У своїй знаменитій статті 1945 року нобелівський лауреат з економіки Фрідріх фон Гаєк розвиває уявлення про ринок як особливого роду передавач інформації, що координує знання мільйонів незнайомих людей. А також наголошує на важливості локального знання — індивідуального знання специфічних умов часу, місця та способу дій людей на місцях — ілюструючи силу децентралізованого планування на противагу централізованій плановій економіці.

1. Яку проблему ми хочемо вирішити, коли намагаємося збудувати раціональний економічний порядок?

Якщо ми зробимо певні припущення, то зрозуміємо, що відповідь досить проста. Якщо ми маємо всю релевантну інфор­мацію, якщо нам дана система переваг і якщо ми маємо повне знання про доступні засоби, то залишається лише проблема логіки. Інакше кажучи, відповідь на питання «як найкраще використати наяв­ні засоби?» вже присутня в наших припущеннях. Умови, які має задовольняти розв’язання задачі на оптимум, уже знайдено, і найкраще їх можна виразити в матема­тичній формі; якщо стисло, то вони полягають у тому, щоби граничні норми заміщення будь-яких двох товарів або чинників були однаковими за всіх можливих способів ужитку.

Але насправді суспільство зіткнулося з неекономіч­ною проблемою. А економічне счислення, розроблене нами для розв’язання цієї логічної проблеми, не дає нам на неї відповіді, хоч воно є важливим кроком на шляху до розв’язання еко­номічних проблем суспільства. Причина полягає в тому, що «дані», з яких починається економічне счислення, з погляду всього суспільства, ніколи не бувають «наданими» одній людині, яка могла би зробити всі висновки самотужки. Ба більше, вони й не можуть бути такими.

Складність проблеми розумного еконо­мічного порядку полягає саме в тому, що знання об­ставин ніколи не існує в концентрованій та інтегрованій формі, а тільки у вигляді розпорошених частинок неповного й часто суперечливого знання, яке має кожен окремо взятий індивід. Так економічна пробле­ма суспільства — це не просто питання, як розподілити «дані» ресурси, якщо поняття «дані» означає, що вони запропоно­вані одному індивіду чи просто розуму (наприклад, комп’ютеру) який свідомо розв’язує задачу, кот­ру ставить ця «інформація». Йдеться швидше про те, як забезпечити найкраще використання ресурсів, що відомі будь-якому члену суспільства, для цілей, відносну важливість яких знають тільки ці індивіди. Або, висловлюючись стисло, це — пробле­ма використання знання, якого в повній мірі не має ніхто. Фундаментальне значення цієї проблеми було, як на мене, радше затемнено, ніж висвітлено під час нещодавніх нововведень до економічної теорії, зокре­ма широким застосуванням математичних методів. Хоч про­блема, яку я насамперед прагну висвітлити в цій роботі, стосується раціональної економічної організації, під час викладу мені щоразу доведеться звертатися до певних методологічних питан­ь. Я хотів би наголосити на висновках, до яких призвели різні шляхи міркування. Але моє нинішнє бачення цих проблем не є випадковим. Мені здається, що спіль­не джерело багатьох сучасних суперечок щодо економіч­ної теорії та політики лежить у хибному уявленні про природу економічних проблем суспільства. Це неправильне уявлення зі свого боку зумовлене помилковим застосуванням до суспільних явищ мисленнєвих звичок, які ми виробили, маючи справу з явищами природи.

2.У звичайній мові словом «планування» ми окреслюємо комплекс взаємопов’язаних рішень про розподіл наявних ресурсів.

У цьому сенсі вся економічна діяльність є плануванням. У будь-якому суспільстві, де разом працюють багато людей, це планування, хоч би хто його здійснював, певною мірою ґрунтуватиметь­ся на знанні, яке спочатку дається не планувальнику, а комусь іншому, і вже той «хтось» у якийсь спосіб надає знання тим, хто складає плани. Центральна проблема будь-якої теорії, що пояснює сутність економічних процесів, полягає в тому, яким саме чином те знання, що відштов­хуючись від нього здійснюють планування, потрапляє до людей, а питання про те, як найкраще використовува­ти знання, що було спочатку розпорошене між усіма людьми, є, принаймні, однією з головних проблем еконо­мічної політики або, якщо хочете, побудови ефективної економічної системи.

