З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?»  та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Вплив лібералізму на історію

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років. 

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Середньовічна свобода та її еволюція

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг  відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім   слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії.  Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави.  Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах  до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом.  На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним».  Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

 

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

 

Автор: Річард Гундерман
професор радіології, педіатрії, медичної освіти, філософії, вільних мистецтв, філантропії та медичних гуманітарних наук і медичних досліджень в університеті Індіани. Доктор філософії, PhD (Комітет соціальної думки) з відзнакою Чиказького університету

Посилання на оригінал

«Бекон, Лок та Ньютон — я стверджую, що це без всяких суперечень найвеличніші чоловіки, які коли-небудь жили на білому світі»

— Томас Джефферсон, 1789 рік.

Багато людей забувають, що Джон Лок був лікарем. А навіть багато з тих, котрі пам’ятають про це, думають, що його лікарська практика мало вплинула на нього як на філософа. Проте насправді є глибокі підстави думати, що на погляди Лока вплинула саме його лікарська свідомість. Турбота про пацієнтів зміцнила його повагу до людської індивідуальності в принципі, дала розуміння того, що навіть найавторитетнішу думку потрібно перевіряти (особливо думку державних службовців, які беруться вирішувати, що є кращим для людей, а що – ні) та закріпила у його голові глибоко емпіричний підхід до суті та обмежень людського пізнання. Цей підхід ґрунтується на увазі до реальних результатів, а не до теоретичних прогнозів. Твори Лока ґрунтуються на його медичній діяльності та містять глибоке розуміння медицини.

Завдяки своєму внеску, Лок є мабуть найвпливовішим лікарем в історії людства. Хоч його робота і не відображена в підручниках для медиків. Як великий мислитель епохи Просвітництва, Лок також є одним із засновників економічного та політичного лібералізму, світилом філософії емпіризму. Він вніс мабуть найбільший вклад у розвиток епістеміології та, ймовірно, був тим мислителем, який найбільше вплинув на погляди батьків-засновників Америки. Сучасні основи політичного дискурсу, серед яких і свобода, і природні прави, і представництво народу в органах влади, і право на непокору – все це детально було обдумано у його творах.

Життя Лока

Лок народився у Сомерсеті в Англії. Його батько був адвокатом-пуританином, тож Лок зростав у дуже нон-конформістській родині. Він навчався у Вестмінстерській школі Лондона, а потім – у Оксфордському університеті. Йому не сподобалася навчальна програма, тож більшу частину знань він отримував самостійно. У 20 років здобув ступені бакалавра та магістра, працюючи з хіміком Робертом Бойлем, який описав у свій час взаємозв’язок між тиском та об’ємом газів та з Робертом Гуком, який був одним з перших дослідників мікроорганізмів та ввів термін «клітина» для позначення найменшої одиниці живого.

Перебуваючи в Оксфорді, Лок познайомився і з майбутнім графом Шефтсбері. Лок захопився медициною та переїхав до цього старого чоловіка в Лондон, ставши членом його родини. Медичну освіту Лок отримав аж у 40 років та продовжив свої дослідження разом з Томасом Сіденхемом, «англійським Гіппократом», чий емпіричний підхід до медицини опирався на спостереження за пацієнтами та на веденні детальних записів. Пізніше Лок переконав Шефтсбері лягти на операцію щодо дренування абсцесу печінки – чим, ймовірно, врятував своєму наставнику життя.

У 1672 році Шефстбері призначили лордом-канцлером. Він отримав величезний вплив не лише на британську політику, а й на політичне мислення Лока. На жаль, політична кар’єра Шефтсбері незабаром зазнала краху, після чого Лок виїхав до Франції. Потім він знову повернувся до Англії, але всьому завадила розкрита у 1683-му році змова Рай Хаусу щодо вбивства короля Карла ІІ та його брата Джеймса. Хоч і немає доказів участі Лока, проте підозра на нього впала через членство у партії вігів, яка критично ставилася до ідеї абсолютної монархії, надаючи перевагу парламентаризму. Лок вирішив не ризикувати і знову втік з Англії, цього разу до Нідерландів, де жив більше 6 років.

Людське розуміння

Через рік після повернення у 1689-му році, Лок опублікував 4 великі філософські та політичні праці: «Есе про людське розуміння» у 2 частинах, «Лист про віротерпимість», а також перший та другий Трактати про урядування. Ці твори показують, що він ще задовго до Адама Сміта та Фрідріха Гаєка задумувався про «проблеми знання». Лок, на якого сильно вплинув Сіденхем, стверджує, що людський розум при народженні – це чиста дошка, на яку досвід дає відбитки усіх отриманих нами знань. Лок заперечує широко розповсюджену віру у так звані вроджені ідеї, наприклад про існування Бога, математичні істини та мораль. Він стверджує, що наше почуття ідентичності ґрунтується на безперервності досвіду. І перш за все – на тому, що здатність людини знати щось є обмеженою і це вимагає від нас остерігатися того, щоб відсутність розуміння чогось не призводила до помилкових дій.

Лок є перш за все противником ідеї інтелектуальної гордості, коли людина відкидає думку, що може знати не все, що інші люди мають багато чого, чому нам варто вчитися і що кожному потрібно ще багато вчитися. Як лікар, він ніколи не міг сказати, що бачив все, чи що пізнав найглибші таємниці медицини. Як і його вчитель, Сіденхем, Лок вважав, що людський організм, норма та патологія, настільки складні та багаті, що жоден лікар ніколи не зможе їх повністю усвідомити. Ми можемо здобувати нові знання, але перед нами завжди буде ще довгий шлях. Лок пише:

«Немає нічого більш примхливого, що перешкоджало б нашому розуму, ніж рослини й тварини… Майстерність премудрого та всемогутнього Бога у вражаючій побудові світу та кожної його частинки набагато перевищує можливості розуміння навіть найдопитливішої та найрозумнішої людини – ось вам і концепція великої неосвіченості розумних створінь», – Есе про людське розуміння, книга ІІІ, розділ VI.

Лок був скептиком у найкращому сенсі цього слова. Він вважав, що спостережувані явища завжди повинні переважати над теоретичними судженнями. Думки лікаря та його знання можуть стверджувати, що стан пацієнта завдяки певному лікуванню покращиться, але дивитися потрібно не на теорію, а на пацієнта. І якщо одна методика не спрацювала, то лікарі мусять бути готові розглянути інші. Найважливіші і, певним чином, найреальніші – це ті знання, які не з підручників чи наукових статей, а від конкретного пацієнта. І вся робота лікаря завжди має бути спрямована на найкраще врахування інтересів пацієнта.

Про терпіння

У «Листі про віротерпимість» Лок стверджує, що відкритість до розбіжностей у релігійних переконаннях є християнською чеснотою і що держава не повинна піклуватися про духовне життя своїх підданих, таким чином він висловлює принцип відділення церкви від держави. Обмеження людського інтелекту означають, що жодна особа чи держава не можуть стверджувати, що вони точно знають, у що вірити правильно, а у що – ні. Отже і права інших людей на своє віросповідання варто поважати. Проте терпимість Лока не поширювалася на атеїзм, який він висміював як заперечення самої основи морального та політичного життя.

Застереження Лока щодо терпіння до інших релігійних переконань мають своє відображення і у переконаннях про науку та медицину. Вважати свою методику єдиною вірною – означає підпадати впливу страшної гордині, чи-то з питань релігії, чи з медицини, чи з будь-яких інших, цим самим людина відрізає себе від можливості подальшого навчання. Інші обов’язково бачать речі під іншим кутом і їх точки зору дозволяють побачити те, що ми пропустили. Розум віруючої людини, як і розум лікаря чи вченого, повинен завжди бути готовим до усвідомлення чогось нового. Істини, швидше за все, знаходяться не в непорушних догмах, а в невпинному пошуку нових відповідей на нові запитання.

Визначною чеснотою Лока була не впевненість, а допитливість: постійне прагнення розуміти нове, безупинна перевірка власних припущень та пошук нових можливостей для навчання. Медична практика – це не застосування певних знань до випадків окремих пацієнтів. Навпаки, найкраще це описати як пригоду, яка розгортається у завжди нових обставинах. Старший лікар має більше досвіду, ніж новачок, але порівняно з тим, як Бог знає медицину – обидва вони знаходять дуже-дуже низько. У всіх випадках слід уникати догматизму, про що пише Лок так:

«Той, хто у галузі фізики може викласти певні аксіоми, вивести з них якусь проблему, вирішити її за допомогою наукових методів – той значно розширив наукову думку, можливо заклав основу для нескінченних суперечок. Але якщо він сподівається привести людей за допомогою цих методів до пізнання недуг людського тіла, то він дуже помиляється».

Лок із симпатією ставився б до думки, що пацієнти можуть мати скільки завгодно будь-яких хвороб, що означає, що медичні висновки ніколи не можуть бути остаточними та потребуватимуть постійного перегляду. Бритва Оккама – ідея про те, що слід віддавати перевагу найпростішим поясненням – може мати великий сенс, але людський розум є недосконалим. Тож те, що здається для нього кращим (тобто найпростішим), може бути зовсім хибним насправді. На відміну від математики, де істину можна вивести з визначень, аксіом і теорем, медицина та природничі науки звертаються до сфер, у яких завжди необхідно віддавати перевагу емпіричним підходам.

На відміну від замкнутості, терпимість є ефективною стратегією поширення знань. Уникаючи догматизму та цензури, кожен шукач має більше можливостей зіткнутися з різними точками зору. Такий обмін думок створює середовище, у якому знання найкраще розвиваються. Поки віра, ідеї, наука та медицина залишаються повні ніби-то беззаперечних істин та статики, доти вони не зможуть розвиватися. Але саме обмін різними думками дозволяє усім бачити питання по-новому і стимулює нові відкриття. Лок, ймовірно, з ентузіазмом ставився б до міждисциплінарних конференцій, журналів з науковими статтями і зустрічей професіоналів, які б сприяли такому діалогу.

Перший трактат: проти пригноблення

Найбільший внесок у політичну філософію Лок зробив, написавши 2 Трактати про урядування. Перший трактат критикує працю «Patriarcha» Роберта Філмера (1680), у якому той захищав спадкову та абсолютну владу монарха на підставі того, що Бог дав Адаму та його нащадкам необмежену владу над іншими людьми та всіма земними створіннями. Лок стверджує, що Адам не мав абсолютної влади над своїми дітьми, що влада не повинна передаватися по спадковості і що ніхто не має права поневолювати інших. Крім того, запитує Лок, кого сьогодні можна прямими нащадками Адама?

На перший погляд може здатися, що монархія майже не відіграє ролі у сучасних медицині та природознавстві. Зрештою немає і королів чи королев, медичні заклади часто змінюють керівників. Ніхто не претендує на посаду декана, президента чи директора за правом свого народження. Проте критика абсолютної монархії від Лока не є такою неактуальною для сучасності, як може здатися на перший погляд. І його міркування про це варто дослідити.

Лок – палкий противник пригноблення, репресій за погляди. Він вірить, що любов до істини повинна витіснити всі наші прагнення і що всі чесноти виникають якраз з неї.  Лікарі та науковці повинні бути палкими захисниками істини, навіть якщо такий захист ставить їх по різні боки барикад з керівниками, яким вони підпорядковані. Медичний університет може захотіти зберегти імідж, лікарня – ухилитися від юридичної відповідальності, але з точки зору Лока, лікар має у такому разі навіть поставити під загрозу свої кар’єрні перспективи. Право на совість не може бути обмежене. Лок пише:

«Уява завжди неспокійна і підкидує нам все нові й нові думки, а воля, відкинувши підпорядкування розуму, готова до будь-якого імпульсивного задуму; і в цьому стані той, хто найбільше віддаляється від протоптаного шляху, вважається найкращим кандидатом у лідери, більшість впевнена у ньому. І коли випадок дурнуватої поведінки стає звичаєм, тоді його захищають, ніби це щось священне і вважається нахабством чи божевіллям суперечити та сумніватися у такому рішенні».

Необхідно раз і назавжди відкинути придушення та спотворення ідей, а також будь-які порушення інтересів пацієнтів. Совість лікаря та галузі охорони здоров’я – не в політичних рішеннях та методичках з університету, а в серцях кожного лікаря та вченого. І саме у цьому покликанні виявляється їх професіоналізм. Бути професіоналом означає сповідувати щось, бути готовим говорити те, що потрібно сказати і робити те, що потрібно зробити заради вищого блага. Щоб зберегти таку можливість, потрібна постійна пильність, аби жоден інституційний чи культурний тиск не перешкоджав цьому.

Другий трактат: похвала Свободі

Другий трактат є однією з найбільших праць в історії політичної філософії. Слідом за Томасом Гоббсом, Лок посилається на ідею природного порядку, але його природний порядок – це не стан війни усіх з усіма, а стан відносного миру та комфорту, в якому люди мають власність і рівні один з одним. Коли люди погоджуються бути підкореними, то роблять це, аби захистити свої вже існуючі права на життя, свободу та наявну власність. Поки уряди захищають ці права, доти вони є легітимними. Однак якщо влада погрожує цим правам, то стає тираном в очах народу і провокує повстання. Уряди, вважав Лок, існують для блага людей, а не для тих, хто їх очолює.

Актуальність другого трактату Лока для сучасної медицини важко перебільшити. Останні кілька десятиліть пройшли під егідою кардинальних змін у медицині: зменшується кількість лікарів, які володіють часткою власності у власній практиці, все більше і більше працюють у великих лікарнях і об’єднані в систему охорони здоров’я, інколи навіть у власності корпорацій. Таким чином все більше лікарів перебувають під тиском необхідності служити своїм роботодавцям, включаючи федеральний уряд та уряди штатів, які платять за їхню роботу, а не за відстоювання інтересів пацієнтів.

