У своєму подкасті «Вердикт» від 13 листопада Тед Круз [1] звернувся до книги Людвіга фон Мізеса «Бюрократія», обговорюючи створення «Міністерства ефективності уряду». Цю ініціативу того ж дня анонсував новообраний президент Дональд Трамп. Круз наголосив, що Мізес вдало описав основну проблему, на яку спрямований цей план. Ідея полягає в тому, щоб зробити урядову систему більш ефективною. На думку Круза, очолити новий департамент мають Ілон Маск і Вівек Рамасвамі [2].
На перший погляд, ця ідея здається переконливою, але насправді, у своїй праці Людвіг фон Мізес пояснив чому вона не працюватиме. Його теорія соціалістичного розрахунку не лише поклала край дебатам про соціалізм, але й дала глибоке розуміння природи бюрократії. Щоб повністю зрозуміти, на що вказує сенатор Круз, звертаючись до Мізеса, варто спершу розібратися, чому бізнес працює ефективно, а уряд — ні. Відповіді на обидва ці питання можна знайти в працях Мізеса.
Чому бізнес працює ефективно, а уряд – ні?
«Бюрократія» — це справжня перлина у творчій спадщині Мізеса. У цій роботі Мізес переносить свою знамениту теорію про неможливість соціалістичного економічного розрахунку на аналіз бюрократії. Щоб глибше зрозуміти його аргументи, варто спершу відповісти на запитання: що таке бюрократія і що нею не є?
Мізес швидко дав відповідь на ці питання. Навіть у 1944 році, коли він писав цю книгу, слово «бюрократія» часто використовували як узагальнювальне кліше для позначення неефективності. Прогресисти називали «бюрократією» корпоративні відносини, тоді як консерватори вживали це слово щодо урядів. Однак Мізес пояснює, що бізнес за своєю природою не може бути «бюрократичним» у тому сенсі, як це зазвичай розуміють.
Бізнес від природи є ефективним. Бізнес керується підприємцями, які мають особисту зацікавленість у результатах завдяки праву власності. Їхня основна мета — отримання прибутку.
Прибуток, на думку Мізеса, це не свідчення експлуатації, а доказ того, що використання ресурсів приносить цінність суспільству.
Ринковий обмін можливий лише тоді, коли обидві сторони вважають, що отримають більше користі від того, що вони здобудуть, ніж від того, що віддають. Завдяки цьому процесу, доповненому використанням грошей як засобу обміну, формуються ринкові ціни та система економічного розрахунку.
Економічний розрахунок — це основа ринкової економіки. Він дозволяє оцінити, наскільки ефективно використовуються ресурси — земля, праця і капітал. Саме ця здатність робить бізнес ефективним. Підприємства мають можливість аналізувати, чи приносять їхні дії прибуток, зокрема завдяки системі подвійного запису в бухгалтерському обліку, про яку говорить Мізес. Вона дозволяє підприємцям визначати, які фактори сприяють загальній рентабельності і змушує керівників шукати найефективніші шляхи ведення бізнесу, адже в іншому випадку вони ризикують втратити свої позиції.
Ринок сам по собі розв’язує проблему неефективності. Менеджери та підприємці, які невдало прогнозують майбутні ризики, зазнають збитків і виходять з ринку. Ті ж, хто робить точніші прогнози, отримують прибуток і продовжують розвиватися.
Таким чином, бізнес є ефективним за своєю природою, і його навряд чи можна назвати «бюрократією» у сучасному розумінні цього слова. Але що тоді насправді є бюрократією?
Бюрократії і їх неефективність
Мізес дає чітке визначення бюрократії: це метод управління адміністративними справами, де результати не мають грошової оцінки на ринку. Він наголошує, що бюрократія — це не форма управління і навіть не обов’язково організаційна структура. Це характеристика установ, які не можуть або не прагнуть досягати прибутку, а отже, не мають змоги проводити економічні розрахунки.
Без прибутку бюрократія втрачає ефективність, що є основою теорії соціалістичного розрахунку Мізеса. Він визнає, що центральні планувальники можуть мати хороші наміри, знання та доступ до ресурсів. Однак без можливості проводити економічний розрахунок вони не здатні визначити, чи витрачають ресурси раціонально, чи ні. Чи виробляють вони забагато або замало? Чи обирають найефективніші методи? Такі питання залишаються без відповіді, якщо відсутній механізм ринкових розрахунків.
Те саме стосується бюрократії. Такі організації часто керуються ідеалами, відмінними від прибутку і не мають інструментів для вимірювання ефективності. За словами Мізеса, уряд не працює заради прибутку і не має можливості робити це, навіть якби хотів.
Розглянемо, наприклад, поштову службу. Поштова служба США (USPS) часто критикується за свою неефективність, тоді як приватні компанії, такі як UPS і FedEx, демонструють значно кращі результати. Основна відмінність полягає в тому, що USPS не орієнтована на прибуток. Її діяльність зводиться до виконання завдань, покладених на неї урядом, з обмеженнями, що походять від того ж уряду. Бюрократи, які керують цією службою, не мають механізмів для оцінки прибутковості, а невеликі доходи, які вона отримує, є результатом зборів, а не ринкових цін.
Таким чином, бюрократія — це не бізнес, а інструмент уряду. Державні установи, такі як поліція, податкові чи імміграційні служби, не мають орієнтації на прибутковість, а отже, і на ефективність. Без ринкових цін уряд, умовно кажучи, рухається в темряві, не знаючи свого місця, поки не зіткнеться з черговою проблемою.
Бізнесмен і бюрократія
Чи може успішний підприємець змінити роботу бюрократії? Чи здатен він застосувати принципи ефективного бізнесу до державних структур і зробити їх результативнішими? На перший погляд, ідея здається логічною: чому б компетентній людині не покращити функціонування уряду? Однак така думка ігнорує основну проблему — ефективність уряду залежить не від особистостей, а від самої системи, в якій вони працюють.
Мізес пояснює, що підприємницькі якості не є властивістю людини, а залежать від її позиції в ринковій системі. Якщо колишній підприємець очолює державну установу, то він перестає бути підприємцем і стає бюрократом. Його завдання полягає не в досягненні прибутку, а в дотриманні правил і норм. Бюрократія обмежує його повноваження, залишаючи лише можливість впливати на незначні процедури, тоді як загальні рамки визначаються зовнішніми регуляціями.
Методи підприємця, спрямовані на прибуток і зменшення витрат, у бюрократичній системі просто не працюють. У державному управлінні результати не мають ринкової вартості: їх не можна купити чи продати, а отже, немає можливості оцінити їхню ефективність через механізм прибутків і збитків.
Прагнення зробити уряд більш ефективним — це похвальний намір, але проблема не вирішується шляхом змін у персоналі, політиці чи процесах. Без механізму економічних розрахунків уряд не здатен ефективно розподіляти ресурси. Він підпорядковується кодексу, а не споживачеві, тому діяти як підприємець у таких умовах неможливо.
Сенатор Круз влучно підсумував цю думку: «Всі стимули в уряді не лише не орієнтовані на прибуток, вони прямо суперечать цьому мотиву. Саме тому я порекомендував Ілону прочитати цю книгу Мізеса, і він її прочитав».
Урядова бюрократія за своєю природою не може бути ефективною. Найкраще, що можна зробити, — це мінімізувати її вплив, відкривши шлях до ефективності для підприємців, таких як Ілон Маск і Вівек Рамасвамі. Щоб повернути Америці ефективність, слід позбутися бюрократії. Можливо, саме праця Мізеса зможе надихнути на цей шлях, адже вона чітко вказує на основні недоліки урядових систем. Стати ефективними означає стати небюрократичними.
Переклад: Олександра Андрусик
Озвучив: Микола Жмайло
Примітки
[1] Тед Круз — американський політик, сенатор США від штату Техас з 3 січня 2013 року, член Республіканської партії
[2] Вівек Рамасвамі — американський проросійський підприємець, засновник Roivant Sciences та співзасновник Strive Asset Management. Рамасвамі виступає за «значні поступки Росії» в російсько-українській війні та припинення військової підтримки України. Він підтримує заборону України на членство в НАТО та дозвіл Росії окупувати регіони України в обмін на домовленість про те, що Росія «розриває альянс з Китаєм»
Після боротьби з COVID-19, головною економічною проблемою американської громадськості стало зростання цін. Намагаючись завоювати прихильність виборців, віцепрезидентка Камала Гарріс нещодавно (прим. пер. — стаття опублікована 19 вересня 2024 року) заявила про підтримку контролю над цінами, зростання яких вона пов’язує з проблемами в ланцюгах постачання і з жадібністю корпорацій.
Сьогодні часто здається, що наша країна знає лише кілька банальностей про ринки, які сягають не далі середини 1930-х, а може, й 1920-х років. Інфляція та знецінення валюти, однак, сягають набагато глибших часів. Ба більше, вони часто супроводжуються спробами виправити їх за допомогою регулювання цін, що особливо характерно для імперій.
Минулого року з’явився своєрідний мем, коли жінки з подивом дізнавалися, як часто їхні чоловіки думали про Римську імперію упродовж тижня. Чоловіки можуть навіть згадати Колізей, акведуки, або завоювання Цезарем Галлії, пояснюючи, що саме вони уявляли, коли думали про Рим. Якщо ми хочемо дізнатися про знецінення валюти та регулювання цін, я вважаю, що нам слід звернутися до кризи ІІІ століття.
Криза ІІІ століття — це приблизно 50-річний період у Римській імперії, який тривав з 235 по 284 рік нашої ери. Серед багатьох проблем, з якими зіткнувся Рим у цей період, була і девальвація валюти, зумовлена зменшенням кількості срібла в римському денарії.
Римляни витрачали більше, ніж могли собі дозволити, як це часто буває з імперіями. Війни проти готів, алеманів і Сасанідів різко збільшили військові витрати. Громадські роботи та соціальна допомога також зростали. Під час Völkerwanderung, або Великого переселення народів, Рим заполонили германські племена, які оселилися в його межах, що також вплинуло на витрати імперії. Приблизно за 200 років римський денарій перейшов від карбування з 95-98% срібла до 2-5%. Вміст срібла, який визначав цінність денарію, скоротили більш ніж на 90%.
Долар, безперечно, не є монетою і вже давно не підкріплюється жодним матеріальним активом. Це фіатна валюта. Девальвація нашої валюти відбувається не через зменшення кількості срібла чи золота в процесі карбування, а внаслідок надмірного друку більшої кількості доларів. За трохи більше ніж 100 років з моменту заснування Федерального резерву в 1913 році, долар США знецінився на 97%. Наприклад, у 1913 році фунт хліба в середньому коштував 5 центів, тоді як сьогодні фунт хліба в середньому коштує близько 2,05 долара.
І в Римі, і в сучасному світі, регулювання цін або використовували, або пропонували як розв’язання проблеми зростання цін. Звичайно, в будь-якому разі, так званим «винуватцем» зростання цін називали не політику імператорів чи Федерального резерву, а жадібність торговців.
На початку IV століття нашої ери імператор Діоклетіан прийняв Edictum de pretiis rerum venalium (Едикт про ціни на товари, що продаються) — великий указ, який встановлював максимальні ціни на понад 1200 товарів. Цей ціновий контроль поширювався на харчові продукти, одяг, текстиль, дорогоцінні метали та навіть рабів. За порушення указу передбачалися покарання аж до страти. Проте контроль цін не спрацював, а натомість створив дефіцит, чорні ринки та ще більше підвищення цін.
Хоча віцепрезидентка Гарріс зараз применшує значення своїх коментарів щодо боротьби з «завищенням цін», її погляди спочатку були схожі на погляди Діоклетіана, за винятком, звісно, таких суворих покарань, як смертна кара. Початкові тези Гарріс щодо регулювання цін були досить однозначними.
«Тож, повірте мені, як президентка, я буду переслідувати поганих суб’єктів. І я працюватиму над прийняттям першої в історії федеральної заборони на завищення цін на продукти харчування. Мій план включатиме нові покарання для опортуністичних компаній, які користуються кризою та порушують правила», — сказала Гарріс. Подібно до Діоклетіана та інших, хто запроваджував регулювання цін, правда про ослаблення валюти не обговорюється, не визнається і жодним чином не страждає від цього. Натомість це новоявлена «жадібність» торговців, корпорацій чи будь-кого, кого можна оголосити «поганими суб’єктами».
Коли уряд, сучасний чи стародавній, намагається розв’язати проблему високих цін, встановлюючи контроль над цінами, це неминуче призведе лише до ще більших економічних труднощів. Належною поведінкою було б звернути увагу на факт знецінення національної валюти та причини, які змусили уряд знецінити валюту. На жаль, ні римські імператори, ні кейнсіанські економісти, ні опортуністичні політики не схильні бачити проблему настільки чітко.
Американська система вільного підприємництва була одним з найбільших рушіїв процвітання і свободи в історії, і вона має потенціал забезпечити багатообіцяюче майбутнє для Сполучених Штатів і всього світу[1]. Захищаючи права власності та сприяючи здоровій конкуренції, демократичний капіталізм винагороджує працю та винахідливість, які покращують наше життя і звільнили більше людей від бідності, ніж будь-яка інша система.[2]
Проте Сполучені Штати стикаються зі зростаючими викликами у все більш конкурентній глобальній економіці. В останні десятиліття спостерігається зниження темпів економічного зростання та інновацій, і однією з важливих причин цього є погано продумана державна політика. Значна частина американської економіки викривлена урядовими мандатами та стимулами, а переважна більшість обов’язкових до виконання «законів» не приймаються нашими обраними представниками в Конгресі, а оприлюднюються відомствами як підзаконні нормативні акти.[3]
I. Регуляція може бути важливою функцією уряду
Федеральний уряд має два основні інструменти для залучення приватних ресурсів для досягнення політичних цілей. Перший — через програми видатків. Податкова служба збирає обов’язкові податки, а отримані кошти витрачаються на виконання необхідних державних функцій, таких як парки, дороги та інша інфраструктура, школи, правоохоронні органи, національна безпека та наукові дослідження, а також на програми соціального забезпечення та соціального страхування, такі як соціальне забезпечення пенсіонерів, медичне страхування, медична допомога, продовольчі талони та допомога по безробіттю.
Другий — через регуляції. Федеральні агентства видають і забезпечують дотримання стандартів, починаючи від якості навколишнього середовища і закінчуючи захистом прав споживачів, діловою та банківською практикою, недискримінацією при працевлаштуванні, конфіденційністю в Інтернеті, маркуванням і «розкриттям інформації», безпекою харчових продуктів, ліків, товарів і робочих місць.
Цілі програм, що регулюють витрати, і регуляцій є загальновизнаними. Наприклад, чисте довкілля, безпечні харчові продукти і ліки, чесне ведення бізнесу і працевлаштування є одними з найважливіших речей, які громадяни очікують від своїх урядів. Ці цілі здебільшого є позапартійними — більшість консерваторів, поміркованих і лібералів погоджуються з ними. Однак реалізація програм видатків та регуляторних програм часто є предметом для суперечок. Розбіжності щодо урядової політики неминучі в суспільстві, де цінності, думки, доходи та інтереси людей дуже різняться, а обсяг повноважень уряду значно розширився.
