Доктор Том Палмер про відповідальність і свободу 

Автор: Том Палмер

Оригінал статті за посиланням 

Відповідальність: Для когось це слово асоціюється з образом літніх людей, які повчають молодь сидіти з прямою спиною, виконувати домашні завдання та писати листи подяки стареньким тітонькам.

Не дивно, зрештою, що ми вважаємо це нудним, виснажливим і таким, що відволікає нас від насолоди свободою. Метою свободи, з позиції цих образів, є уникнення відповідальності.

Насправді ж, свідоме несення відповідальності не є ані нудним, ані виснажливим, як і не є воно відволіканням від свободи. Бути відповідальним означає час від часу робити неприємні речі чи навіть йти на серйозні жертви, але прийняття цієї відповідальності, зрештою, приносить людині найбільше задоволення.

Взяти на себе відповідальність — це, по суті, ціла пригода та значний прояв сміливості. Ми заслуговуємо на свободу, тому що можемо відповідати за свої вчинки; тому що можемо приймати рішення; тому що володіємо самоконтролем.

Відповідальність — це не тягар, який ми повинні нести, щоб бути вільними; усвідомлення того, що «я зробив це» робить свободу нагородою, за яку варто боротися. Відповідальність — це ключ до розуміння свободи.

Мудрість Адама Сміта про відповідальність

Ми не заслуговуємо на свободу лише тому, що маємо певні бажання чи прагнення. Ми заслуговуємо на свободу — на контроль над власним життям — оскільки ми є морально відповідальними: один перед одним и, перед Богом (для тих, хто вірить у Нього) і перед власним сумлінням. Як писав один з найвпливовіших в історії філософ-мораліст сотні років тому, 

«Моральна істота — це сутність відповідальна. Відповідальна істота, як підкреслює це слово, — це істота, яка повинна звітувати про свої дії перед кимось іншим а, отже, повинна контролювати свою поведінку згідно з міркуваннями цього іншого».

Адам Сміт продовжував пояснювати, що розвиток моральної свідомості тягне за собою відповідальність не лише перед іншими, але й перед самим собою, адже ми прагнемо не просто отримати похвалу, а й бути гідними похвали — дві цілі, які можуть бути схожими одна на одну, але які «все ж таки, значною мірою, є відмінними і незалежними одна від одної». 

Як істоти соціальні, ми прагнемо бути гідними похвали або «захоплення», але «для того, щоб досягти такого вдоволення, ми повинні стати неупередженими суддями нашого власного характеру і поведінки. Ми повинні намагатися сприймати їх очима інших людей, або так, як інші люди, вірогідно, їх сприйматимуть».

Стаючи неупередженими оцінювачами власного характеру та поведінки, ми формуємо власну самооцінку.

Як зазначив Сміт,

«Людина, яка аплодує нам або за вчинки, яких ми не здійснювали, або з причин, які не мали жодного впливу на нашу поведінку, аплодує не нам, а іншій людині. Ми не отримуємо жодного задоволення від такої похвали».

Задоволення, про яке ми говоримо, можливе лише шляхом прийняття на себе відповідальності.

Свобода поза хаосом

Свобода: У декого це слово викликає асоціації з безладом, хаосом, аморальністю, необмеженістю та «вседозволеністю». Не дивно, що такі люди вважають свободу жахаючою. Як наслідок, багато хто вважає, що порядок і доброчесність мають бути встановлені за рахунок свободи. Вони ототожнюють відповідальність з покорою чужим наказам.

Дехто навіть запевняє, що таке підкорення, хоч і може зруйнувати те, що ми — звичайні люди — називаємо свободою, натомість передбачає свободу набагато більшу, ніж та, яку вони відкидають як суто емпіричну чи «буржуазну». 

Вони обіцяють свободу безмежну, яку можна пізнати лише тоді, коли наші дії керовані мудрими й добрими, чи, принаймні, сильними світу цього.

Фредерік Дуглас: свобода через відповідальність

Свобода — не те саме, що вседозволеність; відповідальність тісно пов’язує свободу з доброчесністю та самовладанням. Цей зв’язок чітко продемонстрував один з найбільших поборників свободи в історії, людина, яка народилася рабом в окрузі Талбот, штат Меріленд: Фредерік Август Вашингтон Бейлі — людина, яка здобула свободу для себе і для мільйонів інших. 

Він відомий під ім’ям, яке обрав самостійно: Фредерік Дуглас. У 1845 році він, як колишній раб, який здобув свободу, розповів про «канікули», які дозволялися рабам їхніми поневолювачами. 

