За сім років з моменту завершення громадянської війни економіка СРСР виросла більше ніж втричі, проте це не відповідало бажанням більшовиків, а найбільше головного з них – Сталіна.

Політична боротьба

В останні роки життя та після смерті Леніна у 1924 році в СРСР склалася система колективної влади. Вона розподілялася на три табори, які не були досить чітко окреслені. Перший – «ліві» під проводом Льва Троцького, який втратив керівні позиції ще в 1924, проте мав великий авторитет і почав «війну компроматів», що мала на меті відсторонити від влади його супротивників. Другий табір – «центристи», який мав найбільшу кількість повноважень з початку 1924 року. Кілька років його уособлював тріумвірат Сталіна, Каменєва та Зінов’єва, у якому протягом трьох років ніхто з них не міг стати лідером. І третій – «праві» на чолі з Бухаріним, який взяв участь у реальній боротьбі лише у 1928 році.

Як сталося, що Сталін вийшов переможцем із цієї боротьби, що тривала майже десятиліття? Він був головним бюрократом, який мав потужні позиції в партії та міг знаходити людей, які йому допоможуть, але не затьмарять його. Сталін використовував інших комуністів, які були щирими у своїх поглядах. Спочатку виступав за НЕП, проти колективізації та форсованої індустріалізації, яку підтримував Троцький, використовуючи Зінов’єва та Каменєва. Згодом, змовившись із «правим» табором, атакував усіх трьох. З 1928 року – боровся із Бухаріним, Риковим та Томським, виступаючи з позицій скасування НЕПу та переходу до колективізації.

Таким чином, станом на 1928 рік СРСР керувала людина, яка виступала за колективізацію та швидку індустріалізацію. Опонували ж йому ті, хто підтримував та створював НЕП. Саме тому завершення нової економічної політики було для Сталіна питанням не лише ідеологічним чи господарським, а й у першу чергу – політичним.

Сталінська революція

Основою політики «лівих», табір яких в 1928 році очолив Сталін, були колективізація та надіндустріалізація. Офіційно визначалося, що колективізація має бути виключно добровільною. Навіть не було розроблено жодних показників рівня колективізації.

Однак це була цілеспрямована політика, а не прорахунок радянської влади. Сталін вважав за краще прискорювати створення колгоспів апаратними методами, вдаючи, начебто центральна влада лише діє відповідно до місцевої ініціативи. Насправді ж Сталін ретельно контролював та стимулював цю «ініціативу».

Перша спроба сталінської революції показала нежиттєздатність цієї моделі. Після завершення НЕПу тогочасне керівництво СРСР прагнуло провести колективізацію форсованими темпами. Найбільшим їхнім досягненням була частка в 57% селянських господарств, що були в колгоспах станом на 1 березня 1930 року. Однак вже до кінця року більшість селян повернулася до одноосібного домогосподарства. Лише 21,5% господарств залишався в колгоспах станом на 1 вересня того ж року. На кінець 1930 року в колгоспах нараховувалось 25,9% селянських господарств.

Ці цифри явно вказують на небажання селян віддавати своє майно та оброблювані землі у спільне користування. Тільки-но послаблювався тиск з боку радянської влади — люди виходили з колгоспів, аби оброблювати власну землю ефективніше або навіть перерозподіляли землі колгоспу між одноосібними селянськими господарствами.

Розкуркулені селяни. с. Удачне, Сталінська (тепер Донецька) область, 1930 рр.

Попри великий тиск з боку радянської влади на колгоспи та одноосібні селянські господарства, результати хлібозаготівель були значно нижчими за план та на 3% меншими за відповідні показники неврожайного та посушливого 1931 року. Вже за цими результатами можна було зрозуміти, що впроваджувана більшовиками політика нежиттєздатна. Проте була низка факторів, яка або унеможливлювала зміну шляху на колективізацію, або навіть впевнювала Сталіна та його прибічників у правильності його обрання.

Неможливість повернення до обмеженої ринкової економіки була в лоні політичної боротьби, яка активно точилася до 1931 року включно. Поступки своїм партійним опонентам означали б для Сталіна політичне самовбивство.

