Війна в Україні та капіталізм

Автор: Давіде Марія Де Лука

14 грудня 2024 року

Нещодавно я провів короткий семінар у Болонському університеті на тему: «Україна: Війна пізнього капіталізму?». Я подумав, що було б цікаво представити окремі ключові моменти цього семінару тут. Для тих, хто тут вперше, ось трохи деталей про те, хто я і про що цей простір. Сподіваюся, цей текст вас зацікавить.

ТРЦ «ЦУМ» на Хрещатику, Київ (Фото: DMD)

Я зробив це фото о 21:00 в середу. На ньому зображений ЦУМ, найшикарніший і наймодніший торговий центр Києва, освітлений різдвяними вогнями під час загальноміського відключення електроенергії. Моя квартира, менш ніж за кілометр від нього, була на той час знеструмлена, як і домівки приблизно 500 000 киян та мільйонів інших українців. Половина з цих людей використовує електрику для опалювання своїх домівок, тож під час відключень вони змушені сидіти в холоді.

Відключення електроенергії відбувалося за розкладом і було заздалегідь запланованим. Після численних російських обстрілів енергосистеми, відключення електроенергії від чотирьох до восьми годин на добу стало нормою в Україні. У прифронтових містах і селах світла ще менше — або немає взагалі — а опалення відсутнє повністю.

ТРЦ має власні генератори та, ймовірно, підключений до системи електропостачання сусідньої станції метро «Театральна». В результаті, як і кілька тисяч інших будівель, він зберігає доступ до електрики навіть під час відключень. Що б не сталося, в умовах загальнонаціонального дефіциту електроенергії та графіків відключень, «Київський Harrods» залишається повністю освітленим.

Багато українських економістів пояснювали мені, що цьому є логічне пояснення, яке криється радше в економічній раціональності, ніж у корупції чи кричущій нерівності. Залишаючись відкритим і привабливим, зі святковими вогнями та розкішними різдвяними вітринами, торговий центр «ЦУМ» та інші елітні магазини на головній вулиці Києва приносять дохід і сплачують податки — кошти, які безпосередньо йдуть на оборону країни.

Відключення електроенергії мають бути егалітарними — але лише до певної міри. Ви можете купити генератори, паливо, якщо маєте на це кошти, або ж, прямо чи опосередковано бути віднесеними урядом до категорії об’єктів критичної інфраструктури. Залишати світло у вітринах зачинених магазинів на головній вулиці вночі може здатися марнотратством в умовах дефіциту енергії. Однак у колах політиків переважає думка, що якщо змусити ЦУМ вимкнути різдвяну ілюмінацію, це може призвести до закриття магазинів і перенесення їх до Дубаю або кудись ще, що позбавить уряд важливих бюджетних надходжень, а іноземні інвестори та партнери, швидше за все, розкритикують такі дії як авторитарну або антиринкову поведінку.

Чим глибше занурюєшся, тим більше розкривається споживацький менталітет і ринкові механізми, які лежать в основі воєнних сил України. Дивовижним чином, і, можливо, без історичного прецеденту, ці механізми стали домінувати в одному з найважливіших аспектів сучасного українського життя: у вирішенні питання про те, кого з чоловіків і жінок відправляти на фронт.

Військова реклама в Києві (Фото: DMD)

Ви, напевно, вже бачили цю фотографію. Це зображення з маркетингової кампанії одного з найвідоміших військових підрозділів України — Третьої штурмової бригади. Розпочата наприкінці минулого літа, ця кампанія викликала суперечки через представлення жінок як сексуалізованих та невинних; як тих, хто потребує захисту. Але ще більш вражаючим є те, що ця кампанія не була створена армією чи Міністерством оборони, а фінансувалася з приватних джерел і проводилася військовою частиною. Вебсайт, на який вона посилається, є приватним сайтом компанії, яка керує порталом, який Третя штурмова бригада використовує для вербування бійців, збору коштів, публікації відео та інших маркетингових матеріалів. Завдяки пожертвам найбільшої в Україні букмекерської компанії Favbet, бригаді вдалося зняти цілий фільм, який був розповсюджений на Netflix.

Третя штурмова, що входить до складу ультраправого «Азову», є лише найяскравішим прикладом того, як підрозділ успішно розгортає свою маркетингову кампанію. Втім, кожна українська військова частина намагається робити те ж саме з тими ресурсами, які є в їхньому розпорядженні. Як доброволець, ви можете вибрати, до якого підрозділу приєднатися, а як призовник, ви можете подати запит на переведення через офіційний військовий додаток лише кількома дотиками до екрана — нещодавно уряд пообіцяв ще більше спростити цей процес. Таким чином, між українськими військовими частинами існує жорстка конкуренція за залучення найкращих і найбільш підготовлених призовників.

Ринкові механізми впливають не лише на попит, але й на пропозицію в процесі вербування. Чим вища заробітна плата цивільної особи, тим менша ймовірність того, що її буде мобілізовано. У цьому контексті заробітна плата розглядається як показник корисності для економіки та, відповідно, для військових потреб. З певного рівня, податки, які ви сплачуєте, вважаються більш цінними, ніж ваша служба в окопах. Багато хто в парламенті пропонував формалізувати цю практику і зробити її загальноприйнятою, чітко прив’язавши звільнення від мобілізації до заробітної плати, але такі спроби були розкритиковані. Проте, подібна перспектива зовсім не є непопулярною серед еліт та експертів.

Військові частини також змагаються за благодійні пожертви. Українській армії бракує базового обладнання, починаючи від одягу і закінчуючи засобами захисту. Майже кожна бригада в Україні покриває частину своїх потреб коштом волонтерів або іншими шляхами, наприклад з особистих коштів бійців. Гроші потрібні на все: від одягу до палива та оренди житла. Солдатам часто доводиться платити за власне житло, а воно поблизу переповненої лінії фронту коштує недешево.

Мати підрозділ молодих, добре навчених і оснащених за останнім словом техніки пілотів безпілотників вигідно, оскільки вони менше ризикують бути принесеними в жертву як стрільці в окопах. Але шикарна Третя штурмова, з її витонченим вебсайтом, гарним приватним рекрутинговим центром і повністю екіпірованими солдатами, є винятком. Більшість бригад ледве можуть дозволити собі рекламу, зроблену за допомогою Microsoft Paint, тоді як інші значною мірою покладаються на благодійні фонди. Деякі підрозділи не можуть зробити навіть цього, оскільки їм не вистачає людей, щоб розібратися з паперовою роботою, необхідною для отримання пожертв.

Я відвідав такий підрозділ навесні, він розташований поблизу Вовчанська. Там мені розповіли, що лише один солдат у роті старший за їхню техніку — самохідну гаубицю, побудовану в 1976 році у сусідньому Харкові. Більшу частину одягу їм довелося купувати самим, а також збирати кошти на бензин і ремонт автомобілів роти. Військові магазини, які постачають все: від зимових курток до бронежилетів, перетворилися на успішний бізнес в Україні. Люди встановлюють тимчасові магазинчики у наметах на перехрестях доріг і в селах поблизу лінії фронту.

Наметові магазини військового спорядження в Куп’янську, Харківська область (Фото: DMD)

У такій ситуації можна було б очікувати, що держава буде усіма силами вишукувати ресурси, які так відчайдушно потрібні на фронті, до останньої краплі. І це не повністю хибне припущення. Значні економічні скорочення торкнулися всього, чим можна було пожертвувати, причому найбільше постраждав сектор освіти, тоді як непрямі податки були збільшені. Але в усьому іншому уряд продовжує політику економічної війни, яка тісно пов’язана з Вашингтонським консенсусом. Не було широкомасштабної націоналізації, прописки робітників чи нормування споживчих товарів. Уряд навіть спробував розширити програму приватизації та продовжує скорочувати бюрократичну тяганину, або принаймні стверджує, що робить це для того, щоб зробити країну більш привабливою для міжнародних інвесторів.

Це — неолібералізм війни, хоча й сильно субсидований іноземними державами. Уряд був змушений визнати свої невдачі й реформувати податкову систему лише місяць тому. Протягом майже трьох років війни, яку багато хто вважає екзистенційною для країни, він утримував податкові ставки на довоєнному рівні — за винятком майже символічного військового збору у розмірі 1,5%, запровадженого на початку війни.

Економісти Києва та багато інших експертів пояснюють це необхідністю. Подальше підвищення податків, ймовірно, підштовхне значну частину економіки в тінь або за кордон, тим самим підриваючи зусилля щодо отримання доходів. Це може здатися схожим на відому криву Лаффера, але проблема лежить глибше. Справжнє занепокоєння полягає в тому, що за нинішніх національних і особливо міжнародних обмежень це єдиний життєздатний підхід. Навіть у воєнний час Україна не може уникнути впливу глобалізації.

Я набагато менше обізнаний з Росією, порівняно з Україною, але вважаю, що можна провести чимало паралелей. Соціолог Володимир Іщенко обговорював концепцію «військового кейнсіанства» у військових діях Росії, що передбачає реальний перерозподіл багатства між верхівкою та окремими сегментами низів — тими, хто безпосередньо бере участь у «військовій операції» — та їхніми сім’ями. У певному сенсі, можна було б розглядати неоліберальний підхід України до війни як політичну протилежність російському військовому кейнсіанству. Однак я вважаю, що відмінності між цими двома «системами» є радше поверхневими, ніж суттєвими.

Я вважаю, що Ельвіра Набіулліна, голова Центрального банку Росії, та російське вище економічне керівництво відповіли б так само як і київські економісти, на питання про те, як управляти економікою в умовах війни. Ті російські еліти, які виступали за повну мобілізацію суспільства і впровадження тотальної військової економіки, здебільшого залишилися осторонь — принаймні, поки що.

Ключовим аспектом є те, що і Росія, і Україна діють в умовах частково спільних обмежень і контекстів. Хоча Росія залишається менш залежною від транснаціональних співпраць і набагато більш авторитарною, що дозволяє їй мати більше свободи у втручанні в економіку і суспільство, її військові зусилля залишаються глибоко «маркетизованими» і «приватизованими». Як і Україна, Росія прагне мінімізувати вплив війни на цивільне населення, особливо на тих, хто вважається економічно активним і продуктивним. Навіть якщо Путін називає війну екзистенційною і цивілізаційною, спрямованою проти колективного Заходу, світло в московському ЦУМі, як і в його київському аналогу, повинно горіти.

Крім того, в Росії ми стали свідками найвищого прикладу приватизації всього під час бунту приватної військової компанії Пригожина, який нахабно кинув виклик монополії держави на насильство. Хоча ця подія була радше символічною, ніж передвісником подальших заколотів, вона залишається потужним і вражаючим прикладом.

Пізній капіталізм визначається по-різному, але останнім часом він став означати економічну систему сучасного розвиненого світу, що характеризується міжнародною економічною інтеграцією, великими корпораціями, приватизацією та споживацьким світоглядом. Війна в епоху пізнього капіталізму — це війна, яка відображає ці економічні та суспільні реалії. Це конфлікт, де ринкові сили обмежують частку економіки, яка може бути мобілізована на військові потреби, диктуючи значну частину розподілу ресурсів як в тилу, так і, часто, на фронті.

Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну є першим конфліктом у своєму роді. Ніколи раніше дві розвинені нації не боролися з такою силою. Це не колоніальна експедиція проти бунтівного ополчення; скоріше, це справжній конфлікт між двома квазірівними левіафанами. Давно ми не бачили такого зіткнення титанів. Востаннє ми були свідками чогось подібного, коли імперські та тоталітарні держави першої половини XX століття вели війни, масштабні битви між життям і смертю, мобілізуючи цілі народи. Результатом цього стали руйнування великих масштабів, небачених ні до, ні після. На противагу цьому, неоліберальні, пізньокапіталістичні суспільства, коли вперше зіткнулися з рівними собі, вели війну настільки обмежено, наскільки могли, і воювали, не відриваючи очей від фондового ринку. Принаймні в цьому ми не можемо їх звинувачувати.

Переклад: Софія Панченко

0:00 / 0:00
Голокост та історики

Ральф Райко

(Вперше опубліковано під назвою «Табу проти правди: Голокост та історики», «Свобода», вересень 1989 року).

 

Оригінал за посиланням

 

«Мовити істину владі» не так легко, коли ти підтримуєш цю владу. Можливо, саме тому так мало західних істориків охочих розповісти правду про державні злочини протягом цього століття.  

Останній випуск московських новин повідомив про знахідку масового поховання в Куропаті, поблизу Мінська, двома істориками-археологами. [1] Спершу науковці оцінили кількість жертв у близько 102.000, число, що пізніше було переглянуто та виправлено на 250 — 300.000. [2] З інтерв’ю зі старшими мешканцями села було виявлено, що, у період з 1937 до червня 1941, коли вторглися німці, вбивства ніколи не закінчувалися. «Протягом п’яти років ми не могли спати ночами через усю цю стрілянину», говорить один зі свідків.

 

Згодом у березні, радянська комісія нарешті визнала, що масове поховання в Биківні, за Києвом, було результатом роботи секретних сталінських служб, а не нацистів, як стверджувалося раніше. За неофіційними даними, в Биківні було вбито близько 200-300.000 людей. [3]

 

Ці могильники являють собою лише малу частку людських жертв, які еліти революційного марксизму принесли заради свого ідеологічного фетишу. Скільки загинуло під самим лише Сталіном, від розстрілів, штучного голоду, та концентраційних таборів лишається невідомим. Публікуючись в московському журналі, радянсько-маркситський дисидент Рой Медвєдєв зазначав кількість близько 20 мільйонів, число, яке радяніст Стівен Ф. Коген вважає значним применшенням. [4]  Підрахунки Роберта Конквеста сягають чисел між 20-тьма та 30-тьма мільйонами, якщо не більше [5], тоді як Антон Антонов-Овсієнко припускає близько 41 мільйон смертей у період з 1930 та 1941. [6]

 

За загальним переконанням, більшість жертв було замордовано ще до того, як Сполучені Штати та Велика Британія прийняли Радянський Союз як свого союзника, у червні 1941 року. Проте на той час свідчення про щонайменше занадто масові комуністичні вбивства були доступні кожному, хто був готовий їх слухати.

 

Якщо гласність триватиме і вся правда про епоху Леніна і Сталіна вийде назовні, освічена громадськість на Заході буде змушена переглянути деякі зі своїх найбільш усталених поглядів. З іншого боку, симпатики сталінізму, такі як Ліліан Геллман, Фріда Кірхвей і Оуен Латтимор, можливо, не будуть возвеличуватися так сильно, як раніше. Що ще важливіше, доведеться переосмислити, що означала для британського і американського урядів дружба з радянською росією під час Другої світової війни і всебічні похвали на адресу її вождя. Ця війна неминуче втратить частину своєї слави первозданно чистого хрестового походу, очолюваного великими героями Вінстоном Черчиллем і Франкліном Д. Рузвельтом. Так само неминуче з’являться порівняння з Голокостом.

 

«Суперечка істориків»

 

Подібні порівняння опинилися в центрі бурхливої полеміки у Федеративній Республіці Німеччина, яка отримала назву Historikerstreit, або суперечка істориків, і тепер стала міжнародною сенсацією. Вона спалахнула насамперед через роботу Ернста Нольте з Вільного університету Берліну, автора широко відомої книги «Три обличчя фашизму», опублікованої в США в 1966 році. У кількох важливих есеях великої книги «Громадянська війна в Європі, 1917-1945», опублікованій у 1987 році, а також у томі відповідей своїм критикам, [7] Нольте відмовився трактувати нацистські масові вбивства євреїв у загальноприйнятій манері.

 

«Ці могили представляють невелику частину людських жертв, які еліта революційних марксистів принесла в жертву своєму ідеологічному фетишу».

Він відмовився розглядати Голокост метафізично, як унікальний об’єкт зла, що існував у невеликому відрізку історії, у майже ідеальному вакуумі, маючи щонайбільше ідеологічні зв’язки з расистською та соціал-дарвіністською думкою попереднього століття. Натомість, не заперечуючи важливості ідеології, він спробував вписати Голокост у контекст історії Європи перших десятиліть 20-го століття. Його метою жодним чином не було виправдати масові вбивства євреїв чи применшити провину нацистів за цей жахливий злочин. Але він наполягав на тому, що це масове вбивство не повинно призвести до того, що ми забудемо про інші, особливо про ті, які можуть бути з ним пов’язані.

 

Коротко кажучи, теза Нольте полягає в тому, що саме комуністи принесли в сучасну Європу жахливий досвід і страхітливу загрозу вбивства цивільного населення у величезних масштабах, маючи на увазі знищення цілих категорій людей. (Один старий більшовик, Зінов’єв, ще в 1918 році відкрито говорив про необхідність знищення 10 000 000 жителів росії). Роками та десятиліттями після російської революції середній та вищий класи, католики та інші європейці добре усвідомлювали цей факт, оскільки саме для них ця загроза була надто реальною. Це пояснює люту ненависть, яку католики, консерватори, фашисти і навіть соціал-демократи виявляли до внутрішніх комуністів різних європейських країн.