A. Регулювання представляє особливі питання, проблеми та суперечності
Хоча цілі більшості регуляторних програм користуються широкою громадською підтримкою, на практиці регулювання зазвичай зводиться до детальних правил і великої кількості паперової роботи, яка може бути дуже дорогою і обтяжливою для тих, хто повинен її виконувати. Це стосується не лише великих корпорацій, але й малих підприємств, неприбуткових організацій, шкіл, державних та місцевих органів влади, фермерських господарств, а також споживачів та громадян. Деякі сектори економіки несуть найважчий тягар, наприклад, виробництво, автомобілебудування і транспорт, енергетика, банківський і фінансовий сектор, охорона здоров’я і фармацевтика. Але всі ми платимо за федеральне регулювання вищими цінами, меншою кількістю доступних товарів, послуг і можливостей, а також обмеженою заробітною платою чи можливостями працевлаштування. Витрати на регулювання ніколи не «поглинаються» бізнесом; вони завжди лягають на плечі реальних людей.
У нашій демократії громадяни висловлюють свої погляди під час виборів, голосуючи за кандидатів і партії, які відстоюють широкий спектр політичних позицій. У період між виборами вибір щодо суперечливих питань здійснюється через президентське лідерство, голосування в Конгресі, судові рішення щодо конкретних суперечок та «стримувань і противаг» між трьома конституційними гілками влади. Однак для того, щоб громадяни могли розумно вимагати підзвітності від обраних посадових осіб, вигоди і витрати від політики повинні бути видимими.
Хоча політика, що реалізується за допомогою як видаткових, так і регуляторних програм, приносить користь американцям, витрати, пов’язані з регуляторними програмами, є набагато менш прозорими, ніж їхні бюджетні аналоги. Для реалізації політики видатків президенти щороку надсилають до Конгресу запропоновані бюджети, а Конгрес повинен як санкціонувати діяльність, так і виділити необхідні кошти на її реалізацію. Бюджетні установи, як правило, з ентузіазмом ставляться до своїх програм і прагнуть отримати більше ресурсів для їх реалізації, але наявні кошти обов’язково обмежені і повинні бути розподілені Конгресом і Президентом на найбільш пріоритетні напрямки в ході широко обговорюваного і широко розрекламованого щорічного бюджетного процесу. Ця система стримувань і противаг робить обраних посадовців підзвітними громадянам. Однак регуляторну політику не можна виміряти в такий самий спосіб; і немає нічого еквівалентного фіскальному бюджету для відстеження регуляторних витрат. Ці витрати схожі на приховане оподаткування, і оскільки вважається, що вони лягають на бізнес (хоча в кінцевому підсумку їх несуть окремі споживачі та працівники), регуляторні інструменти можуть здаватися кращими, ніж програми прямих витрат для досягнення цілей політики відомства.
Крім того, нормативно-правові акти мають силу закону, але Конгрес зазвичай лише встановлює широкі регуляторні цілі в законі, а повноваження щодо написання та впровадження детальних правил делегує спеціалізованим регуляторним органам. Це означає, що Конгрес отримує кредит довіри за популярні регуляторні цілі, в той час як часто непопулярні правила звинувачують «необраних бюрократів». Ця критика часто лунає не лише від громадян та бізнесу, але й від законодавців, які голосували за регуляторні закони в першу чергу.
B. Регуляторні витрати великі, але невидимі
За останнє століття розмір і сфера впливу уряду значно зросли, а разом з ним і занепокоєння щодо витрат та непередбачуваних наслідків регуляторних програм. Наприкінці дев’ятнадцятого століття на уряд припадало менше десяти відсотків економіки США.
Сьогодні уряд споживає або спрямовує майже половину економіки, причому лише прямі державні витрати сягають близько третини валового внутрішнього продукту США.[4]
Регуляторні витрати, хоча вони є позабюджетними і менш помітними, є не менш реальними.[5]
Лише на федеральному рівні існує понад 70 федеральних регуляторних органів, в яких працюють сотні тисяч людей, що займаються написанням та впровадженням регуляторних актів.[6]
Щороку вони видають близько 3500 нових правил, а регуляторний кодекс зараз налічує понад 168 000 сторінок.[7]
Оскільки регуляторний вплив є дифузним і його важко виміряти, жодні оцінки фактичних витрат на регулювання не є абсолютно достовірними, але деякі дослідники оцінюють загальні щорічні витрати на рівні понад 2 трильйони доларів США.[8]
Інші дослідження припускають, що стримування економічного зростання може бути вдвічі більшим — близько 4 трильйонів доларів на рік, або 13 000 доларів на кожного чоловіка, жінку та дитину в США.[9] І ми ніколи не дізнаємося про інші витрати, такі як вартість так і не створених робочих місць, не збудованих заводів, не винайдених ліків або нереалізованих підприємницьких ідей.
Регуляторні повноваження часто є дуже дорогими — наприклад, для дорогого обладнання для контролю за забрудненням, широкого тестування нових ліків та збору детальної інформації від споживачів. Як зазначалося, ці витрати не контролюються, як це відбувається у випадку з видатковими програмами. Федеральні витрати обмежені наявними доходами та розподілом бюджету між багатьма конкуруючими програмами. Натомість регуляторні витрати здійснюються поза межами уряду, тими, хто повинен дотримуватися правил, їхніми клієнтами та працівниками. Крім того, не маючи бюджетних обмежень, властивих бюджетним установам, регуляторні органи схильні до надмірних витрат. Вони часто ревно виконують свою специфічну місію, але це призводить до того, що інші законні цілі, такі як сильна і зростаюча економіка, не беруться до уваги.
Таке «тунельне бачення» може призвести до створення правил, які спричиняють більші витрати, ніж вигоди, які вони приносять.[10]
C. Регулювання стикається з меншою кількістю стримувань і противаг
Програми витрат, як і регуляторні програми, часто затверджуються з широкими прагненнями, які всі можуть підтримати, наприклад, «Війна з раком» або «Жодна дитина не залишиться поза увагою». Але кошти на ці програми мають бути не лише затверджені, але й асигновані, і саме в бюджетному процесі ми стикаємося з необхідними компромісами між конкуруючими пріоритетами. На відміну від них, регуляторні програми ніколи не пристосовуються до реальності, що ресурси нашої країни є обмеженими. Обидва типи програм можуть заявляти про значні вигоди від боротьби з хворобами, злочинністю чи забрудненням, але таким заявам часто бракує достовірності та підзвітності. Ми б ніколи не дозволили бюджетним установам збирати власні податки з населення в тих обсягах, які вони вважають за потрібне. Проте регуляторні органи ефективно роблять саме це.
Хоча багато регуляторних витрат спочатку лягають на регульований бізнес, ці витрати обов’язково перекладаються на споживачів у вигляді вищих цін, на працівників у вигляді нижчої заробітної плати та на інвесторів у вигляді нижчої прибутковості інвестицій. З цієї причини регулювання може мати не лише значні соціальні вигоди, але й значний негативний вплив на ціни, заробітну плату, інвестиції в бізнес та можливості працевлаштування. Як згадувалося раніше, регулювання функціонує, по суті, як приховане оподаткування. Цей баланс часто ігнорується в політичних дебатах, коли помилково вважається, що регулювання — це «безкоштовний обід».
D. Регуляторний виклик
Регуляторна дилема полягає в наступному: з одного боку, регулювання може бути критично важливим для нашого добробуту. Федеральні та державні регуляторні органи сприяли значному покращенню якості повітря та води, безпеки на дорогах, громадського здоров’я, чесної торгівлі, расової та гендерної рівності, а також багатьох інших важливих аспектів американського життя.
З іншого боку, регуляторні дії часто призводили до витрат, які перевищували їхні вигоди, а іноді навіть були контрпродуктивними. Цим невдачам сприяє сама структура регуляторного процесу: регулювання діє поза межами звичної для нас системи стримувань і противаг, де політика приймається безпосередньо обраними нами представниками і дисциплінується за допомогою оподаткування та бюджетування. Регуляторні органи надто часто не виправдовували суспільних очікувань і розчаровували суспільну довіру.
Саме через свою важливість регулювання заслуговує на конструктивну критику та серйозні зусилля з його вдосконалення. На наступних сторінках ми спробуємо показати, як можна реформувати регулювання, щоб досягти його цінних цілей більш ретельно, ефективно і з меншими витратами.
II. Серйозні проблеми з тим, як приймаються та виконуються закони на практиці.
Розмірковуючи про реальні наслідки регуляцій, важливо розуміти, що особливим ресурсом уряду — яким не володіють приватні суб’єкти — є сила примусу. Зацікавлені групи, які можуть переконати уряд використати його силу примусу на свою користь, можуть отримати вигоду за рахунок інших. Як наслідок, регуляції мають тенденцію до «захоплення» добре організованими групами інтересів, які діють з метою максимізації власного добробуту, часто за рахунок суспільства в цілому.
Зауважте, що намагання бізнесу, груп активістів, профспілок та інших організованих груп отримати багатство або владу за рахунок сприятливого ставлення уряду (на економічному жаргоні це називається «пошук ренти»)[11], дуже відрізняється від «пошуку прибутку»,[12] коли люди намагаються створити багатство, відкриваючи нові можливості та використовуючи їх. Мотивацією для кожного з цих видів діяльності є максимізація економічної віддачі, але непередбачувані наслідки пошуку прибутку і пошуку ренти кардинально відрізняються.[13]
A. Чому «регуляторне захоплення» є проблемою?
Як писав Адам Сміт, «не від доброзичливості м’ясника, пивовара чи пекаря ми очікуємо нашого обіду, а від їхньої турботи про власні інтереси».[14] «Підприємці, які прагнуть прибутку, постійно переміщують ресурси до більш цінних сфер використання, і в процесі цього створюють економічне зростання і розвиток», що ненавмисно призводить до «суспільно корисних наслідків».[15] Що ще важливіше, в конкурентному ринковому середовищі ті прибутки, які спочатку отримує успішний підприємець, швидко витісняються іншими суб’єктами, які прагнуть прибутку. Зрештою, споживачі отримують вигоду у вигляді нижчих цін і кращої продукції.[16]
На відміну від пошуку прибутку, пошук ренти виникає тоді, коли регулювання або інше політичне втручання на ринках створює можливості для деяких людей отримати «права», які може надати лише уряд. Такий пошук ренти для досягнення сприятливого регуляторного режиму є раціональною відповіддю на можливість, яку надає регулювання, і генерує концентровані прибутки для успішних шукачів ренти за рахунок усіх інших. Але замість того, щоб створювати нові можливості та цінності для споживачів, така поведінка призводить до соціально марнотратного використання ресурсів.
Коли регулювання може забезпечити конкурентну перевагу, часто в інтересах сторін, що регулюються, підтримувати його,[17] (часто прикриваючись аргументами про суспільні інтереси)[18], навіть якщо інші інтереси їм протистоять. Таким чином, талант та енергія спрямовуються на лобіювання сприятливого ставлення з боку уряду (в кращому випадку — гра з нульовою сумою), а не на підприємницькі експерименти та інновації, які ведуть до зростання та процвітання. Це призводить до того, що регуляторні органи просувають комерційні або політичні інтереси найбільш добре організованих груп інтересів (які можуть бути, але не обов’язково, регульованими партіями).[19]
B. Інсайдери отримують перевагу
Регуляторні програми іноді захоплюються бізнесом та іншими «групами інтересів», які використовують їх для досягнення власних цілей, таких як обмеження конкуренції та придушення інновацій з боку нових фірм і методів ведення бізнесу, або для просування своєї ринкової влади чи політичних цілей. І навіть там, де регулювання має добрі наміри, воно може призвести до непередбачуваних негативних наслідків. Наприклад, регулювання лікарських засобів може затримати появу нових, життєво необхідних ліків.
Люди зі зв’язками — ті, хто може найняти лобістів і знає потрібних людей у Вашингтоні — можуть отримати вигоду за рахунок пересічних громадян. Наприклад, великі, усталені групи інтересів, такі як великі компанії і торгові асоціації, екологічні групи, судові адвокати, профспілки, а також державні, місцеві та племінні органи влади, як правило, мають набагато кращий доступ до законодавців і регуляторних органів і можуть впливати на те, як розробляються і впроваджуються нормативні акти. Вони часто мають офіси у Вашингтоні, які займаються забезпеченням того, щоб їхні інтереси були відображені в нормативних актах. Це може поставити в невигідне становище всіх інших — звичайних споживачів, платників податків, робітників, малий бізнес, середній клас і бідних.
Підприємства, які ігнорують Вашингтон і зосереджуються на боротьбі за клієнтів на ринку, можуть швидко опинитися на боці тих, хто програє від торговельної політики, податкової політики чи інших регуляторних змін на ігровому полі. Великі підприємства також мають переваги перед меншими підприємствами, оскільки вони мають системи, які дозволяють їм справлятися з тягарем дотримання нормативних вимог, і можуть розподіляти ці витрати на більшу кількість працівників і продуктів. У галузях із жорстким регулюванням, таких як медицина або споживче кредитування, стає складно, якщо не неможливо, досягти успіху, орієнтуючись лише на потреби споживачів. Задоволення забаганок регуляторів може домінувати над іншими міркуваннями.
C. Вразливі верстви населення несуть багато витрат
Реальні витрати на регулювання перекладаються на всіх американців, які, як правило, не знають про ці витрати, оскільки вони приховані в нижчих зарплатах, вищих цінах на споживчі товари та послуги, а також у меншій кількості доступних продуктів і можливостей. Часто ті, хто найменше здатен себе представляти, несуть найбільший тягар.
Наприклад, багато регуляцій призводять до зростання цін на енергоносії та транспортні витрати, що підвищує ціни майже на все, що ми купуємо. Ці регуляції можуть призвести до певних переваг, але чи справедливо просити малозабезпечені сім’ї платити більшу частку свого доходу за ці переваги, ніж заможні сім’ї?
Стандарти продукції, які можуть мати сенс для багатьох, можуть також повністю витіснити споживачів з низькими доходами з ринку. Наприклад, вищі ціни на нові автомобілі, оснащені камерами заднього виду, роблять їх менш доступними для споживачів з низьким рівнем доходу, які в результаті довше їздять на старих, менш безпечних автомобілях.
Дехто вважає, що бездротові оператори, які пропонують певні програми безкоштовно або без урахування лімітів на передачу даних, порушують «мережевий нейтралітет», але це потенційно може унеможливити пропозицію, яка може бути особливо привабливою для споживачів з низькими доходами.
Регулювання на робочому місці може зробити робоче місце безпечнішим, але воно обмежує гнучкість працівників і може знизити заробітну плату або перешкоджати роботодавцям наймати менш досвідчених або низькокваліфікованих працівників.
