Програма Лідерства 2024: як це було?

Вже третій рік поспіль наша молодь, — майбутнє України, — робить в тилу та на фронті усе, аби вберегти країну. Усі ми, незалежно від нашого віку чи статусу, об’єднані спільним баченням майбутнього та фундаментальною цінністю — Свободою. Лише країна вільних людей здатна перемогти країну рабів.

Наша мета — виховати покоління лідерів, для яких Свобода є фундаментальною цінністю. Саме тому, попри усі складнощі, ми вже втретє під час повномасштабного вторгнення організували Програму Лідерства, і втретє — в стінах Меджибізької фортеці, що стала неначе рідною для багатьох УССівців.

В період з 14 по 18 серпня ми зібрали близько 300 людей, учасників та організаторів, що об’єднані навколо цінностей Свободи, на восьмій Програмі Лідерства від Українських Студентів за Свободу.

Цьогорічна програма стала каталізатором знань про майбутню відбудову, зміцнення української економічної системи в умовах війни та практичні знання, які допоможуть нам стати кращими.

ПЛ 2024 — ЦЕ…

поданих заявок

~ 0

насичених днів

учасників та організаторів

та безліч інших активностей!

«Програма Лідерства 2024 — це черговий крок до покращення найважливішого щорічного проєкту УСС. Ми реалізували багато сміливих експериментів, що дозволили Програмі відкритися по-новому для активної молоді України, подарувавши нові знання та спільноту однодумців. А вже досвідчені організатори, за рахунок свободи творчості, отримали безцінний досвід, який вони зможуть використати в майбутньому».

Микита Храмов, Головний організатор ПЛ 2024

АКТИВНОСТІ

Вже традиційно в перші дні Програми ми проводили для учасників тімбілдинги (командотворчі активності). Щодня починали ранок з фізичних активностей: пробіжок, йоги, руханки. Також організували цілком новий освітній квест на території Меджибожу, в ході якого командам доводилось у ролі революціонерів складати новий державний устрій у вигаданій країні.

Для цього вони ходили з точки на точку навколо всього селища та виконували завдання, за що отримували картки з характеристиками. Згодом із цих карток складалась держава, яку команди презентували для журі. Троє з них стали переможцями та отримали призи. Також протягом перших двох днів учасники мали першу зустріч із особистим ментором. Разом вони знайомились та ставили собі цілі на рік.

НАВЧАННЯ

Не менш важливою складовою Програми Лідерства є навчання: третього та четвертого дня учасники відвідують численні виступи та панельні дискусії. Розпочинається усе із промови про роль лідерства від нашого американського друга, виконавчого віцепрезидента Atlas Network Тома Палмера. Далі було навчання з філософії, економіки та політології.

На ранок другого дня ми провели панельну дискусію про український бізнес разом зі співзасновником «Нової Пошти» Володимиром Поперешнюком, та співзасновником «Українського Бізнес Братства» Павлом Фіщуком. Далі на учасників чекали практичні заняття, а також цікаве нововведення: частина учасників відвідувала тренінг з організації протестів, а решта — грали в симуляційну гру, в якій брали на себе роль депутатів та розробляли різні рішення в межах профільних комітетів.

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ

Вечір пам’яті — це можливість для усіх присутніх на ПЛ дізнатись про Героїв, що раніше також були активістами або друзями УСС та працювали задля змін в Україні. Проте війна змінила їхній життєвий шлях: молодь також долучилась до боротьби за Свободу України на фронті, і п’ятеро з них, на жаль, вже не зможуть розділити з нами радість майбутньої перемоги чи провести час на одній з подій УСС.

Найкраще, що ми можемо зробити щоб вшанувати подвиг Михайла, Дмитра, Семена, Олександра та Олексія — це пам’ятати. Саме тому щороку в Музеї УСС є спеціальна кімната про хлопців, а кілька годин першого дня Програми ми приділяємо для пам’яті про них: спілкуємось з родичами, слухаємо про їхні життя та вподобання, дізнаємось більше про те, якими людьми вони були.

Також щороку ми разом переглядаємо фільм «Зима у вогні», аби пам’ятати про ціну Свободи та не забувати за що та чому ми боремось.

ЗОЛОТИЙ З’ЇЗД 2024

«Золотий з’їзд» — одна з важливих щорічних традицій УСС. Це внутрішнє нагородження, на якому ми відзначаємо осередки та людей, які своєю невтомною працею і титанічними зусиллями рухали УСС вперед. Вже четвертий рік поспіль Золотий З’їзд відбувається на Програмі Лідерства.

ПОСВЯТА

На завершення з’їзду учасники проходять одразу дві посвяти: крос-регіональну та загальну. Загальна посвята відбувається в руїнах Троїцького костелу, що підірвали комуністи в 1960-их роках. На цій посвяті ми не лише прийняли в свою спільноту півтори сотні активістів, але й посвятили в координатори 10 членів УСС та іще одного — у старші координатори (в організації їх лише 5).

Крос-регіональні посвяти

Загальна посвята

Програма Лідерства — це, беззаперечно, найважливіша подія для УСС щороку. Попри всі складнощі, що спіткали нас протягом пандемії COVID-19 та повномасштабного вторгнення, ми з року в рік не просто продовжуємо, але й в геометричній прогресії підіймаємо якість цього проєкту. І це — величезна заслуга більше сотні організаторів, які протягом 4 місяців, крізь навчання, роботу та інші справи, сумлінно працювали над Програмою. Саме тому ми хочемо подякувати усім командам організаторів:

Альфі — за те, що не лише забезпечували базові потреби, але й заряджали позитивною життєвою енергією.
Браво — завдяки вам усі доїхали до та з Меджибожу цілими та неушкодженими, а організатори залишались на зв’язку та з усім реманентом.
Чарлі — ви зробили усе, щоб Програма пройшла максимально комфортно, а неймовірна атмосфера з’їзду назавжди запам’яталась всім присутнім.
Дельті — за роботу над навчальною частиною, завдяки якій учасники не лише провели час гарно, але й з користю.
Ехо — за те, що допомогли зібрати усіх учасників в одному місці та закарбували спогади на фото та відео. А також команді БордуПЛ 2024 — за те, що в ролі очільників напрямів змогли якісно реалізувати усі плани та амбіції ваших команд.

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові.

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів.

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно.

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС

Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

Уроки та виклики в «Межах свободи»

Автор: П’єр Лем’є.