Радянський Союз був поєднаний із «капіталістичним світом» незначною мірою – лише через обмін зерна на спеціалістів та технології. І криза, що розгорнулася в 1929 році, торкнулася обидвох цих галузей.

Ціна на зерно падала з початку кризи і становила в кінці 1933 року лише 38% від показника 1928 року на Лондонській товарній біржі. Це відбувалося на фоні значного спаду вирощування зернових культур та грандіозного зменшення споживання, як зі сторони населення, так і з боку підприємств. Результатом стало те, що велика частина експорту зернових із СРСР ставала нерентабельною, попри фактичну експропріацію в селян.

За перші чотири роки Великої депресії промислове виробництво скоротилося в розвинених країнах на 20-50%. Це мало б спричинити зростання цін на відповідну продукцію, проте, як сталося і з ринком зернових – випадання попиту значно перевищило зменшення пропозиції.

Розуміючи, що новостворена радянська країна розвивається навіть краще, аніж держави Заходу, бачачи результати надіндустріалізації останніх років, більшовицька влада ще більше впевнювалася у правильності обраного шляху.

Також вони розуміли, що за умов стрімкого спаду цін на зерно та зменшення рентабельності його вирощування, вони матимуть збільшувати експорт заради отримання якнайбільшої кількості обладнання та технологій, поки «капіталістичні країни» слабкі, щоб отримати разючу перевагу над ними. А той факт, що колгоспи та одноосібні селянські господарства працюють на межі можливостей, їх не хвилював.

Державні хлібозаготівлі, млн тонн зерна, 1928-1933 роки

Політика залучення усіх можливих ресурсів задля індустріалізації мала призвести до катастрофи. У багатьох селян – чи то у робітників колгоспів, чи то у тих, хто працював на власній ділянці — закінчувалися запаси зерна та іншої їжі ранньою весною або навіть ще зимою. Для власного фізичного виживання їм доводилося шукати інші шляхи знаходження їжі. І основним з цих способів стали торгзіни.

Торгзін

Із завершенням можливості громадянам СРСР вільно обмінюватися товарами, потреба в купівлі товарів високої якості не зникла. Іншою важливою причиною необхідності бодай залишків вільної торгівлі була необхідність підтримувати своє фізичне існування для найбідніших прошарків населення. А з прискоренням темпів індустріалізації таких ставало все більше і більше.

У вигляді рудименту ринкових відносин існувала «Всесоюзна контора з торгівлі з іноземцями», яка в народі називалася торгзіном. Початковою задачею цієї державної організації було обслуговування іноземців, які прагнули купувати місцевий антикваріат. Громадянам СРСР заборонялося не лише купувати будь-що в торгзінах, а й навіть заходити в магазини. Проте згодом, наприкінці 1931 року, радянська влада зрозуміла, що розширення цієї мережі магазинів може залучити більшу кількість ресурсів для потреб надіндустріалізації.

Після того, як громадянам дозволили обмінювати золото, іноземну валюту, а згодом й срібло, платину та діаманти на купони (бони), які вони могли обміняти на різноманітні товари, діяльність торгзіну миттєво поширилася всією країною. На піку власної діяльності в СРСР налічувалося понад 1500 таких пунктів обміну.

За весь час існування торгзінів, вони принесли владі доходу на 287,3 млн золотих рублів із неймовірною рентабельністю, адже через державно-монополістичну систему економіки ціни на зерно в торгзінах були в 3–5 разів вищими за відповідні експортні ціни.

Враховуючи наднизьку рентабельність постачання зернових культур до країн Заходу, торгзін став найкращою можливістю залучення золота для потреб індустріалізації. А вона тоді йшла форсованими темпами. Через падіння цін на зерно, сальдо зовнішньої торгівлі СРСР показувало найгірші показники за всі повоєнні роки, а отже необхідно було знаходити додаткові кошти.

Сальдо зовнішньої торгівлі, млн золотих рублів, 1924-1933 роки.

