З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»
Розділ 6. Воєнна економіка
Частина 1. Війна та ринкова економіка
Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.
Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.
Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.
У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.
Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.
Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.
Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.
Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм
Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.
Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.
Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.
Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.
У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.
Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.
Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.
Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.
Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона
Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.
Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.
«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.
Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?
Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.
Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.
У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.
Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.
Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.
Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.
Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.
Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.
В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.
Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.
Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.
Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!
Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.
В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».
На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.
Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.
Перекладач: Іван Ландарь
Диктор: Арсентій Петрик
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності
Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.
Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.
Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.
Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.
Ідеальна республіка Платона
У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».
Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.
Охоронці й комунізм Платона
Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».
Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.
Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?
Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.
Щасливе життя та зовнішні блага
У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.
Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.
Проблема не у власності, а в пороці
Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.
Чи принесе спільне використання більше єдності?
Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.
Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.
Приватна власність і щедрість
У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.
Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.
Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.
За межами ефективності
Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.
Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.
Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.
Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.
Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.
У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.
Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.
Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.
«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.
Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.
«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».
«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»
Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.
Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.
Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.
Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.
Перекладач: Тарас Якимчук
Диктор: Ірина Купчак
СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.
Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові.
І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».
Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів.
Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно.
Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.
14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».
Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.
ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?
Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС
Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.
Единбурзький університет Алана Гардинга
«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.
Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.
Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.
По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.
Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.
Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.
Переклад: Дана Мосьпан
Диктор: Дар’я Гаврилко
Оголошуємо конкурс есе!
Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.
🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя! Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!
Конкурс проходить у трьох номінаціях:
Економіка
Політологія
Філософія
Які теми робіт приймаються?
Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо. Орієнтовні приклади тем: «Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?» «Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?» «Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?» «Економічне зростання через дерегуляцію»
Які вимоги до робіт?
Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки. Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.
Які винагороди передбачає участь?
Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт. Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.
Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!
Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.
Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.
Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства
Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.
Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства
У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».
Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.
Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж
Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.
У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.
Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.
Важливість анархістсько-мінархічного протистояння
З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.
З початку ери Просвітництва, лібертаріанство стало всесвітньою ідеологією. Звісно, деякі люди з лібертаріанського табору виступають із закликами «захисту кордонів» або обмеженням імміграції з інших причин, такими як не впускати людей із сумнівних країн, які підірвуть культурні основи свободи. Сьогодні, я пропоную вам загальний огляд міграційної політики з перспективи лібертаріанства. По-перше, я запропоную деякі лібертаріанські аргументи за відкриті кордони. Це і економічні вигоди, інституційні переваги і навіть повага до права людей на вільне пересування. По-друге, я розберу два заперечення проти відкритих кордонів, які найчастіше висловлюють критики. Це питання про те, чи повинен уряд відбирати та визначати, впуск тільки «вигідних іммігрантів» і також занепокоєння щодо впливу, який відкриті кордони можуть мати у поєднанні з соціально-орієнтованою державою. Після того як вдасться розібратись із цими особливими запереченнями, я вкажу на подібні поширені помилки тих чи інших заперечень вільної імміграції.
Аргументи на користь відкритих кордонів
Економічні переваги
Власне кажучи, кордони – це обмеження для торгівлі. Уявіть, якщо завтра уряд постановить: аби поїхати чи надіслати товари зі штату Північна Дакота до штату Південна Дакота, ви маєте пройти крізь справжню митницю (таку як ви бачите при виїзді за кордон), показати документи, відповісти на запитання інспекції тощо. Було би набагато менше туризму та торгівлі між штатами, чи не так? В результаті обидва штати стали би біднішими! Цей уявний експеримент свідчить про те, що існуючий контроль кордонів завдає величезних збитків економіці, а відповідно – усім нам. За прогнозами деяких економістів, дозвіл вільної імміграції у кожній країні, у середньому,подвоїв би світовий ВВП. Чим більше потенційних торгових партнерів ви маєте, тим більші потенційні здобутки від торгівлі. Дозволити людям збиратись, де вони бажають – це шлях полегшити отримання цих здобутків.
Інституційні переваги
Що можна зробити аби поширювати свободу у всьому світі? Перше що приходить на думку – зробити так аби різні уряди змагались за громадян. Держави із захистом приватної власності, низькими податками і дійсним верховенством права є більш привабливими місцями, ніж місця, у яких ці інституції менш розвинені. Коли люди виїжджають за межі неефективної держави, це призводить до того, що люди більше не купуватимуть товари та послуги у цій країні, не сплачуватимуть податки, тобто матеріальна підтримка держслужбовців звужується.
Свобода об'єднань
Одним з фундаментальних прав людини є право об’єднуватись, чи ні, з ким вона забажає. Контроль імміграції зазіхає на це право. Якщо ви хочете зустрітись зі своїм другом за чашкою кави, ви маєте на це право, якщо при цьому не порушуєте нічиїх прав. Пересікання міжнародних кордонів не зашкоджує нікому особисто чи матеріально, тож ви маєте право на цю дію.
Той крок, коли держава забороняє вам перетнути кордон аби побачитись із друзями, або ж навпаки, коли ваші друзі хочуть навідати вас, є тією самою нісенітницею, якби уряд встановив блокпости навколо церкви або навколо іншої приватної будівлі з метою запобігти зустрічам людей у цьому місці.
Заперечення відкритих кордонів
Чому б не обрати?
Є думка й про це. Звичайно, іммігранти, в цілому, можуть бути благом для економіки, але деякі з них є проблемою. Звичайно, багато іммігрантів асимілюються в американському руслі, але деякі з них дотримуються політичних поглядів, менш лібертаріанських, ніж середньостатистичний американець, або культурних цінностей, менш сприятливих для вільного суспільства.
Чому б «корисних» не впустити, а «шкідливих» залишити поза кордоном?
Є маленька деталь, якою прихильники цієї думки часто нехтують: Чому ви взагалі довіряєте уряду, байдуже якому, прийняття таких рішень? Чому ви вважаєте що уряд має інтерес прийняти подібне рішення правильно, або ж має засоби для цього?
Якби уряди були здатні визначати заздалегідь, які іммігранти могли би бути вигідними з економічної точки зору, чому б тоді не покладатись на державу у виборі найкращої енергетичної компанії? І так, ми всі прекрасно знаємо чим обернулосяфіаско «Solyndra».
Можливі винятки з цього правила базуються на кримінальних причинах або ж з міркувань громадського здоров’я. Такі обмеження базуються радше на перевірених фактах про речі, що вже стались, ніж на спекуляціях про те, що могло би статись у майбутньому. Це відповідає лібертаріанському імпульсу, згідно з яким, права людей слід обмежувати лише тоді, коли вони порушують права інших, як у випадку зі злочинністю, або якщо їхні дії загрожують життю чи майну інших людей, як у випадку з карантином. Хоча навіть тут існує потенціал для зловживань. Люди, у яких держчиновники вбачають загрозу не для населення, а для самих себе, можуть бути виключені за політично вмотивоване засудження в інших країнах. Якщо ви дасте державі свободу дій, досвід показує, що вона може її використовувати несправедливим чином.
Як на рахунок соціально-орієнтованої держави?
Іншим поширеним запереченням є те, що притік мігрантів призведе до розширення виплат на соціальне утримання. Ми маємо гарний аргумент, який передбачає скасування соціально-орієнтованої держави і поганий аргумент за зменшення імміграції. Поки ми живемо у змішаній економіці з соціалістичними елементами, лібертаріанські зміни в будь-якій сфері несуть у собі ризики. Ті лібертаріанці, які не виступають проти оподаткування в цілому, як правило, проти спеціальних винятків, таких як спеціальні податкові пільги для подружніх пар або людей з дітьми. Проте одностатеві шлюби та всиновлення геями розширюють коло людей, які мають право на такі пільги. Чи є це вагомою причиною для того, щоб виступати проти одностатевих шлюбів і всиновлення геями? Ні, це причина реформувати податковий кодекс.
Джон Локк описав це чітко і ясно у своєму есе «За загальну натуралізацію» (рp. 325-6):
Ще одне дуже слушне заперечення зводиться до того, що його запровадження призведе до збільшення кількості бідних. Якщо під бідними маються на увазі ті, що не мають роботи та живуть за рахунок праці інших; якщо серед нас є люди, які є працездатного віку і мають можливість працювати, але не роблять цього – се ганьба уряду, несправність конституції, яку слід негайно виправити, бо, поки вона існує, ми будемо лиш занепадати і байдуже, яка кількість нашого населення.
Соціальна держава може бути поганою, але це не причина для лібертаріанців підтримувати імміграційні обмеження.
Деякі основні проблеми в запереченнях імміграції
Більшість заперечень вільної імміграції доводять більше, ніж того хотілося б тому, хто заперечує. Волтер Блок і Джин Калаган зазначають, що багато аргументів, висунутих проти імміграції – вони проїдають кошти платників податків, вони посягають на державне майно, велика частка з них може призвести до знищення нашої культурної ідентичності – з такою ж легкістю можна висунути і до немовлят народжених у середині країни. Вони можуть опинитися на соціальній допомозі! У них дивні звичаї, чужа культура! Вони можуть голосувати за демократів! Звичайно, вони можуть робити такі речі, але побоювання щодо негативних наслідків навряд чи є підставою для того, щоб піддаватися статизму і силою виключати мирних іммігрантів з нашого суспільства, як зазначає Блок віншій статті (с. 185). Більше того, кажуть Блок і Каллахан (с. 63), навіщо зупинятися на транснаціональних перетинах кордону? Більшість аргументів на користь обмеження такого роду пересування також дають нам підстави для запобігання внутрішньодержавному переміщенню людей.
Висновок
Лібертаріанство на сьогодні має довгу історію сприяння вільного пересування товарів і людей через встановлені урядом кордони. Ця історія починається з доби Просвітлення і продовжується до сьогодні. У «Другому трактаті» (секція 118), Лок розповідає, що, коли він досяг повноліття, він досяг «свободи у виборі уряду, під який він себе віддасть, до якого політичного об’єднання приєднається». У своїх книзі «Лібералізм» Людвіг фон Мізес пише (стр. 139): «Тут не може бути жодних сумнівів, що міграційні бар’єри зменшують продуктивність людської праці». Як зазначав у своїх працях про міграцію Майкл Хюмер, (пр. 3) «здебільшого прихильники обмежень не можуть обґрунтувати доречність шкідливої, примусової політики і що повага до прав особистості не вимагає набагато більш ліберальної імміграційної політики».
Якщо це есе здалось вам переконливим і хочете дізнатися більше про лібертаріанську позицію щодо імміграції,рекомендую цю лекцію Шихи Далмії. Вона дуже допомогла мені у розвитку власного розуміння цього питання. Я хлопець у фіолетовій сорочці.
Переклад: Прохорчук Андрій
Диктор: Максим Джаман
Запрошуємо вас взяти участь у дводенній міжнародній конференції про відбудову України та роль молоді в цих процесах — «Ukrainian Renaissance»!
Цього разу конференція відбуватиметься 20 та 21 липня у Львові, місті видатного економіста та класичного ліберала, Людвіга фон Мізеса. Протягом двох днів ми поспілкуємося з українськими та іноземними експертами, досліджуватимемо українську стійкість, обговорюватимемо реформи, які наша країна може здійснити вже зараз, аби зміцнити економіку та стати провідним політичним гравцем в Європі. Усе це аби зрозуміти наші подальші дії в стані війни, в якому ми досі вчимось жити.
Мови конференції: Англійська та Українська
Оскільки конференція міжнародна, готуйтеся до того, що більшість виступів звучатимуть саме англійською мовою.
Окрім цього, у вас буде багато можливостей для нетворкінгу та взаємодії як зі спікерами, так і з іншими відвідувачами: політиками, економістами, активістами, журналістами та бізнесменами, а також українськими та іноземними студентами. Протягом цього місяця, ви дізнаєтесь більше про гостей та спікерів конференції, очікуйте оновлення цієї сторінки та підписуйтесь на соцмережі Львівського осередку УСС, аби нічого не пропустити!
Доцентка права, авторка освітніх курсів для лікарів та управлінців, експерт з мед. права, міністерка охорони здоров’я (2019-2020).
🇱🇹 Ремігіюс Шимашіус
Колишній мер Вільнюса, старший радник Centenary Policy Institute, ексміністр юстиції Литви та експрезидент Lithuanian Free Market Institute.
Марія Мезенцева
Український політик, голова української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), голова Комітету з питань рівності та за запобіганню дискримінації в ПАРЄ, заступниця голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.
🇬🇧 Деніел Фрімен
Головний редактор IEA. Наглядає за дослідженнями організації, редагує публікацій, а також працює з видавцями та постачальниками. До приходу в IEA Деніел працював викладачем у Великій Британії та за кордоном, спеціалізуючись на гуманітарних науках. Має ступінь з історії в Оксфордському університеті.
🇺🇦 Наталія Мельник
Виконавча директорка Bendukidze Free Market Center в Києві, авторка і тренерка численних семінарів для молоді та вчителів, редакторка української версії звіту Інституту Фрейзера про економічну свободу в світі за 2018 і 2019 роки, співавторкою і викладачка онлайн-курсу з економічної грамотності “Економіка на кожен день”, редакторка підручника “Економіка для 8-9 класів”, а також співавторка посібника “Економіка здорового глузду” для вчителів.
🇺🇦 Мар’ян Заблоцький
Народний депутат України. До того, як почати політичну кар’єру, Мар’ян був учасником кількох громадських організацій, що просували ідеї економічної свободи в Україні. Свою діяльність він зосередив навколо земельною та податкової реформ, окрім цього активно працює над створенням коаліцій кубинських, венесуельських, іранських та діаспор з інших країн, що потерпають від впливу тоталітарних режимів.
🇺🇦 Михайло Лавровський
Президент «Інституту Економічного Лідерства», аналітичного центру, що займається дослідження державних видатків та регуляцій уряду. Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу». Водій первинної ланки евакуації медичного батальйону «Госпітальєри».
🇺🇦 Даніїл Лубкін
Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу», однієї з найбільших молодіжних організацій України. Станом на 2024 рік до УСС приєдналося понад 650 учасників. У 2021 році Даніїл залишив посаду Гоо=лови Правління і був призначений Головою Наглядової Ради, де працює до сьогодні. Організація з кожним роком поповнюється активістами з усієї України. Даніїл також став співзасновником Beholder, революційного стартапу зі штучним інтелектом, який знаходить важливі корисні копалини. На сьогодні стартап залучив понад 1 мільйон євро інвестицій. З початку повномасштабного вторгнення Даніїл організовував кампанії зі збору коштів на допомогу українським військовим і цивільним. З 2022 року зібрано сотні тисяч доларів прямої допомоги.
🇩🇪 Андреас Юргенс
Генеральний директор Freedom Today Network. У 2017 році FTN зняли документальний фільм «Російська агресія та західне невігластво», де передбачили вторгнення в Україну.
🇩🇪 Фелікс Хоссе
Засновник «EGO Institute» та CEO «Clear Conscience». Досліджує способи застосування лібертаріанських ідеалів за допомогою технологій. «Clear Conscience» дозволяє споживачам уникати компаній, які ведуть бізнес у Росії, надаючи їм право голосу та зменшуючи російські податкові надходження.
Наталі Фогель
Науковий співробітник Інституту світової політики, Центр міжморських досліджень. Членкиня Центру європейських цінностей політики безпеки у Празі. Її портфоліо включає моніторинг ворожого китайського та російського впливу та кампаній дезінформації в німецькомовному інформаційному просторі, розробку навчальних модулів з інформаційної війни та брифінг союзних урядів, міжнародних організацій та НГО. Аналіз Наталі Фогель про гібридну війну, правоохоронні органи та операції розвідки з’являється в ЗМІ США, Франції, Німеччини, Австрії та Чехії. Наталі Фогель походила із сім’ї запорозького кубанського козака. До 2016 року була Секретарем Козацького Конгресу Америки.
🇺🇦 Роман Янів
Менеджер продукту у компанії OpenMinds. Займається розробкою платформи на основі штучного інтелекту для аналізу інформаційного поля в авторитарних суспільствах. Роман вивчав соціальні науки у Карловому університеті в Празі та Українському католицькому університеті у Львові. Також має досвід роботи з аналізом великих баз даних у компаніях, таких як Nestlé.
🇺🇦 Микита Храмов
Президент ГО «Українські Студенти за Свободу», студент політолог Київського Національного Університету.
🇺🇦 Володимир Півненко
Член ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України, очільник руху Демократична сокира у м. Черкаси, підприємець, юрист, провідний юрисконсульт та викладач кафедри філософських і політичних наук Черкаського державного технологічного університету.
🇺🇦 Богдан Рудковський
Співзасновник оздоровчого центру НЕЗКРАЮ (медицина та психологія).
5 років працював у мобільній групі гуманітарної місії на посаді головного медичного консультанта. Був учасником координаційних зустрічей щодо гуманітарної кризи в зоні конфлікту на сході України. У 2020 році розпочав приватну медичну практику в Маріуполі.
🇺🇦 Павло Фіщук
Розробник, інвестор. Засновник компаній «FlyFish», «Li-Tay» та Українського Бізнес-Братства.
🇺🇦 Іван Лиховид
Засновник міжнародного бренду «Queen Wear», власник «Active factory» швейного виробництва повного циклу. Засновник ГО «Львівського Оборонного Кластеру», співзасновник та учасник «Українського Бізнес-Братства».
🇺🇦 Максим Плєхов
Голова наглядової ради інвестеційного фонду «Українські оборонні інновації». Голова правління Львівського оборонного кластеру.
🇺🇦 Сергій Грибовський
Засновник і керівник компанії Smile Energy group — компанії, що експортує протетичні вироби у країни Європи, а також навчає спеціалістів в Україні. Ментор та лідер думки у своїй галузі один, з перших хто впровадив цифровий метод дизайну протетичних стоматологічних конструкцій в Україні.
🇺🇦 Микола Козак
Президент Українського Бізнес-Братства, ІТ підприємиць, СЕО Clover Dynamics.
🇺🇦 Антон Федченко
Керівник відділу комунікацій Львівського Оборонного Кластеру.
🇺🇦 Анна Костюк
Власниця студії йоги та масажу «Майоран», виконавчий директор компанії «Лідерфлекс», учасниця Українського Бізнес-Братства.
Мартін Панек
Директор Ліберального інституту, найстарішого ліберального think-tank’у в Чехії. Минулого року багато часу та ресурсів Інститут присвятив своїй гуманітарній місії в Україні під назвою «Operace Kyseláč», в рамках якої Інститут доставив в Україну гуманітарної допомоги на суму понад 1,2 мільйона доларів США.
Віт Самек
Колишній фельдшер, публіцист, співзасновник і керівник місії Operace Kyseláč (операція Sour Ale), від початку повномасштабного вторгнення доставив в Україну значні обсяги гуманітарної допомоги.
🇵🇱 Миколай Писарський
Член правління та колишній президент Інституту економічної освіти ім. Мізеса, однієї з найстаріших установ, що захищає ідеї вільного ринку в Польщі.
🇵🇱 Грег Пятковскі
Президент Polish Global Entrepreneurs Council. Голова Програмної ради Фундації «Свобода та підприємництво». Член Ради меценатів Краківського економічного університету.
Викладач Школи польського та європейського права в Україні, а також Клубу Австрійської школи економіки. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету та факультет політичних наук Педагогічного університету в Кракові.
🇵🇱 Пьотр Палуткевич
Економіст, віце-президент Warsaw Enterprise Institute. Співзасновник і колишній президент Правління Instigos Institute of Economics and Consumerism, а колишній науковий співробітник School of Public and Non-Profit Administration, Grand Valley State University, USA.
🇵🇱 Себастьян Стодолак
Віце-президент Warsaw Enterprise Institute, економічний оглядач Dziennik Gazeta Prawna, випускник філософського факультету Варшавського університету та аспірантури з фінансів та монетарної політики Польської академії наук.
🇷🇴 Крістіан Насулеа
Виконавчий директор Institute of Economic Studies та професор Бухарестського університету. Науковець та підприємець.
🇷🇴 Раду Нечіта
Доцент кафедри європейських студій Університету Бабеш-Боляй в Клуж-Напоці. Просуває економічну освіту в різних формах: як тренер з особистих фінансів чи підприємницької освіти, публікує десятки статей у ЗМІ та берє участь у понад сотні теле- та радіошоу. З 2003 року він організовує «Семінари Фрідріха фон Гаєка», позакласну щотижневу серію інтерактивних конференцій, відкритих для всіх студентів з регіону Клуж-Напока.
Золтан Кеш
В минулому, вчитель та директором Фонду вільного ринку. В 2015 році виграв проміжні вибори до парламенту Угорщини та почав політичну кар’єру. Залишався незалежним парламентарем до завершення терміну в 2018 році.
Після політичної кар’єри повернувся у світ аналітичних центрів. З 2022 року працює на посаді керівника роботи з державними органами Центру споживчого вибору.
Реєструйтеся та ставайте частинкою Українського відродження!
Політики, що об’єднують в собі свободу, інновації та підприємництво, приймаючи при цьому ризики, можуть забезпечити людство технологіями, які зроблять нас усіх більш вільними, здоровими та захищеними.
Якщо ви не рання пташка, то сьогодні ви прокинулися невдовзі після того, як задзвонив будильник вашого телефону. Ви перевернулися, зняли телефон із зарядки, розблокували його за допомогою обличчя або відбитка пальця і почали свою ранкову цифрову рутину. Ви перевірили електронну пошту та повідомлення, сповіщення з Facebook та Instagram, а також статус вашого нещодавнього замовлення на Amazon. Ви глянули прогноз погоди та проглянули заголовки новин.
Потім ви встали з ліжка, прийняли душ, почистили зуби, приготували сніданок і вдяглися. Можливо, ви слухали подкаст або новини. У метро ви провели карткою аби пройти через турнікет або використали дебетову картку, щоб купити квиток. Можливо ви скористалися Uber’ом. Ви зайшли до свого офісу, увімкнули комп’ютер і почали гуляти Мережею.
Навіть якщо ваш ранок не схожий на цей, у когось з ваших друзів, членів сім’ї чи колег він точно був би подібним. Це рутина речей, які були знайомі нашим предкам: читання, поїздки на роботу, спілкування та соціалізація. Століття тому вони починали свій робочий день, читаючи газети; ловили трамвай, поїзд чи автобус на роботу; пліткували з родиною та колегами. Чимало наших далеких предків, можливо, не вміли читати, але вони, безсумнівно, багато соціалізувалися на робочому місці та в сім’ї. Вони так само снідали і переживали за погоду.
Хоча наша сучасна ранкова рутина і схожа на ту, що була у наших предків, проте вони не впізнали б її, здебільшого через пристрої, які зручно лежать у наших руках і надають нам доступ до мільярдів людей, а також до незліченних додатків і сервісів. Зв’язок і доступ до інформації є повсюдною рисою сучасного життя і прямим результатом технологічних інновацій.
Такі інновації докорінно змінили набагато більше речей, ніж наші ранки. Медицина, війна, фабричне виробництво, авіаперельоти, будівництво та сільське господарство зазнали кардинальних змін за останні 100 років завдяки технологічному прогресу. За одну мить в історичному еквіваленті ми пройшли шлях від світу, де доступ до електрики, кухонних плит, автомобілів, телефонів і холодильників був привілеєм заможної меншості, до світу, де майже кожен житель Сполучених Штатів має доступ до цих благ.
Сьогодні понад 90 відсотків американських домогосподарств мають плиту, автомобіль, холодильник, кондиціонер, мікрохвильову піч і мобільний телефон.[1] Ця технологічна революція не була привілеєм лише світових багатіїв. Мешканці країн, де бідність була нормою ще сто років тому, не лише пережили значне зростання достатку за останнє століття, але й підвищили доступність Інтернету, мобільних телефонів, автомобілів, холодильників та інших звичних побутових товарів.
Важко уявити сферу людської діяльності, яка б не зазнала незворотних змін на краще завдяки минулому століттю технологічних змін. Нічого подібного раніше не було.
І це далеко не межа. Дрони, безпілотні автомобілі, приватні космічні польоти, штучний інтелект, редагування генома, 3D-друк, надзвукові польоти, інтернет речей, криптовалюти та нанотехнології – все це готове зробити світ більш безпечним, здоровим і процвітаючим місцем.
На жаль, уряди зводять бар’єри для багатьох із цих інновацій, гальмуючи прогрес і обмежуючи доступ до нових продуктів. Ці бар’єри мотивовані різними прагненнями та побоюваннями. Учасники ринку, які намагаються уникнути конкуренції шляхом лобіювання та кумівства, безумовно, заслуговують на певну долю звинувачень, але більшою мірою відповідальність лежить на відношенні до врядування, а не на компаніях.
Занадто часто регуляторні органи дотримуються «принципу обережності», який полягає в тому, що випуск нових продуктів слід уповільнювати або взагалі забороняти, якщо їхній вплив на здоров’я чи безпеку є невизначеним. Таке ставлення призводить до того, що технології, які можуть змінити світ, залишаються замкненими в головах підприємців і технологів або в гаражах, авіаційних ангарах і лабораторіях. На додачу, державні політики, які нібито не пов’язані з технологіями, можуть мати негативний вплив на технологічну політику. Закони та нормативні акти, що регулюють імміграцію та прозорість уряду, є лише деякими прикладами. Зрештою, технологи, інженери та підприємці матимуть найкращі шанси на створення нових технологій за умови, що вони зможуть наймати найосвіченіші таланти і працювати з найточнішими даними.
