У цій статті старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд розглядає основні сучасні школи думки класичного лібералізму.

Усі класичні ліберали сходяться на тому, що уряд повинен бути обмеженим, але вони не погоджуються в деталях. Я хочу звернутись до цих розбіжностей, розглянувши три різні питання, які повинні хвилювати всіх, кого турбує роль влади.

  1. Яка методологія чи філософія визначає роль уряду?
  2. Чому уряд має бути обмеженим? Чи слід його обмежувати через наслідки його дій чи через те, що люди мають природні права?
  3. Яка законна роль уряду? Що урядам варто робити, а чого не слід?

Я поставлю ці три питання п’ятьом різним школам думки. Усі вони є класичноліберальними, і всі вважають, що свобода є найважливішою політичною цінністю, але вони не можуть дійти згоди в цих трьох фундаментальних питаннях.

Мілтон Фрідман і Чиказька школа

Мілтон Фрідман

Методологія

Чиказька школа економіки розглядає зазначені вище питання, використовуючи емпіричну методологію. Вона полягає в тестуванні сили теорій.

Для перевірки теорії економісти Чиказької школи представили б гіпотезу (наприклад, якщо ви збільшите мінімальну заробітну плату, працівникам з нижчою кваліфікацією буде складніше знайти роботу) та перевірили б її емпіричними доказами.

Чому обмежений уряд?

Чиказька школа вважає, що існує таке поняття, як провал ринку: ринки іноді виходять з ладу. Але існує також таке явище, як провал уряду. І школа стверджую, що зазвичай останній є набагато гіршим.

Під час багатьох публічних дебатів щодо ролі влади політики визначають провал ринку та припускають, що ідеальний уряд міг би прийти і вирішити цю проблему. Чиказька школа каже, що це не так. Нам слід порівняти недосконалі ринки з усіма їх недоліками з недосконалими урядами з усіма їх мінусами. Чиказька школа вважає, що, якщо зробити ці дві речі, провал уряду, як правило, виявляється набагато гіршим за провал ринку.

В основі цього твердження лежить зауваження, що існує розрив між намірами політиків та реальними результатами того, за що вони виступають. Іноді конкретна політика навіть призводить до протилежного бажаному результату. Наприклад, ідея державного регулювання орендної плати — забезпечити житлом бідних людей. Але, знижуючи ціну на оренду нерухомості, ви фактично зменшуєте пропозицію орендної нерухомості, що ускладнює бідним людям пошук житла. Це має протилежний ефект до зазначеної цілі.

Чому ж існує цей розрив між намірами та наслідками? Чиказька школа стверджує, що це пов’язано з тим, що політики не враховують важливість егоїзму в поясненні поведінки людей. Вони ігнорують людську природу.

Такожі існує багато інших урядових політик, які, хоча реально можуть досягти поставлених цілей, також мають негативні, непередбачувані наслідки. Наприклад, деякі люди отримують вигоду від підвищення мінімальної зарплатні, але велика кількість людей взагалі не може отримати роботу через це. І тому нам потрібно порівнювати як позитивні наслідки, які передбачались, так і негативні, ненавмисні наслідки.

Роль уряду

Мілтон Фрідман виділяє чотири основні сфери відповідальності уряду:

  • Захист: нам потрібні військові, щоб оборонятись від зовнішніх ворогів, і поліція, щоб захищатись від злочинців.
  • Правосуддя: оскільки ви живете в суспільстві з іншими людьми, люди неминуче вступають у конфлікт один з одним. Одним із можливих способів вирішення будь-якого конфлікту є побиття іншої людини. Імовірно, тим не менш, що ми не хочемо жити в суспільстві, де кожен раз, коли виникають розбіжності, ми намагаємося вести фізичну боротьбу з іншою людиною. Тож ми хочемо, щоб якийсь нейтральний арбітр, який не пов’язаний з жодною зі сторін, сказав, хто правий, а хто помилявся. Завдання уряду — надання судів для цієї послуги.
  • Суспільні блага та негативні зовнішні ефекти (екстерналії): є деякі речі, які ринок просто не може забезпечити задовільно, і уряд має зробити внесок у їх забезпечення. Суспільні блага мають дві характеристики. По-перше, ви не можете виключити людей з їх бенефіціарів. По-друге, вони «неконкурентні», тобто те, що я споживаю більше, не означає, що у вас меншає продукту.
    Класичним прикладом суспільного блага є захист. Припустимо, я не хотів би платити податки за оборону. Проблема полягає в тому, що а) американські військові будуть захищати мене, хочу я цього чи ні. Мене не можуть виключити з американської оборони. І б) вона неконкурентна. Мій захист не означає менше захисту для когось іншого. Це не працювало б у добровільній системі, оскільки люди просто не сприятимуть суспільним благам, вважаючи за краще бути безбілетниками.

 

Негативні екстерналії виникають, коли взаємодія між людьми має наслідки для третіх сторін. Класичний випадок — це забруднення, коли моє виробництво створює забруднення, яке потім шкодить мешканцям прилеглого району. Чиказька школа каже, що нам потрібен певний спосіб контролювати ці негативні зовнішні явища.

Більш суперечливим є твердження Мілтона Фрідмана, що бідні є негативним зовнішнім ефектом. Ми не хочемо жити в суспільстві, де на вулиці є люди, що жебракують і голодують. Тому Фрідман виступає за певну форму соціального захисту (safety net).

  • Захист тих, хто не може відповідати за себе: класичний випадок, коли владі доцільно піклуватися про тих, хто не може піклуватися про себе, — це діти. Зазвичай ми можемо залишити це завдання батькам, але нам все одно треба слідкувати. Не всі дорослі ставляться до дітей належним чином.
    Підхід Чиказької школи до ролі уряду часто називають соціальним ринковим підходом. Фрідман вважав, що, хоча уряди мають певні обов’язки, вони повинні максимально використовувати ринкові механізми для досягнення своїх цілей. Так, наприклад, відповідальністю уряду є забезпечення освітою кожної дитини, але це не означає, що держава має забезпечувати школи. Уряд може видавати ваучери або підтримувати приватне навчання. Хоча влада несе соціальну відповідальність, не обов’язково безпосередньо передбачати, що саме вона буде її задовольняти.

Школа громадського вибору

Методологія

Підхід Школи громадського вибору до питання про визначення ролі уряду — шукати «суспільний договір». Припустімо, раціональні індивіди зібрались і мали вирішити, що робити. Яку вони обрали б форму правління, щоб усі погодились?

Вчені з громадського вибору починають з питання, що було б, якби у нас взагалі не було держави. Вони вважають, що це було б схоже на «природний стан» англійського філософа Томаса Гоббса. Гоббс заявив, що життя без уряду є «бридким, брутальним і коротким». Без уряду люди в основному могли б робити три дії: виробляти речі, красти речі інших людей або витрачати час на захист своїх речей.

Оскільки життя в природному стані було б не дуже приємним, було б в інтересах кожного створити інституцію для захисту того, що ми виробляємо. Маючи захисний урядовий орган, ми могли б витратити набагато більше енергії на виробництво. Ми були б заможнішими. У нас не було б необхідності витрачати стільки ресурсів на захист себе. Отже, констатується, що раціональні люди, розмірковуючи про те, яку владу вони хочуть, створили б уряд, відповідальністю якого був би захист нашого життя та власності.

Чому обмежений уряд?

В економіці ми припускаємо, що людей мотивує власна вигода, а науковці з громадського вибору кажуть, що люди поводяться в політичній царині точно так само, як і в економічній.