Подібні моменти удаваної свободи рабовласники представляли як акти великодушності, але насправді вони слугували «запобіжними заходами, щоб випустити бунтівний дух поневоленого люду». Рабовласники прагнули занурити своїх бранців у гріхи, а не запропонувати їм перепочинок від рабства:

«Їх мета, очевидно, полягає в тому, щоб викликати у своїх рабів огиду до свободи, зануривши їх у найглибші безодні розбещеності. Зокрема, рабовласники не лише хочуть бачити, як раб пиячить з власної волі, але й вдаються до різних способів, щоб його споїти. Одним із таких планів є укладення парі між рабами на те, хто вип’є найбільше віскі, не сп’янівши; так їм вдається змусити цілий натовп напитися до безтями.

Таким чином, коли раб просить доброчесної свободи, хитрий рабовласник, усвідомлюючи його невігластво, дурить його дозою згубного дурману, майстерно прикриваючись свободою. Більшість з нас звикли випивати її до дна, і результат був саме таким, як і слід було очікувати: багато хто з нас переконався, що між свободою і рабством не так вже й багато варіантів вибору.

Ми почувалися, і небезпідставно, майже настільки ж рабами людини, як і рому. Тож, коли канікули скінчилися, ми піднялися з бруду, в якому барахталися, глибоко зітхнули і рушили в поле, відчуваючи, загалом, велику радість від того, що наш господар обманом змусив нас повірити у свободу, і повернутися назад в обійми рабства». 

Для Дугласа свобода полягала не в пияцтві та розпусті, які заохочували його господарі, а в гідності самостійно взятої на себе відповідальності. 

Він збагнув ціну свободи тоді, коли, за його словами, взяв до рук книгу під назвою «Колумбійський оратор» і був захоплений діалогом між господарем і рабом, в якому раб спростовує аргументи господаря на користь рабства і переконує господаря звільнити його. 

Вплив цих аргументів на Дугласа був потужним: 

«Свобода з’явилася зараз, щоб більше не зникнути ніколи. Вона вчувалася в кожному звуці і вбачалася в кожній речі. Вона завжди супроводжувала мене, щоб мучити відчуттям мого жалюгідного становища. Я нічого не бачив, не бачачи її, нічого не чув, не чуючи її, і нічого не відчував, не відчуваючи її». 

Спроби законодавчого регулювання поведінки та їх результати

Спроби замінити державний контроль самоконтролем призводять до непередбачуваних наслідків, які часто є набагато гіршими, ніж ситуації, які державний контроль нібито покликаний виправити. Наміри законодавців чи управлінців — це одне, а наслідки зміни системи стимулів — зовсім інше.

Наведемо два яскраві приклади: професор Джеффрі Мірон з Гарвардського університету описує жахливі непередбачувані наслідки «війни з наркотиками» (серед них злочинність, передозування, поширення хвороб тощо) у своїй главі для цього видання, а журналістка Ліза Конерс досліджує залежність, що утворюється через політику держави загального добробуту, яка зазвичай, але, можливо, не завжди, є ненавмисним наслідком цієї політики.

Ніхто не може безпосередньо приймати закони чи визначати кінцеві результати; все, що можуть зробити законодавці чи урядовці — це змінити стимули, які постають перед учасниками соціальної взаємодії. Таким чином, будь-які окремі дії можуть бути заборонені, тому що законодавці вважають їх поганими. 

Це не означає, що після того, як правителі висловилися, ніхто більше не буде здійснювати подібних дій. Розуміючи це, можновладці визначають покарання — від штрафів до ув’язнення і навіть смерті. Але навіть це не означає, що ніхто не буде чинити подібним чином. 

У багатьох країнах свобода виробництва, купівлі, продажу та споживання наркотиків обмежена або повністю придушена законом. У Сполучених Штатах наркотики є незаконними, проте в’язниці переповнені людьми, які виробляють, купують, продають або вживають наркотики, незважаючи на те, що законодавці забороняють їм це робити.

Мільйони людей не зупинила перспектива тюремного ув’язнення, незважаючи на шалене насильство і сотні мільярдів доларів, витрачені на потенційну зміну їхньої поведінки.

Досвід заборони алкоголю повторюється: проста заборона речовини не означає, що люди перестануть її споживати, і, швидше за все, призведе до наслідків, не передбачених прихильниками заборони.