Лібертаріанський підхід до новітніх технологій ґрунтується на презумпції свободи. Такий підхід визнає, що новітні технології пов’язані з невизначеністю, ризиками та втратами, але також вважає, що вигоди від інновацій, творчих крахів та відкриттів значно переважають над втратами. Такий підхід став би кардинальним зрушенням у порівнянні з нинішнім регуляторним середовищем, в якому технологи надто часто змушені просити дозволу, а не прощення.
Регуляторне поле
Формулювання «технологічної політики» може бути непростою справою. Технологічна політика впливає майже на кожну сферу нашого життя і не має такого вузького визначення, як зовнішня, житлова чи освітня політика. В цьому сенсі «технологічна політика» – це такий же не однозначний термін, як і «економічна політика». Подібно до економіки, технології не керуються і не регулюються одним відомством чи департаментом. Скоріше, нові технології регулюються безліччю відомств та агенцій, що працюють за принципом «алфавітного супу».
FAA (Федеральне управління цивільної авіації), FDA (Управління з контролю за продуктами і ліками), NHTSA (Національна адміністрація безпеки дорожнього руху) та багато інших беруть участь у регуляторних баталіях, пов’язаних з новими технологіями, що розвиваються. Інші урядові агенції та відомства можуть мати значний вплив на те, як ми використовуємо технології, навіть якщо вони не регулюють їх безпосередньо. Міністерства оборони та юстиції є, мабуть, найбільш очевидними прикладами.
Хоча ці регуляторні органи мають різні повноваження, культуру, персонал та історію, можна сказати, що кожен з них дотримується певної версії принципу обережності, який полягає в тому, що, якщо наслідки впливу продукту невідомі або суперечливі, то цей продукт не повинен потрапити на ринок. У лібертаріанському світі жодного з цих регуляторних органів не існувало б. Те, що регулятори дотримуються принципу обережності, не є чимось новим чи дивним, але це не робить цю ситуацію менш прикрою.
Обережний підхід до нових технологій може призвести до абсурдних результатів. Так, у 1865 році британський парламент ухвалив «Закон про локомотиви», який, серед іншого, зобов’язував людину з червоним прапором йти попереду кожного самохідного транспортного засобу, адже транспортні засоби, що працювали на парових двигунах, були небезпечними.
Зовсім недавно ми бачили, як FAA «приземлило» комерційні дрони, що спонукало Amazon тестувати свої технології для доставки за кордоном.[2] FAA також призупинило діяльність компанії FlyteNow, що займається флайт-шерингом.[3] У листопаді 2013 року FDA надіслало лист компанії 23andMe, що займається дослідженням персонального геному, з вимогою припинити продаж свого скринінг-тесту на визначення генотипу, який може інформувати клієнтів про їхню спадкову схильність до певних станів та хвороб.[4] Згідно з листом FDA, дана компанія порушила Федеральний закон про харчові продукти, ліки та косметику. FDA стверджувало, що геномний набір 23andMe кваліфікується як медичний «пристрій», а отже, підлягає маркетинговому схваленню та дозволу, якого розробники не мали.
Як зазначив старший науковий співробітник Центру «Mercatus» Адам Тієрер, на жаль для інноваторів, які працюють над аеротехнологіями та медичними пристроями, їхні продукти «з’являються в неволі», а не «народжуються вільними».[5]
Коли на ринку з’явилися Uber та Airbnb, не існувало жодного «Агентства спільної економіки» чи «Комісії з питань гіг-економіки». Невдовзі після публікації «Білої книги» про біткойн,[6] комп’ютери продовжували видобувати біткойни без дозволу «Ради з нагляду за криптовалютами». І Uber, і біткойн були «народжені вільними».
Те ж саме не можна сказати про дрони. FAA існує з кінця 1950-х років. Це невід’ємний елемент регуляторного ландшафту федерального уряду. Літальні апарати – літаки, гелікоптери чи авіамоделі – підпорядковуються правилам і нормам FAA. Нові авіатехнології «народжуються в полоні» регуляторного середовища, яке рясніє парканами, охоронцями та сторожовими вежами. FAA прагне заземлити нові та виникаючі технології, а Національні академії наук характеризують культуру FAA як таку, що «має майже нульову толерантність до ризику».[7] Така перспектива є особливо прикрою з огляду на історію авіаційних інновацій Сполучених Штатів, значна частина яких була досягнута за рахунок ризику і невизначеності.
Історія людських польотів рясніє зламаними кістками та смертельними аваріями. Середня тривалість життя перших пілотів американської пошти становила 900 льотних годин.[8] У 1919 році на кожні 115 325 миль нальоту гинув один пілот пошти.[9] Сьогодні літати вже не так небезпечно. За даними Бюро трудової статистики, у 2017 році рівень смертельного травматизму серед працівників повітряного транспорту становив 3,8 на 100 000 працівників в еквіваленті повної зайнятості.[10] Цей показник більш ніж у п’ять разів нижчий, ніж у сільському господарстві, рибальстві та лісництві.[11]
Лібертаріанський підхід до технологій навряд чи заохочує смерть тих, хто управляє новими машинами. Але він приймає реальність того, що нові технології іноді можуть бути небезпечними.
Коли автомобілі вперше зійшли з конвеєра, вони були набагато небезпечнішими, ніж сьогодні. Ремені та подушки безпеки не були обов’язковими до відносно недавнього часу, і вони, безсумнівно, врятували б частину життів, якби були встановлені в автомобілях раніше. Але ніхто не стане всерйоз стверджувати, що державні структури мали б призупинити розробку автомобілів, доки виробники не досягнуть того рівня безпеки, який ми маємо сьогодні. Адже тільки методом проб і помилок виробники дізнаються, які функції безпеки повинні бути обов’язковими.
Літаки та автомобілі жорстко регулюються. Колись вони з’явилися на світ вільними, але сьогодні, безсумнівно, народжуються в неволі. У лібертаріанському світі бездозвільних інновацій підприємці та винахідники могли б вільно впроваджувати інновації та творити, не звертаючись за дозволом до держави. Такий підхід не позбавлений ризиків, але ми можемо бути впевнені, що вигоди від нього значно переважать ці небезпеки.
Зважуючи ризики і вигоди, ми повинні з обережністю ставитися до людської схильності зосереджуватися на негативних заголовках і сприймати як належне позитивні події. У лібертаріанському світі слід очікувати, що погані новини й надалі домінуватимуть у на перших шпальтах. Це навряд чи буде несподіванкою; песимізм є важливою частиною людського мислення. І, звичайно, погані новини (аварії, смерті тощо) відбуваються протягом коротких періодів, тоді як хороші новини (наприклад, зниження рівня бідності та злочинності), як правило, відбуваються протягом десятиліть.
Газети по всьому світу могли б щодня протягом останніх 25 років виходити із заголовком «Кількість людей, які живуть у злиднях, зменшилася на 137 000 осіб з учорашнього дня».[12]
Незважаючи на безліч даних, які свідчать про те, що світ став більш безпечним, здоровим і багатим, похмурий песимізм переважає в заголовках газет, а також у незліченних кухонних розмовах по всій країні. В очікуванні цього варто розглянути ризики та можливості, пов’язані з новими технологіями.
Ризики та можливості
Уряд постійно розробляє нові технології, покликані ще більше втручатися в наше приватне життя та вдосконалювати свою зброю. Технологічні інновації можуть покращити наше життя, але ми повинні остерігатися використання урядом технологій, що призводять до знищення приватності та розробки роботів, здатних ідентифікувати та вбивати цілі.
Уряд має великий вплив, але, на щастя, він не може заборонити математику. Отже, наскрізний зашифрований зв’язок залишається доступним для громадськості, хоча влада може робити оманливі кроки, щоб зупинити бізнес, який позиціонує себе дружнім до приватності. Поширення натільних камер, безпілотників та штучного інтелекту в правоохоронних органах – це тенденція, яку не можна залишати без контролю. Технологічні інновації можуть призвести до світу, в якому дирижаблі розміром з футбольний м’яч спостерігатимуть за цілими містами, а камери, оснащені програмним забезпеченням для розпізнавання облич, стануть звичним явищем.
У такому світі буде менше свободи. На щастя, уряд може накласти обмеження на використання правоохоронними органами таких технологій, які не мусять стримувати приватні інновації. Щонайменше, чиновники на федеральному, державному та місцевому рівнях повинні бути зобов’язаними розкривати плани щодо використання технологій спостереження перед тим, як розгортати такі інструменти.
Широке використання технологій спостереження – не єдина причина песимізму, пов’язаного з технологіями. Легко піддатися відчаю, якщо врахувати відсутність технологічного прогресу за роки, що минули відтоді, як людина вперше ступила на Місяць. Як сказав інвестор і підприємець із Кремнієвої долини Пітер Тіль, ми прагнули літаючих автомобілів, а отримали 140 символів.[13]
Кожному, хто бачив класику Стенлі Кубрика «2001: Космічна одіссея» у квітні 1968 року, можна пробачити впевненість у тому, що до 2001 року ми матимемо регулярні космічні подорожі та пілотовані місії на Юпітер з використанням штучного інтелекту. Зрештою, 25 травня 1961 року президент Кеннеді заявив: «Я вважаю, що ця нація повинна взяти на себе зобов’язання досягти до кінця цього десятиліття мети – висадити людину на Місяць і безпечно повернути її на Землю».[14] У квітні 1968 року «Аполлон-1» завершив свою місію, а 21 липня 1969 року – лише трохи більше ніж через рік після виходу фільму «2001: Космічна одіссея» – Ніл Армстронг і Базз Олдрін ступили на Місяць.
Але, насправді, ми пройшли довгий шлях з часів першої прогулянки по Місяцю. Наші кишенькові комп’ютери набагато потужніші, ніж весь командний модуль Аполлона-1. Такі пристрої не є привілеєм багатих і знаменитих: 81 відсоток дорослого американського населення володіє смартфоном.[15] Поява і поширення смартфонів докорінно змінили наше суспільне життя на краще і уможливили появу таких інноваційних компаній, як Uber. Інтернет, який дозволяє мільярдам пристроїв по всьому світу з’єднуватися один з одним, спричинив такі зміни в нашій економіці, політиці та культурі, яких не було з часів винайдення рухомого друкарського верстата в 15 столітті.
Ми ще далекі від заснування колоній на Марсі, але не варто зациклюватися на «140 символах». Твіттер та інші гіганти соціальних мереж сьогодні можуть бути об’єктом двосторонньої критики, але беззаперечним є той факт, що в мережі ці компанії надали нам нові, дешеві та цінні способи зв’язку один з одним.
Сходження на Олімп на Марсі й прогулянка по замінованому астероїду можуть бути досягненнями для ще ненароджених, але найближче майбутнє відкриває перед нами захоплюючі можливості.
У найближчі десятиліття безпілотні автомобілі можуть стати звичайним явищем. Фітнес-пристрої, такі як Fitbit, стають дедалі популярнішими. Як безпілотні автомобілі, так і натільні девайси є частиною зростаючого «інтернету речей», який також включає в себе такі прилади, як Amazon Echo, «розумні» холодильники і термостати, а також лічильники енергоспоживання.
«Інтернет речей» обіцяє зробити наше життя більш комфортним і безпечним. Хіба не було б чудово, якби всі пристрої у вашому домі спілкувалися між собою? Вранці ваші натільні девайси та телефон передавали б цінну інформацію холодильнику та автомобілю, зокрема про те, як добре ви спали і який у вас розклад.
У другій половині дня, коли ви їдете додому на своєму безпілотному автомобілі, ваш натільний девайс вже зв’язуватиметься з вашим домом. Можливо, він зрозуміє, що у вас був важкий день в офісі, і вам захочеться випити келих вина, а не дієтичну колу. Можливо, ваша домашня аудіосистема вмикатиме заспокійливу музику, коли ви заходитимете додому. Футбольне тренування вашої доньки закінчилося раніше запланованого часу (у тренера виникли непередбачувані сімейні обставини), і ви не знаєте, що це сталося. Відповідно, ваша машина їде трохи швидше, ніж зазвичай, щоб, висадивши вас біля дому, швидко дістатися до поля і забрати доньку.
Світ, сповнений безпілотних автомобілів і взаємопов’язаних приладів, може бути зручним, але він далекий від досконалості. Люди все ще помирають надто рано від хвороб, потерпають від болісних смертей, нещасних випадків та інвалідності. На щастя, нові та прогресивні технології роблять свій внесок у боротьбу з раком, діабетом та іншими смертельними і хронічними захворюваннями.
Дослідники з Китайського національного центру нанонауки і технологій та Університету штату Арізона створили роботів розміром з пилового кліща, які при введенні в кров мишей можуть зменшувати розміри пухлин.[16] Компанія з Сан-Дієго розробляє технологію біо-друку, яка одного дня може призвести до того, що ми зможемо створювати замінні органи з жменьки донорських клітин.[17] Ця технологія особливо цікава з огляду на те, що в США щодня помирає близько 20 людей в очікуванні трансплантації. [18]
Якщо трапляються несподівані нещасні випадки, було б чудово мати тисячі наноботів у вашій крові, які передають важливі деталі медичним працівникам.[19] Ці наноботи могли б також надсилати інформацію медичним дронам, які доставляли б вам необхідні медикаменти, одночасно передаючи в реальному часі відео для лікарів швидкої допомоги на шляху до вас.
Прогнозувати майбутнє, звісно, небезпечно. Деякі прогнози зрештою здійсняться, інші будуть сприйняті як абсурдні. Навіть письменники-фантасти, які постійно розмірковують над можливими технологіями, мають значні «сліпі плями». У фільмі «Той, що біжить по лезу», класичній антиутопічній науково-фантастичній картині 1982 року, знятому за мотивами роману Філіпа Діка, машини, настільки ж розумні, як і люди, ходять серед нас, але ми все ще читаємо газети. У фільмі «2001: Космічна одіссея» доктор Хейвуд Флойд може полетіти на космічну станцію в космічному кораблі Pan Am в рамках своєї подорожі на місячну базу, але йому доводиться зайти в телефонну будку, щоб поспілкуватися по відеозв’язку зі своєю донькою. Творець «П’ятого елементу» Люк Бессон міг передбачити появу літальних апаратів у своєму фільмі 1997 року, але він не міг уявити світ, де таксі лишилось старомодним. Ті з нас, хто витрачає свій час на роздуми про те, як можуть виглядати технології майбутнього, повинні бути терплячими і усвідомлювати, що ми можемо помилятися.
Проте державні регулятори та законодавці також повинні бути терплячими. Не всі наслідки від кожної нової технології можна передбачити заздалегідь. Негативні непередбачувані наслідки, звичайно, можливі, але ми не повинні приносити інновації в жертву безпеці.
Регуляторна реформа є необхідною, але недостатньою умовою для лібертаріанської технологічної політики. Якби законодавці кардинально змінили нинішнє регуляторне середовище, що регламентує технології, це було б значним покращенням. Однак необхідні додаткові зміни.
У лібертаріанському світі компанії можуть наймати для роботи над своїми проектами кого завгодно. Технологічні фахівці, як і всі інші спеціалісти, з’являються по всьому світу. На щастя для технологічних фірм у Лібертопії, їм не потрібно турбуватися про обмеження на імміграцію. Вони можуть наймати кого завгодно. Лібертопія також є набагато більш відкритим і прозорим світом, ніж наш нинішній. Більший доступ до урядових даних дозволить інноваторам створювати кращі продукти. Як тільки Національне управління океанічних і атмосферних досліджень США зробить супутникові дані про погоду доступними для громадськості, приватний сектор зможе побудувати індустрію прогнозування погоди вартістю в мільярди доларів. [20]
Якщо ми хочемо жити у світі ефективних та інноваційних технологій, інженерам потрібен доступ до високоякісних даних і талановита робоча сила. Уряд може сприяти цьому, відкривши доступ до більшої кількості даних і скасувавши більшість обмежень на міграцію. [21]
Висновок
У Лібертопії винахідники можуть реалізовувати свої інтереси, а приватні компанії можуть вільно досліджувати численні сфери застосування нових технологій. Технологічні фірми можуть наймати кого завгодно, не турбуючись про те, що урядова установа може обмежити їхні проекти. Підприємці, винахідники та науковці радше проситимуть пробачення, аніж дозволу.
Ми не можемо бути впевненими в тому, як виглядатимуть технології в Лібертопії. Можливо, деякі люди сидітимуть на своїх ґанках, спостерігаючи за фермами марихуани, слухаючи віддалене дзижчання дронів, що обпилюють посіви, і чекаючи на безпілотний автомобіль, який доставить нового робота-няню для їхніх дітей. Можливо, інші проведуть більшу частину свого життя у віртуальній реальності, де астронавти тренуватимуться видобувати копалини на астероїдах, а лікарі обстежуватимуть судини та органи своїх пацієнтів за допомогою медичних нанороботів. У цьому світі також траплятимуться нещасні випадки та непередбачувані наслідки, пов’язані з новими технологіями, але переваги значно переважатимуть ризики. Лібертопія не ідеальна, але вона набагато краща за світ, в якому ми живемо зараз.
Satoshi Nakamoto, “Bitcoin: A Peer-to-Peer Electronic Cash System,” white paper, 2008.
National Academies of Sciences, Engineering, and Medicine, Assessing the Risks of Integrating Unmanned Aircraft Systems into the National Airspace System (Washington: National Academies Press, 2018).
The Suicide Club, exhibit, Smithsonian National Postal Museum, Washington.
These recommendations are based on proposals outlined by Caleb Watney: Caleb Watney, “Reducing entry barriers in the development and application of AI,” R Street Institute Policy Study no. 153, October 9, 2018.
«Розуміння ринкового процесу як систематичної послідовності натхненних прибутком підприємницьких відкриттів, які постійно переставляються і перенаправляються в результаті безперервного впливу екзогенних змін, має радикально змінити наше сприйняття ключових рис капіталізму».
Ізраїль М. Кірцнер, Конкуренція, економічне планування та проблема знань (стор. 301)
У цьому томі зібрання творів Ізраеля М. Кірцнера за редакцією та зі скромним коротким вступом Пітера Й. Бетке та Фредеріка Соте розглядаються глибокі та важливі питання, які більшість економістів воліли б оминути. Вони стосуються того, що відрізняє ринкову діяльність від центрального планування, економічної ролі підприємців і того, що розуміється під конкуренцією.
Концептуальні питання, які піднімає Кірцнер, здалися мені інтелектуально складними, і я думаю, що багатьом читачам вони також будуть цікавими. Якщо ви обиратимете книгу, я рекомендую почати з есе «Як працюють ринки: Дисбаланс, підприємництво та відкриття», щоб отримати загальне уявлення перед тим, як братися за есе з самого початку.
Тут я зосереджуся насамперед на питанні про те, що відрізняє ринкову економіку від централізованої планової. Хоча мої міркування ґрунтуються на роботах Кірцнера, я не стверджую, що повністю розумію чи поділяю його погляди.
У ринковій економіці рішення про те, що і як виробляти, приймають окремі підприємці. Для того, щоб підприємці робили це у спосіб, який сприяє досягненню більш ефективних економічних результатів:
Вони повинні керуватися стимулом отримання прибутку.
Вони повинні конкурувати в нескінченному процесі, в якому вони виправляють помилки і використовують можливості для вдосконалення.
Багато економістів вважають, що головною слабкістю соціалізму є відсутність стимулу до прибутку. Але Кірцнер пише:
«Наше подальше дослідження інтерфейсу між економікою соціалістичного розрахунку та економікою процесу підприємницької конкуренції дозволить нам стверджувати, я вважаю, що існують аналітичні підстави стверджувати, що мізесівська «проблема знання» дійсно передує [проблемі] мотивації.» (сторінка 151)
Проблема знання полягає в тому, щоб виявити, чого хочуть споживачі і як ефективно задовольнити ці потреби. Підприємницька конкуренція — це процес, який дозволяє робити такі відкриття. За відсутності такої конкуренції центральний плановий орган повинен покладатися на здогадки.
У соціалістичній економіці планувальник не має засобів для отримання інформації про те, чого хочуть індивіди. Кірцнер зазначає, що, навпаки, ринкова економіка не має уявлення про те, чого хоче «суспільство».
Ринкова економіка за визначенням складається з безлічі незалежно прийнятих індивідуальних рішень. У такому контексті говорити про рішення, прийняті «суспільством», — це, в кращому випадку, метафора. «Суспільство», власне кажучи, не вибирає; воно не планує; воно не займається «розподілом ресурсів»; воно не має цілей; воно не має засобів; говорити про суспільство, яке стикається зі «своєю» проблемою розподілу, економії — це, строго кажучи, говорити нісенітницю. (стор. 153-154)
Ті з нас, хто хоче захищати як методологічний індивідуалізм, так і ринки, стикаються з парадоксом. Коли ми говоримо, що економіка працює добре, ми стверджуємо, що говоримо від імені всього суспільства. Але як індивідуалісти, ми б сказали, що не існує такої моральної сутності, як «суспільство».
Мій спосіб подолання цього парадоксу полягає в тому, що я маю свою інтуїцію щодо того, що є «добрим економічним результатом для суспільства», а ви маєте свою. Якщо наші інтуїції не мають майже нічого спільного, то у нас немає підстав для подальшої дискусії. Але якщо наші інтуїції схожі, то ми можемо вести продуктивний діалог про те, які інституційні механізми можуть призвести до бажаних результатів, що відповідають нашим інтуїціям.
(Для ознайомлення з цими темами див. «Соціалізм», Роберт Хайльбронер; «Австрійська школа економіки», Пітер Бетке; біографію Леона Вальраса в «Короткій економічній енциклопедії».
Для отримання додаткової інформації див. праці Ізраїля Кірцнера «Економічна точка зору» та Едвіна Г. Долана (ред.) «Основи сучасної австрійської економіки».)
Під час «дебатів про соціалістичний розрахунок» економісти, які виступали за соціалізм, визнали, що ціновий механізм виконує важливу функцію обробки інформації. Вони припускали, що урядове бюро (сьогодні ми б сказали — потужний комп’ютер) могло б зберігати перелік усіх входів і виходів економіки. Назвемо це WAC, (від Walrasian-Auctioneer Computer) — комп’ютер Вальраса-Аукціоніста. Потім WAC пропонував би набір цін на ресурси та продукти. Споживачі визначатимуть свої потреби, а фірми — обсяги виробництва. WAC дивився б на результати, щоб побачити, які виникли дефіцити або надлишки. Для надлишкових ресурсів або продукції, що виробляється, РЦК коригував би ціни в бік зниження. На ресурси та продукцію, яких бракує, РЦК коригує ціни в бік підвищення. Потім це дозволить споживачам і компаніям відреагувати на цей новий рівень цін і подивитися на результати. Цей процес триватиме доти, доки всі надлишки та дефіцити не будуть ліквідовані.
Насправді, щойно описаний процес є проблематичним, оскільки економічна діяльність, яка відбувається за «хибними цінами» в одній ітерації, може змінити бажану діяльність в наступній ітерації. Це жодним чином не гарантує плавного зближення до точки, де всі ринки перебувають у рівновазі.
Альтернативою є те, що WAC оголошує набір цін, але не дозволяє проводити торги. Замість цього, WAC просить всіх бажаючих повідомити, що вони бажають продавати за цими цінами. На основі цих побажань РЦБ розглядає отримані надлишки та дефіцити як гіпотетичні. Він пропонує новий набір цін для усунення цих гіпотетичних дефіцитів, і кожен повідомляє, що він бажає продати за цими новими цінами. Якщо припустити, що цей ітеративний процес сходиться до збалансованого рішення, то WAC нарешті дозволяє торгівлю за ринковими цінами, що очищають ринок.
Кілька зауважень щодо цього гіпотетичного механізму WAC:
Більшість сучасних економістів, незалежно від того, чи підтримують вони соціалізм, чи ні, не переймаються тим, чи існує механізм РЦП, чи є він можливим. Стандартний підхід полягає в побудові економічних моделей, які припускають, що економіка працює «так, ніби» вона використовує механізм РЦП. Зокрема, можна вважати само собою зрозумілим, що економіка буде пристосовуватися до рівноважних станів. Тому завданням економіста є аналіз властивостей рівноважних станів і порівняння одного такого стану з іншим.
На противагу цьому, Кірцнер та інші австрійські економісти наполягають на важливості того факту, що механізм WAC не існує в реальному світі. В реальному світі центральні планові органи диктують свої умови на основі здогадок, а не на основі баз даних і цін, визначених методом проб і помилок. Кірцнер зазначає, що в реальній ринковій економіці підприємці беруть на себе завдання коригування цін і визначення можливостей для зміни співвідношення того, що виробляється і як виробляється. Комп’ютер не визначає дефіцит, надлишок і можливості. Їх знаходять окремі підприємці.
Те, що Кірцнер називає «підприємницькою пильністю», — це те, що знищує неефективність і рухає економіку в напрямку рівноваги, або ринкового балансу. Звичайно, економіка ніколи насправді не досягає такого стану, тому що завжди виникають нові можливості для підвищення ефективності, оскільки відбуваються події та з’являються нові відкриття.
Навіть якби механізм WAC був технічно здійсненним, я вважаю, що його все одно було б недостатньо для сприяння соціалістичній економіці. Нам все одно бракувало б елементу «підприємницької пильності». Одна справа вірити, що директор заводу міг би вирішувати, скільки компактних і скільки середніх автомобілів виробляти, виходячи з цін, запропонованих WAC. Але хто несе відповідальність за те, що виникла ідея служби спільних поїздок? Або самокерованого автомобіля? Це не є завданням ані WAC, ані автовиробника. На додаток до WAC, майбутнім ринковим соціалістам потрібні кадри призначених інноваторів, чия робота полягає у створенні нових продуктів і процесів.
