обов’язково підтверджувались) їхнім місцем у моральній економіці, місцем працюючих чоловіків, які отримували платню за створення доданої вартості на роботі та місцем працюючих жінок, яким нічого не платили за їхню працю та за утримання сімей. Звичайно, зараз ці визначення змінюються, оскільки змінюється значення «сім’ї», разом з паралельними глибокими змінами на ринку праці (поява на ньому жінок є лише одним із них) та зміною ставлення до сексуальності.

Коли робота зникає, гендери, створені ринком праці, розмиваються (прим. перекладача — поняття «гендер» характеризує соціокультурні ролі та не тотожне поняттю біологічній статі). Коли суспільно корисна праця скорочується, те, що ми колись називали «жіночою» роботою — освіта, охорона здоров’я, обслуговування — стає для нас основною галуззю, а не третинним сектором економіки. Труд любові, піклування один про одного та навчання бути сторожем брата свого — те, що ми звемо суспільно корисною працею (прим. перекладача — за марксистською термінологією) — стає не просто можливою, але надзвичайно необхідною, і не лише в сім’ях, де норма — отримувати ласку. Ні, я маю на увазі там, у жорстокому безмежному світі.

Праця також була американським способом створення «расового капіталізму», як його тепер називають історики, за допомогою праці рабів та каторжників, землеробства, а потім і сегрегованого ринку праці — іншими словами, «системи вільного підприємництва», побудованої на руїнах чорних тіл, економічна будівля, оживлена, насичена та визначена расизмом. У цих Сполучених Штатах ніколи не було вільного ринку праці. Як і будь-який інший ринок, він завжди був захищений законною, систематичною дискримінацією чорного населення. Можна навіть сказати, що цей захищений ринок породив досі поширені стереотипи афроамериканської ліні, виключаючи чорношкірих працівників із оплачуваної роботи та обмежуючи їх гетто восьмигодинного робочого дня (прим. перекладача — «расовий капіталізм» це доволі контроверсійна теорія, що спирається на марксизм та не є загальноприйнятою концепцією, а також має низку недоліків та породжує низку питань). 

І все ж таки. Хоча робота часто пов’язана з підкоренням, покорою та ієрархією (див. вище), саме тут багато хто з нас, мабуть, більшість із нас постійно висловлювали своє найглибше людське бажання бути вільними від нав’язаної ззовні влади чи зобов’язань, бути самодостатніми. Протягом століть ми визначали себе тим, що ми робимо, тим, що ми творимо.

Але наразі ми повинні знати, що таке визначення нас самих тягне за собою наступний принцип продуктивності — від кожного за здібностями, кожному за створеною його працею реальною вартістю — і прив’язує нас до безглуздої ідеї, що ми варті лише cтільки, скільки може оцінити ринок праці у грошовому еквіваленті (прим. перекладача — подібні твердження наводив анархіст Олександр Беркман в творі «Абетка анархізму», основний їхній недолік — утопічність ідеї та неможливість реалізувати її на практиці). Наразі ми також повинні знати, що цей принцип прокладає певний курс до безкінечного зростання та його вірного супутника, деградації навколишнього середовища.

Як зміниться людська природа, коли аристократичний привілей дозвілля стане правом людини від народження?

Дотепер принцип продуктивності функціонував як принцип реальності, що робив «американську мрію» правдоподібною. «Наполегливо працюй, грай за правилами, випереджай» або «Ви отримуєте те, за що платите, йдете своїм власним шляхом, справедливо маєте те, що заробили своєю чесною працею» — такі проповіді та інтенції надавали цьому світу сенс. У всякому разі, вони не видавалися оманою. Так було до останнього часу, зараз же все інакше.

Дотримання принципу продуктивності загрожує здоров’ю населення та планети (насправді це одне й те саме). Зобов’язання робити неможливі речі доводить нас до божевілля. Лауреат Нобелівської премії з економіки Ангус Дітон сказав щось подібне, коли пояснював аномальні показники смертності серед білих у ​​Біблійному поясі (прим. перекладача — південний схід США, де сильні позиції займає євангельський протестантизм), стверджуючи, що вони «втратили сенс свого життя» — тобто втратили віру в «американську мрію». Для них трудова етика — це смертний вирок, тому що вони не можуть жити згідно з нею.

Тож наближення «кінця роботи» піднімає фундаментальні питання про те, що означає бути людиною. Почнемо з того, які цілі ми могли б обрати, якби робота — економічна необхідність — не забирала більшу частину нашого життя та творчої енергії? Які очевидні, але доки незвідані можливості тоді з’являться? Як зміниться сама людська природа, коли давній аристократичний привілей дозвілля стане правом людини від народження?

Зиґмунд Фройд наполягав на тому, що кохання і робота є основними складовими здорового життя. Звичайно, він мав рацію. Але чи зможе кохання пережити кінець роботи як вірний супутник добробуту? Чи можемо ми дозволити людям отримувати щось просто так і при цьому ставитися до них як до наших братів і сестер, як до членів улюбленої спільноти? Чи можете ви уявити момент, коли ви щойно познайомилися з привабливою незнайомкою(-цем) на вечірці або шукаєте знайомства в Інтернеті, але не запитаєте: «Тож, чим ти займаєшся?»

Ми не матимемо жодних відповідей на ці питання, допоки не визнаємо, що зараз робота означає для нас усе, але колись вже не матиме жодного значення.

Переклад: Дмитро Дараган.