ENGВійна в Україні та капіталізм
Автор: Давіде Марія Де Лука
14 грудня 2024 року
Нещодавно я провів короткий семінар у Болонському університеті на тему: «Україна: Війна пізнього капіталізму?». Я подумав, що було б цікаво представити окремі ключові моменти цього семінару тут. Для тих, хто тут вперше, ось трохи деталей про те, хто я і про що цей простір. Сподіваюся, цей текст вас зацікавить.
Я зробив це фото о 21:00 в середу. На ньому зображений ЦУМ, найшикарніший і наймодніший торговий центр Києва, освітлений різдвяними вогнями під час загальноміського відключення електроенергії. Моя квартира, менш ніж за кілометр від нього, була на той час знеструмлена, як і домівки приблизно 500 000 киян та мільйонів інших українців. Половина з цих людей використовує електрику для опалювання своїх домівок, тож під час відключень вони змушені сидіти в холоді.
Відключення електроенергії відбувалося за розкладом і було заздалегідь запланованим. Після численних російських обстрілів енергосистеми, відключення електроенергії від чотирьох до восьми годин на добу стало нормою в Україні. У прифронтових містах і селах світла ще менше — або немає взагалі — а опалення відсутнє повністю.
ТРЦ має власні генератори та, ймовірно, підключений до системи електропостачання сусідньої станції метро «Театральна». В результаті, як і кілька тисяч інших будівель, він зберігає доступ до електрики навіть під час відключень. Що б не сталося, в умовах загальнонаціонального дефіциту електроенергії та графіків відключень, «Київський Harrods» залишається повністю освітленим.
Багато українських економістів пояснювали мені, що цьому є логічне пояснення, яке криється радше в економічній раціональності, ніж у корупції чи кричущій нерівності. Залишаючись відкритим і привабливим, зі святковими вогнями та розкішними різдвяними вітринами, торговий центр «ЦУМ» та інші елітні магазини на головній вулиці Києва приносять дохід і сплачують податки — кошти, які безпосередньо йдуть на оборону країни.
Відключення електроенергії мають бути егалітарними — але лише до певної міри. Ви можете купити генератори, паливо, якщо маєте на це кошти, або ж, прямо чи опосередковано бути віднесеними урядом до категорії об’єктів критичної інфраструктури. Залишати світло у вітринах зачинених магазинів на головній вулиці вночі може здатися марнотратством в умовах дефіциту енергії. Однак у колах політиків переважає думка, що якщо змусити ЦУМ вимкнути різдвяну ілюмінацію, це може призвести до закриття магазинів і перенесення їх до Дубаю або кудись ще, що позбавить уряд важливих бюджетних надходжень, а іноземні інвестори та партнери, швидше за все, розкритикують такі дії як авторитарну або антиринкову поведінку.
Чим глибше занурюєшся, тим більше розкривається споживацький менталітет і ринкові механізми, які лежать в основі воєнних сил України. Дивовижним чином, і, можливо, без історичного прецеденту, ці механізми стали домінувати в одному з найважливіших аспектів сучасного українського життя: у вирішенні питання про те, кого з чоловіків і жінок відправляти на фронт.
Ви, напевно, вже бачили цю фотографію. Це зображення з маркетингової кампанії одного з найвідоміших військових підрозділів України — Третьої штурмової бригади. Розпочата наприкінці минулого літа, ця кампанія викликала суперечки через представлення жінок як сексуалізованих та невинних; як тих, хто потребує захисту. Але ще більш вражаючим є те, що ця кампанія не була створена армією чи Міністерством оборони, а фінансувалася з приватних джерел і проводилася військовою частиною. Вебсайт, на який вона посилається, є приватним сайтом компанії, яка керує порталом, який Третя штурмова бригада використовує для вербування бійців, збору коштів, публікації відео та інших маркетингових матеріалів. Завдяки пожертвам найбільшої в Україні букмекерської компанії Favbet, бригаді вдалося зняти цілий фільм, який був розповсюджений на Netflix.