5 листопада, 2018 р.

Уроки_Межі_Свободи_Департамент_просвіти_УСС

Оригінал статті за посиланням

Джеймса Б’юкенена не так легко віднести до тієї чи іншої категорії. Чи був він лібертаріанцем? Класичним лібералом? Консерватором? Чи, можливо, він «ліберал» у сучасному американському трактуванні, тобто «прогресивний» чи «соціал-демократ»? Він економіст чи філософ? Як не парадоксально, але ви не помилитеся, відповідаючи «все вищесказане»: настільки складною і багатою є його контрактаційна теорія держави. Його книга «Межі свободи: Між анархією та Левіафаном» [1] 1975 року стала класичним трактуванням індивідуалістичного контрактаризму.

Б’юкенен був нагороджений Нобелівською премією з економіки 1986 року за «розробку договірних та конституційних основ теорії ухвалення економічних та політичних рішень». Шведська королівська академія наук визнала «Межі свободи» однією з двох книг, в яких він презентує свій «далекоглядний підхід»[2].

Б’юкенен постійно наголошує, що не прагне нав’язувати власні цінності, окрім індивідуалізму як початкової точки свого аналізу. «Хороше суспільство» не може бути «визначене без урахування вибору його членів, усіх членів» (підкреслено Б’юкененом).

«Мій підхід, — пише він на початку книги, — є глибоко індивідуалістичним, в онтологічно-методологічному сенсі» (підкреслено в оригіналі); «кожна людина становить одиницю, і це все».

Звідси випливає, що індивідуальна свобода є цінністю, а суспільний устрій має ґрунтуватися на одноголосній домовленості. Таким чином, будь-яке обмеження свободи має бути узгоджене з кожною окремою особою.

Конституційна угода

На думку Б’юкенена, анархія, як відсутність організованої політичної влади, не працює з причин, пояснених Томасом Гоббсом, а також тому, що суспільні блага може продукувати (або ж фінансувати) виключно уряд. Гоббс, як відомо, стверджував, що анархія супроводжується «війною всіх проти всіх» і що «життя людини є самотнім, бідним, неприємним, жорстоким та коротким» [3]. З точки зору теорії ігор, анархія спрямовує індивідів до найгіршого варіанту дилеми ув’язнених.

З огляду на це, якою має бути ефективна держава, тобто така, що реагує на індивідуальні уподобання? Б’юкенен вважає, що вона має ґрунтуватися на одноголосному «конституційному» або ж «суспільному договорі» (він користується обома термінами), який визначає основні правила життя в суспільстві.

Почнімо з рівноваги, яка була б досягнута в анархічному суспільстві. Це була б неефективна стабільність, оскільки окремі індивіди витрачають ресурси (в тому числі життя) на боротьбу та виживання. (Що стосується анархії, регульованої жорсткими племінними законами та забобонами, то на думку Б’юкенена, вона була б ще менш результативною. Ця початкова теза передбачає «природний розподіл», тобто певний принцип розподілу прав і меж поведінки, на основі якого можна вести дискусію про «конституційний договір».

Думайте про суспільний договір як про набір обмежень, які всі приймають, аби отримати гарантовані права та уникнути насильства і марнотратства притаманні анархії. Необхідна виключно одноголосна домовленість; немає необхідності посилатися на «природне право».

Конституційний договір між зацікавленими особами містить чотири елементи:

«Договір щодо роззброєння», за яким індивіди одностайно зобов’язуються уникати загарбницької поведінки.
Визначення поняття прав.
Межі «захисної держави», створеної для забезпечення виконання суспільного договору.
Правила колективного ухвалення рішень задля «продуктивної держави», відповідальної за виробництво інших суспільних благ, які можуть знадобитися окремим особам.

На відміну від інших контрактаристських теоретиків, Б’юкенен не припускає, що окремі індивіди сідають за стіл переговорів як рівні з точки зору ресурсів чи можливостей. Як і в звичайному обміні, люди рівні — але по-справжньому рівні лише щодо свого статусу під час обміну: кожен з них однаково вільний сказати «так» чи «ні».

Звідси випливає висновок: різних людей, які поважають лише силу і більш ефективні в загарбуванні, ніж у виробництві, можливо, доведеться підкупити, перш ніж вони дадуть згоду. Коли я вперше прочитав «Межі свободи» приблизно в 1984 році, я, звичайно, був не єдиним лібертаріанцем, який був стурбований виправданням, яке це могло надати державі загального добробуту. Зустрічайте «ліберального» Б’юкенена. (Я беру слово «ліберальний» у лапки, коли хочу підкреслити неоднозначність цього ярлика, який використовують американські прогресисти). Навіть якщо це викликає занепокоєння, ідея про те, що допомога бідним є вигідною для платників податків, оскільки вона запобігає крадіжкам і насильству, безумовно, широко поширена в суспільстві (навіть у Сполучених Штатах). Логіка аргументів Б’юкенена в цих теоретичних рамках здається беззаперечною.

Постконституційний діалог

Після того, як цю суспільну чи конституційну угоду погоджено, Б’юкенен розглядає «другий, постконституційний, етап переговорів», який передбачає торгівлю суспільними благами («домовленість щодо їх виробництва, фінансування та споживання»): такими речами, як дамби, дороги, парки, навіть школи (якщо мінімум освіти необхідний у вільному суспільстві), тощо. Таким чином, суспільна угода Б’юкенена включає два етапи: базові закони на конституційній стадії та постконституційні домовленості щодо суспільних благ.

Торгівля приватними благами не потребує жодної загальної згоди якщо в конституційному договорі визначені індивідуальні права. Але подібне попереднє визначення прав — існування якого економісти до Б’юкенена лише припускали — є необхідним.

Ще одна інтригуюча ідея полягає в тому, що «лінія розмежування між приватним і суспільним благами частково залежить від того, як визначаються права власності людей». Ілюструючи коротке зауваження Б’юкенена, суспільний договір може вилучити частину землі з приватного володіння, що перетворює ці державні землі на суспільне надбання. Аналогічно, суспільний договір може визначати права власності власника ресторану як такі, що включають навколишнє повітря, що дозволить йому приймати курців, якщо він цього забажає.