Однак те, до чого їх спонукає бажання вигоди, може різнитись. В економіці ми схильні шукати егоїстичні інтереси людей у доході та багатстві. У політиці вашим інтересом стає обрання та переобрання на державні посади. Політики досягають його, обіцяючи «смаколики» певним групам. Проголосуйте за мене, і я буду захищати ваше соціальне забезпечення! Проголосуйте за мене, і я зменшу ваші студентські позики! Голосуйте за мене, і я буду підтримувати ваші господарства! Тож у політиків є особиста зацікавленість обіцяти «смаколики» певним групам у суспільстві.

Бюрократи також егоїстичні. Чиновники зацікавлені в більшому уряді. Чим більший уряд, тим більше доходів вони, ймовірно, матимуть і тим більше влади в них буде. Тим більшими будуть їх офіси.

Зацікавлені групи так само є егоїстичними. Вони прагнуть маніпулювати урядом, щоб той працював на їх користь. Використовуючи економічні терміни, вони є рентоорієнтованими. Вони намагаються скласти правила таким чином, щоб ті ускладнювали, наприклад, конкуренту вихід на ринок і змагання на ньому.

Отже, проблема для Школи громадського вибору полягає в тому, що більшість політичних суб’єктів зацікавлені у набагато більшому зростанні уряду, ніж люди погодились в суспільному договорі. Ось чому вони вважають, що уряд повинен бути обмежений: щоб запобігти його виходу за рамки належної йому ролі.

Роль уряду

То яка повинна бути роль уряду в цьому контексті? Це часто називають державою суспільних благ. Вона має два обов’язки:

  • Захист: вона повинна захищати права людини, особливо право на власність.
  • Виробництво: вона має забезпечувати суспільні блага та боротися із екстерналіями.

Не є обов’язком уряду, аргументує громадський вибір, забезпечувати будь-яку форму держави загального добробуту, яка значно виходить за рамки суспільного договору.

То чому влада, як правило, набагато перевищує те, на що люди розумно погодилися б у рамках цього договору? Наприклад, чому федеральний уряд у США робить набагато більше за обмежені та перелічені повноваження, встановлені Конституцією США? Школа громадського вибору пояснює це концепцією концентрованих вигод та розподілених витрат. Тобто переваги від урядової програми зосереджуються в руках відносно невеликої кількості людей, тоді як витрати на ці програми розподіляються серед більшої групи людей.

Візьмімо, наприклад, сільськогосподарську політику. Лише близько 3% населення США займається сільським господарством. 9% — ні. Але коли мова заходить про прийняття аграрної політики, ці 3% насправді сильно переймаються цим. Це визначає, за кого вони голосують, проводять агітацію, кому вони дадуть гроші.

3% кидають коров’ячий гній у політиків, які не підтримують сільськогосподарські субсидії та тарифи, що ускладнюють імпорт продуктів за межі США. 97% громадян програють у цьому. Ми програємо, тому що платимо більш високі податки, щоб це субсидувати. Ми втрачаємо, оскільки тарифи означають, що ми платимо більше за їжу, яку купуємо в супермаркетах.

Ви б могли подумати, що в умовах демократії політика, яка є в інтересах 3% і проти інтересів 97%, провалилася б. Однак кожна спроба покінчити з цією підтримкою сільського господарства зазнала невдачі. І це тому, що є ті, хто справді сильно переймається цим. Вони активні в даному питанні.

Решта з нас, населення, яке програє, навіть не думає про сільськогосподарську політику. Але навіть якщо б ми замислились над цим, збитки для кожного з нас становлять лише кілька доларів на тиждень. Ми не збираємось активно займатися цим питанням. Тож, якщо мова йде про дебати щодо аграрної політики, то саме 3% визначають, якою вона має бути. Відповідно до теорії громадського вибору, це стосується більшості урядових законів та програм. Ними керує невелика кількість людей, зосереджених бенефіціарів цієї політики, а зовсім не ті, хто сплачує витрати — споживачі та платники податків.