 

Теза Нольте розвивається далі: ті, хто став нацистською елітою, були добре поінформовані про події в росії через білих росіян та балтійських німецьких емігрантів (які навіть перебільшували масштаби перших, ленінських, звірств). У їхній свідомості, як і у свідомості правих загалом, дії більшовиків ірраціонально дорівнювали діям євреїв, чому сприяла наявність великої їх частки серед перших більшовицьких лідерів. (Схильні до антисемітизму від самого початку, праві ігнорували той факт, що, як зазначає Нольте, серед меншовиків ця частка була вищою, і, звичайно, переважна більшість європейських євреїв ніколи не були комуністами). Подібне, ідеологічно санкціоноване витіснення, однак, відбувалося і серед самих комуністів: після вбивства Урицького та замаху на Леніна есерами, наприклад, були страчені сотні «буржуазних» заручників.

 

Комуністи не переставали наголошувати, що всі їхні вороги є інструментами єдиної змови «світової буржуазії».

 

Факти, що стосуються українського штучного Голодомору початку 1930-х років і сталінського ГУЛАГу, також були в загальних рисах відомі в європейських правих колах. У результаті Нольте приходить до висновку, що «ГУЛАГ з’явився раніше, ніж Освенцим». Якби не те, що сталося в радянській росії, європейський фашизм, особливо нацизм і нацистське масове вбивство євреїв, швидше за все, не стали б тим, чим вони врешті-решт стали. 

 

Напад на Нольте

 

Попередні роботи Нольте з історії соціалізму навряд чи могли зробити його персоною грата серед лівих інтелектуалів у його власній країні. Серед іншого, він підкреслював архаїчний, реакційний характер марксизму та антисемітизм багатьох ранніх соціалістів, а також посилався на «ліберальний капіталізм» або «економічну свободу», а не на соціалізм, як на «справжню і модернізуючу революцію».

 

Атаку на Нольте розпочав лівий філософ Юрґен Габермас, який мав претензії не до історіографії Нольте — його есеї показують, що Габермас не в змозі судити про це — а до того, що він вважав ідеологічними висновками. Габермас також обрав своєю мішенню кількох інших німецьких істориків і додав до обвинувачення інші пункти, як-от план створення музеїв німецької історії у Західному Берліні та Бонні. Але Нольте і його дисертація продовжували залишатися в центрі уваги Historikerstreit. Його звинувачували в «історизації» та «релятивізації» Голокосту і докоряли за те, що він ставив під сумнів його «унікальність».

 

Кілька відомих істориків у Федеративній Республіці, а потім і у Великій Британії та Америці приєдналися до полювання, радісно вхопившись за деякі менш вдалі висловлювання Нольте та слабші другорядні моменти. У Берліні радикали підпалили його машину; в Оксфорді Коледж Вольфсона відкликав запрошення прочитати лекцію після тиску, так само як велика німецька організація, що надає дослідницькі гранти, під тиском Ізраїлю скасувала зобов’язання перед Нольте. В американській пресі необізнані редактори, яким байдуже, тепер регулярно дозволяють представляти Нольте як апологета нацизму.

 

Не можна сказати, що Нольте продемонстрував істинність своєї тези — його досягнення полягає радше в тому, що він вказав на важливі теми, які потребують подальших досліджень, — і його виклад є в деяких аспектах недосконалим. Але все ж таки можна задатися питанням, що є в його основному викладі, що виправдовує таку несамовитість. Порівняння між нацистськими та радянськими звірствами часто проводили поважні науковці. Роберт Конквест, скажімо, стверджує, що

 

Для росіян — і, безумовно, правильно, що це має стати правдою для всього світу — Колима [одна з частин ГУЛАГу] є словом жаху, цілком порівнянним з Освенцимом … там справді загинуло близько трьох мільйонів людей, цифра, що цілком відповідає кількості жертв Остаточного Вирішення [9]

 

Інші продовжують відстоювати причинно-наслідковий зв’язок. Пол Джонсон стверджує, що важливі елементи радянської системи таборів примусової праці були скопійовані нацистами, і вказує на зв’язок між українським Голодомором і Голокостом:

 

Система таборів була імпортована нацистами з росії…. Подібно до того, як звірства в Роемі підштовхнули Сталіна до наслідування, так і масштаби його масових звірств надихнули Гітлера у його воєнних планах змінити всю демографію Східної Європи… “Остаточне вирішення” Гітлером єврейської проблеми мало витоки не лише у його власному гарячковому розумі, але й у колективізації радянського селянства [10]

 

Нік Еберстадт, експерт з радянської демографії, робить висновок, що «Радянський Союз є не лише первісною державою-вбивцею, але й чудовим прикладом для іншої такої ж». [11] Що стосується тенденції серед європейських правих після 1917 року ототожнювати більшовицький режим з євреями, то доказам цього немає ліку. [12] Дійсно, це була надзвичайно трагічна помилка, до якої причетні навіть багато хто за межами правих кіл. У 1920 році, після візиту до Росії, Бертран Рассел написав леді Оттоліні Морель:

 

Більшовизм — це закрита тиранічна бюрократія, зі шпигунською системою, більш витонченою і страшнішою за царську, і такою ж нахабною і бездушною аристократією, що складається з американізованих євреїв. [13]

 

Але, незважаючи на існування наукового середовища, що підтримує позицію Нольте, він залишається в утиску на своїй батьківщині, і лише окремі люди, такі як Йоахім Фест, стають на його захист. Якщо останні англомовні публікації є достовірним свідченням, його становище не покращиться, коли суперечка пошириться на інші країни.

 

Чому небеса не затьмарилися?

 

Свіжа робота Арно Дж. Майєра з Прінстона «Чому небеса не затьмарилися? [14] є певною мірою інформативною; [15] однак, перш за все, вона є чудовою ілюстрацією того, чому робота Нольте була так необхідна.

 

Ми можемо залишити осторонь підхід Майєра до витоків «юдоциду» (як він його називає), який є «функціоналістським», а не «інтенціоналістським», кажучи сучасним жаргоном, і який спровокував жорстоку рецензію. [16] Тут доречним є його представлення вбивств європейських євреїв як наслідку лютої ненависті до «жидо-більшовизму», яка нібито пронизала все німецьке та європейське «буржуазне» суспільство після 1917 року, досягнувши своєї кульмінації в нацистському русі та уряді. Такий підхід підтримує тезу Нольте.

 

Проблема, однак, полягає в тому, що Майєр не пропонує жодних реальних підстав для лютої ненависті, яку так багато хто плекав до більшовизму, окрім загрози, яку більшовизм абстрактно становив для їхніх вузьких і ретроградних «класових інтересів». Практично єдиним великим радянським звірством, про яке хоча б згадується на 449 сторінках тексту (дивним і непростимим чином немає жодних приміток) [17], є депортація близько 400 000 євреїв з територій, анексованих після пакту Гітлера-Сталіна. Однак і тут Майєр поспішає запевнити нас, що ця політика «не була специфічно антисемітською і не перешкоджала асимільованим і секуляризованим євреям продовжувати займати важливі посади в громадянському і політичному суспільстві … непропорційно велика кількість євреїв зайняли посади в таємній поліції і стали політичними комісарами в збройних силах». Що ж, Мазаль тов.

 

Страх і ненависть до комунізму, які, наприклад, відчували поляки, угорці та румуни у міжвоєнний період, і які рішуче підтримувалися їхніми національними церквами, Майєр кваліфікує як «одержимість». Для Майєра страх перед комунізмом завжди є «нав’язливим» і обмежується «правлячими класами», жертвами антибільшовицької «демонології». Але звернення до клінічних і богословських термінів не замінює історичного розуміння, а виклад Майєра — радянський комунізм з пропущеними вбивствами — перешкоджає такому розумінню.

 

Розглянемо випадок Клеменса Августа графа фон Галена, архієпископа Мюнстера.

 

Як зазначає Майєр, Гален очолив католицьких єпископів Німеччини в 1941 році, публічно протестуючи проти нацистської політики вбивства психічно хворих. Протест був чітко спланований і виявився успішним: Гітлер призупинив вбивства. Проте, як зазначає далі Майєр, архієпископ Гален (на жаль) «освятив» війну проти радянської росії. Чому?

 

Наведу ще один приклад: адмірал Хорті, регент Угорщини, був противником вбивства євреїв і намагався, в межах своїх обмежених можливостей, врятувати євреїв Будапешта. Проте він продовжував вести свої війська проти Радянського Союзу і на боці німців ще довго після того, як майбутня поразка була очевидною. Чому? Чи можливо, що в обох випадках попередня кривава історія радянського комунізму мала щось спільне з їхнім ставленням? У переказі Майєра злочини хрестоносців у Єрусалимі 1096 року є важливою частиною історії, але не злочини більшовиків у 1920-30-х роках.

 

Твердження про радянські злочини справді з’являються в книзі Майєра. Але вони вкладаються в уста Гітлера і Геббельса без жодних коментарів з боку Майєра, що свідчить про їхній «фанатичний» і «одержимий» характер, наприклад, «фюрер просторікував про те, що більшовизм загруз у крові глибше, ніж царизм» (насправді, твердження Гітлера тут навряд чи можна назвати вартим дискусії).

 

Насправді, схоже на те, що Майєр просто не вірить у те, що кількість жертв радянського режиму хоч трохи близька до десятків мільйонів. Він пише, наприклад, про «залізний зв’язок між абсолютною війною і масштабними політичними вбивствами у Східній Європі». Але більшість масштабних сталінських політичних вбивств сталися, коли Радянський Союз перебував у стані миру. Масштабні потрясіння з терором і масовими вбивствами, що супроводжували радянську історію в 1920-30-х роках, Майєр називає майже неймовірно нейтральним терміном «загальна трансформація політичного і громадянського суспільства». Іншими словами, Майєр наводить усі докази того, що український Голодомор, Великий терор і ГУЛАГ є «ревізіоністськими». Це той аспект книги Майєра, на який рецензенти у провідній пресі були зобов’язані звернути увагу, але не зробили цього.

 

Майєр не терпить припущень, що під час Другої світової війни та після неї проти німців могли бути скоєні великі злочини. Тут він приєднується до переважної більшості своїх сучасників, як професійних, так і непрофесійних, а також до самого Нюрнберзького трибуналу.

 

Табуйовані воєнні злочини союзників

 

Якщо радянські масові звірства створюють історичний контекст для нацистських злочинів, то це так само стосується низки злочинів, які мало хто, як у Федеративній Республіці, так і за її межами, здається, бажає виносити на обговорення: злочинів, скоєних, спланованих або узгоджених із західними союзниками.

 

Йдеться, насамперед, про політику терористичних бомбардувань міст Німеччини, розпочату британцями у 1942 році. Головний помічник міністра військово-повітряного міністерства пізніше вихвалявся британською ініціативою масового знищення цивільного населення з повітря. [18] Загалом, авіація Королівських ВПС і ВПС США вбила близько 600 000 німецьких цивільних осіб, [19] смерть яких британський військовий історик, генерал-майор Дж.Ф.К. Фуллер влучно охарактеризував як «жахливу різанину, яка зганьбила б Аттілу». [20] Нещодавно британський військовий історик зробив висновок: «Ціна наступу бомбардувальників у вигляді життів, скарбів і моральної переваги над ворогом трагічно перевищила результати, яких вони досягли». [21]

 

Запланованим, але зірваним звірством союзників був план Моргентау, розроблений міністром фінансів США Генрі Моргентау і затверджений Рузвельтом і Черчіллем на Другій Квебекській конференції у вересні 1944 року. План мав на меті перетворити повоєнну Німеччину на сільськогосподарську та скотарську країну, нездатну вести війну, оскільки в ній не було б промисловості. Навіть вугільні шахти Руру мали бути затоплені. Звичайно, в процесі цього загинули б десятки мільйонів німців. Божевілля, притаманне цьому плану, дуже швидко змусило інших радників Рузвельта натиснути на нього, щоб він відмовився від нього, але не раніше, ніж він став надбанням громадськості (оскільки відмова від нього не відбулася).

 

Після політики «беззастережної капітуляції», оголошеної на початку 1943 року, план Моргентау розпалив нацистську лють. «Геббельс і підконтрольна йому нацистська преса святкували перемогу…» «Рузвельт і Черчілль погоджуються у Квебеку на план вбивства євреїв» і «Подробиці диявольського плану знищення: Моргентау — речник світового юдаїзму». [22]

Є ще два інших масових злочини за участю урядів союзників, які заслуговують на згадку (обмежимося європейським театром військових дій). Сьогодні досить добре відомо, що після закінчення війни британські та американські політичні та військові лідери керували примусовою репатріацією сотень тисяч радянських підданих (і капітуляцією деяких з них, наприклад, козаків, які ніколи не були підданими радянської держави). Багатьох було страчено, більшість потрапили до ГУЛАГу. Солженіцин мав гіркі слова на адресу західних лідерів, які передали Сталіну залишки російської визвольної армії Власова:

 

У своїх країнах Рузвельт і Черчилль вшановуються як втілення державницької мудрості. Для нас, у наших російських тюремних розмовах, їхня послідовна недалекоглядність і дурість виділялася як дивовижно очевидна … який військовий чи політичний сенс був у тому, що вони здали на знищення від рук Сталіна сотні тисяч озброєних радянських громадян, які були сповнені рішучості не здаватися? [23]

 

Про Вінстона Черчилля Олександр Солженіцин писав наступне:

 

Він передав радянському командуванню казацький корпус чисельністю 90 000 чоловік. Разом з ними він також передав багато возів зі старими, жінками та дітьми…. Цей великий герой, пам’ятники якому з часом покриють всю Англію, наказав, щоб їх теж здали в полон на смерть. [24]

 

Великим злочином, який сьогодні практично забутий, було примусове виселення, починаючи з 1945 року, німців з їхніх багатовікових батьківщин у Східній Пруссії, Померанії, Сілезії, Судетській області та інших регіонах. Близько 16 мільйонів осіб були переміщені, близько 2 мільйонів з них загинули в цьому процесі. [25] Це факт, який, як сухо зауважує американський правознавець Альфред де Заяс, «якимось чином вислизнув від уваги, на яку він заслуговує». [26] Хоча безпосередніми винуватцями були, головним чином, радянська влада, поляки та чехи (останні на чолі з відомим демократом і гуманістом Едуардом Бенешем), британські та американські лідери на ранньому етапі санкціонували принцип вигнання німців і таким чином підготували підґрунтя для того, що сталося наприкінці війни. Енн О’Хара МакКормік, кореспондентка «Нью-Йорк Таймс», яка була свідком виселення німців, писала про це в 1946 році:

 

Масштаби цього переселення та умови, в яких воно відбувається, не мають прецеденту в історії. Ніхто, хто бачив його жахи на власні очі, не може сумніватися, що це злочин проти людяності, за який історія вимагатиме страшної відплати.

 

Маккормік додав: «Ми поділяємо відповідальність за жахіття, які можна порівняти лише з нацистською жорстокістю». [27]

 

Притягнення до відповідальності всіх державних терористів

 

Сьогодні у Федеративній Республіці згадка про будь-який з цих злочинів союзників — або навіть радянських злочинів — нарівні з нацистськими означає накликати на себе нищівні звинувачення у спробі Aufrechnen — нівелювання або зрівноважування. Це означає, що хтось намагається якимось чином зменшити невмирущу провину нацистів за Голокост, вказуючи на провину інших урядів за інші злочини. Мені здається, що це дуже викривлена перспектива.

 

Всі масові вбивці — всі державні терористи великого масштабу, незалежно від їхньої етнічної приналежності чи етнічної приналежності їхніх жертв — повинні постати перед судом історії. Неприпустимо випускати когось із них з рук, навіть якщо діяння інших можна охарактеризувати як унікальні у своєму нахабному прийнятті зла і своєму огидному жаху. Як сказав лорд Актон, історик повинен бути таким собі вішальним суддею, бо музою історії є не Кліо, а Радамант, месник за невинну кров.

 

В Америці був час, коли відомі письменники вважали своїм обов’язком нагадувати співгромадянам про злочинні дії свого уряду, навіть проти німців. Так, відважний радикал Дуайт Макдональд засуджував повітряну війну проти німецького цивільного населення під час самої війни. [28] З іншого боку спектру, шанований консервативний журналіст Вільям Генрі Чемберлен у книзі, виданій Генрі Реджері, розкритикував геноцидний план Моргентау і назвав вигнання східних німців «однією з найбільш варварських акцій в європейській історії». [29]

 

Сьогодні єдиним виданням, яке, здається, переймається цими старими кривдами, є «Spectator» (той, що справжній, звісно), який, до того ж, є найкраще відредагованим політичним журналом англійською мовою. «Spectator» публікує статті британських письменників, які з честю зізнаються в тому, що їм соромно дивитися на те, що залишилося від великих міст Німеччини, колись прославлених в анналах науки і мистецтва. Інші автори вказували на значення втрати старого німецького населення регіону, який сьогодні знову модно називати Mitteleuropa. Нещодавно про це написав угорський письменник Г.М. Тамаш,

 

Євреїв убивали і оплакували…. Але хто оплакував німців? Хто відчуває провину за мільйони вигнаних з Сілезії, Моравії та Поволжя, вбитих під час довгого шляху, заморених голодом, кинутих у табори, зґвалтованих, заляканих, принижених… Хто наважився згадати, що вигнання німців зробило комуністичні партії досить популярними в 1940-х роках? Кого обурює, що нечисленні німці, які залишилися, чиї предки будували наші собори, монастирі, університети і вокзали, сьогодні не можуть мати початкової школи рідною мовою? Світ очікує, що Німеччина та Австрія «примиряться» зі своїм минулим. Але ніхто не закликає нас, поляків, чехів та угорців, зробити те саме. Темна таємниця Східної Європи залишається таємницею. Було знищено всесвіт культури. [30]

 

Ще більш прикметно, що Оберон Во звернув увагу на палку підтримку, яку британські лідери надавали нігерійським генералам під час громадянської війни (1967-70), в той час, «коли Міжнародний Червоний Хрест запевняв нас, що 10 000 біафранців щодня вмирають від голоду», стаючи жертвами свідомої, прорахованої політики. [31] Його спостереження було пророцтвом різанини на площі Тяньаньмень і майже повсюдної страти китайських лідерів; воно було промовистим.