Третя штурмова, що входить до складу ультраправого «Азову», є лише найяскравішим прикладом того, як підрозділ успішно розгортає свою маркетингову кампанію. Втім, кожна українська військова частина намагається робити те ж саме з тими ресурсами, які є в їхньому розпорядженні. Як доброволець, ви можете вибрати, до якого підрозділу приєднатися, а як призовник, ви можете подати запит на переведення через офіційний військовий додаток лише кількома дотиками до екрана — нещодавно уряд пообіцяв ще більше спростити цей процес. Таким чином, між українськими військовими частинами існує жорстка конкуренція за залучення найкращих і найбільш підготовлених призовників.
Ринкові механізми впливають не лише на попит, але й на пропозицію в процесі вербування. Чим вища заробітна плата цивільної особи, тим менша ймовірність того, що її буде мобілізовано. У цьому контексті заробітна плата розглядається як показник корисності для економіки та, відповідно, для військових потреб. З певного рівня, податки, які ви сплачуєте, вважаються більш цінними, ніж ваша служба в окопах. Багато хто в парламенті пропонував формалізувати цю практику і зробити її загальноприйнятою, чітко прив’язавши звільнення від мобілізації до заробітної плати, але такі спроби були розкритиковані. Проте, подібна перспектива зовсім не є непопулярною серед еліт та експертів.
Військові частини також змагаються за благодійні пожертви. Українській армії бракує базового обладнання, починаючи від одягу і закінчуючи засобами захисту. Майже кожна бригада в Україні покриває частину своїх потреб коштом волонтерів або іншими шляхами, наприклад з особистих коштів бійців. Гроші потрібні на все: від одягу до палива та оренди житла. Солдатам часто доводиться платити за власне житло, а воно поблизу переповненої лінії фронту коштує недешево.
Мати підрозділ молодих, добре навчених і оснащених за останнім словом техніки пілотів безпілотників вигідно, оскільки вони менше ризикують бути принесеними в жертву як стрільці в окопах. Але шикарна Третя штурмова, з її витонченим вебсайтом, гарним приватним рекрутинговим центром і повністю екіпірованими солдатами, є винятком. Більшість бригад ледве можуть дозволити собі рекламу, зроблену за допомогою Microsoft Paint, тоді як інші значною мірою покладаються на благодійні фонди. Деякі підрозділи не можуть зробити навіть цього, оскільки їм не вистачає людей, щоб розібратися з паперовою роботою, необхідною для отримання пожертв.
Я відвідав такий підрозділ навесні, він розташований поблизу Вовчанська. Там мені розповіли, що лише один солдат у роті старший за їхню техніку — самохідну гаубицю, побудовану в 1976 році у сусідньому Харкові. Більшу частину одягу їм довелося купувати самим, а також збирати кошти на бензин і ремонт автомобілів роти. Військові магазини, які постачають все: від зимових курток до бронежилетів, перетворилися на успішний бізнес в Україні. Люди встановлюють тимчасові магазинчики у наметах на перехрестях доріг і в селах поблизу лінії фронту.
У такій ситуації можна було б очікувати, що держава буде усіма силами вишукувати ресурси, які так відчайдушно потрібні на фронті, до останньої краплі. І це не повністю хибне припущення. Значні економічні скорочення торкнулися всього, чим можна було пожертвувати, причому найбільше постраждав сектор освіти, тоді як непрямі податки були збільшені. Але в усьому іншому уряд продовжує політику економічної війни, яка тісно пов’язана з Вашингтонським консенсусом. Не було широкомасштабної націоналізації, прописки робітників чи нормування споживчих товарів. Уряд навіть спробував розширити програму приватизації та продовжує скорочувати бюрократичну тяганину, або принаймні стверджує, що робить це для того, щоб зробити країну більш привабливою для міжнародних інвесторів.
Це — неолібералізм війни, хоча й сильно субсидований іноземними державами. Уряд був змушений визнати свої невдачі й реформувати податкову систему лише місяць тому. Протягом майже трьох років війни, яку багато хто вважає екзистенційною для країни, він утримував податкові ставки на довоєнному рівні — за винятком майже символічного військового збору у розмірі 1,5%, запровадженого на початку війни.