Відповідь на це запитання щільно пов’язана з іншим питанням, яке виникає з цього приводу, а саме: «хто має планувати?». Навколо цього питання зосереджуються всі суперечки про «економічне планування». Тут не йдеть­ся про те, чи потрібне планування взагалі. Це дискусія про те, чи треба зробити так, щоби якась одна для всієї економічної системи владна структура здійснювала пла­нування, чи поділити цю роботу між індивідами. Планування в особливому сенсі, у якому цей термін використовують у сучасній полеміці, неодмінно означає централізоване планування — керування всією економічною системою з огляду на один об’єднаний план. Конкуренція, з іншогого боку, означає децентралізоване пла­нування, здійснюване багатьма окремими особами. Між цими двома крайнощами лежить проміжна ланка, про яку багато людей говорить, але яка мало кому подоба­ється, коли з нею стикаються — передача функцій пла­нування організованим галузям або, інакше кажучи, монополіям.

Котра з цих систем є більш вдалою, залежить здебіль­шого від того, наскільки ефективно вони користуються наявним знанням. Це, зі свого боку, за­лежить від того, чи варто надавати плануючій владі все знання, котре потрібно використати, але яке, що­правда, розпорошене поміж багатьох індивідів, чи кра­ще надати його окремим особам як додаткове знання, необхідне для того, щоб вони мали змогу допасувати свої власні плани до планів решти.

3. Одразу стає очевидно, що в цьому відношенні стано­вище виглядатиме по-різному стосовно різних видів знання.

Отже, відповідь на наше питання значною мірою буде залежати від відносної важливості неоднакових видів знан­ня: тих, які найімовірніше будуть у розпорядженні окре­мих індивідів, і тих, які, поза всяким сумнівом, має керівна структура, створена з певним чином відібраних експертів. Якщо сьогодні широкий загал вва­жає, що останні перебуватимуть у ліпшому становищі, то лише тому, що певний вид знання (а саме науко­ве знання) нині посідає в уявленні людей настільки видатне місце, що ми починаємо забувати, що це не єдиний вид знання, який стосується справи. Щодо наукового знання можна визнати, що група обраних експертів зможе найкраще розпорядитися доступним знанням — хоча це лише переносить ускладнення на проблему добору експертів. Я хочу завважити, що навіть якщо припустити, що цю проблему можна легко розв’язати, однаково це вирішує лише незначну частину ширшого питання.

Сьогодні є майже єрессю припускати, що наукове знання не є сумою всього знання. Але, трохи поміркувавши, збагнемо, що, безумовно, є певна кількість дуже важливого, але невпорядкованого знання, яке не можна назвати науковим у сенсі знання загальних правил; таким є знання конкретних обставин часу й місця. Саме з огляду на це практично кожна людина має певну перевагу над усіма іншими, оскільки має унікальні знання про можливе вигідне використан­ня якихось ресурсів, але цим знанням можна скориста­тися тільки тоді, якщо їй залишено право приймати залежні від знання рішення, або ж такі рішення прийма­ються за її активної участі. Ми мусимо лише пам’ятати, скільки нам потрібно вивчити після завершення нашої теоретичної підготовки, аби почати займатися будь-якою справою, наскільки велику частину нашого життя ми витрачаємо на оволодіння певними професіями й наскіль­ки цінним здобутком на всіх життєвих шляхах є знання людей, місцевих умов й особливих обставин. З погля­ду суспільства знати про машину, що залучена не в пов­ній мірі, і скористатися з цим знанням, або знати про чиєсь уміння, яке можна використати в ліпший спосіб, аніж його використовують зараз, або бути обізнаним про змогу одержати додатковий прибуток під час перерви в постачанні є так само корисним, як і знати про кращі альтернативні способи. Вантажоперевізник, який за­робляє на життя, послуговуючись рейсами пароплавів, які інакше ходили б порожніми чи заповненими до по­ловини, або агент із продажу нерухомості, всі знання котрого майже цілком зводяться до знан­ня тимчасових можливостей, або арбітражер, що виграє на місцевих різницях цін на товари — всі вони виконують надзвичайно важливі функції, що ґрунтуються на особ­ливому знанні обставин швидкоплинного моменту, яке невідоме іншим.