Тривалі процеси затвердження ліків не лише підвищують вартість нових препаратів, але й перешкоджають інвестиціям у продукти, які потенційно можуть покращити життя людей. Споживачі можуть зіткнутися з абсурдно високими цінами на ліки не тому, що вони нові або дорогі у виробництві, а тому, що на них існує монополія, захищена регуляторними бар’єрами. Лише ті ліки, які можуть принести найбільший прибуток, можуть дозволити собі пройти десятирічну перевірку на відповідність вимогам регуляторних органів. А пацієнти, навіть ті, що мають невиліковні хвороби, не можуть отримати доступ до перспективних препаратів через бюрократичну тяганину.[20]
Невеликі компанії-новатори не можуть дозволити собі витрати і час, необхідні для отримання схвалення нових інноваційних продуктів, і часто продаються великим компаніям, які мають досвід і ресурси для отримання державних дозволів. Тоді вже від більшої компанії залежить, чи виводити новий продукт на ринок, чи знищити його. Це зменшує конкуренцію та інновації і, зрештою, підвищує ціни.
D. Бюрократія повільно змінюється і часто не відповідає реаліям все більш конкурентної глобальної економіки
Зростає занепокоєння, що регуляторна система США стала нежиттєздатною, перевищуючи базові правила, необхідні для ефективного, конкурентного ринку, здатного розвиватися відповідно до мінливих потреб споживачів.[21] Регуляторний тягар накопичується, нові правила нагромаджуються поверх старих. Подібно до камінців, кинутих у потік, кожне окреме регулювання може не мати значного впливу, але в сукупності вони можуть перешкоджати потоку інновацій та економічному зростанню.[22] Урядовій політиці бракує зворотного зв’язку.[23] Регуляторні органи зацікавлені в тому, щоб виглядати оперативно реагуючими, постійно видаючи нові регуляторні акти, але не оцінюючи, наскільки ефективно працюють існуючі правила. Таким чином, регулятори, як правило, переходять від одного регулювання до іншого, не зосереджуючись на розумінні результатів своєї роботи. Оскільки регуляторні органи зацікавлені в результатах, то мірилом, як правило, є те, чи критикують їх обрані посадові особи, зацікавлені групи або судді. Це слабкий зворотний зв’язок, оскільки, коли громадяни стикаються з хорошими чи поганими наслідками регуляцій у своєму повсякденному житті (наприклад, безпечніші продукти чи вищі ціни), вони рідко знають, чи пов’язані ці наслідки з регулюванням, чи з іншими причинами.[24] Здатність політиків і бюрократів вчитися на попередніх політичних рішеннях обмежується не лише слабким зворотним зв’язком, але й тенденцією інтерпретувати подальші події як такі, що підтверджують прийняту політику, або як такі, що виправдовують ще більше регулювання.
ІІІ. Існує кращий спосіб
Регулювання є важливим інструментом для досягнення широких суспільних цілей, але, як ми показали, погано розроблене регулювання може завдати більше шкоди, ніж користі. Усвідомлюючи, що регулювання може спричинити витрати для підприємців, працівників та споживачів, уряд США запровадив процедурні та аналітичні вимоги, такі як нормотворчість «повідомлення та коментарі» та «аналіз вигод і витрат» при прийнятті нових нормативних актів. Однак вони, як правило, зосереджуються на одній проблемі за раз і занадто часто базуються на надмірно самовпевненому аналізі регуляторних органів щодо того, що споживачі повинні цінувати. Як наслідок, вони мало що зробили для того, щоб обмежити регулювання або забезпечити його служіння широким суспільним цілям.[25]
Таким чином, регуляторні норми накопичуються і стримують інновації та економічне зростання, які є корисними для всіх американців. Однак так не повинно бути. Американці можуть користуватися перевагами регулювання, зменшуючи при цьому витрати.
A. Поважайте ринкові сили та позитивний вплив конкуренції
По-перше, приймаючи рішення про необхідність регулювання, державні органи повинні визначити, чи існує суттєва неспроможність приватних ринків.[26] Це пов’язано з тим, що конкурентні ринки не тільки дуже ефективно розподіляють обмежені ресурси для їх найкращого використання, але й заохочують підприємницьку діяльність та інновації. Коли важливі наслідки операцій на вільному ринку (такі як забруднення навколишнього середовища) не враховуються в рішеннях, що приймаються покупцями і продавцями, уряд повинен дослідити основну причину такого «провалу ринку» і намагатися вирішити її, використовуючи, а не руйнуючи «диво»[27], яким є ринкова економічна екосистема.[28] Наприклад, чи є права власності погано визначеними, або чи могли б економічні стимули, такі як податок на викиди, інтерналізувати ці витрати, не перешкоджаючи інноваціям? Калібрування регуляторних норм для вирішення проблем, пов’язаних з неспроможністю ринку, може гарантувати, що державне втручання досягне намічених цілей, мінімізуючи при цьому негативні наслідки.
B. Приносьте більше користі, ніж шкоди
По-друге, оскільки метою регулювання є підвищення, а не зниження добробуту суспільства, регуляторні органи повинні розглядати важливі компроміси і розробляти регуляторні акти так, щоб вони приносили більше користі, ніж шкоди.
Аналіз вигод і витрат, незважаючи на його обмеження, є найкращим інструментом для розуміння наслідків регулювання та забезпечення того, щоб регуляторні акти приносили більше соціальних вигод, ніж їхні соціальні витрати.[29] З цього приводу існує давній двопартійний консенсус: кожен президент, починаючи з Рональда Рейгана, своїм указом вимагав від регуляторних органів використовувати аналіз вигод і витрат. Як висловилася адміністрація Клінтона:
[Регуляторні акти (як і інші інструменти державної політики) мають величезний потенціал як для добра, так і для шкоди.
Вдало підібрані та ретельно розроблені нормативні акти можуть захистити споживачів від небезпечної продукції та забезпечити їх інформацією для здійснення поінформованого вибору. Такі норми можуть обмежити забруднення, підвищити безпеку працівників, перешкоджати нечесній діловій практиці та багатьма іншими способами сприяти створенню безпечнішого, здоровішого, продуктивнішого та більш справедливого суспільства. Надмірні або погано розроблені правила, навпаки, можуть спричинити плутанину і затримки, призвести до необґрунтованих витрат на дотримання вимог у вигляді капітальних інвестицій, робочої сили і поточної паперової роботи, гальмувати інновації, знижувати продуктивність і випадково спотворювати приватні стимули.
Єдиний спосіб відрізнити регуляторні акти, які приносять користь, від тих, що завдають шкоди, — це ретельний аналіз та оцінка їхніх переваг і витрат. Такий аналіз можна також часто використовувати для переробки шкідливих регуляторних актів таким чином, щоб вони приносили більше користі, ніж шкоди, а також для переробки корисних регуляторних актів таким чином, щоб вони приносили ще більше чистих вигод».[30]
Хоча президентські директиви вже понад 36 років вимагають від відомств збалансувати вигоди та витрати при розробці своїх нормативно-правових актів, відомства часто тлумачать свої регуляторні статути так, щоб унеможливити виконання цієї вимоги. На щастя, суди — в тому числі Верховний Суд[31] нещодавно роз’яснили, що в переважній більшості випадків відомства можуть діяти на власний розсуд, щоб збалансувати вигоди і витрати при впровадженні регуляторних актів. Відповідно, президент може доручити всім регуляторним органам переглянути свої законодавчі тлумачення і, якщо це прямо не заборонено законом, впроваджувати свої регуляторні акти шляхом збалансування вигод і витрат, щоб принести більше користі, ніж шкоди. [32] Більше того, на сьогоднішній день значна кількість регуляторних органів — так званих «незалежних» органів, які не звітують перед президентом (наприклад, Комісія з цінних паперів і бірж, Федеральна комісія з питань зв’язку та Комісія з безпеки споживчих товарів) — взагалі не зобов’язані проводити аналіз вигод і витрат для своїх основних правил, але існує потужний консенсус щодо того, що вони мають бути зобов’язані робити це.[33] Тому президенти могли б включити незалежні регуляторні органи до вимог щодо збалансування вигод і витрат, у тому числі вказівку модернізувати їхні законодавчі тлумачення, щоб вони приносили більше користі, ніж шкоди.[34]
На жаль, офіс, який розглядає важливі регуляторні пропозиції відповідно до президентських директив щодо збалансування вигод і витрат — Офіс інформації та регуляторних питань (OIRA) в Адміністративно-бюджетному управлінні — суттєво недофінансований для виконання поставленого завдання. З часу свого створення понад 36 років тому OIRA втратив більше половини свого персоналу (з 97 до приблизно 47 осіб), тоді як штат регуляторних органів збільшився майже вдвічі (з 146 000 до 278 000 осіб).[35] Відповідне збільшення ресурсів Інституту могло б покращити якість аналізу та результати регуляторної діяльності.
Нарешті, важливо, щоб фундаментальна і надзвичайно раціональна вимога до регуляторних органів збалансовувати вигоди і витрати для забезпечення того, щоб регулювання приносило більше користі, ніж шкоди, була закріплена в законі, а не лише в президентському указі.
Судова перевірка вигод і витрат необхідна, оскільки статус-кво є неадекватним з багатьох причин, включно з інституційними обмеженнями відомств та OIRA (такими як бюрократична боротьба за владу, нездатність використовувати як внутрішній, так і зовнішній досвід, упередженість та невідповідність між величезним обсягом регулювання та обмеженими ресурсами OIRA), а також політичними дисфункціями (включно з непослідовною підтримкою OIRA з боку різних адміністрацій, прагненням зацікавлених груп до отримання ренти та передвиборчою політикою президента).[36]
Науковці довели, що суди цілком здатні компетентно оцінювати використання відомствами аналізу вигод і витрат.[37] Дійсно, збалансування вигод і витрат є настільки важливим для раціонального прийняття рішень, що суди вже почали вимагати від агентств робити більше користі, ніж шкоди, навіть за відсутності дій Конгресу.[38]
C. Обґрунтовуйте рішення на найкращій доступній інформації та прозорості
Важливі регуляторні рішення повинні ґрунтуватися на високоякісній інформації та бути прозорими для громадськості. Зокрема, регуляторні органи повинні засновувати свої регуляторні рішення, пріоритети та поширення впливової інформації на найкращій доступній науково-технічній інформації, включаючи об’єктивну та неупереджену оцінку вартості, переваг та ризиків, а також ретельний аналіз вагомості наукових доказів. Впливова наукова інформація та оцінки повинні проходити рецензування незалежними експертами перед поширенням.
Відомства також повинні завчасно розкривати громадськості важливі дані, моделі та іншу ключову інформацію, що використовується в процесі розробки важливих правил, і надавати громадськості реальні можливості для участі в цьому процесі. Судові рішення між регуляторними органами та групами інтересів, що вимагають розробки правил, повинні публікуватися та бути доступними для громадськості, а також перевірятися OIRA до того, як вони стануть остаточними.[39]
D. Збирайте кращі відгуки
Зворотний зв’язок між бізнесом і споживачами є важливим елементом економічної екосистеми, який регулятори часто порушують.[40] Розглядаючи державну політику, спрямовану на вирішення існуючих проблем, регулятори повинні цінувати цінність конкуренції та вибору в регулюванні небажаної поведінки. Ми живемо в різноманітному суспільстві, яке складається з людей, що перебувають у різних обставинах і мають різні уподобання.[41] Універсальні регуляторні підходи на національному рівні, які обмежують конкуренцію, вибір і зворотний зв’язок, порушують процеси навчання, захищають інтереси, яким надається перевага, і роблять економічну екосистему в цілому менш здатною до адаптації та інновацій.
E. Заохочуйте експерименти та навчання
Регулювання не повинно замикати процес спроб і помилок. Ніхто, ні на ринку, ні в уряді, не робить помилок навмисно, але вони неминучі, особливо в складних умовах, що швидко змінюються. Помилки неминучі, коли регуляторні органи застосовують обережні підходи до регулювання або коли вони намагаються замінити одні продукти іншими. Помилки на ринку викликають негайний тиск з метою внесення коректив. Помилки в регулюванні занадто часто створюють тиск для ще більшого регулювання.
Коли регуляції є необхідними, сама політика повинна бути розроблена таким чином, щоб заохочувати конкуренцію і дозволяти експериментувати та перевіряти регуляторні гіпотези.
Це не повинні бути випадкові контрольовані випробування в науковому сенсі, а радше природні експерименти, які дозволяють використовувати метод спроб і помилок і спостерігати в реальному світі, як різні політики впливають на поведінку та результати.[42] Для створення природних експериментів, коли це можливо, політику слід розробляти на державному та місцевому рівнях. Глобальні структури управління, які зменшують конкуренцію між регуляторними органами, знищать здорові відмінності, що дозволяють експериментувати і вчитися.[43]
F. Регуляторне смирення
Регулятори повинні бути скромними щодо того, що вони знають і чого не знають. Втручання в складні системи, які не до кінця зрозумілі, пов’язані з ризиком. Навіть з найкращими намірами, розумні на перший погляд «рішення» можуть погіршити ситуацію, а іноді й значно погіршити. Саме тому основою медичної етики є клятва Гіппократа: Перш за все, не нашкодь.
Регуляторні органи повинні дотримуватися цього ж принципу. Коли проблема недостатньо вивчена, або наслідки регулювання є невизначеними, або швидкі технологічні зміни означають, що нинішні обставини навряд чи збережуться надовго, регулювання, яке перешкоджає адаптації ринку, може завдати більше шкоди, ніж користі.
Успіх капіталістичних систем залежить не від ефективності ринків або від того, що люди завжди поводяться раціонально, а від їхніх складних, адаптивних[44] особливостей, подібно до природних екосистем.[45] Як учасники ринку, так і ринки вчаться на своїх помилках і виправляють їх. Статичний аналіз доброзичливих регуляторів, які бажають підмінити свої судження судженнями різних людей з різними обставинами та уподобаннями, ігнорує це розуміння і мимоволі зменшує можливості, зростання та процвітання людства.
Як і всі інші, урядовці схильні надавати більшої ваги інформації, яка підтримує їхню позицію, ігноруючи дані, дослідження, цінності та перспективи, які ставлять під сумнів регуляторні дії. Політичний попит на дороге регулювання широко розрекламованих ризиків, навіть якщо науковці вважають, що ці ризики мінімальні і не варті уваги, може посилити хибну державну політику.
G. Вирішуйте проблему накопичення регуляторних актів
Нарешті, необхідні стимули для подолання накопичення нормативних актів, які вже існують.
Як зазначалося вище, на відміну від екосистем та взаємодії в неурядових сферах, де люди та організації постійно вчаться на минулому досвіді та відповідно оновлюють свою поведінку, регуляторна сфера не має петлі зворотного зв’язку.
Регуляторна система має тенденцію зосереджуватися на вирішенні наступної великої проблеми (виходячи з припущення, що ринки зазнають невдач, а регулятори непогрішні), ніколи не озираючись назад, щоб перевірити, чи справді діючі правила працюють так, як передбачалося.[46] Стимули регуляторного органу можуть бути хибними, що змушує його активно уникати ефективного рішення — надавати перевагу системі правил та заходів примусу, наприклад, системі податків на викиди, що самозастосовується.
Всі стимули у федеральної бюрократії полягають у створенні все нових і нових нормативних актів під широкими повноваженнями адміністративної держави. Таким чином, слід створити як адміністративні, так і законодавчі структури, які б врівноважували ці стимули.