І вихід було знайдено – якщо у населення є коштовності, треба їх відібрати. За три півріччя – з початку 1932 до середини 1933 року — експортовано зерна було на 96,8 млн золотих рублів, а дохід торгзіну склав 94,7, проте за шаленої різниці в рентабельності, Держбюджет СРСР отримав в рази більше грошей від населення, аніж від експорту.

Цей факт відкриває нам реальні причини Голодомору. У школі нас вчили, що голод 1932–1933 років – злочин, викликаний дурістю радянської влади, яка відняла у людей надто багато зерна задля потреб індустріалізації, через що вони не змогли вижити. Однак реальність куди більш жорстока. Від зерна, що вони забирали у селян і експортували, бюджет практично не отримував грошей. Реальна коштовність була в дорогоцінностях, у сімейних реліквіях, які селяни мали віддавати, аби вижити.

Жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга. 1933

Більшовики прагнули заморити голодом селян, аби вони віддали все, що мали. А коли ті все ж вмирали, вони не сильно засмучувалися. Окрім меркантильних цілей були й інші, бо що несли селяни до торгзінів? Ікону, перстень від прабабусі, обручку чоловіка, якого заслали в Сибір. Тобто радянська влада зазіхала одночасно й на виживання людини, і на її сімейну пам’ять. Вона прагнула зробити людей не тільки голодними жебраками, а й «Иванами, родства не помнящими». І за допомогою масового терору їй це вдалося. Була знищена селянська ідентичність, що формувалася сторіччями, а голодні жителі села були згодні піти до колгоспу, аби тільки такого страхіття не повторилося. Селянству зламали хребет.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Башкин А. В. «Урожаи тридцатых или украденные достижения»
  2.  Осокина Е.А. «Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов»
  3. Хлевнюк О.В. «Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры», с. 15 – 94.
  4.  Цырлин Р. «Мировой хлебный рынок в 1933 г.»
  5. Черемисинов Г. А. «Конънктурные циклы НЕПа»

 

Після двох воєн — Першої світової та Громадянської — країна лежала в руїнах. Вожді пролетаріату розуміли, що планова економіка та воєнний комунізм не зможуть відбудувати народне господарство. Тому вони вирішили віднайти новий спосіб співіснування КПРС та економіки.

НЕП у сільському господарстві

Встановлення нової економічної системи розпочалося з кроку, що підтримувався і партійною елітою, і селом — із заміни продрозкладки натуральним податком. Він теж був формою відбирання власності у селян, але мав суттєві відмінності, а саме:

  • Із врожаю стягували фіксований відсоток;.
  • Була введена прогресивна шкала податку, завдяки чому в найбідніших селян залишалося зерно для наступного року;
  • Селянам, які збільшували площу посівів, надавали податкові пільги;
  • Кругову поруку замінили персональною відповідальністю кожного селянина;
  • Селяни отримали можливість продавати залишки продукції або обмінювати на товари господарського вжитку;
  • Зменшився терор з боку місцевої влади.
  • Фактично відбулася еволюція від робітничих загонів, таких собі кочівних бандитів, до осілого бандита — розгалуженого компартійно-радянського апарату.

Із селян стягували лише близько 20 % від врожаю, що вдвічі, а подекуди й утричі менше, ніж за політики воєнного комунізму. Це важливо з огляду на те, що більшість мешканців села за якістю життя походили на жебраків, тож кожен додатковий кілограм зерна міг означати виживання ще однієї дитини.

Проте, попри таке покращення, уже через два роки після початку нової економічної політики, у 1923, в сільському господарстві розпочалася криза через «ножиці цін». Це був феномен, що полягав у збільшенні цін на промислові товари та одночасному зниженні цін на сільськогосподарську продукцію (276 % та 89 % від рівня 1913 року відповідно). Через «ножиці цін» селяни, хоча й почали виробляти більше продукції, не мали можливості модернізувати свої домогосподарства власним коштом.