Цікаво, що сьогодні цей ґатунок знання, навзагал, розглядають із деяким презирством, і що про особу, яка за допомогою такого знання здобула перевагу над кимось, хто був ліпше озброєний теоретичним чи технічним знанням, схильні думати, буцімто вона діяла майже непристойно. Отримувати перевагу внаслідок кращого знання можливостей спілкування чи переміщення в про­сторі іноді вважається майже нечесним, прецінь для суспільства користуватися найкращими можливостями в цьому плані так само важливо, як і застосовувати остан­ні наукові відкриття. Ця упередженість значною мірою вплинула на ставлення до торгівлі взагалі, порівняно зі ставленням до виробництва. Навіть економісти, які вважають себе цілком захищеними від незрілих нематеріалістичних хиб минулого, постійно припускаються тієї самої помилки там, де справа стосується діяльності, спрямованої на отримання такого практичного знан­ня, очевидно тому, що в їхній схемі речей усе таке знання вважається «наданим». Тож загальна думка полягає в тому, що все це знання має бути доступним для кожного, і закид щодо ірраціональності, яку висувають всупереч наявному економічному порядку, часто ґрун­тується на його недостатній досяжності. Цей погляд нехтує тим фактом, що саме метод, згідно з яким таке знання має стати настільки доступним, наскільки це лише можливо, є завданням, яке ми повинні розв’язати.

4. Якщо сьогодні модно зводити до мінімуму важливість знання конкретних обставин часу та простору, то така мода щільно пов’язується з меншою важливістю, що нею наділено зміну як таку.

Дійсно, існує обмаль моментів, за якими припущення, зроблені (зазвичай імпліцитно) «планувальниками», відрізняються від припущень, зробле­них їхніми опонентами, якщо брати до уваги важливість і частоту змін, які роблять посутні деформації виробничих планів необхідними. Звичайно, якби докладні економічні плани можна було складати на тривалий часовий про­міжок, а потім просто слідувати їм, аби позбавити себе необхідності приймати важливі економічні рішення, то завдання створити комплексний план, котрий ке­рує всією економічною діяльністю, викликало б значно менше труднощів.

Можливо, варто наголосити, що економічні проблеми завжди виникають тільки внаслідок змін. Доки справи йдуть, як і раніше, або хоча б так, як очікувалося, доти не виникає нових проблем, що вимагають роз­в’язання, й відтак немає потреби в складанні нового плану. Переконання, згідно з яким зміни, або, принаймні, щоденні пристосування в нові часи дещо втратили свою важливість, тягне за собою спірне твердження, ніби економічні проблеми також стали менш важливими. Цю переконаність у тому, що вагомість змін зменшуєть­ся, звичайно, з цієї причини поділяють ті самі люди, які стверджують, буцімто зростання поважності техно­логічного знання відсунуло на задній план важливість економічних міркувань.

Чи правда, що при належному використанні апара­ту сучасного виробництва необхідність приймати еконо­мічні рішення на кшталт того, коли спорудити новий завод чи запровадити новий процес, повинна виникати вкрай рідко? Чи правда, що коли завод побудовано, то решта деталей носитиме більш-менш механічний харак­тер, що його визначає специфіка заводу, і в ньому мало чого потрібно міняти, щоби пристосувати його до мінливих обставин моменту?