Необхідно проводити ретроспективний перегляд для впорядкування та спрощення існуючих правил, а також для вилучення застарілих та дублюючих правил. Процес ретроспективного перегляду має стати початком висхідного аналізу того, як агентства можуть найкраще виконувати свої статутні завдання. Це має включати ретельний аналіз регуляторних вимог та їхньої необхідності, а також оцінку їхньої цінності для досягнення необхідних результатів. Жодне важливе нове правило не повинно прийматися без плану його перегляду.[47]
Група всередині відомства (можливо, на кшталт робочих груп з питань регуляторної реформи, створених нещодавно Указом Президента № 13777), яка б займалася пошуком можливостей для дерегуляції, могла б стати противагою природній зосередженості регуляторних органів на виданні нових нормативно-правових актів. Але навіть такі структури можуть іноді зазнавати поразки від культури регуляторного завзяття всередині відомства. Так, професор Майкл Раппапорт з юридичної школи Сан-Дієго запропонував Конгресу створити агентство, яке б мало чітко визначені законом повноваження щодо дерегуляції. Агентство повинно мати повноваження, які мають всі існуючі агентства, але тільки для прийняття нормативних актів, які дерегулюють. Агентство з дерегуляції могло б використовувати додатковий час, ізоляцію та досвід, якими володіють адміністративні органи, на користь дерегуляції.
Агентство також мало б правильні стимули для дерегуляції: його штат, ймовірно, був би наповнений людьми, які розуміють і підтримують дерегуляцію, а публічна репутація та внутрішня система стимулів агентства залежала б від ефективності його дерегуляційних дій.
Висуваючи пропозиції у вигляді запропонованих правил, агентство могло б як оприлюднювати аргументи на користь дерегуляції, так і стримувати будь-яку надмірну впевненість з боку регуляторних органів.
Висновок
Належна мета регулювання — підвищувати, а не підривати суспільний добробут. Іншими словами, регулювання має приносити більше користі, ніж шкоди. Без зворотного зв’язку неможливо знати, що б означало більш дисципліноване регуляторне середовище для економічного зростання та добробуту. Однак факти свідчать про те, що більш розумний регуляторний підхід, спрямований на проблеми, які неможливо вирішити іншими способами, може мати величезні переваги для нинішнього і майбутніх поколінь.
Хоча це важко виміряти, широко визнано, що якість і ступінь державного регулювання є «головним визначальним фактором процвітання».[48] Світовий банк проводить щорічні дослідження «Ведення бізнесу », які вимірюють державну політику та легкість ведення бізнесу в різних країнах. За останнє десятиліття США опустилися з 4 на 8 місце у списку Світового банку.[49]
Світовий банк дійшов висновку, що країни, які посіли найвищі позиції у своєму дослідженні, здійснюють регулювання, але «вони роблять це менш затратними та обтяжливими способами, а також більше зосереджують свої зусилля на захисті прав власності, ніж уряди інших країн».[50]
У ньому зазначається, що «процвітаючий приватний сектор[51] “сприяє зростанню і розширює можливості для бідних людей».[52]
Завдяки появі нових фірм, які виходять на ринок, створюють робочі місця та розробляють інноваційні продукти, він сприяє процвітанню суспільства: Емпіричні дослідження дерегульованих галузей у США демонструють вплив регулювання на інновації; вони постійно виявляють, що дерегуляція сприяє більшим інноваціям та більшому зниженню цін, ніж прогнозували економісти, ґрунтуючись на витратах до дерегуляції та ринковій кон’юнктурі.
Кілька досліджень спробували кількісно оцінити вплив регулювання на економічне зростання, продуктивність та інновації.
Наприклад, у класичному аналізі 1980-х років Йоргенсен та Вілкоксен змоделювали довгострокове зростання економіки США з екологічним регулюванням та без нього і дійшли висновку, що «витрати на екологічне регулювання — це довгострокове зниження рівня валового національного продукту США на 2,59 відсотка».[53] Пізніше МакГраттан і Прескотт виявили, що вищі регуляторні витрати сприяють зниженню загальної продуктивності факторів виробництва (TFP) і ВВП.[54] Dawson & Seater підрахували, що регуляторні норми знижували зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на 2% на рік у період з 1949 по 2005 рік, що призвело до сукупного скорочення ВВП на 38,8 трильйонів доларів.[55]
Краща регуляторна система завжди відповідає національним інтересам: З кращою регуляторною системою ми можемо мати більше інноваційних продуктів, вищу заробітну плату та мобільні робочі місця. Розумніший регуляторний процес може гарантувати, що регуляторні норми сприятимуть підвищенню добробуту суспільства, а не надаватимуть перевагу потужним групам інтересів. Зараз, як ніколи, регуляторна реформа має важливе значення як для економічного, так і для політичного добробуту нації. Сполучені Штати стикаються з одним із найвищих рівнів боргу до ВВП з часів Другої світової війни.[56] Вихід на пенсію бебі-бумерів лише загострить цю проблему. Єдиним рішенням для зменшення цього співвідношення, окрім болісного підвищення податків або зменшення пільг, є прискорення економічного зростання, яке може принести регуляторна реформа.
Сполучені Штати сьогодні більш розколоті політично, ніж будь-коли за останні десятиліття. Якщо регуляторні норми зосереджуватимуться на просуванні суспільних благ і запобіганні суспільним негараздам, а не слугуватимуть форумом для відстоювання особливих інтересів і партійності, регуляторна система зможе задовольняти наші спільні потреби, а не роз’єднувати нас. Вона також може вирішити поширене соціальне невдоволення здатністю інсайдерів збагачуватися за рахунок аутсайдерів. Регуляторна реформа може притупити силу поділу, зменшивши пошук ренти і розблокувавши здорову конкуренцію і творчість, необхідні для відродження можливостей, процвітання і свободи в Сполучених Штатах і в усьому світі.
Примітки
1 Paul R. Noe, “Smarter Regulation for the American Manufacturing Economy,” Indiana University School of Policy and Environmental Affairs, U.S. Manufacturing Public Policy Conference, National Press Club (Sept. 14, 2016).
2See Fred L. Smith, Jr., “Countering the Assault on Capitalism,” Institute of Economic Affairs, Blackwell Publishing, Oxford (Feb. 2012).
3 Paul R. Noe, “Smarter Regulation for the American Manufacturing Economy,” supra note 1.
24 John D. Graham and Paul R. Noe, “Beyond Process Excellence: Enhancing Societal Well-Being,” in Achieving Regulatory Excellence, Cary Coglianese, ed., Brookings Institution Press, Washington, DC (2017), p. 73.
25 Susan Dudley, “Reforming Regulation,” Reviving Economic Growth: Policy Proposals from 51 Leading Experts Brink Lindsey, ed. 2015.
26 See Executive Order 12866, 58 FR (Oct. 4, 1993), Sec. 1(a) (“Federal agencies should promulgate only such regulations as are required by law, made necessary to interpret the law, or are made necessary by compelling public need, such as material failures of private markets to protect or improve the health and safety of the public, the environment, or the well-being of the American people.”)
27 Hayek, 1945, says “The marvel is that in a case like that of a scarcity of one raw material, without an order being issued, without more than perhaps a handful of people knowing the cause, tens of thousands of people whose identity could not be ascertained by months of investigation, are made to use the material or its products more sparingly; i.e., they move in the right direction…. I have deliberately used the word “marvel” to shock the reader out of the complacency with which we often take the working of this mechanism for granted. I am convinced that if it were the result of deliberate human design, and if the people guided by the price changes understood that their decisions have significance far beyond their immediate aim, this mechanism would have been acclaimed as one of the greatest triumphs of the human mind.” Available at http://www.econlib.org/library/Essays/hykKnw1.html
28 To illustrate, guar gum, a food ingredient used, among other applications, to make ice cream smooth and creamy was also widely used in fracking fluids. The increased demand for guar gum generated price increases leading fracking producers to seek substitutes and gum producers to expand output. Consumers probably never even noticed.
29See, e.g., John D. Graham and Paul R. Noe, “A Reply to Professor Sinden’s Critique of the ‘Cost-Benefit State,’” RegBlog, University of Pennsylvania Law School (Sept. 27, 2016); Jonathan S. Masur & Eric A. Posner, “Against Feasibility Analysis,” 77 U. Chicago L. Rev. 657 (2010); John D. Graham, “Saving Lives Through Administrative Law,” 157 U. Pa. L. Rev. 395 (2008); Economic Analyses at EPA, Richard D. Morganstern, ed., Resources For the Future Press (1997) (providing case studies on EPA’s use of benefit-cost analysis and finding that it resulted in reduced regulatory costs and often increased benefits as well); U.S. Environmental Protection Agency, “EPA’s Use of Cost-Benefit Analysis: 1981-1986,” EPA-230-05-87-028 (Aug. 1987), p. 5-2 (“the return to society from improved environmental regulations is more than one thousand times EPA’s investment in cost-benefit analysis”).
30 Office of Management and Budget, Office of Information and Regulatory Affairs, Report to Congress on the Costs and Benefits of Federal Regulation (Sept. 30, 1997), at p. 10.
31See, e.g., Entergy Corp. v. Riverkeeper, Inc., 556 U.S. 208 (2009) (agencies have substantial discretion in interpreting a statute that is silent or ambiguous on benefit-cost balancing as authorizing it); Business Roundtable v. SEC, 647 F.3d 1144, 1148-89 (D.C. Cir. 2011) (SEC’s failure to apprise itself of the economic consequences of a regulation was arbitrary and capricious); Michigan v. EPA, 576 U.S. __ (2015) (EPA’s failure to consider cost in determining whether a regulation was “appropriate and necessary” was arbitrary and capricious).
32 John D. Graham and Paul R. Noe, “A Paradigm Shift in the Cost-Benefit State,” RegBlog, University of Pennsylvania Law School (April 26, 2016).
33See, e.g., American Bar Association, Section of Administrative Law and Regulatory Practice, “Improving the Administrative Process: A Report to the President-Elect of the United States” (2016), at pp. 9-10 (urging the President to “bring the independent regulatory commissions within the requirements for cost-benefit analysis, OMB review and retrospective review of rules”). Susan Dudley, “Make Independent Regulatory Agencies More Accountable to the Public,” Forbes 2017. https://www.forbes.com/sites/susandudley/2017/05/09/make-independent-regulatory-agencies-more-accountable-to-the-public/
34 John D. Graham and Paul R. Noe, “A Paradigm Shift in the Cost-Benefit State,” supra note 32.
35See Susan Dudley & Melinda Warren, G.W. Regulatory Studies Center and Washington University in St. Louis, “Regulators’ Budget from Eisenhower to Obama: An Analysis of the U.S. Budget for Fiscal Years 1960 through 2017” (May 2016), at p. 20 (Table A-3).
36 John D. Graham and Paul R. Noe, “Beyond Process Excellence: Enhancing Societal Well-Being,” supra note 24, at p. 72 – 87.
37See, e.g., Caroline Cecot and W. Kip Viscusi, “Judicial Review of Agency Benefit-Cost Analysis,” 22 George Mason Law Review 575 (2015); Jonathan S. Masur & Eric A. Posner, “Cost-Benefit Analysis and the Judicial Role,” University of Chicago Law School, Coase-Sandar Working Paper Series in Law and Economics (Feb. 7, 2017).
38See, e.g., Jonathan S. Masur & Eric A. Posner, “Cost-Benefit Analysis and the Judicial Role,” supra; John D. Graham and Paul R. Noe, “A Paradigm Shift in the Cost-Benefit State,” RegBlog, supra; Cass R. Sunstein, The Cost-Benefit State: The Future of Regulatory Protection, American Bar Association, Section of Administrative Law and Regulatory Practice, Chicago, IL (2002).
39 Paul R. Noe, “Smarter Regulation for the American Manufacturing Economy,” supra note 1.
Докеті поєднує коротку біографію матері Об’єктивізму з аналізом інтелектуального впливу її опублікованих робіт.
Цього року (2005. — Прим. пер.) відзначаємо сто років з дня народження Аліси Розенбаум, яка здобула популярність та прихильність мільйонів під псевдонімом Айн Ренд. Коли Джером Таксілл написав свою напіввигадану одіссею про лібертаріанського активіста 1950-х — початку 1970-х років, її назва здавалася очевидною: «Зазвичай це починається з Айн Ренд» (ориг. «It Usually Begins with Ayn Rand». — Прим. пер.). Ренд була найвідомішою та найвпливовішою фігурою лібертаріанства ХХ століття. Однак незмінно важливою частиною цього не обов’язково є її відверта політична та економічна філософія.
Вона народилася в санкт-петербурзі 2 лютого 1905 року в сім’ї власника аптеки. Коли совєти прийшли до влади, вони забрали її в батька. Поневіряння сім’ї (і нації) та протистояння комунізму лягли в основу її першого роману «Ми, живі» (1936). У незламній героїні цієї книжки, Кірі Арґуновій, легко впізнати Алісу — ще одну молоду дівчину, совєтську за умислом долі, проте не за духом, яку мотивувало мало що, окрім бажання втекти. Бажання Кіри закінчилося трагедією, бажання Ренд — тріумфом.
Після тривалих спроб Ренд отримала бажаний та рідкісний паспорт на виїзд з росії та 1926 року дісталася Америки. Хоча її візит мав бути коротким, Ренд знала, що ніколи не повернеться до пастки, з якої втекла. Протягом багатьох років вона розповідатиме історію, що нагадувала про місію, яку взяла на себе. За її словами, хтось підійшов до неї під час прощальної вечірки і сказав: «Якщо в Америці тебе питатимуть, скажи їм, що росія — це велике кладовище, на якому ми всі повільно вмираємо».
Це вона власне й зробила, найбільш конкретно в романі «Ми, живі» та більш абстрактно впродовж своєї кар’єри. Так вона створила значну кількість творів, художніх та документальних, які утвердили її в XX столітті як головну богиню – не обов’язково Розуму, завдяки якому вона хотіла бути відомою, чи навіть політичної свободи, але Героїзму та Досягнень. І таким чином вона зробила найкращий можливий подарунок країні, яка її прийняла.
Розбудова індивідуалістичного руху
Розбудовуючи рух індивідуалістів, Ренд ще 1934 року знала, чого хоче досягти.
Того року вона надіслала Генрі Менкену копію рукопису «Ми, живі» та похвалила його як «найвидатнішого представника філософії, якій я хочу присвятити все своє життя. … Я завжди вважала вас головним поборником індивідуалізму в цій країні. … Можливо, зараз це видається даремною справою і є ті, хто скаже, що я запізнилася, що я можу лише сподіватися стати останнім борцем за спосіб мислення, якому немає місця в майбутньому. Але я так не думаю. Я маю намір бути першою в новій битві, якої світ потребує як ніколи раніше». На це пішло десятиліття, проте Ренд досягла бажаного.
На початку 1940-х вона планувала разом із театральним критиком Ченнінгом Поллоком заснувати національну організацію індивідуалістів. Та багато проринкових бізнесменів, яких вона з Поллоком намагалася залучити, сумнівалися, що потрібна така група. Зрештою, хіба Національна асоціація виробників не обстоює інтереси бізнесу та вільних ринків? Ренд писала Поллоку: «Головна мета нашої організації буде інтелектуальна та філософська, а не лише політична та економічна».