Австрійська школа

Економісти австрійської школи

Методологія

Австрійська школа економіки підходить до питання обмеженого уряду з двома різними методологіями, що їх пропонують двоє провідних діячів школи — Людвіг фон Мізес та Фрідріх Гаєк.

Виступаючи за обмежений уряд, Фрідріх Гаєк був схильний підкреслювати обмеженість людських знань і розуму. Він набагато більше був готовий віддавати пошану традиціям, як соціально-правовим нормам, що розвивалися протягом певного часу. Так, наприклад, його набагато більше цікавила концепція спонтанного порядку, як ми працюємо разом без будь-якого центрального планувальника, який би підказував нам, як нам поводитись. Його цікавило загальне право, як розвивалося традиційне право протягом віків.

Гаєк обережно ставився до природних прав, які, наприклад, розглядали засновники Конституції США. Він вважав, що значна частина порядку, який ми бачимо в суспільстві, була результатом людських дій, але не людського задуму. Візьмімо, наприклад, англійську мову: жодна група людей чи установа не вирішували, якою саме має бути англійська мова; це щось, що природно розвивалося з часом. Але ми розуміємо, які правила мови, і ми можемо жити з цим типом правил.

У Людвіга фон Мізеса був зовсім інший підхід. Він приймав те, що називається апріорним дедуктивним міркуванням. Він вважає, що ми можемо виявити певні істини щодо поведінки людини, які він називає аксіомами, і що ми можемо виявити ці аксіоми через наш досвід і за допомогою розуму:

  • Дія людини цілеспрямована. Тобто люди прагнуть досягти певних цілей. Дії не є ні випадковими, ні наперед визначеними. Ми можемо визначити, які цілі людей, і що вони намагаються досягти своїми діями.
  • Індивіди — єдині суб’єкти. Технічний термін для цього — «методологічний індивідуалізм». У політичній дискусії ми схильні говорити: «Франція робить те» або «Лондон робить те». Звісно, все це вчиняють не французька спільнота, але невелика кількість міністрів на вершині французького уряду, які вирішили діяти. Дії проводяться лише особами; їх не вчиняють широкі групи.
  • Цінність в очах спостерігача. Це так звана «суб’єктивна теорія вартості». Тобто речі не мають значення самі по собі, а лише ті, до яких люди відносять її. Наприклад, я вважаю, що реп — це лайно, але дехто його любить. Дехто вважає, що це добре. Об’єктивного значення для репу немає.

Ми часто чуємо в сторону економістів, що вони знають ціну всього і цінність нічого. Але це твердження передбачає, що ми можемо знати, у чому полягає цінність чогось. Але це неможливо. Значення однієї і тієї ж речі може бути різним для різних людей.

Мізес стверджує, що, просто використовуючи наш розум, ми можемо ідентифікувати ці аксіоми чи ці істини.

Чому обмежений уряд?

Отож Мізес і Гаєк сходяться на думці щодо того, чому слід обмежувати владу: адже урядові політики не мають знань, щоб:

  • Розуміти, які цілі мають звичайні люди.
  • Вирішити, які найкращі засоби для людей для досягнення цих цілей.

Ось чому розпався Радянський Союз. Він не міг знати, чого хочуть люди, і навіть якби було інакше — не знав би, як досягти цих бажань. Австрійська школа розділяє консеквеквенціалістську думку, що наслідки дій уряду часто бувають поганими.

Роль уряду

Стосовно ролі уряду Гаєк і Мізес знову розходяться. Гаєк говорив, що критеріями для вирішення того, що потрібно робити уряду, є те, що він називав «верховенством закону», під яким він мав на увазі, що існують певні загальні принципи, які ми повинні застосовувати до будь-яких дій уряду чи закону. Наприклад, у Сполучених Штатах Верховний Суд часто розглядає закон, ухвалений Конгресом і підписаний президентом, і застосовує його до конституції США.