Вимога одностайності у прийнятті рішень, пов’язаних з конкретними суспільними благами, надає право вето кожному громадянину. Таким чином, будь-хто може скористатися владою утримання та отримати шанс продати свою згоду за нижчі податки чи за певні виплати. Ця проблема «безбілетників», стверджує Б’юкенен, є набагато більш актуальною на постконституційному, ніж на конституційному етапі: у випадку останнього індивід не може отримати вигоди від суспільного договору без згоди на весь комплект, тоді як він завжди може споживати виключно суспільне надбання, якщо воно фінансується за рахунок інших ( згідно з визначенням суспільного майна). Усвідомлюючи це, раціональні прихильники суспільного договору на постконституційному етапі встановлять певне правило голосування, яке надасть право приймати рішення певній більшості ( звичайній чи кваліфікованій).

Щоб забезпечити одноголосся, тобто бути дієвим, обмін суспільними благами потребує конституційних обмежень для держави.

«Діяльність необмеженого колективу, — припускає Б’юкенен, — навряд чи могла виникнути з раціональної конституційної угоди між людьми».

Але зауважте, що договір також обмежує свободу людини. Як тільки ці обмеження будуть одноголосно прийняті на конституційному рівні, «для людини стає непослідовним та самосуперечливим стверджувати, що її “права” порушуються лише в результаті прийняття правил ухвалення колективних рішень, які є конституційно санкціонованими». Ця договірна система дозволяє людям «досягати максимальної свободи в межах допустимого устрою».

Проблеми одноголосності

Б’юкенен, безумовно, усвідомлював зауваження щодо того, що суспільний договір у кращому випадку може зв’язувати лише тих, хто його підписав, ймовірно, кілька поколінь тому [4]. Суспільний договір, за його словами, є неявною угодою, яка постійно переглядається: «Формування конституційного договору є безперервним процесом». Це гарантує, що суспільний договір залишається узгодженим з загальними «очікуваннями від перемовин» — тобто чистою вигодою, яку можна було б отримати, якби договір було переукладено зараз, починаючи з нової анархічної рівноваги – іншими словами, він зберігає Парето-перевагу.

Зміни, які стають необхідними, коли змінюються очікування від переговорів, часто ініціюються особами, які мають значні привілеї та усвідомлюють, що в їхніх власних інтересах є впровадження реформ з метою запобігання корупції. Вони непрямо пропонують нову угоду тим, хто інтуїтивно розуміє, що їхнє становище в умовах анархії було б кращим, ніж статус-кво. Щоб зрозуміти, про що говорить Б’юкенен, згадайте про багатих прибережних «лібералів», які часто виступають в перших рядах рухів за «соціальну справедливість» та перерозподіл.

Як і всі форми уявного єдинодушного суспільного договору, б’юкененівський тип викликає питання. Одноголосність — це зрозумілий концепт, якщо застосовувати його до приватних домовленостей, але що означає одностайний суспільний договір? Чи можемо ми сподіватися на буквальну одноголосність, чи достатньо часткової погодженості? Б’юкенен відкриває скриньку Пандори, коли, не уточнюючи, каже, що зміни до суспільного договору мають бути «погоджені всіма або майже всіма членами суспільства». Що означає «майже всіма»? Як ми знаємо, що досягнуто практично одностайної згоди?

Проблеми уряду

Держава, створена на основі суспільного договору, є делікатною інституцією. Те, що Б’юкенен називає «парадоксом державного управління», походить від подвійної ролі держави — «захисної» та « виробничої», що відповідає двом стадіям укладання суспільної угоди. З одного боку, раціональні сторони конституційної домовленості хочуть, щоб держава-захисник забезпечувала дотримання узгоджених правил, не більше і не менше. Захисна держава є нейтральною і максимально «зовнішньою». Виробнича держава, натомість, є «внутрішньою»: вона є «нами»; її рішення суб’єктивні та засновані на спільній участі.

«Держава — це водночас і ми, і не ми»

«Держава — це водночас і ми, і не ми». Може здатися, що ця ідея вирішує проблему будь-якої ліберальної теорії держави, але, ймовірно, вона лише підкреслює проблему. Якщо дві відповідні ролі змішаються — якщо державою-захисником стаємо ми, а держава-виробник змінює умови договору, — люди будуть незадоволені конституційним ладом, а суспільна угода опиниться під загрозою. Б’юкенен бачив ознаки цього в 1960-х і 1970-х роках.

Легко погодитися з Б’юкененом, що парадокс бути керованим урядом, як і багато інших проблем, зростає зі збільшенням масштабу уряду. Чим більший розмах держави, тим більша ймовірність того, що вона порушуватиме узгоджені індивідуальні права.

Б’юкенен був стурбований занепадом приватних етичних норм.

«Впорядкованій анархії», — стверджував він, — допомагають приватно встановлені обмеження поведінки через дотримання базових норм взаємної толерантності та поваги до визнаних прав».

Як приклад неформального права такого роду, він наводить повагу до свободи слова в університетських кампусах, яка почала підриватися в той час, коли він писав цю статтю. Коли ці неформальні правила слабшають, необхідність державних обмежень збільшується.

Право (як формальне, так і неформальне) є суспільним благом і суспільним капіталом. Знецінення цього капіталу має високу ціну з точки зору майбутньої віддачі від соціальної стабільності. Зазвичай краще зберегти існуючий легальний капітал, ніж зруйнувати його і збудувати заново, що підтверджує «основну загадку ортодоксального консерватизму». Автор «Меж свободи» також вірить, що етичні обмеження включають в себе «підпорядкування і повагу до формалізованого права». Зустрічайте більш консервативного Б’юкенена.

Розділ під назвою «Дилема покарання» видається доволі заплутаним. У ньому стверджується, що покарання за порушення конституційного договору можуть бути небезпечно пом’якшені з часом, що призведе до послаблення права. Попередньо, покарання є важливим стримуючим фактором. Але постфактум, його реалізація створює незручності для чиновників та виборців.

Б’юкенен визнає, що покарання, які будуть конституційно-визначеними та орієнтованими на запобігання, не будуть пом’якшені, «якщо середньостатистична або репрезентативна людина в суспільстві буде отримувати задоволення від того, що інших карають», але він не розглядає цю ймовірність. З нашої точки зору, він виявився неправим. Відтоді, як він написав «Межі свободи», покарання ставали дедалі суворішими у відповідь (принаймні частково) на збільшення кількості законів. Одним із свідчень цього є те, що 8% дорослих американців мають судимість, тобто є «засудженими злочинцями» на все життя, і їхня кількість стрімко зростає з середини 1980-х років [5]. Іншим показником є те, що Америка є країною з найвищим показником кількості ув’язнень у світі (навіть при тому, що він зменшується з 2008 року) [6]. Справжньою проблемою є зростання караючої держави в Америці, а не її підрив.