Ми дамо людям віру – позитивну, зрозумілу та послідовну систему переконань. Хто зробив це? Точно не Національна асоціація виробників. Вони … просто борються за систему приватного підприємництва, і увесь їхній метод полягає в навчанні та роз’ясненні суті цієї системи. Це хороша робота, але її недостатньо… Ми хочемо навчати людей не того, що таке система приватного підприємництва, а того, чому маємо вірити в неї та боротися за неї. Ми хочемо дати духовне, етичне та філософське підґрунтя для віри в систему приватного підприємництва.
Хоча пізніше Ренд, безсумнівно, здригалася б при слові «віра», вона вже тоді усвідомлювала своє завдання – стати на захист індивідуалізму та капіталізму, який піде далі, ближче до витоків – більш радикальним у справжньому сенсі – ніж будь-який інший, що існує.
Попри те що була письменницею-борцем, вона бачила себе як «радикалку за капіталізм». Ця запланована організація так ніколи й не побачила світ. Натомість сталося щось важливіше – 1943 року вийшла її книга, перший значний успіх — роман «Джерело», у якому вона донесла свої ідеї не через маніфест, а через вигаданих персонажів, що драматично переживали боротьбу ідей та духу, яку Ренд хотіла виграти. Сюжет розгортався навколо переплетених кар’єр та боротьби двох архітекторів – індивідуаліста та героя Говарда Рорка та поступливого, некреативного, боягузливого Пітера Кітінґа.
У буквальному сенсі так і є, вони романтичні, живі втілення її ідей. Вона романтизує не лише своїх героїв, а й свого лиходія – сучасного інтелектуала-колективіста в особі Еллсворта Тухі, дотепного, інтелігентного та дуже впливового архітектурного та соціального критика, який зрозумів: коли обеззброюєш людську душу невпинними нападками на велике та підносиш посереднє, люди стають відкритими до маніпуляцій. Те, що колективістський лиходій є критиком, а не політиком, яскраво демонструє, що хвилює Ренд. Вона усвідомлювала, що ворогами індивідуальної свободи є не лише ті, хто відкрито підтримує тиранію, але й будь-хто, хто підриває основи індивідуальної величі. Вона завжди стверджувала, що за своєю суттю зло безсиле і що воно перемагає лише за мовчазної згоди потенційного добра. Головний лиходій «Джерела» Тухі та герой роману Рорк зустрічаються лише раз, і то антиклімактично. Тухі, охоплений цікавістю, запитує Рорка, що він, Рорк, думає про нього. А той, перш ніж піти, відповідає: «Але я не думаю про тебе».
Використання художньої літератури для ілюстрації ідей
Критики часто засуджують персонажів Ренд за нереалістичність.
Наступний та останній роман Ренд «Атлант розправив плечі» став синтезом її філософії та її конкретизації; у ньому ми бачимо наслідки прийняття її філософії та філософії її ворогів. Ми бачимо, як її шлях веде до великих досягнень, багатства, братерства та миру, а шлях її опонентів – до невдачі, гниття, корупції, ненависті до себе та, зрештою, руйнування суспільства. Шалено динамічний сюжет книги стосувався першого страйку творчих розумних людей. В «Атланті», особливо в 57-сторінковій промові лідера страйку Джона Ґолта, у якій він пояснює світові, що котиться до загибелі, де саме він помилився, Ренд зшила воєдино своє філософське бачення, пізніше знане як об’єктивізм. Як відомо, Ґолт сказав тоді багато.
Проте коли Ренд кидали виклик, вона могла викласти суть своєї філософії, стоячи на одній нозі: «Метафізика: об’єктивна реальність. Епістемологія: розум. Етика: егоїзм. Політика: капіталізм». Експозиція Ґолта наповнила цю оголену презентацію змістом, контекстом та драматизмом і пов’язала жахливий світ, показаний в «Атланті», із відмовою людей від одного або всіх згаданих вище принципів. Та найважливіше, що і «Атлант», і її менш відверто політичний роман «Джерело» стали тим, що Ренд називала «емоційним паливом». Ренд писала: «Романтичне мистецтво — це паливо та іскра людської душі. Його завдання — розпалити вогонь душі та не дати йому згаснути. А завдання забезпечити тому вогню живлення та напрям руху належить філософії».
Її романи дали читачам можливість у драматичній формі споглядати захопливі та фантастичні місця, до яких може привести розумний, самовідданий та послідовний пошук цілей. І не мало значення, чи ці цілі були грандіозними в очах решти світу — архітектура Рорка подобалася не всім. Вона не просто розповіла, вона показала унікальне поєднання емоційного та раціонального в хорошій художній літературі, що воно є більш вагомим і легшим для сприйняття, ніж кожне з них окремо. Хоча іноді її вважають просто незграбною політично-ідеологічною письменницею, найважливіша частина звернення Ренд не є суто політичною. Це її заклик до того, що засновник консервативного руху Рассел Кірк, повторюючи за Едмундом Берке, назвав «моральною уявою».
Хоча консерваторам на зразок Кірка мало що подобалося в Ренд, вона, навпаки, більше за значну частину консервативних інтелектуалів, працювала з ідеєю, що душу людини має живити не лише політика та економіка. Вірила, що й літературне мистецтво могло би фокусувати людську душу на вищих прагненнях. Ренд створювала персонажів, які надихали та підтримували прагнення до вищого, кращого, більш дивовижного та сміливого бачення того, яким може бути життя людини; хоча її персонажі можуть видаватися нереалістичними, оскільки «вони не говорять і не поводяться як “люди в крамниці за рогом”».
Оскільки показувала своїх героїв і героїнь, як відданих творчій і продуктивній роботі в контексті бізнесу, ринків та науки, ця російська письменниця пішла направду американським шляхом, знаходячи ключ до того, що було дійсно славетне та натхненне в цій країні. Барбара Бренден у своїй біографії Айн Ренд «Захоплення Айн Ренд» (ориг. «The Passion of Ayn Rand». — Прим. пер.) писала: «“Атлант розправив плечі” був подарунком від Айн Америці. Моральною санкцією. Філософською демонстрацією, що жити заради власного раціонального інтересу, йти за своїми егоїстичними, раціональними цілями, поставити свій розум на службу власному життю та щастю — це найблагородніша, найвища та найбільш моральна з людських діяльностей… Звертаючись до безіменного, незахищеного, пульсуючого серця її нової землі, Айн мала сказати: “Слава тобі”». Із самого початку Ренд знала, наскільки ця слава стосувалася як індивідуальних творчих пошуків, так і політики, як такої.
Юна Аліса в радянській росії любила Америку не так за Томаса Джефферсона та Декларацію незалежності, як за Сесіла Б. Де Мілля та його легкі, але поживні для душі голлівудські розваги. І оскільки американське майбутнє розгортається в ХХІ столітті, насправді важливими постатями для майбутнього людства, ймовірно, будуть не політики, а творці — чоловіки та жінки, які розроблятимуть нові комп’ютерні технології, нові джерела енергії, нові методи контролю фізичного світу – від сталі й аж до наших генів, а також фізичні та ринкові методи, які дозволять нам покинути поверхню цієї планети. Саме для таких людей – бізнесменів та технологів, які роблять життя багатшим і створюють більше опцій для всіх, – Айн Ренд є покровителькою та натхненницею.
Ідеї мають наслідки
Звісно, політика має значення, і ніхто не драматизував це в художній літературі краще, ніж Ренд, особливо в романі «Атлант розправив плечі». Там ми чітко бачимо, як рішення безликих, озлоблених чи просто неосвічених бюрократів призводять до жахливих наслідків у житті людей. Ми бачимо реальне підтвердження ідей Ренд у похмурих, обмежених деприваціях, які охопили радянський блок протягом більшої частини ХХ століття, і в меншому масштабі Америку, де безліч мрій і життів було зруйновано через принцип верховенства державної влади, заборону наркотиків, оподаткування спадщини і навіть місцеве зонуванням та бізнес-регулювання. (Спроба започаткувати бізнес у багатьох сучасних американських регуляторних середовищах може не здаватися трагедією, поки це не станеться з вами чи вашою близькою людиною.)
Сьогодні соціальне забезпечення, медична допомога та страховка, схоже, мають на меті змусити американців працювати більшу частину свого життя лише для того, щоб прогодувати державну машину, покликану, повертати їм частину їхніх власних грошей, супроводжуючи це численними наглядачами, залякуваннями, наказами і великими відрахуваннями зверху. Це може здатися абстрактним, особливо у світі, де утримують податок на прибуток. Але Ренд допомагає дійсно побачити і відчути, що може статися з людською душею, коли ваші зусилля, ваше життя, вашу сутність викрадають з-під вашого власного вибору й підпорядковують забаганкам бюрократів.
Заклик Ренд до креативності
Попри загальне несприйняття її фрази «чеснота егоїзму» (використовувалась навмисне, щоб шокувати), світогляд Ренд у жодному разі не був егоїстичним, адже мислителька не хотіла, аби лише вона була щасливою. Її мотивувала любов, захоплення всім, що є найкращого в людстві, та прагнення до світу, який заохочував та винагороджував велич. Зображення таких персонажів «Атланта», як Шеріл Таґґарт та Едді Віллерс, показує глибоке співчуття до порядних людей, які страждали у світі, що керувався хибними принципами, у чому , і це мотивувало те, що недоброзичливці Ренд вбачали жахливо безжалісне презирство до «мародерів», які знищували цінності цивілізації.
Критики Ренд, які чують у ній лише ненависть та безсердечність, самі є глухими до дзвонів слави. Як писала Барбара Бренден: «У присутності Айн і в її творах відчувався цей наказ – наказ діяти на максимумі своїх можливостей, бути найкращою версією себе, постійно прагнути більше та ніколи не зраджувати своїх найвищих ідеалів». Або ж, як казала сама Ренд: «Суть життя досягати радості, а не втікати від болю». Фанати «Джерела» не просто хотіли шипіти на Тухі, вони хотіли бути Рорком. Та попри закиди про його «нереальність» та «негуманність», людина неперевершеної майстерності, вибухової креативності та непохитної цілісності — це людина, якою варто бути.
Це позитивний бік того, що іноді розглядається як суто негативне бачення лібертаріанства щодо обмеження держави. Це важливе доповнення руху «сенсу життя». Суть звернення Ренд — не презирство, а її палка віра в перспективу величі та слави індивіда і захоплення нею.
Проте в суті твердження Брендена про непохитну заповідь Ренд зростати лежить ключ до ще одного поширеного серед читачів Ренд явища. Політичне та етичне послання її романів важко спотворити, а в «Атланті» — майже неможливо (хоча часто можна почути про людей, які «пропускають промови»). Ренд мала десятки мільйонів читачів. Проте, здається, лише дуже малий відсоток із них засвоїв її політичні та етичні послання і живе згідно з ними. Люди часто говорять про прихильність чи захоплення Ренд, як про захоплення своєї юності, яке вони «переросли». Бренден припускає, що «люди зрозуміли, наскільки непопулярними були її ідеї, і, можливо, вони нічого не переросли, можливо, вони просто боялися зізнатися в цьому публічно, тому що на них зійшов би праведний гнів людей, яких вони знали».
Стандарти Ренд вимогливі: заклик бути найкращою версією себе, досягати найбільшого, що можеш. Але повага та визнання, яке вона виявляла до тих, хто піднявся до цих вимог, були як тепле, життєдайне сонце. Художні твори Ренд стали зарядом енергії для мільйонів, включаючи майже кожну важливу постать в американському лібертаріанському русі. І її книжки, безсумнівно, далі друкуватимуть, вони захоплюватимуть та надихатимуть майбутні покоління і через її романтичне зображення героїчних особистостей вестимуть певний відсоток спостережливих, вдумливих читачів до того, щоб дійсно побачити і відчути, як особиста свобода та обмежений уряд необхідні для такого героїчного прагнення досягти свого зеніту.
Тепер лібертаріанство може «не завжди» розпочинатися з Айн Ренд. Проте її літературні здібності та палка моральна пристрасть, як і її скрупульозний, системний підхід до зв’язків між розумом та свободою залишатимуться потужним вступом до ідеї, що ваше життя належить вам, а не державі чи колективу, і до насиченої та складної серії висновків про істинну природу та місію держави, які випливають з цієї ідеї.
Озвучка: Микита Храмов (Мілтон Фрідман), Володимир Коверя (Рассел Робертс)
Нещодавно я, Рассел Робертс, зустрівся з Мілтоном Фрідманом за кілька днів до його 94-го дня народження, щоб обговорити вплив двох його найважливіших праць на економіку та свободу: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1870-1960» [у співавторстві з Анною Шварц] та «Капіталізм і свобода». Ідеї, викладені в обох книгах, мали величезний вплив на економічний та інтелектуальний ландшафт.
Ви можете прослухати нашу двосерійну розмову в подкасті на EconTalk:
Частина І: Мілтон Фрідман про гроші
Частина II: Фрідман про капіталізм і свободу
Наступна стенограма складається з уривків цієї розмови.
Рассел Робертс: Ласкаво просимо на EconTalk, частину Бібліотеки економіки і свободи. Я ваш ведучий, Расс Робертс з Університету Джорджа Мейсона. Мій сьогоднішній гість — Мілтон Фрідман. Мілтон — старший науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 року і герой для мільйонів людей в США і в усьому світі за його ідеї та дії на користь економіки і свободи.
Расс Робертс: Мілтоне, я хотів би зосередити нашу розмову на ідеях, викладених у двох Ваших книгах: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960», масивній науковій праці, та «Капіталізм і свобода», тонкій монографії про принципи вільного суспільства.
Почнемо з монетарної історії Сполучених Штатів. Написана у співавторстві з Анною Шварц. Опублікована в 1963 році, вона стала надзвичайно детальним і ретельним дослідженням ролі грошей в економіці. І серед багатьох важливих висновків у ній стверджувалося, що інфляція є скрізь і завжди монетарним явищем. Коли ця книга була опублікована, якою була реакція наукової спільноти?
Мілтон Фрідман: Спільнота, загалом, високо оцінила цю наукову працю.. Наскільки я пам’ятаю, було три різні рецензії в трьох різних фахових журналах, і всі вони були дуже схвальними, хоча, як мені здається, дві з трьох [рецензій] були написані переконаними кейнсіанцями.
Расс Робертс: І як це вплинуло на те, як професійне середовище, принаймні в короткостроковій перспективі, змінило свій погляд на роль грошей?
Мілтон Фрідман: Я вважаю, що на це питання дуже важко відповісти. Очевидно, що у світі відбувалося багато речей. Діяла Бреттон-Вудська угода. 1960-ті роки були періодом досить непоганого процвітання. Загалом, протягом 50-х і 60-х років виглядало так, ніби кейнсіанська інтерпретація економічних процесів виявилася правильною. Зрештою, в цей період ми мали відносно процвітаючі країни, відносно стабільні ціни та відносно низькі відсоткові ставки податків.