Я думаю, що це все ще залишає відкритим питання про те, як мотивувати менеджерів фірм та інших людей в соціалістичній економіці. Ви можете сказати менеджеру, щоб він налаштував виробництво так, щоб максимізувати прибуток, що є суто бухгалтерським прийомом, який не впливає на винагороду. Але який стимул це дасть менеджерам? І чи підуть призначені інноватори на правильний ризик, якщо гратимуть у гру за жетони, які не є справжніми грошима?
Хоча всі ці аргументи вказують на складність централізованого планування, виникає питання: як фірмам вдається функціонувати? Усередині фірми діяльність не керується системою цін і підприємницькою пильністю. Натомість, подібно до центрального планувальника, керівник встановлює внутрішні ціни, зокрема, правила оплати праці для своїх працівників. Як і центральний плановик, бос обирає проекти на основі обґрунтованих здогадок, а не залишає вибір на розсуд ринкового механізму.
«Чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?»
Скептики соціалізму люблять вказувати на Північну Корею чи колишній радянський союз як на доказ того, що центральне планування не працює. Але чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?
Я б сказав, що різниця між Wal-Mart чи Apple, з одного боку, і Північною Кореєю чи колишнім радянським союзом, з іншого, полягає в тому, що коли центральне планування руйнується в одному з цих суб’єктів, неефективна фірма буде відсіяна і замінена набагато швидше, ніж неефективний соціалістичний уряд.
Якщо ми розглядаємо фірму як осередок центрального планування, то ринкова економіка складається з цих планових підприємств, які конкурують між собою. Можна використати метафору кораблів, якими централізовано керують, деякі з них великі, а деякі малі, і всі вони намагаються втриматися на плаву в морі конкуренції. Корозія та стихійні лиха часто топлять деякі кораблі, але з’являються інші, і життя людей, як правило, покращується, тому що ці кораблі є новими та вдосконаленими. Централізовано планована економіка схожа на єдину структуру, що стоїть на суші. Вона менш схильна до швидкого покращення, і коли вона піддається корозії або зазнає стихійного лиха, її населення страждає протягом тривалого часу.
*Арнольд Клінґ має ступінь доктора філософії. доктор економіки в Массачусетському технологічному інституті. Він є автором кількох книг, зокрема «Криза достатку: переосмислення того, як ми платимо за медичне обслуговування», «Невидиме багатство: прихована історія про те, як працюють ринки», «Неконтрольоване та незбалансоване: як невідповідність між знаннями та владою спричинила фінансову кризу та загрожує демократії» та «Спеціалізація та торгівля: повторне введення в економіку». Він працював у EconLog із січня 2003 року по серпень 2012 року.
Перекладач: Юрій Уршанський. Диктор: Ірина Купчак
Національна стратегія доходів України: оподаткувати не можна лишити в спокої?
27 грудня Кабінет Міністрів України погодив «Національну стратегію доходів» до 2030 року. Цей документ визначає ті бюджетні, податкові, митні та інші ініціативи, які держава хоче впровадити за наступні шість років.
Заплановане сальдо бюджету на 2024 рік – це дефіцит в майже 1,6 трильйона гривень, при тому що доходи бюджету заплановані на рівні 1,76 трильйона гривень.
Масла у вогонь підкидають і вимоги міжнародних кредиторів: у грудні, надавши чергову позику, МВФ поставив перед Україною вимогу залучити до бюджету у 2024 році додаткові 41 мільярди долари.
Де брати ці гроші – звісно, ніхто напевне сказати не може.
На жаль, при проєктуванні Національної стратегії доходів уряд звернувся до надзвичайно згубних фіскальних практик, серед яких:
Скасування спрощеної системи оподаткування юридичних осіб (спрощена система означає, що юрособа платить єдиний податок ставкою від 3% до 14%, в той час як загальна система передбачає для юросіб сплату податку на прибуток розміром у 18%). Також хочуть скоротити перелік видів діяльності, дозволених для участі в спрощеній системі оподаткування фізичних осіб-підприємців;
Обов’язкове встановлення РРО (касового апарату) для фізичних осіб на спрощеній системі оподаткування – впровадження цієї технології моніторингу вимагатиме від бізнесу значних витрат та, за оцінками 2019-го року, може принести в бюджет лише 2-2,5 мільярди гривень;
Повернення прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб: у 2004 році цю шкалу було скасовано, адже вона призводила до свідомого приховування своїх доходів фізичними особами. Нині всі доходи оподатковуються за єдиною ставкою: 18% ПДФО + 1,5% військового збору;
Доступ Державної податкової служби до банківської інформації та можливість накладати арешт на рахунки без рішення суду. Прикриваючись благими намірами щодо спрощення подання податкової звітності, така ініціатива, фактично, запроваджує законну «“презумцію вини»” платника податків, адже податкова матиме змогу в будь-який момент висунути претензію щодо будь-яких зарахувань на рахунки фізичних осіб. І якщо платник податків не буде в змозі документально довести джерело таких доходів, і якщо податкова визнає ці доходи «“прибутками»”, то зможе вимагати сплати податку у 18% від суми транзакції. Більше того, заради цього банкам хочуть надати статус податкових агентів.
Окрім цих концептуальних рішень, які накликали найбільші нарікання з боку бізнесу, Національна стратегія доходів містить і інші, дрібніші, але не менш абсурдні речі: скасування пільг на сплату ПДВ, якщо аналогічних немає у директиві ЄС про ПДВ, підвищення акцизів, екологічного податку, введення податку на солодкі напої (такого немає навіть в більшості країн ЄС).
Митна політика
Окремої уваги заслуговують ініціативи НСД у сфері митної політики: так пропонується скасувати мораторій на проведення документальних перевірок митниками.
Знову пропонується криміналізувати контрабанду товарів та недостовірне декларування. Звучить дуже по-справедливому, але насправді ж криміналізація цих дій стане лише додатковим важелем корупційного тиску митних органів на імпортерів – власне така ситуація і мала місце до декриміналізації у 2012 році.
Зовсім абсурдним виглядає заплановане перетворення Державної митної служби на правоохоронний орган з правом проводити досудові розслідування та оперативно-розшукову діяльність! Для повного щастя не вистачає хіба дати податковій право збирати трибунал та карати «контрабандистів» прямо на місці.
Також текст НСДУ містить обережні згадки про розробку еталонного міжнародного договору про уникнення подвійного оподаткування товарів на кордоні, «що враховуватиме національні економічні інтереси України». Підозрюю, говорячи про інтереси України, розробники НСДУ мають на увазі саме підвищення митних надходжень, не звертаючи жодної уваги на те, як це вдарить по імпортерам та споживачам.
Як вишенька на торті, Національна стратегія доходів містить пункт про підвищення заробітних плат посадових осіб митних органів.
Позитивні моменти НСДУ
Сама готовність уряду до перегляду багатьох моментів у бюджетній сфері – це вже хороше явище. Вже традицією в Україні стало, що заплановані показники бюджету живуть своїм життям, а реальні доходи та видатки – зовсім іншим. НСДУ декларує зміну цього підходу.
Також поваги заслуговує постійний акцент на антикорупційних заходах та програмах, адже будь-які посилення податкового контролю неодмінно матимуть корупційні ризики, до яких потрібно бути готовими.
Заявлений розвиток програми авторизованого економічного оператору – це неабиякий крок вперед у питанні спрощення імпорту та уникненню бізнесом тиску митних органів. Зараз лише одне підприємство в Україні має статус АЕО – цей статус надається безстроково і спрощення його надання наблизить нас до практики економічно розвинених держав.
Цифровізація, – ще одне позитивне рішення, яке пропонується в НСДУ. Досвід впровадження Дія.Бізнес та давніших електронних державних послуг показав їх значний позитивний вплив на економіку (і, звісно ж, на доходи державного бюджету).
Висновки та пропозиції
Нечисленні хороші ініціативи НСДУ перекриваються абсолютно безглуздим та безконтрольним посиленням фіскалізації. Ми з колегами з громадської організації Українські Студенти за Свободу навіть відзначаємо, що як би це іронічно не звучало, впровадження НСДУ не призведе до очікуваного збільшення доходів державного бюджету. Адже чим більше бізнес буде обмежений у своєму розвитку, тим більше буде мотивації йти в тінь, тим менше з’являтиметься нових платників податків і тим гіршою буде ситуація для споживачів.
Натомість Національна стратегія доходів цілком оминає увагою державні підприємства – а абсолютна більшість з них є збитковими, навіть я б сказав, катастрофічно збитковими. Саме з приватизації, усунення державних монополій та зменшення видатків бюджету мала б розпочинатися ліквідація такого великого дефіциту.
За словами старшого наукового керівника аналітичного центру CASE Ukraine Володимира Дубровського, ефективним рішенням у покращенні діяльності митної служби була б автоматизація митного оформлення за рахунок використання інформації з країни-експортера. На підставі цієї інформації можна автоматично оформлювати вантажі при перетині українського кордону. Країни ЄС та більшість великих економік (окрім хіба що Китаю) укладають відповідні домовленості про обмін інформації.
Така автоматизація дала б можливість процвітати українському бізнесу та значно зменшила б видатки на митну діяльність – ось той шлях, який сприятиме збільшенню прибутків підприємців, а отже й податкових надходжень.
В цілому я переконаний – ключові пропозиції Національної стратегії доходів є руйнівними для української економіки. Її необхідно повністю переглянути та сфокусувати на усуненню перешкод для розвитку приватних ініціатив, на спрощенні процедур заходу інвесторів та позитивної мотивації переходити бізнесу з «тіні» в правове поле. Ось ті пункти, які на мою думку, і за досвідом багатьох ринкових економік, наповнять бюджет України та дадуть усьому населенню полегшення економічних тягарів від розв’язаною росією війни.
Наостанок додам: шлях фіскалізації, нових і нових перевірок, тиску на бізнес – це крок не до цивілізації, а наслідування авторитарних режимів. Тих режимів, які зараз гаряче підтримує росія і з тенет яких український народ вирвався у 1991-му році.
Я закликаю кожного, кому небайдужа доля української економіки та підприємців, підписати ініційовану CASE Ukraine та Останнім Капіталістом петицію до уряду щодо перегляду НСДУ!
Автор: Владислав Бойко, голова Департаменту просвіти Українських Студентів за Свободу, учасник програми Young Voices EU Fellowship Project
Понад 2 роки українці живуть в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, а українське військо потребує все більше озброєння. Сьогодні приватні підприємства, що виготовляють зброю, відіграють критичну роль в обороні нашої країни. У цьому дописі ми поговоримо про те, чому приватні виробники є ефективними постачальниками та з якими перешкодами вони зіштовхуються. Поява приватних виробників зброї в Україні Для оборонного комплексу Сполучених Штатів чи країн Західної Європи поставки озброєння від бізнесу далеко не є чимось особливим, чого не можна було сказати про Україну часів становлення незалежності. Перші приватні виробники виникають у нас в країні з 2014 року. З початком російської агресії виникає потреба закрити позиції в озброєні, що не могла покрити держава. До цього виготовленням української зброї займався державний концерн «Укроборонпром», що об’єднував всі державні підприємства в цій сфері. В той час скасовується будь-яке ліцензування виробництва оборонної продукції та продукції подвійного призначення. З роками частка держави в індустрії починає знижуватись. Якщо 2015 року частка приватних виробників складала 23% від усього обсягу державного замовлення зброї, то вже 2020 року кількість замовлень перевищує половину та зростає до 54%. Станом на 2024 рік медіа говорять вже про близько 400 приватних компаній та близько 100 державних у військовій галузі. Чому приватні виробники займають все більшу частку ринку озброєнь? Ефективність приватних компаній у військовій сфері пояснюється простими економічними принципами. Приватний виробник озброєння, як і будь-який приватний виробник в будь-якій сфері, завжди є на крок попереду державної компанії, бо розпоряджається та ризикує власними коштами. Успіх чи провал залежить виключно від власних рішень виробника, саме тому приватні підприємства є більш гнучкими. Вони зацікавлені надавати відповідний товар швидко, витрачаючи при цьому оптимальну кількість ресурсів. Бізнес легше адаптується до поточних потреб, тому отриманий прибуток вкладається у перспективні проєкти й зразки озброєння та військової техніки. Перешкоди для розвитку
Однак для приватних виробників досі існують гальма. В Україні діє ліцензійна та дозвільна системи на виробництво зброї та боєприпасів. Ліцензійна вимагає виконання виробником спеціальних умов такі як техніка безпеки, вимоги до приміщення для виробництва та персоналу тощо. Навіть при наявності у виробника ліцензії на виготовлення певного виду зброї, кожна операція підприємства повинна підкріплюватися окремим дозволом від МВС, що має ідентичну процедуру з ліцензійною системою. Невиконання дозвільних умов виробником може тягнути за собою позбавлення волі від 3 до 7 років, або до 12 років для організованої групи осіб, згідно з статтею 263-1 ККУ.
Як висновок, бюрократія затягує процес виробництва, а також з’являється простір для корупції та залякування підприємців. Вирішити проблему має намір законопроєкт №11073, що пропонує декриміналізувати виробництво зброї, залишивши лише адміністративну відповідальність. Складна ситуація присутня й в галузі виробництва дронів. Хоч в червні 2023 року товари, що використовуються для потреб виробництва або ремонту безпілотних систем було звільнено від ПДВ та ввізного мита – цим митним режимом можуть скористатися лише ті підприємства, що входять в перелік Державної Митної Служби. Бюрократична тяганина в укладанні спеціальних контрактів уповільнює швидкість закупівель комплектуючих та, як наслідок, саме виготовлення озброєння. Крім цього, контракти створюють простір для корупційних схем та формують нерівні ринкові умови для підприємств, що не працюють через державні замовлення, а передають дрони, наприклад, через волонтерів. Таке, на жаль, відбувається й з іншими типами озброєнь. Сьогодні зброя є екзистенційним об’єктом для українців. Зброєю ми обороняємось від зовнішнього ворога, захищаючи своє життя, майбутнє та власність. В умовах нестабільної іноземної допомоги Україна повинна виробляти якомога більше зброї всередині самої країни, тому зникнення перепон на шляху приватних виробництв буде тільки позитивним явищем, що зміцнить армію. Головне, що важливо пам’ятати – російська федерація хоче бачити Україну без зброї. Наша задача – цього не допустити.
Автор: Річард Гундерман професор радіології, педіатрії, медичної освіти, філософії, вільних мистецтв, філантропії та медичних гуманітарних наук і медичних досліджень в університеті Індіани. Доктор філософії, PhD (Комітет соціальної думки) з відзнакою Чиказького університету
«Бекон, Лок та Ньютон — я стверджую, що це без всяких суперечень найвеличніші чоловіки, які коли-небудь жили на білому світі»
— Томас Джефферсон, 1789 рік.
Багато людей забувають, що Джон Лок був лікарем. А навіть багато з тих, котрі пам’ятають про це, думають, що його лікарська практика мало вплинула на нього як на філософа. Проте насправді є глибокі підстави думати, що на погляди Лока вплинула саме його лікарська свідомість. Турбота про пацієнтів зміцнила його повагу до людської індивідуальності в принципі, дала розуміння того, що навіть найавторитетнішу думку потрібно перевіряти (особливо думку державних службовців, які беруться вирішувати, що є кращим для людей, а що – ні) та закріпила у його голові глибоко емпіричний підхід до суті та обмежень людського пізнання. Цей підхід ґрунтується на увазі до реальних результатів, а не до теоретичних прогнозів. Твори Лока ґрунтуються на його медичній діяльності та містять глибоке розуміння медицини.
Завдяки своєму внеску, Лок є мабуть найвпливовішим лікарем в історії людства. Хоч його робота і не відображена в підручниках для медиків. Як великий мислитель епохи Просвітництва, Лок також є одним із засновників економічного та політичного лібералізму, світилом філософії емпіризму. Він вніс мабуть найбільший вклад у розвиток епістеміології та, ймовірно, був тим мислителем, який найбільше вплинув на погляди батьків-засновників Америки. Сучасні основи політичного дискурсу, серед яких і свобода, і природні прави, і представництво народу в органах влади, і право на непокору – все це детально було обдумано у його творах.
Життя Лока
Лок народився у Сомерсеті в Англії. Його батько був адвокатом-пуританином, тож Лок зростав у дуже нон-конформістській родині. Він навчався у Вестмінстерській школі Лондона, а потім – у Оксфордському університеті. Йому не сподобалася навчальна програма, тож більшу частину знань він отримував самостійно. У 20 років здобув ступені бакалавра та магістра, працюючи з хіміком Робертом Бойлем, який описав у свій час взаємозв’язок між тиском та об’ємом газів та з Робертом Гуком, який був одним з перших дослідників мікроорганізмів та ввів термін «клітина» для позначення найменшої одиниці живого.
Перебуваючи в Оксфорді, Лок познайомився і з майбутнім графом Шефтсбері. Лок захопився медициною та переїхав до цього старого чоловіка в Лондон, ставши членом його родини. Медичну освіту Лок отримав аж у 40 років та продовжив свої дослідження разом з Томасом Сіденхемом, «англійським Гіппократом», чий емпіричний підхід до медицини опирався на спостереження за пацієнтами та на веденні детальних записів. Пізніше Лок переконав Шефтсбері лягти на операцію щодо дренування абсцесу печінки – чим, ймовірно, врятував своєму наставнику життя.
У 1672 році Шефстбері призначили лордом-канцлером. Він отримав величезний вплив не лише на британську політику, а й на політичне мислення Лока. На жаль, політична кар’єра Шефтсбері незабаром зазнала краху, після чого Лок виїхав до Франції. Потім він знову повернувся до Англії, але всьому завадила розкрита у 1683-му році змова Рай Хаусу щодо вбивства короля Карла ІІ та його брата Джеймса. Хоч і немає доказів участі Лока, проте підозра на нього впала через членство у партії вігів, яка критично ставилася до ідеї абсолютної монархії, надаючи перевагу парламентаризму. Лок вирішив не ризикувати і знову втік з Англії, цього разу до Нідерландів, де жив більше 6 років.
Людське розуміння
Через рік після повернення у 1689-му році, Лок опублікував 4 великі філософські та політичні праці: «Есе про людське розуміння» у 2 частинах, «Лист про віротерпимість», а також перший та другий Трактати про урядування. Ці твори показують, що він ще задовго до Адама Сміта та Фрідріха Гаєка задумувався про «проблеми знання». Лок, на якого сильно вплинув Сіденхем, стверджує, що людський розум при народженні – це чиста дошка, на яку досвід дає відбитки усіх отриманих нами знань. Лок заперечує широко розповсюджену віру у так звані вроджені ідеї, наприклад про існування Бога, математичні істини та мораль. Він стверджує, що наше почуття ідентичності ґрунтується на безперервності досвіду. І перш за все – на тому, що здатність людини знати щось є обмеженою і це вимагає від нас остерігатися того, щоб відсутність розуміння чогось не призводила до помилкових дій.
Лок є перш за все противником ідеї інтелектуальної гордості, коли людина відкидає думку, що може знати не все, що інші люди мають багато чого, чому нам варто вчитися і що кожному потрібно ще багато вчитися. Як лікар, він ніколи не міг сказати, що бачив все, чи що пізнав найглибші таємниці медицини. Як і його вчитель, Сіденхем, Лок вважав, що людський організм, норма та патологія, настільки складні та багаті, що жоден лікар ніколи не зможе їх повністю усвідомити. Ми можемо здобувати нові знання, але перед нами завжди буде ще довгий шлях. Лок пише:
«Немає нічого більш примхливого, що перешкоджало б нашому розуму, ніж рослини й тварини… Майстерність премудрого та всемогутнього Бога у вражаючій побудові світу та кожної його частинки набагато перевищує можливості розуміння навіть найдопитливішої та найрозумнішої людини – ось вам і концепція великої неосвіченості розумних створінь», – Есе про людське розуміння, книга ІІІ, розділ VI.
Лок був скептиком у найкращому сенсі цього слова. Він вважав, що спостережувані явища завжди повинні переважати над теоретичними судженнями. Думки лікаря та його знання можуть стверджувати, що стан пацієнта завдяки певному лікуванню покращиться, але дивитися потрібно не на теорію, а на пацієнта. І якщо одна методика не спрацювала, то лікарі мусять бути готові розглянути інші. Найважливіші і, певним чином, найреальніші – це ті знання, які не з підручників чи наукових статей, а від конкретного пацієнта. І вся робота лікаря завжди має бути спрямована на найкраще врахування інтересів пацієнта.
Про терпіння
У «Листі про віротерпимість» Лок стверджує, що відкритість до розбіжностей у релігійних переконаннях є християнською чеснотою і що держава не повинна піклуватися про духовне життя своїх підданих, таким чином він висловлює принцип відділення церкви від держави. Обмеження людського інтелекту означають, що жодна особа чи держава не можуть стверджувати, що вони точно знають, у що вірити правильно, а у що – ні. Отже і права інших людей на своє віросповідання варто поважати. Проте терпимість Лока не поширювалася на атеїзм, який він висміював як заперечення самої основи морального та політичного життя.
Застереження Лока щодо терпіння до інших релігійних переконань мають своє відображення і у переконаннях про науку та медицину. Вважати свою методику єдиною вірною – означає підпадати впливу страшної гордині, чи-то з питань релігії, чи з медицини, чи з будь-яких інших, цим самим людина відрізає себе від можливості подальшого навчання. Інші обов’язково бачать речі під іншим кутом і їх точки зору дозволяють побачити те, що ми пропустили. Розум віруючої людини, як і розум лікаря чи вченого, повинен завжди бути готовим до усвідомлення чогось нового. Істини, швидше за все, знаходяться не в непорушних догмах, а в невпинному пошуку нових відповідей на нові запитання.
Визначною чеснотою Лока була не впевненість, а допитливість: постійне прагнення розуміти нове, безупинна перевірка власних припущень та пошук нових можливостей для навчання. Медична практика – це не застосування певних знань до випадків окремих пацієнтів. Навпаки, найкраще це описати як пригоду, яка розгортається у завжди нових обставинах. Старший лікар має більше досвіду, ніж новачок, але порівняно з тим, як Бог знає медицину – обидва вони знаходять дуже-дуже низько. У всіх випадках слід уникати догматизму, про що пише Лок так:
«Той, хто у галузі фізики може викласти певні аксіоми, вивести з них якусь проблему, вирішити її за допомогою наукових методів – той значно розширив наукову думку, можливо заклав основу для нескінченних суперечок. Але якщо він сподівається привести людей за допомогою цих методів до пізнання недуг людського тіла, то він дуже помиляється».
Лок із симпатією ставився б до думки, що пацієнти можуть мати скільки завгодно будь-яких хвороб, що означає, що медичні висновки ніколи не можуть бути остаточними та потребуватимуть постійного перегляду. Бритва Оккама – ідея про те, що слід віддавати перевагу найпростішим поясненням – може мати великий сенс, але людський розум є недосконалим. Тож те, що здається для нього кращим (тобто найпростішим), може бути зовсім хибним насправді. На відміну від математики, де істину можна вивести з визначень, аксіом і теорем, медицина та природничі науки звертаються до сфер, у яких завжди необхідно віддавати перевагу емпіричним підходам.
На відміну від замкнутості, терпимість є ефективною стратегією поширення знань. Уникаючи догматизму та цензури, кожен шукач має більше можливостей зіткнутися з різними точками зору. Такий обмін думок створює середовище, у якому знання найкраще розвиваються. Поки віра, ідеї, наука та медицина залишаються повні ніби-то беззаперечних істин та статики, доти вони не зможуть розвиватися. Але саме обмін різними думками дозволяє усім бачити питання по-новому і стимулює нові відкриття. Лок, ймовірно, з ентузіазмом ставився б до міждисциплінарних конференцій, журналів з науковими статтями і зустрічей професіоналів, які б сприяли такому діалогу.
Перший трактат: проти пригноблення
Найбільший внесок у політичну філософію Лок зробив, написавши 2 Трактати про урядування. Перший трактат критикує працю «Patriarcha» Роберта Філмера (1680), у якому той захищав спадкову та абсолютну владу монарха на підставі того, що Бог дав Адаму та його нащадкам необмежену владу над іншими людьми та всіма земними створіннями. Лок стверджує, що Адам не мав абсолютної влади над своїми дітьми, що влада не повинна передаватися по спадковості і що ніхто не має права поневолювати інших. Крім того, запитує Лок, кого сьогодні можна прямими нащадками Адама?
На перший погляд може здатися, що монархія майже не відіграє ролі у сучасних медицині та природознавстві. Зрештою немає і королів чи королев, медичні заклади часто змінюють керівників. Ніхто не претендує на посаду декана, президента чи директора за правом свого народження. Проте критика абсолютної монархії від Лока не є такою неактуальною для сучасності, як може здатися на перший погляд. І його міркування про це варто дослідити.
Лок – палкий противник пригноблення, репресій за погляди. Він вірить, що любов до істини повинна витіснити всі наші прагнення і що всі чесноти виникають якраз з неї. Лікарі та науковці повинні бути палкими захисниками істини, навіть якщо такий захист ставить їх по різні боки барикад з керівниками, яким вони підпорядковані. Медичний університет може захотіти зберегти імідж, лікарня – ухилитися від юридичної відповідальності, але з точки зору Лока, лікар має у такому разі навіть поставити під загрозу свої кар’єрні перспективи. Право на совість не може бути обмежене. Лок пише:
«Уява завжди неспокійна і підкидує нам все нові й нові думки, а воля, відкинувши підпорядкування розуму, готова до будь-якого імпульсивного задуму; і в цьому стані той, хто найбільше віддаляється від протоптаного шляху, вважається найкращим кандидатом у лідери, більшість впевнена у ньому. І коли випадок дурнуватої поведінки стає звичаєм, тоді його захищають, ніби це щось священне і вважається нахабством чи божевіллям суперечити та сумніватися у такому рішенні».