При цьому Б’юкенен правильно зауважив, що коли люди незадоволені розмиванням формальних і неформальних обмежень, їхні вимоги «закону і порядку» означають «збільшення, а не зменшення колективізації суспільства».

Загроза Левіафану

Окрім необхідних обмежень свободи, загроза Левіафану є другою наскрізною темою книги, що, можливо, робить її більш лібертаріанською. Необмежена демократична держава дає волю особистим інтересам політиків і бюрократів, які прагнуть розширити владу і скасувати конституційні права. Мажоритарний уряд також може зазнати невдачі у спробі максимізувати вигоди для громадян через надмірне розширення уряду. Її фіскальна політика може приносити користь більшості за рахунок меншості, або навпаки. Більшість повинна бути обмежена конституційними правилами, так само, як людина створює власні правила (наприклад, встановлює будильник), щоб контролювати свої потреби і спокуси.

У відповідь на невдоволення людей і «ліберали», і лібертаріанці пропонують рішення зверху вниз, стверджує Б’юкенен. Він бачить рішення не в прагматичній політиці, як і не у виборі між моделлю laissez-faire (навіть якщо вона заснована на принципі впорядкованої анархії) і соціалістичною моделлю, а в «конституційній революції», заснованій на згоді. «Благо, — повторює він, — це те, що виникає в результаті згоди між вільними людьми, незалежно від внутрішньої оцінки кінцевого результату».

Конституційна революція означає, що індивідуальні права та вимоги будуть переглянуті та заново створені, в тому числі ті з них, які пов’язані з навколишнім середовищем або перевантаженістю доріг, ймовірно під тиском, як стверджує Б’юкенен, екологічних побоювань 1970-х років [7]. Будуть проведені переговори про новий перерозподіл, а на Левіафана будуть накладені нові обмеження. Тут ми бачимо поєднання як «ліберального», так і лібертаріанського Б’юкенена. В інших творах Б’юкенен пояснював, чому він виступає за «рівність можливостей» і проти «успадкованого багатства» [8].

Якщо коротко

Основна ідея контрактаріанства Б’юкенена полягає в тому, що для того, щоб жити в суспільстві, люди повинні узгодити свої права і межі свободи. Вони повинні дискутувати та обмінюватися думками, поки не дійдуть згоди. Альтернатива — насильницька гоббсівська анархія, а цього не хоче ніхто, якщо йому пропонується краще. Б’юкенен намагається довести, що люди можуть домовитися. Він також стверджує, що раціональний особистий інтерес спонукає людей на конституційному етапі обмежувати державу, що є ключовою ідеєю. Вся робота спрямована на те, щоб мати якомога більше (впорядкованої) анархії:

«Ідеальне суспільство — це анархія, — пише він, — в якому жодна людина чи група людей не примушує іншу».

Але чи не вимагає договірна держава занадто великої лояльності та підпорядкування закону, що може сприяти зростанню Левіафана? Як може одностайний суспільний договір між нерівними індивідами призвести до чогось іншого, окрім laissez-faire? Чи можливо насправді обмежити державу? Як зазначає Ентоні де Жасей, чи не є будь-яка держава майбутнім Левіафаном? [9] І чи справді необхідна держава? Чи виконуються дві умови її необхідності – огидність гоббсівської анархії та неможливість ефективного приватного виробництва суспільних благ? Важко думати про ці фундаментальні питання, не прочитавши «Межі свободи».

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Максим Джаман

Примітки:

[1] Джеймс М. Б’юкенен, Межі свободи: Між анархією і Левіафаном (1975) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2000). Доступно онлайн за посиланням https://www.econlib.org/library/Buchanan/buchCv7.html та в книжковому каталозі Фонду Свободи за посиланням https://libertyfund.org/books/the-limits-of-liberty.

[2] Шведська королівська академія наук, Премія Сверигеса Ріксбанку з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля 1986 року, https://www.nobelprize.org/prizes/economic-sciences/1986/press-release/ (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[3] Томас Гоббс, «Левіафан» (1751) (Оксфорд: Clarendon Press, 1909), за посиланням: http://oll.libertyfund.org/titles/hobbes-leviathan-1909-ed (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[4] Це було одним із заперечень Лісандра Спунера в його «Конституції без влади», No Treason 6 (1870): http://www.gutenberg.org/ebooks/36145 (дата звернення: 15 вересня 2018 р.).

[5] Сара К.С. Шеннон та ін., «Зростання, чисельність та просторовий розподіл осіб із судимостями у США, 1948-2010 рр.», Демографія 54 (2017).

[6] World Prison Brief, за посиланням: http://www.prisonstudies.org (дата звернення: 13 вересня 2018 р.).

[7] Відчуття тогочасного клімату можна отримати з мого огляду «Running Out of Everything», Liberty and Law, за посиланням: https://www.lawliberty.org/book-review/running-out-of-everything/ (дата звернення: 16 вересня 2018 р.).

[8] Наприклад, див. Джеймс М. Б’юкенен, Серія інтелектуальних портретів: Розмова з Джеймсом М. Б’юкененом (частина 2) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2011), на сайті http://oll.libertyfund.org/titles/buchanan-the-intellectual-portrait-series-a-conversation-with-james-m-buchanan-part-2 (дата звернення: 24 вересня 2018 р.).

[9] Див. мою рецензію на роботу де Жасая «Держава» в статті «Неминуча теорія держави?». Бібліотека економіки і свободи, 4 червня 2018 року, https://www.econlib.org/library/Columns/y2018/Lemieuxstate.html (дата звернення: 15 вересня 2018 року).

*П’єр Лем’є – економіст, викладач кафедри управлінських наук Університету Квебеку в Отауаї (University du Québec en Outaouais). Його остання книга – «Що не так з протекціонізмом? Відповіді на поширені заперечення проти вільної торгівлі (Rowman & Littlefield, 2018)». Веде блог на EconLog. Живе в штаті Мен. Електронна пошта: PL@pierrelemieux.com.