 

Насправді, як радянські, так і нацистські масові вбивства слід розглядати в ширшому контексті. Так само, як навряд чи нацистська расистська ідеологія сама по собі може пояснити вбивство євреїв — і багатьох інших — так само ленінського аморалізму, ймовірно, недостатньо для пояснення більшовицьких злочинів. Вирішальним проміжним історичним фактом може бути масове вбивство під час Першої світової війни — мільйонів солдатів, а також тисяч цивільних у відкритому морі німецькими підводними човнами і сотень тисяч цивільних у Центральній Європі під час британської голодної блокади. [32] Арно Майєр робить важливе зауваження щодо Першої світової війни, що «це величезне кровопролиття… сприяло привчанню Європи до масових вбивств у майбутньому». Він має на увазі нацистів, але, ймовірно, це стосується і самих комуністів, свідків результатів війни, спричиненої «капіталістичним імперіалізмом». Ніщо з цього, звісно, не виправдовує жодного з наступних державних злочинців.

 

Фактично, всі великі держави в цьому столітті були державами-вбивцями, більшою чи меншою мірою. Звичайно, «ступінь» має значення — іноді дуже велике. Але виокремлювати одне масове звірство, а потім концентруватися на ньому, фактично виключаючи всі інші, історично і морально безглуздо. Результатом такого збоченого моралізму може бути лише піднесення до статусу героїв лідерів, яких страшенно хотілося б повісити, і зміцнення удаваної праведності держав, які будуть ще більш схильні до вбивств, оскільки історія «доводить», що вони є «хорошими» державами.

 

Переклад: Софія Панченко

 

 

Примітки:

 

 

1 — Washington Post, 23 жовтня 1988 р.

2 — Роберт Конквест в The Independent (Лондон), 5 грудня 1988 р.

3 — New York Times, 25 березня 1989 р.

4 — New York Times, 4 лютого 1989 р. Стівен Ф. Коен, «Вцілілий як історик: вступ», в Антон Антонов-Овсеєнко, Час Сталіна: портрет у тиранії, пер. Джордж Сондерс (Нью-Йорк: Harper and Row, 1980), стор. vii.

5 — Роберт Конквест, Великий терор: Сталінські чистки тридцятих років (Macmillan: London, 1968), стор. 533. Див. також примітку 2.

6 — Там само, 213.

7 — Перше есе Нолті про вогонь спочатку з’явилося англійською мовою: «Між міфом і ревізіонізмом?» Третій Рейх у перспективі 1980-х років», у важливому томі під редакцією H.W. Koch, Aspects of the Third Reich (London: Macmillan, 1985), стор. 17–39. Деякі внески Нольте в дискусію, а також внески багатьох інших письменників, з’являються в корисній збірці «Historikerstreit»: Die Dokumentation der Kontroverse um die Einzigartigkeit der nationalsozialistischen Judenvernichtung (Munich: Piper, 1987). Der europaeische Buergerkrieg Нольте, 1917–1945. Nationalsozialismus und Bolschewismus (Frankfurt/Main: Propylen, 1987) ще не перекладено. Його спростування деяких нападів містяться в його Das Vergehen der Vergangenheit. Antwort an meine Kritiker im sogenannten Historikerstreit (2nd ed., Ullstein: Berlin, 1988).

8 — Звичайно, нацисти відповідальні за смерть мільйонів неєвреїв, особливо поляків і радянських військовополонених. Проте геноцид євреїв був у центрі дискусії.

9 — Роберт Конквест, Колима: Арктичні табори смерті (Нью-Йорк: Вікінг, 1978), стор. 15 — 16.

10 — Пол Джонсон, Modern Times (Нью-Йорк: Harper and Row, 1983), стор. 304–305. Однак Джонсон не надає відповідних джерел для цієї заяви.

11 — Nick Eberstadt, Introduction to Iosif G. Dyadkin, , Unnatural Deaths in the U.S.S.S.R., 1928–1954 (New Brunswick, N.J.: Transaction Books, 1983), 4.

12 — Див. Арно Дж. Майєр, Чому небо не потемніло? «Остаточне рішення» в історії (Нью-Йорк: Пантеон, 1988), passim.

13 — Бертран Рассел, , Автобіографія Бертранда Рассела, II, 1914–1944 (Бостон: Uttle, Brown, 1968), стор. 172.

14 — Див. примітку 12.

15 — Майєр робить висновок, що напад Гітлера на Радянський Союз не був задуманий як крок до «світового панування», а був кульмінацією його планів забезпечити Німеччині Lebensraum, або життєвий простір, який він, на свою архаїчну думку, вважав передумова для виживання та процвітання Німеччини.

16 — Деніел Джона Голдхаген, «Лжесвідок», The New Republic, 17 квітня 1989 р., стор. 39–44. Справедливе пояснення відмінностей між інтенціоналістами та функціоналістами можна знайти у вступі Сола Фрідлендера до книги Джеральда Флемінга «Гітлер і остаточне рішення» (Berkeley: University of California Press, 1982).

17 — Примітки, ймовірно, додали б довжини книги, але автор міг би компенсувати це, опустивши своє повторення добре відомої політичної та військової історії того періоду.

18 — J. M. Spaight, цитується в J.F.C. Фуллер, Друга світова війна, 1939–45. Стратегічна і тактична історія (Лондон: Ейр і Споттісвуд, 1954), стор. 222.

19 — Макс Гастінгс, Bomber Command (Нью-Йорк: Dial, 1979), стор. 352.

20 — Фуллер, Друга світова війна, стор. 228.

21 — Гастінгс, командування бомбардувальників. Найкращим коротким вступом до теми є рецензія на книгу Гастінгса талановитого лондонського журналіста Джеффрі Уіткрофта «The Spectator», 29 вересня 1979 року, передрукована в Inquiry 24 грудня 1979 року. Це була єдина рецензія, яку коли-небудь передруковували в Inquiry.

22 — Енн Армстронг, Беззастережна капітуляція. The Impact of the Casablanca Policy on World War 11 (1961; repro. Westport, Conn.: Greenwood, 1974), p. 76. Про план Моргентау див. там же, стор. 68–77. Текст плану див. Alfred de Zayas, Nemesis at Potsdam. Англо-американці та вигнання німців. Передумови, страта та наслідки (Лондон: Routledge and Kegan Paul, 1977), стор. 229–232.

23 — Олександр Іванович Солженіцин, Архіпелаг ГУЛАГ, 1918–1956. Дослід з літературного дослідження, I-II, пер. Томас П. Вітні (Нью-Йорк: Harper and Row, 1973), стор. 259п.

24 — Там само, стор. 259–260.

25 — Альфред де Заяс, Немезида в Потсдамі, стор. xix.

26 — Там же.

27 — Там само, с. 123.

28 — Багато нарисів Дуайта Макдональда, які критикують поведінку союзників під час війни, зібрано в його «Мемуарах революціонера» (Нью-Йорк: Фаррар, Страус і Кудахі, 1957).

29 — Вільям Генрі Чемберлін, Другий хрестовий похід Америки (Чикаго: Генрі Регнері, 1950), стор. 304, 310, 312.

30 — Г.М. Тамаш, «Німці, що зникають», The Spectator, 6 травня 1989 р.

31 — The Spectator, 10 червня 1989 р.

32 — Про британську голодну блокаду та її ймовірний вплив на формування жорстокості нацистів див. мій внесок «The Politics of Hunger: A Review», The Review of Austrian Economics, III (1988), стор. 253–259.

Автор: Ґрант Бебкок

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Свобода особистості та непослідовність національного самоуправління

Коли хтось каже, що такі країни як Канада чи Німеччина є «вільними державами», вони зазвичай мають на увазі, що ці країни мають політичні інституції, які поважають і захищають індивідуальні права. Коли хтось каже «Волю Тибету!» вони переслідують ідею того, що Тибетом має керувати уряд, представлений тибетцями, незалежними від влади китайської комуністичної партії у Пекіні. Ці два різні вживання слова «вільний» мають складний взаємозв’язок – і коли з ним поводяться неузгоджено, то виникають помилки та плутанина.

Що ліберали епохи Просвітництва мали на увазі під словом «вільний»?

Ліберали Просвітництва часто підтримували як свободу індивідуальних прав, так і свободу самоуправління, особливо демократичного самоуправління.

У Другому трактаті про правління Джон Лок пише:

Природна свобода людини означає бути вільним від будь-якої вищої влади на землі, не підкорятися волі чи законодавчій владі іншої людини, а мати своїм правилом лише закон природи. Свобода людини в суспільстві полягає в тому, щоб не бути під жодною іншою законодавчою владою, крім тієї, що встановлена за згодою в співдружності; не бути під пануванням жодної волі чи обмеженням жодного закону, крім того, що видасть законодавчий орган згідно з довірою, яка йому надана.

[Розділ IV. §22]

«Природна свобода людини» Лока – це набір дополітичних прав, які ми всі маємо. Іншими словами – свобода індивідуальних прав. Його «свобода людини у спільноті» включає свободу самоуправління, плюс деякі положення про те, які повноваження можуть бути делеговані законодавчому органу народом.

У концепції Лока, коли уряди – які прагнуть захищати індивідуальні права – формуються на основі суспільного договору, то створюється держава, яка має законний намір зберегти самоуправління. У наступних рядках Лок пояснює, чому суспільний договір, що створює уряд втрачає свою силу, коли цей уряд поступається владою іноземному: 

Мета, заради якої люди об’єдналися в суспільстві, полягала в тому, щоб зберегтися одним цілим, вільним, незалежним суспільством, яке буде керуватися своїми власними законами; ця мета втрачається, коли вони потрапляють під владу іншого уряду.

Лок мислить, що через те, що іноземні сили не є стороною, яка уклала суспільний договір, то вони не мають законної влади у цій країні. Тож будь-які спроби здійснювати дії, які законний уряд міг здійснювати, визнаються як посягання на свободу людей, зокрема на їхню свободу від влади будь-якого уряду, «окрім того, що встановлений за згодою в суспільстві».

Тісно пов’язаною з ідеєю самоуправління є ідея народного суверенітету, яка була висунута Локом та іншими мислителями Просвітництва, як така, що є альтернативою незаконним посяганням монархів на суверенітет. Держава, незалежно від її конкретної форми, повинна була виводити свою владу з народного мандату. Хоча монарх може стверджувати, що він представляє волю народу – Гоббс більш-менш обґрунтував певний тип монархії на цих умовах – народний суверенітет набагато більше підходить для обґрунтування демократичної республіки.

Спунер та анархістський поворот

Ліберальна традиція, однак, не Локком єдиним представлена! Більше 200 років потому, Лізандр Спунер провів різке розмежування між правителем і підвладними, і замість того, щоб вважати, що демократія стирає цю межу, він вбачав у виборчих урнах захист потенційних правителів від моральної та юридичної відповідальності за їхні дії.

І це, очевидно, єдина причина для голосування: за таємний уряд; за уряд таємних банд грабіжників і злодіїв. І ми достатньо не в собі, аби назвати це свободою! Бути членом цих таємних банд злочинців є шанованою привілегією та честю! Без цієї привілегії, людина вважається рабом; але з нею – вільною! Тому що вона тепер теж має владу таємно (шляхом таємного голосування) організувати пограбування, поневолення і вбивство іншої людини, як й інша людина з влади має право організувати своє пограбування, поневолення і вбивство. І це вони називають рівними правами!

Якщо якась кількість людей, тією чи іншою мірою, претендує на право керувати народом цієї країни, нехай вони укладуть і підпишуть між собою відкриту угоду про це. Нехай вони таким чином зроблять себе особисто відомими тим, ким хочуть керувати. І нехай вони таким чином відкрито візьмуть на себе законну відповідальність за свої дії.

[No Treason No. VI §9]

У той час як Лок атакував претензії на суверенітет абсолютних монархів, Спунер поставив під сумнів моральну легітимність народного суверенітету. Відмова Спунера від ідеї, де демократія означає, що «ми» управляємо «самими собою», була продовжена і розвинута наступними мислителями лібертаріанської традиції.

Ротбард і міф уряду про «нас»

Приблизно через сотню років опісля того як Спунер написав рядки вище, Мюррей Ротбард обговорював як міф уряду про «нас» працює на користь держави:

Протягом століть кожна держава досягла особливого успіху в нагнітанні страху серед своїх підданих перед правителями інших держав. Оскільки територія земної кулі нині поділена між окремими державами, однією з основних доктрин і тактик правителів кожної з них було ототожнення себе з територією, якою вони керують. Оскільки більшість людей схильні любити свою батьківщину, ототожнення цієї землі та її населення з державою є засобом примусити природний патріотизм працювати на користь держави. Якщо на «Рурітанію» нападає «Вальдавія», то перше завдання рурітанської держави та її інтелектуалів полягає в тому, щоб переконати народ Рурітанії, що напад відбувається саме на нього, а не просто на його правлячий клас. Таким чином, війна між правителями перетворюється на війну між народами, коли кожен народ кидається на захист своїх правил, помилково вважаючи, що правителі зайняті їх захистом (прим. перекладача: приклад сучасної росії є доволі показовим).

[For a New Liberty, p. 71]

Один з цікавих поглядів на Спунера і Ротбарда полягає в тому, що вони демонструють, як «природна свобода людини» Лока насправді перебуває в суперечності з його «свободою людини в суспільстві», оскільки держави – це інституції, які систематично порушують права, якими люди користуються згідно з «природним правом», і що з огляду на цю суперечність, ми повинні віддавати перевагу «природній свободі людини». Ротбард пише:

У фразі «ми – влада» корисний збірний термін «ми» дозволив накинути ідеологічний камуфляж на голу експлуататорську реальність політичного життя. … Уряд не є в жодному точному сенсі «представником» більшості народу, але навіть якби це було так, навіть якби 90% народу вирішили вбити або поневолити інші 10%, це все одно було б вбивством і рабством, а не добровільним самогубством або поневоленням з боку пригнобленої меншини. Злочин є злочином, агресія проти прав є агресією, незалежно від того, скільки громадян погоджуються на гноблення. У більшості немає нічого святого.

[For a New Liberty, p. 60]

Якщо уряд є окремим суб’єктом від тих, ким він керує, з окремими інтересами та вподобаннями, які він не поділяє з тими, ким він керує, то в такому випадку виникає питання, чи повинні лібертаріанці перейматися тим, чи є правлячий клас даної країни місцевим або іноземним і, якщо так, то наскільки сильно. Країна з національним правлячим класом не «править собою» більше, ніж країна з іноземним правлячим класом; в обох випадках одна група людей править іншою. Чи є причина для лібертаріанця віддавати перевагу одному устрою перед іншим? Погляди Ротбарда на це питання дещо заплутані. З одного боку, він каже, що претензії будь-якої держави на суверенітет так само нелегітимні, як і претензії будь-якої іншої держави. Обговорюючи війну між вигаданими країнами Белгравією та Граустарком, Ротбард пише:

Але «агресія» має сенс лише на індивідуальному рівні Сміта-Джонса, як і сам термін «поліцейські дії». На міждержавному рівні ці терміни не мають жодного сенсу. … Коли Сміт б’є Джонса або краде його майно, ми можемо ідентифікувати Сміта як агресора, виходячи з особистого чи майнового права його жертви. Але коли держава Граустаркіана вторгається на територію держави Белгравія, неприпустимо посилатися на «агресію» в аналогічний спосіб. Для лібертаріанця жоден уряд не має справедливих претензій на будь-яку власність або право «суверенітету» в даній територіальній області. … Жодна держава не має жодної законної власності; вся її територія є результатом якоїсь агресії та насильницького завоювання. Отже, вторгнення Граустаркської держави – це обов’язково битва між двома групами злодіїв і агресорів: проблема лише в тому, що з обох боків топчуть ні в чому не винних цивільних осіб.

[For a New Liberty, p. 335]

З іншого боку, обговорюючи зовнішню політику, Ротбард показує різницю між тиранією всередині та зовні державного кордону:

У відносинах між державами лібертаріанська мета полягає в тому, щоб кожна з цих держав не чинила насильства над іншими країнами, щоб тиранія кожної держави була принаймні обмежена її власною територією. Адже лібертаріанці зацікавлені в тому, щоб якомога більше скоротити сферу державної агресії проти всіх приватних осіб. Єдиний спосіб зробити це в міжнародних відносинах – це щоб люди кожної країни тиснули на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність монополізованою нею територією і не нападала на інші держави та не агресувала проти їхніх підданих. Коротше кажучи, мета лібертаріанців полягає в тому, щоб обмежити будь-яку існуючу державу до якомога меншого ступеня вторгнення в особистість і власність. А це означає повне уникнення війни.