Розглянемо, наприклад, лікарів, які вважають, що в інтересах їхнього пацієнта звернутися на певну консультацією. З точки зору роботодавця, таке рішення може виглядати як втрата джерела доходу на користь конкурента і заклад може протистояти цьому адміністративно. Або лікарі можуть наполягати на такій діагностиці чи методу лікування, який не принесе закладу прибутку. Як мають вести себе лікарі в такій ситуації, аби унеможливити адміністративний вплив на себе?

Згідно Лока, такі заклади засновуються не для власного прибутку, а для блага пацієнтів. Ті хто думає, що хвороби та травми існують для того, щоб забезпечувати прибутки лікарням – переоконані у зворотньому. В більшості випадків саме лікар та інший медичний персонал, які доглядають за пацієнтом та знають його найкраще – саме вони найкраще можуть сказати, що найбільше підходить для пацієнта. Щоб зберегти свою професійну відповідальність, лікарі повинні опиратися поспішним рішенням, аби економічна доцільність не переважала над добром для пацієнта.

Подібним чином сучасна медична наука може взяти важливі уроки зі спадку Лока. Сучасні наукові журнали ніби й заохочують свободу думку та дискусії, якщо вони підкріплені аргументами та доказами. Насправді, однак, багато журналів нав’язують якусь одну повістку, яку вважають правильною, безжально відкидаючи ті погляди, які їм не подобаються. Наприклад під час пандемії COVID-19 було відхилено без розгляду багато праць науковців, які вивчали ефективність карантину, ізоляції та носіння масок.

Лок пише: «Мета закону полягає не в тому, щоб скасувати чи обмежити свободу, а в тому, щоб зберегти її та розширити». Якщо говорити про медицину, це означає, що в будь-якому об’єднанні лікарів головне – не контролювати кожен крок спеціалістів, а дати їм більше можливостей робити те, що вони вважають потрібним для своїх пацієнтів. Подібним чином журнали повинні вітати більш різноманітні точки зору та аргументовану критику загальноприйнятих методів – це той підхід, який найкраще стимулює наукові відкриття, на відміну від часто пануючої одноманітності.

Медицина переконала Лока у важливості служіння вищим цілям – захисту Свободи, природних прав і гідності кожної людини. Завдяки пацієнтам він зрозумів, що кожна людина – це набагато більша та складніша реальність, ніж людський розум може її собі уявити. Це спонукало його засумніватися у тому, що влада може сміливо вважати, ніби знає, що краще для людей, а що ні. Лок зрозумів, що уряди мають служити людям, а не навпаки; що коли інституції стають занадто великими, то вони стоять на перепоні розвитку особистостей. Думки Лока стосуються не лише урядів, а й медицини та медичної науки, які іноді створюють власні загрози для пошуку істини та процвітання людства.

Переклад: Владислав Бойко

Оригінал статті (11 грудня 2023 року)

Автор: Альберто Бенеґас Лінч

Думки аргентинського ліберального політичного теоретика Хуана Баутісти Альберді набули особливої актуальності після обрання Хав’єра Мілея.

Республіку Аргентина було врятовано завдяки неабияким зусиллям Хав’єра Мілея. Він порушив питання, про які ми вже давно не чули в політичних дебатах. Я також хотів би висловити свою безмежну вдячність цьому видатному гладіатору. Я впевнений, що говорю від імені багатьох людей, які відчувають те ж саме. Я хотів би залишити короткий коментар щодо останнього виборчого процесу, а потім розглянути глибину впливу Хуана Баутісти Альберді, гіганта аргентинської політичної теорії XIX століття.

Зараз саме час працювати над відновленням нашої країни. Виконавчу владу підтримують авторитетні представники з числа близьких до неї політичних груп. Ми сподіваємося, що ці люди cтануть ефективними союзниками в Конгресі і працюватимуть разом з усіма, хто розуміє, що відданість свободі  — це той принциповий фундамент, який забезпечить найкращі шанси на успіх на надзвичайно складному шляху, сповненому загроз та різноманітних і, здавалося б, нездоланних перешкод. 

Наша країна може відродитися, якщо ми повернемося до конкретних цінностей, від яких нам ніколи не варто було відмовлятися. Аргентина також може бути взірцем для решти демократичного світу. Занадто багато десятиліть ми страждали від антидемократичних режимів, за яких права власності не поважалися, а громадяни відчували себе переслідуваними, пригнобленими і розчавленими величезним державним апаратом, в оточенні маніяків, які керують життям та кишенями інших людей на власний розсуд. Тепер ми можемо повернутися до демократичної системи управління, спрямованої на захист прав власності та свободи.  

Звернімося ж тепер до дивовижної актуальності відомого автора з Тукуману: Хуана Баутіста Альберді, який свого часу надихнув Хав’єра Мілея та багатьох інших поборників змін у нашій країні. Хоча ідеї Альберді зараз надзвичайно актуальні для нас, мабуть, немає потреби говорити, що чимало людей не бачать цього, оскільки ми відійшли від цих цінностей багато десятиліть тому. Існує нагальна потреба повернутися до цих цінностей, оскільки вони, безперечно, були фундаментом, на якому наша країна утвердилася як одна з найбільш високорозвинених у моральному та матеріальному плані нація з часів ліберальної Конституції 1853 року до Другої світової війни.

Після військових переворотів 1930 і 1943 років Аргентина впровадила статистичні практики, які призвели до тривалого занепаду, залишивши нас у нинішніх відчайдушних обставинах. Обраний президент Мілей розуміє, що цей статизм є всеосяжним та руйнівним, що він пронизує всі аспекти діяльності нашого уряду. Саме з цієї причини він стверджував, що в майбутніх реформах «немає місця для поступовості». Цією фразою Мілей оголосив, що уряд збирається зайнятися фундаментальними питаннями, на яких зосереджена вся конституційна теорія нашої країни. Ми сподіваємося, що всі добросовісні політики приєднаються до нього, залишивши позаду вкорінений і збіднілий колективізм… як і на те, що радикали надихнуться ліберальними принципами свого видатного засновника, Леандро Н. Алема, і підтримають бачення Мілея щодо свободи та процвітання. 

Ми процитуємо лише кілька ключових ідей Хуана Баутісти Альберді, викладених у двох працях кінця ХІХ століття, а саме: «Економічна та ренто-орієнтована система аргентинської конституції» (Sistema económico y rentístico de la Constitución Argentina) та «Економічні дослідження» (Estudios económicos). Ідеї, висловлені в цих двох роботах, є основою розуміння нової державної політики. 

«Бувши служителями іспанських податкових служб, ми стали такими для національних податкових служб: ось вам і вся різниця. Після колонізації Іспанією нас колонізували наші національні уряди (Sistema económico y rentístico de la Confederación Argentina, según su Constitución de 1853, Хуан Баутіста Альберді, 1854, с. 8)»

Цей фундаментальний вирок присвячений періоду між 1810 і 1853 роками, який ряснів силовиками, рекетом і бандитизмом на тлі невдалих спроб створити вільне суспільство. Установча Конституція визначила новий вектор розвитку країни, викорінивши корупцію та утвердивши серед нас провідний принцип свободи. Цей переломний момент спричинив надзвичайний прогрес, який викликав захоплення всього світу та спричинив появу нових хвиль мігрантів, які приїхали на ці землі, щоб «творити Америку». Це були вражаючі досягнення, які можна порівняти лише з тими, які пізніше були відкинуті на користь варварства астрономічних податків, колосальних боргів, нестримної інфляції, трудового законодавства, спрямованого проти працюючих, і блокади міжнародної торгівлі  — все це характерно для найвідсталіших бананових республік світу. Ми були і все ще залишаємося колонізованими нашими власними урядами.

«Якщо ви ставите під загрозу право на безпеку власності (а під власністю ми маємо на увазі виняткове право кожної людини використовувати і розпоряджатися своєю працею, своїм капіталом і своєю землею, щоб виробляти те, що відповідає її потребам й інтересам), то ви відбираєте ключові засоби виробництва і перешкоджаєте його плідним функціям, що, в свою чергу, унеможливлює достаток… окремий злодій слабкіший за ворогів, яких визнає власність. Вона може зазнати нападу з боку держави та в ім’я суспільного блага. (Sistema económico, с. 14)»

Перед нами головний творець Великої хартії вольностей (нашої основоположної конституції), який наголошує на ключовому питанні. Оскільки матеріальні блага не ростуть на деревах і їх не існує в необмеженій кількості для всіх, стає необхідним розподіляти права власності, щоб мати можливість передавати вічно обмежені ресурси в руки того, хто найкраще задовольняє потреби ближнього свого. При цьому торговці, які задовольняють вимоги інших, отримують прибутки, а ті, що не справляються, зазнають збитків, на відміну від псевдопідприємців, які процвітають завдяки союзу з політичною владою та експлуатують своїх співгромадян, отримуючи різного роду привілеї. Як уже було продемонстровано, ліквідація приватної власності призводить до зникнення цін, оскільки вони з’являються саме як наслідок транзакцій, пов’язаних з правами власності у світі дефіциту. Це, в свою чергу, виключає можливість оцінювання проектів, обліку прибутків та збитків чи взагалі будь-яких економічних розрахунків. Для того, щоб проілюструвати цю неможливість, я використовував наступний приклад: чим ми будуватимемо дорогу  — бетоном чи золотом? 

Існує багато способів зруйнувати вільну економіку. Порушення прав власності можуть бути очевидними, але їх також можна здійснювати за допомогою більш прихованих форм державного контролю, таких як податки або регуляторні акти. Таким чином, ціни розмиваються, а оскільки вони є єдиним індикатором того, куди інвестувати, а куди ні, капітал витрачається даремно. Пам’ятайте, що капітал є єдиним джерелом зарплат та доходів у реальному еквіваленті. Отже, те, що слідує за цим, без сумніву, є бідністю. 

«Допоки уряд матиме можливість випускати гроші — звичайні папірці, які нічого не обіцяють і не примушують повертати борги, доти всеохоплююча влада житиме непорушно, як черв’як, що роз’їдає серце самої Конституції. (Sistema económico, с. 35)»

Тут Альберді звертається до абсурдності створення центрального банку, особливо коли він заснований на системі фіатних грошей. Як показує історія, ця установа може діяти лише одним з трьох способів: друкувати гроші, скорочувати їх кількість або не впливати на грошову одиницю взагалі. Подібне маніпулювання грошима та ціновою системою призводить до того, про що ми вже згадували. В цьому ж контексті Альберді зазначав: «Реформа державного банку неможлива. Є лише один спосіб провести реформи: ліквідувати його». Це свідчить про те, що підприємництво  — це не гра та не симуляція: або ти працюєш на ринку з усіма його суворими вимогами і ризикуєш власними ресурсами, або користуєшся плодами чужої праці. Державні банки допомагають лише тим галузям, які є пріоритетними для бюрократії.

«Щоб закон писаний був раціональним, він повинен бути надійним вираженням природного закону. (Sistema económico, с. 62)»

Ця декларація виступає проти юридичного позитивізму, який стверджує, що закон  — це сукупність правових норм, ратифікованих владою. Природне право, навпаки, стверджує, що існують універсальні принципи, які формують наше відчуття справедливості. Подібно до того, як камені та троянди мають свої властивості та особливості, зумовлені їхньою природою, людина також має свої універсальні якості. До них відносяться індивідуальні права, які з’явилися раніше, ніж державний апарат, і мають вищу пріоритетність. Роль держави у вільному суспільстві полягає у захисті та забезпеченні цих прав. Такі міркування збігаються з іншими аргументами, висунутими Альберді: «Конституція сама по собі нічого не створює і нічого не надає, вона декларує людям, що, будучи рівними перед законом, деякі з них наділені більшими здібностями, ніж інші, створюючи таким чином нерівність статків, яка є продуктом здібностей, а не закону» (Sistema económico, с. 69).

У цьому сенсі Альберді критикує примусовий перерозподіл, що передбачає фактичну рівність, і натомість висуває ідею про те, що найефективнішими і найпродуктивнішими є ті, хто збільшує інвестиції, неминуче покращуючи соціальне становище малозабезпечених верств населення. Автор також додає: “В кінцевому результаті, закон не міг би зробити людей рівними, оскільки це означало б порушення свободи та власності, а цей процес надання одним і забирання в інших не міг би існувати в системі Конституції, яка передбачає рівне ставлення до всіх як основну підвалину державного законодавства” (Sistema económico, с. 69). 

«Що вимагає багатство від закону, щоб створювати та формувати себе? Те, що Діоген вимагав від Александра: не відкидати тіні. (Sistema económico, с. 5)»

В якості власного анекдоту розповім, що ця фраза викарбувана в моєму домашньому саду поруч з бронзовою копією Альберді, яку мені подарував студент. Ця думка відображає сутність автора аргентинської Конституції. Альберді, по суті, каже: не заважайте мирній взаємодії та співпраці між людьми і за будь-яку ціну уникайте маніакального та зарозумілого відношення влади, яка розпоряджається життями та кишенями інших за власною примхою. 