Непередбачувані наслідки соціальної допомоги та державного контролю

Відповідальність за прийняття рішень про заощадження на пенсію в усьому світі перебрали на себе уряди, буцімто для того, щоб розумно інвестувати зароблені людьми кошти, допомогти їм забезпечити їхню старість і створити узи солідарності між поколіннями.

У Сполучених Штатах заробітна плата оподатковується, і ці податки не інвестуються в майбутнє, а спрямовуються в систему «Pay As You Go», яка з фінансової точки зору не відрізняється від фінансової піраміди і яка з часом накопичує величезні «незабезпечені зобов’язання».

Найманим працівникам кажуть, що їхні обов’язкові соціальні виплати «компенсуються» «внесками» їхніх роботодавців, хоча насправді 100% «внеску роботодавця» йдуть з їхніх власних кишень, оскільки це гроші, які роботодавці платять за те, щоб найняти їх на роботу, а отже, ці гроші просто забираються державою у працівників.

Гроші були виплачені негайно і замінені нічим іншим, як борговою розпискою.

Замість того, щоб формувати почуття солідарності між поколіннями, людей заохочували лобіювати все більше і більше виплат, не пов’язаних з їхніми внесками, а непідйомний тягар перекладався на молодь.

Система вже стала «фінансово від’ємною», що означає, що бухгалтерська фікція «Трастового фонду» була розкрита; соціальне забезпечення фінансується через фінансову піраміду, а не через «інвестиції» чи «заощадження».

Коли людям кажуть, що про їхню пенсію подбає держава, виявляється, що вони більше споживають і менше заощаджують. Більше того, коли витрати лягають на одну групу, а вигоди — на іншу, то створені стимули спонукають людей шукати вигоди та уникати витрат, що породжує безліч конфліктів, у тому числі між поколіннями.

Самоконтроль не ідеальний, але і державний контроль не кращий.

Переклад: Софія Панченко

Цей есей був раніше опублікований у книзі «Самоконтроль чи державний контроль? Вирішувати вам» за редакцією Тома Г. Палмера — проекті Students For Liberty та Atlas Network у співпраці з Jameson Books, Inc.

Немає свободи без відповідальності: Гаєк та Гавел

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

І Фрідріх Гаєк, і Вацлав Гавел усвідомлювали, що ідеологічні концепції можуть ізолювати людей від справжньої взаємодії з реальністю. 

Тоталітаристи як лівого, так і правого спрямування виправдовують свої жорстокі методи нібито благородними цілями. Історично, такі комуністи, як Ленін, обіцяли безкласове, бездержавне суспільство, здобуте шляхом революції. Фашисти, як Муссоліні та Гітлер, мріяли про расово чисте майбутнє, досягнуте шляхом підриву парламентської демократії та захоплення контролю над державою. Грандіозні обіцянки цих двох ідеологій були використані для спроби раціоналізації найбільш жахаючих подій 20-го століття.

Фрідріх Гаєк і Вацлав Гавел, хоч їх і рідко коли порівнюють, поділяли одне фундаментальне переконання: руйнування особистої відповідальності призведе до її заміни переважаючою силою держави, яку підтримує армія бюрократів і очолює авторитарний головоріз. Тим не менш, кожен з них зосереджувався на різних елементах відповідальності: Гаєк наголошував на відповідальності як еволюційній та економічній концепції, а Гавел, навпаки, зосереджувався на її екзистенційних та моральних засадах. Обидва дійшли висновку, що свобода не може існувати без відповідного етосу індивідуальної відповідальності.

Вузький шлях порятунку Гаєка 

Фрідріх Авґуст фон Гаєк народився у 1899 році у Відні, який тоді був частиною Австро-Угорської імперії. Завдяки інтелектуальному наставництву австрійського економіста Людвіга фон Мізеса, Гаєк усвідомлював загрози, які комунізм і фашизм становили для лібералізму. Протягом своєї кар’єри Гаєк став одним з найвідоміших у світі захисників лібералізму, публікуючи книги та статті про економіку, історію, право, психологію і т.д — цей список можна продовжувати вічно. Не будучи враженим зростанням ентузіазму щодо комунізму чи фашизму, він, навпаки, був стурбований і занепокоєний цим. Переїхавши до Лондона, він не повернувся до Австрії, вважаючи прихід Гітлера до влади вагомою причиною для того, щоб триматися подалі. У своїй знаменитій праці «Шлях до рабства» Гаєк писав:

«Мало хто готовий визнати, що поява фашизму і нацизму була не реакцією на соціалістичні тенденції попереднього штибу, а закономірним наслідком цих тенденцій» (Гаєк 2009, ст. 59).