Розповсюджене переконання в те, що відповідь на ці питання буде стверджувальною, як ми зараз з’ясуємо, випливає не з практичного досвіду бізнесмена. У конкурентній промисловості в будь-якому разі — і така про­мисловість сама може слугувати доказом — завдання запобігти збільшенню витрат вимагає постійної бороть­би, поглинаючої величезну кількість енергії керівника. Для ділового світу загальновідомим є те, що нездібно­му керівникові дуже легко марно витратити всі прибутки, і те, що можна виробляти однакову продукцію, вико­ристовуючи одне й те саме обладнання, з зовсім різним рівнем витрат; але не скажеш, що про це знає більшість сучасних економістів. Власне сила бажання, що постійно виражають виробники й інжене­ри, — бажання й далі працювати, не переймаючись міркуваннями грошових витрат, красномовно засвідчує, що згадані чинники входять у їхню повсякденну роботу.

Одна причина того, чому економісти дедалі більше схильні забувати про постійні малі зміни, які складають усю економічну картину, полягає, мабуть, в їхній зростаючій зацікавленості в статистичних сукупностях, які демонструють набагато більшу стабільність, аніж рухи еле­ментів цілого. Порівняну стабільність тих сукупностей не можна, однак, пояснити — як це часом схильні робити спеціалісти зі статистики — за допомогою «закону ве­ликих чисел» або взаємної компенсації випадкових змін. Число елементів, з якими нам доводиться мати справу, не є аж таким великим, щоби взаємодія цих випадкових сил могла призвести до стабільності. Постійний потік товарів і послуг підтримують постійним коригу­ванням, новим перегрупуванням, що здійснюється щодня з огляду на обставини, котрі були невідомі за день до того, коли В негайно заступив місце А, який не зміг зробити поставку. Навіть велике і високомеханізоване підприємство підтримується здебільшого завдяки оточенню, у якому воно може задовольнити всі види несподіваних потреб: черепицю на дах, канцелярські товари й папір, а також тисячу й один ґатунок облад­нання, котре воно саме не здатне виробити й що його, згідно з планами роботи підприємства, завжди можна знайти на ринку.

Мені, мабуть, також варто коротко нагадати, що вид знання, котрим я опікувався, являє собою знання такого кшталту, яке внаслідок своєї природи не може зазнати статистичної обробки, а тому не може бути передане централізованій владі в статистичній формі. Статистика, яку влада буде змушена використо­вувати, буде отримана саме на основі аналізу малих різ­ниць між речами, за допомогою поєднання (як ресурсів одного виду) складників, що розрізняються за своїм роз­ташуванням, якістю й іншими деталями, й у такий спосіб може виявитися доволі важливою для прийняття особ­ливого рішення. З цього випливає, що централізоване планування, котре ґрунтується на статистичній інфор­мації, унаслідок своєї природи не може безпосередньо враховувати всі обставини часу й місця, і централізо­вана адміністрація буде шукати можливості зробити так, щоби «люди на місцях» приймали рішення, що залежать від місця та часу.

5. Якщо можна погодитися з тим, що економічна пробле­ма суспільства — це, головно, проблема швидкого пристосування до змін у конкретних обставинах часу й місця, то звідси випливає, що право приймати оста­точні рішення треба залишити людям, безпосередньо знайомим із цими обставинами, котрі знають про від­повідні зміни та про безпосередньо наявні ресурси, що мусять їх задовольнити.

Ми не можемо чекати, поки цю проблему розв’яжуть, спочатку повідомивши все це знання центральному комітету, який, опрацювавши йо­го. оприлюднить свої накази. Ми повинні знайти рішен­ня, спираючись на якусь форму децентралізації. Але це дає відповідь тільки на частину нашої задачі. Де­централізація нам потрібна тому, що лише так ми можемо гарантувати, що знанням конкретних часово-просторових обставин можна швидко скористатися. Але «люди на місцях» не можуть вирішувати тільки на підставі свого хоч і докладного, але обмеженого знання безпосереднього оточення. Тут нерозв’язаною все ще лиша­ється проблема повідомлення потрібної їм додаткової інформації, що допоможе допасувати їхні рішення до загальної схеми змін у більшій економічній системі. Скільки знання треба такій людині, щоб усе завер­шилося успішно? Які події, відбуваючись за обрієм її безпосереднього знання, стосуються безпосереднього рішення людини, і про яке число тих подій їй потрібно знати взагалі?