«Держава, яка одночасно стає банкіром, страховиком, аукціонером, підприємцем та виконує багато інших ролей, виходить за межі своєї конституційної ролі. Якщо вона виключає з цих сфер інших, вона нехтує приватним правом і Конституцією, занурюючи країну в бідність та свавілля (Sistema económico, с. 80)»

У сфері міжнародної торгівлі Альберді наголошує, що державний апарат не повинен перешкоджати вільному пересуванню та вільній торгівлі. Держава не повинна «робити з митниці інструмент оборони, а тим більше засіб обмеження та заборони, не змінюючи і не порушуючи при цьому дух Конституції». Щодо останнього пункту він підкреслює, що «протекціонізм» робить державу надзвичайно вразливою. Заклики до впровадження захисного законодавства (тарифів або подібного регулювання) розраховані на підприємців, які шукають прибутку і які, якщо вони не здатні конкурувати через брак ресурсів, повинні об’єднуватися з іншими місцевими представниками або ж іноземцями замість того, щоб перекладати відповідальність на плечі несвідомих громадян. Якщо ніхто не купує їхні товари чи послуги, це означає, що вони не є конкурентоспроможними. Альберді додає: «Паспорт, створений завдяки деспотизму Французької конвенції 1793 року, є інструментом для залякування людей і фактично перетворює територію нації на в’язницю… Від паспорта до мита  — лише один крок. Спочатку митниця для людей, потім паспорт для речей» (Sistema económico, с.96). Цілком зрозуміло, що держава повинна бути пильною у боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями, незалежно від того, чи надходять вони з-за кордону, чи в межах національних границь. Національні кордони можуть бути корисними, оскільки вони децентралізують владу, розділяючи її між різними країнами, але коли вони стають методом обмеження торгівлі та вільного пересування людей, то перетворюються на загрозу. 

Це дуже стислий огляд тих цінностей, які пропагував Хуан Баутіста Альберді, який, як він сам розповідає у своїй Автобіографії, надихався такими авторами, як Адам Сміт, Монтеск’є, Джеремі Бентам, Бенджамін Констан, Алексіс де Токвіль, Фредерік Бастіа, Жан Батіст Сей, Стори та багатьма іншими, ідеями, які підсумовані у назві цієї знаменитої вступної промови на юридичному факультеті, виголошеної 24 травня 1880 року: «Всемогутність держави є запереченням індивідуальної свободи» (ісп.).

Наостанок, для тих читачів, які бажають глибше дослідити цього видатного мислителя, додам, що його Obras Completas (Повне зібрання творів) складається з восьми томів, а Escritos póstumos (Посмертні роботи)  — з шістнадцяти додаткових томів, загальний обсяг яких становить близько 15 000 сторінок в оригінальних виданнях.

Ця стаття була вперше опублікована на Infobae (Аргентина) 25 листопада 2023 року, та переопублікована на ElCato 27 листопада.

Переклад на англійську Габріели Кальдерон де Бургос 

Переклад на українську: Софія Панченко

Рабство — невід’ємний атрибут соціалізму

Посилання на оригінал

1884 рік. В своїй книзі «Людина проти держави» Герберт Спенсер стверджує, що так як держава намагається все більше втручатися у наше життя, то це робить нас ближчими до рабства.

Що є основним в уявленні про раба? Ми насамперед думаємо про нього як про того, хто є власністю іншого. Проте, висловлюючись чіткіше, право власності повинно бути продемонстровано наявністю контролю над діями рабів — контролю, який, як правило, спрямований на користь господаря. Що є принциповою різницею між рабом та вільним? Раб працює під примусом, щоб задовольнити бажання інших. Такі взаємовідносини можуть виглядати по-різному. Беручи до уваги те, що першочергово раб — це в’язень, життя якого залежить від милості його поневолювача, достатньо зазначити, що існує жорстка форма рабства, при якій він зобов’язаний витрачати всі свої зусилля на користь свого господаря, який зі свого боку ставиться до нього, як до тварини.

За менш суворої системи, незважаючи на велику зайнятість роботою на свого господаря, рабу дозволяється мати трохи часу,  щоб попрацювати на себе, а також для нього передбачено трохи землі, щоб він там вирощував собі їжу. А далі раб може свій урожай продавати і залишати собі виручку. Згодом ми переходимо до ще більш поміркованої форми, яка зазвичай виникає, коли вільна людина, що працювала на власній землі, внаслідок завоювання перетворюється на так званого кріпака; кріпак повинен щороку віддавати своєму власникові фіксовану кількість праці або продукції, або і те, і інше, а решту може залишити собі. Нарешті, у деяких випадках, як у росії до скасування кріпацтва, йому дозволялося покинути маєток свого господаря і працювати або торгувати самостійно в іншому місці, за умови, що він буде щорічно сплачувати певну суму. 

То як же нам відрізнити дуже суворе рабство від менш суворого? Очевидно, що це залежить більшою чи меншою мірою від обсягу зусиль, які примусово витрачені на користь господаря. Якщо вся праця раба служить рабовласнику, то рабство важке, а якщо лише частково — то легке. Йдемо далі. Припустимо, що власник помирає і його помістя з рабами переходить до рук довірених осіб; або припустимо, що землю і все, що знаходиться на ній, купує компанія. Чи стане становище раба кращим, якщо кількість його примусової праці залишиться незмінною? Припустимо, що він перейде у власність не до компанії, а до громади. Чи є якась різниця для раба, якщо час, який він має працювати на інших, буде таким же великим, а час, що залишається для нього самого, буде таким же малим, як і раніше? Основне питання полягає в тому, скільки він змушений працювати для блага інших, а не для власного? Ступінь його рабства залежить від співвідношення між тим, що він змушений віддавати, і тим, що йому дозволено залишити собі; при цьому не має значення, хто є його господарем — окрема людина чи суспільство. Якщо людина, не маючи можливості відмовитися, змушена працювати на суспільство і отримує із загального фонду лише ту частку, яку їй призначає суспільство, то вона стає його рабом. Соціалістична система потребує такого поневолення; і багато недавніх політичних рішень, тим більше, які пропагуються, ведуть нас до такого поневолення. Погляньмо спочатку на їхні безпосередні наслідки, а потім на їхній довгостроковий вплив.

Рішення, започатковані Законом про промислове житло (намір британського уряду в XIX столітті будувати на місці в’язниці дешеве житло для робітників, — прим. редактора), допускають можливість вдосконалення і будуть вдосконалені. Там, де міська влада починає будувати, там вона неминуче занижуватиме ВАРТІСТЬ будинків і стримуватиме попит на будівництво нових. Кожна вимога щодо методів будівництва та умов, які мають бути забезпечені, зменшує прибуток забудовника і спонукає його використовувати свій капітал там, де таким чином прибуток не зменшиться. Так само і власник, дізнавшись, що маленькі будинки вимагають багато праці і потребують великих витрат – уже зазнає проблем, пов’язаних з перевірками і втручанням, і, знову ж, витратами, а його власність з кожним днем стає все більш небажаною інвестицією, внаслідок чого він змушений буде продати її; а оскільки покупці з тих же причин утримуються від покупки, він змушений продавати зі збитками. І ці правила, які все множаться, ще більше підштовхуватимуть до продажу і ще більше відлякуватимуть покупців, а отже, викликатимуть ще більше зменшення ціни. Як каже лорд Ґрей, закінчаться ці всі нові правила хіба вимогою до власника виселяти орендарів, які забруднюють будинок, додавши до обов’язків власника ще й санінспекцію. 

Що має відбутися? Якщо збільшення кількості будинків, особливо малих, буде дедалі більше контролюватися, то повинен зростати і попит від місцевої влади, задля компенсації дефіциту пропозицій. Все більше і більше міським або спорідненим з ними органам доведеться будувати будинки або купувати ті, що стали непридатними для продажу приватним особам, таким чином, вигідніше буде купувати ці дешеві будинки, ніж будувати нові. Більше того, цей процес матиме подвійний ефект, оскільки кожне наступне вимушене збільшення місцевих податків ще більше знецінюватиме власність. І тоді, коли в містах цей процес зайде так далеко, що місцева влада стане головним власником будинків, з’явиться гарний прецедент для державного забезпечення житлом сільського населення, як це пропонується в програмі Радикальної партії (колишні британські віги, попередники Ліберальної партії, — прим. редактора), і як до цього закликає Демократична федерація (перша соціалістична партія у Великій Британії, — прим. редактора), яка наполягає на «обов’язковому будівництві здорового житла для ремісників і робітників сільського господарства пропорційно до чисельності населення». Очевидно, що все, що було зроблено, робиться і має бути зроблено, спрямоване на наближення до соціалістичного ідеалу, в якому громада є єдиним власником житла.

Таким же буде і вплив політики, спрямованої на державне володіння землею. Дедалі більша кількість суспільних благ, які мають бути досягнуті більшою кількістю державних установ за рахунок збільшення суспільного тягаря, повинна все більше відніматись від прибутковості землі; доки, в міру того, як знецінення вартості ставатиме все більшим і більшим, опір зміні форми власності буде все меншим і меншим. Вже зараз, як усім відомо, у багатьох місцях є труднощі з залученням орендарів, навіть за значно зниженою орендною платою; а земля з низькою родючістю в деяких випадках простоює, або є збитковою для власника, який її обробляє. Очевидно, що прибуток від капіталу, інвестованого в землю, не є таким, щоб можна було значно підвищити місцеві та загальні податки для підтримки розширеного державного управління, не поглинувши його, що спонукатиме власників продавати землю і отримувати максимальну вигоду з тієї зниженої ціни, яку вони можуть отримати, емігруючи і купуючи землю, не обтяжену важким тягарем, як це, власне, дехто зараз і робить. Цей процес, якщо він зайде далеко, призведе до того, що гірші землі будуть виведені з обробітку; після чого буде висунута вимога пана Арча, який у нещодавньому виступі перед Радикальною асоціацією Брайтона стверджуючи, що чинні землевласники недостатньо роблять, аби їх землі приносили користь суспільству, сказав, що він «хотів би, щоб уряд прийняв закон про обов’язкову обробку землі»: прихильно сприйнята пропозиція, яку він обґрунтував прикладом запровадження обов’язкового щеплення. І ця вимога буде продиктована не лише необхідністю зробити землю продуктивною, але й потребою працевлаштувати сільське населення. Після того, як уряд розширить практику найму безробітних для роботи на занедбаних землях або землях, придбаних за символічними цінами, буде досягнута стадія, з якої залишиться лише невеликий крок до того, що, згідно з програмою Демократичної федерації, має відбутися після націоналізації землі — «організація сільськогосподарських і промислових армій під контролем держави на кооперативних засадах».

Для тих, хто сумнівається, чи можлива така революція, можна навести факти, які свідчать про її ймовірність. У Галлії, під час занепаду Римської імперії, «одержувачів податків було так багато порівняно з платниками, а податковий тягар був таким величезним, що робітник зламався, рівнини перетворилися на пустелі, а на місці, де ходив плуг, виріс ліс». Так само, напередодні Французької революції, суспільний тягар став таким, що багато ферм залишилися необробленими, а багато з них — безлюдними: чверть ґрунту стояла пусткою, а в деяких провінціях цей показник доходив аж до половини земель. Не обійшлося без інцидентів подібного роду в домівках. Крім того, що за старим Законом про бідних податки в деяких поселеннях зросли до половини орендної плати, і що в різних місцях ферми простоювали, є факт, що в одному випадку податки поглинули весь дохід від землі.

У 1832 році в Чолсбері, що в Бакінгемширі, податок для бідних «раптово припинився через неможливість продовжувати його збір, землевласники відмовилися від орендної плати, фермери – від терміну оренди, а священнослужителі — від церковних земель і десятини”. Священнослужитель, отець Джестон, стверджує, що в жовтні 1832 року парафіяльні службовці викинули свої книги, а бідняки зібралися перед його дверима, поки він лежав у ліжку, просячи поради і їжі. Частково з його власних невеликих коштів, частково завдяки допомозі сусідів, а частково за рахунок зборів, накладених на сусідні парафії, їх деякий час підтримували»

Комісари ж додають, що «доброзичливий настоятель рекомендує розділити всю землю між працездатними бідняками»: сподіваючись, що після допомоги, наданої протягом двох років, вони зможуть утримувати себе самі. Ці факти підтверджують пророцтво парламенту про те, що продовження дії старого закону про бідних ще на тридцять років призведе до того, що земля перестане оброблятися, та ясно показують, що збільшення суспільного тягаря може закінчитися примусовою обробкою землі під контролем держави.

Потім, знову ж таки, з’являється державна власність на залізниці. Це вже набуло досить великого поширення на континенті. Ми вже мали тут кілька років тому гучні виступи на захист такої думки. А тепер галас, який підняли різні політики і публіцисти, з новими силами був підхоплений Демократичною федерацією, яка пропонує «націоналізацію залізниць, з компенсацією або без неї». Очевидно, що тиск зверху, до якого приєднався тиск знизу, може призвести до змін, продиктованих політикою, поширюючись всюди; а разом з цим має настати велика кількість супутніх змін. Адже власники залізниць, для початку власники і працівники залізниць лише, стали господарями численних підприємств, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних із залізницями, які доведеться також купувати. Вже будучи єдиним перевізником листів, передавачем телеграм і на шляху до того, щоб стати єдиним перевізником посилок, держава буде монополістом не тільки із перевезення  пасажирів, товарів і корисних копалин, але й додасть до своїх нинішніх різноманітних видів діяльності ще багато інших. Навіть зараз, окрім зведення своїх морських і військових установ, будівництва гаваней, причалів, хвилерізів і т.д., вона виконує роботу суднобудівника, гарматника, виробника стрілецької зброї, боєприпасів, працює військовим кравцем і чоботарем; а коли залізниці будуть привласнені «з компенсацією або без неї», як кажуть демократи-федералісти, їй доведеться стати ще й виробником локомотивів, вагонобудівником, виробником брезенту і мастил, власником пасажирських суден, вугільником, каменярем, власником автобусів і т. д. Тим часом її місцеві представники, муніципальні органи влади, які вже в багатьох місцях є постачальниками води та газу, власниками та працівниками трамвайних ліній, власниками лазень, безсумнівно, займатимуться й іншими видами бізнесу. І коли держава, прямо або через посередників, стане власником чи засновуватиме численні підприємства з оптового виробництва та торгівлі, з’являться хороші прецеденти для поширення її функцій на роздрібну торгівлю: за прикладом, скажімо, французького уряду, який вже давно займається роздрібною торгівлею тютюном.