Гаєку пощастило уникнути кошмару, який пережила його батьківщина. 

Гавел народився в тоталітарній державі 

Вацлав Гавел народився 1936 року в Празі, що входила до складу тодішньої Чехословаччини. Ця нова держава проголосила свою незалежність від Австро-Угорщини у 1918 році. Всього через два роки після народження Гавела, Чехословаччину було окуповано нацистами. Але поразка нацистського режиму не призвела до відновлення незалежності Чехословаччини. У 1948 році війська Радянського Союзу помінялися місцями з вигнаними нацистами і стали новою загарбницькою силою на найближчі 41 рік. На відміну від Гаєка, Гавел не міг втекти від своєї країни, тепер оточеної сторожовими вежами та колючим дротом. Незважаючи на ці обставини, він став успішним драматургом і поетом. Під опікою Яна Паточки Гавел приєднався до «Хартії 77» — неформальної громадської ініціативи, сформованої чеськими та словацькими інтелектуалами, художниками та письменниками, які критикували комуністичний режим за недотримання положень про права людини, які були публічно визнаними, зокрема, в Конституції Чехословаччини 1960 року. Зрештою, Хартія 77 надихнула політичний рух, який завершився Оксамитовою революцією 1989 року — ненасильницьким переходом влади від однопартійної комуністичної держави до конституційної демократії. Гавел став президентом Чехословаччини, а згодом і Чеської Республіки, коли 1 січня 1993 року Чехословаччина мирно розділилася на дві держави. 

Ключові роботи

Хоча Гаєк був плідним письменником, біограф і дослідник Брюс Колдуелл назвав його видатну книгу 1960 року «Конституція свободи» найвагомішою та найдовговічнішою його працею. Гаєк написав «Конституцію свободи», маючи намір проілюструвати, що суспільні науки не можуть використовувати ту саму методологію для пошуку рішень проблем політичної організації, що використовують природничі науки.

«Ця надмірна академічність, — застерігав Гаєк, — призведе до того, що дедалі більша частина нашого життя буде віддаватись на безкарний розсуд так званої експертної думки».

Незважаючи на своє економічне минуле, він писав:

«Я все більше і більше відчуваю, що відповіді на більшість нагальних соціальних питань нашого часу можна знайти, кінець кінцем, у визнанні принципів, котрі перебувають поза межами технічної економіки або будь-якої іншої окремо взятої дисципліни» (Гаєк, 2011, с. 49).

Через вісімнадцять років після «Конституції свободи» Гаєка Гавел написав «Силу безсилих: Громадяни проти держави в Центрально-Східній Європі», есе, присвячене його нещодавно померлому наставнику Яну Паточці. У цьому есеї Гавел зазначає, що тоталітаризм чехословацької держави еволюціонував до такої міри, що його можна сміливо назвати посттоталітаризмом, що також визначають як «пізній тоталітаризм». Посттоталітарній державі більше не потрібно було покладатися на грубу силу і насильство. Вона мала нові засоби: всеосяжну та панівну доктрину. Гавел зазначав, що посттоталітарна держава «керується незрівнянно більш чіткою, логічно структурованою, загальнозрозумілою і, по суті, надзвичайно гнучкою ідеологією, що за своєю детальністю та довершеністю є майже секуляризованою релігією» (Гавел, 2016, с. 3).

Конституція свободи

П’ятий розділ «Конституції свободи» повністю присвячений природі відповідальності та свободи. Гаєк стверджує, що не можна відокремити свободу від відповідальності. Свобода означає, що кожна людина наділена одночасно і можливістю, і тягарем вибору. Свобода є цінністю, але вона супроводжується відповідальністю і вимагає різного рівня особистої дисципліни в усіх сферах життя. 

Гаєк боявся, що серед інтелектуалів індивідуальна відповідальність  «перетворилася на непопулярну концепцію» (Гаєк 2011, ст. 133). Він пояснює зниження популярності індивідуальної відповідальності тим, що досягнення природничих наук неналежним чином застосовуються до суспільних наук. Науковий погляд передбачав, що природні явища обумовлені передуючими подіями, які підпорядковуються впізнаваним і повторюваним законам.  Якщо це так, то люди є частиною природи і підпорядковуються тим самим законам. 