Гаєк стверджує, що в кожному суспільстві повинні бути загальні принципи, які ми повинні застосовувати до кожної дії уряду та кожного громадянина, без винятку. Але в Америці дуже часто Конгрес США приймає закон, який стосується всіх, крім них самих.

Класичний приклад — Закон про американців з обмеженими можливостями. В законі йдеться, що всі будинки потрібно певним чином обладнати, щоб забезпечити доступ інвалідам. Однак під час дебатів конгресмени зрозуміли, що адаптування Капітолійського пагорбу до цих стандартів коштуватиме їм сотень мільйонів доларів. Тож вони виключили себе із цього законопроєкту. Це приклад нерівності перед законом.

Іншим прикладом можуть служити випадки, коли держава пропонує гроші певній компанії за тієї чи іншої умови. Гаєк стверджує, що це слід вважати нелегітимним, оскільки такі дії суперечать верховенству закону.

Гаєк вважає, що обмежена форма держави загального добробуту може бути виправдана, якщо дотримуватись верховенства права. Однак Людвіг фон Мізес робить висновок, що держава повинна бути лише мінімальною. Тобто, завдання уряду — виключно гарантувати захист життя, здоров’я, свободи та приватної власності. Для держави загального добробуту немає жодної ролі — лише мінімальна держава.

Природні права

Айн Ренд

В Америці є міцна традиція природних прав, що сягає заснування Америки. На неї сильно вплинули ідеї Джона Локка, який вважав, що ці природні права походять від Бога. І ми це бачимо в Декларації незалежності.

Мабуть два найвідоміші мислителі природних прав у класичноліберальній традиції — Айн Ренд та Роберт Нозік. Айн Ренд відома як романістка, але вона також написала багато філософії. Вона, мабуть, найбільш відома своєю книгою «Атлант розправив плечі». Роберт Нозік був гарвардським філософом, який написав відому книгу під назвою «Анархія, держава та утопія».

Методологія

Ренд асоціюється з тим, що вона назвала «об’єктивізмом». Вона вважала, що існує об’єктивна реальність і об’єктивна мораль, які ми можемо осягнути за допомогою розуму. Ми знаємо, що в природі людини — бажання жити та виживати. Для того, щоб люди це могли зробити, вони повинні мати певні природні права. Тобто природні права існують для цілі чи мети людей. Це називається «телеологічним» поясненням.

Роберт Нозік також вірив у природні права. Він вважав, що домагаючись раціонального особистого інтересу, ви не будете порушувати природні права інших людей. Він припускав, що права існують, і досліджував наслідки цього припущення. З його точки зору, природні права засновані на «деонтологічному» підході, говорять нам про межі того, що ми повинні робити. Наприклад, «не вбий» — це чіткий моральний принцип, який говорить нам, що ми повинні захищати права людей, щоб їх не вбивали.

Чому обмежений уряд?

Ренд і Нозік погоджуються, що проблема уряду полягає в тому, що він порушує наші природні права. Аморально застосовувати силу для досягнення своїх цілей. Капіталізм, стверджують вони, є єдиною моральною економічною системою. Він заснований на добровільному обміні, а не на примусі.

Роль уряду

На думку Ренд та Нозіка, ідеальний уряд — це мінімальна держава, єдиною метою якої є захист наших природних прав. Нозік вказує, що така би захищала нас від насильства, крадіжок та шахрайства. Він також стверджує, що забезпечення виконання договорів є виправданим. Все, що перевищує ці функції, є нелегітимним, оскільки порушує права людей.

Він також говорить про захист добровільних капіталістичних актів між дорослими людьми. Поки задіяні люди добровільно погоджуються, їм слід дозволити робити все, що вони хочуть. Результатом цього є те, що держава повинна бути покликана захищати нас. Тож держава повинна забезпечити військових, щоб захищати нас. Вона має забезпечити поліцію, щоб захистити нас від злочинців. Вона повинна забезпечити правосуддя, щоб уникнути конфліктів між людьми. І це все. Немає жодного виправдання для будь-якої форми правління поза цією, як, наприклад, держава загального добробуту.