Це була золота ера, так би мовити, і всі вважали, що працюють за кейнсіанськими принципами. Що дійсно змінило суспільне сприйняття, а також професійне сприйняття, так це досвід 1970-х років. У 1970-х роках ми отримали таку ситуацію, якої, на погляд кейнсіанців, не могло існувати. Ми стикнулися з одночасно високою інфляцією і високим безробіттям — з так званою стагфляцією — і таке поєднання навіть не розглядалося поширеним тоді кейнсіанством. Але саме цей досвід більше, ніж будь-що інше, призвів до фундаментальних змін у суспільному та інтелектуальному ставленні до грошей.
Расс Робертс: Тож науковцям і громадськості довелося з’ясовувати, чому цей, здавалося б, неможливий сценарій, все ж таки відбувся.
Мілтон Фрідман: І так, і ні. Завдяки нашій книзі, завдяки роботі Боба Лукаса, ми передбачили, що це станеться, і тому це було схоже на експеримент. Ви чекаєте і бачите, що станеться, і передбачені результати сталися.
Расс Робертс: Існувала лінза, через яку треба було дивитися, щоб пояснити, що відбувається.
Мілтон Фрідман: Звичайно, і ця лінза передбачила, що ви можете мати одночасно і високе безробіття, і високу інфляцію.
Расс Робертс: У 1970-х роках я був студентом і аспірантом, і мої підручники на рівні бакалаврату — не аспірантури, тому що я навчався в невеликому університеті на Середньому Заході, з яким, я думаю, ви колись були пов’язані, в Чиказькому університеті, — але коли я був студентом, мої підручники розповідали про всілякі теорії інфляції — про зростання витрат, про зниження витрат, про роль профспілок, про роль промислової концентрації і, звичайно ж, про те, що Мілтон Фрідман, цей дивакуватий мислитель, мав рацію, і що гроші якось з нею пов’язані.
Мені здається, що інтелектуальне середовище сьогодні розуміє, що інфляція спричинена швидким зростанням грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що так. Я думаю, що це очевидно, і останні 30 років, точніше, останні 20 років, зробили дуже багато для того, щоб це зрозуміти, тому що кожен центральний банк погодився з думкою, що він несе відповідальність за інфляцію.
Расс Робертс: Давайте поговоримо про центральні банки. Як ви вважаєте, яку роль відіграла «Монетарна історія» — і, звичайно, пов’язана з нею робота — у тому, що центральні банки зосередили увагу на грошовій масі та її ролі у впливі на інфляцію?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що вона мала великий вплив. Гадаю, що найважливішим був розділ «Монетарної історії», присвячений Великій депресії. Труднощі з розумінням людьми монетарної теорії дуже прості — центральні банки добре вміють спілкуватися з пресою. Центральні банки наймають людей, і в них працює значна частина всіх економістів, тому події висвітлюються у вигідному центральним банкам світлі.
Але Велика депресія була такою великою подією і такою катастрофою, що від неї ніяк не можна було ухилитися відмовками, хоча тоді й намагалися це зробити. Якщо ви почитаєте річні звіти Федеральної резервної системи, або її свідчення перед Конгресом, то побачите, що ще в 1933 році, в самий розпал депресії, вони казали про те, наскільки гірше було б, якби ФРС не поводилася так добре.
Але докази протилежного були надзвичайно очевидними. З 1929 по 1933 рік кількість грошей зменшилася на третину, і це збіглося з падінням економіки приблизно на половину. Коли у вас 25 відсотків робочої сили безробітні, ви не можете просто відмахнутися від цього.
Расс Робертс: Але в той час головний урок, який люди винесли з цього, полягав у тому, що капіталізм перестав працювати.
Мілтон Фрідман: Безумовно. Урок, який люди винесли, полягав у тому, що це була помилка бізнесу. Це був провал ринку. Але я думаю, що причиною того, що вони так вирішили, був спосіб, у який власні інтереси монетарної влади змусили їх так думати.
Расс Робертс: А ще можна додати особистий інтерес Рузвельта, який зображав себе рятівником, незважаючи на важку рецесію 1938 року.
Мілтон Фрідман: Але це було б те ж саме для них, навіть якби вони визнали причину, тільки вони були б більше зосереджені на тому, що зробити — скасувати чи реформувати ФРС. Але причина, чому громадськість та інтелектуали в цілому дотримувалися такого сприйняття, полягала в тому, що саме так їм говорила влада.
Расс Робертс: Очевидно, це виправдовувало значне державне втручання в економіку в той час.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так.
Расс Робертс: І ви припускаєте, що «Монетарна історія» стала початком перегляду в бік іншої перспективи?
Мілтон Фрідман: Ну, я не знаю. З ідеологічного боку були інші речі, які працювали. Гайєкова «Дорога до кріпацтва», яка була опублікована в 1945 році, зробила ідеологічну справу. Я не знаю, яку роль «Монетарна історія» відіграла для широкого загалу, але з точки зору монетарної влади, з точки зору грошей, немає сумнівів, що вона відіграла значну роль.
Расс Робертс: І ця глава про Велику депресію, мабуть, дуже стривожила їх через те, що вони можуть завдати шкоди.
Мілтон Фрідман: Саме так, саме так.
Расс Робертс: У той час, у 1960-х роках, було багато дискусій про те, якою має бути роль центрального банку, і оскільки інфляція була відносно низькою, цій ролі приділялося набагато менше уваги.
Мілтон Фрідман: Подекуди існували такі організації, як Федеральний резервний банк Сент-Луїса, який виступав проти політики Федерального резерву і стверджував, що вони повинні приділяти більше уваги кількості грошей, але вони були дисидентами. Але основна маса населення, спеціалісти — всі вони, завдяки службовцям ФРС, були прихильні до кейнсіанства.
Расс Робертс: Якщо зосередитися на ролі центрального банку, повертаючись до 70-х років, коли я навчався в школі і невдовзі після виходу Вашої книги, то основна увага приділялася грошовій масі — кількості грошей, їх підрахунку, контролю за ними через операції на відкритому ринку.
Щось змінилося за останні 25 чи 30 років. Це не те, про що говорять Алан Грінспен чи Бен Бернанке. Вони говорять про інші речі і граються з короткостроковою відсотковою ставкою, а не з так званим запасом грошей, на якому ви так інтенсивно зосереджувалися у своїй книзі.
Мілтон Фрідман: Це те, про що говорять, але це не те, що вони роблять.
Расс Робертс: Що вони роблять?
Мілтон Фрідман: Вони використовують короткострокову процентну ставку як спосіб контролювати кількість грошей. Якщо ви подивитеся на статистику, то темпи зміни кількості грошей від місяця до місяця, від кварталу до кварталу, від року до року ніколи не були такими низькими, як за останні 20 років.
Я не вірю, що в історії країни є ще один 20-річний період, в якому можна знайти настільки стабільні темпи зростання кількості грошей, і це не може бути випадковістю. Це тому, що вони використовують короткострокову процентну ставку. Погляньмо на це у найпростіший можливий спосіб.
ФРС каже, що короткострокова процентна ставка має бути 4,5%. Як вони утримують її на цьому рівні? Купуючи і продаючи цінні папери на відкритому ринку. Тепер ви — пан Бернанке чи пан Грінспен. Ви спостерігаєте за цим. І за поточної короткострокової відсоткової ставки ви бачите, що кількість грошей починає зростати швидше, ніж вам хотілося б. Тоді ви будете схильні до того, щоб утримувати їх на ринку. Тоді виникне бажання підвищити процентну ставку. За вищої процентної ставки попит на гроші менший, і тому пропозицію грошей намагаються утримати шляхом випуску державних облігацій. Можливо, я щось переплутав. Але в будь-якому випадку, короткострокова процентна ставка — це інструмент, за допомогою якого можна контролювати кількість грошей.
Расс Робертс: Але вони не говорять про це таким чином.
Мілтон Фрідман: Ні, про це так не говорять.
Расс Робертс: Як ви гадаєте, чому це так? У вас є якісь здогадки?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Мене завжди дивувало, чому вони наполягають на використанні процентної ставки, а не кількості грошей.
Якщо ви дійсно дотримуєтесь логіки щодо кількості грошей, то ви позбавляєте Федеральний резерв роботи. Припустімо, що Федеральний резерв заявив, що збирається збільшувати кількість грошей на 4 відсотки на рік, рік за роком, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Це був би суто механічний проект. Можна запрограмувати комп’ютер, щоб він це робив.
Расс Робертс: Індексований пайовий інвестиційний фонд забирає задоволення від того, щоб бути менеджером фонду.
Мілтон Фрідман: Так. Це другорядна причина. Але головна причина, я думаю, в іншому. Це те, що центральний банк асоціюється з банками. Він розглядає себе як свого роду наставника банківської системи, і для окремого банку він не вважає, що він створює кількість грошей. Для них це не має жодного сенсу.
Вони мають справу з відсотковими ставками, і тому природно, що багато керівників центральних банків самі є вихідцями з банківської сфери. Вони банкіри. Тому для них природно мислити в термінах відсоткових ставок і, більше того, коли вони мислять в термінах відсоткових ставок, у них є всі види відсоткових ставок — короткострокові відсоткові ставки, довгострокові відсоткові ставки — всі види виправдань для здійснення влади або для того, щоб думати, що вони здійснюють владу.
Расс Робертс: Присвоювати собі заслуги у здійсненні влади.
Мілтон Фрідман: Я завжди був прихильником скасування Федерального резерву і заміни його машинною програмою, яка б підтримувала постійне зростання кількості грошей.
Расс Робертс: І за останні 20 років вони наблизилися до цього.
Мілтон Фрідман: Наблизитися до цього. Безумовно.
Расс Робертс: Я б стверджував, і припускаю, що Ви також, що відносна стабільність американської економіки за останні 20 років є відображенням цього стабільного зростання грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що тут немає жодних сумнівів.
Расс Робертс: Неритмічний шлях.
Мілтон Фрідман: Це золотий період. Це період, коли інфляція знижувалася, але її темпи були досить стабільними. У нас було лише три рецесії, всі вони були короткими, всі вони були м’якими. Я не думаю, що в американській історії можна знайти інший такий 20-річний період. Але цікаво відзначити, що якщо говорити про міжнародне визнання монетарного контролю, то його започаткував Банк Нової Зеландії, а не Федеральна резервна система.
У 1980-х роках Нова Зеландія впритул наблизилася до приватизації свого центрального банку. Це створило ситуацію, в якій голова Центрального банку Нової Зеландії мав контракт з урядом, за яким він погоджувався утримувати рівень цін — інфляцію — в певних межах: від 0 до 3 відсотків або від 0 до 2 відсотків. І якщо він цього не робив, його могли звільнити.
Расс Робертс: Не обезголовлений, просто звільнений.
Мілтон Фрідман: Просто звільнений.
Расс Робертс: Але це все одно достатньо сильно зобов’язувало його до чогось.
Мілтон Фрідман: О, так. І Дон Браш був призначений першим головою Центрального банку Нової Зеландії. Зараз він є лідером опозиції в новозеландському парламенті. Але в той час він прийшов з бізнесу. Він був бізнесменом, надзвичайно здібним і ефективним, і він взявся за цю роботу в той час, коли в Новій Зеландії був дуже високий рівень інфляції, і йому вдалося протриматися на посаді до кінця свого контракту.
І це справді стало прикладом для наслідування. Я впевнений, що саме досвід Нової Зеландії більше вплинув на те, що інші центральні банки в усьому світі перейшли до інфляційного таргетування, ніж досвід Сполучених Штатів.
Расс Робертс: Тому що це було настільки ефективно в Новій Зеландії?
Мілтон Фрідман: Це був перший раз, коли хтось чітко прийняв інфляційну ціль. Тож це було те, за чим всі спостерігали. І, по-друге, це було дуже ефективно.
Расс Робертс: Ви оптимістично оцінюєте роль, яку центральний банк продовжуватиме відігравати в цій історії з інфляцією та рівнем цін? Ви сказали, що ми пережили золоту еру 20, 25 років стабільних цін, стабільного зростання з незначними — за історичними мірками — незначними рецесіями. Ви оптимістично дивитеся на наступні 25 років?
Мілтон Фрідман: Мені дуже важко не бути оптимістом з цього приводу. Здавалося б, усі докази свідчать на користь оптимізму. З іншого боку, я не можу стримати сумнівів. Уряди хочуть витрачати гроші, і рано чи пізно уряди захочуть витрачати гроші, не оподатковуючи їх, і єдиний спосіб зробити це — надрукувати гроші, тобто створити інфляцію.
Інфляція — це форма оподаткування. Як довго уряди зможуть протистояти спокусі? Особливо, коли люди звикнуть до життя у світі стабільної інфляції. Людей просто обманюватимуть, так би мовити. Цим буде дуже легко користуватися. Якби всі очікували інфляції, ви б не змогли нічого досягти, роздуваючи інфляцію.
Расс Робертс: Але як тільки ви заколисуєте людей очікуванням відсутності інфляції, з’являється потенціал, яким можна скористатися. Дозвольте мені поставити питання по-іншому. Багато людей вважають Алана Грінспена творцем цього зростання та успіху. Вони також віддають належне Полу Волкеру на початку цього періоду, про який ми говоримо.
Але їх слова звучать так, ніби ключ до успіху в монетарній політиці полягає в тому, що просто треба призначити правильну людину на цю посаду. Коли приходить Бен Бернанке або хто-небудь інший, відбувається це абсурдне мікроскопічне дослідження аури і випарів навколо такої людини. А ви стверджуєте, що стан економіки не має нічого спільного з особистостями.
Мілтон Фрідман: Ну, як же так виходить, що Нова Зеландія може це робити? Як це вдається Австралії? Як це вдалося Великій Британії? Це все країни, які пішли за Новою Зеландією. Нова Зеландія почала це робити. Але потім Австралія і Великобританія також перейшли до інфляційного таргетування.
Расс Робертс: Ну, їм просто пощастило знайти потрібну людину в кожному з цих місць.
Мілтон Фрідман: О, їм усім пощастило. Безумовно. (Сміється.) Я завжди вважав, що великий політичний недолік Федерального резерву полягає саме в тому, що так багато залежить від необраних представників. До центрального банку ставляться, як до Верховного суду. Саме тому під час Депресії не було ефективного контролю над центральним банком. Були члени Конгресу, які знали, що робити, і які намагалися змусити ФРС це робити, але не мали можливості це зробити.
Расс Робертс: Прямого стимулу не було. Звичайно, був непрямий стимул — приниження і стигма, яку вони пережили. На той час вони навіть не уявляли, наскільки погано це обернеться — як ті рішення будуть виглядати в ретроспективі. Але ви припускаєте, що недоліком нинішньої системи є брак підзвітності.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Але альтернативна, виборна система, має проблему, про яку ви згадували раніше, — спокусу використати здатність створювати гроші для збільшення доходів.
Мілтон Фрідман: Але саме тому ви хочете — якщо це можливо — механічну систему. Якщо і була якась перевага у золотого стандарту, то це була саме вона. Можливо, ви могли б створити те ж саме зараз. Моя улюблена пропозиція насправді трохи складніша — або менш складна, якщо ви хочете подивитися на це таким чином — ніж пряме збільшення кількості грошей. Я б — якби у мене був вибір — заморозив кількість потужних грошей. Не збільшував би їх.
Расс Робертс: Найпотужніші гроші — це банкноти та готівка.
Мілтон Фрідман: Потужні гроші — це валюта плюс банківські резерви.