Гаєк нарікав на цю тенденцію застосування принципів природничих наук до суспільних, зазначаючи, що:

«Інтелектуальна історія останніх кількох поколінь дає нам безліч прикладів того, як ця детерміністська картина світу похитнула фундамент моральної та політичної віри в свободу» (Гаєк 2011, ст. 135).

  Віра в те, що наукові методи можна застосувати до людських стосунків, призвела до незліченних спроб керувати, бюрократизувати і, зрештою, контролювати життя мільйонів людей. Не маючи можливості скористатися знаннями, доступними завдяки ринку у вільному суспільстві, тоталітарні держави не здатні забезпечити сталий економічний прогрес.

Коли Гаєк писав «Конституцію свободи», багато інтелектуалів все ще були закохані в комунізм радянського зразка. Гаєк вважав, що надмірне захоплення науково обґрунтованою, детерміністською філософією призвело до відставання його покоління інтелектуалів, обмеживши їхню уяву через відсутність будь-якої теорії спонтанності людських дій, що закономірно привело їх до абстрактних та утопічних ідеалів соціальної інженерії, втягнувши в орбіту комуністичних поглядів.

Розмивання індивідуальної відповідальності призводить до зростаючої залежності від держави у вирішенні потреб окремих індивідів та громад, чого держава, з її обмеженими знаннями та ще більш обмеженою гнучкістю в розробці правил, досягти не може. Для Гаєка індивіди не є універсальними одиницями, які можна за власним бажанням використовувати в будь-якій системі чи ситуації. Це люди зі знаннями та досвідом щодо конкретних обставин та умов, які можна використати для максимізації продуктивності та знань суспільства у вирішенні нових проблем; надзвичайно важливо, що ми дозволяємо людям бути відповідальними за власну долю, залишаємо їх вільними експериментувати, досліджувати, а іноді навіть борсатися у безвиході.

Гаєк усвідомлює тягар, який покладає на суспільство свобода. Він вважає, що нескінченний тиск відповідальності став одним з головних джерел невдоволення в розвиненому світі. Утім, чимало наших тяжких обов’язків нерозривно пов’язані зі свободою. Гаєк вірив, що вільне суспільство завжди високо цінувало індивідуальну автономію та відповідальність. Водночас він побоюється, що тягар свободи спонукатиме людей схилятися до держави, поступово придушуючи почуття відповідальності і, зрештою, індивідуальну свободу.

Сила безсилих

На відміну від Гаєка, Гавел жив у тоталітарній системі, коли писав «Силу безсилих» у 1978 році. Книга заглиблена у теоретичні дискусії, але її метою було каталізувати моральну революцію на прикладі членів «Хартії 77», які «живуть по совісті» — фраза, яку Гавел запозичив у свого російського колеги-дисидента Олександра Солженіцина. Есе Гавела не охоплює такої широти тем, яка властива набагато довшій праці Гаєка, але він приділяє стільки ж уваги питанню індивідуальної відповідальності. 

Гавел виступає проти всього, що розмиває поняття індивідуальної відповідальності. Головним винуватцем цього є феномен «ідеології» — системи переконань, яка гіпотетично може дати відповідь майже на будь-яке поставлене запитання. Ідеологія дозволяє відкинути почуття особистої відповідальності. Згідно з Гавелом, ідеологія набуває багатьох форм і відіграє безліч ролей. Вона може виступати в якості ілюзії, що обманює, завіси, за якою ховаються, або клею, що скріплює всю соціальну систему. Гавел описує ідеологію як житло з низькою орендною платою, оскільки вона пропонує миттєво доступне місце (фальшивої) приналежності. Він зазначав, що:

«Ідеологія — це специфічний спосіб ставлення до світу. Вона пропонує людям ілюзію ідентичності, гідності та моралі, водночас полегшуючи їм процес їх позбавлення» (Гавел 2016, ст. 5). 

Але незважаючи на жахливі обставини, Гавел вірив, що пригноблені завжди здатні подолати власне безсилля. Гавел характеризував ідеологію Комуністичної партії як «гіпнотичний шарм», який дозволяє людям комфортно долати розрив між реальністю і брехнею, створюючи виправдання, які знімають з них індивідуальну відповідальність (Гавел 2016, ст. 3). Відповідь Гавела полягала в тому, аби люди відкинули ідеологію і жили «по совісті». 