«ФаріOFF»: як відбувся студентський протест у Львові з вимогами звільнити Ірину Фаріон з посади викладача університету НУ «ЛП»

14 листопада у Львові відбувся протест, організований Львівським осередком ГО «Українські Студенти за Свободу» під стінами одного з корпусів Національного університету «Львівська політехніка».

Студенти вийшли на протест під один з корпусів вишу з демонстраційними гаслами «ФаріOFF», «Фаріон — геть», «Мова єднає — Фаріон ламає», «F*ckrion», «Фаріон геть з політеху» тощо. За попередніми підрахунками, наживо підтримали протест приблизно 500-600 людей.

Основні вимоги протесту — це звільнення Ірини Фаріон з посади викладача кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» та публічне вибачення перед військовими.

«Ірина Фаріон мала можливість вибачитись багато разів. Вона записувала вже після сказаних подій відео на свій канал, вона робила багато дописів у свій телеграм канал. У неї був час вибачитись. Вона цього не зробила. Вони запропонували вислухати наші вимоги ще раз і вийти на компромісний варіант. Я не знаю, чому не можна просто звільнити Фаріон, але якщо університет не захоче цього зробити, то ми вийдемо ще раз», — додає координатор акції, Руслан Пасічник в інтерв’ю медіа «Суспільне».

Від педагога та людини, яка володіє важелем суспільної думки, не повинні лунати наративи, що розколюють суспільство і підбурюють ворожість між українцями. Зокрема, такі наративи не повинні впливати безпосередньо на студентів, чия успішність в університеті та чиї знання предмету залежать від пані Фаріон.

Майже одразу, як студенти почали виголошувати промови та гасла-кричалки, виконали український гімн, на порозі університету з’явилися співробітники політеху — проректори з науково-педагогічної роботи Жук Лілія Володимирівна (стратегічний розвиток НУ «ЛП») та Давидчак Олег Романович (повна вища освіта). Вони запросили нас разом з іншими представниками громадський організацій до авдиторії корпусу, аби обговорити наші вимоги та вислухати усі рекомендації.

«..ми почули вашу думку. Наш університет працює у юридичній площині. Ми виробляємо юридичну площину. Не можна отак-от прийти і… Дайте нам працювати у юридичних нормах…» — висловився інший присутній співробітник ВНЗ, Корж Роман Орестович.

Додатково адміністрація зауважила, що не має юридичних підстав для звільнення Ірини Фаріон з викладацької посади та може діяти виключно у рамках трудового кодексу та статуту університету та вищої освіти, в цілому. Попри це, ми вдячні адміністрації, що з нами пішли на діалог та не пропустили повз голос студентства.

Представників самоврядування, бюро, чи студентських профспілок НУ «ЛП» на цій зустрічі не було. На протесті, за даними організаторів, також.

Що стало приводом до протесту?

Нещодавно в інтерв’ю з Яніною Соколовою мовознавиця Ірина Фаріон, використовуючи наративи подібні до кремлівських, критично висловилась щодо військових, які послуговуються на фронті російською мовою, заявивши, що «не може назвати їх українцями» і закликала кожного з них «показати свій патріотизм».

Звісно, така риторика викликала негативну реакцію у багатьох громадян, адже дозволити собі критику військових у той час, як вони борються за нашу Свободу, тримаючи стрій в окопах — на нашу думку, це вершина ницості і ганьби. Наприклад, у коментарях до заяви Фаріон, Богдан Кротевич, начальник штабу бригади НГУ «АЗОВ» сказав, що, незважаючи на те, що бійці спілкуються російською мовою, більшість із них розуміє важливість переходу на українську, однак для такого переходу «потрібен спокій», а такого стану у нас, на жаль, немає.

«Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою. Нехай назвуть себе русскіми. Що їм заважає? Чому вони [військові] такі очманілі?» — своїми ж словами Фаріон просто образила та знецінила військових.

Однак, отримавши купу заслужених гнівних коментарів, «велика патріотка» не зупинилась, і продовжувала наполягати на своїй правоті, одночасно обзиваючи своїх опонентів «дебі*оїдами».

«Захисниця української мови» не вперше потрапляє в подібний скандал: якось вона дозволила собі звинуватити маріупольців у знищенні їх міста через розташований там завод «Ілліча» (прим. в 1924 році названий в честь леніна, в 2016 в рамках декомунізації «перейменований» на честь вченого Зота Ілліча Некрасова), однак досі їй вдавалось уникати відповідальності за свої слова. Так само нещодавно, відповідаючи на критику від військових, пані Фаріон назвала героїню оборони «Азовсталі» Пташку «повією».

Останньою краплею у низці абсолютно огидних ситуацій, що стосуються пані Фаріон, стало розповсюдження нею електронного листа від студента Максима Глібова, що нині живе у тимчасово окупованому Криму. У листі Максим подякував Ірині за підтримку мови і за її діяльність, однак, через необережні (або цілком спрямовані) дії мовознавиці, студента затримали російські силовики.

«Ми жодним чином не намагаємося стати захисниками російської, однак ми не хочемо мати країну, у якій не поважають своїх захисників і ветеранів, якщо дозволяємо пропускати слова Фаріон повз вуха і залишаємо їх без уваги.

Чи зможемо ми називати тил «міцним», якщо подібні до Фаріон люди продовжать закидати безпідставні звинувачення в бік військовослужбовців у начебто браку патріотизму та залишатись непокараними? Як взагалі повинні почуватись наші захисники, коли хтось в тилу заявляє, що їх «боротьба всередині країни набагато важливіша за боротьбу на нульовій позиції»? Чи зможемо ми проігнорувати цінність історії і колективну травму минулого, коли росія намагалася усіма способами цькувати україномовне населення і насаджувала російську насильницькими методами?

Пані Фаріон — це не про захист і популяризацію української мови. Пані Фаріон — це про розбрат і псування іміджу української, це про лицемірство і цинізм, це про паплюження пам’яті і зневаги щоденного героїзму українського солдата.» — згадує у анонсі акції її координатор, Руслан Пасічник.

Які результати акції та переговорів?

За підсумками переговорів з адміністрацією університету представники студентства, серед яких були й УССівці, спільно з представниками НУ «ЛП» запланували ще один Круглий Стіл у наступний четвер, 23 листопада.

Проректори НУ «Львівська політехніка» заявили, що створять експертну комісію, яка матиме тиждень на те, аби проаналізувати порушення Іриною Фаріон морально-етичних норм університету, юридичних актів, принципів академічної доброчесності тощо.