Іншим фактором, що унеможливлював довготривалий розвиток сільського господарства, була неправильно вибудована система прогресивного податку. Так у селян, що мали високі врожаї після сплати натурподатку могло залишатися менше зерна, ніж у селян з меншими врожаями. Це призводило до того, що успішніші селяни зменшували свої інвестування в розвиток угідь і з перших років НЕПу стали нагромаджувати залишкові кошти, в основному у вигляді золота чи дорогоцінностей. Як наслідок, такий тип інвестування вберіг від голодної смерті сотні тисяч, якщо не мільйони людей.

Комуністичні вожді не розуміли цих факторів і збільшували норми щодо вирощування зернових. Через це в 1924–1925 роках відбулася друга криза. Вона була пов’язана з об’ємом хлібозаготівель, що складав усього 2/3 від плану на початок 1924. Разом зі смертю Леніна, що більше за інших розумів важливість НЕПу, це посилило настрої проти нещодавно встановленої економічної доктрини.

Радянська пропаганда часів НЕПу

Остання криза хлібозаготівель часів НЕПу відбулася в 1926–1928 роках. Вона призвела до часткового відходу від використання натурального податку та до повернення примусової конфіскації зерна в селян Так нова економічна політика фактично завершилася в сільському господарстві.

НЕП у промисловості

Промисловість — основна сфера, в яку прагнула інвестувати радянська влада. Після двох воєн країна втратила і технології, і інтелектуалів, які могли б їх відновити, – вони покинули російську державу після перемоги «червоних». Зважаючи на це, необхідно було імпортувати технології з Заходу та залучати закордонних спеціалістів. А єдиним ресурсом, який радянська влада могла постачати у великих обсягах на заміну технологій, було зерно.

Тут наочно видно суперечності між НЕПом та ідеологічними переконаннями більшовиків — виходячи з раціональних переконань, необхідно було дати ринку розвивати промисловість і надати широкі можливості західним інвесторам. Натомість через ідеологічну неприязнь до людей, що чесно заробляють, через філософію «обложеною фортеці» та через мрії про «роздмухування полум’я світової революції», більшовики не мали часу чекати, не могли дати можливість розвиватися невійськовій індустрії.

Першою важливою реформою в промисловій сфері стало створення трестів — фактично приватних підприємств, які діяли на ринкових умовах і були незалежними юридичними особами та мали відповідати за власні боргові зобов’язання.

Звичайно, більшовики не могли дозволити трестам діяти цілком незалежно, тому вводили численні регуляції. Одна з найважливіших — норма вкладання не менше 20 % прибутку до резервного капіталу підприємства. Такі регуляції мали на меті стримати розростання класу великих підприємців та швидко розвивати самі підприємства.

Торгівля, НЕП

Пізніше стали створюватися синдикати — об’єднання трестів багатьох вузьких галузей. Наприкінці 1922 року до них входити близько 80 % усіх трестів. У 1928 році, на кінець політики НЕПу, налічувалося 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості.

Ще до початку НЕПу, в 1920 році було оголошено декрет про концесії, згідно з яким іноземним інвесторам дозволялося створювати видобувні або переробні підприємства на території майбутнього СРСР. Майно концесіонерів не могло бути націоналізованим, а при вкладанні великої кількості капіталу або масштабної технічної модернізації раніше створеного підприємства, вони навіть отримували торговельні привілеї на території СРСР.

Станом на кінець 1926 року було створено 117 концесій, на яких вироблялося трохи більше ніж 1 % усієї промислової продукції країни. Проте в деяких галузях концесії займали значну частину ринку або навіть були лідерами. Вони видобували 60% свинцю та срібла, 85% марганцевої руди, 30% золота, а також виробляли 22% одягу та засобів особистої гігієни.

Усього за часи НЕПу — з 1921 по 1928 рік — індекс промислового виробництва зріс більш ніж учетверо. Щорічно виготовлялося 3–4 млн тонн чавуну, 4–5 млн тонн сталі, 35–40 млн тонн вугілля. В середньому це було у 2–3 рази менше, аніж у Німеччині, Великій Британії або Франції, де населення було в 3–4 рази менше, аніж у СРСР. Рівень виробництва промислових товарів на душу населення був нижчий, аніж у розвинених країнах у 5–10 разів. Велика кількість технічно складних пристроїв взагалі не виготовлялися.

