У своїй публікації філософ Джейсон Бреннан розглядає принцип самовласності не як аксіому, з якої виводиться лібертаріанство, а як наслідок початкових моральних аргументів. Також він стверджує, що часто заперечення цього принципу ґрунтується на неправильному розумінні того, чим є права власності.

(Текст нижче написаний дещо плутано — це витяг із коментарів, які я дав на колоквіумі рік тому. Проте у всякому разі я б хотів поділитися.)

Я ніколи не наводжу аргументів на кшталт принципу самовласності. Проте, якби ви запитали мене, чи є люди власниками самих себе, я би відповів: «Звісно». У деяких лівих лібералів ця ідея спричиняє подив, але по-моєму, вони спантеличені тим, що мається на увазі під власністю. Фактично, поміркувавши, ми побачимо, що майже всі ліберали приймають якусь версію тези про володіння собою. Вони просто мають розбіжності в тому, що саме мається на увазі під власністю на себе, і це одна з причин, чому ми не можемо використовувати концепцію самовласності для врегулювання внутрішньоліберальних дебатів.

Дозвольте мені намітити спосіб у який можна розуміти самовласність.

Спочатку запитайте себе, що таке право власності?

Права власності — це пучки прав. Сила й характер цих прав можуть варіюватися від предмета до предмета. Центральним правом у пучку прав власності є право виняткового користування. (Додержуючись позиції Нозіка, який пише, що це право на використання чогось.) Як сказав колись Девід Шмідц, якщо права власності — це пучок, то ми можемо уявити, що право виключення — це стовбур, з якого інші права ростуть як гілки. Права власності можуть також включати в себе право використовувати, продавати, здавати в оренду і знищувати (за бажання).

Ми володіємо різними речами по-різному. Сукупність (пучок) прав, що становлять право власності, варіюється від речі до речі. Сила цих прав також різна. Я можу володіти кішкою й автомобілем, але моє володіння кішкою, а це реальне право власності, не дозволяє мені робити те саме, що й у випадку з володінням автомобілем. (Я не кажу про те, що це просто відображає поточні правові норми. Радше я маю на увазі моральні права власності, що можуть відображатися в законах різних держав, а можуть і не відбиватися.) Те, як я володію кішкою, відрізняється від того, як я володію автомобілем, відрізняється від того, як я володію гітарою, відрізняється від того, як я володію земельною ділянкою тощо. З точки зору моралі, а не лише за законом, різновиди прав на ці різні речі різняться. Але я дійсно можу володіти кожним із них. Якщо ви скажете, що моя власність «більш обширна», коли в мене є повний пакет прав без моральних обмежень на використання, то окей. Але навіть більш-менш повна власність усе ще залишається власністю. Моя кішка — це моя кішка. Мені не дозволяють катувати її або морити її голодом, але не тому, що кішка частково належить суспільству або кому-небудь ще, або тому що я насправді не володію нею. Моя машина — це моя машина. Мені не дозволяють їздити вулицями, не довівши свою компетентність, але не тому, що машина частково належить суспільству або комусь ще тощо.

Тепер уявімо, що певні різновиди моральних аргументів — як от кантіанські деонтологічні принципи, або твердження про те, що необхідно для реалізації певних моральних сил, або аргументи про переваги «початкової позиції», або роздуми про відповідні установки Стросона, або вишуканий консеквенціалізм Мілля чи ще щось — приводять нас до висновку, що люди мають певні права на виняткове використання самих себе, а також, можливо, і деякі інші права на свою особистість.

Щойно ви побачите, як формуються ці права, ви можете помітити, що права людей на самих себе сильно нагадують той набір прав, який ми пов’язуємо з правами власності. Тоді ми могли б сказати, що люди належать самим собі. Так ми не зловживатимемо поняттям «власність». Кожен ліберал вважає, що в нас є певні сильні права на використання, виняткове застосування тощо щодо нас самих і наших тіл. Тож, по суті, усі вони приймають тезу про самовласність, хоча багато хто з них не описують свої переконання в такий спосіб.

У цій історії концепція самовласності мало що дає для виправдання чого-небудь. Це висновок, а не передумова чи фундамент. Ми є власниками себе, але ми можемо бути власниками себе по-різному (точно так само, як ми можемо володіти речами по-різному). Усі ліберали зрештою схвалюють тезу про самовласність, але вони підтримують різні варіанти цієї тези. Це самовсласність за Нозіком, за Бреннаном, за Ролзом, за Македою тощо. Те, що конкретно входить у наш пучок прав власності на себе, частково залежить від основоположних моральних аргументів, якими б вони не були. Концепція самовласності не приведе нас до лібертаріанства. Радше більш ґрунтовні аргументи можуть привести нас до однієї з багатьох лібертаріанських версій самовласності. А можуть і не привести.

Права необхідні нам, щоби жити разом у мирі, злагоді та почутті взаємної поваги. Але права завжди проблематичні.

Наприклад, якщо права власності на зовнішні ресурси забороняють навіть ступити на чужу власність, не зважаючи ні на що, у нас може виникнути ситуація, у якій А змушений голодувати, тому що В скупив всю землю навколо нього, й А тепер не може дістатися до супермаркету. У такий спосіб, кожне функціонуюче суспільство винаходить правила сервітуту.

Подібні випадки створюють проблему для всіх, хто вірить у права, а не тільки для лібертаріанців. Розгляньмо питання свободи слова. Чи містить моє право на свободу слова право протестувати на вулиці в годину пік? А у вашому класі, коли ви навчаєте? А у вашому домі? У будинку президента? Чи включає це право надрукувати мою статтю у вашій газеті? Заглушати своїми криками виступи тих, хто мені не подобаються? Волати «пожежа» під час вистави? Розгляньмо також питання політичної свободи. Чи повинен я мати такі ж шанси впливати на виборчий процес, як будь-хто інший? Чи означає це надання мені рівних фінансових ресурсів? Чи означає це надання мені більшої кількості ресурсів, щоби я міг протистояти харизмі інших? Чи означає це надання мені додаткових голосів? Чи це просто право мати формальну рівність політичної влади? Чи дозволяє свобода преси публікувати державні таємниці? Чи подробиці сексуального життя непублічних людей? Чому ні?

Я думаю, що на багато з цих питань можна відповісти. Однак, на мою думку, права не є основоположними. Радше основоположними є моральні принципи, і вони пояснюють, які конкретно права ми маємо і в якому сенсі, а на ці питання, як і на перераховані вище, потрібно відповідати.

Це сумісно з твердженням, що зміст наших прав значною мірою умовний. Може бути загальне ядро ​​прав, яке повинні поважати всі справедливі суспільства. Сама лиш філософія може сказати нам, що це за ядро ​​і чому. Решту нам треба з’ясувати самостійно — які конкретні способи формалізації прав (окрім ядерної частини) допомагають нам жити разом у мирі та процвітанні? Як люди можуть із повагою жити разом — тобто так, щоби вони сприймали себе з повагою й шанобливо ставилися до інших?

Переклад: Роман Лішнянський