До комісії увійдуть юристи, співробітники вишу та двоє представників студентства: Роман Мацуєв (ГО «Українські Студенти за Свободу» та, за сумісництвом, студент політеху) та член лівої профспілкової організації «Пряма дія».

«Ми погодили те, що двоє представників з громадських організацій, які були присутні, увійдуть до складу цієї комісії. У вівторок комісія повинна завершити розслідування та збір фактів за ситуацією, що склалася; у середу з’явиться протокол із рішенням, а у четвер, власне, круглий стіл. Розмова під час повторного Круглого Столу буде протоколюватися. Також на цю зустріч ми запросили пані Ірину Фаріон. Це буде правильно, якщо вона приєднається.» — коментує Анна-Марія Сенчишин, Голова Львівського осередку.

Комісія не має права звільнити Фаріон, однак, має право представити свої рекомендації адміністрації університету задля ухвалення рішення.

Що буде, якщо вимоги студентства не будуть виконані?

Публічні акції та медіазаяви лунатимуть та відбуватимуться знову. Разом із українськими студентами ми не дозволимо, аби Ірина Фаріон лишалася на посаді викладача у політехніці і надалі.

За усім перебігом подій слідкуйте у нашому Instagram & Telegram, а також на сторінці Львівського осередку УСС.

В «Українських Студентах за Свободу» ми виступаємо виключно за проукраїнську позицію та працюємо заради спільної мети — нашої Перемоги у війні, яку розпочала проти нас російська федерація.

Ми допомагаємо цивільним, що постраждали від війни та, безумовно, військовим. До того ж, понад десяток членів та членкинь нашої Організації, а також близьких друзів спільноти воюють у лавах ЗСУ та боряться за нашу Свободу.

Ми захищаємо та популяризуємо українську мову; працюємо з молоддю у напрямку просвіти, організовуючи освітні заходи та створюючи матеріали (курси, статті, переклади) з економіки, історії, політології та філософії, аби юне покоління виховувало у собі навички лідера і йшло у майбуття із сформованою громадянською позицією. Разом із цим ми мобілізуємо наші зусилля у ситуаціях, коли щось з боку держави цьому загрожує.

Власне, боротьба на фронті і в тилу триває. Як ми писали уже вище, мета у нас спільна — Перемога. І ми, свідома українська молодь, не дозволимо ні зовнішнім, ні внутрішнім ворогам нас зламати.

Детальніше поспілкуватися про акцію та взяти коментар ви можете у її головних організаторів, студентів НУ «ЛП» та активістів Львівського осередку УСС: Романа Мацуєва (Telegram: @yourromchik) та Руслана Пасічника (Telegram: @svoboda2004). Звертатися також можна і до Анни-Марії Сенчишин, очільниці Львівського осередку (Telegram: samo_po_sobi) / lviv@studfreedom.org.

Згадки про протест у медіа:

🔗Суспільне Новини: Вимагають звільнення Ірини Фаріон з університету: львівські студенти вийшли на мітинг

🔗hromadske: Під стінами Львівської політехніки організували мітинг проти Фаріон

🔗zaxid.net: Кілька сотень студентів Львівської політехніки вимагають звільнити Ірину Фаріон

🔗УНІАН: Протести студентів у Львові: в НУ ЛП відповіли, чи звільнять скандальну Фаріон

🔗Експрес: Протести студентів у Львові: в університеті відповіли, чи звільнять Ірину Фаріон

🔗VGORODE: Львівські студенти влаштували акцію протесту з вимогами звільнити викладачку Ірину Фаріон

«Russian language – the language of violence» та «Геть росію із ООН»: як минув мирний протест під представництвом ООН у Києві?

8 червня ГО «Українські Студенти за Свободу» організували масштабний протест під центральним представництвом ООН в Україні (у Києві) о 09:00 у зв’язку з підривом Каховської ГЕС, відсутністю будь-якої реакції ООН на це та з привітанням ООН світу з днем російської мови.

На акції зібралось понад 100 активних молодих людей, студентів столичних ЗВО. Молодь прийшла із яскравими плакатами, гаслами та з прапорами. На знак протесту й російську літературу, яку розклали під в’їзними воротами будівлі разом із закликами вигнати державу-агресора із ООН.

«Українці стали свідками не лише чергового брутального військового злочину росіян – підриву Каховської ГЕС – а й прояву імпотенції від органу, який мав би гарантувати та забезпечувати мир у всьому світі. Організація Обʼєднаних Націй замість того, щоби засудити екологічний тероризм росії, привітала всіх з «днем російської мови». російська мова — це мова ґвалтівників у Бучі, мова мародерів у Херсонській області, мова тих, хто просто «виконував наказ» – мова насильства.

Ігнорування міжнародною спільнотою злочинів проти цивільного населення та продовження перебування рф в Раді Безпеки ООН — перетин усіх можливих червоних ліній», – з такими переконаннями ми анонсували акцію. За півдня до чату учасників додалося понад 300 людей. Додатковим викликом було організувати протест під час воєнного стану у країні.

Акцію протесту під офісом представництва ООН в Україні оголосили з наступними вимогами:

визнати у міжнародній спільноті підрив Каховської ГЕС терористичним актом та воєнним злочином з боку росії;
розпочати розслідування підриву та покарати винних;
почати процес виключення рф з Ради Безпеки ООН і припинити толерувати росію та російську мову в ООН.

Ми чітко дали знати, для чого ми прийшли під представництво та з якими гаслами: «Геть росію з ООН!», «Терористам в ООН не місце | #russiaisaterroriststate», «Мова росії — це воєнні злочини», «Russian word of the day = genocide», «Russian word of the day = terrorism», «Russian word of the day = ecocide» — ці та інші гасла були представлені на протесті.

Фото: Гліб Береза / inst: @mofutoh

Що ж відбудеться далі, опісля акції?

ГО «Українські Cтуденти за Cвободу» створили відкритий лист-звернення до ООН двома мовами: англійською та українською. Підписантами листа можуть стати очільники молодіжних громадських організацій країни та лідери студентських самоврядувань.

Спочатку лист направлять до Деніз Браун, чинної голови місії ООН в Україні (з 2022 р.) з проханням донести його до вищих інстанцій, конкретно — до офісу ООН у Нью-Йорку, США.