Проте акціонери трестів і закордонні інвестори багатіли, що не подобалося комуністичним вождям, які почали задумуватися, що подальший розвиток промисловості можливий лише на планових засадах.

НЕП у фінансовій сфері

Під час Громадянської війни державні фінанси зазнали краху. Було ліквідовано золотий стандарт. Інфляція становила десятки тисяч відсотків на рік. Бюджет новоствореного СРСР заповнювався значною мірою за рахунок емісії грошей. У жовтні 1922 року 100 000 рублів дорівнювали всього одній довоєнній копійці.

Щоб сформувати здорову фінансову систему, в 1921 році більшовики створили Держбанк — аналог центрального банку розвинених країн. Перша спроба нормалізації відбулася наприкінці 1922 року, коли рубль було деноміновано у відношенні 1:10000. Проте цей крок був націлений лише на спрощення умов обміну грошима, тож він не зупинив головну проблему — інфляцію.

Початок системної фінансової реформи було покладено із введенням нової валюти — червонця, який дорівнював 10 дореволюційним рублям, або 7,74 грама чистого золота. До 1924 року вони поступово замінили радзнаки — валюту часів більшовицької революції.

Один червінець 1922 року
Один червінець 1922 року

Відбувалася поступова денаціоналізація банківської сфери. Якщо наприкінці 1923 року в країні діяло лише 17 комерційних банків, а частка Держбанку в загальному об’ємі виданих кредитів становила 2/3, то через три роки налічувався вже 61 банк, які мали 52 % активів усієї банківської галузі. Банки рідко були незалежними структурами — найчастіше їхній статутний капітал виділявся із капіталу синдикату чи тресту. Це було головною причиною, чому кредити на ведення господарської діяльності найчастіше виділялися саме промисловим підприємствам, а не сільським господарствам — акціонери мали більше впевненості та знань у цій сфері.

Фінансова сфера була відновлена за часів НЕПу, проте незалежні фінансові агенти, які могли самостійно діяти в країн та за її межами, не влаштовували радянську владу. Вона думала, що може краще розпорядитися фінансовими активами, ніж підприємці. Звісно, йшлося про створення потужної військової промисловості, адже більшовики, за їхніми ж переконаннями, були у стані «обложеної фортеці».

Згортання НЕПу

За 7 років НЕПу економіка виросла в 3,5 рази, з’явилися нові галузі промисловості та відновилися старі, селяни перестали голодувати і навіть могли безболісно віддавати частину продукції. Проте ця політика не могла тривати й надалі. Деякі з причин, чому більшовики згорнули НЕП, були описані вище, проте основною причиною все ж було їхнє неприйняття іншої точки зору та безмежна жага влади.

Більшовики вважали, що створити потужну військову машину, яка зможе роздмухати полум’я світової революції, неможливо, коли в тебе є незалежні агенти прийняття рішень. Коли в тебе є люди із власними бажаннями та власними потребами.

Вони марили захопленням усього світу. А коли перед тобою така мета, то чого вартий людський достаток чи навіть життя?

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. Декрет ВЦИК «О государственных промышленных предприятиях, действующих на началах коммерческого расчета (трестах)»
  3. Декрет ВЦИК «О замене продовольственной и сырьевой разверстки натуральным налогом»
  4. Декрет Совета Народных Комиссаров №481 «Общие экономические и юридические условия концессий»
  5. Эдуард Халлет Карр «История Советской России»
  6. «Экономическая политика партии большевиков в годы гражданской войны и строительства социализма»

Щоб уповні зрозуміти причини й передумови Голодомору, потрібно розглянути економічне й соціальне тло трагедії, що формувалося протягом двох десятиліть. А на його погіршення вплинуло багато чинників – від Першої світової війни до безвідповідальної політики більшовиків. Про ці чинники і розповідаємо далі.