«Жити по совісті» — це звучить дуже піднесено і благородно, але в обставинах Гавела це означало відкинути комфортну визначеність. Відбувалися постійні репресії проти дисидентів та їхніх родин. Відповідальність — це тягар. Сам Гавел писав:

«Ви не стаєте “дисидентом” лише тому, що одного дня вирішили обрати цю незвичайну професію. Вас штовхає до цього ваше особисте почуття відповідальності в поєднанні зі складним збігом зовнішніх обставин» (Гавел 2016, ст. 40).

Гавел вважав, що всі ми несемо відповідальність перед нашим оточенням і тими, хто є його складовою; ця відповідальність не є узагальненими ідеологічними установками, а конкретними, унікальними ситуаціями, на які кожна людина повинна відгукуватися по-своєму.

Спільні страхи

Для Гавела та Гаєка найбільшою ілюзією сучасності було те, що людина здатна об’єктивно розуміти та змінювати світ навколо себе, використовуючи певні моделі та надміру реалістичні принципи. У одному з перших розділів «Конституції свободи» Гаєк критикує те, що він називає «французькою раціоналістичною» традицією теоретизування, яка спирається на абстрактні міркування. Наше повсякденне життя регулюється правилами та практиками, які спонтанно виникають завдяки ринковій діяльності та громадянському суспільству, а не людському задуму. Гаєк вважав, що раціоналістичні концепції мають такий вплив у політичному мисленні, оскільки вони з легкістю пропонують «улесливі припущення про необмежену силу людського розуму» (Гаєк 2011, ст. 108). Гаєк виступав не проти логіки, а проти тези, що її використання вимагає «виняткових і примусових повноважень уряду» (Гаєк 2011, ст. 132).

Аналогічно, Гавел був переконаний, що сучасні раціоналісти обіцяють світле майбутнє, але їх дії призводять до становлення катастрофічних режимів, що спираються на владу держави. На власному досвіді Гавел переконався, що автократичні режими приховують свої справжні наміри панування в утопічних проектах, які маскуються під турботу про покращення людського життя. Як і Гаєк, Гавел бачив порятунок в діяльності громадських інституцій та індивідуальній відповідальності. У 1977 році члени Хартії 77 заявили:

«Вирішальною силою для нас завжди залишатиметься наша власна совість і свідомість громадянської відповідальності» (Скіллінг 1980, с. 15).

Довгостроковою метою Гавела як дисидента було закласти підвалини громадянського суспільства, керованого людьми, а не ідеологією чи партією.

Різні шляхи, єдина мета

Хоча Гаєк і Гавел нечасто згадуються в одному контексті, вони поділяють думку про те, що життя у вільному суспільстві передбачає індивідуальну відповідальність. Враховуючи взаємну повагу до громадянського суспільства та спонтанності, а також зневагу до надмірного раціоналізму та зловживання науковою мовою, Гаєк і Гавел дотримуються єдиного розуміння відповідальності, хоча обидва застосовують різні підходи до цього питання. Для Гаєка відповідальність — це еволюційна адаптація, яка змушує людей підкорятися правилам без примусу.

Гавел визначає відповідальність як екзистенційне прагнення зробити те, що ніхто інший зробити замість нього не може. На його думку, посттоталітарна система Чехословаччини була настільки ефективною, тому що вона підірвала поняття індивідуальної відповідальності і замінила його власним постулатом служіння режиму, таким чином поклавши на кожного індивіда колективну відповідальність за жахливі обставини, які зрештою склалися. Всеохоплююча ідеологія знищувала індивідуальну свободу та відповідальність, а Гавел невпинно виступав за її масове пробудження, що стало своєрідною прелюдією та попередньою умовою для повалення посттоталітарної системи.

Переклад: Софія Панченко

Цитовані праці

  • Гордон Скіллінг, Г. 1980. Хартія 77 і музичний андеграунд. Канадські славістичні студії 22.1: с. 1-14.
  • Гавел, Вацлав. 2016. Сила безсилих: Громадяни проти держави в Центрально-Східній Європі. Пер. з англ. Джон Кін. Лондон: Routledge.
  • Гаєк, Ф.А. 2011. Конституція свободи, остаточне видання. Ed. Рональд Хамові. Том 17 Зібрання творів Ф.А. Гаєка, за ред. Брюса Колдуелла. Чикаго: Видавництво Чиказького університету.
  • Гаєк, Ф.А. 2009. Дорога до рабства, остаточне видання. Ред. Рональд Хамові. Том 2 Зібрання творів Ф.А. Гаєка, за ред. Брюса Колдуелла. Чикаго: Видавництво Чиказького університету.