Економісти Києва та багато інших експертів пояснюють це необхідністю. Подальше підвищення податків, ймовірно, підштовхне значну частину економіки в тінь або за кордон, тим самим підриваючи зусилля щодо отримання доходів. Це може здатися схожим на відому криву Лаффера, але проблема лежить глибше. Справжнє занепокоєння полягає в тому, що за нинішніх національних і особливо міжнародних обмежень це єдиний життєздатний підхід. Навіть у воєнний час Україна не може уникнути впливу глобалізації.
Я набагато менше обізнаний з Росією, порівняно з Україною, але вважаю, що можна провести чимало паралелей. Соціолог Володимир Іщенко обговорював концепцію «військового кейнсіанства» у військових діях Росії, що передбачає реальний перерозподіл багатства між верхівкою та окремими сегментами низів — тими, хто безпосередньо бере участь у «військовій операції» — та їхніми сім’ями. У певному сенсі, можна було б розглядати неоліберальний підхід України до війни як політичну протилежність російському військовому кейнсіанству. Однак я вважаю, що відмінності між цими двома «системами» є радше поверхневими, ніж суттєвими.
Я вважаю, що Ельвіра Набіулліна, голова Центрального банку Росії, та російське вище економічне керівництво відповіли б так само як і київські економісти, на питання про те, як управляти економікою в умовах війни. Ті російські еліти, які виступали за повну мобілізацію суспільства і впровадження тотальної військової економіки, здебільшого залишилися осторонь — принаймні, поки що.
Ключовим аспектом є те, що і Росія, і Україна діють в умовах частково спільних обмежень і контекстів. Хоча Росія залишається менш залежною від транснаціональних співпраць і набагато більш авторитарною, що дозволяє їй мати більше свободи у втручанні в економіку і суспільство, її військові зусилля залишаються глибоко «маркетизованими» і «приватизованими». Як і Україна, Росія прагне мінімізувати вплив війни на цивільне населення, особливо на тих, хто вважається економічно активним і продуктивним. Навіть якщо Путін називає війну екзистенційною і цивілізаційною, спрямованою проти колективного Заходу, світло в московському ЦУМі, як і в його київському аналогу, повинно горіти.
Крім того, в Росії ми стали свідками найвищого прикладу приватизації всього під час бунту приватної військової компанії Пригожина, який нахабно кинув виклик монополії держави на насильство. Хоча ця подія була радше символічною, ніж передвісником подальших заколотів, вона залишається потужним і вражаючим прикладом.
Пізній капіталізм визначається по-різному, але останнім часом він став означати економічну систему сучасного розвиненого світу, що характеризується міжнародною економічною інтеграцією, великими корпораціями, приватизацією та споживацьким світоглядом. Війна в епоху пізнього капіталізму — це війна, яка відображає ці економічні та суспільні реалії. Це конфлікт, де ринкові сили обмежують частку економіки, яка може бути мобілізована на військові потреби, диктуючи значну частину розподілу ресурсів як в тилу, так і, часто, на фронті.
Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну є першим конфліктом у своєму роді. Ніколи раніше дві розвинені нації не боролися з такою силою. Це не колоніальна експедиція проти бунтівного ополчення; скоріше, це справжній конфлікт між двома квазірівними левіафанами. Давно ми не бачили такого зіткнення титанів. Востаннє ми були свідками чогось подібного, коли імперські та тоталітарні держави першої половини XX століття вели війни, масштабні битви між життям і смертю, мобілізуючи цілі народи. Результатом цього стали руйнування великих масштабів, небачених ні до, ні після. На противагу цьому, неоліберальні, пізньокапіталістичні суспільства, коли вперше зіткнулися з рівними собі, вели війну настільки обмежено, наскільки могли, і воювали, не відриваючи очей від фондового ринку. Принаймні в цьому ми не можемо їх звинувачувати.
Переклад: Софія Панченко