Анархо-капіталізм

Отже, зараз ми розглянемо Мюрея Ротбарда, Девіда Фрідмана та анархо-капіталістів. Перший відомий своєю книгою «До нової свободи». Останній, син Мілтона Фрідмана, написав книгу під назвою «Механізм свободи».

Методологія

Мюррей Ротбард відстоював свою анархічну позицію за допомогою природних прав. У цьому сенсі він був схожий на Ренд і Нозіка. Але на нього також сильно вплинули Мізес та Австрійська школа, і він розробив те, що він назвав «аксіомою непримусу», або «істиною непримусу»: що завжди неправильно застосовувати силу, за винятком самозахисту. Ротбард стверджує, що це принцип, який ми повинні використовувати для встановлення того, що повинен робити уряд.

Девід Фрідман підходить до анархізму з іншої точки зору: емпіричного аналізу. Він порівнює відносну ефективність речей на ринку із відносною ефективністю передачі їх уряду.

І хоча Ротбард і Фрідман використовували дві дуже різні методології — одну, засновану на природних правах, а другу на наслідках — вони обоє вважають, що держави взагалі не повинно бути.

Чому обмежений уряд?

Класичне визначення держави дав німецький соціолог Макс Вебер. Держава — це будь-яке людське співтовариство, яке успішно претендує на монополію легітимного застосування фізичної сили в межах даної території. Тож у суспільстві, яке охоплює уряд, ніхто, крім уряду, не може використовувати силу.

Ротбард критикував це, оскільки сказав, що це означає, що уряди порушують наші права. Вони отримують те, що хочуть, за допомогою примусових засобів. Якщо ми не зробимо те, що хоче уряд, він кине нас до в’язниці. Так, наприклад, він каже, що оподаткування — це грабунок. Якби хтось прийшов і взяв 25 або 40% нашого доходу і сказав: «Якщо ви не дасте мені, я збираюся посадити вас у в’язницю», ми би назвали цю особу злочинцем. Ротбард запитує, чому ми поводимося інакше, коли держава вимагає 25 або 40% нашого доходу.

Девід Фрідман, використовуючи свій підхід до ефективності, каже, що держава неминуче неефективна — що ринок завжди буде більш ефективним, ніж уряд. Фрідман стверджує, що ринок навіть може забезпечити найефективніше речі, які більшість людей вважає, що може робити лише уряд — наприклад, захист чи забезпечення доріг.

Тож вони роблять висновок, що найкраще суспільство — це анархія, без уряду взагалі. За словами Ротбарда, уряд є нелегітимним — він не має конкретних моральних претензій на нас або на нашу власність. За словами Фрідмана, він неефективний — він не може надавати товари та послуги, які ринок може надати за менших витрат.

Роль уряду

І Ротбард, і Фрідман стверджують, що ми зазвичай забуваємо, що часто існують приватні рішення суспільних проблем. Наприклад, у секторі приватної безпеки зайнято більше людей, ніж працівників поліції. Більшість людей захищені приватними установами, а не поліцією. Ми просто схильні це ігнорувати. Ми ігноруємо той факт, що багато суперечок між бізнесом не надходять до наших державних судів. Насправді багато ділових спорів вирішуються в приватних арбітражних судах, оскільки державні суди повільні, неефективні та ненадійні. Багато підприємств вважають за краще використовувати приватні арбітражні агенції для цього.

Вони також стверджують, що навіть якщо ви вірите в ідею мінімальної держави, якщо ви створите її, вона не залишиться мінімальною назавжди. Вона буде нестабільною. І, скоріш за все, буде рости і рости, і рости. Ось чому вони прихильні до анархізму — ніякої держави не має бути.