[For a New Liberty, pp. 331-2]

Теза Ротбарда про те, що «єдиний спосіб» досягти лібертаріанських цілей у міжнародних відносинах – це «змусити людей кожної країни тиснути на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність сферою, яку вона монополізує», подається тут так, ніби це категоричне твердження, яке не допускає жодних винятків. Це дивно, оскільки аргумент, здається, ґрунтується на умовних емпіричних фактах про те, як держави поводилися в минулому, коли «поширювали своє насильство на інші країни». Можна уявити собі гуманітарну військову інтервенцію (або війну, породжену менш благородними мотивами), яка швидко досягає своїх цілей з мінімальними людськими жертвами і руйнуванням майна. Здається, так ніколи не буває – натомість, раз за разом, війни призводять до масової загибелі людей і руйнувань. Історичний досвід свідчить, що витрати на війну майже ніколи не перевищують вигоди, що має змусити лібертаріанців не схвалювати війну заради досягнення лібертаріанських цілей. Можливо, вага доказів настільки переконлива, що на практиці є нездоланною, але це рішення все одно має бути прийняте в кожному конкретному випадку. Для обґрунтування категоричного твердження знадобився б аргумент про те, що те, чи дозволено А робити щось проти B, який порушує права С, залежить від відносного географічного розташування А, B і С, а також від того, чи знаходяться сторони по той чи інший бік ліній, уявно проведених державами, тобто, за термінологією Ротбарда, купою злочинних угрупувань.

Непослідовність самоідентифікації

Коли люди намагаються надати морального значення знаходженню по той чи інший бік кордону, це найчастіше відбувається на основі права народу на самовизначення – тобто свободи народу в сенсі «Волю Тибету!». Оскільки держава Граустарк представляє народ Граустарку, стверджується, що держава Белгравія, яка представляє народ Белгравії, а не Граустарку, не повинна поширювати свою владу на територію Граустарку.

Але такі лібертаріанці, як Ротбард, вже відкинули ідею про те, що демократичний уряд якимось чином «представляє» народ, яким він керує, і що демократичні процеси можуть легітимізувати нелегітимні порушення прав. Абсурдно припускати, що те, що А порушує права B, не викликає жодного морального занепокоєння, якщо С, D, Е і т.д. голосували за це. Якщо взагалі існують такі речі, як дополітичні права, то вони не можуть бути обмежені, призупинені або відверто порушені лише на підставі якогось опитування громадської думки. Отже, представницька демократія не може надавати кордонам жодного морального значення.

Одним з наслідків всього цього є те, що різниця між народом, який чинить опір іноземному уряду, що не представляє цей народ, і «національним» урядом, який також не представляє його, зникає. Дійсно, як правило, «національна» держава на певному етапі історії була іноземною; держави беруть свій початок від групи завойовників, які створюють аристократію і експлуатують завойовану групу.

Інший висновок полягає в тому, що від локівської «свободи людини в суспільстві» для послідовного лібертаріанця залишилося не так вже й багато, щоб захищати її заради неї самої. (Демократична) свобода самоврядування є цінною – лише інструментально – в тій мірі, в якій вона сприяє свободі особистості.

Лібертаріанці можуть слушно зауважити, що демократична ідеологія лежить в основі державної влади, і тому саму демократію, зрештою, слід розглядати як ще один спосіб державного пригноблення – але з цього спостереження було б неправильно робити висновок, що будь-які кроки, зроблені проти демократії, неодмінно є кроками, зробленими назустріч свободі.

Навіть якщо Спунер має рацію в тому, що, голосуючи, людина стає співучасником злочинів держави, приєднуючись до «таємної банди грабіжників і вбивць», і навіть якщо це правда, як стверджують деякі анархісти-лібертаріанці, що голосування є актом агресії, лібертаріанцям варто пам’ятати, що відмова членам суспільства у виборчих правах, як і відмова у праві зберігати і носити зброю, часто є прелюдією до гноблення або навіть знищення позбавленого виборчих прав населення. Замість того, щоб вітати часткове обмеження виборчого права як вимушену міру у морально правильному напрямку скасування «демократичних» порушень прав, лібертаріанці повинні, пам’ятаючи історію, розглядати його як передвісник антидемократичних порушень прав. Коли уряди обмежують виборчі права, вони, безсумнівно, не роблять це з метою скасування держави.

Визначення того, чи матиме розширення або звуження національного самоврядування позитивний або негативний вплив на індивідуальні права, вимагає глибокого розуміння інституційного та історичного контексту. Наприклад, сьогодні в Гонконзі збереження свободи, заснованої на індивідуальних правах, значною мірою залежить від здатності гонконгців захищати самоврядування, навіть якщо це самоврядування зводиться до контролю з боку правлячого класу гонконгців, а не до контролю з боку Комуністичної партії Китаю. За іронією долі, свобода індивідуальних прав, яку так високо цінують жителі Гонконгу, нерозривно пов’язана з минулим міста як британської колонії. В Угорщині демократичне самоврядування поставило під загрозу свободу особистості: угорський народ наділив владою Віктора Орбана і «націонал-консервативну» партію Фідес. Опинившись при владі, Орбан і Фідес внесли зміни до угорської конституції, щоб консолідувати владу – аж до декретного правління – і просунути свої неліберальні політичні цілі. У Гонконзі та Угорщині, як і в багатьох інших місцях, відносини між самоврядуванням та індивідуальними правами є нюансованими і багатогранними. Щоб почати розбиратися, ми повинні розуміти цю різницю, а не безтурботно прикривати її двозначним словом «свобода».

Переклад: Андрій Прохорчук

0:00 / 0:00
Мир та пацифізм

Автор: Роберт Хіґс

Посилання на оригінал

Хоча відносно небагато лібертаріанців є пацифістами, вони, як правило, значно менш войовничі, ніж пересічні громадяни. Сучасне лібертаріанство має глибоке коріння у класичному лібералізмі — ідеології, яка розглядає війну як реакцію, що йде проти соціального прогресу, який значною мірою виникає з вільного руху товарів, капіталу та робочої сили через національні кордони та завдяки міжнародній науковій і культурній співпраці. Ба більше, лібертаріанці рішуче підтримують індивідуалізм, який процвітає в мирний час, але конфліктує з колективізмом, регламентацією та стадним менталітетом, які породжують війну. Вони виступають за зменшення влади уряду, чого неможливо досягнути у воєнний час. Вони підтримують приватне підприємництво, але війна, найбільша соціалістична авантюра з усіх, обмежує, або витісняє приватне підприємництво, породжуючи високі податки, багато видів економічних регуляцій та, іноді, примусовий призов на військову службу. Якщо «війна — це здоров’я держави», як знаменито заявив письменник Рендольф Борн, то мир є необхідною умовою для процвітання індивідуальної свободи.

Видатні класичні ліберали, такі як Адам Сміт, Річард Кобден, Джон Брайт, Вільям Грем Самнер і Людвіг фон Мізес, засуджували війну як річ фатальну для економічного і соціального прогресу. Сміт, як відомо, вчив, що «мало що потрібно, щоб привести [суспільство] до найвищого ступеня добробуту з найнижчого варварства, окрім миру, малих податків та справедливого правосуддя: все інше відбувається природним ходом речей». Мізес зауважив:

[класичний] ліберал … переконаний, що переможна війна є злом навіть для переможця, що мир завжди краще за війну … Поступове поглиблення поділу праці [процесу, що лежить в основі сталого економічного розвитку] можливе лише в суспільстві, в якому існує гарантія тривалого миру.

Хоча більшість людей, включаючи багатьох професійних економістів, зараз заперечують ці класичні ліберальні постулати, будучи введеними в оману кейнсіанськими помилками, невдало розрахованими величинами ВНД і ВВП та хибним економічним тлумаченням Другої світової війни, однак лібертаріанці, зазвичай, все ще дотримуються цих вічних максим. Якщо вони підтримують війну, то лише тому, що в існуючих обставинах вони вважають її меншим злом, а не тому, що бачать у ній якусь позитивну сторону.

Лібертаріанці, які виступають проти самого існування держави, такі як Лізандр Спунер і Мюррей Ротбард, також природно виступають проти війни і розглядають її не тільки як найзагрозливіший з усіх державних проєктів, але й як продукт шахраїв. Незабаром після Громадянської війни в США Спунер написав:

З боку Півночі війна велася не заради звільнення рабів, а урядом, який завжди перекручував і порушував Конституцію, щоб тримати рабів у рабстві; і все ще був готовий це робити, якщо рабовласників могли б таким чином спонукати залишитися у складі Сполучених Штатів.

Він стверджував, що північні бізнесмени підтримали війну з корисливих економічних міркувань, що сучасні дослідження підтвердили. Так само, Ротбард вважав, що «мета лібертаріанця полягає в обмежені будь-якої існуючої держави до якомога меншого ступеня вторгнення в особисте життя і власність. А це означає повне уникнення війни». 

Він стверджував, що війна залежить від прищеплення державою хибної віри в те, що держава захищає народ, тоді як насправді народ захищає її, коштом своїх життів, свобод і статків, створюючи прибуток виробникам боєприпасів, фінансистам іншим, хто стає до державної служби. Для Ротбарда військово-промисловий комплекс складається не з патріотичних підприємств, чия діяльність необхідна для захисту народу, а з «марної праці … настільки ж марнотратної, але нескінченно гіршої, ніж велике будівництво пірамід фараонів».

В історії США опозиція виникала перед, або під час майже кожної війни, хоча в деяких випадках вона набувала значно більшого розмаху, ніж в інших. Ці історичні епізоди слугують уроками для сучасних лібертаріанців, підживлюючи їхні пацифістські схильності та надихаючи їх на опір непотрібним війнам, які держава продовжує розв’язувати з тривожною частотою.

Ще під час війни 1812 року противники війни голосно висловлювали своє невдоволення, особливо в Новій Англії. У грудні 1814 року делегати з Нової Англії на Гартфордській конвенції від штатів Нової Англії розглядали навіть можливість виходу із Сполучених Штатів. Незабаром після цього звістка про перемогу США у битві при Новому Орлеані та підписання Гентської угоди вивітрили вітер з вітрил дисидентів, і нічого значущого з їхніх пропозицій не вийшло, за винятком, можливо, занепаду Федеральної партії.

Три десятиліття потому, під час мексикансько-американської війни, серед багатьох її опонентів був молодий конгресмен з Іллінойсу на ім’я Авраам Лінкольн та більшість його колег-вігів, до яких приєдналися такі дивні союзники, як сенатор-демократ із Південної Кароліни Джон К. Келхун, який погоджувався з Лінкольном, що війна непотрібна і неконституційна, і що її було розпочато під хибними приводами. Пам’ятним результатом незгоди з цього приводу став випадок Генрі Девід Торо, який після короткочасного ув’язнення за відмову сплатити податок на підтримку війни, надихнувся написати своє знамените есе «Громадянська непокора», якому лібертаріанці досі віддають шану.

Громадянська війна в США викликала значний спротив з обох сторін, і опозиція зростала в міру того, як війна затягувалась, спричиняючи сотні тисяч жертв з обох сторін. Впровадження військової повинності в США викликало величезне обурення і спричинило заворушення в багатьох регіонах. Найбільший бунт був у Нью-Йорку в липні 1863 року, тоді він був жорстоко придушений лише за допомогою 4,000 військових, стягнутих з поля бою під Геттісбургом. Партизанський спротив війні з боку північних демократів, яких прихильники війни обзивали «мідяками», спонукав адміністрацію Лінкольна цензурувати пошту та телеграф, закрити сотні газет та заарештувати і ув’язнити тисячі цивільних осіб, позбавивши їх права на судовий процес. У 1864 році північні демократи висунули Джорджа Б. Макклеллана своїм кандидатом на посаду президента на платформі, яка закликала до негайних переговорів про перемир’я та відновлення «США, якими вони були».

На Півдні цивільна та військова влада часто вдавалася до введення воєнного стану та інших жорстких заходів для придушення опору війні. За словами історика Джеффрі Роджерса Хаммела:

Лише військова сила, масові арешти та кілька страт за саботаж утримали уніоністську східну частину Теннессі у складі Конфедерації. В інших прикордонних з Північчю районах влада нав’язувала присягу на вірність і заарештовувала тих, хто відмовлявся її виконувати… Втомившись від інфляції, імпрез, рекрутчини та свавільних арештів, процвітали таємні товариства миру… Німецькі райони Техасу, гори Аппалачі та Озаркс, болота Луїзіани та Флориди стали осередками дезертирів та інших озброєних супротивників війни.

Іспано-американська війна призвела до створення в червні 1898 року Антиімперіалістичної ліги – організації, до якої увійшло багато відомих класичних лібералів. Колишній президент Гровер Клівленд, бізнесмени Едвард Аткінсон та Ендрю Карнегі, письменники Марк Твен, Амброз Бірс та Вільям Дін Хауеллс, філософи Вільям Джеймс та Джон Дьюї, а також соціолог та економіст Вільям Грем Самнер були її членами. У 1899 році Самнер написав трактат під назвою «Завоювання Сполучених Штатів Іспанією», щоб показати, як імперіалізм підриває найкращі традиції США як республіки з обмеженим урядом і передбачив підвищення податків, зростання чисельності збройних сил, військову повинність та завоювання. Ніби демонструючи точність попередження Самнера, уряд негайно взявся громити філіппінців, які прагнули самоуправління, жорстоко придушивши їхній повстанський рух під час філіппіно-американської війни (1899-1902 рр.).

Спалах війни в Європі в 1914 році шокував більшість американців, які не хотіли мати з нею нічого спільного. Згодом, коли президент Вудро Вільсон поступово наближався до рішення про пряму участь США у війні, його багато переконували у необхідності невтручання. Мільйони американців та резидентів-іноземців ірландського й німецького походження, рішуче виступали проти дій США на підтримку членів Антанти, на боці яких адміністрація Вільсона, просякнута англофільськими настроями та зв’язками з Англією, могла вступити у війну. Більшість соціалістів та багато лібералів приєдналися до опозиції, в тому числі такі відомі класичні ліберали, як Освальд Гаррісон Віллард з видання The Nation і письменники Рендольф Борн, Альберт Джей Нок і Г. Л. Менкен. Невелика група прогресистів на чолі з сенатором від штату Вісконсину Робертом А. ЛаФоллетом очолила опозицію в Конгресі, де ЛаФоллет ризикував своїми добрими стосунками з колегами по Конгресу, своїм впливом у виконавчій владі та своїм політичним майбутнім, героїчно виступивши проти нерозумного вступу США у війну. Попри його відважні зусилля, лише 6 сенаторів і 50 представників проголосували проти оголошення війни.

Після початку війни адміністрація Вільсона створила жорстоку, багатогранну систему репресій проти опору, яка ґрунтувалася здебільшого на законах про законопроєкти, а також на Законі про шпигунство 1917 року і на сумнозвісній поправці до нього, також діяв Закон про підбурювання до заколоту 1918 року. Згідно з цими репресивними законами, майже будь-яка форма опору або критики уряду, його дій або символів, передбачала кримінальне переслідування. Уряд негайно депортував понад 1,000 іноземних критиків та заарештував тисячі осіб, як іноземців, так і громадян, які наважилися виступити проти війни або були запідозрені у цьому. Багаторазовий кандидат у президенти та лідер соціалістів Юджин Віктор Дебс був засуджений до 10 років ув’язнення за виголошення промови, зміст якої не сподобався уряду. Державні та місцеві органи влади та групи самооборони об’єднали свої зусилля з національним урядом, запровадивши фактичне панування терору проти антивоєнних і радикальних організацій та окремих осіб. Ця офіційно згенерована «патріотична» істерія під час і одразу після війни є одним з найганебніших епізодів в історії США.

 

Невдовзі після закінчення війни прийшло розчарування; як наслідок, міжвоєнний період став, мабуть, найбільш масовим проявом прихильності до миру в історії США. Популярні письменники засуджували «торговців смертю» та міжнародних інвестиційних банкірів, особливо тих, що були пов’язані з Домом Морганів, і звинувачували їх у тому, що вони втягнули країну у війну виключно заради власної наживи. Такі автори, як Ернест Гемінґвей і Джон Дос Пассос, надали літературний відтінок цьому розчаруванню, а ревізіоністські історики, такі як Гаррі Елмер Барнс і Чарльз Каллан Тансілл, спростували офіційну версію війни у своїх трактатах з численними примітками. У середині 1930-х років сенатор від Північної Дакоти Джеральд П. Най скликав широкі слухання про відповідальність США за участь у війні, і головним результатом стало прийняття важливих актів про нейтралітет у 1935, 1936 та 1937 роках, які мали на меті заборонити міжнародні дії, які могли б втягнути країну в майбутню війну. Акти забороняли видавати кредити та продавати зброю Союзникам під час Великої війни. У 1938 році запропонована поправка Ладлоу до Конституції США, яка вимагала схвалення на національному референдумі перед тим, як уряд розпочне війну, за винятком випадків фактичного вторгнення на територію Сполучених Штатів, ледь не пройшла в Палаті представників, перш ніж була відхилена під сильним тиском з боку президента Франкліна Д. Рузвельта.