Очевидно, що зміни, які вже відбулися, які здійснюються зараз, і зміни, до яких закликають, приведуть нас не тільки до державної власності на землю та житло, а й на засоби комунікацій, в яких працівниками й управлінцями будуть державні службовці, а потім і до узурпації державою всіх галузей промисловості: приватні форми якої опиняються щораз в більш невигідному становищі не маючи змогу конкурувати з державою, яка все підлаштовує під себе — приватні підприємства будуть все швидше й швидше відмирати, так само, як це сталося з багатьма школами, які жили коштом благодійників, коли на противагу їм з’явилися школи-пансіони. І так буде досягнено омріяного ідеалу соціалістів.

Переклад: Олеся Гордовська

Психологія Свободи, ч.2

Авторка: Шерон Преслі

Посилання на оригінал

Еволюційна психологія не є «психологією свободи».

Однією з важливих тем, які хвилюють тих, хто цікавиться психологією свободи, є питання свободи волі на противагу детермінізму. Обидві сторони мають переконливі аргументи, які я детально розгляну в одному з наступних есе з цієї серії. У цьому ж я хочу звернути увагу на галузь психології, яка пропонує найменш переконливі аргументи на користь детермінізму: еволюційну психологію. Її провідний поборник, Стівен Пінкер, має непогану репутацію в деяких лібертаріанських колах. Наприклад, остання книга Пінкера «Кращі ангели нашої природи» отримала позитивну рецензію на низці лібертаріанських веб-сайтів, включаючи Mises Canada, і отримала схвальні відгуки від журналу Reason (який часто згадує квазі-лібертаріанця Пінкера в хорошому світлі).

 Але те, що ви є лібертаріанцем чи квазі-лібертаріанцем, не робить вас автоматично правим у всьому. Ті лібертаріанці, які охоче приймають еволюційну психологію, або підлещуються до Пінкера, можливо, захочуть знати, що, всупереч твердженням її популяризаторів, ідея еволюційної психології є дуже суперечливою в наукових колах. Як я вже писала в іншому матеріалі, Пінкер хотів би, щоб ми повірили, що зараз це «прийнята» наукою доктрина, як в цілому, так і відносно гендеру. Але така думка дуже далека від дійсності. Перш за все, теорія Пінкера є об’єктом широкої критики за серйозні недоліки в її дослідженні. Серед критиків — психолог і письменник Крістофер Райан, психолог Роберт Епштейн з журналу Scientific American та багато інших. Один з авторів так описує один хитрий трюк Пінкера:

«Основна проблема Пінкера полягає в тому, що він, по суті, визначає “насильство” таким чином, що його теза про те, що насильство знижується, стає самодостатньою. “Насильство” для Пінкера є фундаментальним синонімом поведінки старіших цивілізацій. З іншого боку, з плином часу, на думку Пінкера, методи стають все менш насильницькими».

Ця суперечність має назву — інтелектуальна недоброчесність і це лише один з прикладів такої недоброчесності

 Один з головних критиків еволюційної психології, біолог Джон Дюпре у своїй книзі «Проти дезадаптаціонізму, або що не так з еволюційною психологією», зазначає, що згідно з еволюційною психологією, ми скоріше пристосовані до кам’яного віку, аніж до сучасного життя. В одній зі своїх праць Дюпре, говорячи про той різновид еволюційної психології, який пропагують Пінкер, Джон Тубі, Леда Космідес та інші, зазначає:

 Досить дивно, що ми повинні бути систематично дезадаптованими. Зрештою, ми, мабуть, найуспішніші великі організми в історії всього живого, і цей успіх прискорювався в міру того, як умови нашого існування дедалі більше відхилялися від умов кам’яного віку. Щонайменше дивно, що таке могло статися, якщо думати, що ми пристосовані до зовсім іншого середовища, ніж те, в якому ми так вражаюче процвітаємо. На щастя, немає вагомих підстав приймати цю дезадаптаційну тезу. Вона ґрунтується на хибній біології: застарілому погляді на генетику та сумнівному і, ймовірно, непідтвердженому погляді на еволюцію. У теорії еволюційної психології є і багато інших помилок, які були ретельно задокументовані мною та іншими дослідниками.

 Нейробіолог Стівен Роуз, співредактор книги «Бідний Дарвін: Доповнення на противагу еволюційній психології», є ще одним потужним критиком еволюційної психології Пінкера. У статті «Дебати двох Стівів» (Пінкера і Роуза) Роуз зазначає:

 Це підводить мене до ще одного важливого моменту, на якому я знову і знову наголошую в «Лініях життя», — це пошук правильного рівня пояснення будь-якого явища, що є фундаментальним принципом наукового методу, і тут я маю на увазі не лише природничі, а й усі науки загалом. Стів задумав грандіозну роботу, яка в останньому розділі охоплює питання сенсу життя, але його відповідь, як на мене, трохи менш актуальна, ніж 42[1]. Візьмемо, наприклад, людське кохання — Стівен пояснює його, аналогічно як він робив у «Start the Week» — як результат спільної зацікавленості партнерів у генах їхніх нащадків. Тут немає місця для гомосексуальної, одностатевої любові, немає місця для любові, яка виникає між людьми, які не є подружжям, немовлятами, які не є чиїмись генетичними нащадками, і так далі. Саме це збіднення думки, яке знову і знову трапляється у використанні цих термінів людьми з переконаннями Стіва в цьому контексті, викликає у мене, як у людини і як у біолога, особливе занепокоєння. Звісно, як нейробіолог я можу говорити про спалахи клітин у гіпоталамусі, про гормональні сплески, кіркові репрезентації — про все, що відбувається в мозку, коли людина закохана. Та ні ці процеси, ні гени нічого не скажуть нам про саме відчуття того, що таке бути закоханим — що означає бути закоханою людиною, двома закоханими людьми та взаємодію між ними.

 [1] — Роуз посилається на книгу «Життя, Всесвіт і все інше» гумориста Дугласа Адамса; у книзі Адамса 42 — це відповідь на питання, у чому ж сенс життя.

Врешті, що мені здається дуже дивним у всій цій мачо-еволюційній балаканині з її диким спекулятивним фіналом про сенс життя, так це те, наскільки в кінцевому підсумку вона хоче всидіти на двох стільцях одночасно. Еволюційна психологія стверджує, що ми є переважно детермінованими продуктами наших егоїстичних генів та їхнього єдиного інтересу — реплікації. Всі наші найглибші бажання та емоції, наші жалюгідні егоїстичні невдачі, а також наші найбезкорисливіші амбіції створити більш прекрасний світ — все це просто театр тіней. Проте часом Стів цілком справедливо, як і Річард Докінз та інші, відступає від цього похмурого бачення. Він якимось незрозумілим чином відчуває себе вільним; як він дуже чітко висловлюється в книзі — якщо його генам не подобається те, що він робить, вони можуть піти і стрибнути в озеро. Ось що мене дуже спантеличує, так це питання, звідки береться ця свобода? Чи падає вона з неба? Чи ми раптом повинні викликати якесь нове божество, щоб дозволити йому вирватися з детерміністичної пастки, в яку він сам себе загнав? Я просто не можу погодитися з цим Декартовим розколом. Ось чому я хочу стверджувати, що я говорю про глибший і багатший матеріалізм, ніж Стів у своїй теорії. Це матеріалізм, який враховує динаміку, а не є статично застиглим у минулому. І саме це багатше розуміння біології, механістичний підхід, допомагає нам зрозуміти, що для нас, як і для всіх живих істот, майбутнє є радикально непередбачуваним.

 У своєму есе, присвяченому критиці еволюційної психології, британський інтелектуал Кенан Малік (який займається нейробіологією та історією науки) стверджує, що її погляд на природу людського розуму є хибним і не відповідає фактам. Модель Космідес і Тубі, пише він, твердить, що «як і у наших предків, наш розум — це гніздо інстинктів, пристосованих до життя в кам’яному віці». Ця модель, продовжує Малік, «створює цікаву і в деякому сенсі правдоподібну теорію. Проблема в тому, що вона далеко не завжди узгоджується з тим, що ми знаємо про те, як насправді працює людський мозок. Сучасний мозок характеризується не своєю модульністю — здатністю швидко, але жорстко реагувати на багато завдань — а гнучкістю, здатністю мислити латерально, використовувати аналогії та метафори».

 Філософ Девід Буллер у своїй книзі «Адаптація умів» наводить схожий аргумент. В інтерв’ю про свою книгу для журналу «Scientific American» Буллер зазначає:

 Ця теорія висуває три фундаментальні твердження. Перше полягає в тому, що природа еволюційної адаптації створить масову модульність у свідомості — окремі розумові органи, функціонально призначені для виконання певних завдань. По-друге, ці модулі продовжують адаптуватися до мисливсько-збиральницького способу життя. І, по-третє, вони є універсальними і визначають загальнолюдську природу. Я думаю, що всі ці три твердження глибоко проблематичні.

 Факти свідчать про те, що найбільшим когнітивним досягненням в еволюції людини стала пластичність кори головного мозку, яка дозволяє швидко адаптуватися до навколишнього середовища, як впродовж еволюційного часу, так і впродовж окремого життя. Через це ми не зовсім плейстоценові релікти, як це стверджує еволюційна психологія. Щодо універсальності, то всі докази вказують на те, що поведінкові поліморфізми набагато більше поширені у всіх популяціях, що розмножуються статевим шляхом, ніж того вимагала б ідея універсальної людської природи. Тому я думаю, що теоретичні засади, на яких робиться багато прогнозів про те, якими будуть наші вподобання у виборі партнера, або про психологію батьківської турботи, є проблематичними, тому що ці засади є помилковими.

 У когнітивній психології існує достатньо доказів на підтримку твердження Буллера. Пластичність людського мозку добре задокументована, наприклад, див. тут, тут, тут і тут.

 Еволюційний біолог Джеррі Койн, автор книги «Віра проти фактів: чому наука і релігія несумісні», також давно критикує еволюційну психологію та її слабкі дослідження. У схвальному відгуку на статтю в Slate про еволюційну психологію він написав:

 Для багатьох досліджень у галузі еволюційної психології характерним є те, що вони просто ігнорують або применшують результати, які не підтверджують апріорну дарвінівську гіпотезу авторів. Дійсно, багато в чому еволюційна психологія нагадує релігійну віру — принаймні, запалом багатьох її прихильників і їхньою схильністю повністю ігнорувати дані, які не підтверджують їхню гіпотезу…. Я продовжую стверджувати, що більша частина еволюційної психології є науково слабкою: лиш трохи сильніша ніж вправи в оповіданні історій з тонким нальотом науковості. Я ще раз підкреслюю, що не кожне дослідження в цій галузі є слабким або недосконалим: в еволюційній психології є хороші роботи. Але загалом ця галузь страждає не лише від наукової млявості, а й від нездатності її практиків слідкувати за своєю галуззю. Багато з них зацікавлені в тому, щоб продати свою справу (що, звісно, сприяє їхній кар’єрі), а цього не зробиш, якщо витрачатимеш час на критику неякісної роботи своїх колег. Саме ця неспроможність «патрулювання» змушує мене, Йоффе та Шаффера, одягати наші поліцейські значки та брати кийки.

 Коли еволюційна психологія потрапляє у сферу гендерних досліджень, результати стають смішними. Я далеко не одна критикую її. Одна з її головних вад: вона дуже прискіпливо вибирає дослідження, наприклад, на тему зґвалтування. Більшість еволюційних психологів посилаються лише на інших еволюційних психологів, тоді як насправді переважна більшість досліджень зґвалтувань виконана соціальними психологами та антропологами, такими як Пеґґі Сандей. Сандей провела дослідження понад 180 культур минулого і сьогодення, результати якого були опубліковані в престижному науковому виданні «Журнал соціальних проблем», що видається Американською психологічною асоціацією. Вона виявила культури, де зґвалтування практично не існувало, що, звичайно, суперечить теорії еволюційної психології, яка припускає, що зґвалтування є явищем генетичної адаптації. Різниця між суспільствами, схильними до зґвалтувань, і суспільствами, в яких зґвалтувань не було, полягала у ставленні до жінок. В другому випадку до жінок ставилися нарівні з чоловіками, а насильство не схвалювалося як для чоловіків, так і для жінок. Це створює серйозні прогалини в гендерній теорії еволюційної психології, але, що найсмішніше, ви не знайдете посилання на це дослідження серед еволюційних психологів, включно з Пінкером. Звісно, у «Кращих ангелах…» майже всі докази зґвалтувань, про які йдеться, належать іншим еволюційним психологам. Сандей не згадується. Це маніпуляція.

Феміністично налаштовані біологи також висловили свої заперечення проти еволюційної психології у книзі «Фемінізм та еволюційна біологія: Межі, перетини та рубежі» під редакцією біологині Патрісії Говаті. Щодо зґвалтування, одна з авторів, Вікторія Л. Сорк, пише: «Моя додаткова критика розгляду зґвалтування як адаптації полягає в тому, що ця точка зору не тільки використовує погану еволюційну аргументацію, але й ігнорує патологічні та соціальні причини зґвалтування, які можуть дати набагато більше розуміння щодо вирішення проблеми, ніж еволюційна перспектива». Насправді існує безліч доказів того, що ґвалтівники погано ставляться до жінок. Наприклад, у книзі Колін Ворд «Ставлення до зґвалтування: феміністичні та соціально-психологічні перспективи» зазначається, що ґвалтівники покладають відповідальність за зґвалтування на жінок і більш схильні до міфів про зґвалтування, ніж ті, хто не є ґвалтівниками.