Висновок. Яка ваша думка?

Тож, як ви вважаєте, якою має бути роль уряду? Які ваші критерії для вирішення того, що, на ваш погляд, має робити уряд? Яка ваша методологія? Яка ваша філософія?

Чому уряд слід обмежувати? Як ви вважаєте, він має бути обмеженим через наслідки його дій? Чи ви думаєте, він має бути обмеженим, оскільки порушує ваші природні права?

А якою, на вашу думку, повинна бути роль уряду? Чи вважаєте ви, що ролі для уряду немає? Ви анархіст? Чи думаєте ви, що роль уряду повинна бути мінімальною — що вона має забезпечувати лише армію, поліцію та суди, але нічого більше? Чи вірите ви, що існують такі суспільні блага, як оборона чи екстерналії, як у випадку з довкіллям? Чи вірите ви, що існує соціально-ринкова економіка, що відповідальність за поводження з найбіднішими в суспільстві є? Що нам потрібна якась базова форма держави загального добробуту, така як забезпечення того, щоб кожна дитина могла піти до школи?

Або ви дотримуєтесь некласичноліберальних поглядів на роль держави? Чи завдання держави просувати доброчесне суспільство, як стверджують деякі консерватори? Як ви вважаєте, чи є завданням держави забезпечення рівності, як каже багато людей зліва.

Ви соціаліст? Чи вірите ви, що уряд повинен або володіти, або контролювати всі аспекти економіки? Або ви (сподіваюсь, що ні) тоталітарист, фашист чи комуніст і вважаєте, що держава має контролювати всі аспекти життя?

Переклад: Роман Лішнянський

Книга нобелівського лауреата з економіки Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» вийшла у світ в США майже 55 років тому. Проте викладені в книзі ідеї зв’язку політичної та економічної свободи, децентралізації влади є актуальними для України і зараз.

Коли освіта — це суспільне благо

Існування стабільного демократичного суспільства неможливе без мінімального рівня грамотності й знань, доступних більшості громадян, як неможливе воно без спільного сприйняття певного загального набору цінностей. Освіта допомагає виконувати обидві ці умови. Тому освіта дитини корисна не тільки їй самій чи її батькам, а й іншим членам суспільства. Освіта моєї дитини прислужиться і вашому добробуту, оскільки вона сприяє розвиткові стабільного демократичного суспільства. Неможливо встановити, які саме індивіди (або родини) від цього виграють, і відповідно стягнути з них сплату за послуги. Тут, таким чином, наявний значний «зовнішній ефект».

Яку державну діяльність виправдовує цей зовнішній ефект? Найбільш очевидне — це вимога, щоб кожна дитина пройшла якесь мінімальне навчання певного типу. Цей обов’язок можна покласти на батьків без якихось додаткових заходів з боку держави, точнісінько так само, як володарів знань і — незрідка — автівок зобов’язують дотримуватися певних норм задля безпеки інших осіб. Однак між цими двома випадками є істотна різниця. Люди, не здатні до витрат, пов’язаних з дотриманням норм щодо будівель та автомобілів, зазвичай можуть позбутися цього майна, продавши його. Таким чином, дотримання цієї вимоги, як правило, може забезпечуватися без державної субсидії. Та ми не можемо забрати дитину в батьків, які не здатні сплатити за її обов’язкове навчання: це буде цілком несумісним з нашою опорою на сім’ю як на основну соціальну одиницю і з нашою вірою у свободу людини. Ба більше, це, певніше за все, завадить виховати з неї громадянина вільного суспільства.