Навряд чи будь-що з того, що трапляється деінде у світі, може не вплинути на рішення, які людина має прийняти. Але їй не потрібно знати ані про ці події як такі, ані про увесь їхній вплив. Для неї не важить, чому в даний конкретний момент гвинтів одного розміру тре­ба більше, ніж іншого, чому паперові валізки є доступнішими за парусинові, або чому нині важко знайти кваліфікованих працівників або якесь конкретне устат­кування. Значення має лише те, наскільки важче чи легше їх знайти порівняно з іншими речами, якими во­на також опікується, або наскільки більш чи менш терміново потрібними є альтернативні речі, що вона ви­робляє або використовує. Завжди є питання відносної важливості конкретних речей, якими вона переймається, а чинники, які змінюють їхню відносну важливість, не цікавлять її поза межами впливу її власного оточення на ці конкретні речі.

Саме у зв’язку з цим «економічне счислення», як я це називаю (або Чиста Логіка Вибору), допомагає нам принаймні за аналогією побачити, як цю проблему мож­на розв’язати і як її дійсно розв’язують за допомогою системи цін. Навіть один керівний розум, який має повні дані для невеликої самодостатньої еконо­мічної системи, не в змозі — оскільки майже постійно потрібно бодай незначною мірою коригувати розподіл ресурсів — пройти безпосередньо крізь усі стосунки між засобами й цілями, на які він здатен вплинути. Вели­ким внеском Чистої Логіки Вибору є те, що вона дійсно рішуче продемонструвала, що навіть один такий розум міг би розв’язати цей ґатунок проблеми, тільки встано­вивши й постійно використовуючи ставки еквівалент­ності (або «вартості», чи-то «граничні норми заміщення»), тобто, надаючи кожному ґатунку недостатніх ресурсів, числовий показник, що його не можна вивести з якоїсь властивості, притаманної цій конкретній речі, але який відображає або в якому конденсується його значення з огляду на всю систему засобів та цілей. За будь-якої невеликої зміни йому потрібно розглядати лише ті кіль­кісні показники (або «вартості»), у яких зосереджена вся відповідна інформація; і, скоригувавши кількості одна по одній, він може відповідно впорядкувати свої схильності, не розв’язуючи всю головоломку ab initio або не маючи потреби на будь-якій стадії розглядати її одразу в усій розгалуженості.

Загалом, у системі, у якій усе знання відповідних фак­тів розпорошене між багатьма людьми, ціни можуть спрямовувати окремі дії різних людей так само, як суб’є­ктивні цінності допомагають індивідові погоджувати час­тини його плану. Наразі варто пильно придивитися до дуже простого і звичайного прикладу дії системи цін, аби побачити, у який саме спосіб вона діє. Припустімо, що десь у світі виникла нова можливість використовувати якусь сировину, наприклад, олово, чи зникло одне з джерел постачання олова. Для нашої мети не важить — а це значущим, — який із двох випадків зробив олово більш рід­кісним. Споживачам олова треба знати лише, що частину того олова, яке вони споживали колись, тепер вигідніше використовувати деінде й через це вони повинні його за­ощаджувати. Більшість їх може навіть не знати, де ви­никла нагальпіша потреба в цьому, або для задоволення чиїх саме вимог вони мають економити. Щойно дехто з них безпосередньо дізнається про нову потребу і скерує ресурси на її задоволення, і щойно люди, обізнані стосов­но того, що створилася нова щілина, почнуть заповняти її за допомогою інших ресурсів, як ефект швидко розпо­всюдиться на всю економічну систему і вплине не тіль­ки на всі вжитки олова, а й на вжиток його замінників і замінників тих замінників, на пропозицію всіх товарів, що при їхньому виробництві використовують олово та його замін­ники тощо — і все це без будь-якого усвідомлення тими, хто здійснив усі ці зміни початкової їхньої причини. Ціле діє як один ринок не тому, що будь-хто з його членів ози­рає все поле, а тому що їхні обмежені індивідуальні поля зору достатньо накладаються одне на інше таким чи­ном, що відповідна інформація повідомляється кожному через багатьох посередників. Простий факт, що є одна ціна на кожний товар — або радше витрати на транспорт абощо визначають зв’язок місцевих цін між собою, — дає рішення, якого (лише теоретично) міг би дійти один окремий розум, який має всю інформацію, яка в дійс­ності розпорошена між усіма учасниками процесу.