Після початку війни в Європі у вересні 1939 року розгорнулися запеклі дебати між тими, хто підтримував, і тими, хто виступав проти участі США у війні. Згідно з опитуваннями громадської думки та іншими свідченнями, переважна більшість американців виступала за добре озброєний нейтралітет. Однак адміністрація Рузвельта, така ж англофільська, як і адміністрація Вільсона, палко бажала вступу США для допомоги Великій Британії, і президент невпинно, хоча часто й хитро, працював над створенням умов, які б виправдали вступ – наприклад, шляхом проведення серії все більш жорстких заходів економічної війни проти Японії в надії на те, що спровокована війна з Японією відкриє «чорний хід» для вступу США в європейську пожежу. На противагу маневрів уряду, провідною організацією, що виступала за мир, був Комітет «Америка понад усе» (AFC), створений у вересні 1940 року. Широка коаліція ідеологічно AFC включала таких видатних протолібералів, як письменник Джон Т. Флінн, який очолював її нью-йоркський осередок і чия книга 1944 року, «Як ми йдемо маршируючи», є класикою лібертаріанства.

Після нападу Японії на Перл-Гарбор антивоєнні настрої практично зникли. Окремі особи, які продовжували виступати проти війни або критично висловлюватися про неї, не лише потрапляли під слідство ФБР, але й зазнавали суспільної ізоляції, звільнень, занесення в чорні списки та іншого пригнічення, що часто унеможливлювало їхню участь у громадських дебатах і навіть заробіток на життя. Єдиними помітними противниками війни, які залишалися стійкими, були члени деяких невеликих релігійних сект, таких як Свідки Єгови. Коли молодь з цих груп відмовлялася виконувати закони, їх карали тривалими тюремними строками та особливо жорстоким поводженням під час перебування там.

З 1950-х років двопартійна прихильність до холодної війни, подальший занепад класичного лібералізму та дискредитація колишніх антивоєнних людей і організацій як ізоляціоністів і примиренців відсунули пацифістську діяльність на периферію політики та ідеологічних дебатів. У 1965 році ескалація військового втручання США у В’єтнамі відродила масову антивоєнну активність, але Нові Ліві, релігійні і ліво-ліберальні організації спрямовували цей рух у соціалістичну площину, незважаючи на спроби Ротбарда та кількох інших лібертаріанців спрямувати антивоєнний рух у лібертаріанське русло.

Опозиція до війни у В’єтнамі, однак, створила різноманітну коаліцію людей, відданих пошуку миру, і лібертаріанців, чий власний рух зародився з потрясінь 1960-х років, і які, здебільшого, продовжують ставитися до миру як до належного стандарту міжнародних відносин і протистоять наполегливим спробам уряду США перекроїти світ під дулом пістолета. Коли американські війська вторглися до Іраку і окупували його у 2003 році, більшість лібертаріанців виступили проти цієї акції і в міру того, як окупація затягувалася на тлі зростаючого міжконфесійного насильства, деякі лібертаріанці, які спочатку підтримували акцію, почали виступати проти неї і шкодувати про свою попередню підтримку.

Лібертаріанське наполягання на праві кожної людини на самооборону, не зобов’язує нікого користуватися цим правом, особливо якщо релігійні чи інші переконання суперечать застосуванню насильства, навіть з метою самозахисту. 

Переклад: Еліна Михайлова

Запрошуємо вас взяти участь у дводенній міжнародній конференції про відбудову України та роль молоді в цих процесах — «Ukrainian Renaissance»!

Спільно з European Students for Liberty та Czech Liberal Insitute оголошуємо продовження нашої конференції про повоєнну відбудову України та роль молоді у цьому процесі.

Цього разу конференція відбуватиметься 20 та 21 липня у Львові, місті видатного економіста та класичного ліберала, Людвіга фон Мізеса. Протягом двох днів ми поспілкуємося з українськими та іноземними експертами, досліджуватимемо українську стійкість, обговорюватимемо реформи, які наша країна може здійснити вже зараз, аби зміцнити економіку та стати провідним політичним гравцем в Європі. Усе це аби зрозуміти наші подальші дії в стані війни, в якому ми досі вчимось жити.

Мови конференції: Англійська 🇬🇧 та Українська 🇺🇦

Оскільки конференція міжнародна, готуйтеся до того, що більшість виступів звучатимуть саме англійською мовою.

Окрім цього, у вас буде багато можливостей для нетворкінгу та взаємодії як зі спікерами, так і з іншими відвідувачами: політиками, економістами, активістами, журналістами та бізнесменами, а також українськими та іноземними студентами. Протягом цього місяця, ви дізнаєтесь більше про гостей та спікерів конференції, очікуйте оновлення цієї сторінки та підписуйтесь на соцмережі Львівського осередку УСС, аби нічого не пропустити!

А про те, як відбулась конференція минулого року, читайте в нашій статті-звіті.

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ

СПІКЕРИ КОНФЕРЕНЦІЇ

🇺🇦 Зоряна Скалецька

Доцентка права, авторка освітніх курсів для лікарів та управлінців, експерт з мед. права, міністерка охорони здоров’я (2019-2020).

🇱🇹 Ремігіюс Шимашіус

Колишній мер Вільнюса, старший радник Centenary Policy Institute, ексміністр юстиції Литви та експрезидент Lithuanian Free Market Institute.

🇺🇦 Марія Мезенцева

Український політик,  голова української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), голова Комітету з питань рівності та за запобіганню дискримінації в ПАРЄ, заступниця голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.

🇬🇧 Деніел Фрімен

Головний редактор IEA. Наглядає за дослідженнями організації, редагує публікацій, а також працює з видавцями та постачальниками. До приходу в IEA Деніел працював викладачем у Великій Британії та за кордоном, спеціалізуючись на гуманітарних науках. Має ступінь з історії в Оксфордському університеті.

🇺🇦 Наталія Мельник

Виконавча директорка Bendukidze Free Market Center в Києві, авторка і тренерка численних семінарів для молоді та вчителів, редакторка української версії звіту Інституту Фрейзера про економічну свободу в світі за 2018 і 2019 роки, співавторкою і викладачка онлайн-курсу з економічної грамотності “Економіка на кожен день”, редакторка підручника “Економіка для 8-9 класів”, а також співавторка посібника “Економіка здорового глузду” для вчителів.

🇺🇦 Мар’ян Заблоцький

Народний депутат України. До того, як почати політичну кар’єру, Мар’ян був учасником кількох громадських організацій, що просували ідеї економічної свободи в Україні. Свою діяльність він зосередив навколо земельною та податкової реформ, окрім цього активно працює над створенням коаліцій кубинських, венесуельських, іранських та діаспор з інших країн, що потерпають від впливу тоталітарних режимів.

🇺🇦 Михайло Лавровський

Президент «Інституту Економічного Лідерства», аналітичного центру, що займається дослідження державних видатків та регуляцій уряду. Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу». Водій первинної ланки евакуації медичного батальйону «Госпітальєри».

🇺🇦 Даніїл Лубкін

Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу», однієї з найбільших молодіжних організацій України. Станом на 2024 рік до УСС приєдналося понад 650 учасників. У 2021 році Даніїл залишив посаду Гоо=лови Правління і був призначений Головою Наглядової Ради, де працює до сьогодні. Організація з кожним роком поповнюється активістами з усієї України. Даніїл також став співзасновником Beholder, революційного стартапу зі штучним інтелектом, який знаходить важливі корисні копалини. На сьогодні стартап залучив понад 1 мільйон євро інвестицій. З початку повномасштабного вторгнення Даніїл організовував кампанії зі збору коштів на допомогу українським військовим і цивільним. З 2022 року зібрано сотні тисяч доларів прямої допомоги.

🇩🇪 Андреас Юргенс

Генеральний директор Freedom Today Network.
У 2017 році FTN зняли документальний фільм «Російська агресія та західне невігластво», де передбачили вторгнення в Україну. 

🇩🇪 Фелікс Хоссе

Засновник «EGO Institute» та CEO «Clear Conscience». Досліджує способи застосування лібертаріанських ідеалів за допомогою технологій. «Clear Conscience» дозволяє споживачам уникати компаній, які ведуть бізнес у Росії, надаючи їм право голосу та зменшуючи російські податкові надходження.

🇩🇪 Наталі Фогель

Науковий співробітник Інституту світової політики, Центр міжморських досліджень. Членкиня Центру європейських цінностей політики безпеки у Празі. Її портфоліо включає моніторинг ворожого китайського та російського впливу та кампаній дезінформації в німецькомовному інформаційному просторі, розробку навчальних модулів з інформаційної війни та брифінг союзних урядів, міжнародних організацій та НГО. 
Аналіз Наталі Фогель про гібридну війну, правоохоронні органи та операції розвідки з’являється в ЗМІ США, Франції, Німеччини, Австрії та Чехії.
Наталі Фогель походила із сім’ї запорозького кубанського козака. До 2016 року була Секретарем Козацького Конгресу Америки.

🇺🇦 Роман Янів

Менеджер продукту у компанії OpenMinds. Займається розробкою платформи на основі штучного інтелекту для аналізу інформаційного поля в авторитарних суспільствах. Роман вивчав соціальні науки у Карловому університеті в Празі та Українському католицькому університеті у Львові. Також має досвід роботи з аналізом великих баз даних у компаніях, таких як Nestlé.

🇺🇦 Микита Храмов

Президент ГО «Українські Студенти за Свободу», студент політолог Київського Національного Університету.

🇺🇦 Володимир Півненко

Член ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України, очільник руху Демократична сокира у м. Черкаси, підприємець, юрист, провідний юрисконсульт та викладач кафедри філософських і політичних наук Черкаського державного технологічного університету.

🇺🇦 Богдан Рудковський

Співзасновник оздоровчого центру НЕЗКРАЮ (медицина та психологія). 

5 років працював у мобільній групі гуманітарної місії на посаді головного медичного консультанта. Був учасником координаційних зустрічей щодо гуманітарної кризи в зоні конфлікту на сході України. У 2020 році розпочав приватну медичну практику в Маріуполі.

🇺🇦 Павло Фіщук

Розробник, інвестор. Засновник компаній «FlyFish», «Li-Tay» та Українського Бізнес-Братства.

🇺🇦 Іван Лиховид

Засновник міжнародного бренду «Queen Wear», власник «Active factory» швейного виробництва повного циклу.
Засновник ГО «Львівського Оборонного Кластеру», співзасновник та учасник «Українського Бізнес-Братства».

🇺🇦 Максим Плєхов

Голова наглядової ради інвестеційного фонду «Українські оборонні інновації».
Голова правління Львівського оборонного кластеру.

🇺🇦 Сергій Грибовський

Засновник і керівник компанії Smile Energy group — компанії, що експортує протетичні вироби у країни Європи, а також навчає спеціалістів в Україні. Ментор та лідер думки у своїй галузі один, з перших хто впровадив цифровий
метод дизайну протетичних стоматологічних конструкцій в Україні.

🇺🇦 Микола Козак

Президент Українського Бізнес-Братства, ІТ підприємиць, СЕО Clover Dynamics.

🇺🇦 Антон Федченко

Керівник відділу комунікацій Львівського Оборонного Кластеру.

🇺🇦 Анна Костюк

Власниця студії йоги та масажу «Майоран», виконавчий директор компанії «Лідерфлекс», учасниця Українського Бізнес-Братства.

🇨🇿 Мартін Панек

Директор Ліберального інституту, найстарішого ліберального think-tank’у в Чехії. Минулого року багато часу та ресурсів Інститут присвятив своїй гуманітарній місії в Україні під назвою «Operace Kyseláč», в рамках якої Інститут доставив в Україну гуманітарної допомоги на суму понад 1,2 мільйона доларів США.

🇨🇿 Віт Самек

Колишній фельдшер, публіцист, співзасновник і керівник місії Operace Kyseláč (операція Sour Ale), від початку повномасштабного вторгнення доставив в Україну значні обсяги гуманітарної допомоги.

🇵🇱 Миколай Писарський

Член правління та колишній президент Інституту економічної освіти ім. Мізеса, однієї з найстаріших установ, що захищає ідеї вільного ринку в Польщі.

🇵🇱 Грег Пятковскі

Президент Polish Global Entrepreneurs Council. Голова Програмної ради Фундації «Свобода та підприємництво». Член Ради меценатів Краківського економічного університету. 

Викладач Школи польського та європейського права в Україні, а також Клубу Австрійської школи економіки. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету та факультет політичних наук Педагогічного університету в Кракові.

🇵🇱 Пьотр Палуткевич

Економіст, віце-президент Warsaw Enterprise Institute. Співзасновник і колишній президент Правління Instigos Institute of Economics and Consumerism, а  колишній науковий співробітник School of Public and Non-Profit Administration, Grand Valley State University, USA.

🇵🇱 Себастьян Стодолак

Віце-президент Warsaw Enterprise Institute, економічний оглядач Dziennik Gazeta Prawna, випускник філософського факультету Варшавського університету та аспірантури з фінансів та монетарної політики Польської академії наук.

🇷🇴 Крістіан Насулеа

Виконавчий директор Institute of Economic Studies та професор Бухарестського університету. Науковець та підприємець.

🇷🇴 Раду Нечіта

Доцент кафедри європейських студій Університету Бабеш-Боляй в Клуж-Напоці. Просуває економічну освіту в різних формах: як тренер з особистих фінансів чи підприємницької освіти, публікує десятки статей у ЗМІ та берє участь у понад сотні теле- та радіошоу. З 2003 року він організовує «Семінари Фрідріха фон Гаєка», позакласну щотижневу серію інтерактивних конференцій, відкритих для всіх студентів з регіону Клуж-Напока.

🇭🇺 Золтан Кеш

В минулому, вчитель та директором Фонду вільного ринку. В 2015 році виграв проміжні вибори до парламенту Угорщини та почав політичну кар’єру. Залишався незалежним парламентарем до завершення терміну в 2018 році.

Після політичної кар’єри повернувся у світ аналітичних центрів. З 2022 року працює на посаді керівника роботи з державними органами Центру споживчого вибору.

Реєструйтеся та ставайте частинкою Українського відродження!

Понад 2 роки українці живуть в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, а українське військо потребує все більше озброєння. Сьогодні приватні підприємства, що виготовляють зброю, відіграють критичну роль в обороні нашої країни. У цьому дописі ми поговоримо про те, чому приватні виробники є ефективними постачальниками та з якими перешкодами вони зіштовхуються.

Поява приватних виробників зброї в Україні

Для оборонного комплексу Сполучених Штатів чи країн Західної Європи поставки озброєння від бізнесу далеко не є чимось особливим, чого не можна було сказати про Україну часів становлення незалежності. Перші приватні виробники виникають у нас в країні з 2014 року. З початком російської агресії виникає потреба закрити позиції в озброєні, що не могла покрити держава. До цього виготовленням української зброї займався державний концерн «Укроборонпром», що об’єднував всі державні підприємства в цій сфері. В той час скасовується будь-яке ліцензування виробництва оборонної продукції та продукції подвійного призначення.

З роками частка держави в індустрії починає знижуватись. Якщо 2015 року частка приватних виробників складала 23% від усього обсягу державного замовлення зброї, то вже 2020 року кількість замовлень перевищує половину та зростає до 54%. Станом на 2024 рік медіа говорять вже про близько 400 приватних компаній та близько 100 державних у військовій галузі.

Чому приватні виробники займають все більшу частку ринку озброєнь?

Ефективність приватних компаній у військовій сфері пояснюється простими економічними принципами. Приватний виробник озброєння, як і будь-який приватний виробник в будь-якій сфері, завжди є на крок попереду державної компанії, бо розпоряджається та ризикує власними коштами. Успіх чи провал залежить виключно від власних рішень виробника, саме тому приватні підприємства є більш гнучкими. Вони зацікавлені надавати відповідний товар швидко, витрачаючи при цьому оптимальну кількість ресурсів. Бізнес легше адаптується до поточних потреб, тому отриманий прибуток вкладається у перспективні проєкти й зразки озброєння та військової техніки.

Перешкоди для розвитку

Однак для приватних виробників досі існують гальма. В Україні діє ліцензійна та дозвільна системи на виробництво зброї та боєприпасів. Ліцензійна вимагає виконання виробником спеціальних умов такі як техніка безпеки, вимоги до приміщення для виробництва та персоналу тощо. Навіть при наявності у виробника ліцензії на виготовлення певного виду зброї, кожна операція підприємства повинна підкріплюватися окремим дозволом від МВС, що має ідентичну процедуру з ліцензійною системою. Невиконання дозвільних умов виробником може тягнути за собою позбавлення волі від 3 до 7 років, або до 12 років для організованої групи осіб, згідно з статтею 263-1 ККУ.

Як висновок, бюрократія затягує процес виробництва, а також з’являється простір для корупції та залякування підприємців.     

Вирішити проблему має намір законопроєкт11073, що пропонує декриміналізувати виробництво зброї, залишивши лише адміністративну відповідальність.

Складна ситуація присутня й в галузі виробництва дронів. Хоч в червні 2023 року товари, що використовуються для потреб виробництва або ремонту безпілотних систем було звільнено від ПДВ та ввізного мита – цим митним режимом можуть скористатися лише ті підприємства, що входять в перелік Державної Митної Служби. Бюрократична тяганина в укладанні спеціальних контрактів  уповільнює швидкість закупівель комплектуючих та, як наслідок, саме виготовлення озброєння. Крім цього, контракти створюють простір для корупційних схем та формують нерівні ринкові умови для підприємств, що не працюють через державні замовлення, а передають дрони, наприклад, через волонтерів. Таке, на жаль, відбувається й з іншими типами озброєнь.