Економіка до 1914 року

Станом на 1913 рік Російська імперія була державою, що переживала економічний бум в аграрній і промисловій сферах. Вона стала найбільшим світовим експортером зернових, а промисловий потенціал збільшувався з кінця XIX століття. Це стало можливим завдяки ринковим реформам початку XX століття, закордонним інвестиціям у вугільну та нафтову індустрії, форсованому залученню західних технологій великими виробництвами та завдяки розвитку внутрішнього фінансового сектору за рахунок капіталу закордонних інвесторів і вітчизняних магнатів.

Попри швидкий розвиток різних галузей економіки, Російська імперія залишалася здебільшого сировинною країною, адже займала високі позиції у світовій торгівлі та виробництві лише за тими товарними позиціями, що передбачали видобуток сировини або легку промислову обробку. У передвоєнні часи країна була на другому місці у світі за видобутком нафти, четвертому – за обсягами машинобудування і п’ятому – за обсягами видобутого вугілля, залізної руди та виплавки сталі. Проте ці обсяги були обумовлені великою кількістю робітників, зайнятою в цих галузях. А у розрізі виробництва промислових товарів на душу населення Росія відставала від розвинутих країн у 5-10 разів.

У Першу світову війну Російська імперія вступила як аграрна країна, що мала великий потенціал та розвивалася швидше багатьох своїх конкурентів, але через запізнілі реформи не змогла перейти на якісно нову стадію індустріального суспільства.

Перша світова війна

Війна виснажила економіку імперії не стільки з ресурсної точки зору, скільки забравши велику кількість працездатного населення. Всього за 1914–1917 роки мобілізували понад 15,8 млн чоловіків. Це призвело до зменшення ВВП на підконтрольній Російській імперії території вже на 2% за підсумками 1914 року, хоча середньозважені темпи росту в довоєнні часи були близько 4%.

Проте у перші роки війни імперія все ж змогла пристосуватися до нових умов і збільшила свій воєнний потенціал та зберегла народне господарство.

Зміна ВВП Радянської міжвоєнної території, 1913-1928 рр.

Помірний за воєнними мірками спад економіки має кілька причин. Основна з них – це те, що царська влада інвестувала в сільське господарство, виділяючи гроші сім’ям, у яких чоловіки пішли на фронт. Обсяг таких інвестицій зріс з 270 млн рублів у 1914 році до майже 3 млрд рублів у 1917 році. Ці гроші йшли на купівлю зерна, що підтримувало внутрішній попит, або на придбання знарядь праці, завдяки чому в 1915 році навіть відбулося зростання економіки.

Іншим важливим фактором була зміна споживчого кошика середнього домогосподарства – менше грошей стали витрачати на спиртні напої.

Ця сума складала лише близько 1,25 млрд рублів щороку під час війни, адже головні споживачі горілки та інших спиртних напоїв були на фронті. Всього за часи активної участі Російської імперії у війні населення отримало від держави або зекономило понад 8 млрд рублів. При цьому загальний розмір економіки у 1913 році складав 18,7 млрд рублів.

Спад починається в 1916, коли виснажена війною економіка повністю перейшла на військові рейки та витратила всі свої раніше накопичені запаси, а також після цілковитої поразки на європейському фронті.

Військовополонені російської армії у Галичині

У тому ж році страйки набули найбільшого масштабу за воєнний час – за різними оцінками бастували від 1,17 до 1,56 млн робітників. Це підривало і військову машину імперії, і її продовольче виробництво, що своєю чергою радикалізувало звичайних людей та впевнювало військових у хибності обраного курсу. Фінансова система країни також занепала. Вона не могла спонсорувати керівництво країни і надавати кредити простим підданим.

Новій владі дісталися знеживлена економіка, проблеми на фронті, і люди, що прагнули швидких змін. Проте керівництво країни не могло закінчити війну, нормалізувати життя та повернути робітників до сімей ще понад пів року.