Впустити ринок в освіту

Рішення, що видається найбільш обґрунтованим у світлі цих міркувань (принаймні, для початкових і середніх шкіл), полягає у комбінації державних та приватних шкіл. Батькам, які відправлять дітей до приватної школи, буде сплачено суму, що дорівнює орієнтовній вартості навчання дитини у державній школі за умови, що як мінімум цю суму буде витрачено на освіту в офіційно затвердженій школі. Такий захід буде відповіддю на вагоме міркування про природну монополію. Він задовольнить законні скарги батьків на те, що відсилаючи дітей до приватних несубсидованих шкіл, вони змушені сплачувати за освіту двічі: один раз у формі загальних податків і другий — безпосередньо за навчання. Він уможливить розвиток конкуренції. Таким чином з’явиться додатковий стимул до розвитку й покращення всіх шкіл. Поява конкуренції сприятиме здоровому розмаїттю шкіл. Окрім цього, він забезпечить гнучкість шкільної системи.

Не останньою перевагою конкуренції виявиться створення умов, за яких заробітна платня вчителів чутливіше реагуватиме на ринкові сили. Завдяки цьому у влади з’явиться незалежний критерій для оцінювання ставок зарплатні й більш оперативного внесення поправок відповідно до зміни умов попиту і пропозиції.

Чому вища освіта не повинна бути загальною

Коли йдеться про вищу освіту, аргумент на користь націоналізації, заснований на зовнішніх ефектах чи технічній монополії, стає ще більш слабким. Із приводу змісту шкільних програм, необхідних для виховання громадян демократичного суспільства, є майже повна одностайність: читання, письмо, арифметика і, здається, все. Але що вищий рівень освіти, то більше суперечок. Зрозуміло, навіть на рівні, набагато нижчому за рівень американського коледжу, уже немає достатньої одностайності думок, щоб нав’язувати всім погляди більшості, і вже тим паче — відносної більшості. Відсутність єдності думок може завести настільки далеко, що поставить під сумнів навіть доцільність субсидування навчання на цьому рівні; це однозначно дискредитує аргумент на користь націоналізації, заснований на необхідності виховання в дусі спільної системи цінностей. На цьому рівні навряд чи можливо взагалі говорити про «природну монополію» у світлі того, що для відвідування вищих навчальних закладів люди можуть переїздити і переїздять на великі відстані.

Що може робити держава

Якщо державі доводиться втручатися, то як саме? Очевидною — і єдиною на сьогодні — формою втручання є пряме державне субсидування спеціальної чи професійної освіти, що фінансується із загальних прибутків органів влади. Ця форма втручання уявляється вкрай недоречною.

Капіталовкладення слід робити доти, доки додатковий прибуток повертає вкладений капітал і приносить не менш ніж ринкову норму відсотків на нього.

Якщо гроші вкладаються в людину, додатковий дохід набуває форми підвищеної винагороди за послуги, що надаються цією людиною. За вільної ринкової економіки людина одержить цю винагороду у вигляді особистого прибутку. Якщо відповідні капіталовкладення субсидуються, їй не доведеться нести жодних витрат. Тому, якби субсидії надавалися всім, хто прагне набути освіту і відповідає певним мінімальним вимогам, виникла б тенденція до надмірних капіталовкладень у людей, оскільки в них був би стимул набувати освіту, аж поки додатковий прибуток перевищуватиме їхні приватні витрати, навіть якби цього прибутку не вистачило для покриття вкладеного капіталу, вже не кажучи про відсотки на нього. Щоб уникнути надлишку капіталовкладень, держава змушена була б обмежити субсидії. Навіть якщо не брати до уваги труднощів, з якими пов’язаний розрахунок «правильного» обсягу капіталовкладень, доведеться задовольнитися довільним лімітуванням обмеженого капіталу, позаяк претендентів на нього виявиться більше, ніж дозволяють можливості фінансування. Ті, кому пощастить отримати субсидію на освіту, пожнуть увесь прибуток із цих капіталовкладень, тоді як витрати ляжуть на плечі платників податків.

Джерело матеріалу: «Капіталізм і Свобода», видавництво «Наш Формат», переклад Нелі Рогачевської.