Сьогодні зброя є екзистенційним об’єктом для українців. Зброєю ми обороняємось від зовнішнього ворога, захищаючи своє життя, майбутнє та власність. В умовах нестабільної іноземної допомоги Україна повинна виробляти якомога більше зброї всередині самої країни, тому зникнення перепон на шляху приватних виробництв буде тільки позитивним явищем, що зміцнить армію.

Головне, що важливо пам’ятати – російська федерація хоче бачити Україну без зброї. Наша задача – цього не допустити. 

Повномасштабне військове вторгнення росії на територію України сколихнуло весь світ. російська агресія призвела до накладення наймасштабніших та безпрецедентних санкцій, які, здавалося б, мали знищити економіку росії.

Так, з 2022 року на росію накладено 14 пакетів санкцій, ініціаторами яких є Європейський союз, а також США, Канада, Великобританія, Японія, Південна Корея, Австралія та ряд інших країн. За інформацією глобальної бази даних щодо відстеження санкцій Castellum, з кінця лютого 2022 р. на рф накладено понад 16 тис. обмежень, а загалом із 2014 року більш ніж 19 тис. Було заморожено понад 300 мільярдів доларів активів Центрального банку рф та інших російських банків, а також запроваджено жорсткі обмеження на експорт ключових товарів. За оцінками аналітиків, відтік капіталів з рф за кордон торік зріс на 143 млрд доларів.

Та попри всі докладені зусилля, росія досі функціонує як держава, має ресурси на торгівлю та цим продовжує впливати на світову економіку. МВФ прогнозує, що цього року зростання ВВП росії становитиме 2,6%. Це значно більше, ніж у Великобританії (0,6%) та ЄС (0,9%). Аналогічно, дефіцит бюджету росії залишиться на рівні нижче 1% ВВП. Чому ж так вийшло?

Відповідь на це питання – глобалізація економічних процесів. Завдяки довгим ланцюгам постачання і певним прогалинам у санкціях рф знаходить способи обійти обмеження. Для цього російські підприємці використовують міжнародні корупційні зв’язки, посередників із третіх країн та «сірі» схеми торгівлі.

З огляду на те, що запроваджені проти росії санкції поки що не забезпечують її повної міжнародної ізоляції, країна переорієнтовує свою економіку, у тому числі торгівельні операції, на країни Азії, Південного Кавказу та Близького Сходу.  За даними ForbesUA, найбільші торгові потоки у 2022 році з росією наростили Туреччина, Казахстан, Вірменія, Узбекистан і Киргизстан. 

Паралельно спостерігається значне збільшення обсягів торгових операцій між західними та зазначеними вище країнами. Водночас помітно різке зростання експорту з країн Європейського Союзу до Киргизстану та Казахстану товарів подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як для цивільних, так і для військових цілей). Такими товарами часто є мікрочіпи або засоби зв’язку, які згодом використовуються російськими військовими. І, незважаючи на усі зусилля, до повного режиму екстериторіальних торговельних санкцій, які забороняють будь-якій іноземній компанії торгувати з росією, ще далеко.

Товари, що підпадають під санкції, можуть також ввозитися на територію росії як транзитні, без сплати мит або будь-якого контролю, якщо вони призначені для постачання до країн Центральної Азії та Південного Кавказу. Після цього вони можуть залишатися в росії для використання виробництвами на підприємствах військово-промислового комплексу.

російські компанії також навчилися обходити санкції, спрямовані на природні ресурси, зокрема на нафту та газ. Теоретично, збут російської нафти країнам Заходу не повинен перевищувати верхній ліміт (60 доларів за барель), що мало б величезний вплив на прибутки росії.

На практиці це обмеження обходиться завдяки великому «темному» флоту незастрахованих суден і використанню бухгалтерських лазівок. І поки країни, що запровадили санкції, намагаються посилити обмеження, державна скарбниця росії продовжує наповнюватися.

Іран, друга країна за кількістю накладених санкцій, є важливим союзником росії. Так, Іран має багаторічний досвід обходу міжнародних обмежень – чим і допомагає росії. У партнерстві ці країни займаються пошуком сприятливих логістичних маршрутів задля уникнення санкцій, мита, тощо; здійснюють купівлю-продаж різних видів зброї; діляться технологічними здобутками. 

Отже, на сьогодні росія перебуває під найбільшою кількістю санкцій у світі. Ці санкції мають певний вплив на росію, послаблюючи її економіку і ускладнюючи шляхи доставки товарів. У відповідь росія активно шукає способи обійти обмеження, використовуючи міжнародні корупційні мережі, посередників з інших країн та недосконалість санкцій. Від накладених обмежень відчутно потерпають багато російських фізичних та юридичних осіб. І все ж, хоча санкції не призведуть до припинення війни в короткостроковій перспективі, вони є демонстрацією недопустимості жорсткої агресії та погіршують життя російських еліт і звичайних громадян.

Авторка: Дар’я Гросул

2024 рік — рік масштабних змін.

Саме у 2024-му відбудуться вибори в Європарламент і в низці європейських країн, цього року обиратимуть нового Президента США, а також переоберуть владіміра путіна на посту президента рф. Паралельно з цим на Заході починають зростати ультраправі партії, які обіцяють скоротити, або взагалі припинити підтримку України. Може виникнути питання: чому вони пропонують це зробити? У цій статті дізнаємось про причини зросту ультраправих партій, розберемося чи є вони загрозою нашій безпеці і що робити з їхнім зростанням?

Чому відбувся такий стрімкий злет ультраправих?

Популярність ультраправих рухів у кожній державі має свої причини, проте спільним їх підґрунтям є підйом антиелітаризму. Популісти звинувачують «еліти» у всіх бідах: у допущенні економічної кризи, у зростанні тероризму в Європі та у війні в Україні. Населення починає нормалізувати ультраправі партії, коли бачить, що тези з їхніх повсякденних розмов повторює якийсь політик.

Ультраправі здобувають так прихильність робочого класу, який вважає, що треба «сильну партію, або господарника, який прийде і порядок наведе!». Таким чином відбувається пролетаризація ультраправих і вони забирають до себе потенційних виборців лівих партій.

Популісти бажають долучити якнайбільше малоосвічених громадян на свою сторону. Саффолкський університет нещодавно проводив передвиборчі опитування у США, у яких досліджувалися передвиборчі вподобання людей за різними характеристиками, включно з рівнем освіти. Опитування показує тенденцію, що люди з меншим ступенем освіти підтримують Дональда Трампа, який виступає з авторитарною риторикою, і також проти підтримки України і за «закінчення війни за один день». Натомість бакалаври, магістри та доктори наук та філософії здебільшого підтримують Байдена.

Також люди хочуть покращень прямо зараз. Ультраправі вміло використовують це бажання як спосіб підняти власну популярність і пропонують прості рішення для складних проблем. Медіа «традиційних» партій виставляють ультраправих як закам’янілих у своїх поглядах і вважають, що вони не можуть швидко реагувати на виклики. Але все навпаки. Ультраправі дуже добре вміють підлаштовуватись під запити суспільства. Хвилює загроза тероризму? Обмежимо міграцію з мусульманських держав. Стане безпечніше, збережемо «чистоту нації». Триває економічна криза? У ній винна минула влада, яка не змогла її подолати, бюрократи з ЄС, які перешкоджають економічному зростанню і фінансово-матеріальна підтримка України! Тому електорат ультраправих партій не задумується про довгу перспективу, а зосереджує увагу на тому, щоб прямо зараз всі проблеми вирішили. Натомість «традиційні партії» не вміють так «жонглювати» власними поглядами і спекулювати на актуальних проблемах, оскільки в очах електорату саме ці партії допустили їх.

Популісти ще підіграють на питанні антиміграційної політики і поширюють стереотипи про українців, то вони сидять на соціалці та не працюють, то навпаки — крадуть роботу. росія через власні медіа та людей допомагає їм у цьому, і населення починає більше вірити таким стереотипам. Також росія робить вкиди, що Україна продає зброю, яку постачають союзники, на чорному ринку, зокрема ХАМАСу. Цей фейк швидко спростували, але випадок дуже показовий. Після нього багато ультраправих політиків та журналістів поширили цей фейк у соціальних мережах та власних медіа. І ще не варто забувати про апелювання до різниці в культурному плані між українцями і будь-якою іншою європейською нацією.

Ультраправі ще пом’якшили власну риторику щодо ЄС: з «розпустити» до «реформувати зсередини». Це також загрожує Україні, оскільки будь-які чвари всередині Європи перешкоджатимуть постачанню озброєння і фінансової допомоги. А «реформування ЄС» точно означатиме його послаблення, що знову стає на заваді об’єднанню Європи.

Чи загрожують нам ультраправі?

Зростання  популізму в Європі та США справді є загрозою для нашої безпеки, особливо коли зброя і гроші від союзників потрібні нам ще «на вчора». Але ультраправі довго не триматимуться на плаву, оскільки не дають справжньої альтернативи демократії, а відхід в сторону автократії виборці вважатимуть кроком назад. «Прості рішення» рано чи пізно перестануть діяти і популярність популістів почне спадати.

Хорошим прикладом спаду популярності ультраправих є партія «Право і Справедливість» (далі — ПіС) у Польщі. На нещодавніх виборах вони набрали найбільше голосів в порівнянні з іншими партіями, але не змогли зробити власну коаліцію. Причини їхнього зниження рейтингу полягають у тому, що вони почали робити дії, які не сподобались полякам. Вони посилили заборону на аборти, що призвело до протестів, але влада так і не відкликала своїх рішень.

Також ПіС заборонила хутряну промисловість. Це може звучати навіть добре, але таким чином партія пішла проти власного ж електорату, ядро якого складається з селян і жителів невеликих міст.

Вони хотіли виправити всі невдачі відволіканням уваги на опонентів. У вересні 2023 року тодішній міністр оборони Польщі розкрив «оборонну стратегію» 2011 року, яка передбачала відхід за річку Вісла, що означало б окупацію 40% території Польщі росією. Цей план розробили за часів коаліції Громадянської Платформи Туска, яка знову повернулась до влади минулого 2023-го року. Але важливо зазначити, що такі плани повинні були узгоджуватись з НАТО. А в 2013 році гриф «цілком таємно» було знято, що означає про вірогідну зміну стратегії ще в часи влади Туска.

Останньою спробою врятувати становище ПіС стало повторне підігравання електорату. Тодішня влада заборонила імпорт зерна з України, щоб «захистити власних фермерів від зростання цін». Вишенькою на торті стала відсутність дій уряду на блокування польськими протестувальниками в’їзду фур в Україну. Однак жодне з цих «простих рішень» не врятувало ПіС від програшу на останніх виборах.

Чи можемо ми знизити їхню популярність в Європі? (ред. замість висновку)

Так, це можливо зробити. Наша влада повинна інвестувати гроші на медіа, спрямовані на західну аудиторію. У нас є хороший приклад United24, який набирає багато переглядів у соціальних мережах, а крім них ще й багато донатів. Також цей проєкт фінансують корпоративні донори, а не держава. Ще можна відмітити The Kyiv Independent і державний UATV English. 

На противагу їм, є і поганий приклад, як канал The Gaze, який фінансує Мінкульт і відео якого збирають всього лиш до 200 переглядів. Лише на створення відео було витрачено близько 35 (!) млн. грн за перші чотири місяці, а на весь проєкт загалом більше 60 млн. грн.

Чому ж так трапилось? Більшість новин журналісти The Gaze просто переписують з популярних видань. Переписують, щоправда, якісно, автентичність текстів складає близько 90%. Виникає питання: навіщо комусь, наприклад, у Великобританії читати якийсь ще ресурс крім BBC, The Daily Telegraph, The Guardian тощо, якщо різниці справді немає?

Шляхом вирішенням цієї проблеми є нарощування власної медіа-імперії. росія вкладала протягом десятиліть значні кошти у власні медіа за кордоном. Аналітики Debunk.org підрахували, що росія витратила близько 350 млн. дол. лише на RT, а на держпропаганду (в росії і поза нею) — 1,9 млрд. дол. Тому критично важливо вкладати гроші в медіа. І не повторювати помилок The Gaze. Треба надалі робити і просувати онлайн-медіа, не забуваючи й про  телебачення та паперові видання. Якщо цього не робити, то європейці та американці й надалі сумніватимуться у підтримці України.

Особливо нам треба висвітлювати злочини росіян. Після трагедій в Бучі та Ірпені і відвідин в ці міста іноземних політиків, їхнє уявлення про росіян почало руйнуватись, а розуміння важливості підтримки нас збільшилось, тому нам почали надавати набагато більше зброї.

Автор: Олександр Яловіца, дописувач Редакції УСС.

«ФаріOFF»: як відбувся студентський протест у Львові з вимогами звільнити Ірину Фаріон з посади викладача університету НУ «ЛП»

14 листопада у Львові відбувся протест, організований Львівським осередком ГО «Українські Студенти за Свободу» під стінами одного з корпусів Національного університету «Львівська політехніка».

Студенти вийшли на протест під один з корпусів вишу з демонстраційними гаслами «ФаріOFF», «Фаріон — геть», «Мова єднає — Фаріон ламає», «F*ckrion», «Фаріон геть з політеху» тощо. За попередніми підрахунками, наживо підтримали протест приблизно 500-600 людей.

Основні вимоги протесту — це звільнення Ірини Фаріон з посади викладача кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» та публічне вибачення перед військовими. 

«Ірина Фаріон мала можливість вибачитись багато разів. Вона записувала вже після сказаних подій відео на свій канал, вона робила багато дописів у свій телеграм канал. У неї був час вибачитись. Вона цього не зробила. Вони запропонували вислухати наші вимоги ще раз і вийти на компромісний варіант. Я не знаю, чому не можна просто звільнити Фаріон, але якщо університет не захоче цього зробити, то ми вийдемо ще раз», — додає координатор акції, Руслан Пасічник в інтерв’ю медіа «Суспільне».

Від педагога та людини, яка володіє важелем суспільної думки, не повинні лунати наративи, що розколюють суспільство і підбурюють ворожість між українцями. Зокрема, такі наративи не повинні впливати безпосередньо на студентів, чия успішність в університеті та чиї знання предмету залежать від пані Фаріон.

Майже одразу, як студенти почали виголошувати промови та гасла-кричалки, виконали український гімн, на порозі університету з’явилися співробітники політеху — проректори з науково-педагогічної роботи Жук Лілія Володимирівна (стратегічний розвиток НУ «ЛП») та Давидчак Олег Романович (повна вища освіта). Вони запросили нас разом з іншими представниками громадський організацій до авдиторії корпусу, аби обговорити наші вимоги та вислухати усі рекомендації.

«..ми почули вашу думку. Наш університет працює у юридичній площині. Ми виробляємо юридичну площину. Не можна отак-от прийти і… Дайте нам працювати у юридичних нормах…» висловився інший присутній співробітник ВНЗ, Корж Роман Орестович.

Додатково адміністрація зауважила, що не має юридичних підстав для звільнення Ірини Фаріон з викладацької посади та може діяти виключно у рамках трудового кодексу та статуту університету та вищої освіти, в цілому. Попри це, ми вдячні адміністрації, що з нами пішли на діалог та не пропустили повз голос студентства.

Представників самоврядування, бюро, чи студентських профспілок НУ «ЛП» на цій зустрічі не було. На протесті, за даними організаторів, також.

Що стало приводом до протесту?

Нещодавно в інтерв’ю з Яніною Соколовою мовознавиця Ірина Фаріон, використовуючи наративи подібні до кремлівських, критично висловилась щодо військових, які послуговуються на фронті російською мовою, заявивши, що «не може назвати їх українцями» і закликала кожного з них «показати свій патріотизм». 

Звісно, така риторика викликала негативну реакцію у багатьох громадян, адже дозволити собі критику військових у той час, як вони борються за нашу Свободу, тримаючи стрій в окопах — на нашу думку, це вершина ницості і ганьби. Наприклад, у коментарях до заяви Фаріон, Богдан Кротевич, начальник штабу бригади НГУ «АЗОВ» сказав, що, незважаючи на те, що бійці спілкуються російською мовою, більшість із них розуміє важливість переходу на українську, однак для такого переходу «потрібен спокій», а такого стану у нас, на жаль, немає. 

«Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою. Нехай назвуть себе русскіми. Що їм заважає? Чому вони [військові] такі очманілі?» — своїми ж словами Фаріон просто образила та знецінила військових.

Однак, отримавши купу заслужених гнівних коментарів, «велика патріотка» не зупинилась, і продовжувала наполягати на своїй правоті, одночасно обзиваючи своїх опонентів «дебі*оїдами»

«Захисниця української мови» не вперше потрапляє в подібний скандал: якось вона дозволила собі звинуватити маріупольців у знищенні їх міста через розташований там завод «Ілліча» (прим. в 1924 році названий в честь леніна, в 2016 в рамках декомунізації «перейменований» на честь вченого Зота Ілліча Некрасова), однак досі їй вдавалось уникати відповідальності за свої слова. Так само нещодавно, відповідаючи на критику від військових, пані Фаріон назвала героїню оборони «Азовсталі» Пташку «повією».

Останньою краплею у низці абсолютно огидних ситуацій, що стосуються пані Фаріон, стало розповсюдження нею електронного листа від студента Максима Глібова, що нині живе у тимчасово окупованому Криму. У листі Максим подякував Ірині за підтримку мови і за її діяльність, однак, через необережні (або цілком спрямовані) дії мовознавиці, студента затримали російські силовики.