Необхідно раз і назавжди відкинути придушення та спотворення ідей, а також будь-які порушення інтересів пацієнтів. Совість лікаря та галузі охорони здоров’я – не в політичних рішеннях та методичках з університету, а в серцях кожного лікаря та вченого. І саме у цьому покликанні виявляється їх професіоналізм. Бути професіоналом означає сповідувати щось, бути готовим говорити те, що потрібно сказати і робити те, що потрібно зробити заради вищого блага. Щоб зберегти таку можливість, потрібна постійна пильність, аби жоден інституційний чи культурний тиск не перешкоджав цьому.
Другий трактат: похвала Свободі
Другий трактат є однією з найбільших праць в історії політичної філософії. Слідом за Томасом Гоббсом, Лок посилається на ідею природного порядку, але його природний порядок – це не стан війни усіх з усіма, а стан відносного миру та комфорту, в якому люди мають власність і рівні один з одним. Коли люди погоджуються бути підкореними, то роблять це, аби захистити свої вже існуючі права на життя, свободу та наявну власність. Поки уряди захищають ці права, доти вони є легітимними. Однак якщо влада погрожує цим правам, то стає тираном в очах народу і провокує повстання. Уряди, вважав Лок, існують для блага людей, а не для тих, хто їх очолює.
Актуальність другого трактату Лока для сучасної медицини важко перебільшити. Останні кілька десятиліть пройшли під егідою кардинальних змін у медицині: зменшується кількість лікарів, які володіють часткою власності у власній практиці, все більше і більше працюють у великих лікарнях і об’єднані в систему охорони здоров’я, інколи навіть у власності корпорацій. Таким чином все більше лікарів перебувають під тиском необхідності служити своїм роботодавцям, включаючи федеральний уряд та уряди штатів, які платять за їхню роботу, а не за відстоювання інтересів пацієнтів.
Розглянемо, наприклад, лікарів, які вважають, що в інтересах їхнього пацієнта звернутися на певну консультацією. З точки зору роботодавця, таке рішення може виглядати як втрата джерела доходу на користь конкурента і заклад може протистояти цьому адміністративно. Або лікарі можуть наполягати на такій діагностиці чи методу лікування, який не принесе закладу прибутку. Як мають вести себе лікарі в такій ситуації, аби унеможливити адміністративний вплив на себе?
Згідно Лока, такі заклади засновуються не для власного прибутку, а для блага пацієнтів. Ті хто думає, що хвороби та травми існують для того, щоб забезпечувати прибутки лікарням – переоконані у зворотньому. В більшості випадків саме лікар та інший медичний персонал, які доглядають за пацієнтом та знають його найкраще – саме вони найкраще можуть сказати, що найбільше підходить для пацієнта. Щоб зберегти свою професійну відповідальність, лікарі повинні опиратися поспішним рішенням, аби економічна доцільність не переважала над добром для пацієнта.
Подібним чином сучасна медична наука може взяти важливі уроки зі спадку Лока. Сучасні наукові журнали ніби й заохочують свободу думку та дискусії, якщо вони підкріплені аргументами та доказами. Насправді, однак, багато журналів нав’язують якусь одну повістку, яку вважають правильною, безжально відкидаючи ті погляди, які їм не подобаються. Наприклад під час пандемії COVID-19 було відхилено без розгляду багато праць науковців, які вивчали ефективність карантину, ізоляції та носіння масок.
Лок пише: «Мета закону полягає не в тому, щоб скасувати чи обмежити свободу, а в тому, щоб зберегти її та розширити». Якщо говорити про медицину, це означає, що в будь-якому об’єднанні лікарів головне – не контролювати кожен крок спеціалістів, а дати їм більше можливостей робити те, що вони вважають потрібним для своїх пацієнтів. Подібним чином журнали повинні вітати більш різноманітні точки зору та аргументовану критику загальноприйнятих методів – це той підхід, який найкраще стимулює наукові відкриття, на відміну від часто пануючої одноманітності.
Медицина переконала Лока у важливості служіння вищим цілям – захисту Свободи, природних прав і гідності кожної людини. Завдяки пацієнтам він зрозумів, що кожна людина – це набагато більша та складніша реальність, ніж людський розум може її собі уявити. Це спонукало його засумніватися у тому, що влада може сміливо вважати, ніби знає, що краще для людей, а що ні. Лок зрозумів, що уряди мають служити людям, а не навпаки; що коли інституції стають занадто великими, то вони стоять на перепоні розвитку особистостей. Думки Лока стосуються не лише урядів, а й медицини та медичної науки, які іноді створюють власні загрози для пошуку істини та процвітання людства.
Переклад: Владислав Бойко
Повномасштабне військове вторгнення росії на територію України сколихнуло весь світ. російська агресія призвела до накладення наймасштабніших та безпрецедентних санкцій, які, здавалося б, мали знищити економіку росії.
Так, з 2022 року на росію накладено 14 пакетів санкцій, ініціаторами яких є Європейський союз, а також США, Канада, Великобританія, Японія, Південна Корея, Австралія та ряд інших країн. За інформацією глобальної бази даних щодо відстеження санкцій Castellum, з кінця лютого 2022 р. на рф накладено понад 16 тис. обмежень, а загалом із 2014 року — більш ніж 19 тис. Було заморожено понад 300 мільярдів доларів активів Центрального банку рф та інших російських банків, а також запроваджено жорсткі обмеження на експорт ключових товарів. За оцінками аналітиків, відтік капіталів з рф за кордон торік зріс на 143 млрд доларів.
Та попри всі докладені зусилля, росія досі функціонує як держава, має ресурси на торгівлю та цим продовжує впливати на світову економіку. МВФ прогнозує, що цього року зростання ВВП росії становитиме 2,6%. Це значно більше, ніж у Великобританії (0,6%) та ЄС (0,9%). Аналогічно, дефіцит бюджету росії залишиться на рівні нижче 1% ВВП. Чому ж так вийшло?
Відповідь на це питання – глобалізація економічних процесів. Завдяки довгим ланцюгам постачання і певним прогалинам у санкціях рф знаходить способи обійти обмеження. Для цього російські підприємці використовують міжнародні корупційні зв’язки, посередників із третіх країн та «сірі» схеми торгівлі.
З огляду на те, що запроваджені проти росії санкції поки що не забезпечують її повної міжнародної ізоляції, країна переорієнтовує свою економіку, у тому числі торгівельні операції, на країни Азії, Південного Кавказу та Близького Сходу. За даними ForbesUA, найбільші торгові потоки у 2022 році з росією наростили Туреччина, Казахстан, Вірменія, Узбекистан і Киргизстан.
Паралельно спостерігається значне збільшення обсягів торгових операцій між західними та зазначеними вище країнами. Водночас помітно різке зростання експорту з країн Європейського Союзу до Киргизстану та Казахстану товарів подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як для цивільних, так і для військових цілей). Такими товарами часто є мікрочіпи або засоби зв’язку, які згодом використовуються російськими військовими. І, незважаючи на усі зусилля, до повного режиму екстериторіальних торговельних санкцій, які забороняють будь-якій іноземній компанії торгувати з росією, ще далеко.
Товари, що підпадають під санкції, можуть також ввозитися на територію росії як транзитні, без сплати мит або будь-якого контролю, якщо вони призначені для постачання до країн Центральної Азії та Південного Кавказу. Після цього вони можуть залишатися в росії для використання виробництвами на підприємствах військово-промислового комплексу.
російські компанії також навчилися обходити санкції, спрямовані на природні ресурси, зокрема на нафту та газ. Теоретично, збут російської нафти країнам Заходу не повинен перевищувати верхній ліміт (60 доларів за барель), що мало бвеличезний вплив на прибутки росії.
Іран, друга країна за кількістю накладених санкцій, є важливим союзником росії. Так, Іран має багаторічний досвід обходу міжнародних обмежень – чим і допомагає росії. У партнерстві ці країни займаються пошуком сприятливих логістичних маршрутів задля уникнення санкцій, мита, тощо; здійснюють купівлю-продаж різних видів зброї; діляться технологічними здобутками.
Отже, на сьогодні росія перебуває під найбільшою кількістю санкцій у світі. Ці санкції мають певний вплив на росію, послаблюючи її економіку і ускладнюючи шляхи доставки товарів. У відповідь росія активно шукає способи обійти обмеження, використовуючи міжнародні корупційні мережі, посередників з інших країн та недосконалість санкцій. Від накладених обмежень відчутно потерпають багато російських фізичних та юридичних осіб. І все ж, хоча санкції не призведуть до припинення війни в короткостроковій перспективі, вони є демонстрацією недопустимості жорсткої агресії та погіршують життя російських еліт і звичайних громадян.
Думки аргентинського ліберального політичного теоретика Хуана Баутісти Альберді набули особливої актуальності після обрання Хав’єра Мілея.
Республіку Аргентина було врятовано завдяки неабияким зусиллям Хав’єра Мілея. Він порушив питання, про які ми вже давно не чули в політичних дебатах. Я також хотів би висловити свою безмежну вдячність цьому видатному гладіатору. Я впевнений, що говорю від імені багатьох людей, які відчувають те ж саме. Я хотів би залишити короткий коментар щодо останнього виборчого процесу, а потім розглянути глибину впливу Хуана Баутісти Альберді, гіганта аргентинської політичної теорії XIX століття.
Зараз саме час працювати над відновленням нашої країни. Виконавчу владу підтримують авторитетні представники з числа близьких до неї політичних груп. Ми сподіваємося, що ці люди cтануть ефективними союзниками в Конгресі і працюватимуть разом з усіма, хто розуміє, що відданість свободі — це той принциповий фундамент, який забезпечить найкращі шанси на успіх на надзвичайно складному шляху, сповненому загроз та різноманітних і, здавалося б, нездоланних перешкод.
Наша країна може відродитися, якщо ми повернемося до конкретних цінностей, від яких нам ніколи не варто було відмовлятися. Аргентина також може бути взірцем для решти демократичного світу. Занадто багато десятиліть ми страждали від антидемократичних режимів, за яких права власності не поважалися, а громадяни відчували себе переслідуваними, пригнобленими і розчавленими величезним державним апаратом, в оточенні маніяків, які керують життям та кишенями інших людей на власний розсуд. Тепер ми можемо повернутися до демократичної системи управління, спрямованої на захист прав власності та свободи.
Звернімося ж тепер до дивовижної актуальності відомого автора з Тукуману: Хуана Баутіста Альберді, який свого часу надихнув Хав’єра Мілея та багатьох інших поборників змін у нашій країні. Хоча ідеї Альберді зараз надзвичайно актуальні для нас, мабуть, немає потреби говорити, що чимало людей не бачать цього, оскільки ми відійшли від цих цінностей багато десятиліть тому. Існує нагальна потреба повернутися до цих цінностей, оскільки вони, безперечно, були фундаментом, на якому наша країна утвердилася як одна з найбільш високорозвинених у моральному та матеріальному плані нація з часів ліберальної Конституції 1853 року до Другої світової війни.
Після військових переворотів 1930 і 1943 років Аргентина впровадила статистичні практики, які призвели до тривалого занепаду, залишивши нас у нинішніх відчайдушних обставинах. Обраний президент Мілей розуміє, що цей статизм є всеосяжним та руйнівним, що він пронизує всі аспекти діяльності нашого уряду. Саме з цієї причини він стверджував, що в майбутніх реформах «немає місця для поступовості». Цією фразою Мілей оголосив, що уряд збирається зайнятися фундаментальними питаннями, на яких зосереджена вся конституційна теорія нашої країни. Ми сподіваємося, що всі добросовісні політики приєднаються до нього, залишивши позаду вкорінений і збіднілий колективізм… як і на те, що радикали надихнуться ліберальними принципами свого видатного засновника, Леандро Н. Алема, і підтримають бачення Мілея щодо свободи та процвітання.
Ми процитуємо лише кілька ключових ідей Хуана Баутісти Альберді, викладених у двох працях кінця ХІХ століття, а саме: «Економічна та ренто-орієнтована система аргентинської конституції» (Sistema económico y rentístico de la Constitución Argentina) та «Економічні дослідження» (Estudios económicos). Ідеї, висловлені в цих двох роботах, є основою розуміння нової державної політики.
«Бувши служителями іспанських податкових служб, ми стали такими для національних податкових служб: ось вам і вся різниця. Після колонізації Іспанією нас колонізували наші національні уряди (Sistema económico y rentístico de la Confederación Argentina, según su Constitución de 1853, Хуан Баутіста Альберді, 1854, с. 8)»
Цей фундаментальний вирок присвячений періоду між 1810 і 1853 роками, який ряснів силовиками, рекетом і бандитизмом на тлі невдалих спроб створити вільне суспільство. Установча Конституція визначила новий вектор розвитку країни, викорінивши корупцію та утвердивши серед нас провідний принцип свободи. Цей переломний момент спричинив надзвичайний прогрес, який викликав захоплення всього світу та спричинив появу нових хвиль мігрантів, які приїхали на ці землі, щоб «творити Америку». Це були вражаючі досягнення, які можна порівняти лише з тими, які пізніше були відкинуті на користь варварства астрономічних податків, колосальних боргів, нестримної інфляції, трудового законодавства, спрямованого проти працюючих, і блокади міжнародної торгівлі — все це характерно для найвідсталіших бананових республік світу. Ми були і все ще залишаємося колонізованими нашими власними урядами.
«Якщо ви ставите під загрозу право на безпеку власності (а під власністю ми маємо на увазі виняткове право кожної людини використовувати і розпоряджатися своєю працею, своїм капіталом і своєю землею, щоб виробляти те, що відповідає її потребам й інтересам), то ви відбираєте ключові засоби виробництва і перешкоджаєте його плідним функціям, що, в свою чергу, унеможливлює достаток… окремий злодій слабкіший за ворогів, яких визнає власність. Вона може зазнати нападу з боку держави та в ім’я суспільного блага. (Sistema económico, с. 14)»
Перед нами головний творець Великої хартії вольностей (нашої основоположної конституції), який наголошує на ключовому питанні. Оскільки матеріальні блага не ростуть на деревах і їх не існує в необмеженій кількості для всіх, стає необхідним розподіляти права власності, щоб мати можливість передавати вічно обмежені ресурси в руки того, хто найкраще задовольняє потреби ближнього свого. При цьому торговці, які задовольняють вимоги інших, отримують прибутки, а ті, що не справляються, зазнають збитків, на відміну від псевдопідприємців, які процвітають завдяки союзу з політичною владою та експлуатують своїх співгромадян, отримуючи різного роду привілеї. Як уже було продемонстровано, ліквідація приватної власності призводить до зникнення цін, оскільки вони з’являються саме як наслідок транзакцій, пов’язаних з правами власності у світі дефіциту. Це, в свою чергу, виключає можливість оцінювання проектів, обліку прибутків та збитків чи взагалі будь-яких економічних розрахунків. Для того, щоб проілюструвати цю неможливість, я використовував наступний приклад: чим ми будуватимемо дорогу — бетоном чи золотом?
Існує багато способів зруйнувати вільну економіку. Порушення прав власності можуть бути очевидними, але їх також можна здійснювати за допомогою більш прихованих форм державного контролю, таких як податки або регуляторні акти. Таким чином, ціни розмиваються, а оскільки вони є єдиним індикатором того, куди інвестувати, а куди ні, капітал витрачається даремно. Пам’ятайте, що капітал є єдиним джерелом зарплат та доходів у реальному еквіваленті. Отже, те, що слідує за цим, без сумніву, є бідністю.
«Допоки уряд матиме можливість випускати гроші — звичайні папірці, які нічого не обіцяють і не примушують повертати борги, доти всеохоплююча влада житиме непорушно, як черв’як, що роз’їдає серце самої Конституції. (Sistema económico, с. 35)»
Тут Альберді звертається до абсурдності створення центрального банку, особливо коли він заснований на системі фіатних грошей. Як показує історія, ця установа може діяти лише одним з трьох способів: друкувати гроші, скорочувати їх кількість або не впливати на грошову одиницю взагалі. Подібне маніпулювання грошима та ціновою системою призводить до того, про що ми вже згадували. В цьому ж контексті Альберді зазначав: «Реформа державного банку неможлива. Є лише один спосіб провести реформи: ліквідувати його». Це свідчить про те, що підприємництво — це не гра та не симуляція: або ти працюєш на ринку з усіма його суворими вимогами і ризикуєш власними ресурсами, або користуєшся плодами чужої праці. Державні банки допомагають лише тим галузям, які є пріоритетними для бюрократії.
«Щоб закон писаний був раціональним, він повинен бути надійним вираженням природного закону. (Sistema económico, с. 62)»
Ця декларація виступає проти юридичного позитивізму, який стверджує, що закон — це сукупність правових норм, ратифікованих владою. Природне право, навпаки, стверджує, що існують універсальні принципи, які формують наше відчуття справедливості. Подібно до того, як камені та троянди мають свої властивості та особливості, зумовлені їхньою природою, людина також має свої універсальні якості. До них відносяться індивідуальні права, які з’явилися раніше, ніж державний апарат, і мають вищу пріоритетність. Роль держави у вільному суспільстві полягає у захисті та забезпеченні цих прав. Такі міркування збігаються з іншими аргументами, висунутими Альберді: «Конституція сама по собі нічого не створює і нічого не надає, вона декларує людям, що, будучи рівними перед законом, деякі з них наділені більшими здібностями, ніж інші, створюючи таким чином нерівність статків, яка є продуктом здібностей, а не закону» (Sistema económico, с. 69).
У цьому сенсі Альберді критикує примусовий перерозподіл, що передбачає фактичну рівність, і натомість висуває ідею про те, що найефективнішими і найпродуктивнішими є ті, хто збільшує інвестиції, неминуче покращуючи соціальне становище малозабезпечених верств населення. Автор також додає: “В кінцевому результаті, закон не міг би зробити людей рівними, оскільки це означало б порушення свободи та власності, а цей процес надання одним і забирання в інших не міг би існувати в системі Конституції, яка передбачає рівне ставлення до всіх як основну підвалину державного законодавства” (Sistema económico, с. 69).
«Що вимагає багатство від закону, щоб створювати та формувати себе? Те, що Діоген вимагав від Александра: не відкидати тіні. (Sistema económico, с. 5)»
В якості власного анекдоту розповім, що ця фраза викарбувана в моєму домашньому саду поруч з бронзовою копією Альберді, яку мені подарував студент. Ця думка відображає сутність автора аргентинської Конституції. Альберді, по суті, каже: не заважайте мирній взаємодії та співпраці між людьми і за будь-яку ціну уникайте маніакального та зарозумілого відношення влади, яка розпоряджається життями та кишенями інших за власною примхою.
«Держава, яка одночасно стає банкіром, страховиком, аукціонером, підприємцем та виконує багато інших ролей, виходить за межі своєї конституційної ролі. Якщо вона виключає з цих сфер інших, вона нехтує приватним правом і Конституцією, занурюючи країну в бідність та свавілля (Sistema económico, с. 80)»
У сфері міжнародної торгівлі Альберді наголошує, що державний апарат не повинен перешкоджати вільному пересуванню та вільній торгівлі. Держава не повинна «робити з митниці інструмент оборони, а тим більше засіб обмеження та заборони, не змінюючи і не порушуючи при цьому дух Конституції». Щодо останнього пункту він підкреслює, що «протекціонізм» робить державу надзвичайно вразливою. Заклики до впровадження захисного законодавства (тарифів або подібного регулювання) розраховані на підприємців, які шукають прибутку і які, якщо вони не здатні конкурувати через брак ресурсів, повинні об’єднуватися з іншими місцевими представниками або ж іноземцями замість того, щоб перекладати відповідальність на плечі несвідомих громадян. Якщо ніхто не купує їхні товари чи послуги, це означає, що вони не є конкурентоспроможними. Альберді додає: «Паспорт, створений завдяки деспотизму Французької конвенції 1793 року, є інструментом для залякування людей і фактично перетворює територію нації на в’язницю… Від паспорта до мита — лише один крок. Спочатку митниця для людей, потім паспорт для речей» (Sistema económico, с.96). Цілком зрозуміло, що держава повинна бути пильною у боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями, незалежно від того, чи надходять вони з-за кордону, чи в межах національних границь. Національні кордони можуть бути корисними, оскільки вони децентралізують владу, розділяючи її між різними країнами, але коли вони стають методом обмеження торгівлі та вільного пересування людей, то перетворюються на загрозу.
Це дуже стислий огляд тих цінностей, які пропагував Хуан Баутіста Альберді, який, як він сам розповідає у своїй Автобіографії, надихався такими авторами, як Адам Сміт, Монтеск’є, Джеремі Бентам, Бенджамін Констан, Алексіс де Токвіль, Фредерік Бастіа, Жан Батіст Сей, Стори та багатьма іншими, ідеями, які підсумовані у назві цієї знаменитої вступної промови на юридичному факультеті, виголошеної 24 травня 1880 року: «Всемогутність держави є запереченням індивідуальної свободи» (ісп.).
Наостанок, для тих читачів, які бажають глибше дослідити цього видатного мислителя, додам, що його Obras Completas (Повне зібрання творів) складається з восьми томів, а Escritos póstumos (Посмертні роботи) — з шістнадцяти додаткових томів, загальний обсяг яких становить близько 15 000 сторінок в оригінальних виданнях.
Конфлікт між фермерами та захисниками навколишнього середовища закипав роками, а в 2023 році він врешті перекипів у виборчу політику. Голландський BBB (BoerBurgerBeweging) або Фермерсько-громадянський рух з’явився у 2019 році у вигляді серії протестів проти екологічних регуляцій, які непропорційно впливали на фермерів. У березні 23 року рух переріс у виграшну політичну партію.
«Фермерська» партія застала голландську політику зненацька і, схоже, стане найбільшою партією у верхній палаті парламенту після провінційних виборів», — повідомило BBC після підрахування голосів. «Результати за 16 березня показали, що партія BBB виборола більшість голосів у восьми з 12 провінцій», — повідомили в CNN через кілька днів. Як заявила лідерка партії Каролін ван дер Плас після здобуття перемоги: «Ніхто більше не зможе нас ігнорувати».
До такого розкладу призвели роки дедалі жорсткішого регулювання сільського господарства та масові фермерські протести в Нідерландах й інших місцях. У 2019 році американський сенатор Ед Марклі та конгресвумен Александрія Окасіо-Кортес у своїй початковій резолюції «Новий зелений курс» закликали до цілковитої ліквідації «бздячих корів». Тоді різке скорочення сільськогосподарського виробництва заради збереження навколишнього середовища по-новому зачепило багатьох людей. До 2023 року конфлікти між фермерами та законодавцями спалахнули по всьому світу.
На думку спадає багато прикладів. У 2021 уряд Шрі Ланки заборонив синтетичні добрива десь на 6 місяців, але згодом заборону скасували через загострення масової нестачі продуктів харчування та появи недоїдання по всій країні. У 2022 уряд Нідерландів висунув безпрецедентні обмеження на сільське господарство, щоб зменшити викиди азоту. «Ферми, наближені до природних заповідників, зобов’язані скоротити викиди нітрогену на 70%», — написали в Economist. «Великій кількості корів і свиней у країні доведеться зникнути, те саме стосується частки великої рогатої худоби та молочних ферм». Згідно з Irish Times, це призведе до закриття близько 11 тисяч діючих ферм. Ірландський уряд наслідував приклад Нідерландів у 2023, наполягаючи на вбивстві 200 тисяч молочних корів протягом трьох років, із метою скорочення викидів парникового газу.
Подібні регуляційні кроки викликали появу масових фермерський протестів не лише в Нідерландах й Ірландії, а й в Італії, Іспанії, Польщі та ще в кількох країна у 2022 та 2023 роках. Уже в перший місяць 2024 року протести в Німеччині переросли в опозицію до нещодавно оголошеного законодавства про скорочення субсидій та підвищення податків на сільськогосподарське виробництво. «Конвої тракторів і вантажівок зібралися на дорогах при мінусовій температурі майже у всіх 16 федеральних землях. У цей час протестувальники мали сутички з поліцією, а провідні політики попередили, що заворушення можуть бути організовані екстремістами», — заявили у виданні Reuters 8 січня.
У 2024 році масові дебати щодо сільського господарства скоріше розпаляться, ніж охолонуть, оскільки вони зачіпають фундаментальне питання в серці екології: чи варто дозволяти людям змінювати навколишнє середовище, щоб збагатити себе та інших?
Зміни в середовищі, спричинені продуктивністю дій людини, разом із усіма компромісами та непередбачуваними наслідками, є необхідними, щоб збагатити людство і покращити умови людського життя. Саме так, продуктивні зміни в середовищі — це створення фізичного багатства без якого люди радше вимерли б.
Ця продуктивність може бути у вигляді вирубки лісу, щоб переробити дерева на будівлі, які захищатимуть людей від природних стихій. Це може бути буріння землі в пошуках палива і матеріалів, за допомогою яких ми можемо створювати і приводити в дію технологічні винаходи, чи обробка землі і виведення худоби для поліпшення людського харчування, або це може бути незліченна кількість інших змін. Але яку форму вони б не приймали, ви не знайдете покращення людського життя у «консервуванні» середовища в його нинішньому стані. Те, що багато екологів називають «консервуванням», економісти знають як «стагнацію».