Громадянська війна

За підсумками майже трьох з половиною років війни економіка імперії впала на 21,8%. Але це був лише початок. Реальний занепад почався з листопада 1917 року, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики і країну поглинула тотальна війна.

Продрозверстка

Більшовики всюди, куди приходили, починали продрозверстку. Насправді вона була оголошена ще наприкінці 1916 року, але непосильних для людей розмірів набула лише після проголошення у травні 1918 року «продовольчої диктатури». Промисловість, що не займалася виробництвом гвинтівок або іншого військового спорядження, мусила перепрофільовуватися на військовий лад. Це означало поглиблення і без того значної кризи економіки вже колишньої Російської імперії.

Оскільки були втрачені величезні продовольчі бази, в першу чергу Україна, то сторони конфлікту ще більше грабували населення, щоб виграти у затяжній війні.

Встановлювалися норми подушного споживання домогосподарствами різних зернових культур та інших продовольчих товарів протягом року: 12 пудів зерна, 1 пуд крупи, 18 пудів на коня, 9 пудів на корову (1 пуд = 16,4 кілограма). Після 1919 року ці норми стали ще більш жорсткими. Весь врожай, що перебільшував норми, конфісковували на користь держави з оплатою фіксованої ціни за нього. Проте у 1919 році було оплачено тільки близько половини конфіскованого продукту, іноді – іншими товарами, а у 1920 році – лише 20%.

Така нищівна економічна політика спричинила стрімке падіння ВВП – за підсумками 1918 року економіка майбутнього Радянського Союзу в тих же територіях становила лише 50,2% від показника 1913 року.

Увесь золотий запас, який залишався від царської влади і зберігався на заході країни – 1101 млн рублів – дістався більшовикам, і міг би піти їм на користь, проте половину з нього довелося виплатити в рамках контрибуцій Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі. Також 409 млн рублів золотом знаходилося в розпорядженні Колчака, але після його поразки в 1920 році його відправили з Іркутська до європейської частини Росії.

До 1 вересня 1921 року золотий запас більшовиків зменшився до 73 млн через вливання в армію, потяги, промисловість, сільське господарство та геополітичні авантюри як-от підтримку Мустафи Кемаля Ататюрка у війні за незалежність Туреччини.

Під час громадянської війни майже припинилася зовнішня торгівля Росії з іншими державами, особливо зі сторони більшовиків, адже найбільші тогочасні економіки світу були країнами-членами Антанти, яка активно підтримувала білих економічно і військово.

Всі ці фактори призвели до повної руйнації народного господарства, особливо в сільськогосподарському сегменті. У 1921 році ВВП міжвоєнних територій Радянського союзу, велика частина з яких навіть не контролювалася більшовиками, впав до історичного мінімуму, якого не було досягнуто навіть за часів Другої світової війни – 38,2% від рівня 1913 року.

Така руйнація та антигуманна політика більшовицької влади спричиняла повстання, з якими боролися навіть за допомогою хімічної зброї. Та апогеєм тривалої війни став голод 1921–1922 років, який зачепив понад 40 млн осіб та забрав життя до 5 млн.

Голодні діти, Бердянськ, 1922

Підсумки 7 років тотальної народної війни прості, проте разючі: втрачено 13 мільйонів людей та 62% ВВП. Країна пережила найбільший голод за всю її історію, були зруйновані сільське господарство та майже вся промисловість, окрім тих галузей, що виконували воєнні замовлення.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. «Россия на рубеже XIX-XX вв.»
  3. Дмитро Ніткін «Заметки по книге С.Г.Кара-Мурзы “Советская цивилизация”»
  4. Т. Атаев «Ротшильды – на Абшероне»
  5. «Экономическое развитие России в начале XX века»
  6. Михайло Давидов «1917: экономика русской революции»
  7. І.М. Пушкарьова «Изучая «рабочую историю» периода Первой мировой войны» 
  8. Мосякин, А.Г. «Судьба золота в Российской империи в срезе истории. 1880—1922. — Историческое расследование»
  9. Васильєв М.В., «Учет и реквизиции продовольствия в Псковской губернии 1917 – 1920 гг.