«Ми жодним чином не намагаємося стати захисниками російської, однак ми не хочемо мати країну, у якій не поважають своїх захисників і ветеранів, якщо дозволяємо пропускати слова Фаріон повз вуха і залишаємо їх без уваги. 

Чи зможемо ми називати тил «міцним», якщо подібні до Фаріон люди продовжать закидати безпідставні звинувачення в бік військовослужбовців у начебто браку патріотизму та залишатись непокараними? Як взагалі повинні почуватись наші захисники, коли хтось в тилу заявляє, що їх «боротьба всередині країни набагато важливіша за боротьбу на нульовій позиції»? Чи зможемо ми проігнорувати цінність історії і колективну травму минулого, коли росія намагалася усіма способами цькувати україномовне населення і насаджувала російську насильницькими методами?

Пані Фаріон — це не про захист і популяризацію української мови. Пані Фаріон — це про розбрат і псування іміджу української, це про лицемірство і цинізм, це про паплюження пам’яті і зневаги щоденного героїзму українського солдата.» — згадує у анонсі акції її координатор, Руслан Пасічник.

Які результати акції та переговорів?

За підсумками переговорів з адміністрацією університету представники студентства, серед яких були й УССівці, спільно з представниками НУ «ЛП» запланували ще один Круглий Стіл у наступний четвер, 23 листопада.

Проректори НУ «Львівська політехніка» заявили, що створять експертну комісію, яка матиме тиждень на те, аби проаналізувати порушення Іриною Фаріон морально-етичних норм університету, юридичних актів, принципів академічної доброчесності тощо.

До комісії увійдуть юристи, співробітники вишу та двоє представників студентства: Роман Мацуєв (ГО «Українські Студенти за Свободу» та, за сумісництвом, студент політеху) та член лівої профспілкової організації «Пряма дія».

«Ми погодили те, що двоє представників з громадських організацій, які були присутні, увійдуть до складу цієї комісії. У вівторок комісія повинна завершити розслідування та збір фактів за ситуацією, що склалася; у середу з’явиться протокол із рішенням, а у четвер, власне, круглий стіл. Розмова під час повторного Круглого Столу буде протоколюватися. Також на цю зустріч ми запросили пані Ірину Фаріон. Це буде правильно, якщо вона приєднається.» — коментує Анна-Марія Сенчишин, Голова Львівського осередку.

Комісія не має права звільнити Фаріон, однак, має право представити свої рекомендації адміністрації університету задля ухвалення рішення.

Що буде, якщо вимоги студентства не будуть виконані?

Публічні акції та медіазаяви лунатимуть та відбуватимуться знову. Разом із українськими студентами ми не дозволимо, аби Ірина Фаріон лишалася на посаді викладача у політехніці і надалі.

За усім перебігом подій слідкуйте у нашому Instagram & Telegram, а також на сторінці Львівського осередку УСС.

В «Українських Студентах за Свободу» ми виступаємо виключно за проукраїнську позицію та працюємо заради спільної мети — нашої Перемоги у війні, яку розпочала проти нас російська федерація. 

Ми допомагаємо цивільним, що постраждали від війни та, безумовно, військовим. До того ж, понад десяток членів та членкинь нашої Організації, а також близьких друзів спільноти воюють у лавах ЗСУ та боряться за нашу Свободу.

Ми захищаємо та популяризуємо українську мову; працюємо з молоддю у напрямку просвіти, організовуючи освітні заходи та створюючи матеріали (курси, статті, переклади) з економіки, історії, політології та філософії, аби юне покоління виховувало у собі навички лідера і йшло у майбуття із сформованою громадянською позицією. Разом із цим ми мобілізуємо наші зусилля у ситуаціях, коли щось з боку держави цьому загрожує.

Власне, боротьба на фронті і в тилу триває. Як ми писали уже вище, мета у нас спільна — Перемога. І ми, свідома українська молодь, не дозволимо ні зовнішнім, ні внутрішнім ворогам нас зламати.

Детальніше поспілкуватися про акцію та взяти коментар ви можете у її головних організаторів, студентів НУ «ЛП» та активістів Львівського осередку УСС: Романа Мацуєва (Telegram: @yourromchik) та Руслана Пасічника (Telegram: @svoboda2004). Звертатися також можна і до Анни-Марії Сенчишин, очільниці Львівського осередку (Telegram: samo_po_sobi) / lviv@studfreedom.org.

Згадки про протест у медіа:

🔗Суспільне Новини: Вимагають звільнення Ірини Фаріон з університету: львівські студенти вийшли на мітинг

🔗hromadske: Під стінами Львівської політехніки організували мітинг проти Фаріон

🔗zaxid.net: Кілька сотень студентів Львівської політехніки вимагають звільнити Ірину Фаріон

🔗УНІАН: Протести студентів у Львові: в НУ ЛП відповіли, чи звільнять скандальну Фаріон

🔗Експрес: Протести студентів у Львові: в університеті відповіли, чи звільнять Ірину Фаріон

🔗VGORODE: Львівські студенти влаштували акцію протесту з вимогами звільнити викладачку Ірину Фаріон

Чи бережуть в Україні свободу віросповідання?

Минулого тижня ЗМІ масово тиражували новину щодо ухвалення Верховною Радою в першому читанні законопроєкту №8371 про недопущення діяльності на території України релігійних організацій, центр управління яких знаходиться в державі, що здійснює збройну агресію проти України.

Обмеження діяльності всіх пов’язаних з росією організацій, в тому числі релігійних, видається дуже навіть зрозумілим кроком. З 2014-го року Україна накладає санкції на пов’язані з агресором компанії, арештовує активи та судить тих, хто причетний до росії.

Проте рідко коли гримів настільки голосно аргумент, що українська влада порушує «релігійну свободу» так, як це відбувається зараз. 

Іронічно, про так звані гоніння говорить лише одна конфесія – Українська православна церква московського патріархату. Звісно, ще з весни минулого року вони заявляють, що повністю незалежні від москви. Державні установи, проте, інакшої думки. Експертиза засвідчила, що УПЦ МП досі перебуває в єдності з РПЦ.

📌 Отже у цій статті я хочу розглянути те, як будуються стосунки між помісними церквами у православ’ї та чому навіть повна заборона УПЦ-РПЦ не може бути названа порушенням свободи віросповідання.

Хто така автокефалія і чому у ній замішані греки?

2019-й рік увійшов в історію України завдяки, крім іншого, даруванню Томосу про автокефалію Православній церкві України.

Що таке автокефалія? З грецької можна перекласти це слово як «самоуправління». У ранній церкві майже кожна християнська громада була незалежною від інших. Навіть дати святкування Пасхи у різних містах відрізнялися. Потім вже пішла централізація, особливо коли християнство стало підтримуватися владою Римської імперії. 

Проте принцип самоуправління нікуди не подівся. Найвпливовіші єпископи: Риму, Константинополю, Єрусалиму, Антіохії, Кіпру та Олександрії зберегли і зберігають свою незалежність один від одного. Потому виникали й інші помісні церкви: Грузинська, Болгарська, російська, Румунська, Елладська (Грецька), Польська, Албанська, Чеських земель та Словаччини і, нарешті – Українська.

Чому ми говоримо про Константинопольський патріархат, як про церкву-матір для України? Тому що саме з Константинополю здійснювалося місіонерство на колись язичницькі землі. Великі українські святителі: Антоній і Феодосій Печерські, Іов Почаївський, Петро Могила – всі вони і багато інших належали саме до Вселенського патріархату, адже в їх часи самокерованої церкви на території України не було.

Автокефалія дає помісній церкві право обирати свого предстоятеля (керівника) без затвердження материнської церкви та є визнанням високого становища у міжцерковному спілкуванні. Проте заведено так, що автокефалію дарує церква-матір, тобто, у випадку України – саме Константинопольський патріархат.

Анатомія українського розколу

А як же так вийшло, що в Україні до 2019-го була і російська церква, і невизнаний Київський патріархат, і така ж невизнана УАПЦ? Все це – спадок нашої дійсно багатої на події історії. Вселенський патріарх Діонісій якось у 1686-му році видав указ, згідно якого Київського митрополита міг ставити московський патріарх. При цьому зберігалося підпорядкування Києва саме Константинополю, проте в москві цей указ використали для фактичної анексії Київської митрополії та її поступового знищення.

Вселенський патріархат, який знаходився під впливом османського султана, не мав важелів протистояння цій анексії. Так російська церква інтегрувала українську церкву у свій склад і почала ставити єпископів у всі кутки нашої землі. Після розпаду срср ці єпархії і склали формально самокеровану, а на ділі – цілком контрольовану росією УПЦ МП.

Київський патріархат – це якраз і були ті єпископи, які під проводом тодішнього митрополита Київського Філарета об’єдналися з православною церквою українців у діаспорі у 1992-му році. Ті, хто відмовився від цього об’єднання лишилися або в складі УПЦ МП, або ж сформували також ніким не визнану УАПЦ.

Коротше кажучи, домовитися ієрархи не могли. Упродовж 27-ми років робилися різні спроби повного об’єднання, які не увінчалися успіхом.

В церковному середовищі таку ситуацію прийнято називати розколом. Канонічним правом (юридичними нормами, колись дуже давно прийнятими церквами для вирішення суперечок) передбачено, що в одному місті може бути один єпископ. А на практиці в Україні виходило, що в одному Києві було 3 єпископи: від УПЦ МП, від УПЦ КП і від УАПЦ – аналогічна ситуація була й в інших містах.

Не задовольняла така ситуація, відверто кажучи, нікого. Тому українська влада у 2018 і звернулася до вселенського патріарха Варфоломія та до українських ієрархів усіх трьох церков з пропозицією об’єднання. На щастя, ініціатива вдалася – у 2018-му році УАПЦ і УПЦ КП об’єдналися у повному складі, від УПЦ МП на Об’єднавчий собор прийшло двоє ієрархів, тож формально і фактично всі три гілки українського православ’я було об’єднано у Православну церкву України, якій і було даровано автокефалію. Сьогодні предстоятелем ПЦУ є митрополит Київський Епіфаній.

Де ж опинилася та частина УПЦ МП, російської церкви, яка не взяла участь в Об’єднавчому соборі?

Формально вони були заочно прийняті у автокефальну ПЦУ, проте досі не приймають цього і воліють перебувати саме у складі російської церкви. Новини про перехід храмів у ПЦУ – це ні що інше, як поступовий процес добровільного визнання Томосу про автокефалію кожною релігійною громадою окремо. Ось так поступово, в ідеалі, всі громади і мають змогу об’єднатися навколо однієї помісної української церкви.

Протистоїть цьому, звісно ж, російська влада та церква. Священникам й активним прихильникам переходів на місцях погрожують, підкупляють та всіляко перешкоджають. Чому УПЦ МП так бореться за свою прихильність до московського патріарха – загадка, яка турбує не одну тисячу людей.

 

Фантомна автокефалія або бездарне замилювання очей

24 лютого 2022-го року стало епохальним днем в історії всього світу: росія пішла варварською війною на Україну. Того ж дня митрополит УПЦ МП у Києві Онуфрій записав відеозвернення, де засудив росію за розв’язану війну та звернувся до путіна з проханням «припинити братовбивство». Скільки надій покладали православні України, що бачачи жахливу жорстокість русского міра, УПЦ МП повністю зречеться москви та об’єднається з ПЦУ!

Проте не сталося цього. 27 травня архієреї УПЦ МП ніби й зібралися у Феофанії та заявили, що поривають зв’язки з московським патріархатом (хоча раніше і так всіх запевняли, що їх немає, до речі). За кілька місяців після цього митрополит Онуфрій освятив миро та нові антимінси – прес-служба УПЦ МП виставляла це як найсправжнісінькі ознаки того, що вони незалежні від росії. Проте насправді нічого не змінилося у стосунках між УПЦ МП та патріархом у москві.

В багатьох храмах досі поминають патріарха московського кирила, деякі архієреї УПЦ МП були присутні на зборах у москві (цей епізод, до речі, було проігноровано прес-службою в Києві).

Ба більше, коли російський патріарх своїм рішенням поставив нових єпископів у окуповані єпархії Криму та півдня й сходу України – УПЦ МП не засудила його і не почала кричати на весь світ про «гоніння» й несправедливість. Сьогодні над великою кількістю священників та єпископів УПЦ МП тривають судові процеси за статтею про колабораціонізм, тобто підтримку агресора.

Синод УПЦ МП натомість забороняє у священослужінні проукраїнських  священників, користується послугами одіозних діячів, таких як Ян Таксюр (зараз переховується в росії), Вадим Новінський, Євген Шевченко, Олександр Дубінський. Пов’язані з ними інтернет-видання відстоюють відверто проросійську позицію, оббрехують дії української влади та ПЦУ. Регулярно вступається за УПЦ МП у своїх зверненнях і сам московський патріарх кирило.

Кого хоче обманути проросійське лобі в УПЦ МП? Очевидно, вони хочуть обкрутити навколо пальця простих людей. Всім, хто цікавиться цією тематикою, швидко стає очевидно, наскільки вірно й сліпо керівники УПЦ МП є прихильниками єдності з москвою. Така любов до росії – однозначно, тривожний знак в умовах війни, що триває і яку ніби не помічає Священний Синод та сам митрополит Онуфрій.

«Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську церкву»

Інколи люди ніби протиставляють поняття віри й релігії. Кажуть, що от віра – це добре і вірте собі в будь-що, а релігія – це якась сувора організована система, яка є надлишковою і непотрібною.

Проте православна церква, священники й єпископи – це не надлишкова «адміністрація», не «зайві посередники», а заповіданий Священним Переданням спосіб життя християнської громади.

Християни вірять, що прилучаються до Господа Ісуса Христа причащаючись Його Тіла та Крові у таїнстві Євхаристії під видом хліба й вина. Євхаристія ж здійснюється не однією людиною, а церквою – зібранням вірних. Тому коли радянська влада руйнувала й зачиняла храми, то християни не просто ховалися десь і тихо молилися, а збиралися на домівках один в одного, у лісах та інших місцях.

До самого кінця свого існування радянська влада переслідувала усіх християн, навіть ручну РПЦ, лише інколи йшла їй на поступки.

З першого погляду може видатися, що й запропонована народними депутатами заборона пов’язаних з росією релігійних організацій є таким обмеженням вільного життя християн України.

Проте це не так, адже для кожного православного в Україні відкриті двері автокефальної Православної церкви України. Для кожної громади, яка не бажає бути забороненою судом, відкритий шлях до розриву зв’язків з москвою. Саме цей шлях є єдиним для всіх тих, хто прагне зберегти свою християнську громаду в складі української церкви.

Натомість відверті фанати вірності москві зараз вперто наймають юридичні компанії, які б затягували всі процеси в судах, перереєстровуюють майно релігійних громад на фізичних осіб та всіма іншими способами намагаються ухилитися від санкцій і вкотре замилити людям очі. Волання про якісь гоніння – не більше ніж підступна й брехлива спроба знову виправдовуватися та грати на довірі, очорнюючи і ПЦУ, і українську владу.

Висновки

Прихожани Української православної церкви московського патріархату – невід’ємна частина родини українського православ’я та церкви, у цілому. Не можна їх називати недохристиянами, неприпустимо до них ставитися, як до ворогів. Ці люди мають повне право бути частиною церкви. Наш ворог – це росіяни та їх пособники.

І дійсно правильно, що українське правосуддя взялося за покарання митрополитів Феодосія (Снігірьова), Іонафана (Єлецкіх), Єлісєя (Іванова) та інших колаборантів.

Проте є в УПЦ МП й інші люди: є ті, хто щиро молиться за Україну та нашу перемогу, хто допомагає ЗСУ, хто прагне знищення впливу москви, хто любить своїх ближніх з інших помісних церков, навіть якщо сановите митрополитбюро в Києві клеймить всіх навколо «неканонічними» й «безблагодатними» антихристами.

Бути українцем і хоч на дещицю підкорятися тому, хто благословляє вбивць наших дітей та близьких – це верх сліпоти.

Так, заборона УПЦ МП, на мою думку, ускладнить перехід громад до ПЦУ. Проте у них зараз є унікальна можливість одуматися й виправити ситуацію.

Чи використають вони її? Питання відкрите.

Автор статті і диктор: Владислав Бойко, функціонер УСС.

«Ukrainian Renaissance»: розповідаємо про те, як минула подія та як вона вплинула на мислення людей

22-23 липня 2023 року разом з іншими громадськими організаціями та ініціативами ми провели міжнародну конференцію «Ukrainian Renaissance» у м.Івано-Франківськ.

Яка роль молоді у наближенні України до Перемоги та у повоєнній відбудові? Як кожен з нас може уже сьогодні вплинути на суспільно-політичне життя країни? Економіка, політика, уроки війни та суспільство: якою ми бачимо майбутню Україну та покоління, що її творить? 

Про ці та інші запитання ми чимало говорили на конференції. Захід відбувся двома мовами: англійською та українською.

  • 2 дні конференції
  • 36 неймовірних спікерів-експертів
  • Близько 100 учасників з України, Чехії, Колумбії, Ірландії, Бразилії

Протягом двох днів конференції разом з українськими політиками, журналістами, економістами та підприємцями ми мали надзвичайно важливі лекції та панельні дискусії про економіку, філософію, політологію, війну, волонтерство та суспільство.