Багато противників сільського господарства це розуміють і часто цілком свідомо обирають збереження довкілля, а не збагачення людини, навіть незважаючи на те, що сотні мільйонів людей по цей день страждають від недоїдання (це проблема, яку можна вирішити, збільшивши пропозицію сільськогосподарської пропозиції, що призведе до зниження цін на неї).
«Ми повинні відійти від дешевої моделі виробництва продуктів харчування», — заявив голландський політик і депутат парламенту Тьєрд де Грот. DutchNews.nl повідомило: «вчені-агроекологи кажуть, що голландське сільське господарство має значно зменшити свою ефективність, інакше навколишнє середовище постраждає ще більше».
Відзначений нагородами екологічний активіст і колумніст видання Guardian, Джордж Монбіо, доводить цю точку зору до логічного завершення у своєму бестселері 2022 року «Відродження: прогодувати світ і не поглинути планету» («Regenesis: Feeding the World Without Devouring the Planet»), який вийшов друком у Sunday Times (Лондон). Там він виступає за державну заборону фермерства. «Агітатори, шеф-кухарі та кулінарні автори виступають проти “інтенсивного землеробства” та шкоди, яку воно завдає нам і нашому світу», — пише він. «Але проблема не в прикметнику, а в іменнику».
Монбіо захищає рух, який він називає «контраграрною революцією», і аргументує це тим, що «новий рух повинен початися з визнання незручної, але усталеної реальності. Реальності, яку занадто часто замітають під килимок: сільське господарство, неважливо інтенсивне, чи екстенсивне, є головною причиною руйнування довкілля у всьому світі».
Він зауважує: «Подібно до того, як підвищення ефективності зрошення призводить до більшого використання води, підвищення ефективності сільського господарства може призвести до більшого використання землі. Це відбувається тому, що ефективне сільське господарство, як правило, стає прибутковим при залученні капіталу».
Деякі з екологічно вмотивованих реформ, що пропонують запровадити в сільському господарстві, є виправданими. Наприклад, скасування субсидій, які спотворюють ринок. Але нав’язане регулюванням скорочення і повна ліквідація сільського господарства призведуть до масового вимирання (від голоду), не лише худоби, а й людського роду. Імовірно, що в таких умовах вижити зможе менше одного відсотка нинішнього людського населення. Антиаграрії зазвичай відмахуються від цього суттєвого наслідку їхніх політичних уподобань. Монбіо вважає, що «настав час розробити нову революційну кухню, засновану на продуктах, вирощених на фермах». Але звісно він не збирається зачекати на ці наукові та індустріальні прориви, перед тим як уряд заборонить «найбільш руйнівну людську діяльність із всіх, що коли-небудь засмічували Землю», а саме сільське господарство.
Рух захисників довкілля, який у випадку з сільським господарством прямо і відкрито продемонстрував свою готовність пожертвувати здоров’ям і процвітанням людини заради своєї ідеологічної мети, закріпив свої регуляторні плани на суттєвій концептуальній помилці: вони прирівнюють антропогенні зміни довкілля до деградації. Перш ніж їм дозволять зазіхнути на свободу людей займатися сільськогосподарським виробництвом, вони мусять, як мінімум, довести, свою теорію про те, що зміни в довкіллі дорівнюють деградації.
Проте ця теза є необґрунтованою. Будь-які екологічні зміни мають як позитивні, так і негативні сторони. Промислове, сільськогосподарське та інші виробництва мають негативні зовнішні ефекти, наприклад забруднення. Але є і позитивні ефекти, такі як економічне піднесення, яке знижує ціни на товари першої необхідності, водночас сприяючи збільшенню інвестицій у науково-технічний прогрес, що забезпечує вирішення довгострокових екологічних проблем з позитивною віддачею.
Досі історія економічного зростання показувала, що втручання у земну поверхню через людську волю та винахідливість було радше корисним, ніж шкідливим для перспектив людського добробуту. Постачання продуктів харчування на душу населення, яке, завдяки зростанню сільськогосподарського виробництва значно збільшилося з часів промислової революції, є необхідною умовою технологічного, наукового та економічного прогресу. Воно дозволило збільшити тривалість людського життя і навіть стрімко знизити кліматичну небезпеку до історичного мінімуму.
Що стосується майбутнього антропогенних змін клімату у довгостроковій перспективі, то шлях постійного технологічного і наукового вдосконалення для забезпечення кліматичної стійкості та адаптації людини є набагато правдоподібнішою версією сталого розвитку, ніж єдиний інший запропонований варіант: масове недоїдання і зубожіння під проводом авторитарних режимів. Саме ця можливість пропонується антиаграріями, тому що нічого більше не буде достатньо, щоб змусити людей відчутно скоротити сільськогосподарське виробництво.
Люди змінюють навколишнє середовище через прибуткову економічну діяльність — це складне, але загалом позитивне явище задля процвітання цивілізації, і сільське господарство є одним із найяскравіших прикладів цього. Але навіть якби свобода людей покращувати свої запаси продовольства та інших ресурсів не була однозначно позитивною для широкого загалу, передбачення екологів про майбутню зміну нинішніх тенденцій щодо кліматичної стійкості не виправдали б «контраграрної революції», яку так багато регуляторів були би щасливі здійснити.
Цього року уряди та громадяни в усьому світі будуть приймати ключові рішення щодо того, як і в якій мірі люди повинні мати можливість прогодувати себе та своїх близьких в умовах ринкової економіки.
Переклад: Інна Лук’яненко
То тепер настала пора для лібертаріанства в Аргентині?
Виборчий тріумф Хав’єра Мілея, лібертаріанця за самовизначенням, може призвести до світлого ліберального майбутнього для Аргентини. Проте чи залишиться він вірним озвученим цінностям вільного ринку, обмеженого впливу уряду, миру і торгівлі?
Лібертаріанці та класичні ліберали часто живуть на різних сторонах однієї теорії, дискутуючи про кращі шляхи приватизації тротуарів чи ліквідацію центральної банківської системи США. Інші прихильники свободи роблять серйозні спроби поширити ці ідеї, навчити, надихати і давати політичні рекомендації можновладцям. Треті ж вступають у брудну політичну боротьбу, сподіваючись створити рухи, які одного дня зможуть донести голос свободи до наших урядів. Але ми ніколи не чули, щоб свідомі лібертаріанці отримували найвищу політичну посаду у великій країні.
Успіх Хав’єра Мілея на президентських виборах в Аргентині, що відбулися зовсім нещодавно, є обнадійливим з кількох причин. Як зазначає Ян Васкес (віце-президент з міжнародних досліджень Інституту Катона) партія Мілея «Libertad Avanza» отримала місця в більшості виборчих округів, і має широку підтримку серед молоді та людей з різних соціально-економічних класів. Масові святкування перемоги Мілея та неодноразові заклики до свободи, що лунають на вулицях Аргентини, вселяють надію та зворушують серця. Це підводить нас до ще однієї важливої причини: Мілей не був сором’язливим чи двозначним у викладенні своїх принципів і політичних пропозицій. Він чинив зовсім протилежним чином, без вагань оспівував свободу як необхідну передумову процвітання, індивідуальної гідності та людського розвитку. Він виступав за вільний ринок і відкриту торгівлю, суворий захист приватної власності й верховенство права, стабільну валюту, мир і малий уряд. Всі ці ідеї та принципи були головними в передвиборчій кампанії Мілея і всі вони є основними цінностями лібертаріанства. Чи це може означати, що народ Аргентини розуміє, що класичний ліберальний або лібертаріанський підхід до управління може бути шляхом до відновлення надії на процвітання країни? Чи це може означати, що люди у різних куточках світу, поділяють ці принципи, і підтримають їх, якщо харизматичний кандидат відкрито просуватиме їх як вигідні та життєздатні?
Також обнадіює те, що «Libertad Avanza» здобула переважну більшість голосів, незважаючи на те, що міжнародна преса прозвала Мілея «ультраправим», дискредитуючи його ідеї недоречними порівняннями з такими фігурами, як Трамп, який не схвалював більшість лібертаріанських принципів. Крім того, оскільки такі лідери-державники, як Лула в Бразилії та Петро в Колумбії, відкрито підтримували опонента Мілея, Серхіо Масу, міністра фінансів Перу, перемога Мілея має ширші регіональні наслідки. Даніель Райзбек з Інституту Катона справедливо зауважує, що «вибори в Аргентині можна розглядати як референдум щодо майбутнього всієї Латинської Америки».
Чи зможе Мілей реалізувати своє бачення більш вільної та успішної Аргентини? Як і всі політики зі схожими поглядами, Мілей стикається з уже вкоріненими інтересами державного управління та опозицією з боку тих, хто отримував вигоду від корумпованих схем перерозподілу, які керували невпинним занепадом Аргентини з моменту приходу до влади Перона в 1946 році. Він також стикається з внутрішньою загрозою: руйнівним моральним впливом політичної влади над іншими і спокусою використовувати цю владу в цілях, які обмежують свободу. Це лише початок, тому ще рано говорити про щось конкретне, адже ми недостатньо знаємо про минуле Мілея, його характер, виконавчі здібності, готовність до політики та рішучість. Але ми знаємо, що ідеї, які він відкрито сповідує, є найкоротшим шляхом до більшої свободи, успіху і процвітання людства. Якщо Мілей зможе дотриматися цих принципів, то його зусилля в політичній боротьбі мають бути заохоченими та відзначеними.
ПРОМОВА МІЛЕЯ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ НА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ
ВИГОЛОШЕНО 19 ЛИСТОПАДА 2023 РОКУ В МІСТІ БУЕНОС-АЙРЕС. ПЕРЕКЛАД БУВ ВЗЯТИЙ З ОНЛАЙН-БАНКУ ПРОМОВ АМЕРИКАНСЬКОЇ РИТОРИКИ.
«Добрий вечір усім, хто тут зібрався, тим, хто зараз на вулиці святкує. І перш за все, добрий вечір всім добрим аргентинцям, тому що сьогодні починається відновлення Аргентини.
Сьогодні історична ніч для Аргентини. Щиро дякую всім, хто прийшов. Щиро дякую всім тим, хто зробив це можливим. Дякую команді, яка два роки працювала над тим, щоб перетворити Аргентину, в якій стало можливо досягти, здавалося б, дива — мати президента, який притримується ліберальних та лібертаріанських принципів. Щиро дякую вам за це.
Дякую моїй сестрі Карині, бо без неї нічого з цього не було б можливим.
Крім того, я також хотів би подякувати цьому велетню, який супроводжував мене протягом усього цього процесу. Його ім’я Сантьяго Капуто, і він є справжнім архітектором цього проекту разом з шефом, хоча і залишався зазвичай у тіні.
Окрім того, я також хочу подякувати всім членам «La Libertad Avanza», які невтомно працювали для досягнення цієї мети. Я хочу висловити особливу подяку спостерігачам на виборах як від «La Libertad Avanza» так і від «Pro», які навіть поставили себе під загрозу, заради захисту голосів виборців. Тому що ми сказали, що голоси там були, але про них треба було подбати. І вони про них подбали! Дуже дякую вам, спостерігачі за виборами.
З іншого боку, я хотів би виразити особливу вдячність президенту Макрі та пані Буллріч, які поставили себе на захисті змін, яких потребує наша країна, так самовіддано, що цей акт величі ще не бачили раніше в історії Аргентини. Я хочу сказати всім аргентинцям, що відсьогодні ми покладемо край занепаду.
Відсьогодні ми перегортаємо сторінку нашої історії і повертаємось на шлях, з якого ніколи не повинні були зійти. Сьогодні закінчується злиденна модель всюдисущої держави, від якої виграють лише одиниці, в той час як більшість аргентинців страждають.
Сьогодні ідея про те, що держава — це здобич чи скриня зі скарбами, яку можна ділити між політиками та їхніми друзями, відійшла в минуле. Відсьогодні уявленням, в яких злочинці — це жертви, а жертви — це злочинці, прийшов кінець.
Сьогодні ми повертаємося на шлях, який колись зробив Аргентину великою. Сьогодні ми знову поділяємо ідеї свободи, ідеї Хуана Баутісти Альберді [батька-засновника Аргентини].
Якщо коротко, ідеї наших батьків-засновників за 35 років перетворили нас із країни варварів на одну з провідних держав світу. Ці ідеї базуються на трьох дуже простих засадах.
Першою з них є обмежений уряд і я хочу підкреслити, що він виконує зобов’язання саме в межах своєї компетенції щодо приватної власності та вільної торгівлі.
Я хочу ще раз пояснити: модель занепаду закінчилася. Шляху назад немає. Результати цієї моделі всі бачать. З найбагатшої країни світу ми сьогодні стали 130-ю. Половина аргентинців — бідні, а 10% знаходяться в злиднях. Досить з нас кастової системи.
Сьогодні ми знову обираємо модель свободи, щоб знову стати передовою державою.
Водночас з цим, я хочу сказати всім аргентинцям і всім політичним лідерам, що ми раді всім тим, хто хоче приєднатися до побудови Нової Аргентини. Незалежно від того, звідки вони походять, що робили раніше, та які у нас є відмінності, я впевнений, що те, що нас об’єднує щось значно важливіше, ніж те, що нас роз’єднує. Тому що це те, що змусить країну піднятися і знову стати сильною.
Одним словом, якщо ви хочете долучитися до змін, яких потребує Аргентина, ласкаво просимо. Ми знаємо, що є люди, які чинитимуть опір, і ми знаємо, що є люди, які хочуть зберегти цю систему привілеїв для себе. Їхнє збагачення відбувається за рахунок зубожіння більшості аргентинців. Тож усім противникам змін я хочу сказати наступне: В МЕЖАХ ЗАКОНУ — ВСЕ, ПОЗА ЗАКОНОМ — НІЧОГО.
У цій новій Аргентині немає місця насильству. Немає місця тим, хто порушує закон, щоб захистити свої привілеї. Ми будемо непримиренні із тими, хто хоче використовувати силу для захисту своїх привілеїв. Ми хотіли б попросити уряд бути відповідальним, зрозуміти, що постала нова Аргентина, і діяти відповідно; взяти на себе відповідальність до кінця мандату 10 грудня. Таким чином, коли мандат закінчиться, ми зможемо почати трансформацію цієї трагічної для мільйонів аргентинців реальності.
Треба чітко усвідомлювати, що ситуація в Аргентині критична, а зміни, яких потребує наша країна, є кардинальними. Тут немає місця для поступовості. Немає місця для пасивності. Немає місця для заходів, зроблених наполовину. Якщо ми не будемо швидко рухатися вперед зі структурними змінами, яких потребує Аргентина, то ми прийдемо до найгіршої кризи в нашій історії. Дуже важливо, щоб усі, хто хоче знову прийняти ідеї свободи, працювали разом від 10 грудня. Разом ми зможемо знайти рішення, які покращать становище тієї частини суспільства, яка була кинута напризволяще політичним класом за останні десятиліття.
На нас чекатимуть колосальні проблеми: інфляція, стагнація, низький рівень задекларованої зайнятості, незахищеність, бідність і злидні. Проблеми, які можна вирішити, лише якщо ми знову повернемося до ідеї свободи. Проблеми, які можна вирішити лише за умови співпраці всіх тих, хто хоче іншої Аргентини. Я скажу вам, тим, хто дивиться на нас з-за кордону, що Аргентина знову займе те місце в світі, яке вона ніколи не повинна була втрачати.
Ось чому я також хочу сказати вам, що ми віддані демократії, вільній торгівлі та миру. Ми будемо працювати пліч-о-пліч з усіма країнами вільного світу, щоб допомогти побудувати кращий світ. Сьогодні історична ніч, але не для нас, а тому що закінчився один спосіб ведення політики і починається інший.
Аргентинцям я хотів би сказати, що, незважаючи на величезні проблеми, які має країна, та на похмурість ситуації, Аргентина все ж має майбутнє. Проте воно існує, тільки якщо є ліберальним.
Ми тут не для того, щоб щось вигадувати. Ми прийшли, щоб реалізувати те, що вже доведено історією. Ми повернулись до того самого рішення, що уже приймали в 19-му столітті в нашій країні, те саме, що не так давно робили інші країни на кшталт Ірландії. Ми прийшли, щоб втілити ідеї свободи, які гарантують процвітання народу Аргентини. Якщо ми підтримаємо ці ідеї, ми не тільки вирішимо нагальні проблеми сьогодення, але й через 35 років знову матимемо вагомий вплив на світ.
Без сумніву, сьогодні ми будемо святкувати.
Так, сьогодні ми будемо святкувати. Це настільки правдиво як і те, що завтра з самого ранку ми почнемо працювати так, щоб 10 грудня ми уже почали впроваджувати рішення, яких потребують аргентинці. Тому я хотів би подякувати всім вам за вашу наполегливу працю, за те, що ви підтримуєте нас, за те, що вірите в те, що це можливо. Ми говорили багато разів і вже втомилися повторювати, що перемога в битві походить не від кількості солдатів, а від сили, яка приходить з неба.
Тому я хочу подякувати вам усім. І я не можу закінчити інакше як:
Viva la Libertad carajo! [Хай живе свобода, чорт забирай!]
Viva la Libertad carajo! [Хай живе свобода, чорт забирай!]
Viva la Libertad carajo! [Хай живе свобода, чорт забирай!]
Озвучка: Микита Храмов (Мілтон Фрідман), Володимир Коверя (Рассел Робертс)
Нещодавно я, Рассел Робертс, зустрівся з Мілтоном Фрідманом за кілька днів до його 94-го дня народження, щоб обговорити вплив двох його найважливіших праць на економіку та свободу: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1870-1960» [у співавторстві з Анною Шварц] та «Капіталізм і свобода». Ідеї, викладені в обох книгах, мали величезний вплив на економічний та інтелектуальний ландшафт.
Ви можете прослухати нашу двосерійну розмову в подкасті на EconTalk:
Частина І: Мілтон Фрідман про гроші
Частина II: Фрідман про капіталізм і свободу
Наступна стенограма складається з уривків цієї розмови.
Рассел Робертс: Ласкаво просимо на EconTalk, частину Бібліотеки економіки і свободи. Я ваш ведучий, Расс Робертс з Університету Джорджа Мейсона. Мій сьогоднішній гість — Мілтон Фрідман. Мілтон — старший науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 року і герой для мільйонів людей в США і в усьому світі за його ідеї та дії на користь економіки і свободи.
Расс Робертс: Мілтоне, я хотів би зосередити нашу розмову на ідеях, викладених у двох Ваших книгах: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960», масивній науковій праці, та «Капіталізм і свобода», тонкій монографії про принципи вільного суспільства.
Почнемо з монетарної історії Сполучених Штатів. Написана у співавторстві з Анною Шварц. Опублікована в 1963 році, вона стала надзвичайно детальним і ретельним дослідженням ролі грошей в економіці. І серед багатьох важливих висновків у ній стверджувалося, що інфляція є скрізь і завжди монетарним явищем. Коли ця книга була опублікована, якою була реакція наукової спільноти?
Мілтон Фрідман: Спільнота, загалом, високо оцінила цю наукову працю.. Наскільки я пам’ятаю, було три різні рецензії в трьох різних фахових журналах, і всі вони були дуже схвальними, хоча, як мені здається, дві з трьох [рецензій] були написані переконаними кейнсіанцями.
Расс Робертс: І як це вплинуло на те, як професійне середовище, принаймні в короткостроковій перспективі, змінило свій погляд на роль грошей?
Мілтон Фрідман: Я вважаю, що на це питання дуже важко відповісти. Очевидно, що у світі відбувалося багато речей. Діяла Бреттон-Вудська угода. 1960-ті роки були періодом досить непоганого процвітання. Загалом, протягом 50-х і 60-х років виглядало так, ніби кейнсіанська інтерпретація економічних процесів виявилася правильною. Зрештою, в цей період ми мали відносно процвітаючі країни, відносно стабільні ціни та відносно низькі відсоткові ставки податків.
Це була золота ера, так би мовити, і всі вважали, що працюють за кейнсіанськими принципами. Що дійсно змінило суспільне сприйняття, а також професійне сприйняття, так це досвід 1970-х років. У 1970-х роках ми отримали таку ситуацію, якої, на погляд кейнсіанців, не могло існувати. Ми стикнулися з одночасно високою інфляцією і високим безробіттям — з так званою стагфляцією — і таке поєднання навіть не розглядалося поширеним тоді кейнсіанством. Але саме цей досвід більше, ніж будь-що інше, призвів до фундаментальних змін у суспільному та інтелектуальному ставленні до грошей.
Расс Робертс: Тож науковцям і громадськості довелося з’ясовувати, чому цей, здавалося б, неможливий сценарій, все ж таки відбувся.
Мілтон Фрідман: І так, і ні. Завдяки нашій книзі, завдяки роботі Боба Лукаса, ми передбачили, що це станеться, і тому це було схоже на експеримент. Ви чекаєте і бачите, що станеться, і передбачені результати сталися.
Расс Робертс: Існувала лінза, через яку треба було дивитися, щоб пояснити, що відбувається.
Мілтон Фрідман: Звичайно, і ця лінза передбачила, що ви можете мати одночасно і високе безробіття, і високу інфляцію.
Расс Робертс: У 1970-х роках я був студентом і аспірантом, і мої підручники на рівні бакалаврату — не аспірантури, тому що я навчався в невеликому університеті на Середньому Заході, з яким, я думаю, ви колись були пов’язані, в Чиказькому університеті, — але коли я був студентом, мої підручники розповідали про всілякі теорії інфляції — про зростання витрат, про зниження витрат, про роль профспілок, про роль промислової концентрації і, звичайно ж, про те, що Мілтон Фрідман, цей дивакуватий мислитель, мав рацію, і що гроші якось з нею пов’язані.
Мені здається, що інтелектуальне середовище сьогодні розуміє, що інфляція спричинена швидким зростанням грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що так. Я думаю, що це очевидно, і останні 30 років, точніше, останні 20 років, зробили дуже багато для того, щоб це зрозуміти, тому що кожен центральний банк погодився з думкою, що він несе відповідальність за інфляцію.
Расс Робертс: Давайте поговоримо про центральні банки. Як ви вважаєте, яку роль відіграла «Монетарна історія» — і, звичайно, пов’язана з нею робота — у тому, що центральні банки зосередили увагу на грошовій масі та її ролі у впливі на інфляцію?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що вона мала великий вплив. Гадаю, що найважливішим був розділ «Монетарної історії», присвячений Великій депресії. Труднощі з розумінням людьми монетарної теорії дуже прості — центральні банки добре вміють спілкуватися з пресою. Центральні банки наймають людей, і в них працює значна частина всіх економістів, тому події висвітлюються у вигідному центральним банкам світлі.
Але Велика депресія була такою великою подією і такою катастрофою, що від неї ніяк не можна було ухилитися відмовками, хоча тоді й намагалися це зробити. Якщо ви почитаєте річні звіти Федеральної резервної системи, або її свідчення перед Конгресом, то побачите, що ще в 1933 році, в самий розпал депресії, вони казали про те, наскільки гірше було б, якби ФРС не поводилася так добре.
Але докази протилежного були надзвичайно очевидними. З 1929 по 1933 рік кількість грошей зменшилася на третину, і це збіглося з падінням економіки приблизно на половину. Коли у вас 25 відсотків робочої сили безробітні, ви не можете просто відмахнутися від цього.
Расс Робертс: Але в той час головний урок, який люди винесли з цього, полягав у тому, що капіталізм перестав працювати.
Мілтон Фрідман: Безумовно. Урок, який люди винесли, полягав у тому, що це була помилка бізнесу. Це був провал ринку. Але я думаю, що причиною того, що вони так вирішили, був спосіб, у який власні інтереси монетарної влади змусили їх так думати.
Расс Робертс: А ще можна додати особистий інтерес Рузвельта, який зображав себе рятівником, незважаючи на важку рецесію 1938 року.
Мілтон Фрідман: Але це було б те ж саме для них, навіть якби вони визнали причину, тільки вони були б більше зосереджені на тому, що зробити — скасувати чи реформувати ФРС. Але причина, чому громадськість та інтелектуали в цілому дотримувалися такого сприйняття, полягала в тому, що саме так їм говорила влада.
Расс Робертс: Очевидно, це виправдовувало значне державне втручання в економіку в той час.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так.
Расс Робертс: І ви припускаєте, що «Монетарна історія» стала початком перегляду в бік іншої перспективи?
Мілтон Фрідман: Ну, я не знаю. З ідеологічного боку були інші речі, які працювали. Гайєкова «Дорога до кріпацтва», яка була опублікована в 1945 році, зробила ідеологічну справу. Я не знаю, яку роль «Монетарна історія» відіграла для широкого загалу, але з точки зору монетарної влади, з точки зору грошей, немає сумнівів, що вона відіграла значну роль.
Расс Робертс: І ця глава про Велику депресію, мабуть, дуже стривожила їх через те, що вони можуть завдати шкоди.
Мілтон Фрідман: Саме так, саме так.
Расс Робертс: У той час, у 1960-х роках, було багато дискусій про те, якою має бути роль центрального банку, і оскільки інфляція була відносно низькою, цій ролі приділялося набагато менше уваги.