 Дюпре також критикує аргументи еволюційної психології щодо зґвалтування у своїй книзі «Еволюційна психологія статі та гендеру». Ось опис книги від видавництва: «Також розглядаються види доказів, які пропонуються для тверджень у цій галузі, включаючи передбачувану еволюційну основу сексуального потягу у кожної статі і передбачувану чоловічу схильність до зґвалтування. Брак цих доказів вказує на загальну слабкість еволюційної психологічної теорії».

 У моїй власній галузі психології, еволюційна психологія є такою ж суперечливою. Вам буде важко знайти підручник з психології — чи то про вступ до психології, чи то з соціальної, чи то з будь-якої іншої категорії, в якому про неї було б сказано більше, ніж кілька речень. Про те, чому еволюційна психологія така популярна, незважаючи на стрімко зростаючу наукову критику, читайте в статті на Slate під назвою «Печерні мислителі: Як еволюційна психологія неправильно розуміє еволюцію». Авторка пише:

Отже, якщо еволюційна психологія має стільки тріщин у своїх основах, чому вона вперто залишається впливовою? Цьому сприяє те, що представники еволюційної психології, такі як Басс і Пінкер, є жвавими, дружніми до ЗМІ письменниками, які подають такі теми, як секс, кохання і страх простими словами. В науковій же площині важливим є те, що висновки еволюційної психології досить важко спростувати. Навіть якщо методи генерування гіпотез викликають підозри, завжди існує ймовірність того, що стосовно певної теми еволюційна психологія виявиться частково правою. Це змушує критиків заглиблюватися в деталі конкретних емпіричних тверджень. Буллер робить це в останній частині своєї книги і успішно розвінчує кілька основних відкриттів еволюційної психології.

Зрештою, найбільша проблема еволюційної психології може полягати в тому, що вона недооцінює потужність еволюційних сил — як у постійному вдосконаленні людського мозку, так і у створенні геніальних і гнучких структур для вирішення проблем. Тут є приємна іронія, адже протягом багатьох років прихильники еволюційної психології висміювали опонентів за нерозуміння основних положень еволюційної теорії. Буллер заходить так далеко, що відзначає моторошну схожість між еволюційною психологією і теорією розумного задуму, яка також розглядає людську природу як фіксовану і завершену. Більш переконливим є твердження, що не існує єдиної людської природи, і що ми постійно вдосконалюємося.

 Я б припустила, що у випадку підтримки Пінкера лібертаріанцями, той факт, що він, вочевидь, сам є певною мірою лібертаріанцем, може засліплювати їхні очі на недоліки його ідей.

Незважаючи на улесливе ставлення до Пінкера з боку популярних ЗМІ та деяких лібертаріанців, еволюційну психологію не надто тепло вітають більшість науковців. Її спрощений, детерміністичний погляд на людську природу просто не витримує критики. Вона нічого не може запропонувати тим, хто цікавиться можливостями психології свободи. Вона не пропонує свободи, а лише поневолення нашими генами. Еволюційна психологія грає в наукові наперстки, втягуючи в неї наївних простаків. Або, інакше кажучи, Стівен Пінкер як король з однойменної казки — голий.

Переклад: Іван Ландарь

Ваш прибуток — це мій збиток?

Автор: Джон Алкорн

 

Оригінал статті за посиланням

Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»

На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.

Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.

Попит і пропозиція

Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:

  1. Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
  2. Нестача рівноваги (голод, землетрус): «хлібороб заробляє, користуючись дороговизною збіжжя, архітектор — руйнацією будівель».
  3. Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють  заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
  4. Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.

Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.

Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:

«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,— як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».

Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.

Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?

Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія

Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:

«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».

Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.

Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням  про самоаналіз.

Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.

Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.

Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом

Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під  потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.

Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.

У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:

«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192

Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.

Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.

Уроки та виклики в «Межах свободи»

Автор: П’єр Лем’є.

5 листопада, 2018 р.

Оригінал статті за посиланням

Джеймса Б’юкенена не так легко віднести до тієї чи іншої категорії. Чи був він лібертаріанцем? Класичним лібералом? Консерватором? Чи, можливо, він «ліберал» у сучасному американському трактуванні, тобто «прогресивний» чи «соціал-демократ»? Він економіст чи філософ? Як не парадоксально, але ви не помилитеся, відповідаючи «все вищесказане»:  настільки складною і багатою є його контрактаційна теорія держави. Його книга «Межі свободи: Між анархією та Левіафаном» [1] 1975 року  стала класичним трактуванням індивідуалістичного контрактаризму. 

Б’юкенен був нагороджений Нобелівською премією з економіки 1986 року за «розробку договірних та конституційних основ теорії ухвалення економічних та політичних рішень». Шведська королівська академія наук визнала «Межі свободи» однією з двох книг, в яких він презентує свій «далекоглядний підхід»[2].

Б’юкенен постійно наголошує, що не прагне нав’язувати власні цінності, окрім індивідуалізму як початкової точки свого аналізу. «Хороше суспільство» не може бути «визначене без урахування вибору його членів, усіх членів» (підкреслено  Б’юкененом).

«Мій підхід, — пише він на початку книги, — є глибоко індивідуалістичним, в онтологічно-методологічному сенсі» (підкреслено в оригіналі); «кожна людина становить одиницю, і це все».

Звідси випливає, що індивідуальна свобода є цінністю, а суспільний устрій має ґрунтуватися на одноголосній домовленості. Таким чином, будь-яке обмеження свободи має бути узгоджене з кожною окремою особою. 

Конституційна угода

На думку Б’юкенена, анархія, як відсутність організованої політичної влади, не працює з причин, пояснених Томасом Гоббсом, а також тому, що суспільні блага може продукувати (або ж фінансувати) виключно уряд. Гоббс, як відомо, стверджував, що анархія супроводжується «війною всіх проти всіх» і що «життя людини є самотнім, бідним, неприємним, жорстоким та коротким» [3]. З точки зору теорії ігор, анархія спрямовує індивідів до найгіршого варіанту дилеми ув’язнених. 

З огляду на це, якою має бути ефективна держава, тобто така, що реагує на індивідуальні уподобання? Б’юкенен вважає, що вона має ґрунтуватися на одноголосному «конституційному» або ж «суспільному договорі» (він користується обома термінами), який визначає основні правила життя в суспільстві. 

Почнімо з рівноваги, яка була б досягнута в анархічному суспільстві. Це була б неефективна стабільність, оскільки окремі індивіди витрачають ресурси (в тому числі життя) на боротьбу та виживання. (Що стосується анархії, регульованої жорсткими племінними законами та забобонами, то на думку Б’юкенена, вона була б ще менш результативною. Ця початкова теза передбачає «природний розподіл», тобто певний принцип розподілу прав і меж поведінки, на основі якого можна вести дискусію про «конституційний договір». 

Думайте про суспільний договір як про набір обмежень, які всі приймають, аби отримати гарантовані права та уникнути насильства і марнотратства притаманні анархії.  Необхідна виключно одноголосна домовленість; немає необхідності посилатися на «природне право».

Конституційний договір між зацікавленими особами містить чотири елементи:

  1. «Договір щодо роззброєння», за яким індивіди одностайно зобов’язуються уникати загарбницької поведінки. 
  2. Визначення поняття прав. 
  3. Межі «захисної держави», створеної для забезпечення виконання суспільного договору.
  4. Правила колективного ухвалення рішень задля «продуктивної держави», відповідальної за виробництво інших суспільних благ, які можуть знадобитися окремим особам.

На відміну від інших контрактаристських теоретиків, Б’юкенен не припускає, що окремі індивіди сідають за стіл переговорів як рівні з точки зору ресурсів чи можливостей. Як і в звичайному обміні, люди рівні — але по-справжньому рівні  лише щодо свого статусу під час обміну: кожен з них однаково вільний сказати «так» чи «ні». 

Звідси випливає висновок: різних людей, які поважають лише силу і  більш ефективні в загарбуванні, ніж у виробництві, можливо, доведеться підкупити, перш ніж вони дадуть згоду. Коли я вперше прочитав «Межі свободи» приблизно в 1984 році, я, звичайно, був не єдиним лібертаріанцем, який був стурбований виправданням, яке це могло надати державі загального добробуту. Зустрічайте «ліберального» Б’юкенена. (Я беру слово «ліберальний» у лапки, коли хочу підкреслити неоднозначність цього ярлика, який використовують американські прогресисти). Навіть якщо це викликає занепокоєння, ідея про те, що допомога бідним є вигідною для платників податків, оскільки вона запобігає крадіжкам і насильству, безумовно, широко поширена в суспільстві (навіть у Сполучених Штатах). Логіка аргументів Б’юкенена в цих теоретичних рамках здається беззаперечною. 

Постконституційний діалог

Після того, як цю суспільну чи конституційну угоду погоджено, Б’юкенен розглядає «другий, постконституційний, етап переговорів», який передбачає торгівлю суспільними благами («домовленість щодо їх виробництва, фінансування та споживання»): такими речами, як дамби, дороги, парки, навіть школи (якщо мінімум освіти необхідний у вільному суспільстві), тощо. Таким чином, суспільна угода Б’юкенена включає два етапи: базові закони на конституційній стадії та постконституційні домовленості щодо суспільних благ.

Торгівля приватними благами не потребує жодної загальної згоди якщо в конституційному договорі визначені індивідуальні права. Але подібне попереднє визначення прав — існування якого економісти до Б’юкенена лише припускали — є необхідним. 

Ще одна інтригуюча ідея полягає в тому, що «лінія розмежування між приватним і суспільним благами частково залежить від того, як визначаються права власності людей». Ілюструючи коротке зауваження Б’юкенена, суспільний договір може вилучити частину землі з приватного володіння, що перетворює ці державні землі на суспільне надбання. Аналогічно, суспільний договір може визначати права власності власника ресторану як такі, що включають навколишнє повітря, що дозволить йому приймати курців, якщо він цього забажає. 

Вимога одностайності у прийнятті рішень, пов’язаних з конкретними суспільними благами, надає право вето кожному громадянину. Таким чином, будь-хто може скористатися владою утримання та отримати шанс продати свою згоду за нижчі податки чи за певні виплати. Ця проблема «безбілетників», стверджує Б’юкенен, є набагато більш актуальною на постконституційному, ніж на конституційному етапі: у випадку останнього індивід не може отримати вигоди від суспільного договору без згоди на весь комплект, тоді як він завжди може споживати виключно суспільне надбання, якщо воно фінансується за рахунок інших ( згідно з визначенням суспільного майна). Усвідомлюючи це, раціональні прихильники суспільного договору на постконституційному етапі встановлять певне правило голосування, яке надасть право приймати рішення певній більшості ( звичайній чи кваліфікованій). 

Щоб забезпечити одноголосся, тобто бути дієвим, обмін суспільними благами потребує конституційних обмежень для держави.

«Діяльність необмеженого колективу, — припускає Б’юкенен, — навряд чи могла виникнути з раціональної конституційної угоди між людьми».

Але зауважте, що договір також обмежує свободу людини. Як тільки ці обмеження будуть одноголосно прийняті на конституційному рівні, «для людини стає непослідовним та самосуперечливим стверджувати, що її “права” порушуються лише в результаті прийняття правил ухвалення колективних рішень, які є конституційно санкціонованими». Ця договірна система дозволяє людям «досягати максимальної свободи в межах допустимого устрою».

Проблеми одноголосності

Б’юкенен, безумовно, усвідомлював зауваження щодо того, що суспільний договір у кращому випадку може зв’язувати лише тих, хто його підписав, ймовірно, кілька поколінь тому [4]. Суспільний договір, за його словами, є неявною угодою, яка постійно переглядається: «Формування конституційного договору є безперервним процесом». Це гарантує, що суспільний договір залишається узгодженим з загальними «очікуваннями від перемовин» — тобто чистою вигодою, яку можна було б отримати, якби договір було переукладено зараз, починаючи з нової анархічної рівноваги – іншими словами, він зберігає Парето-перевагу. 

Зміни, які стають необхідними, коли змінюються очікування від переговорів, часто ініціюються особами, які мають значні привілеї та усвідомлюють, що в їхніх власних інтересах є впровадження реформ з метою запобігання корупції. Вони непрямо пропонують нову угоду тим, хто інтуїтивно розуміє, що їхнє становище в умовах анархії було б кращим, ніж статус-кво. Щоб зрозуміти, про що говорить Б’юкенен, згадайте про багатих прибережних «лібералів», які часто виступають в перших рядах рухів за «соціальну справедливість» та перерозподіл. 

Як і всі форми уявного єдинодушного суспільного договору, б’юкененівський тип викликає питання. Одноголосність — це зрозумілий концепт, якщо застосовувати його до приватних домовленостей, але що означає одностайний суспільний договір? Чи можемо ми сподіватися на буквальну одноголосність, чи достатньо часткової погодженості? Б’юкенен відкриває скриньку Пандори, коли, не уточнюючи, каже, що зміни до суспільного договору мають бути «погоджені всіма або майже всіма членами суспільства». Що означає «майже всіма»? Як ми знаємо, що досягнуто практично одностайної згоди? 