Окрім цього, під час самого протесту пані Браун запросила Анну Тимошенко, Голову УСС, на діалог з представництвом ООН в Україні.

«Ми домовились, що разом із представниками ООН проведемо Круглий Стіл. Але не із просто представниками ООН в Україні, а із Member States (укр. державами-членами), які щось вирішують. Зважаючи на усе, офіс ООН в Україні не стільки може вдіяти, як центральний офіс Організації, що знаходиться у Нью-Йорку», — розповідає Анна Тимошенко в інтерв’ю для «Суспільне. Медіа».

Круглий Стіл відбудеться уже наступного тижня, у четвер, 15 червня. Одним зі спікерів буде представник Радбезу ООН. Про реєстрацію на подію додатково повідомлять на сторінках залучених організацій.

Через 4 години опісля протесту у соцмережах з’явилася новина про те, що Україна і ООН домовились про евакуацію на окупованому Лівобережжі Дніпра за умови, що росія надасть доступ і гарантії безпеки.

Чи повпливав на це голос студентства України? — безумовно.

Чи зупиниться молодь зараз? — ні. Лише, коли усі вимоги будуть виконані.

Що далі? — боротьба. Разом із цивілізованим світом, який нас чує і може підтримати.

Завершили відкритий лист-звернення такими словами: «Закликаємо ООН звернути увагу на наші вимоги, і нарешті практичними діями довести, що життя людей – простих цивільних, що змушені назавжди покинути свої домівки на тлі масштабної екологічної катастрофи – є найвищою цінністю Організації; що Цілі Сталого Розвитку – не пусті вимоги, а кроки до наближення кращого майбутнього для нас і наших нащадків; і що Організація здатна бути взірцем і гарантом міжнародного миру та безпеки.»

Про наш протест уже написали медіа:

*додатково дивіться відеосюжет «Суспільного » за цим посиланням, який транслювався у Національному телемарафоні.

📌 Deutsche Welle (DW українською)

📌 Львів.Медіа

📌 Зміна.Інфо

📌 РБК-Україна

📌 ПОГЛЯД (відеосюжет)

#SaveUkrainianChildren: всесвітня кампанія до Міжнародного дня захисту дітей, що стали жертвами російської агресії в Україні

За період російсько-української війни Росія скоїла чимало злочинів, порушуючи не лише базові права і свободи людей, але й норми та принципи міжнародного права. Нині російська влада та піддані їй військові чинять справжній геноцид українського народу. На превеликий жаль, жертвами цього геноциду є і діти, яких піддавали викраденню, депортації, ґвалтуванню та навіть вбивству.

До дня Міжнародного захисту дітей українці більш, ніж в 50 містах 24 країн світу проведуть демонстрації у рамках всесвітньої кампанії #SaveUkrainianChildren, щоби привернути увагу демократичного світу до проблеми геноциду і закликати його сказати «ні» російським злочинам проти беззахисних дітей. Також активісти будуть закликати підписати петицію #unrussiaUN «Геть росію з ООН!», де Росія знаходиться протиправно, при тому систематично зловживаючи правом вето.

Кампанію організовує Communities Army of Ukraine (Армія громад України), заходи в її рамках підтримали також спільнота KLYCH, PR Army та інші українські об’єднання. Наша організація, ГО «Українські Студенти за Свободу», разом з дружніми організаціями у рамках проєкту Ukrainian Students Worldwide долучені до координації серії протестів разом зі студентами.

Як приєднатися до акції та де знайти інформацію про це?

З 01 по 04, та з 10 по 11 червня на головних площах міст у країнах Європи, Америки та Австралії відбудуться публічні мітинги з елементами перформансу. Повний перелік міст та локацій шукайте внизу статті.*

1️⃣ Ви можете роздрукувати та взяти з собою плакати, які розробила наша команда. Файли знаходяться за цим посиланням.

2️⃣ Не забудьте взяти із собою українські прапори.

Чи є точні дані, скільки дітей незаконно депортувала Росія?

З 2014 року, з початку Росією війни в Україні було депортовано понад 300 000 дітей до рф (російська влада заявляє про депортацію 744 000). Відповідно до ст. 2 Конвенції ООН «Про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього» депортація є прямою ознакою злочину геноциду.

З повним списком депортованих дітей; цифрами, оприлюдненими росіянами, а також усіма випадками примусової депортації українських дітей, про які стало відомо українській владі, можна ознайомитися на сайті «Діти війни»: https://childrenofwar.gov.ua/. Сайт є офіційним урядовим джерелом.

Повернути додому вдалось лише 371 дитину.

Щодня ЗМІ країни-окупанта публікують новини про депортацію та примусове переміщення тисяч українських дітей до Російської Федерації, Республіки Білорусь та на тимчасово окуповані території України.

Ця інформація подається як «порятунок» або «благородний вчинок».

Дії Російської Федерації проти українських дітей не випадкові, а добре сплановані

Проаналізувавши кожен виявлений випадок викрадення дітей, ми виділили 5 методів, які використовує країна-агресор.

Російські солдати вбивають батьків, а дітей примусово переселяють під приводом випадкової загибелі батьків (почитайте історії маленьких Кіри та Іллі);
Дітей вилучають із сімей шляхом позбавлення батьків батьківських прав за «законами» окупаційної влади (історія 16-річного Сергія);
Під час проходження фільтраційних таборів батьків насильно відлучають від дітей (історія Саші з Маріуполя);
Російська влада створює непридатні для життя родин на окупованих територіях, після чого примусово вивозить дітей на «оздоровлення» (стаття з українського медіа про це);
Росіяни примусово вилучають частину дітей, або усіх із них із закладів цілодобового перебування (посилання на інформаційний звіт).
Окупанти здійснюють незаконну процедуру усиновлення та передачі українських дітей громадянам РФ, зміни громадянства. Цей злочин Росія здійснює централізовано й відповідає за нього штаб окупантів під назвою “Детям в руки”. Опікується процесом російська терористка Марія Львова-Бєлова та 14 пов’язаних із нею осіб (стаття українського медіа).

Крім того, армія РФ вбиває і ранить дітей. З початку повномасштабного вторгнення російських окупантів у нашу країну чи не щодня ми отримуємо трагічні новини про загибель та поранення українських дітей. Таким чином, з 24 лютого 2022 року станом на сьогодні (30.05) внаслідок війни загинуло понад 480 дітей, а поранено майже 1000. Потрібно також розуміти, що це не остаточні статистичні дані. В умовах окупації та активних воєнних дій неможливо зробити точні прорахунки, однак числа є набагато більшими.