Мілтон Фрідман: Подекуди існували такі організації, як Федеральний резервний банк Сент-Луїса, який виступав проти політики Федерального резерву і стверджував, що вони повинні приділяти більше уваги кількості грошей, але вони були дисидентами. Але основна маса населення, спеціалісти — всі вони, завдяки службовцям ФРС, були прихильні до кейнсіанства.
Расс Робертс: Якщо зосередитися на ролі центрального банку, повертаючись до 70-х років, коли я навчався в школі і невдовзі після виходу Вашої книги, то основна увага приділялася грошовій масі — кількості грошей, їх підрахунку, контролю за ними через операції на відкритому ринку.
Щось змінилося за останні 25 чи 30 років. Це не те, про що говорять Алан Грінспен чи Бен Бернанке. Вони говорять про інші речі і граються з короткостроковою відсотковою ставкою, а не з так званим запасом грошей, на якому ви так інтенсивно зосереджувалися у своїй книзі.
Мілтон Фрідман: Це те, про що говорять, але це не те, що вони роблять.
Расс Робертс: Що вони роблять?
Мілтон Фрідман: Вони використовують короткострокову процентну ставку як спосіб контролювати кількість грошей. Якщо ви подивитеся на статистику, то темпи зміни кількості грошей від місяця до місяця, від кварталу до кварталу, від року до року ніколи не були такими низькими, як за останні 20 років.
Я не вірю, що в історії країни є ще один 20-річний період, в якому можна знайти настільки стабільні темпи зростання кількості грошей, і це не може бути випадковістю. Це тому, що вони використовують короткострокову процентну ставку. Погляньмо на це у найпростіший можливий спосіб.
ФРС каже, що короткострокова процентна ставка має бути 4,5%. Як вони утримують її на цьому рівні? Купуючи і продаючи цінні папери на відкритому ринку. Тепер ви — пан Бернанке чи пан Грінспен. Ви спостерігаєте за цим. І за поточної короткострокової відсоткової ставки ви бачите, що кількість грошей починає зростати швидше, ніж вам хотілося б. Тоді ви будете схильні до того, щоб утримувати їх на ринку. Тоді виникне бажання підвищити процентну ставку. За вищої процентної ставки попит на гроші менший, і тому пропозицію грошей намагаються утримати шляхом випуску державних облігацій. Можливо, я щось переплутав. Але в будь-якому випадку, короткострокова процентна ставка — це інструмент, за допомогою якого можна контролювати кількість грошей.
Расс Робертс: Але вони не говорять про це таким чином.
Мілтон Фрідман: Ні, про це так не говорять.
Расс Робертс: Як ви гадаєте, чому це так? У вас є якісь здогадки?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Мене завжди дивувало, чому вони наполягають на використанні процентної ставки, а не кількості грошей.
Якщо ви дійсно дотримуєтесь логіки щодо кількості грошей, то ви позбавляєте Федеральний резерв роботи. Припустімо, що Федеральний резерв заявив, що збирається збільшувати кількість грошей на 4 відсотки на рік, рік за роком, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Це був би суто механічний проект. Можна запрограмувати комп’ютер, щоб він це робив.
Расс Робертс: Індексований пайовий інвестиційний фонд забирає задоволення від того, щоб бути менеджером фонду.
Мілтон Фрідман: Так. Це другорядна причина. Але головна причина, я думаю, в іншому. Це те, що центральний банк асоціюється з банками. Він розглядає себе як свого роду наставника банківської системи, і для окремого банку він не вважає, що він створює кількість грошей. Для них це не має жодного сенсу.
Вони мають справу з відсотковими ставками, і тому природно, що багато керівників центральних банків самі є вихідцями з банківської сфери. Вони банкіри. Тому для них природно мислити в термінах відсоткових ставок і, більше того, коли вони мислять в термінах відсоткових ставок, у них є всі види відсоткових ставок — короткострокові відсоткові ставки, довгострокові відсоткові ставки — всі види виправдань для здійснення влади або для того, щоб думати, що вони здійснюють владу.
Расс Робертс: Присвоювати собі заслуги у здійсненні влади.
Мілтон Фрідман: Я завжди був прихильником скасування Федерального резерву і заміни його машинною програмою, яка б підтримувала постійне зростання кількості грошей.
Расс Робертс: І за останні 20 років вони наблизилися до цього.
Мілтон Фрідман: Наблизитися до цього. Безумовно.
Расс Робертс: Я б стверджував, і припускаю, що Ви також, що відносна стабільність американської економіки за останні 20 років є відображенням цього стабільного зростання грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що тут немає жодних сумнівів.
Расс Робертс: Неритмічний шлях.
Мілтон Фрідман: Це золотий період. Це період, коли інфляція знижувалася, але її темпи були досить стабільними. У нас було лише три рецесії, всі вони були короткими, всі вони були м’якими. Я не думаю, що в американській історії можна знайти інший такий 20-річний період. Але цікаво відзначити, що якщо говорити про міжнародне визнання монетарного контролю, то його започаткував Банк Нової Зеландії, а не Федеральна резервна система.
У 1980-х роках Нова Зеландія впритул наблизилася до приватизації свого центрального банку. Це створило ситуацію, в якій голова Центрального банку Нової Зеландії мав контракт з урядом, за яким він погоджувався утримувати рівень цін — інфляцію — в певних межах: від 0 до 3 відсотків або від 0 до 2 відсотків. І якщо він цього не робив, його могли звільнити.
Расс Робертс: Не обезголовлений, просто звільнений.
Мілтон Фрідман: Просто звільнений.
Расс Робертс: Але це все одно достатньо сильно зобов’язувало його до чогось.
Мілтон Фрідман: О, так. І Дон Браш був призначений першим головою Центрального банку Нової Зеландії. Зараз він є лідером опозиції в новозеландському парламенті. Але в той час він прийшов з бізнесу. Він був бізнесменом, надзвичайно здібним і ефективним, і він взявся за цю роботу в той час, коли в Новій Зеландії був дуже високий рівень інфляції, і йому вдалося протриматися на посаді до кінця свого контракту.
І це справді стало прикладом для наслідування. Я впевнений, що саме досвід Нової Зеландії більше вплинув на те, що інші центральні банки в усьому світі перейшли до інфляційного таргетування, ніж досвід Сполучених Штатів.
Расс Робертс: Тому що це було настільки ефективно в Новій Зеландії?
Мілтон Фрідман: Це був перший раз, коли хтось чітко прийняв інфляційну ціль. Тож це було те, за чим всі спостерігали. І, по-друге, це було дуже ефективно.
Расс Робертс: Ви оптимістично оцінюєте роль, яку центральний банк продовжуватиме відігравати в цій історії з інфляцією та рівнем цін? Ви сказали, що ми пережили золоту еру 20, 25 років стабільних цін, стабільного зростання з незначними — за історичними мірками — незначними рецесіями. Ви оптимістично дивитеся на наступні 25 років?
Мілтон Фрідман: Мені дуже важко не бути оптимістом з цього приводу. Здавалося б, усі докази свідчать на користь оптимізму. З іншого боку, я не можу стримати сумнівів. Уряди хочуть витрачати гроші, і рано чи пізно уряди захочуть витрачати гроші, не оподатковуючи їх, і єдиний спосіб зробити це — надрукувати гроші, тобто створити інфляцію.
Інфляція — це форма оподаткування. Як довго уряди зможуть протистояти спокусі? Особливо, коли люди звикнуть до життя у світі стабільної інфляції. Людей просто обманюватимуть, так би мовити. Цим буде дуже легко користуватися. Якби всі очікували інфляції, ви б не змогли нічого досягти, роздуваючи інфляцію.
Расс Робертс: Але як тільки ви заколисуєте людей очікуванням відсутності інфляції, з’являється потенціал, яким можна скористатися. Дозвольте мені поставити питання по-іншому. Багато людей вважають Алана Грінспена творцем цього зростання та успіху. Вони також віддають належне Полу Волкеру на початку цього періоду, про який ми говоримо.
Але їх слова звучать так, ніби ключ до успіху в монетарній політиці полягає в тому, що просто треба призначити правильну людину на цю посаду. Коли приходить Бен Бернанке або хто-небудь інший, відбувається це абсурдне мікроскопічне дослідження аури і випарів навколо такої людини. А ви стверджуєте, що стан економіки не має нічого спільного з особистостями.
Мілтон Фрідман: Ну, як же так виходить, що Нова Зеландія може це робити? Як це вдається Австралії? Як це вдалося Великій Британії? Це все країни, які пішли за Новою Зеландією. Нова Зеландія почала це робити. Але потім Австралія і Великобританія також перейшли до інфляційного таргетування.
Расс Робертс: Ну, їм просто пощастило знайти потрібну людину в кожному з цих місць.
Мілтон Фрідман: О, їм усім пощастило. Безумовно. (Сміється.) Я завжди вважав, що великий політичний недолік Федерального резерву полягає саме в тому, що так багато залежить від необраних представників. До центрального банку ставляться, як до Верховного суду. Саме тому під час Депресії не було ефективного контролю над центральним банком. Були члени Конгресу, які знали, що робити, і які намагалися змусити ФРС це робити, але не мали можливості це зробити.
Расс Робертс: Прямого стимулу не було. Звичайно, був непрямий стимул — приниження і стигма, яку вони пережили. На той час вони навіть не уявляли, наскільки погано це обернеться — як ті рішення будуть виглядати в ретроспективі. Але ви припускаєте, що недоліком нинішньої системи є брак підзвітності.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Але альтернативна, виборна система, має проблему, про яку ви згадували раніше, — спокусу використати здатність створювати гроші для збільшення доходів.
Мілтон Фрідман: Але саме тому ви хочете — якщо це можливо — механічну систему. Якщо і була якась перевага у золотого стандарту, то це була саме вона. Можливо, ви могли б створити те ж саме зараз. Моя улюблена пропозиція насправді трохи складніша — або менш складна, якщо ви хочете подивитися на це таким чином — ніж пряме збільшення кількості грошей. Я б — якби у мене був вибір — заморозив кількість потужних грошей. Не збільшував би їх.
Расс Робертс: Найпотужніші гроші — це банкноти та готівка.
Мілтон Фрідман: Потужні гроші — це валюта плюс банківські резерви.
Расс Робертс: Гаразд.
Мілтон Фрідман: Я б заморозив їх і тримав би на постійному рівні, як природну константу, як гравітацію чи щось подібне. Ви можете подумати, що це погана ідея, тому що не буде можливості для розширення; однак, потужні гроші — це невелика частка від загальної кількості грошей, і співвідношення загальної кількості грошей до потужніших грошей з часом зростає. Отже, економіка створюватиме більше грошей, і в середньому ви матимете досить стабільне зростання грошей і досить стабільну грошову систему.
Расс Робертс: Які, на вашу думку, шанси, що це станеться?
Мілтон Фрідман: Нуль.
Расс Робертс: Нуль? Ну, це невелика цифра, нуль. Хотілося б, щоб ви були трохи оптимістичнішими.
Мілтон Фрідман: Ні, я не думаю, що це станеться, якщо тільки не станеться ще одна катастрофа на кшталт Великої депресії. Але я не думаю, що таке станеться. Я думаю, що реальна небезпека її [нинішньої валютної системи] розпаду полягає в тому, що немає небезпеки її розпаду у вигляді Великої депресії. Реальна небезпека полягає в тому, що вона розпадеться на інфляцію.
Коли я бачу у звітах Федеральної резервної системи, що прогноз інфляції на 10, 20 років становить близько 2 відсотків на рік, мені дуже важко в це повірити. Рано чи пізно уряд вийде з-під контролю.
Расс Робертс: Але нинішній запуск є прекрасною ілюстрацією вашого ідеалу — недискреційного, механістичного правила. Пересічна людина вважає це дуже непривабливим. Дискреція завжди здається кращою за правила.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Ви кажете, що з такою свободою дій — яка не є ідеальною у вашому світі — але з такою свободою дій вони дотримувалися правила.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Поки що. Вони створили у світі враження, що вони мудрі та обережні інженери, які стоять біля керма монетарної системи, але при цьому вони діяли як роботи.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Який чудовий приклад відсутності шкоди, заподіяної цим розсудом. Поки що. Але я розумію ваш песимізм.
Расс Робертс: Мілтоне, давайте звернемося до «Капіталізму і свободи». У книзі ви викладаєте принципи того, що називаєте лібералізмом. Іноді ви називаєте це лібералізмом, іноді лібералізмом 19-го століття. Іноді ви називаєте його класичним лібералізмом. І ви відстоюєте обмежену роль держави в правовій та грошовій системі, а також максимальну свободу та відповідальність для особистості. І в тій книзі, яка була опублікована в 1962 році, але заснована на лекціях, які ви читали, здається, наприкінці 1950-х років –
Мілтон Фрідман: 1956.
Расс Робертс: Отже, ідеям, викладеним у цій книзі, цього року виповнюється 50 років. У 1956 році, а потім у книзі 1962 року, Ви виступали за добровольчу армію, гнучкий обмінний курс, монетарне правило для стабільних цін, освітні ваучери, приватизацію соціального забезпечення та від’ємний прибутковий податок. На той час ці ідеї зовсім не були консервативними
Мілтон Фрідман: Вони були дуже радикальними.
Расс Робертс: Хтось може назвати їх консервативними, але ви називали їх ліберальними, тому що вони були про свободу. Їх вважали або консервативними, або божевільними. Якою була реакція на книгу, коли вона вийшла?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Я справді не знаю, як відповісти на це питання, тому що, коли книга вийшла, вона не привернула до себе великої уваги. Її не рецензувала жодна велика газета. «Нью-Йорк Таймс» не рецензувала її. Єдині рецензії були у фахових журналах. Її рецензували в «Американському економічному оглядачі», в «Економічному журналі» та інших великих професійних журналах, але вона отримала дуже мало уваги громадськості.
Расс Робертс: І я здивований, що вона дійсно отримала там рецензію. Сьогодні подібна книга з набагато меншою ймовірністю потрапила б на рецензію в American Economic Review чи Economic Journal. Це була свого роду полеміка. Це трохи сильно сказано.
Мілтон Фрідман: Це була полеміка.
Расс Робертс: Це був трактат. Це був маніфест.
Мілтон Фрідман: Але на той час я вже здобув значну репутацію економіста у професійній економіці. Однак у цій книзі було багато такого, що мало важливе значення для професійної економіки. Те, про що ви згадали — плаваючі обмінні курси та інші монетарні речі. Це була полеміка, але не в першу чергу полеміка.
Расс Робертс: І вона написана не в полемічному стилі.
Мілтон Фрідман: Ні, вона намагалася бути раціональним аргументом і намагалася розглянути докази на користь тих пунктів, які були зроблені. Але ви підкреслюєте, як багато було досягнуто з того часу.
Расс Робертс: Правильно.
Мілтон Фрідман: Але я завжди наголошував на протилежному. Якщо ви подивитеся на список у розділі 1 або 2, то побачите, що у мене є великий список речей, які уряд не повинен робити.
Расс Робертс: І він не є вичерпним. Наприкінці ви кажете, що це лише початок списку.
Мілтон Фрідман: Єдине, чого дійсно вдалося досягти, — це добровольча армія.
Расс Робертс: Так. Ми досягли певних успіхів у потенційній ціновій підтримці сільського господарства, і це, здається, перше, що ви перерахували на цій сторінці. Насправді була досить серйозна розмова про їх зміну. Але ви маєте рацію. Можна стверджувати, що склянка наполовину порожня. Але, знову ж таки, як людина, яка інтелектуально сформувалася в 1970-х роках і яка симпатизувала ідеям, викладеним у книзі, відстоювала ці ідеї в той час, будь-яке з того, про що ми говорили з позитивного боку, що насправді відбулося або близьке до того, щоб відбутися, було рецептом того, що до неї ставилися як до блазня, дурня або безсердечної людини. Я думаю, що це надзвичайний інтелектуальний і політичний експеримент за останні 50 років, що так багато з цих ідей стали реальністю.
Мілтон Фрідман: І ось що сталося: ставлення громадськості разюче змінилося. У 1945, 1950 роках, наприкінці війни, інтелектуальна думка була майже повністю колективістською. Всі були соціалістами. Можливо, вони не використовували цей термін, але це було так. Однак практика не була соціалістичною. Практика була вільним підприємництвом.
Роль уряду в той час була набагато меншою, ніж вона стала згодом, і з 1945 до 1980 року ми мали соціалізм, що розвивався галопуючими темпами. Уряд перебирав на себе все більше і більше контролю. Урядові витрати зросли з приблизно 20 відсотків національного доходу — федеральні, державні та місцеві — до приблизно 40 відсотків національного доходу до приходу Рейгана.
Але Рейган зміг зробити те, що він зробив, тому що за цей 20-річний період інтелектуальна думка змінилася. Те, що раніше було гіпотезою, тепер стало фактом. Ставлення громадськості до уряду дуже змінилося за цей період, і я думаю, що, можливо, капіталізм і свобода додали трохи до цього, але я гадаю, що досвід тут зіграв куди більшу роль.
Расс Робертс: У той час інша сторона інтелектуальної суперечки, соціалістична чи комуністична, вела себе досить погано. Але ми про це не знали. радянський союз був набагато, набагато гіршим, ніж здавалося.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: Якби у нас були факти про радянський союз, то експериментальні докази на користь капіталізму та ринків могли б бути ще сильнішими. Але справді вражає те, що, всупереч старанням тогочасних інтелектуальних апологетів радянського союзу, наскільки змінилася громадська думка, незважаючи на брак прямих доказів, які ми мали.
Мілтон Фрідман: У нас було дуже мало прямих доказів за межами Сполучених Штатів, і я думаю, що певну роль відіграли свідчення уряду Сполучених Штатів.
Але я ніколи не займався серйозною роботою, намагаючись простежити хід громадської думки, за винятком того, що це працювало на політику. Рейган ніколи не був би обраний, якби не відбулася велика зміна в громадській думці. Він не міг би бути обраним у 1950 році.
Расс Робертс: У 1964 році не був обраний Голдуотер, який багато в чому був найбільш вільноринковим кандидатом 20-го століття. Проте Джордж Буш, якого не можна назвати класичним лібералом, принаймні говорив про те, що він назвав приватизацією соціального забезпечення — тему, яку Рейган, можливо, вважав гарною ідеєю, але я не думаю, що він коли-небудь говорив про це публічно, відстоював її, ніколи не робив її темою своєї передвиборчої кампанії. Я думаю, що він, мабуть, боявся цього, і, можливо, правильно робив.
Я пам’ятаю, як у молодості, знову ж таки в 70-х роках, якщо ти відстоюєш ліквідацію соціального забезпечення, то всі думали, що ти хочеш бачити старих людей, що помирають на вулицях, «як це було до 1930-х років», так ніби соціальне забезпечення якимось чином запобігало цьому, що є дивним, враховуючи рівень соціального забезпечення в 30-х роках.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: — І всі приватні механізми, які ми маємо для того, щоб піклуватися про себе. Тож, очевидно, капіталізм і свобода зіграли свою роль. Ви вже згадували про «Дорогу до кріпацтва» Гаєка у контексті впливу на громадську думку. Безумовно, був закладений інтелектуальний фундамент для цих змін у громадській думці, який дав людям щось, за що можна було вхопитися.
Мілтон Фрідман: Ну, ми знаємо, що, наприклад, Рейган прочитав «Капіталізм і свободу» до того, як я з ним познайомився, і, очевидно, це один із способів того, як ця книга на щось вплинула.
Расс Робертс: Але вона також має вплив через вплив на електорат, який…
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: І «Свобода вибору», книга, про яку ми ще не згадували, яка спочатку була документальним фільмом на громадському телебаченні, а потім, як мені здається, книга пішла за документальним фільмом, чи навпаки?
Мілтон Фрідман: Книга була заснована на документальному фільмі, але з’явилася в друці раніше за нього. Ми закінчили всю роботу над документальним фільмом навесні 79-го і провели літо 79-го, використовуючи стенограми програми як основу для книги «Свобода вибору», а видавництво Harcourt Brace зробило чудову роботу з видання книги. Ми пішли до друкарні у вересні, а в книгарнях вона з’явилася в грудні. Йованович — на той час це був Гаркорт Брейс Йованович — Білл Йованович був нашим однодумцем, і він зробив свій внесок у нашу програму.
Расс Робертс: Яким чином?
Мілтон Фрідман: Почнемо з того, що першим кроком у створенні програми було те, що я прочитав серію лекцій по всій країні на теми, які мали бути в програмі, щоб надати продюсеру та режисерам матеріал для створення фільму. І він уклав з нами контракт на публікацію стенограм цих лекцій.
Расс Робертс: Тож це допомогло профінансувати поїздку. Книга і телесеріал, які переглянули мільйони глядачів, очевидно, допомогли також з ідеями «Капіталізму і свободи», які, можливо, продавалися не так добре — їх видало видавництво Чиказького університету, — але з подібними ідеями.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Видавництво Чиказького університету добре попрацювало над маркетингом, зважаючи на відсутність рецензій на книгу. Зрештою, «Капіталізм і свобода» була продана накладом близько 600 000 примірників. «Свобода вибору» розійшлася накладом понад мільйон примірників. І нам було дуже цікаво спостерігати за тим, як продавалися «Капіталізм і свобода». Спочатку продажі були досить невеликі. А потім вони поступово почали збільшуватися, і про книгу почали говорити між собою багато людей
Расс Робертс: І це книга, яка все ще досить актуальна.
Мілтон Фрідман: Основні принципи, в які ми віримо, залишаться незмінними протягом наступної тисячі років. Цей аспект ніколи не застаріє. Застарівають лише конкретні застосування. Ми все ще вважаємо, що книгу Адама Сміта «Багатство націй» варто читати, хоча вона була опублікована у 1776 році.
Расс Робертс: Так, це напрочуд інформативно.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так, і вона дуже добре написана.
Расс Робертс: Я думаю, що величезна частина вашого успіху — очевидно, не логіка, а успіх ідей — полягає у вашій здатності чітко та ефективно спілкуватися з нетехнічною аудиторією.
Мілтон Фрідман: Ну, я не такий стиліст, яким був Сміт. Сучасний економіст, який, на мою думку, дійсно відповідає цьому, — Джордж Стіглер.
Расс Робертс: Абсолютно. У нього була витончена ручка. І це була ручка, а не клавіатура, якби я міг здогадатися.
Мілтон Фрідман: О, немає сумнівів, що це була ручка.
Расс Робертс: Я знаю, що ви можете надати нам емпіричні докази. Дозвольте мені запитати Вас про іншу ідею в «Капіталізмі і свободі», яку Ви пізніше розвинули в недільній статті в журналі «Нью-Йорк Таймс» на початку 1970-х років. Ви писали там: «Існує одна-єдина соціальна відповідальність бізнесу — використовувати свої ресурси і займатися діяльністю, спрямованою на збільшення своїх прибутків, доки він залишається в рамках правил гри, тобто бере участь у відкритій і вільній конкуренції без обману і шахрайства».
Я відчуваю, що цей погляд на бізнес, який говорить, що він повинен максимізувати свої прибутки, все частіше піддається нападкам, і в країні спостерігається сильна активність, спрямована на перетворення корпорацій і бізнесу в соціальні організації, соціальні установи, благодійні організації. По-перше, чи погоджуєтеся ви зі мною? Чи вважаєте ви, що це правда? І по-друге, що ми можемо з цим зробити? Є ідеї?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що це абсолютно вірно. Немає жодних сумнівів, що це так — думка про те, що є багато зацікавлених сторін, а не лише акціонери, набула популярності. І бізнес сам поширює цю ідею, тому що це хороший піар. Вони витрачають гроші виключно з метою отримання прибутку, але називають це витратами на соціальну відповідальність.
І я вважаю, що ця фраза все ще залишається такою ж правдивою, як і раніше, і я ніколи не бачив приводу, щоб змінити свою думку з цього приводу. Припустимо, бізнес хоче займатися благодійністю. Що дає йому якусь особливу здатність займатися благодійністю належним чином? Компанія XYZ, окрім того, що виробляє вантажівки XYZ, також хоче бути соціально відповідальною і тому займається тим, що вважає благодійністю. Що дає їй особливий потенціал для цього?
Вона може знати, як робити вантажівки, але чи знає вона, як правильно витрачати благодійні гроші? І чиї гроші вона витрачає? Вона витрачає чужі гроші. Це дуже погана практика. Бізнес отримав великий стимул називати себе соціально відповідальним, але він сам і несе основну відповідальність за свої дії в цій площині.
Расс Робертс: Так, я хвилююся, що вони стають на слизьку доріжку, вихваляючись тим, наскільки добре вони працюють у різних сферах. Я б хотів, щоб вони хвалилися тим, наскільки вони прибуткові. Це означає, що вони створили щось, що подобається людям, за що вони готові платити, і знайшли спосіб виробляти це з меншими витратами.
Мілтон Фрідман: Правда полягає в тому, що єдиний спосіб заробити гроші — це виробляти те, що люди хочуть купувати, але можна і роздавати гроші, не дотримуючись цього обмеження.
Расс Робертс: Це нагадує мені одне з пояснень того, чому люди, на мою думку, покладаються на бізнес, щоб він займався іншими видами діяльності, окрім якісного виробництва продукції. Це теорія Віллі Саттона про те, чому ви грабуєте банки — адже саме там знаходяться гроші.
Міська рада Чикаго нещодавно ухвалила постанову, яка вимагає від великих роздрібних мереж — переважно Wal-Mart і Target — платити щонайменше $10 на годину заробітної плати і $3 на годину пільг.