Расс Робертс: Гаразд.
Мілтон Фрідман: Я б заморозив їх і тримав би на постійному рівні, як природну константу, як гравітацію чи щось подібне. Ви можете подумати, що це погана ідея, тому що не буде можливості для розширення; однак, потужні гроші — це невелика частка від загальної кількості грошей, і співвідношення загальної кількості грошей до потужніших грошей з часом зростає. Отже, економіка створюватиме більше грошей, і в середньому ви матимете досить стабільне зростання грошей і досить стабільну грошову систему.
Расс Робертс: Які, на вашу думку, шанси, що це станеться?
Мілтон Фрідман: Нуль.
Расс Робертс: Нуль? Ну, це невелика цифра, нуль. Хотілося б, щоб ви були трохи оптимістичнішими.
Мілтон Фрідман: Ні, я не думаю, що це станеться, якщо тільки не станеться ще одна катастрофа на кшталт Великої депресії. Але я не думаю, що таке станеться. Я думаю, що реальна небезпека її [нинішньої валютної системи] розпаду полягає в тому, що немає небезпеки її розпаду у вигляді Великої депресії. Реальна небезпека полягає в тому, що вона розпадеться на інфляцію.
Коли я бачу у звітах Федеральної резервної системи, що прогноз інфляції на 10, 20 років становить близько 2 відсотків на рік, мені дуже важко в це повірити. Рано чи пізно уряд вийде з-під контролю.
Расс Робертс: Але нинішній запуск є прекрасною ілюстрацією вашого ідеалу — недискреційного, механістичного правила. Пересічна людина вважає це дуже непривабливим. Дискреція завжди здається кращою за правила.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Ви кажете, що з такою свободою дій — яка не є ідеальною у вашому світі — але з такою свободою дій вони дотримувалися правила.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Поки що. Вони створили у світі враження, що вони мудрі та обережні інженери, які стоять біля керма монетарної системи, але при цьому вони діяли як роботи.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Який чудовий приклад відсутності шкоди, заподіяної цим розсудом. Поки що. Але я розумію ваш песимізм.
Расс Робертс: Мілтоне, давайте звернемося до «Капіталізму і свободи». У книзі ви викладаєте принципи того, що називаєте лібералізмом. Іноді ви називаєте це лібералізмом, іноді лібералізмом 19-го століття. Іноді ви називаєте його класичним лібералізмом. І ви відстоюєте обмежену роль держави в правовій та грошовій системі, а також максимальну свободу та відповідальність для особистості. І в тій книзі, яка була опублікована в 1962 році, але заснована на лекціях, які ви читали, здається, наприкінці 1950-х років –
Мілтон Фрідман: 1956.
Расс Робертс: Отже, ідеям, викладеним у цій книзі, цього року виповнюється 50 років. У 1956 році, а потім у книзі 1962 року, Ви виступали за добровольчу армію, гнучкий обмінний курс, монетарне правило для стабільних цін, освітні ваучери, приватизацію соціального забезпечення та від’ємний прибутковий податок. На той час ці ідеї зовсім не були консервативними
Мілтон Фрідман: Вони були дуже радикальними.
Расс Робертс: Хтось може назвати їх консервативними, але ви називали їх ліберальними, тому що вони були про свободу. Їх вважали або консервативними, або божевільними. Якою була реакція на книгу, коли вона вийшла?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Я справді не знаю, як відповісти на це питання, тому що, коли книга вийшла, вона не привернула до себе великої уваги. Її не рецензувала жодна велика газета. «Нью-Йорк Таймс» не рецензувала її. Єдині рецензії були у фахових журналах. Її рецензували в «Американському економічному оглядачі», в «Економічному журналі» та інших великих професійних журналах, але вона отримала дуже мало уваги громадськості.
Расс Робертс: І я здивований, що вона дійсно отримала там рецензію. Сьогодні подібна книга з набагато меншою ймовірністю потрапила б на рецензію в American Economic Review чи Economic Journal. Це була свого роду полеміка. Це трохи сильно сказано.
Мілтон Фрідман: Це була полеміка.
Расс Робертс: Це був трактат. Це був маніфест.
Мілтон Фрідман: Але на той час я вже здобув значну репутацію економіста у професійній економіці. Однак у цій книзі було багато такого, що мало важливе значення для професійної економіки. Те, про що ви згадали — плаваючі обмінні курси та інші монетарні речі. Це була полеміка, але не в першу чергу полеміка.
Расс Робертс: І вона написана не в полемічному стилі.
Мілтон Фрідман: Ні, вона намагалася бути раціональним аргументом і намагалася розглянути докази на користь тих пунктів, які були зроблені. Але ви підкреслюєте, як багато було досягнуто з того часу.
Расс Робертс: Правильно.
Мілтон Фрідман: Але я завжди наголошував на протилежному. Якщо ви подивитеся на список у розділі 1 або 2, то побачите, що у мене є великий список речей, які уряд не повинен робити.
Расс Робертс: І він не є вичерпним. Наприкінці ви кажете, що це лише початок списку.
Мілтон Фрідман: Єдине, чого дійсно вдалося досягти, — це добровольча армія.
Расс Робертс: Так. Ми досягли певних успіхів у потенційній ціновій підтримці сільського господарства, і це, здається, перше, що ви перерахували на цій сторінці. Насправді була досить серйозна розмова про їх зміну. Але ви маєте рацію. Можна стверджувати, що склянка наполовину порожня. Але, знову ж таки, як людина, яка інтелектуально сформувалася в 1970-х роках і яка симпатизувала ідеям, викладеним у книзі, відстоювала ці ідеї в той час, будь-яке з того, про що ми говорили з позитивного боку, що насправді відбулося або близьке до того, щоб відбутися, було рецептом того, що до неї ставилися як до блазня, дурня або безсердечної людини. Я думаю, що це надзвичайний інтелектуальний і політичний експеримент за останні 50 років, що так багато з цих ідей стали реальністю.
Мілтон Фрідман: І ось що сталося: ставлення громадськості разюче змінилося. У 1945, 1950 роках, наприкінці війни, інтелектуальна думка була майже повністю колективістською. Всі були соціалістами. Можливо, вони не використовували цей термін, але це було так. Однак практика не була соціалістичною. Практика була вільним підприємництвом.
Роль уряду в той час була набагато меншою, ніж вона стала згодом, і з 1945 до 1980 року ми мали соціалізм, що розвивався галопуючими темпами. Уряд перебирав на себе все більше і більше контролю. Урядові витрати зросли з приблизно 20 відсотків національного доходу — федеральні, державні та місцеві — до приблизно 40 відсотків національного доходу до приходу Рейгана.
Але Рейган зміг зробити те, що він зробив, тому що за цей 20-річний період інтелектуальна думка змінилася. Те, що раніше було гіпотезою, тепер стало фактом. Ставлення громадськості до уряду дуже змінилося за цей період, і я думаю, що, можливо, капіталізм і свобода додали трохи до цього, але я гадаю, що досвід тут зіграв куди більшу роль.
Расс Робертс: У той час інша сторона інтелектуальної суперечки, соціалістична чи комуністична, вела себе досить погано. Але ми про це не знали. радянський союз був набагато, набагато гіршим, ніж здавалося.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: Якби у нас були факти про радянський союз, то експериментальні докази на користь капіталізму та ринків могли б бути ще сильнішими. Але справді вражає те, що, всупереч старанням тогочасних інтелектуальних апологетів радянського союзу, наскільки змінилася громадська думка, незважаючи на брак прямих доказів, які ми мали.
Мілтон Фрідман: У нас було дуже мало прямих доказів за межами Сполучених Штатів, і я думаю, що певну роль відіграли свідчення уряду Сполучених Штатів.
Але я ніколи не займався серйозною роботою, намагаючись простежити хід громадської думки, за винятком того, що це працювало на політику. Рейган ніколи не був би обраний, якби не відбулася велика зміна в громадській думці. Він не міг би бути обраним у 1950 році.
Расс Робертс: У 1964 році не був обраний Голдуотер, який багато в чому був найбільш вільноринковим кандидатом 20-го століття. Проте Джордж Буш, якого не можна назвати класичним лібералом, принаймні говорив про те, що він назвав приватизацією соціального забезпечення — тему, яку Рейган, можливо, вважав гарною ідеєю, але я не думаю, що він коли-небудь говорив про це публічно, відстоював її, ніколи не робив її темою своєї передвиборчої кампанії. Я думаю, що він, мабуть, боявся цього, і, можливо, правильно робив.
Я пам’ятаю, як у молодості, знову ж таки в 70-х роках, якщо ти відстоюєш ліквідацію соціального забезпечення, то всі думали, що ти хочеш бачити старих людей, що помирають на вулицях, «як це було до 1930-х років», так ніби соціальне забезпечення якимось чином запобігало цьому, що є дивним, враховуючи рівень соціального забезпечення в 30-х роках.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: — І всі приватні механізми, які ми маємо для того, щоб піклуватися про себе. Тож, очевидно, капіталізм і свобода зіграли свою роль. Ви вже згадували про «Дорогу до кріпацтва» Гаєка у контексті впливу на громадську думку. Безумовно, був закладений інтелектуальний фундамент для цих змін у громадській думці, який дав людям щось, за що можна було вхопитися.
Мілтон Фрідман: Ну, ми знаємо, що, наприклад, Рейган прочитав «Капіталізм і свободу» до того, як я з ним познайомився, і, очевидно, це один із способів того, як ця книга на щось вплинула.
Расс Робертс: Але вона також має вплив через вплив на електорат, який…
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: І «Свобода вибору», книга, про яку ми ще не згадували, яка спочатку була документальним фільмом на громадському телебаченні, а потім, як мені здається, книга пішла за документальним фільмом, чи навпаки?
Мілтон Фрідман: Книга була заснована на документальному фільмі, але з’явилася в друці раніше за нього. Ми закінчили всю роботу над документальним фільмом навесні 79-го і провели літо 79-го, використовуючи стенограми програми як основу для книги «Свобода вибору», а видавництво Harcourt Brace зробило чудову роботу з видання книги. Ми пішли до друкарні у вересні, а в книгарнях вона з’явилася в грудні. Йованович — на той час це був Гаркорт Брейс Йованович — Білл Йованович був нашим однодумцем, і він зробив свій внесок у нашу програму.
Расс Робертс: Яким чином?
Мілтон Фрідман: Почнемо з того, що першим кроком у створенні програми було те, що я прочитав серію лекцій по всій країні на теми, які мали бути в програмі, щоб надати продюсеру та режисерам матеріал для створення фільму. І він уклав з нами контракт на публікацію стенограм цих лекцій.
Расс Робертс: Тож це допомогло профінансувати поїздку. Книга і телесеріал, які переглянули мільйони глядачів, очевидно, допомогли також з ідеями «Капіталізму і свободи», які, можливо, продавалися не так добре — їх видало видавництво Чиказького університету, — але з подібними ідеями.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Видавництво Чиказького університету добре попрацювало над маркетингом, зважаючи на відсутність рецензій на книгу. Зрештою, «Капіталізм і свобода» була продана накладом близько 600 000 примірників. «Свобода вибору» розійшлася накладом понад мільйон примірників. І нам було дуже цікаво спостерігати за тим, як продавалися «Капіталізм і свобода». Спочатку продажі були досить невеликі. А потім вони поступово почали збільшуватися, і про книгу почали говорити між собою багато людей
Расс Робертс: І це книга, яка все ще досить актуальна.
Мілтон Фрідман: Основні принципи, в які ми віримо, залишаться незмінними протягом наступної тисячі років. Цей аспект ніколи не застаріє. Застарівають лише конкретні застосування. Ми все ще вважаємо, що книгу Адама Сміта «Багатство націй» варто читати, хоча вона була опублікована у 1776 році.
Расс Робертс: Так, це напрочуд інформативно.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так, і вона дуже добре написана.
Расс Робертс: Я думаю, що величезна частина вашого успіху — очевидно, не логіка, а успіх ідей — полягає у вашій здатності чітко та ефективно спілкуватися з нетехнічною аудиторією.
Мілтон Фрідман: Ну, я не такий стиліст, яким був Сміт. Сучасний економіст, який, на мою думку, дійсно відповідає цьому, — Джордж Стіглер.
Расс Робертс: Абсолютно. У нього була витончена ручка. І це була ручка, а не клавіатура, якби я міг здогадатися.
Мілтон Фрідман: О, немає сумнівів, що це була ручка.
Расс Робертс: Я знаю, що ви можете надати нам емпіричні докази. Дозвольте мені запитати Вас про іншу ідею в «Капіталізмі і свободі», яку Ви пізніше розвинули в недільній статті в журналі «Нью-Йорк Таймс» на початку 1970-х років. Ви писали там: «Існує одна-єдина соціальна відповідальність бізнесу — використовувати свої ресурси і займатися діяльністю, спрямованою на збільшення своїх прибутків, доки він залишається в рамках правил гри, тобто бере участь у відкритій і вільній конкуренції без обману і шахрайства».
Я відчуваю, що цей погляд на бізнес, який говорить, що він повинен максимізувати свої прибутки, все частіше піддається нападкам, і в країні спостерігається сильна активність, спрямована на перетворення корпорацій і бізнесу в соціальні організації, соціальні установи, благодійні організації. По-перше, чи погоджуєтеся ви зі мною? Чи вважаєте ви, що це правда? І по-друге, що ми можемо з цим зробити? Є ідеї?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що це абсолютно вірно. Немає жодних сумнівів, що це так — думка про те, що є багато зацікавлених сторін, а не лише акціонери, набула популярності. І бізнес сам поширює цю ідею, тому що це хороший піар. Вони витрачають гроші виключно з метою отримання прибутку, але називають це витратами на соціальну відповідальність.
І я вважаю, що ця фраза все ще залишається такою ж правдивою, як і раніше, і я ніколи не бачив приводу, щоб змінити свою думку з цього приводу. Припустимо, бізнес хоче займатися благодійністю. Що дає йому якусь особливу здатність займатися благодійністю належним чином? Компанія XYZ, окрім того, що виробляє вантажівки XYZ, також хоче бути соціально відповідальною і тому займається тим, що вважає благодійністю. Що дає їй особливий потенціал для цього?
Вона може знати, як робити вантажівки, але чи знає вона, як правильно витрачати благодійні гроші? І чиї гроші вона витрачає? Вона витрачає чужі гроші. Це дуже погана практика. Бізнес отримав великий стимул називати себе соціально відповідальним, але він сам і несе основну відповідальність за свої дії в цій площині.
Расс Робертс: Так, я хвилююся, що вони стають на слизьку доріжку, вихваляючись тим, наскільки добре вони працюють у різних сферах. Я б хотів, щоб вони хвалилися тим, наскільки вони прибуткові. Це означає, що вони створили щось, що подобається людям, за що вони готові платити, і знайшли спосіб виробляти це з меншими витратами.
Мілтон Фрідман: Правда полягає в тому, що єдиний спосіб заробити гроші — це виробляти те, що люди хочуть купувати, але можна і роздавати гроші, не дотримуючись цього обмеження.