Проблеми уряду

Держава, створена на основі суспільного договору, є делікатною інституцією. Те, що Б’юкенен називає «парадоксом державного управління», походить від подвійної ролі держави — «захисної» та « виробничої», що відповідає двом стадіям укладання суспільної угоди. З одного боку, раціональні сторони конституційної домовленості хочуть, щоб держава-захисник забезпечувала дотримання узгоджених правил, не більше і не менше. Захисна держава є нейтральною і максимально «зовнішньою». Виробнича держава, натомість, є «внутрішньою»: вона є «нами»; її рішення суб’єктивні та засновані на спільній участі. 

«Держава — це водночас і ми, і не ми»

«Держава — це водночас і ми, і не ми». Може здатися, що ця ідея вирішує проблему будь-якої ліберальної теорії держави, але, ймовірно, вона лише підкреслює проблему. Якщо дві відповідні ролі змішаються — якщо державою-захисником стаємо ми, а держава-виробник змінює умови договору, — люди будуть незадоволені конституційним ладом, а суспільна угода опиниться під загрозою. Б’юкенен бачив ознаки цього в 1960-х і 1970-х роках.

Легко погодитися з Б’юкененом, що парадокс бути керованим урядом, як і багато інших проблем, зростає зі збільшенням масштабу уряду. Чим більший розмах держави, тим більша ймовірність того, що вона порушуватиме узгоджені індивідуальні права.

Б’юкенен був стурбований занепадом приватних етичних норм.

«Впорядкованій анархії», — стверджував він, — допомагають приватно встановлені обмеження поведінки через дотримання базових норм взаємної толерантності та поваги до визнаних прав».

Як приклад неформального права такого роду, він наводить повагу до свободи слова в університетських кампусах, яка почала підриватися в той час, коли він писав цю статтю. Коли ці неформальні правила слабшають, необхідність державних обмежень збільшується.

Право (як формальне, так і неформальне) є суспільним благом і суспільним капіталом. Знецінення цього капіталу має високу ціну з точки зору майбутньої віддачі від соціальної стабільності.  Зазвичай краще зберегти існуючий легальний капітал, ніж зруйнувати його і збудувати заново, що підтверджує «основну загадку ортодоксального консерватизму». Автор «Меж свободи» також вірить, що етичні обмеження включають в себе «підпорядкування і повагу до формалізованого права». Зустрічайте більш консервативного Б’юкенена.

Розділ під назвою «Дилема покарання» видається доволі заплутаним. У ньому стверджується, що покарання за порушення конституційного договору можуть бути небезпечно пом’якшені з часом, що призведе до послаблення права. Попередньо, покарання є важливим стримуючим фактором. Але постфактум, його реалізація створює незручності для чиновників та виборців. 

Б’юкенен визнає, що покарання, які будуть конституційно-визначеними та орієнтованими на запобігання, не будуть пом’якшені, «якщо середньостатистична або репрезентативна людина в суспільстві буде отримувати задоволення від того, що інших карають», але він не розглядає цю ймовірність. З нашої точки зору, він виявився неправим. Відтоді, як він написав «Межі свободи», покарання ставали дедалі суворішими у відповідь (принаймні частково) на збільшення кількості законів. Одним із свідчень цього є те, що 8% дорослих американців мають судимість, тобто є «засудженими злочинцями» на все життя, і їхня кількість стрімко зростає з середини 1980-х років [5]. Іншим показником є те, що Америка є країною з найвищим показником кількості ув’язнень у світі (навіть при тому, що він зменшується з 2008 року) [6]. Справжньою проблемою є зростання караючої держави в Америці, а не її підрив. 

При цьому Б’юкенен правильно зауважив, що коли люди незадоволені розмиванням формальних і неформальних обмежень, їхні вимоги «закону і порядку» означають «збільшення, а не зменшення колективізації суспільства».

Загроза Левіафану

Окрім необхідних обмежень свободи, загроза Левіафану є другою наскрізною темою книги, що, можливо, робить її більш лібертаріанською. Необмежена демократична держава дає волю особистим інтересам політиків і бюрократів, які прагнуть розширити владу і скасувати конституційні права. Мажоритарний уряд також може зазнати невдачі у спробі максимізувати вигоди для громадян через надмірне розширення уряду. Її фіскальна політика може приносити користь більшості за рахунок меншості, або навпаки. Більшість повинна бути обмежена конституційними правилами, так само, як людина створює власні правила (наприклад, встановлює будильник), щоб контролювати свої потреби і спокуси. 

У відповідь на невдоволення людей і «ліберали», і лібертаріанці пропонують рішення зверху вниз, стверджує Б’юкенен. Він бачить рішення не в прагматичній політиці, як і не у виборі між моделлю laissez-faire (навіть якщо вона заснована на принципі впорядкованої анархії) і соціалістичною моделлю, а в «конституційній революції», заснованій на згоді. «Благо, — повторює він, — це те, що виникає в результаті згоди між вільними людьми, незалежно від внутрішньої оцінки кінцевого результату». 

Конституційна революція означає, що індивідуальні права та вимоги будуть переглянуті та заново створені, в тому числі ті з них, які пов’язані з навколишнім середовищем або перевантаженістю доріг, ймовірно під тиском, як стверджує Б’юкенен, екологічних побоювань 1970-х років [7]. Будуть проведені переговори про новий перерозподіл, а на  Левіафана будуть накладені нові обмеження. Тут ми бачимо поєднання як «ліберального», так і лібертаріанського Б’юкенена.  В інших творах Б’юкенен пояснював, чому він виступає за «рівність можливостей» і проти «успадкованого багатства» [8].

Якщо коротко

Основна ідея контрактаріанства Б’юкенена полягає в тому, що для того, щоб жити в суспільстві, люди повинні узгодити свої права і межі свободи. Вони повинні дискутувати та обмінюватися думками, поки не дійдуть згоди. Альтернатива — насильницька гоббсівська анархія, а цього не хоче ніхто, якщо йому пропонується краще. Б’юкенен намагається довести, що люди можуть домовитися. Він також стверджує, що раціональний особистий інтерес спонукає людей на конституційному етапі обмежувати державу, що є ключовою ідеєю. Вся робота спрямована на те, щоб мати якомога більше (впорядкованої) анархії:

«Ідеальне суспільство — це анархія, — пише він, — в якому жодна людина чи група людей не примушує іншу». 

Але чи не вимагає договірна держава занадто великої лояльності та підпорядкування закону, що може сприяти зростанню Левіафана? Як може одностайний суспільний договір між нерівними індивідами призвести до чогось іншого, окрім laissez-faire? Чи можливо насправді обмежити державу? Як зазначає Ентоні де Жасей, чи не є будь-яка держава майбутнім Левіафаном? [9] І чи справді необхідна держава? Чи виконуються дві умови її необхідності – огидність гоббсівської анархії та неможливість ефективного приватного виробництва суспільних благ? Важко думати про ці фундаментальні питання, не прочитавши «Межі свободи».  

Переклад: Софія Панченко 

Диктор: Максим Джаман

Примітки:

[1] Джеймс М. Б’юкенен, Межі свободи: Між анархією і Левіафаном (1975) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2000). Доступно онлайн за посиланням https://www.econlib.org/library/Buchanan/buchCv7.html та в книжковому каталозі Фонду Свободи за посиланням https://libertyfund.org/books/the-limits-of-liberty.

[2] Шведська королівська академія наук, Премія Сверигеса Ріксбанку з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля 1986 року, https://www.nobelprize.org/prizes/economic-sciences/1986/press-release/ (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[3] Томас Гоббс, «Левіафан» (1751) (Оксфорд: Clarendon Press, 1909), за посиланням: http://oll.libertyfund.org/titles/hobbes-leviathan-1909-ed (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[4] Це було одним із заперечень Лісандра Спунера в його «Конституції без влади», No Treason 6 (1870): http://www.gutenberg.org/ebooks/36145 (дата звернення: 15 вересня 2018 р.).

[5] Сара К.С. Шеннон та ін., «Зростання, чисельність та просторовий розподіл осіб із судимостями у США, 1948-2010 рр.», Демографія 54 (2017).

[6] World Prison Brief, за посиланням: http://www.prisonstudies.org (дата звернення: 13 вересня 2018 р.).

[7] Відчуття тогочасного клімату можна отримати з мого огляду «Running Out of Everything», Liberty and Law, за посиланням: https://www.lawliberty.org/book-review/running-out-of-everything/ (дата звернення: 16 вересня 2018 р.).

[8] Наприклад, див. Джеймс М. Б’юкенен, Серія інтелектуальних портретів: Розмова з Джеймсом М. Б’юкененом (частина 2) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2011), на сайті http://oll.libertyfund.org/titles/buchanan-the-intellectual-portrait-series-a-conversation-with-james-m-buchanan-part-2 (дата звернення: 24 вересня 2018 р.).

[9] Див. мою рецензію на роботу де Жасая «Держава» в статті «Неминуча теорія держави?». Бібліотека економіки і свободи, 4 червня 2018 року, https://www.econlib.org/library/Columns/y2018/Lemieuxstate.html (дата звернення: 15 вересня 2018 року).

*П’єр Лем’є – економіст, викладач кафедри управлінських наук Університету Квебеку в Отауаї (University du Québec en Outaouais). Його остання книга – «Що не так з протекціонізмом? Відповіді на поширені заперечення проти вільної торгівлі (Rowman & Littlefield, 2018)». Веде блог на EconLog. Живе в штаті Мен. Електронна пошта: PL@pierrelemieux.com.

Хто насправді є радикалами: соціалісти чи лібертаріанці?

Автор: Девід С. Д’Амато

🔗Оригінал статті за посиланням

Соціалісти, які хотіли б ще більше впорядкувати людські соціальні відносини, є реакціонерами; лібертаріанці — радикалами.

Сучасна лібертаріанська класика Дона Лавуає «Національне економічне планування: Що є лівим?» є його спробою утвердити радикалізм лібертаріанців, показати, що соціалізм, особливо в тому вигляді, в якому він існував в XX столітті, суперечить радикалізму. Соціалісти, як зараз, так і тоді вважаються радикалами, які віддані проекту глибоких соціальних перетворень. Лавуає кинув виклик цьому поверхневому уявленню; він доводив, що планова економіка соціалістів, насправді, була реакційною за своєю суттю — що істинно радикальні, революційні ідеї належали лібертаріанцям.

Лавуає розмежовує «основні прагнення радикалізму» — його «фундаментальні цілі» — і «відповідні засоби для досягнення цих цілей», стверджуючи, що централізоване економічне планування було неправильно описане, і сприймалося політичними радикалами як належне рішення.

«Наша мета як радикалів полягає не в тому, щоб продемонструвати державним соціалістам усіх видів те, що їхні цілі негідні, а в тому, що шлях, який вони обрали, веде радше вбік від цих цілей, у вигляді, в якому вони були сформульовані, а не до них».

Людвіг фон Мізес висунув схожий аргумент у «Лібералізмі», стверджуючи, що ліберали відрізняються від соціалістів не тим, що прагнуть до різних цілей, а тим, що вони обирають різні засоби для досягнення тих самих цілей. Подолання бідності та матеріальних нестатків, згідно з Мізесом, завжди є метою; принципова розбіжність полягає в тому, що саме більш ефективно досягає цієї мети в реальному світі.

Нинішній лібертаріанський дискурс повинен наново прийняти «неконсервативну критику» національного економічного планування Дона Лавуає, його ідею про те, що ми повинні базувати наш захист вільних ринкових механізмів не на консервативному відкиданні нібито радикальної політики соціалістів, а на «більш науково обґрунтованому радикалізмі». Але що це означає? Чи все це лише семантика?

У «Національному економічному плануванні» Лавуає дає сучасним лібертаріанцям важливий урок, який полягає в тому, що сприйняття вільних ринкових рішень як форми консерватизму створює докорінно неправильне розуміння зв’язку між вільними ринками та радикальними соціальними змінами. Консервативний підхід до означення економічної свободи розглядає її як таку, що є послідовною політичній філософії, яка, в свою чергу, прагне зберегти існуючі владні структури, соціальні інститути та розподіл багатства. Для Лавуає ж, навпаки, впровадження вільного ринкового лібертаріанства радикально змінило б суспільство на краще, неодмінно зруйнувавши багато сьогоднішніх соціальних, політичних та економічних практик та інститутів. Відповідно, лібертаріанці є радикалами.

Лібертаріанці розглядають світ, в якому великі, впливові компанії є більш відповідальними, в якому появі монополії запобігає не довільне позитивне право (яке все одно було б марним), а економічне право, тобто конкуренція. Насправді, можна сказати, що вільні ринки є найбільш жорстко і точно регульованими ринками з усіх, оскільки саме свобода вільно вступати в економічні відносини та інституції і виходити з них примушує корисливих суб’єктів ринку нести відповідальність за свої дії. Аргумент на користь ринків, який полягає у протиставленні його моноцентризму, бюрократії та плануванню не повинен бути сформульований як схвалення (або навіть нейтральне ставлення до) експлуататорської поведінки, користолюбства чи антисоціального атомізму, з якими, на жаль, іноді помилково асоціюється лібертаріанство. Як ми побачимо, соціалісти протягом всієї історії своїх ідей спиралися на низку помилок щодо того, як на практиці досягти відповідальності та економічної справедливості. Таким чином, вони прийшли до того, що зводиться до економічного мілітаризму — економічних відносин та організаційних моделей, заснованих на майже одержимості військовою дисципліною. Дійсно, деякі з найбільш ранніх і цікавих (хоча й жахливих) соціалістичних концепцій мають виразно мілітаристську спрямованість. Щоб краще зрозуміти цей підхід, ми могли б почати з розгляду французького соціаліста Шарля Фур’є, чия утопія звеличувала військовий ідеал, в центрі якого була ідея грецької фаланги. Ми також розглянемо соціалістичний економічний мілітаризм, представлений у роботі американського соціаліста Едварда Белламі, чий знаменитий роман «Озираючись назад» був частково написаний під впливом Фур’є.