6. Нам треба дивитися на систему цін як на механізм повідомлення інформації, якщо ми хочемо зрозуміти її справжню функцію, яку вона звичайно виконує менш ефективно, коли ціни стають жорсткішими. (Навіть тоді, коли оголошені ціни стануть більш жорсткими, сили, що зазвичай здійснюють свій вплив через зміни цін, однаково діятимуть, користаючись змінами інших умов контракту.)

Найважливіше в цій системі — це розу­міння структури знання, з яким вона має справу, себто наскільки мало треба знати окремим учасникам про­цесу, щоби бути здатними до правильних дій. У скоро­ченій формі, за допомогою символу передають тільки найістотнішу інформацію й передають тільки тим, кого вона стосується. Це більше, ніж метафора, описувати систему цін як вид обладнання для реєстрації змін або як систему телекомунікації, яка дає змогу окремим виробникам спостерігати рухи кількох показників, — подібно до того, як інженер слідкує за стрілками кількох циферблатів, — для того щоби пристосувати процеси, котрі вони відображають, до змін, про які вони можуть знати не більше, аніж відображено в русі цін.

Звичайно, ці пристосування, можливо, ніколи не бу­дуть «досконалими» в тому сенсі, у якому їх уявляє економіст у своєму аналізі рівноваги. Але я боюся, що наша теоретична звичка підходити до проблеми з при­пущенням, що майже кожен має більш чи менш повне знання, трохи осліпила нас стосовно справж­ньої функції механізму цін і призвела до застосування дещо хибних мірил оцінки його ефективності. Дивно, але у випадку дефіциту якоїсь сировини десятки ти­сяч людей змушені економніше використовувати цей матеріал або виготовлені з нього продукти (тобто руха­тися в правильному напрямі), байдуже що зі справжньою причиною такого дефіциту обізнана лише купка людей. Це справжнісіньке диво, навіть якщо в мінливому світі не всі ясно усвідомлять, що їхні норми прибутку підтри­муватимуться на тому самому «нормальному» рівні.

Я навмисно скористався словом «диво», щоби позба­вити читача безтурботності, унаслідок якої ми часто сприймаємо роботу цього механізму як даність. Я пере­конаний, що якби він з’явився внаслідок свідомої люд­ської побудови і якби люди, керуючись змінами цін, розуміли, що їхні дії мають значення далеко за межами їхньої безпосередньої мети, то цей механізм прославили б як один із найвеличніших здобутків людського розуму. Йому не поталанило двічі: по-перше, він не є продуктом людської побудови, по-друге, люди, котрі керуються ним, звичайно не знають, чому їх змушують робити те, що вони роблять. Але тим, хто обстоює «свідоме керів­ництво» й не може повірити, як щось побудоване без проєкту (і навіть без нашого розуміння його) може роз­в’язувати проблеми, які ми не здатні розв’язати сві­домо — варто пам’ятати таке: проблема полягає саме в тому, як можна поширити застосування наших ресур­сів за межі сфери управління будь-якого одного розуму, а відтак, як можемо обійтися без свідомого керівництва й забезпечити стимули, що змусять окре­мих осіб робити те, що потрібно, без сторонніх примусів.

Проблема, з якою ми маємо тут справу, у жодному разі не є характерною для економіки, вона виникає у зв’язку з майже всіма суспільними явищами, з існу­ванням мови й більшої частини нашої культурної спадщи­ ни, утворюючи дійсно центральну теоретичну проблему всієї суспільної науки. Як сказав Альфред Уайтхед з іншого приводу:

«Те, що нам треба культивувати звич­ку думати про свої вчинки, є вельми шкідливим трю­їзмом, який повторюють усі підручники і всі видатні люди, коли вони виголошують промови. Насправді потрібно чинити повністю навпаки. Цивілізація рухається вперед, збільшуючи кількість важливих операцій, які ми можемо виконувати, не думаючи про них».