Расс Робертс: Це нагадує мені одне з пояснень того, чому люди, на мою думку, покладаються на бізнес, щоб він займався іншими видами діяльності, окрім якісного виробництва продукції. Це теорія Віллі Саттона про те, чому ви грабуєте банки — адже саме там знаходяться гроші.
Міська рада Чикаго нещодавно ухвалила постанову, яка вимагає від великих роздрібних мереж — переважно Wal-Mart і Target — платити щонайменше $10 на годину заробітної плати і $3 на годину пільг.
Якщо ви запитаєте прихильників, чому Wal-Mart повинен фінансувати вищий рівень життя для своїх працівників, чому інвестори Wal-Mart, акціонери і Target, повинні фінансувати це, я думаю, що відповідь буде: «Ну, у них є гроші».
При цьому, звичайно, не враховуються стимулюючі ефекти, які виникають в результаті. Вони — останні люди, яких ви хотіли б змусити фінансувати це, тому що це відбиває у них бажання створювати робочі місця для людей з низькою кваліфікацією. Але я думаю, що ефект першого порядку: «Ну, у них є гроші, вони виписують чеки, отже, вони несуть відповідальність» має величезну привабливість для пересічної людини.
Мілтон Фрідман: Але завжди було правдою, що бізнес не є другом вільного ринку. Я час від часу читаю лекції під назвою «Суїцидальні імпульси бізнес-спільноти», щось на кшталт цього, і це правда. Бізнес-спільнота зацікавлена в тому, щоб уряд став на її бік. Це в інтересах конкретного бізнесу. Подивіться на цей божевільний бізнес з етанолом. Хто від цього виграє?
Расс Робертс: Фермери. Кукурудзяні фермери.
Мілтон Фрідман: Ні, фермери не виграють.
Расс Робертс: Землевласники.
Мілтон Фрідман: Яка компанія його виробляє?
Расс Робертс: Archer Daniels Midland. Звичайно, вони лобіюють і говорять про величезні екологічні переваги етанолу.
Мілтон Фрідман: Але справжня головоломка — головоломка не зовсім правильне слово — справжня проблема полягає в тому, де ви знаходите підтримку для вільних ринків? Якби вільні ринки не були такими до біса ефективними, вони б ніколи не змогли вижити, тому що у них так багато ворогів і так мало друзів. Люди думають про капіталізм або вільні ринки як про щось, що, очевидно, підтримується бізнесом. Люди думають, що якщо бізнес-партія є партією в політиці, то вона буде просувати вільний ринок. Але це не так. В інтересах окремого бізнесу буде просувати тариф тут і тариф там, сприяти використанню етанолу — це буде в інтересах окремих бізнесменів.
Расс Робертс: Спеціальні правила для свого конкурента, які випадково застосовуються до його конкурентів, але не до нього самого
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Або яких вони вже дотримуються, а їхні конкуренти не дотримуються.
Мілтон Фрідман: І взагалі, дуже важко, набагато важче скасувати щось, що робить уряд, ніж змусити його це робити. Уряд робить так багато дурниць, які, очевидно, були б в інтересах суспільства в цілому, якби він їх скасував. Хто міг би — хто дійсно може на логічних підставах захистити квоти на цукор? Неможливо захистити квоти на цукор.
Расс Робертс: Ви не вважаєте, що це велика проблема національної безпеки? [сміх]
Мілтон Фрідман: Саме тому вони були нав’язані. Через Кубу. Спочатку вони були введені проти Кастро. Але як тільки ці квоти ввели, то вже не змогли їх позбутися.
Расс Робертс: Це хороший приклад, тому що бенефіціарів дуже мало.
Мілтон Фрідман: Їх дуже мало.
Расс Робертс: Ми розуміємо, що з політичної точки зору це дає їм певні підстави голосно розмовляти з представниками влади, але можна було б подумати, що їхня нечисленність зрештою стане вирішальною у скасуванні цього рішення, але цього не сталося.
Мілтон Фрідман: Ні, це не так, тому що це перевага. Якби 50 відсотків населення були цукровими фермерами, у вас не було б квот на цукор, тому що для інших він коштував би надто дорого. Але якщо 1% населення є виробниками цукру, то кожен долар, який вони отримують, ділиться на 99 осіб, і це лише один цент для кожної людини.
Расс Робертс: Отже, їхній стимул кричати невеликий — що повертає нас до питання, про яке ви пишете в «Капіталізмі і свободі». Випуск за випуском, легко навести аргументи на користь свободи розсуду.
Коли у вас перед очима кумулятивний ефект, то дійсно можна відстоювати певні принципи. Ви наводите приклад у книзі про свободу слова. Очевидно, що багато американців проти свободи слова.
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: Якщо ви подивитеся всі випуски, то побачите багато промов, які були б відхилені як недоречні, але ми підтримуємо їх завдяки тому, що багато людей вірять, що це добре.
Мілтон Фрідман: Але навіть тут, із законами про фінансування виборчих кампаній, ми різко обмежуємо свободу слова.
Расс Робертс: Це повертає нас до вашої думки про те, що бізнес хоче, щоб уряд його захищав. У цьому випадку бізнес — це індустрія уряду. Політикам подобається захист, який дають їм закони про фінансування виборчих кампаній.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Це дуже складно, коли вони самі себе регулюють. Вони дійсно схильні бути трохи корисливими. Це дуже сумно.
Мілтон Фрідман: Але як нам його скасувати? Який політик підніметься і розпочне велику боротьбу за скасування закону Маккейна-Фейнгольда?
Расс Робертс: Хоча Верховний Суд час від часу висловлюється і припускає, що це не зовсім відповідає Конституції.
Мілтон Фрідман: Ну, Верховний Суд не є дуже сильною підтримкою в деяких випадках. Подивіться, що він зробив з власністю — з примусовим відчуженням. Справа Кело насправді не є гарною рекламою для Верховного суду, який працює на вільному ринку.
Расс Робертс: Але за іронією долі, на державному та місцевому рівнях це викликало негативну реакцію проти його використання.
Мілтон Фрідман: Інститут правосуддя, який є надзвичайно хорошою організацією, просуває цю негативну реакцію, і вони роблять дуже хорошу роботу. Цілком можливо, що в кінцевому підсумку ви отримаєте сильнішу підтримку власності, ніж мали спочатку. Але це не було наміром Верховного Суду.
Расс Робертс: Давайте повернемося до складності скасування поганих законів. Ви згадали квоти на цукор, підтримку цін на цукор, як приклад. Яку роль, на Вашу думку, відіграє економічна неграмотність, нерозуміння громадськістю всіх наслідків законодавства, у підтримці законів, які описуються як такі, що відповідають національним інтересам, але насправді слугують інтересам лише зацікавлених груп?
Мілтон Фрідман: Дуже мало. Тому що не в інтересах реципієнтів це з’ясовувати. Яка домогосподарка витрачатиме час на те, щоб заощадити зайві гроші — можливо, $5 чи $10 на рік, які вона додатково платить за цукор? Не варто намагатися це з’ясувати. Ви маєте справу з раціональним незнанням. Раціональна частина — це те, що я хочу підкреслити. Це не невігластво, якого можна уникнути, тому що бути невігласом — це раціонально.
Але так чи інакше, люди це розуміють. Ідея мінімальної заробітної плати стала менш популярною, ніж раніше. Вони роками намагаються ухвалити закон про підвищення мінімальної заробітної плати, але так і не ухвалили його. І це тому, що, на мою думку, з’явилося більше розуміння економічних переваг чи недоліків, ніж раніше — більше людей визнають, що вища мінімальна зарплата впливає на зайнятість бідних.
Расс Робертс: З іншого боку, прожитковий мінімум, тобто місцеві постанови, як, наприклад, у Чикаго, про який ми говорили раніше, привертають увагу, але часто не приймаються.
І якщо вже на те пішло, можна подумати, що на місцевому рівні наслідки будуть більш відчутними — роботодавці мають більше можливостей покинути регіон, чого вони не мають на федеральному рівні. Що стосується контролю над цінами на бензин, то, дійсно, ніхто не вимагає контролю над цінами, але ми маємо всі ці неявні контролюючі заходи над цінами — погрози генеральних прокурорів переслідувати махінаторів після урагану Катріна або, що ще гірше, виробників вакцин, які мають нахабство встановлювати ціну, що відповідає ринковому рівню.
Натомість дві зими тому президент Сполучених Штатів благав людей не використовувати вакцину, якщо вони не перебувають у групі ризику, замість того, щоб використовувати ціновий механізм, який є набагато ефективнішим. Це здається парадоксальною закономірністю? Чи є у вас якісь думки з цього приводу?
Мілтон Фрідман: Я не думаю, що в цьому є щось дуже парадоксальне. По-перше, ми зараз знаходимося лише за 20 чи 30 років від того часу, коли у нас був контроль над цінами [на бензин]. Тож значна частина населення мала з цим особистий досвід. Через 20-30 років, коли вже не залишиться нікого, хто мав би досвід контролю над цінами, я не здивуюся, якщо це знову повернеться.
Ми повинні бути відкритими до фактів. А факти полягають у тому, що світ з часом стає все кращим і кращим. 19 століття було кращим за 18 століття. 20 століття було кращим за 19 століття. 21 століття буде кращим за 20 століття. Одного разу була стаття, десь у 1780 році, в якій йшлося про те, скільки людей живе у вільних країнах, а скільки в решті — невільних.
І співвідношення людей, які живуть у вільних країнах, до загальної кількості населення світу, безумовно, зростало протягом усіх цих двох останніх століть. Найбільш різко воно зросло нещодавно, коли впала Берлінська стіна, коли Радянський Союз припинив своє існування. Тож є підстави для оптимізму.
Так чи інакше, ці дурні люди, які голосують за ці погані закони, здається, мають достатньо розуму, щоб не голосувати за закони, настільки погані, що створюють від’ємний валовий національний продукт. Тому я думаю, що в кінці кінців, ви повинні залишатися оптимістом.
Расс Робертс: Я поділяю ваш оптимізм і мені подобається довгострокова перспектива. У будь-який день ви завжди можете впасти в депресію через те, що відбувається у Вашингтоні або в мерії, але довгострокова тенденція спрямована на здобуття все більшої свободи і все вищого рівня життя, і хоча людям, здається, дуже важко визнати це — вони завжди стогнуть; освічений клас завжди стогне про те, що справи ще ніколи не були гіршими. Ми стоїмо на краю прірви або через торговельний дефіцит, або через Китай, або через занепад робочих місць у промисловості, або через нерівність, спричинену тим чи іншим фактором, або через імміграцію. Завжди є якась загроза нашому процвітанню, яка неминуче насувається, але нам вдається продовжувати йти вперед.
Мілтон Фрідман: І ще одна річ про напівпорожню склянку. Хоча всі скаржаться на зниження податків Бушем, ніхто насправді не виступає за підвищення податків. Немає широких настроїв, немає широкого руху [за підвищення податків].
Расс Робертс: Я хочу запитати Вас про Джорджа Стіглера, про якого Ви згадували раніше. Стіглер був спостерігачем на політичній сцені. Він був політекономістом, який описував, чому все відбувається саме так, як відбувається, але він вважав марною тратою часу бути адвокатом, проповідником, проповідником певної філософії чи ідеології, тому що політики стикаються з певними стимулами, і ви не зможете змінити те, що вони роблять. Бути прихильником тієї чи іншої політики або намагатися збільшити свободу — як це робите ви — є квіксотичною справою. Це справедлива оцінка його поглядів?
Мілтон Фрідман: У цьому є багато правди. Джордж завжди казав: «Мілтон хоче змінити світ. Я просто хочу спостерігати за ним». Але це була неправда. Це було те, що він говорив. Але, зрештою, ми ніколи не чули, щоб Джордж говорив щось хороше про великий уряд. Ми ніколи не чули, щоб він висловлював погляди, які б відрізнялися від наших з вами поглядів на те, що ми повинні робити. Тому я думаю, що це було трохи шоу, яке він влаштував.
Расс Робертс: Але він не витратив стільки часу, скільки ви, на професійну діяльність.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Він витрачав набагато більше часу на спостереження.
Расс Робертс: Ви витратили багато часу на спостереження, але значну частину часу на те, щоб закликати, спонукати чи підштовхувати політиків та інших — решту з нас — виступати за менший уряд та більшу індивідуальну свободу.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Як людина, яка провела багато часу не лише в академічному винограднику, але й у винограднику політики, чи вважаєте Ви це плідною роботою?
Мілтон Фрідман: У мене насправді було два життя. Одне — як наукове життя, як економіст, і друге — як публічний інтелектуал. І кожен більш-менш займається своєю основною науковою роботою у відносно ранньому віці, і я вважаю, що це природно, що люди переключаються з однієї сфери на іншу. Насправді до 1970-х років я не мав особливих контактів з політикою.
Було трохи, але небагато. Але потім, я думаю, в міру того, як наукова сторона мого життя ставала все більш зрілою, і мені траплялося знати більше людей в політиці, мої інтереси і моя діяльність певною мірою переключалися. Я думаю, що найбільше це мотивувало мене, коли я писав колонки для Newsweek.
Расс Робертс: Що було весело, я припускаю.
Мілтон Фрідман: Було весело. Це було чудово. Я вважав це дуже цікавою справою, і це змушувало мене — змушувало мене — бути в курсі поточних справ, які відбувалися, а також дозволило мені контактувати з людьми, які були активними в політиці.
Расс Робертс: Чи висловлювали колеги, окрім Джорджа, думку про те, що ви так проводите свій час? Я знаю, що на той момент вашого життя ви вже були неймовірно шанованою та успішною людиною, але…
Мілтон Фрідман: Ні. Ні.
Расс Робертс: Для молодого науковця це часто не найкраще використання часу.
Мілтон Фрідман: Я завжди казав своїм студентам, що якщо вони їдуть до Вашингтона, то не повинні залишатися там більше двох років, інакше вони будуть зруйновані. І взагалі, я доводив молодим людям, які приходили до мене і хотіли бути ідеологами, хотіли просувати ідеологічні погляди, що їм краще спочатку утвердитися як економісти чи науковці, отримати хорошу роботу, а потім вони зможуть собі дозволити політичну діяльність.
Расс Робертс: Що б Ви порадили тим, хто любить свободу і хотів би бачити її процвітання? Ви говорили про певний оптимізм, про те, що загальні історичні тенденції є добрими. Чи є щось у короткостроковій перспективі, що, на Вашу думку, було б корисним чи добрим для людей, щоб вони знали про це або скористалися цим?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що люди повинні робити те, що вони хочуть робити. Я думаю, що найкраще, що можуть зробити люди, які хочуть просувати вільний ринок — це говорити про вільний ринок, думати про вільний ринок, писати про вільний ринок і вступати в суперечки.
Расс Робертс: Це те, на що ви витратили багато часу.
Мілтон Фрідман: У мене був великий досвід у цьому, дуже великий.
Расс Робертс: Це хороша порада. Дякую, Мілтоне.
Переклад на українську: Анастасія Гордєєва
Ви не можете стати частиною УСС зараз, але Ви можете стати прихильником
Прихильники
Отримувач платежу: ГО "Українські студенти за свободу"
Банк отримувача: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»
МФО: 300335
Поточний рахунок: 226009602128
Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога
ENG