Якщо ви запитаєте прихильників, чому Wal-Mart повинен фінансувати вищий рівень життя для своїх працівників, чому інвестори Wal-Mart, акціонери і Target, повинні фінансувати це, я думаю, що відповідь буде: «Ну, у них є гроші».
При цьому, звичайно, не враховуються стимулюючі ефекти, які виникають в результаті. Вони — останні люди, яких ви хотіли б змусити фінансувати це, тому що це відбиває у них бажання створювати робочі місця для людей з низькою кваліфікацією. Але я думаю, що ефект першого порядку: «Ну, у них є гроші, вони виписують чеки, отже, вони несуть відповідальність» має величезну привабливість для пересічної людини.
Мілтон Фрідман: Але завжди було правдою, що бізнес не є другом вільного ринку. Я час від часу читаю лекції під назвою «Суїцидальні імпульси бізнес-спільноти», щось на кшталт цього, і це правда. Бізнес-спільнота зацікавлена в тому, щоб уряд став на її бік. Це в інтересах конкретного бізнесу. Подивіться на цей божевільний бізнес з етанолом. Хто від цього виграє?
Расс Робертс: Фермери. Кукурудзяні фермери.
Мілтон Фрідман: Ні, фермери не виграють.
Расс Робертс: Землевласники.
Мілтон Фрідман: Яка компанія його виробляє?
Расс Робертс: Archer Daniels Midland. Звичайно, вони лобіюють і говорять про величезні екологічні переваги етанолу.
Мілтон Фрідман: Але справжня головоломка — головоломка не зовсім правильне слово — справжня проблема полягає в тому, де ви знаходите підтримку для вільних ринків? Якби вільні ринки не були такими до біса ефективними, вони б ніколи не змогли вижити, тому що у них так багато ворогів і так мало друзів. Люди думають про капіталізм або вільні ринки як про щось, що, очевидно, підтримується бізнесом. Люди думають, що якщо бізнес-партія є партією в політиці, то вона буде просувати вільний ринок. Але це не так. В інтересах окремого бізнесу буде просувати тариф тут і тариф там, сприяти використанню етанолу — це буде в інтересах окремих бізнесменів.
Расс Робертс: Спеціальні правила для свого конкурента, які випадково застосовуються до його конкурентів, але не до нього самого
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Або яких вони вже дотримуються, а їхні конкуренти не дотримуються.
Мілтон Фрідман: І взагалі, дуже важко, набагато важче скасувати щось, що робить уряд, ніж змусити його це робити. Уряд робить так багато дурниць, які, очевидно, були б в інтересах суспільства в цілому, якби він їх скасував. Хто міг би — хто дійсно може на логічних підставах захистити квоти на цукор? Неможливо захистити квоти на цукор.
Расс Робертс: Ви не вважаєте, що це велика проблема національної безпеки? [сміх]
Мілтон Фрідман: Саме тому вони були нав’язані. Через Кубу. Спочатку вони були введені проти Кастро. Але як тільки ці квоти ввели, то вже не змогли їх позбутися.
Расс Робертс: Це хороший приклад, тому що бенефіціарів дуже мало.
Мілтон Фрідман: Їх дуже мало.
Расс Робертс: Ми розуміємо, що з політичної точки зору це дає їм певні підстави голосно розмовляти з представниками влади, але можна було б подумати, що їхня нечисленність зрештою стане вирішальною у скасуванні цього рішення, але цього не сталося.
Мілтон Фрідман: Ні, це не так, тому що це перевага. Якби 50 відсотків населення були цукровими фермерами, у вас не було б квот на цукор, тому що для інших він коштував би надто дорого. Але якщо 1% населення є виробниками цукру, то кожен долар, який вони отримують, ділиться на 99 осіб, і це лише один цент для кожної людини.
Расс Робертс: Отже, їхній стимул кричати невеликий — що повертає нас до питання, про яке ви пишете в «Капіталізмі і свободі». Випуск за випуском, легко навести аргументи на користь свободи розсуду.
Коли у вас перед очима кумулятивний ефект, то дійсно можна відстоювати певні принципи. Ви наводите приклад у книзі про свободу слова. Очевидно, що багато американців проти свободи слова.
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: Якщо ви подивитеся всі випуски, то побачите багато промов, які були б відхилені як недоречні, але ми підтримуємо їх завдяки тому, що багато людей вірять, що це добре.
Мілтон Фрідман: Але навіть тут, із законами про фінансування виборчих кампаній, ми різко обмежуємо свободу слова.
Расс Робертс: Це повертає нас до вашої думки про те, що бізнес хоче, щоб уряд його захищав. У цьому випадку бізнес — це індустрія уряду. Політикам подобається захист, який дають їм закони про фінансування виборчих кампаній.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Це дуже складно, коли вони самі себе регулюють. Вони дійсно схильні бути трохи корисливими. Це дуже сумно.
Мілтон Фрідман: Але як нам його скасувати? Який політик підніметься і розпочне велику боротьбу за скасування закону Маккейна-Фейнгольда?
Расс Робертс: Хоча Верховний Суд час від часу висловлюється і припускає, що це не зовсім відповідає Конституції.
Мілтон Фрідман: Ну, Верховний Суд не є дуже сильною підтримкою в деяких випадках. Подивіться, що він зробив з власністю — з примусовим відчуженням. Справа Кело насправді не є гарною рекламою для Верховного суду, який працює на вільному ринку.
Расс Робертс: Але за іронією долі, на державному та місцевому рівнях це викликало негативну реакцію проти його використання.
Мілтон Фрідман: Інститут правосуддя, який є надзвичайно хорошою організацією, просуває цю негативну реакцію, і вони роблять дуже хорошу роботу. Цілком можливо, що в кінцевому підсумку ви отримаєте сильнішу підтримку власності, ніж мали спочатку. Але це не було наміром Верховного Суду.
Расс Робертс: Давайте повернемося до складності скасування поганих законів. Ви згадали квоти на цукор, підтримку цін на цукор, як приклад. Яку роль, на Вашу думку, відіграє економічна неграмотність, нерозуміння громадськістю всіх наслідків законодавства, у підтримці законів, які описуються як такі, що відповідають національним інтересам, але насправді слугують інтересам лише зацікавлених груп?
Мілтон Фрідман: Дуже мало. Тому що не в інтересах реципієнтів це з’ясовувати. Яка домогосподарка витрачатиме час на те, щоб заощадити зайві гроші — можливо, $5 чи $10 на рік, які вона додатково платить за цукор? Не варто намагатися це з’ясувати. Ви маєте справу з раціональним незнанням. Раціональна частина — це те, що я хочу підкреслити. Це не невігластво, якого можна уникнути, тому що бути невігласом — це раціонально.
Але так чи інакше, люди це розуміють. Ідея мінімальної заробітної плати стала менш популярною, ніж раніше. Вони роками намагаються ухвалити закон про підвищення мінімальної заробітної плати, але так і не ухвалили його. І це тому, що, на мою думку, з’явилося більше розуміння економічних переваг чи недоліків, ніж раніше — більше людей визнають, що вища мінімальна зарплата впливає на зайнятість бідних.
Расс Робертс: З іншого боку, прожитковий мінімум, тобто місцеві постанови, як, наприклад, у Чикаго, про який ми говорили раніше, привертають увагу, але часто не приймаються.
І якщо вже на те пішло, можна подумати, що на місцевому рівні наслідки будуть більш відчутними — роботодавці мають більше можливостей покинути регіон, чого вони не мають на федеральному рівні. Що стосується контролю над цінами на бензин, то, дійсно, ніхто не вимагає контролю над цінами, але ми маємо всі ці неявні контролюючі заходи над цінами — погрози генеральних прокурорів переслідувати махінаторів після урагану Катріна або, що ще гірше, виробників вакцин, які мають нахабство встановлювати ціну, що відповідає ринковому рівню.
Натомість дві зими тому президент Сполучених Штатів благав людей не використовувати вакцину, якщо вони не перебувають у групі ризику, замість того, щоб використовувати ціновий механізм, який є набагато ефективнішим. Це здається парадоксальною закономірністю? Чи є у вас якісь думки з цього приводу?
Мілтон Фрідман: Я не думаю, що в цьому є щось дуже парадоксальне. По-перше, ми зараз знаходимося лише за 20 чи 30 років від того часу, коли у нас був контроль над цінами [на бензин]. Тож значна частина населення мала з цим особистий досвід. Через 20-30 років, коли вже не залишиться нікого, хто мав би досвід контролю над цінами, я не здивуюся, якщо це знову повернеться.
Ми повинні бути відкритими до фактів. А факти полягають у тому, що світ з часом стає все кращим і кращим. 19 століття було кращим за 18 століття. 20 століття було кращим за 19 століття. 21 століття буде кращим за 20 століття. Одного разу була стаття, десь у 1780 році, в якій йшлося про те, скільки людей живе у вільних країнах, а скільки в решті — невільних.
І співвідношення людей, які живуть у вільних країнах, до загальної кількості населення світу, безумовно, зростало протягом усіх цих двох останніх століть. Найбільш різко воно зросло нещодавно, коли впала Берлінська стіна, коли Радянський Союз припинив своє існування. Тож є підстави для оптимізму.
Так чи інакше, ці дурні люди, які голосують за ці погані закони, здається, мають достатньо розуму, щоб не голосувати за закони, настільки погані, що створюють від’ємний валовий національний продукт. Тому я думаю, що в кінці кінців, ви повинні залишатися оптимістом.
Расс Робертс: Я поділяю ваш оптимізм і мені подобається довгострокова перспектива. У будь-який день ви завжди можете впасти в депресію через те, що відбувається у Вашингтоні або в мерії, але довгострокова тенденція спрямована на здобуття все більшої свободи і все вищого рівня життя, і хоча людям, здається, дуже важко визнати це — вони завжди стогнуть; освічений клас завжди стогне про те, що справи ще ніколи не були гіршими. Ми стоїмо на краю прірви або через торговельний дефіцит, або через Китай, або через занепад робочих місць у промисловості, або через нерівність, спричинену тим чи іншим фактором, або через імміграцію. Завжди є якась загроза нашому процвітанню, яка неминуче насувається, але нам вдається продовжувати йти вперед.
Мілтон Фрідман: І ще одна річ про напівпорожню склянку. Хоча всі скаржаться на зниження податків Бушем, ніхто насправді не виступає за підвищення податків. Немає широких настроїв, немає широкого руху [за підвищення податків].
Расс Робертс: Я хочу запитати Вас про Джорджа Стіглера, про якого Ви згадували раніше. Стіглер був спостерігачем на політичній сцені. Він був політекономістом, який описував, чому все відбувається саме так, як відбувається, але він вважав марною тратою часу бути адвокатом, проповідником, проповідником певної філософії чи ідеології, тому що політики стикаються з певними стимулами, і ви не зможете змінити те, що вони роблять. Бути прихильником тієї чи іншої політики або намагатися збільшити свободу — як це робите ви — є квіксотичною справою. Це справедлива оцінка його поглядів?
Мілтон Фрідман: У цьому є багато правди. Джордж завжди казав: «Мілтон хоче змінити світ. Я просто хочу спостерігати за ним». Але це була неправда. Це було те, що він говорив. Але, зрештою, ми ніколи не чули, щоб Джордж говорив щось хороше про великий уряд. Ми ніколи не чули, щоб він висловлював погляди, які б відрізнялися від наших з вами поглядів на те, що ми повинні робити. Тому я думаю, що це було трохи шоу, яке він влаштував.
Расс Робертс: Але він не витратив стільки часу, скільки ви, на професійну діяльність.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Він витрачав набагато більше часу на спостереження.
Расс Робертс: Ви витратили багато часу на спостереження, але значну частину часу на те, щоб закликати, спонукати чи підштовхувати політиків та інших — решту з нас — виступати за менший уряд та більшу індивідуальну свободу.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Як людина, яка провела багато часу не лише в академічному винограднику, але й у винограднику політики, чи вважаєте Ви це плідною роботою?
Мілтон Фрідман: У мене насправді було два життя. Одне — як наукове життя, як економіст, і друге — як публічний інтелектуал. І кожен більш-менш займається своєю основною науковою роботою у відносно ранньому віці, і я вважаю, що це природно, що люди переключаються з однієї сфери на іншу. Насправді до 1970-х років я не мав особливих контактів з політикою.
Було трохи, але небагато. Але потім, я думаю, в міру того, як наукова сторона мого життя ставала все більш зрілою, і мені траплялося знати більше людей в політиці, мої інтереси і моя діяльність певною мірою переключалися. Я думаю, що найбільше це мотивувало мене, коли я писав колонки для Newsweek.
Расс Робертс: Що було весело, я припускаю.
Мілтон Фрідман: Було весело. Це було чудово. Я вважав це дуже цікавою справою, і це змушувало мене — змушувало мене — бути в курсі поточних справ, які відбувалися, а також дозволило мені контактувати з людьми, які були активними в політиці.
Расс Робертс: Чи висловлювали колеги, окрім Джорджа, думку про те, що ви так проводите свій час? Я знаю, що на той момент вашого життя ви вже були неймовірно шанованою та успішною людиною, але…
Мілтон Фрідман: Ні. Ні.
Расс Робертс: Для молодого науковця це часто не найкраще використання часу.
Мілтон Фрідман: Я завжди казав своїм студентам, що якщо вони їдуть до Вашингтона, то не повинні залишатися там більше двох років, інакше вони будуть зруйновані. І взагалі, я доводив молодим людям, які приходили до мене і хотіли бути ідеологами, хотіли просувати ідеологічні погляди, що їм краще спочатку утвердитися як економісти чи науковці, отримати хорошу роботу, а потім вони зможуть собі дозволити політичну діяльність.
Расс Робертс: Що б Ви порадили тим, хто любить свободу і хотів би бачити її процвітання? Ви говорили про певний оптимізм, про те, що загальні історичні тенденції є добрими. Чи є щось у короткостроковій перспективі, що, на Вашу думку, було б корисним чи добрим для людей, щоб вони знали про це або скористалися цим?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що люди повинні робити те, що вони хочуть робити. Я думаю, що найкраще, що можуть зробити люди, які хочуть просувати вільний ринок — це говорити про вільний ринок, думати про вільний ринок, писати про вільний ринок і вступати в суперечки.
Расс Робертс: Це те, на що ви витратили багато часу.
Мілтон Фрідман: У мене був великий досвід у цьому, дуже великий.
«Сучасне економічне зростання — одночасне подвоєння доходів і чисельності населення за п’ятдесят чи сімдесят років — стало найбільшим тріумфом капіталізму»,— C. Нік Харлі [1].
Немає нічого більш популярного, ніж критикувати капіталізм. Капіталізм вважається вкрай нерівним і заснованим на експлуатації слабких. Він ділить суспільство на ворогуючі класи. Його прогрес зруйнував спільноти і навіть цілі цивілізації. Він виявляється нежиттєздатним, оскільки забруднює атмосферу, виснажує моря і ставить під загрозу біорізноманіття. Його нестримне споживання підриває етику праці, заощаджень та інвестицій, які дозволили йому процвітати. Він замінив природну свободу особистості прихованою регуляцією. Він отруїв кращі людські здібності, звівши їх до простого інструментального розуму. Капіталізм бачить суспільство як згусток окремих атомів, а не як гармонійне ціле. В основі своїй ця ідеологія глибоко аморальна, оскільки заохочує антисоціальну жадібність і войовничу конкуренцію, підриваючи таким чином більш братерські та спільні нахили людства.
Захист від таких звинувачень я залишу на інший раз. У цій колонці я хочу перейти в наступ. Я не розглядаю історію капіталізму як розповідь про бездоганний прогрес, не заплямований жорстокістю: так, протягом кількох століть торгові суспільства Європи та Америки будували господарство на рабах і експлуатували їх; врешті-решт рабів звільнили, але не з економічних причин, а під впливом морального та релігійного пориву. [2] Але якими б не були вади капіталізму, я хочу показати одне з його безсумнівних досягнень. Я хочу показати, що капіталізм зробив для бідних.
Назва, яку прийняли всі
Термін «капіталізм» вже добре відомий і прийнятий навіть прихильниками індивідуальної свободи. Спочатку цей термін використовувався як зневажливе позначення вільної ринкової економіки, вигадане Карлом Марксом і його другом Фрідріхом Енгельсом. Але поступово він став терміном для позначення різнобарвного історичного процесу, який приносить такі досягнення у сфері людського добробуту, існування яких має визнати навіть найсліпіший скептик.
Прикладом цієї новознайденої респектабельності є публікація двох томів «Кембриджської історії капіталізму» у 2014 році; вони стали несподіваним науковим внеском, довгоочікуваним променем світла серед антиліберальної темряви, розсіяної Великою рецесією початку 21-го століття. Так, у другому томі цієї колективної праці професор Леандро Прадос де ла Ескосура написав статтю “Капіталізм і людський добробут“, де він починає з наступного твердження:
«У довгостроковому порівнянні, що охоплює останню половину тисячоліття, […] дані свідчать про те, що індустріалізація і глобалізація мали тривалий позитивний вплив на добробут не тільки через підвищення рівня доходів, але й через зменшення нерівності», (стор. 504).
Це гарне визнання могутності капіталізму. Однак «капіталістичний спосіб виробництва» (за висловом Маркса, його архікритика) не слід зводити до індустріалізації та глобалізації. Перш ніж говорити про причини зародження і поширення капіталізму, слід заглибитися в умови, в яких він виник. Суто матеріалістична інтерпретація прогресу капіталізму, як це було у Маркса, є не тільки неповною, але й може бути навіть небезпечною; приклади імперської Німеччини, радянського союзу і, можливо, завтрашнього Китаю попереджають нас, що влада може захотіти за будь-яку ціну спрямувати ринкову економіку в бік важкої промисловості та експорту, оскільки вона бачить капіталістичний розвиток як інструмент зміцнення державної влади.
По-друге, що стосується соціальних результатів зростання і поширення капіталізму, то акцентування уваги на «добробуті» і «рівності», знову ж таки, є поверхневим і також може спрямувати державну політику в небажаному напрямку. Звичайно, підвищення рівня доходу в цілому є одним з бажаних ефектів капіталізму. Звісно ж, вільна і конкурентна ринкова економіка зменшує нерівність набагато більше, ніж це може зробити традиційна, або планова економіка. Однак аналіз має бути глибшим. Ці бажані результати випливають з більшої свободи можливостей при капіталізмі. За допомогою велферистських та егалітарних заходів влада може мимоволі закривати шлях до подальшого соціального прогресу. Державна політика, яка призупиняє роботу конкуренції задля підвищення добробуту та рівності, може виявитися такою, що приносить збитки економічному зростанню та індивідуальній свободі. Ми ніколи не повинні забувати, що саме зі свободи особистості випливають усі ці блага: науковий розвиток, технічний прогрес, капіталістичне виробництво, скорочення бідності, соціальна мобільність, здоров’я і довголіття, а також політичне представництво — усі риси, відображені в «Індексі людського розвитку» Організації Об’єднаних Націй.
Поняття капіталізму
Політичні дискусії традиційно затьмарюються прагненням попереднього визначення термінів. Аристотель, незважаючи на те, що був емпірично мислячим і спостережливим, вважав, що знання просуваються шляхом визначення сутності речей і аналізу відмінних рис, підсумованих у визначенні кожної сутності. Гонитва за сутністю — марна справа. Так звані «трактування» капіталізму слід розглядати як гіпотези про умови зародження і розвитку цього способу організації суспільства.
На практиці, «визначення» капіталізму істориками та економістами під виглядом прагнення прояснити термін, насправді підкреслюють ті з його різноманітних суспільних елементів, які призвели до занепаду традиційних або командних економік. Так, коли Діпак Лал (2001, с. 71 і далі), даючи визначення капіталізму, підкреслював риси індивідуалізму, допитливої зацікавленості, соціального і правового середовища, сприятливого для торговців, і визнання державою приватної власності, неявно протиставляв капіталістичні традиції та інститути традиціям і інститутам більш консервативних суспільств. Коли Ларрі Ніл у своєму вступі до першого тому «Кембриджської історії капіталізму» (стор. 2) додав «ринки з гнучкими цінами», він протиставив це інстинктивному неприйняттю ринкових спекуляцій і прагненню до «справедливих цін» регульованих суспільств. Додавання Нілом «підтримуючих урядів» до його умов капіталізму є особливим, оскільки може здивувати не одного прихильника вільного ринку — ідея, яку Ніл розвинув у тій же книзі, представляючи меркантилізм як історичну схему вільних ринків і вільної торгівлі.
Ще більш нетрадиційним є портрет капіталізму Дейдри МакКлоскі. (2006, стор. 14) До типових визначень вона додає вільну працю, ринки, що реагують на ціни; вона замінює верховенство права на прихильний уряд; і вінчає його нагадуванням про етичний консенсус, який запобігає гріхам заздрості та гніву, що вбивають інновації. Цей останній елемент особливо характерний для її акценту на моральній та інтелектуальній стороні капіталістичної революції. Вона говорить про «буржуазну риторику» як про вирішальний елемент у переході до працьовитого, розважливого, ощадливого суспільства, що інвестує в прибуток, — вперше повністю розгорнутого в купецькій республіці «Низьких країн». Таким чином, ці «визначення» демонструють деякі суттєві відмінності. Так звані «анархо-капіталісти» категорично відкинули б вимогу Ларрі Ніла про необхідність сприятливого уряду як умову капіталізму; те ж саме можна сказати і про умови Лала щодо «підтримуючих урядів». І ця остання умова явно стає вимогою державного примусу та втручання в есе Прадо, якщо прочитати його повністю.
Проте контраст з поглядом на капіталізм у наведених вище «визначеннях» з поглядом Маркса та Енгельса (1848) не може бути більш разючим. Для цих двох комуністів саме клас буржуазії в цілому, а не окремі люди, створив «продуктивні сили, більш масивні і колосальні, ніж сума всіх попередніх поколінь у минулому». І для них накопичення фізичного і фінансового капіталу було саморушним двигуном, керованим непереборними історичними законами, а не результатом зміни моральних цінностей, як для МакКлоскі.
Все це свідчить про те, що ми маємо справу не з визначеннями, а з суперечливими історичними гіпотезами щодо необхідних інституційних умов та інтелектуальних і етичних переконань для прогресивного становлення вільних ринків.
Як живуть бідні при капіталізмі
Дозвольте мені розпочати дискусію про можливі відповіді, зафіксувавши сучасний прогрес. У 2000 році Організація Об’єднаних Націй поставила перед світом завдання досягти «Цілей розвитку тисячоліття» (ЦРТ). Ці цілі були такими:
Викорінити бідність і голод;
Забезпечити загальну початкову освіту;
Сприяти гендерній рівності та розширенню прав і можливостей жінок;
Знизити дитячу смертність;
Покращити материнське здоров’я;
Боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями;
Забезпечити екологічну стійкість;
Розвиток глобального партнерства заради розвитку.
За всіма з них досягнуто певного прогресу, як зазначено у «Доповіді щодо ЦРТ» за 2015 рік. Дозвольте мені зосередитися на викоріненні бідності та голоду.
Використовуючи долари з поправкою на інфляцію, першою Ціллю Тисячоліття було «скоротити вдвічі в період між 1990 і 2015 роками частку населення, чий дохід становить менше 1 долара на день». Насправді, якщо взяти ще вищу межу в 1,25 долара на день, то мета скорочення вдвічі частки дуже бідних порівняно із загальною кількістю населення була досягнута за п’ять років до цього, в 2010 році. За період 1990-2015 років фактичні результати (проілюстровані на графіку 1) були такими:
За останні два десятиліття рівень крайньої бідності значно знизився. У 1990 році майже половина населення країн, що розвиваються, жила менш ніж на 1,25 долара США на день; у 2015 році ця частка скоротилася до 14 відсотків.
У всьому світі кількість людей, що живуть в умовах крайньої бідності, скоротилася більш ніж наполовину — з 1,9 мільярда в 1990 році до 836 мільйонів у 2015 році.
Зменшення рівня крайньої бідності з 47% до 14% — це подія, яку варто вітати. Так само, як і зменшення кількості дуже бідних на 2,44 мільйона. Але автори звіту справедливо зауважують, що «незважаючи на величезний прогрес, близько 800 мільйонів людей все ще живуть в умовах крайньої бідності» (ООН 2015, Огляд, стор. 8).
Ангус Дітон (2013, с. 249-255) використовує цифри і дати Світового банку: 1,25 долара в доларах 2005 року, що для сім’ї з чотирьох осіб означає 1 825 доларів на рік. За цими розрахунками, кількість цих вкрай бідних людей скоротилася з 1,5 мільярда у 1981 році до 8,05 мільйона у 2008 році. Враховуючи зростання населення в ті роки майже на 2 мільярди осіб, частка меншої кількості дуже бідних у загальній чисельності населення мала б скоротитися ще швидше: так воно і сталося — з 42% до 14%.