Це дуже важливо для суспільної сфери. Ми постійно використо­вуємо формули, символи і правила, значення яких не розуміємо, і використовувати їх нам допомагає знання, що його кожен із нас окремо не має. Ми розвинули цю практику, ґрунтуючи її на звичках та інституціях, які успішно діють у власній царині та зі свого боку, стали фундаментом збудованої нами цивілізації.

Система цін являє собою саме одну з тих формацій, яку людина навчилася використовувати (хоча вона ще дуже далека від того, щоби навчитися використовувати її якнайкраще) і на яку вона натрапила, не розуміючи її. Вона уможливила не тільки розподіл праці, а й коорди­новане використання ресурсів, котре ґрунтується на знанні, що розподіляється порівну між усіма членами спільноти. Люди, схильні заперечувати будь-яке при­пущення, що це взагалі можливо, звичайно перекру­чують те міркування, натякаючи, ніби воно стверджує, що система, яка найкраще допасовується до сучасної цивілізації, з’явилась спонтанно, якимось дивом. На­справді відбувається навпаки: людина виявилася здат­ною розвинути розподіл праці, на якому ґрунтується наша цивілізація, позаяк випадково знайшла метод, який це уможливив. Не зробивши цього, вона віднайшла б якийсь інший, цілком відмінний тип цивілізації, щось на зразок «держави» термітів, або якогось іншого кштал­ту, який узагалі неможливо собі уявити. Ми можемо сказати лише, що ніхто поки що не досяг бодай якого успіху в побудові альтернативної системи, котра може зберігати певні риси існуючої наразі, які дорогі навіть для тих, хто найлютіше нападає на неї — як-от, зокре­ма, міра, у якій особа може обирати свої цілі і, як на­ слідок, вільно використовувати власні знання та вміння.

7. На щастя, нині не лише табори з відмінними політичними поглядами дискутують про необхідність системи цін для раціональних розрахунків у складному суспільстві.

Теза, згідно з якою без системи цін ми не змогли б зберегти наше суспільство, ґрунтоване на такому широкому розподілі праці, викликала чимало глузувань, коли її вперше висунув фон Мізес двадцять п’ять років тому. Сьогодні труднощі, з якими дехто ще здибується, сприймаючи її, уже здебільшого не носять політичний характер, і це робить атмосферу в більшій мірі налаш­тованою на розумне обговорення. Коли Лев Троцький стверджує, що «економічний розрахунок не можна собі уявити без ринкових відносин», коли професор Оскар Ланґе обіцяє поставити пам’ятник професору фон Мізесу в мармуровій залі Центрального планового комітету, коли професор Абба П. Лернер перевідкриває Адама Сміта й наголошує, що головна користь від системи цін визначається стимулюванням індивіда в прагненні до власної вигоди робити те, що в інтересах загалу, то від­ мінності вже більше не можна приписувати політичній упередженості. Розбіжності, що залишаються, видають­ся зумовленими радше суто інтелектуальними, а конкретніше, методологічними відмінностями.

Нещодавня заява Йозефа Шумпетера в його книзі «Капіталізм, соціалізм та демократія» подає виразний приклад одної з методологічних відмінностей, які я маю на увазі. Цей автор посідає видатне місце серед тих еко­номістів, які розглядають економічні проблеми у світлі певного ґатунку позитивізму. Для нього ці явища, від­повідно, виглядають як об’єктивно дані кількості товарів, що взаємодіють між собою майже, як здається, без втру­чання людського розуму. Тільки на цьому тлі я можу викласти таке висловлення (як на мене, щось тут не так). Професор Шумпетер гадає, що за браку ринків для чинників виробництва можливість раціонального розрахунку для теоретика випливає «з елемен­тарного твердження, ніби споживачі при оцінюванні спо­живчих товарів ipso facto також оцінюють засоби, які використовують при виробництві цих товарів». [1]