Шарль Фур’є

Фур’є народився у французькому містечку Безансон, на південному сході від Парижа, неподалік від швейцарського кордону — там же, де й інший унікальний соціалістичний мислитель, його молодший сучасник П’єр Жозеф Прудон. Соціалістична думка Фур’є належить до традиції всеосяжного утопізму, яка стала відповіддю на потрясіння Французької революції та її наслідків, традиції, яка включає таких видатних філософів, як Анрі де Сен-Сімон та його найвидатнішого учня Огюста Конта. Як зазначає Льюїс Мамфорд,

«імперські соціальні реформатори, такі як Сен-Сімон і Огюст Конт, навчилися в наполеонівської епохи ефективності, з якою військова методика може бути застосована до соціальної поведінки».

Фур’є також став важливим мислителем у цьому контексті; він (і пізніше Белламі) досить чітко уявляв собі «індустріальні армії», під пильним наглядом і суворим наказом. Фур’є прагнув цілісної реструктуризації суспільства, зверху донизу, і в цьому сенсі, можливо, він радикал. Але, як швидко зауважив би Лавуає, програма Фур’є є глибоко авторитарною і реакційною. У ній навіть домогосподарство — і, власне, саме існування окремих сімейств — має бути знищене, розчинено в цілому, як перешкода на шляху до всеосяжної єдності, до якої прагнув Фур’є. Комерція і торгівля розглядаються як глибоке зло, що асоціюється у Фур’є з єврейською релігією, яка, за його словами, сприяє «заохоченню обману» і «надає її прихильникам небезпечно аморального духу».

Фур’є був різким у своїй критиці «народження комерційного феодалізму», за якого «привілейовані корпорації» монополізують промисловість. Але він формулює помилку, яку так часто висувають сучасні прогресисти і соціалісти — ідею про те, що конкуренція неминуче веде до «монополізації торгівлі і промисловості великими акціонерними компаніями». Він пише, що «чим більше розвивається анархічна конкуренція, тим ближче вона наближається до всезагальної монополії, тобто протилежного надлишку». Можна було б подумати, що Фур’є відчув проблему цього твердження, оскільки він визнає, що конкуренція і монополія дійсно є протилежностями. Але чому перша повинна вести до другої, він не пояснює. Тут, у питанні про торгівлю і ринки, Фур’є найбільш суперечливий і непослідовний: конкуренція laissez-faire, каже він нам, призводить до найбільш небажаного стану монополії, тому нам краще прокласти прямий шлях до монополії, щоб запобігти їй. Ця сліпа пляма пояснюється інтенсивною, ірраціональною ненавистю Фур’є до комерції і всього, що з нею пов’язано, і ця ненависть заважає йому серйозно думати про стимули і, відповідно, про те, як влада діє через діяльність людей. Як ми побачимо, соціалізм Белламі ґрунтується на ідентичній помилці.

Едвард Белламі

Роман «Погляд назад» Белламі насправді був поглядом уперед. Опублікований у 1888 році, роман, що описував майбутню Америку, спричинив бурхливий рух, присвячений його ідеям. Протагоніста Белламі, який страждає на безсоння, регулярно відвідує «Професор тваринного магнетизму», який маніпулює ним, занурюючи в глибокий гіпнотичний сон. Саме після одного з таких снів він прокидається, щоб виявити, що він у 2000 році, тобто через 113 років після того, як заснув у власному домі. У цьому 2000-му році, американське політичне та економічне життя сплановане і майже досконале, кожен громадянин чітко вписаний у добре налагоджений механізм, індустріальну армію. Для Белламі привабливими є військові практики рівності між солдатами та організаційної ефективності. Як пояснює Адам Гопнік, сенсація навколо утопії Белламі принаймні частково пояснюється «ностальгією після Громадянської війни за чіткістю військової дисципліни», коли американці насправді прагнули «того, що Вільям Джеймс пізніше назвав «моральним еквівалентом війни». Політичний соціолог Артур Ліпоу відзначає близькість, з якою індустріальна армія Белламі «віддзеркалювала організацію сучасної армії зразка XIX століття», концентруючи владу на вершині ієрархічної структури і свідомо виключаючи «демократично обрані представницькі органи, політичні партії, профспілки або будь-які інші механізми, за допомогою яких народ міг би безпосередньо брати участь або впливати на політику держави». Як і в будь-якій військовій диктатурі, в утопії Белламі офіцери індустріальної армії також становили б політичне правління. Тут очевидний вплив Фур’є, що проявляється у захопленні Белламі військовою дисципліною та організаційними моделями, парадами і пишністю, і навіть деякими естетичними деталями утопії Фур’є.

Як і в багатьох інших найбільш досконалих авторитарних режимах, описаних у літературі, у Белламі, якщо вірити свідченням його персонажів, немає прямого примусу, а рабство вважається «абсолютно природним і обґрунтованим». Антагоніст роману Белламі запитує про функціонування економічної системи:

 «Тобто, — припустив я, — ви просто застосували принцип загальної військової повинності, як його розуміли в наш час, до питання праці».

«Так, — відповів доктор Літе, — це було те, що стало само собою зрозумілим, як тільки нація стала єдиним капіталістом. Люди вже звикли до думки, що робити свій внесок в оборону країни є загальним і безумовним обов’язком кожного громадянина, незалежно від його фізичної працездатності. Те, що обов’язок кожного громадянина вносити свою долю промислових або інтелектуальних послуг на утримання нації, був настільки ж очевидним»

Тут ми могли б підкреслити той факт, що персонаж Белламі, доктор Літе, визнає очевидну істину, яку мало хто з державних соціалістів був готовий прийняти: капіталізм, яким би він не був, не був зметений з лиця землі. Натомість, один капіталіст прийшов на зміну багатьом. Звичайно, доктор Літе не усвідомлює наслідків цього визнання, зокрема, того факту, що зосередження всієї економічної влади в руках одного суб’єкта — нації, як єдиного капіталіста, фактично загострює проблему, яку вона мала б вирішити. Фур’є, Белламі та іншим подібним утопічним соціалістам, мабуть, не спадало на думку, що зі скасуванням торгівлі та конкуренції і наявністю досконалої монополії, робітники мають набагато меншу купівельну спроможність, а не більшу. Заява доктора Літе вказує, також ненавмисно, на практичну неспроможність — а то і безглуздість — таких термінів, як капіталізм і соціалізм. Адже якщо досконалий соціалізм, як його уявляли утопічні апостоли, є лише завершенням монополістичного капіталізму, то на яких підставах прихильники двох -ізмів розходяться в думках?

Засоби і цілі

Утопісти на кшталт Фур’є та Белламі хочуть уявляти собі кращий світ з кращими людьми, і це може бути гідним захоплення, наскільки це можливо. Проте брак серйозності і строгості проявляється в їхній нездатності відповісти навіть на найочевидніші питання, які ставить перед ними система, якій вони надають перевагу: чому економічна централізація і монополія є небажаними, коли вони здійснюються людьми, яких називають капіталістами, але рівнозначні раю, коли вони керуються людьми, яких називають соціалістами? Соціалісти-утопісти завжди були зачаровані словами та естетикою, які їм подобаються (колективізація, кооперація, знищення жадібності та індивідуалізму) і обурені тими, що пов’язані з торгівлею, конкуренцією та ринками. Але вони не замислюються над наслідками своїх утопічних планів.

«Якби хороше життя могла забезпечити хунта ділових людей, — пише Мамфорд, — то такі задуми могли б фактично започаткувати рай на землі.»

Знову ж таки, постає питання, яке хвилювало Лавуає, питання практичного узгодження між засобами і цілями. Про Белламі, зокрема, Мамфорд пише:

«Я не ставлю під сумнів [його] прекрасні мотиви; я ставлю під сумнів лише ті засоби, якими він уявляв їх досягнення. Існує прогалина між концепцією Белламі про хороше життя і структурою, яку він побудував, щоб її аргументувати».

Лавуає мав рацію: більшість лівих радикалів у всьому світі, підтримуючи дедалі потужнішу сучасну державу, виступають у ролі своїх найлютіших ворогів.

Різкий розрив між райдужними уявленнями соціалістичних утопістів про функціонування армії і кошмарними повсякденними реаліями реальних військових формувань дає нам змогу проникнути в їхнє мислення і виявити його недоліки. Насправді, військові формування породжують постійні зловживання владою, найпотворніші види експлуататорської нерівності, марнотратства та неефективності. Лише в уяві авторитарних режимів збройні сили є добре функціонуючим інструментом соціального прогресу і процвітання. Якщо на момент написання Лавуає своїх робіт прихильники соціалістичного централізованого планування, здавалося, перемагали у змаганні ідей, то сьогодні мало хто вже наводить аргументи на користь такого всеосяжного планування. Тут можна зробити паузу, щоб простежити, як швидко змінилася ситуація в цьому змаганні: від визнання соціалізму і планування практично де-юре до неоліберального консенсусу, що сформувався після розпаду радянського союзу. Проте, хоч і ослаблені та менш амбітні, аргументи на користь економічного інтервенціонізму продовжують звучати, і їх підтримують технократичні прогресивісти, які розглядають економіку як механізм, який ми можемо відкалібрувати і спланувати. А війна і планування завжди були нерозривно пов’язані одне з одним, бо що, як не війна, може підкорити собі все економічне життя нації? Для соціалізму, який фактично практикувався, так само як і для соціалізму, який лиш уявляли собі його найкращі уми, військова регламентація була невід’ємною частиною. Важко уявити суспільний лад, більш згубний для людського потенціалу, ніж той, що робить військову повинність універсальною моделлю для всіх людських відносин, але це саме та модель, до якої прагнули соціалістичні ліві, як в теорії, так і на практиці. «Лібертаріанські ліві», з іншого боку, «виступали проти втручання будь-якого уряду в життя будь-кого, у внутрішніх чи зовнішніх справах». Таким чином, лібертаріанці завжди були єдиними справжніми поборниками радикальних змін, рішуче налаштованими знищити політичний абсолютизм, а не просто реформувати чи реінкарнувати його.

Переклад: Іван Ландарь

Диктор: Ірина Купчак

Психологія свободи: вступ

Частина 1 із серії статей Шерон Преслі «Психологія свободи проти психології еволюції»

🔗Оригінал статті за посиланням

Преслі розпочинає серію постів, у яких описує «психологію свободи» і пояснює її релевантність до лібертаріанства в більш широкому сенсі.

Лібертаріанці часом зневажають психологію. Мюррей Ротбард — найбільш очевидний приклад.[1] Інші також заперечували психологію, адже уявляли, ніби психологічні дослідження базуються на довільних і необґрунтованих ідеях та ненадійних дослідах. (Це не так, як мінімум, є з 1960-х років (хоча невідомо, чи було таке колись взагалі). У 1960-х роках обидві теорії: і психоаналіз Фрейда, і біхевіоризмм Скіннера — втратили  популярність, оскільки не могли протистояти фактичним дослідженням поведінки індивіда. Психологія почала орієнтуватися на дослідження, а не на теорію, а методи досліджень взяли під пильний  контроль. Відтоді психологія стала суто науковою за своєю методологією, а її рецензовані академічні журнали — більш вимогливими.[2] З тих пір дослідження повторюють наново; старі ідеї, які не підтверджуються, відкидають, а нові ідеї перевіряють.

Інша хибна думка про психологію — це те, що вона переважно клінічна. Насправді ж більшість психологів проводять дослідження в таких сферах, як соціальна психологія, психологія розвитку, психологія особистості, сприйняття, фізіологічна та когнітивна психологія. Багато професорів у коледжах та університетах займаються дослідженнями, а інші можуть працювати в бізнесі чи промисловості.

Чесно кажучи, психологічні дослідження можуть чимало дати лібертаріанству. Вони мають багато відкриттів, які допомагають зрозуміти проблеми та питання вільного суспільства. Завдяки психології ми знаємо про свободу волі та про те, що саме підтримує цю концепцію; знаємо, завдяки чому існують ментально здорові та самостійні особистості й чому потреба людей бути вільними є важливою. Відкриття застерігають про проблеми, з якими стикається свобода, і заохочують усвідомити: природа людини не є поганою. Я доведу, що психологія свободи існує, і в цій серії статей опишу її значущість для лібертаріанства.

Перш за все психологічні дослідження підтримують два критично важливі для вільного суспільства концепти: індивідуалізм і свобода волі. Обидва говорять про ідею особистої відповідальності, яка лежить в основі того, що потрібно вільному суспільству для функціонування. Раніше я писав про психологію індивідуалізму та дослідження, які її підтверджують. Хоч концепція свободи волі викликає суперечки в науковому товаристві, УСЕ Ж велика кількість психологічних досліджень підтримує цю ідею Деякі лібертаріанці вловили її. У рецензії на книгу «Хто головний: свобода волі та наука про мозок» Майкла Газзаніги Рональд Бейлі з «Reason» пише:

«Чого Газзаніга справді боїться, так це потенційно згубного впливу висновків у галузі нейрофізіології на наші уявлення про особисту відповідальність. Загалом поняття свободи волі тісно пов’язане з поняттям моральної відповідальності. Якщо нейрофізіологія покаже, що ми перебуваємо в полоні наших нейронів, то як ми можемо бути відповідальними за наші дії — як погані, так і хороші?»