Говорили і про можливості покращення якості співпраці громадських організацій, бізнесу та влади. 

Зокрема, онлайн-лекції для студентів проводили:

  • заступник Міністра освіти Михайло Винницький;
  • історик, народний депутат України Володимир В’ятрович;
  • доктор економічних наук  Роман Шеремета;
  • білоруський опозиційний політик і економіст Ярослав Романчук.

Офлайн-лекції читали десятки спікерів, серед яких:

  • письменник та кінодраматург Володимир Єшкілєв;
  • доктор медичних наук Михайло Пустовойт;
  • директорка платформи «Промприлад.Реновація» Людмила Крижановська;
  • співзасновник ГО «Київський Гуманітарний Штаб» Анатолій Дідик;
  • директорка з розвитку компанії «23.restorany» Оксана Камінська;
  • громадський діяч та шеф-редактор Івано-Франківської агенції новин «Galka.if.ua» Вадим Войтик;
  • головний редактор видання «Galka.if.ua» Роман Турій;
  • начальник відділу молодіжної політики Департаменту молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради Мар’яна Циганин;
  • громадський та політичний діяч Денис Зейналов;
  • директорка Bendukidze Free Market Center Наталія Мельник;
  • директор з Training & Engagement в European Students For Liberty Кевін Фланаган;
  • директор з регіонального розвитку УСС Аділь Абдураманов;
  • ректор Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Ігор Чудик;
  • колишній радник Європарламенту, директор ліберального інституту (м. Прага) Мартін Панек;
  • директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери Ярослав Коретчук;
  • доктор політичних наук Василь Остап‘як;
  • доктор економічних наук, професор Іванна Запухляк;
  • доктор філософських наук, професор Володимир Сабадуха;
  • кандидат економічних наук, доцент Леся Вербовська;
  • телеведуча та журналістка Марися Томашевська;
  • громадська активістка та психологиня проекту «Перший добровольчий хірургічний шпиталь» Євгенія Ступнік;
  • голова Молодіжної ради Івано-Франківська та директор ГО «Між іншим» Владислав Соха;
  • меценат, підприємець та член правління Бізнес-асоціації Івано-Франківська Віктор Вінтоняк;
  • громадський активіст, керівник ініціативи «Перший добровольчий хірургічний шпиталь», директор та засновник групи компаній «БРАСС» Станіслав Онищук;
  • голова громадської організації «Д.О.М.48.24» Наталія Вишневецька;
  • ректор Львівського інституту менеджменту Василь Миронюк;
  • доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Михайло Пустовойт;
  • аналітик у Liberal Institute Яна Гальвіс;
  • чеський економіст Павел Потужак;
  • програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut Ян Мошовський.

Дякуємо усім спікерам за долученість!

Відгуки організаторів та учасників про конференцію

Станіслав ОнищукСтаніслав Онищук, співорганізатор конференції та спікер

Конференція пройшла чудово. Добре те, що було багато спікерів та учасників з-за кордону — це зробило можливим реальний обмін думками між українцями та людьми з різних куточків світу (Чехії, Колумбії, Бразилії, Австралії, Ірландії). Це дало різноманітність доповідей, цікаві обговорення між відвідувачами, корисний нетворкінг між учасниками і лекторами. Цікавою інтерактивною частиною була доповідь заступника міністра освіти та науки Михайла Винницького, де кожен присутній міг поставити запитання і отримати відповіді щодо майбутнього освіти в Україні. І найголовніше — сама атмосфера, настрій конференції — було конструктивно, дружньо, цікаво і оптимістично. Такою ж вийшла дискусія про відбудову України. Вважаю, що завдяки всій команді організаторів, конференція вдалася на всі 100%!

Максим Брикса, головний організатор проєкту

Це був надзвичайно великий захід для Івано-Франківська, який реалізувала доволі маленька, але вмотивована команда. Мені надзвичайно приємно розуміти, що нам вдалось зібрати таку велику кількість українських та іноземних студентів з метою обговорення подальших дій для відбудови країни, а в особливості побудови нових якісних державних структур, економічні реформи, створення умов для реабілітації військових та інтеграції країни в ЄС. Важливо розуміти, що відповіді на такі питання потрібно мати вже зараз, щоб приступити до процесів відновлення якомога швидше. Тому «Ренесанс» — чудова подія, яка змогла залучити зацікавлену молодь до обговорення цих питань.

Євгенія Наумук, Прихильниця ГО «Українські Студенти за Свободу»

Конференція «Ukrainian Renaissance» була гарною змогою побачити Івано-Франківськ, познайомитися з частиною міжнародної спільноти Students for Liberty, а також почути думки цікавих спікерів стосовно теми, яка цікавить молодь України: як ми будемо відновлювати свою країну.

Різноманітна освітня частина, насичена програма, чудові організатори, круті учасники та просто незабутні 2 дні — ось яким був український Ренесанс!

 

Ангеліна Однойко, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»

Ми та ще багато активістів (наша велика команда) організовували міжнародну англомовну конференцію у Франківську на тему відновлення України в умовах війни і повоєнного часу!

Серед спікерів та учасників були люди з Чехії, Ірландії, Австралії, Сполучених штатів Америки та ще багатьох країн!

Ми підіймали питання щодо відновлення економіки, розвитку освіти, бізнесу. Представники місцевого самоврядування розповіли, як вони бачать період відбудови і які дії вже проводяться!

Ми маємо сподівання, що відбудова не за горами і спільними зусиллями український народ збудує найкращу версію держави!

Андрій Прохорчук, учасник конференції

Насправді Ukrainian Renaissance для мене вже з моменту подорожі став унікальним досвідом: ми з сестрою спали на вокзалі. А опісля цього чарівного кемариння в Станіславі, ми вирушили ще сонними вуличками до університету Нафти і Газу. Одна з організаторок грала вічну класику на фортепіано настільки імпресивно, що вайб задався на наступні два дні і будь-що не змогло його перемінити. Загалом дуже різні відчуття у мене. На одній хвилі спілкуватися з деканом економічного факультету з Чехії, намагання переповісти новим друзям смішну історію, до того ж англійською, бажання віднайти відповіді разом із ще більшою кількістю запитань та можливістю розширити горизонти власних думок. А ще я усвідомив, що у своїх спробах щось змінити я дійсно не один — ось про що для мене конференція.

Я безмежно радий за цей досвід, хоча момент із подвійним перекладом не дуже кайфовий, однак і в цьому був плюс — додаткова практика англійської.

Анна Березіна, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»

Конференція “Ukrainian Renaissance” стала для мене великим відкриттям цього літа. Для того, щоб організувати подібне у відносно невеликому місті треба було прикласти дуже багато зусиль і я пишаюсь тим, що була частиною організаційної команди.

Сподіваюсь, що учасникам теж сподобалось те, що ми зробили! Ці два дні були наповнені цікавими лекціями (які було дуже складно обирати, бо хотілось потрапити на всі) та новими знайомствами. Це був неймовірний досвдід. А також я дуже вдячна Students for Liberty за допомогу та підтримку! Впевнена, що наступні наші заходи будуть ще крутішими!

 

Штепан Ковар, організатор, член Czech Students for Liberty

Конференція стала для мене справжнім відкриттям, Було абсолютно ясно, що Україна досягла значного прогресу, але попереду ще залишилось багато важливої ​​роботи. Наприклад, ми багато говорили про необхідність відкритих кордонів із сусідніми країнами та створення умов для приватизації державних підприємств. Було цікаво побачити, як досвід Чехії з купонною приватизацією може запропонувати цінні «інсайти» та напрацювання для власного шляху України.

Деякі конкретні кроки до більшої свободи можуть початися навіть до того, як амбітні та великі цілі будуть повністю досягнуті. Проте всі зійшлися на думці, що першочерговим завданням таки є забезпечення суверенітету України та вигнання абсолютно усіх окупантів з України. Оскільки Україна безпосередньо стикається зі своїми викликами, зрозуміло, що світ має підтримувати її, як у плані моральної підтримки, так і матеріальної допомоги.

Ця конференція показала цілком очевидне: боротьба України за свободу виходить далеко за її межі. Ситуація з російською окупацією українських територій підкреслила необхідність ширшого підходу, який передбачає міжнародну співпрацю та гарантії безпеки України, можливо, навіть вступ України до НАТО в майбутньому.

Загалом, конференція «Українське Відродження» стала неймовірною нагодою для учасників поділитися своїми думками, повчитися одне в одного та підкріпити свою відданість цінностям Свободи. Подія не лише пролила світло на завдання, які ще стоять попереду, але й підкреслила, наскільки важливою для втілення цих мрій є глобальна підтримка. Вдячний ГО «Українські Студенти за Свободу» і особливо Максиму та Станіславу з «Першого добровольчого хірургічного шпиталю» за спільну організацію конференції разом з нами!

Ян Мошовський, програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut

Вільна Україна — це не тільки клопіт українців, а й інтерес всього ліберального світу, тож вигнання загарбників — лише перший крок до цього. На конференції ми говорили про майбутні можливості створити більш ліберальну, проринкову та процвітаючу Україну, інтегровану у світову спільноту. Ми спілкувалися з економістами, стратегами та дипломатами, а також освітянами, активістами та самими студентами — зі всіма тими, хто має право голосу щодо поточного напрямку подій та вірить, що має вплив на ситуацію. Мені було особливо приємно побачити, як молодь взяла на себе ініціативу в цьому обговоренні – тепер усім, хто був присутнім на заході, зрозуміло, що Українському Відродженню бути, а його головним рушієм стануть студенти.

Дякуємо усім, хто доклав зусиль до організації конференції та до її проведення! Впевнені, що нам частково вдалося сформувати бачення шляху, який Україна може пройти після війни та разом із усіма присутніми обговорити, як, починаючи із себе, на наближення перемоги можна впливати уже зараз. Формуймо «українське Відродження» разом та будуймо вільну, квітучу Україну!

До нових зустрічей!

Організатори події: ГО «Українські Студенти за Свободу», European Students for Liberty, Czech Liberal Institute, ГО «Спрямована Дія».

Згадки про нас у медіа:

Проєкт «Подружки»

Агенція новин «Galka»

📸 Більше світлин із заходу ви знайдете за покликаннями: BRASS, від фотографів УСС та знімки з коптера (Штепан Ковар).

Відкрита реєстрація на І Український Лібертаріанський Кінофестиваль для учасників та глядачів!

▪️ Провідна тема – Свобода, будь-то індивідуальна, політична чи навіть економічна.

Дата: 1 & 2 липня 2023 | 12:00 – 19:00 (CET+2).
Локація: простір iHub, м. Київ, вул. Хрещатик, 10.

🖇У статті:

  • Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організаторів)
  • Для учасників (конкурсантів): номінації, вимоги до робіт та нагороди
  • Для глядачів: програма, вхідний квиток
  • Як стати частиною фестивалю?

 

«Коли зміна?» — питають режисери, оператори та актори напередодні знімального дня. «Коли зміни?» — питає проактивна українська молодь.

Для нас ці питання повʼязані не лише грою слів, а й прагненням до якомога більшої Свободи, запалення її вічного яскравого вогню. Наша громадська організація вже 6 років говорить про цю цінність на лекціях, тренінгах, воркшопах, освітніх таборах.

Настав час кіно, щирого, чесного, авторського. Кіно, де прагнення до Свободи таке по-українськи правдиве й щемке.

Якщо Свобода та відверте кіно про неї торкаються вашої душі та не залишають вас байдужими, запрошуємо відвідати І (перший) Український Лібертаріанський Кінофестиваль жанру ігрового та документального короткометражного кіно, організований за підтримки ГО «Українські Студенти за Свободу».

Хочу потрапити на кінофестиваль

Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організатори)

📌 Хто такі «Українські Студенти за Свободу»?

Ми є всеукраїнською молодіжною громадською організацією, яка розділяє ідеї лібертаріанства. Це означає, що найбільшою цінністю для нас ми вбачаємо Свободу, а у своїй діяльності захищаємо ідеї економічної, політичної та індивідуальної свободи.

Наразі у нашій організації є понад 500 членів та членкинь, а наші осередки представлені у кожному регіоні України.

📌 Чим займається ГО «Українські Студенти за Свободу»?

До повномасштабної війни ми організовували акції та протести проти свавілля влади, були співтворцями законопроєктів, активно адвокатували наші ідеї. Зараз же ми змістили фокус нашої діяльності на просвітницьку та волонтерську діяльність. Звертаємо вашу увагу, що ГО «Українські Студенти за Свободу» НЕ пов’язані з жодною політичною партією і є незалежною організацією!

Проведення «І Українського Лібертаріанського Кінофестивалю» є першим досвідом великого мистецького проєкту в УСС. Ми розширяємо формати та тематики, за допомогою яких ми можемо поширювати наші цінності. Саме кіно, на думку організаторів, є одним з ефективних способів для цього, адже в першу чергу чинить емоційний вплив на глядача.

Наша мета – сприяти розвитку українського незалежного авторського кіно, допомогти митцям у формуванні соціального капіталу та сприяти висвітленню їхньої творчості.

Для учасників (конкурсантів)

Ми запрошуємо українських молодих митців взяти участь у кінофестивалі, подавати свої кінороботи і позмагатися за круті призи!

📌 Які є номінації?

На фестивалі існує дві номінації: «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно».

📌 Вимоги до конкурсних робіт

Робота, що подається конкурсантом на кінофестиваль, має транслювати важливість цінності Свободи. Це стосується її трьох основ:

  • особистісної: наприклад, питання складного індивідуального вибору людини в умовах тиску суспільства, обставин тощо;
  • політичної чи економічної: життя індивіда в умовах тоталітарної системи;
  • національної: наприклад, питання сучасної чи минулої боротьби українців за національне визволення та самостійний культурний і політичний розвиток на особистісному чи загально суспільному рівні.

Однак, навіть цими пунктами ми не обмежуємо вільну авторську інтерпретацію митців в баченні ідеї Свободи в житті людини, суспільства або держави. При відборі робіт фокус-групою увага звертається саме на глибину та комплексність розкриття теми.

Жанр робіт: на кінофестиваль допускаються роботи ігрового і документального жанру.

Тривалість робіт: від 10 до 20 хвилин.

Мова кінострічок: українська або англійська з обов’язковим субтитруванням українською мовою. Вживання інших мов з метою збереження автентичності картини (наприклад, якщо стрічка присвячена проблематиці кримськотатарського народу абсолютно валідним і навіть бажаним є вживання мови киримли) може допускатися за умови наявності українськомовних субтитрів.

На кінофестиваль допускаються роботи, що брали участь в інших фестивалях або були опубліковані раніше, але не пізніше 1 липня 2022 року.

Роботи конкурсантів пройдуть попередній відбір фокус-групою, сформованою з представників кіноіндустрії та членів ГО «Українські Студенти за Свободу». Для цього роботи будуть попередньо зашифровані, що гарантує чесність та неупередженість їхнього оцінювання.

Опісля аплікантам буде надано розгорнутий фідбек щодо їхньої роботи від фокус-групи з відповідним рішенням щодо допуску / недопуску до фестивалю. Безпосередньо на фестивалі роботи буде оцінювати професійне жюрі.

📌 Що отримують переможці?

Одна з головних цілей фестивалю – посприяти розвитку молодих українських митців. Саме тому окрім кришталевої статуетки «Факел Свободи», переможці в двох номінаціях «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно» отримують грошовий приз 8000 грн, а також можливість особистої зустрічі з українським актором та режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим.

Ахтем Сеїтаблаєв

Для глядачів та усіх, хто бажає насолодитися українським авторським кіно

Якщо для вас українська кіноіндустрія — це кузня ідей Свободи, запрошуємо на наш фестиваль! Ви познайомитеся із «ковалями», які дбайливо працюють над своїми витворами мистецтва, із молодіжною культурною спільнотою та у спокійній атмосфері насолодитеся фільмами про Свободу, як, власне, ми й обіцяли.

📌 До речі, щодо програми? Що ще окрім робіт конкурсантів?

Окрім конкурсних робіт на вас також чекають ретроспективні фільми про свободу молодих режисерів та обговорення з ними у форматі Q&A. А також TED Talks з представниками сучасної кіноіндустрії. Нудно не буде!

🎟️ Вхідний квиток на фестиваль коштує 250 гривень.

Організаційний внесок покриває харчування протягом двох днів (обіди та кава-брейк). На основі коштів, сплачених за абонемент, також буде формуватися призовий фонд для переможців фестивалю. Тож відвідування фестивалю є цілком вигідним: з нас – останні тренди українського кіно, турбота про ваш комфорт на заході та цікава програма.

«Запали вогонь!» – слоган I Українського Лібертаріанського Кінофестивалю

Як стати частиною Кінофестивалю?

Якщо ви хочете дізнатися деталі й подати свою роботу для участі в фестивалі або ж у ролі глядача насолодитися крутим українським авторським кіно – заповнюйте реєстраційну форму!

Реєстрація на кінофестиваль

Дедлайн заповнення форми для глядачів & учасників: 28 червня.

Поспішайте зареєструватися, адже кількість місць у глядацьких залах обмежена!

Є питання?

Контакт для зв’язку: Уляна Костенко, головна організаторка фестивалю (+380 99 123 28 48).

Приходьте на зміну уявлення про українське кіно та Свободу, на зміну свідомості та цінностей!