Якщо розуміти буквально, то це твердження є просто-таки хибним. Споживачі анічогісінько такого не роблять. Мабуть, професор Шумпетер «ipso facto» має на увазі, що оцінка чинників виробництва включена до (або неодмінно випливає з) оцінювання товарів споживачем. Але це також неправильно. Включення — це логічне спів­відношення, що його можна логічно обстоювати лише стосовно тверджень, одночасно присутніх в одному розумі. Утім, очевидно, що ціни чинників виробництва залежать не тільки від споживацької оцінки товарів, а й від умов постачання різноманітних чинників ви­робництва. Тільки розум, якому одночасно відомо про всі ці факти, неодмінно отримає з них відповідь. Практична проблема, однак, виникає саме тому, що ці факти ніколи не надаються одному розумові й тому, що внаслідок цього при розв’язанні проблеми потрібно використовувати знання, розпорошене між багатьма людьми.

Проблема, у такий спосіб, лишається аж ніяк не роз­в’язаною, якщо ми можемо показати, що всі факти, якби вони були відомі одному розуму (а ми гіпотетично вважаємо їх знаними для економіста-спостерігача), однозначно визначили б її розв’язання; натомість ми повинні показати, як унаслідок взаємодії людей, кож­ний з яких наділений тільки часткою знання, знахо­дять правильні рішення. Припустити, ніби все знання зосереджене в одному розумі, так само, як і вважати його притаманним нам як економістам, означає відмову від розв’язання проблеми й нехтування всім, що є по­сутнього і важливого в реальному світі.

Те, що економіст такого рівня як професор Шум­петер потрапив у пастку, що її готує для необережного неоднозначність терміна «даність», навряд чи можна потрактувати як просту помилку. Це радше вказує на те, що не все гаразд із засадничою ідеєю підходу, котрий не враховує основну частину явища, з яким ми стикаємося. Справа, мабуть, у неминучій недоско­налості людського знання і, як наслідок, в існуванні потреби в процесі, що забезпечує безперервні отри­мання й передачу знання. Жоден підхід, скажімо, як більшість підходів математичної економіки з її систе­мами рівнянь, який фактично починає з припущення про відповідність людського знання об’єктивним фактам ситуації, систематично спускає з ока обставини, пояснення котрих є нашим чільним завданням. Я ж-бо зовсім не заперечую, що в нашій системі аналіз рівно­ваги має виконувати корисну функцію. Але якщо справа доходить до того, що він штовхає деяких наших про­відних мислителів до хибного переконання, ніби опи­сувана ним ситуація, має безпосередньо стосуватися розв’язання практичних завдань, то настає час згадати, що він немає нічого спільного із суспільним процесом і являє собою лише корисну передумову для вивчення головнішої проблеми.


Примітки

  1. J. Schumpeter, Capitalism, Socialism, and Democracy (New York; Harper, 1942), p. 175.

Професор Шумпетер, я вважаю, також є автором міфу, що Парето й Бароне «вирішили» проблему економічного счислення в соціалістичній економіці. Вони, як багато інших, обмежилися лише викладом умов, яким має відповідати раціональний розподіл ресурсів, і вказівкою на те, що ці умови по суті аналогічні умовам рівноваги конкурентного ринку. Це кардинально відрізняється від розуміння того, як розподіл ресурсів, які відповідають цим умовам, може бути знайдений на практиці. Сам Парето (в якого Бароне перейняв практично все, що сказав на тему), не стверджуючи, що вирішив практичну проблему, насправді явно заперечує, що вона може бути вирішена без допомоги ринку. Див. його Manuel d’économie pure (2d ed., 1927), pp. 233–34. Відповідний уривок цитується в англійському перекладі на початку моєї статті “Socialist Calculation: The Competitive ‘Solution,’ ” в Economica, New Series, Vol. VIII, №26 (May, 1940), p. 125.