Але, на щастя, Газзаніга не єдиний серед психологів, який пише про дослідження, які свідчать на користь свободи волі. Серед інших — видатний соціальний психолог Рой Баумайстер, редактор книжки «Свобода волі та свідомість: як вони можуть працювати?» В іншій, яку спільно редагували Баумайстер, Бер і Кауфман — «Психологія та свобода волі», Шон Ніколс, один із авторів, пише:

«Психологія готова вдихнути нове життя в ці питання».

Свобода волі жива в залах академічної психології.

Ще один погляд на свободу волі — це ідея самовизначення. Її досліджували кілька психологів, зокрема й Едвард Деці та Річард Раян. Переглядаючи критику самостійності від біологічних редукціоністів, культурних релятивістів і біхевіористів, вони дійшли висновку, що «існує універсальна цінність автономного регулювання, що залежить від розвитку, коли конструкт розуміється чітко». На своєму вебсайті про цю концепцію Декі та Раян пишуть:

«[Самовизначення] стосується підтримки наших природних або внутрішніх тенденцій поводитися природно та ефективно». Знову ж психологічні дослідження підтверджують можливість існування здорових й автономних людей.

Іншою важливою сферою дослідження, пов’язаною з особистою автономією, є позитивна психологія. Хоч міркування про автономію у сфері психології сягають далекого минулого, відносно нова сфера позитивної психології значно додає до нашого розуміння того, що необхідно людям для психологічного процвітання. Цитуючи Центр позитивної психології Університету Пенсільванії:

«Позитивна психологія — це наукове дослідження сильних сторін, які дозволяють людям і спільнотам процвітати. Ця галузь заснована на вірі в те, що люди хочуть жити змістовним і повноцінним життям, розвивати найкраще в собі й збагатити свій досвід любові, роботи та розваг».

Відповідно до давніших досліджень того, що називається «локусом контролю», люди функціонують набагато краще, коли відчувають контроль над своїм життям. Почуття втрати контролю може бути пов’язане з депресією, несподівано усвідомленою безпорадністю, деструктивною поведінкою, домашнім насильством та іншими сумними причинами. Новіші дослідження позитивної психології розповідають, як здобути контроль над своїм життям. Провідний психолог у цій галузі Мартін Селігман  каже про переваги позитивної психології в цьому виступі на TED.

Головний аргумент, який лібертаріанці могли б і повинні були б просувати, використовуючи дослідження самовизначення, автономії та позитивної психології, полягає в тому, що свобода корисна для людей. В умовах свободи вони більш здорові, щасливі, вмотивовані та краще контролюють своє життя. Люди процвітають, коли вільні. Я розгляну це детальніше в наступному есе.

Інша сфера дослідження, критична для лібертаріанських інтересів, — це соціальний вплив. Що змушує людей підкорятися владі? Чому вони чинять опір? Які соціальні та особисті умови можуть сприяти розбудові більш вільного суспільства? Вільного суспільства не можна досягнути, ба більше втримати, якщо люди не хочуть поставити під сумнів владу. Багато лібертаріанців, безсумнівно, знайомі з класичними експериментами Стенлі Мілгрема щодо покори владі та дослідженням Стенфордської в’язниці Філіпа Зімбардо, яке продемонструвало, як сила неявних і псевдоочевидних соціальних сценаріїв може спонукати людей шкодити іншим. Інші дослідження включають дослідження авторитарної особистості (характерної для багатьох правих консерваторів), догматизму (характерний для справжніх віруючих у всьому політичному спектрі) і того, що психолог Мілтон Рокіч назвав «відкритою і закритою свідомістю». Дослідження соціального впливу також розповідає нам про повсякденний конформізм та умови, які йому сприяють. У наступних есе я проаналізую ці та інші дослідження, які можуть дати нам деякі відповіді на запитання вище.

Ще одна проблема, яка стосується соціальних змін задля більш вільного суспільства, полягає в тому, чому люди чинять опір таким змінам. Чому багато хто віддає перевагу статусу-кво? Нове дослідження цікавиться саме цим: «Чому ми підтримуємо систему чи інституцію, в якій живемо: уряд, компанію чи шлюб, — навіть якщо будь-хто інший бачить, що вона невдала? Чому ми противимося змінам, навіть коли система корумпована чи несправедлива?» Дослідження висвітлює умови, за яких ми вмотивовані захищати статус-кво, тобто процес, який називається «виправдання системи». Саме такі дослідження допоможуть нам краще зрозуміти, як заохочувати людей змінюватися, йти проти статусу-кво та шукати більше свободи.

Поки ми говоримо про соціальні зміни, згадаймо політичні переконання. Протягом багатьох років я спостерігав, що багато лібертаріанців наївні у своїх думках про те, які типи аргументів є переконливими для людей. Чимало лібертаріанців уявляють, що все, що їм потрібно зробити, це подати раціональний аргумент на користь лібертаріанських принципів. Скажу так: чи працює це? Не надто вдало! Дві книжки, засновані на психологічних дослідженнях ухвалення рішень, ілюструють, чому такий погляд є наївним. Книжка лауреата Нобелівської премії психолога Деніела Канемана «Мислення швидке і повільне» показує, що більшість людей ухвалює рішення на основі емоцій, а не розуму. Раціональні аргументи можуть бути емоційно привабливими, але лібертаріанці рідко їх роблять такими. В іншій книзі — «Політичний мозок» політолога Дрю Вестіна — ідеться про те саме. На виборах перемагають ті, хто вміє спровокувати емоційний шок. Якщо лібертаріанці не зрозуміють цього, то ми станемо незрозумілим рухом, який говоритиме сам із собою.

Розвиток дитини — сфера, менш очевидна для лібертаріанців, але все ж актуальна. Як писала лібертаріанська феміністка початку ХХ століття Сюзанна ЛаФоллет: «Якими будуть діти, таким буде і суспільство». Діти не народжуються лібертаріанцями. Вони мають навчитися цінувати свободу. У багатьох виданнях про виховання йдеться про те, що діти потребують керівництва, але не фізичних покарань. Малеча, яку твердо, але з любов’ю навчають емпатії, найімовірніше, виросте в зрілих та толерантних дорослих. Таким чином дослідження показує, що батькам необхідно активно давати дітям знання про емпатію, моральні цінності, критичне мислення щодо авторитетів.

Ще одна сфера, у якій батьки можуть відігравати важливу роль, — інтелект. Дослідження інтелекту не є, як дехто може припустити, про те, що IQ  виключно генетично обумовлене. Це ж фактично підтримує антидетерміністську точку зору. Як зазначає Баррі Скотт Кауфман у блозі «Scientific American», успадковуваність інтелекту не означає те, що ви думаєте. Він пише:

Ці висновки мають змусити вас подумати принаймні двічі про «успадковуваність інтелекту». Замість індексу того, наскільки «генетичним» є тест на IQ, більш імовірно, що в західному суспільстві можливості навчання дуже відрізняються одна від одної, а спадковість лише говорить вам, наскільки на цей тест впливає культура.

Ще один подібний погляд на питання інтелекту висловлює педіатр Естер Ентін, доктор медичних наук, яка обговорює нещодавнє дослідження, що показало:  «Приблизно 50 % когнітивних досягнень дітей у віці від 10 місяців до двох років є результатом впливу навколишнього середовища. Без таких переваг досягнення не відбулися б».

Нещодавнє дослідження підтверджує ідею про те, що існує кілька вікон можливостей, під час яких те, з чим дитина стикається в повсякденному житті, може значно вплинути на її когнітивний (розумовий) розвиток як тоді, так і в майбутньому. Що ще важливіше — ці вікна можливостей відкриваються набагато раніше в дитинстві, а усвідомлені та втрачені можливості мають більш негативний вплив, ніж ми хочемо вірити. Дослідження показало: малюк з низьким соціально-економічним статусом може фактично не дати собі старшому реалізувати свій генетично закладений когнітивний потенціал.

Це дослідження не лише показує, що рівень IQ залежить від середовища, воно також свідчить, що бідність — це проблема, якою не можна нехтувати. Щоб діти могли розвиватися, потрібні освітні можливості та краще виховання. Дві цілі тих, хто хоче більш вільне суспільство, полягають у створенні культури, у якій бідності не було б, а дітям надали б кращі можливості для навчання.

Інші дослідження доводять, наскільки важливою є освіта для вільного суспільства. Інтелект й освіта, як не дивно, можуть впливати на рівень злочинності. Майкл Шермер зазначає, що інтелект пов’язаний із моральними цінностями.

Соціологи зібрали достатньо доказів про зв’язок між різними типами інтелекту, моральними цінностями та поведінкою. Численні дослідження, починаючи з 1980-х років, виявили, до прикладу, що інтелект і освіта зменшують кількість злочинів із застосуванням насильства. Зі зростанням інтелекту та збільшенням можливостей здобувати освіту насильство зменшується, навіть якщо воно було типове для якогось соціально-економічного класу, віку, статі чи раси.

Ще більш інтригують нові докази, які демонструють прямо пропорційний зв’язок між грамотністю та моральними міркуваннями, особливо між читанням художньої літератури та здатністю сприймати точку зору інших. Розгляд перспективи в романах вимагає схожих на матричні ​ротації реляційних позицій у поєднанні з розумінням того, що було б, якби подія X трапилася з вами, навіть якщо «ви» в цьому випадку є персонажем роману.

Таким чином заохочення до кращої освіти може підвищити рівень інтелекту та моральних міркувань, а також зменшити злочинність — це позитивні результати, які можуть сприяти вільнішому суспільству.

Інша важлива проблема для вільного суспільства полягає в тому, як люди будуть ставитися одне до одного. Ліберали уявляють, що без уряду люди буянитимуть і не піклуватимуться про бідних. Але дослідницька література не підтримує такий висновок. Основною сферою досліджень у психології є те, що називається просоціальною поведінкою. «Просоціальна поведінка — це поведінка, спрямована на допомогу іншим людям. Просоціальна поведінка характеризується турботою про права, почуття та благополуччя інших людей. Поведінка, яку можна описати як просоціальну, включає почуття емпатії та турботи про інших, а також поведінку, спрямовану на допомогу або користь іншим людям». Хороша новина полягає в тому, що дітей можна навчити такої поведінки й вони справді можуть мати природну схильність до цього. За словами дослідників з Інституту Макса Планка в Німеччині, «згідно з результатами нового дослідження, діти віком від 3 років мають гостре почуття відновного правосуддя та “дивовижний” рівень турботи про інших». Цей висновок узгоджується з попередніми дослідженнями психології розвитку. Це хороша новина для тих, хто прагне більш вільного суспільства. Всупереч ліберальним страхам, люди мають природні нахили до справедливості та взаємодопомоги. Більш вільне суспільство буде живити цю природну схильність.

Інші сфери психологічних досліджень, які стосуються проблем вільного суспільства, включають упередження та дискримінацію, психологію та право, гендерну психологію та психологію здоров’я. Вільне суспільство — це не те суспільство, де одні ставляться погано до інших. Фанатичні люди вмотивовані спрямовувати свої дії проти тих, хто є об’єктом їхнього фанатизму, і навіть завдавати їм шкоди. Психологічні дослідження прояснюють нам умови, які можуть посилити чи послабити фанатизм. Дослідження психології та права показують, що нинішня система юриспруденції упереджена проти темношкірих і може ухвалити такий вирок, як, наприклад, смертна кара. У вільному суспільстві жоден вид упередженості не є бажаним. Гендерна психологія стверджує, що стереотипні гендерні ролі не вбудовані в людську психіку. Люди вільні обирати ролі та поведінку, які найкраще підходять їм як особистостям. Психологія здоров’я вчить, як бути здоровими та щасливішими, як бути людиною, на яку більшість буде рівнятися. Вільне суспільство просуватиме індивідуальний вибір, здоров’я та щастя, а також більш справедливе ставлення до всіх груп. Психологічні дослідження можуть освітити наш шлях до цього суспільства.[3]

У наступних частинах я детальніше розберу деякі з цих ідей та більше. Ротбард міг вважати, що психологія зовсім не стосується лібертаріанства, але я сподіваюся довести вам, як сильно він помилявся. Ідеї вільного суспільства пропонує не лише економіка, а й інші соціальні науки, зокрема психологія. Переважна кількість психологічних досліджень підтримує думку, що люди процвітають в умовах свободи та автономії. Це доводить, що не наші гени визначають нас, а радше гарна освіта та виховання допомагають стати зрілими та чуйними дорослими, які цінують свободу. Завдяки цьому ми розуміємо, як критично мислити про авторитет і як навчити наших дітей робити те саме. Психологія свободи дійсно існує і лібертаріанці повинні її прийняти.

Переклад: Євгенія Наумук.

Диктор: Максим Джаман

 

Примітки:

[1] В одному з перших випусків свого «Лібертаріанського форуму» Мюррей Ротберд якось сказав, що психологія не має жодної цінності для лібертаріанства, окрім як для роботи Томаса Саса та Шерон Преслі (він щойно прочитав мою магістерську роботу, порівняльне дослідження лібертаріанців і консерваторів). Хоча мені було надзвичайно приємно, що моє ім’я згадали поряд з іменем доктора Саса, я не міг погодитися з висновками Ротбарда. Коли багато років потому я звернувся до нього стосовно цього зауваження та згадав експеримент Мілгрема як приклад доречності психології, він просто пішов від мене, не сказавши ні слова.

[2] Протягом багатьох років у психологічних журналах з’являлася численна критика методології дослідження. Кожен аспірант, який здобуває ступінь доктора філософії, проходить кілька уроків статистики та методології дослідження в психології. Я й сам пройшов два статистичні та три дослідницькі курси плюс курс із філософії психології. Психологія набагато краще критикує власні методи, ніж інші.

[3] Для того щоб оцінити значимість цього дослідження, у фейсбуці створили нову групу, яка називається «Лібертаріанство та психологія».