Немає жодної української дитини, яка б так чи інакше не постраждала внаслідок війни. Місія цивілізованого суспільства — протидіяти злочинам росії, дати спільну та ствердну відповідь на цей жахливий геноцид.

Світова спільнота має засудити російські злочини геноциду в Україні, а злочинців покарати належним чином. Злочинці повинні постати перед Європейським судом з прав людини, Міжнародним кримінальним судом та іншими судовими інституціями міжнародного рівня.

«Children need childhood, not war» та «Mom, why did Russia kill you and dad?»: які вимоги висувають демонстранти?

Щоб змусити Росію повернути українських дітей, потрібен тиск на цю країну, який можуть зробити ООН, ЮНІСЕФ, Червоний Хрест. Але, на жаль, ці організації не роблять достатньо для того, щоб повернути дітей. Мітинги, демонстрації, звернення — шляхи, через які ми можемо повпливати на їхні дії і домогтися більш ефективних дій.

Ми закликали і продовжуємо закликати лідерів світової спільноти та міжнародних організацій:

Рішуче засудити злочини, які вчиняє РФ проти України та українських дітей, і закликати росіян негайно припинити геноцид українського народу;
Вжити всіх можливих заходів для виявлення місць перебування українських дітей, які були незаконно депортовані з України. Враховуючи те, що з початком повномасштабного вторгнення Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, ми пропонуємо використовувати механізм залучення третіх країн;
Враховуючи положення резолюцій ГА ООН «Агресія проти України» від 02.03.2022 та «Територіальна цілісність України. Захист принципів Статуту ООН» від 12.10.2022, посилити політичний тиск на Росію для забезпечення негайного безумовне скасування рішення про сприяння набуттю російського громадянства українськими дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без піклування батьків;
Всебічно сприяти органам ООН і відповідним міжнародним організаціям в отриманні вичерпної інформації про захист дітей, депортованих до Росії. У тому числі тих дітей, які згодом були усиновлені або влаштовані в російські прийомні сім’ї.

Наша мета – повністю припинити депортацію та примусове вивезення українських дітей та їх примусову передачу до російських сімей, а також вжити всіх необхідних заходів для їх безпечного повернення та возз’єднання сімей відповідно до найкращих інтересів дитини та міжнародного права. Підтримка світової спільноти важлива.

Приходьте підтримати акцію #SaveUkrainianChildren у своєму місті, чи країні!

Якщо у вас виникають запитання, звертайтеся до координаторки від УСС — Валерії (Telegram: @catcatcatcher).

*Повний перелік міст та локацій. Інформація оновлюється.

📍Australia, Sydney, 3.06 (14:00, Sydney Town Hall)

📍Australia, Canberra, 10.06 (10:00, Canberra Avenue, russian embassy)

📍Belgium, Brussels, 2.06 (15.00, near the UN Office)

📍Cyprus, Paphos, 4.06 (18:00)

📍Cyprus, Larnaka, 4.06 (17:00)

📍Cyprus, Limassol, 3.06 (17:00, Moloss embankment)

📍Czech Republic, Brno, 4.06 (11:30, Malinovského náměstí)

📍France, Dijon, 3.06 (15:00, Darcy square)

📍France, Nantes, 3.06

📍France, Paris, 3.06 (16:00, Place de la Republique)

📍France, Grenoble, 3.06 (15:00, Place Félix Poulat)

📍France, Valence, 3.06

📍Georgia, Batumi, 1.06 (18:30, Europa Square)

📍Germany, Berlin

📍Germany, Dortmund, 03.06 (13:00, Platz der Deutschen Einheit)

📍Germany, Heidelberg, 1.06 (15:30, Bismarckplatz)

📍Germany, Hamburg, 1.06, 3.06 (16:00, Waitzstrake, 22)

📍Germany, Mannheim, 1.06 (17:00, Marktplatz)

📍Germany, Munich, 1.06

📍Germany, Osnabrück, 3.06 (10:30, Platz der Städtefreundschaften)

📍Germany, Stuttgart, 3.06

📍Greece, Athens

📍Hungary, Budapest

📍Italy, Cosenza

📍Italy, Milan, 1.06 (Duomo Cathedral)

📍Italy, Turin, 4.06 (16:00, Piazza Castello)

📍Latvia, Riga, 3.06 (15:00 russian embassy)

📍Lithuania, Vilnius, 5.06 (18:30, Cathedral square)

📍Malta, Valletta, 3.06 or 4.06 (17:00, russian Embassy)

📍Moldova, Chișinau, 1.06 (17:00, russian Embassy)

📍Norway, Oslo, 1.06 (17:00, Strotinget square, Parliament building)

📍Poland, Krakow, 4.06 (12:00, Pomnik Adama Mickiewicza)

📍Poland, Lublin, 1.06

📍Portugal, Lisbon, 3.06 (17:30, Placa Dom Pedro IV)

📍Romania, Bucharest, 10.06

📍Slovakia, Bratislava

📍Slovenia, Ljubljana, 1.06 (18:00, Parliament)

📍Spain, Alicante, 11.06 (19:00, Explanada de Alicante)

📍Spain, Barcelona, 2.06 (17:00, C/Bejar, 38)

📍Spain, Malaga,04.06 (17:00, Plaza de la Constitución)

📍Sweden, Gothenburg, 03.06 (12:00, Gustav Adolfs Torg)

📍Sweden, Linköping, 27.05 (Ukrainska Föreningen Östergötland)

📍Sweden, Stockholm, 4.06 (12:00, Sergels Torg)

📍Switzerland, Basel, 2.06 (18:30, Marktplatz)

📍Switzerland, Geneva, 1.06 (11:00, Place des Nations)

📍Turkey, Istanbul, 1.06 (15:00, Odakule)

📍UK, London, 3.06 (16:00, 10 Downing Street)

📍USA, Florida, West Palm Beach, 3.06 (17:00, Old School Square at 51 N Swinton Ave)

📍USA, Massachusetts, Boston, 11.06 (19:00, Public Garden)

📍USA, Pennsylvania, Philadelphia, 11.06

📍USA, Texas, Austin, 10.06 (11:00, Texas state Capitol)