Ці цифри обов’язково мають бути приблизними, зважаючи на складність їх отримання в усьому світі та віднесення до людей, які перебувають у різних соціальних ситуаціях. Бідність можна виміряти, оцінивши сукупний дохід або сукупні витрати двома методами: один з них — це обстеження домогосподарств, коли опитують сім’ї і підраховують, скільки людей проживає в будинку; інший — це національні рахунки доходів, які повинні містити дані про дохід і витрати на душу населення для кожної країни. [3] Незалежно від їхньої точності щодо абсолютних цифр, ці два джерела можна використовувати для перевірки один одного, і, як підкреслює Дітон, вони є більш надійними для відображення тенденцій. Крім того, необхідно вирішити, який обмінний курс використовувати при порівнянні витрат або доходів між країнами з різними валютами. Ринкові обмінні курси є нестабільними і відображають багато різних обставин, тому краще визначати обмінну вартість шляхом порівняння купівельної спроможності грошей у відповідних країнах. Навіть у цьому випадку паритети купівельної спроможності (ПКС) дають суперечливі результати. І останнє (Дітон, стор. 255): у країнах, де бідні становлять значну частку населення, мільйони людей перебувають трохи вище або нижче межі бідності, так що невелика зміна у визначенні суттєво збільшує або зменшує кількість таких людей.
Втім, великий і всеохоплюючий результат полягає в тому, що, незважаючи на їхній приблизний характер, цифри дійсно дають надійне уявлення про покращення. Зростання доходу на домогосподарство разом зі збільшенням кількості населення є чітким свідченням покращення рівня життя. Як зазначає МакКлоскі (стор. 16), з 1830 по 2000 рік населення світу збільшилося «в шість разів». Тим часом, додає вона, «кількість товарів і послуг, вироблених і спожитих середньостатистичною людиною на планеті, зросла з 1830 року приблизно у вісім з половиною разів». Останнє означає, що загальний обсяг виробництва на душу населення збільшився в чотирнадцять з половиною разів — не на 14,5%, а на 1,550%. Томас Мальтус спростований капіталістичною продуктивністю!
Особистий добробут при капіталізмі
Феноменальне зростання продуктивності праці на душу населення з часів купецьких міст-держав Північної Італії у 13 столітті до наших днів було головним рушієм покращення умов життя людей протягом останніх п’яти століть. Саме тому в поясненні пізнього прогресу людства я хочу відокремити елемент «echt Kapitalismus» від домішок соціального добробуту нашого часу.
Без сумніву, капіталізм загального добробуту, створений на Заході протягом останнього століття, прямо чи опосередковано підвищив добробут людства. У вищезгаданому есе професор Прадос наслідує приклад багатьох інших видатних економістів, які вважають за краще вимірювати прогрес капіталістичних суспільств «добробутом», а не продуктивністю на душу населення. Добробут він визначає так само, як і Організація Об’єднаних Націй з її вищезгаданим Індексом людського розвитку (ІЛР), який, окрім національного доходу на душу населення, включає в себе очікувану тривалість життя при народженні, рівень шкільної освіти та грамотності. У деяких версіях ІРЛП коригується на нерівність, таким чином непомітно стверджуючи перевагу соціал—демократичного капіталізму над капіталізмом laissez-faire.
Я в жодному разі не хочу сказати, що добробут, виміряний за допомогою ІЛР, не є важливим. Крім того, на зростання ВВП на душу населення в будь-якому випадку частково впливає прогрес у вимірах, відображених у показниках ІЛР; існує зворотній зв’язок між охороною здоров’я, освітою, «агентською діяльністю» та рівністю і продуктивністю праці, що вимірюється ВВП на душу населення. Але здебільшого ці зміни є наслідками, а не причинами зростання національного продукту. Можна навіть сказати, що ця перерозподільна соціальна політика здебільшого відволікає увагу від зростання, спричиненого вільним ринком.
Зростання виробництва на душу населення
Підсумовуючи, ми повинні прийняти валовий внутрішній продукт на душу населення як найкращий показник феноменального прогресу наших суспільств протягом останніх семи століть. З усіма його недоліками як показника доходу [4] і неточністю даних за віддалені періоди, ВВП на душу населення найближче підходить до вимірювання впливу капіталістичної системи на суспільство, як якщо б це відбувалося протягом усього періоду дії системи «laissez faire».
Класичним джерелом еволюції ВВП на душу населення є великий економічний історик Ангус Меддісон (1926-2010), що прожив життя, сповнене невпинних досліджень. Його учні та друзі вирішили продовжити його зусилля в «Проекті Меддісона: спільні дослідження історичних національних рахунків», один з яких проілюстровано на графіку 2 — «ВВП на душу населення», скоригований на інфляцію:
Графік 2. ВВП на душу населення, скоригований на інфляцію. Графік, складений на основі даних Ангуса Меддісона, який порівнює ВВП на душу населення кількох великих економік з 1700 року нашої ери. Джерело: М. Трейсі Хантер.
Графік 2 цілком виправдовує мене, коли я говорю про «економічне диво капіталізму».
Втеча антикапіталістів
Ангус Дітон, лауреат Нобелівської премії з економіки 2015 року, народився в Шотландії, але за своїми поглядами є радше американським лібералом, аніж класичним лібералом. У своєму тонкому аналізі, який він називає «Велика втеча» (2013), він показує, що прогрес у сфері охорони здоров’я, частково незалежний від ринку, сприяв покращенню долі людства. Стримування хвороб і продовження життя, які ми спостерігали протягом останніх двох століть, без сумніву, є результатом, принаймні частково, державного втручання та міжнародної політики. Я сам багато років тому написав статтю про Едвіна Чедвіка і Джона Стюарта Мілля, де розповів історію їхнього захисту адміністративного втручання для боротьби з поширенням холери в деяких лондонських кварталах шляхом примусу місцевої влади до очищення забрудненої питної води. (Шварц, 1966). Діттон красномовно розповідає про внесок держави в охорону здоров’я, що змінює життя людей.
Тут я знову посилаюся на авторитет МакКлоскі, коли вона підкреслює духовні та моральні елементи в історії капіталізму. [5] Суто матеріалістичний погляд на розвиток капіталізму, представлений Марксом та Енгельсом, все ще є надмірно впливовим. Справа не лише в тому, що заходи з покращення здоров’я, про які красномовно розповідає Дітон, були б недосяжними для більшості без економічної продуктивності вільних ринків. Важливіше те, що прогрес знань, на якому ґрунтується диво здоров’я, в основі своїй є результатом свободи думки і інновацій. Так само, як і вільний ринок. Капіталізм — це лише одна з форм індивідуальної свободи.
Переклад: Максим Чабаненко
Джерела
Deaton, Angus (2013): The Great Escape. Health, Wealth and the Origins of Inequality. Princeton University Press.
Fogel, Robert William (1989): Without Consent or Contract. The Rise and Fall of American Slavery. W.W. Norton, New York.
Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
Lal, Deepak (2001): Unintended Consequences. The Impact of Factor Endowment, Culture, and Politics on Long—Run Economic Performance. MIT Press.
Marx, Karl, and Engels, Friedrich (1848): The Communist Manifesto. Many editions.
McCloskey, Deirdre Nansen (2006): The Bourgeois Virtues. Ethics for an Age of Commerce. Chicago University Press.
—— (2016): Bourgeois Equality. How Ideas, not Capital or Institutions, Enriched the World. Oxford University Press.
Neal, Larry, and Williamson, Jeffrey G., eds. (2014): The Cambridge History of Capitalism. Vol. I, The Rise of Capitalism: From Ancient Origins to 1848. Vol. II, The Spread of Capitalism: From 1848 to the Present. Cambridge University Press.
Pinkowskyi, Maxim, and Sala—i—Martin, Xavier (2009): “Parametric estimations of the World Distribution of Income”, Working Paper 15433, NBER.
Prados de la Escosura, Leandro (2014): “Capitalism and Human Welfare”, in Neall et al. (2014), pgs. 501—538. Cambridge University Press.
Schwartz, Pedro (1966): “John Stuart Mill and Laissez Faire: London Water”. Economica, N.S. vol. 38, nr. 129, February, pgs 71—83.
United Nations (1916): Report on the Millennium Development Goals. http://www.undp.org/content/undp/en/home/sdgoverview/mdg_goals/mdg1/ and http://www.un.org/millenniumgoals/2015_MDG_Report/pdf/MDG%202015%20rev%20(July%201).pdf
Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
Fogel (1989), ”Afterword”.
Pinkowskyi and Sala—i—Martin (2009) merge both survey and national income data—a cross check that makes their results more reliable. Also they present their results in the form of bell curves, which allows one to see their results intuitively in as far as they differ from a (log)—normal distribution shape.
See Angus Deaton (2013), pages 169—173. GDP per capita includes income generated in the country for the benefit of foreign parts, undistributed company profits, and budget surpluses of the federal state and local government. From the point of view of personal progress we might want to use personal disposable income or even consumers’ expenditure.
Deepak Lal (1998) also underlines the element of individualism and scientific curiosity, as added to factor endowments and politics, for the explanation of then ‘Promethean’ growth of capitalism.
Педро Шварц є професором економіки в Університеті Каміло Хосе в Мадриді, який носить звання «Рафаель дель Піно». Член Королівської академії моральних і політичних наук у Мадриді, він часто публікується в європейських ЗМІ з питань поточної фінансової та соціальної ситуації. Наразі він є президентом Товариства Мон Пелерин.
1884 рік. В своїй книзі «Людина проти держави» Герберт Спенсер стверджує, що так як держава намагається все більше втручатися у наше життя, то це робить нас ближчими до рабства.
Що є основним в уявленні про раба? Ми насамперед думаємо про нього як про того, хто є власністю іншого. Проте, висловлюючись чіткіше, право власності повинно бути продемонстровано наявністю контролю над діями рабів — контролю, який, як правило, спрямований на користь господаря. Що є принциповою різницею між рабом та вільним? Раб працює під примусом, щоб задовольнити бажання інших. Такі взаємовідносини можуть виглядати по-різному.Беручи до уваги те, що першочергово раб — це в’язень, життя якого залежить від милості його поневолювача, достатньо зазначити, що існує жорстка форма рабства, при якій він зобов’язаний витрачати всі свої зусилля на користь свого господаря, який зі свого боку ставиться до нього, як до тварини.
За менш суворої системи, незважаючи на велику зайнятість роботою на свого господаря, рабу дозволяється мати трохи часу, щоб попрацювати на себе, а також для нього передбачено трохи землі, щоб він там вирощував собі їжу. А далі раб може свій урожай продавати і залишати собі виручку. Згодом ми переходимо до ще більш поміркованої форми, яка зазвичай виникає, коли вільна людина, що працювала на власній землі, внаслідок завоювання перетворюється на так званого кріпака; кріпак повинен щороку віддавати своєму власникові фіксовану кількість праці або продукції, або і те, і інше, а решту може залишити собі. Нарешті, у деяких випадках, як у росії до скасування кріпацтва, йому дозволялося покинути маєток свого господаря і працювати або торгувати самостійно в іншому місці, за умови, що він буде щорічно сплачувати певну суму.
То як же нам відрізнити дуже суворе рабство від менш суворого? Очевидно, що це залежить більшою чи меншою мірою від обсягу зусиль, які примусово витрачені на користь господаря. Якщо вся праця раба служить рабовласнику, то рабство важке, а якщо лише частково — то легке. Йдемо далі. Припустимо, що власник помирає і його помістя з рабами переходить до рук довірених осіб; або припустимо, що землю і все, що знаходиться на ній, купує компанія. Чи стане становище раба кращим, якщо кількість його примусової праці залишиться незмінною? Припустимо, що він перейде у власність не до компанії, а до громади. Чи є якась різниця для раба, якщо час, який він має працювати на інших, буде таким же великим, а час, що залишається для нього самого, буде таким же малим, як і раніше? Основне питання полягає в тому, скільки він змушений працювати для блага інших, а не для власного? Ступінь його рабства залежить від співвідношення між тим, що він змушений віддавати, і тим, що йому дозволено залишити собі; при цьому не має значення, хто є його господарем — окрема людина чи суспільство. Якщо людина, не маючи можливості відмовитися, змушена працювати на суспільство і отримує із загального фонду лише ту частку, яку їй призначає суспільство, то вона стає його рабом. Соціалістична система потребує такого поневолення; і багато недавніх політичних рішень, тим більше, які пропагуються, ведуть нас до такого поневолення. Погляньмо спочатку на їхні безпосередні наслідки, а потім на їхній довгостроковий вплив.
Рішення, започатковані Законом про промислове житло (намір британського уряду в XIX столітті будувати на місці в’язниці дешеве житло для робітників, — прим. редактора), допускають можливість вдосконалення і будуть вдосконалені. Там, де міська влада починає будувати, там вона неминуче занижуватиме ВАРТІСТЬ будинків і стримуватиме попит на будівництво нових. Кожна вимога щодо методів будівництва та умов, які мають бути забезпечені, зменшує прибуток забудовника і спонукає його використовувати свій капітал там, де таким чином прибуток не зменшиться. Так само і власник, дізнавшись, що маленькі будинки вимагають багато праці і потребують великих витрат – уже зазнає проблем, пов’язаних з перевірками і втручанням, і, знову ж, витратами, а його власність з кожним днем стає все більш небажаною інвестицією, внаслідок чого він змушений буде продати її; а оскільки покупці з тих же причин утримуються від покупки, він змушений продавати зі збитками. І ці правила, які все множаться, ще більше підштовхуватимуть до продажу і ще більше відлякуватимуть покупців, а отже, викликатимуть ще більше зменшення ціни. Як каже лорд Ґрей, закінчаться ці всі нові правила хіба вимогою до власника виселяти орендарів, які забруднюють будинок, додавши до обов’язків власника ще й санінспекцію.
Що має відбутися? Якщо збільшення кількості будинків, особливо малих, буде дедалі більше контролюватися, то повинен зростати і попит від місцевої влади, задля компенсації дефіциту пропозицій. Все більше і більше міським або спорідненим з ними органам доведеться будувати будинки або купувати ті, що стали непридатними для продажу приватним особам, таким чином, вигідніше буде купувати ці дешеві будинки, ніж будувати нові. Більше того, цей процес матиме подвійний ефект, оскільки кожне наступне вимушене збільшення місцевих податків ще більше знецінюватиме власність. І тоді, коли в містах цей процес зайде так далеко, що місцева влада стане головним власником будинків, з’явиться гарний прецедент для державного забезпечення житлом сільського населення, як це пропонується в програмі Радикальної партії (колишні британські віги, попередники Ліберальної партії, — прим. редактора), і як до цього закликає Демократична федерація (перша соціалістична партія у Великій Британії, — прим. редактора), яка наполягає на«обов’язковому будівництві здорового житла для ремісників і робітників сільського господарства пропорційно до чисельності населення». Очевидно, що все, що було зроблено, робиться і має бути зроблено, спрямоване на наближення до соціалістичного ідеалу, в якому громада є єдиним власником житла.
Таким же буде і вплив політики, спрямованої на державне володіння землею. Дедалі більша кількість суспільних благ, які мають бути досягнуті більшою кількістю державних установ за рахунок збільшення суспільного тягаря, повинна все більше відніматись від прибутковості землі; доки, в міру того, як знецінення вартості ставатиме все більшим і більшим, опір зміні форми власності буде все меншим і меншим. Вже зараз, як усім відомо, у багатьох місцях є труднощі з залученням орендарів, навіть за значно зниженою орендною платою; а земля з низькою родючістю в деяких випадках простоює, або є збитковою для власника, який її обробляє. Очевидно, що прибуток від капіталу, інвестованого в землю, не є таким, щоб можна було значно підвищити місцеві та загальні податки для підтримки розширеного державного управління, не поглинувши його, що спонукатиме власників продавати землю і отримувати максимальну вигоду з тієї зниженої ціни, яку вони можуть отримати, емігруючи і купуючи землю, не обтяжену важким тягарем, як це, власне, дехто зараз і робить. Цей процес, якщо він зайде далеко, призведе до того, що гірші землі будуть виведені з обробітку; після чого буде висунута вимога пана Арча, який у нещодавньому виступі перед Радикальною асоціацією Брайтона стверджуючи, що чинні землевласники недостатньо роблять, аби їх землі приносили користь суспільству, сказав, що він «хотів би, щоб уряд прийняв закон про обов’язкову обробку землі»: прихильно сприйнятапропозиція, яку він обґрунтував прикладом запровадження обов’язкового щеплення. І ця вимога буде продиктована не лише необхідністю зробити землю продуктивною, але й потребою працевлаштувати сільське населення. Після того, як уряд розширить практику найму безробітних для роботи на занедбаних землях або землях, придбаних за символічними цінами, буде досягнута стадія, з якої залишиться лише невеликий крок до того, що, згідно з програмою Демократичної федерації, має відбутися після націоналізації землі — «організація сільськогосподарських і промислових армій під контролем держави на кооперативних засадах».
Для тих, хто сумнівається, чи можлива така революція, можна навести факти, які свідчать про її ймовірність. У Галлії, під час занепаду Римської імперії, «одержувачів податків було так багато порівняно з платниками, а податковий тягар був таким величезним, що робітник зламався, рівнини перетворилися на пустелі, а на місці, де ходив плуг, виріс ліс». Так само, напередодні Французької революції, суспільний тягар став таким, що багато ферм залишилися необробленими, а багато з них — безлюдними: чверть ґрунту стояла пусткою, а в деяких провінціях цей показник доходив аж до половини земель. Не обійшлося без інцидентів подібного роду в домівках. Крім того, що за старим Законом про бідних податки в деяких поселеннях зросли до половини орендної плати, і що в різних місцях ферми простоювали, є факт, що в одному випадку податки поглинули весь дохід від землі.
У 1832 році в Чолсбері, що в Бакінгемширі, податок для бідних «раптово припинився через неможливість продовжувати його збір, землевласники відмовилися від орендної плати, фермери – від терміну оренди, а священнослужителі — від церковних земельі десятини”. Священнослужитель, отець Джестон, стверджує, що в жовтні 1832 року парафіяльні службовці викинули свої книги, а бідняки зібралися перед його дверима, поки він лежав у ліжку, просячи поради і їжі. Частково з його власних невеликих коштів, частково завдяки допомозі сусідів, а частково за рахунок зборів, накладених на сусідні парафії, їх деякий час підтримували»
Комісари ж додають, що «доброзичливий настоятель рекомендує розділити всю землю між працездатними бідняками»: сподіваючись, що після допомоги, наданої протягом двох років, вони зможуть утримувати себе самі. Ці факти підтверджують пророцтво парламенту про те, що продовження дії старого закону про бідних ще на тридцять років призведе до того, що земля перестане оброблятися, та ясно показують, що збільшення суспільного тягаря може закінчитися примусовою обробкою землі під контролем держави.
Потім, знову ж таки, з’являється державна власність на залізниці. Це вже набуло досить великого поширення на континенті. Ми вже мали тут кілька років тому гучні виступи на захист такої думки. А тепер галас, який підняли різні політики і публіцисти, з новими силами був підхоплений Демократичною федерацією, яка пропонує «націоналізацію залізниць, з компенсацією або без неї». Очевидно, що тиск зверху, до якого приєднався тиск знизу, може призвести до змін, продиктованих політикою, поширюючись всюди; а разом з цим має настати велика кількість супутніх змін. Адже власники залізниць, для початку власники і працівники залізниць лише, стали господарями численних підприємств, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних із залізницями, які доведеться також купувати. Вже будучи єдиним перевізником листів, передавачем телеграм і на шляху до того, щоб стати єдиним перевізником посилок, держава буде монополістом не тільки із перевезення пасажирів, товарів і корисних копалин, але й додасть до своїх нинішніх різноманітних видів діяльності ще багато інших. Навіть зараз, окрім зведення своїх морських і військових установ, будівництва гаваней, причалів, хвилерізів і т.д., вона виконує роботу суднобудівника, гарматника, виробника стрілецької зброї, боєприпасів, працює військовим кравцем і чоботарем; а коли залізниці будуть привласнені «з компенсацією або без неї», як кажуть демократи-федералісти, їй доведеться стати ще й виробником локомотивів, вагонобудівником, виробником брезенту і мастил, власником пасажирських суден, вугільником, каменярем, власником автобусів і т. д. Тим часом її місцеві представники, муніципальні органи влади, які вже в багатьох місцях є постачальниками води та газу, власниками та працівниками трамвайних ліній, власниками лазень, безсумнівно, займатимуться й іншими видами бізнесу. І коли держава, прямо або через посередників, стане власником чи засновуватиме численні підприємства з оптового виробництва та торгівлі, з’являться хороші прецеденти для поширення її функцій на роздрібну торгівлю: за прикладом, скажімо, французького уряду, який вже давно займається роздрібною торгівлею тютюном.
Очевидно, що зміни, які вже відбулися, які здійснюються зараз, і зміни, до яких закликають, приведуть нас не тільки до державної власності на землю та житло, а й на засоби комунікацій, в яких працівниками й управлінцями будуть державні службовці, а потім і до узурпації державою всіх галузей промисловості: приватні форми якої опиняються щораз в більш невигідному становищі не маючи змогу конкурувати з державою, яка все підлаштовує під себе — приватні підприємства будуть все швидше й швидше відмирати, так само, як це сталося з багатьма школами, які жили коштом благодійників, коли на противагу їм з’явилися школи-пансіони. І так буде досягнено омріяного ідеалу соціалістів.
Переклад: Олеся Гордовська
Медичному канабісу — бути чи не бути?
Розповідаємо про все, що потрібно знати про ухвалення законопроєкту №7457 та його подальше блокування.
21 грудня Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який легалізує медичний канабіс. Документ підтримали 248 народних депутатів. Закон почне діяти через півроку після того, як його підпише Президент. Нагадуємо, що після першого читання до тексту законопроєкту було внесено майже 900 правок, 100 з яких було погоджено авторами. Проте в цей момент історія з легалізацією медичного канабісу лише починається…
Що передбачає актуальна версія тексту законопроєкту №7457?
Через півроку після підписання Президентом, закон регулюватиме обіг канабісу в медичній, промисловій та науковій діяльності:
Рослини коноплі буде дозволено застосовувати для створення ліків, проведення наукових експериментів, а також в якості знеболювальних чи терапевтичних засобів. Такі ліки стануть в нагоді для зменшення болю, усунення спазмів та судом м’язів, лікування анорексії, ПТСР та тривожних розладів, окремих типів епілепсії.
Лікарям дозволятиметься виписувати е-рецепти на препарати, у складі яких є канабіноїди.
Пацієнти зможуть зберігати такі препарати при наявності рецепту та документів, які підтверджують діагноз і в’їжджати та виїжджати з України з ними.
Можна буде отримати ліцензію на вирощування конопель для виробництва ліків. Одна з умов такої діяльності — цілодобовий відеонагляд та доступ поліції на виробництво, а також електронне кодування кожного куща.
Розповсюдження марихуани для інших цілей, окрім перерахованих вище, буде надалі забороненим та вважатиметься злочином.
Попри, здавалось би, хороші новини, до законопроєкту залишається багато запитань. Думками щодо тексту законопроєкту поділився Тарас Ратушний, громадський активіст, що бореться за легалізацію медичного канабісу вже не один рік:
«Оце поворот. Виявляється, голосуванню законопроекту про медичний канабіс (7457) насправді заважала не Юлія Тимошенко “і її 1000 правок”…
…А реальна проблема була — відсутність голосів для другого читання, чому теж відома причина — низька якість документу, який з третьої спроби вийшов з комітету здоров’я нації. Через це і неспроможність показати колегам по залі, як саме з цього закону з’явить щось крім вирощування…»
(Радимо ознайомитись із повним текстом допису Тараса Ратушного у Facebook для повного розуміння контексту).
«Але не сталося, як гадалося»
Противників законопроєкту не вдалось переконати: депутати фракції «Батьківщина» заблокували його знову, подавши постанову про скасування рішення про прийняття цього законопроєкту в цілому.
Розблокувати підписання парламент зможе десь в середині січня наступного року. В кращому разі, законопроєкт потрапить на підпис до Президента та набуде чинності лише через півроку після його підписання — тож запрацює приблизно у липні 2024 року.
Наша думка стосовно подій навколо «7457»
Медичний канабіс неодмінно легалізують, адже це питання надзвичайно актуальне. Тисячі людей, що страждають від епілепсії, спазмів, хронічних болей, ПТСР, отримають можливість долати ці недуги.
Це також позитивно вплине на економіку країни: фармацевтичний ринок зможе розвиватись шляхом розробки та випуску нових препаратів. Окрім фармацевтичної, виросте кожна галузь економіки, котра буде долучена до процесу виготовлення та дистрибуції, зокрема — сільське господарство, промисловість та торгівля.
Проте найголовніший аргумент на користь легалізації досить простий: медичний канабіс — це особистий вибір людини, яка потребує такого методу лікування. Держава не має обмежувати можливість реабілітації та лікування для своїх громадян.
Тож зараз важливо отримати допрацьовану версію законопроекту, котра передбачає повністю прозорі процеси роботи з медичним канабісом, та забезпечити усе необхідне для роботи країни за нових умов.
Висновок
Тож чи бути медичному канабісу в Україні? На нашу думку, неодмінно!
Проте поки що ми маємо вкотре заблокований законопроект, який потребує вдосконалення. Сподіваємось, що Верховна Рада якомога швидше дасть медичному канабісу «зелене світло» та вже наступного року українці зможуть відкрити для себе повністю нові можливості реабілітації та лікування.
Наша позиція чітка та незмінна: медичний канабіс — це благо для тих, хто його потребує. Ми і надалі слідкуватимемо за процесом легалізації та висвітлюватимемо всі події навколо цього процесу. Підписуйтесь та слідкуйте за цим разом з нами!
Ви не можете стати частиною УСС зараз, але Ви можете стати прихильником
Прихильники
Отримувач платежу: ГО "Українські студенти за свободу"
Банк отримувача: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»
МФО: 300335
Поточний рахунок: 226009602128
Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога
ENG
та Українська 
Наталі Фогель
Мартін Панек
Золтан Кеш
